***

Ми розійшлись в булому, не надійся,

Що корабель наш хвацька поверне

Окалина осиплеться з заліза,

Дев'ятий вал на скелі швиргоне.

 

Для подвигу потрібен смак азарту,

Захоплення і жага висоти,

А ми відклали плавання на завтра,

Лякаючись в невідоме пливти.

 

Двадцятий вік минув і став вчорашнім.

Куди несуть нас хвилі штормові?

В булому розминулись ми, це краще,

Аніж ввійти в лячні сучасні хащі

Й волати бога по вуха в крові.

 

***

Начепили зла на коромисла,

Наносили зладнано в город.

Зрошуючи, отримали кислі.

Овочі, обпалюючи рот.

 

Зло було розбавлене водою.

Хто його розбавив — не питай.

Зранку мужики до водопою —

Бігали розлюченими вкрай.

 

Дружба — все, не дай собі усохти, —

Їм услід папуга голосив, —.

Візерунок нової епохи, —

На які завгодно голоси.

 

Запивай, кому вода за смаком,

Животій піднесено і зло.

Динаміт двомовної ознаки

Чи не злим нам вітром занесло?

 

***

Мазок рум’ян на полотні 

Жовтневих сутінок, світанок

Не скоро знак подасть мені,

Палкий закінчувати танок.

 

Ти молода, мене в борні

Життя посріблило, пом'яло,

Тож пофортунило мені,

Що в хаті світла не включала.

 

Ти паленіла від моїх

Скажених ласощів, ти знала.

Що випадала лиш на мить

Із рук, у котрих помирала.

 

 

***

Моя душа бреде чагарниками,

Пливе річками, плине над горами

Охоплена ранковим сяйвом смутку,

Уваги не звертає на покуту.

 

Дивлюсь, красуня німфа випливає

Від лестуна чого вона чекає

Вона не риба, — ні, але й не жінка,

Та й я давно не показова зірка.

 

Я жаги серця втримати не зміг,

Хоча пекельна думка душу гризла,

Що ота німфа — жіночка без ніг —

З поняттями кохання несумісна.

Житло на узбережних камінцях,

Не радували нас, ні краєвиди.

Про що б ми не співали, ні слівця —

Про те, як одне одному набридли.

У смерках нам діватися куди?

Я лізу в ліс, русалка — до води.