Роман

 

Всю весну вікна в хаті ляскотіли, й посапували, то тріскалася крига, що наросла на склі за довгу морозну зиму. Зима тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року була довга, морозна, снігу майже не випадало, так іноді припудрить землю скляним порохом, щоб було з чим вітру погратися. Як інший раз задує, перемішає сніжну порошу з пилюкою, і ганяє вулицями, поки не обридне. А далі вже вскочить на білу небесну хмарину, згорнеться калачиком і сопе собі в обидві дірки, як втомлений безпритульний бурлака в залі очікування місцевого залізничного вокзалу.

Вікон у квартирі Івана Калісти було цілих три: одне на кухні і два вікна в кімнаті, бо квартира його була наріжна, одним оком зирила на північ, другим — на захід, а оскільки усі три вікна взимку були закришені, Каліста уявляв їх собі коштовними художніми полотнами. Влітку минулого року, на виставці місцевих художників, він довго стояв перед такою картиною, міркуючи: добавляв, чи не добавляв митець у білу фарбу справжнє срібло, інакше як можна зобразити на крижаній папороті такі дивовижно яскраві  блискітки? Він тоді довго стояв перед картиною, палаючи бажанням купити, та коштовність була не по кишені.

Багато чого доброго та ганебного наслухався Іван Петрович про місцевого авторитета Васюту, іноді шкодував що саме йому продав дачу, ще подумають люди хтозна що. Відомий інженер запродався криміналу, дує з авторитетом в одну дуду. Але сам Васюта не дзвонив, не дзвонив і він, бо на хліб і картоплю поки що грошей вистачало. Він не пив не курив, живився аби як, надіючись що влітку, якщо суднобудівельний не отримає державного замовлення, Можна буде якось прокормитися тайговими рослинами, починаючи з левурди, жимолості та літніх грибів. В той день, коли Іван Павлович від нічого робити милувався морозною папороттю по вікнах, до нього забігла сусідка з третього поверху, з закликом додзвонитися до швидкою допомоги, бо її вагітна донька почуває себе зовсім кепсько, а диспетчер швидкої допомоги відповідає, що машини стоять без пального, так що треба знайти щось більш надійне, наприклад викликати таксі. Іван Павлович знав, що дзвонити в такий час до таксопарку — справа безнадійна. Він порадив жінці йти з донькою на автобусну зупинку і спробувати зупинити якогось приватника. Але водії не звертали уваги на вагітну жінку з батьками, не зупинилася навіть міліцейська машина.

— Вам краще відійти, — порадила сусідка, — не люблять власники машин чоловіків возити.

Іван Павлович відійшов і сів на лавочці поблизу газетного кіоску. Сонечко теплою долонею торкнулося лиця, але приємніше від цього не стало. Він дивився на вервечку машин, і думи його про людство були не зовсім веселі. Майже кожна машина була музичною скринькою, голови водіїв вирували в такт музиці, вони займалися самолюбуванням, не звертаючи уваги на людей стоячий обіч дороги. Увагу Івана Павловича привернув кортеж машин Петра Семеновича Васюти. Місцевий авторитет посувався в супроводжені двох машин. Перша не звернула уваги на жінок, але джип Васюти загальмував, господар вийшов, допоміг жінкам сісти, і наказав водію швидше керувати до лікарні.

Стримуючи сльози, Іван Павлович рушив до свого будинку. Зима майже відступила, ще трохи і теплий вітрець з Китаю з’їсть останні клаптики снігу. А там вже, через два-три тижні, можна буде посуватися в тайгу за черемшею. Ще знаходяться в місті люди спроможні купувати жмутики цієї рослини коштовністю в буханку хліба. Якщо продати десять жмутків можна буде харчуватися до самого травня, а там, дасть бог, якийсь сучасний олігарх купить у приватну власність  суднобудівельний завод, і люди отримають не виплачену за шість місяців зарплату.

Він добре розумів що такого не буде, але була надія на нового директора, Василя Степановича Іваненка, який довгі роки працював якимось клерком у профспілці заводу, а зараз ризикнув взяти на себе турботи за врятування кращих фахівців корабельників. За часи радянської влади на заводі було зайнято більше двадцяти тисяч мешканців міста. Багатьох з них давно вже чорти прибрали: в зашморг полізли. Чимало конало від різних нервових хвороб, дехто, правда, якось втілився в шлункову економіку, але самому Івану Павловичу спекулювати не дозволяла його чоловіча совість.    

                      

Суднобудівельний завод, на якому він працював інженером—технологом, вже більше року як приказав довго жити, дружина з діточками від’їхали в Україну до своїх батьків, а він залишився доглядати за квартирою, та чекати від долі щасливого дарунка. Потім дружина запросила, щоб прислав залізничним контейнером всі меблі та деякі край необхідні речі. Щоб це зробити, він продав поцінні побутові устаткування, а тепер, майже півроку ледь перебивався на картоплі та буряках, — зібраний з дачної ділянки врожай. Борги за квартиру примусили продати дачу: добра була, з двоповерховим будиночком, садом і навіть колодязем з джерельною водою, але ж виникало іноді бажання поживитися скибочкою хліба, та хильнути чарочку горілки з нудьги.

Місцевий кримінальний авторитет, купуючи дачу, залишив йому номер стільникового телефону, натякнувши, що в скрутну годину Іван Павлович може подзвонити йому щодо працевлаштування, бо незабаром йому будуть потрібні дотепні фахівці—чоловіки по роботі з молоддю. Авторитет зовні показував себе добре вихованою, освіченою людиною, цитував рядки з гуморесок Павла Глазового. Натяк про працевлаштування він красномовно доповнив перифразою строфи Глазового:

 

Колись, було, мати каже

Маленькому Грицю:

— Не поставиш собі бізнес,

Держись за спідницю. 

 

І хоча Івану Павловичу було не до сміху, він тоді зареготав разом з авторитетом, а потім довго почувався зганьбленим самім собою. Дзвонити, плазувати перед криміналом не дозволяло сумління, хоча місцевий голова давно вже дудів з авторитетом в одну дуду. Потім пішла чутка, що авторитет — син полковника КДБ (в минулому, звичайно,) Семена Семеновича Васюти, що полковник зараз герцює десь за кордоном, а до сина його, Петра Семеновича, тим часом стікаються з таборів та допрів злодії, убивці, та мерзотники всіляких мастей. А потім вже й сам голова міста, виступаючи по телебаченню, відверто сказав, що сьогодні містом керує кримінал. Місцевий бард, за прізвищем Петрович, співав:

На троні посідає злодій—цар,

Далекий Схід — його велике царство,

А зветься — Комсомольськ, яке нахабство,

Містечко непохилих моїх літ.

Яке нахабство і який удар —

На троні посідає злодій—цар.

 

Йти чи ні в підручні злодію—царю? Питання больовими блискавками пронизувало мозок, але працевлаштуватися було майже неможливо. Іван Калісто вчився будувати кораблі, в металургії досконало не розбирався, отож і не зазирав на посаду головного інженера сталеплавильного заводу, куди його запрошували. Хапатися за діло,  в якому досконало не кукурікаєш, — значить завалити підприємство. Такого нахабства Калісто не міг собі дозволити. Отож, коли діло дійшло до виселення з квартири, коли пристави правосуддя з’явилися з попередженням, він таки не втерпів, подзвонив Петру Васюті. Дзвонив з відчуттям крижаного серця, бо на той час про авторитета йшли містом чутки, небачені у самих кривавих детективах. У відповідь на дзвоник, пролунав лагідний жіночий голос, що зараз абонент знаходиться за межами зв’язку, на що Калісто з облегшенням зітхнув.

На той час, а навкруги вже — ген—ген зеленів та пломенів квітами травень, у Івана Павловича залишилося у холодильнику три картоплини і остання десятка в кишені, а на десятку ту можна було купити пів буханки хліба. З мита, яке можна було продати, теж нічого не залишилося, бо все пішло на борги за квартиру. У темній коморі в ящику з дитячим та жіночим взуттям знайшов він невеличку, метрів отак зо два шворку: їх дві було, колись разом з дружиною перетаскували з місця на місце важку шафу. Зробив зашморг, надів його собі на шию, посмикав, чи легко затягнеться? Потім заліз на стіл, відчепив люстру, дарунок тещі на день народження дружини, і почав прив’язувати кінець шворки до залізного гачка. Був сумнів, що гачок не витримає, все ж таки не люстра, а добрих шістдесят кілограмів. Раніше він важив всі дев’яносто, бо на зріст був під два метри, але голод — не тітка, висмоктав досконало. Спробував повиснути, тримаючись руками за зашморг, гачок поскрипував, але тримався. Певний що з переходом у інші світи перешкод не буде, дістав з холодильники три останні картоплини, добре промив під струмом води, запалив газ і поставив варитися.

Вже три місяці не було листа від дружини Наталки, не писав дванадцятирічний синок Павлик, мовчала дев’ятирічна донька Світлана. Ледь не розплакався, спом’янувши як їм ладно жилося до кримінального заколоту невігласа Єльцина. Дружина працювала інженером конструкторського бюро, двічі в місяць отримували добру платню: вистачало на одяг, на їжу і навіть усієї родиною побувати в Україні у батьків, або проїхатися «Золотим кільцем» Росії. А тепер все що у нього залишилося — це три картоплини та зашморг замість люстри над головою.

Чистити варену картоплю не став, хотів з’їсти зі шкарлупою, але потримавши першу в руці, подумав: за яким бісом. У потойбічні світи не обов’язково посуватися ситим. З бараболею на тарелі вийшов з квартири, подзвонив сусідам. Відчинив хлопчик, Миколка, подякував за подарунок і пішов було, але тут визирнула його мати Ніна Марківна. Здивовано спитала:

— Ти що, Йване, ніяк заможнім став?

Він соромливо усміхнувся, хотів було негайно пірнути в своє лігво, але сусідка схопила його за рукав сорочки.

— Ні—ні, друже, ти кажи, чого надумав? Злякався обставин? Ти один, а у мене троє. Перебиваємося з водиці на водицю, але ж треба діточок підіймати, ставити на ноги. Була, як кажуть, орлицею, а стала синицею, тиждень вже працюю на залізниці старшим підмітайлом. Аванс отримала, невеличкий, але на хліб вистачає. Не дурій, Іване… поживемо, подивимося…

Вона повернула йому картоплю, розщедрившись на шматок хліба. Іван Павлович, соромливо ховаючи очі, прийняв подарунок, аби тільки вона не ввійшла, не побачила зашморг під стелею. Але зачинитися Ніна Марківна йому не дозволила, убгалася таки в коридор поміж ним та одвірком.

— Так я й думала, — зітхнула побачивши дурисвітське устаткування сусіда. — Що з тобою робиться, Йване. Розумію, що після твоєї посади йти прибиральником соромно, але ж не конати життя, смикаючись в оцій мотузці. Невже все так безнадійно. Мовчить Наталка, можливо грошів на конверта немає. Мій Степан теж мовчить. Вже півроку мовчить, як поїхав до Москви захищати парламент так і замовк. Мабуть поскидали їх бідолах до однієї ями, засипали вапном, щоб не розпізнати було що за мерці лежать… Хто сьогодні до влади прийшов? Учорашні комуністи, номенклатура… Засобам знищення людей навчені були ще за часів свого політичного царювання.

Майже п’ять років Ніна Марківна працювала технологом під його керівництвом. Він добився щоб разом з ним вона одержала квартиру, двокімнатну, бо тоді ще живою була мати Степана, фахівця—зварника, а з діточками їх було п’ятеро. Дружина не могла вибачити Йвану такої зради. Якщо за сусідською турбується більше ніж за своєю родиною, значить у них не все чисто. Він тільки руками розводив: це ж ненадовго. Не біда, що містимося четверо в однокімнатній. Через рік одержимо ордер на трикімнатну… Одержали, та не встигли вселитися: дев’ятиповерховий будинок у приватну власність купив новоспечений володар міста Петро Семенович Васюта. Тепер він розселяв по квартирах своїх приспішників: охоронників, фахівців—вбивців, навіть молодь, яка, зазираючи йому в рота, виконувала все що тільки йому забагнеться.

Ніна Марківна стояла на столі, розв’язувала вузол зашморгу, коли задзвонив стільниковий. Іван Павлович з великим небажанням підніс до вуха телефон, спитав хрипко:

— Кого треба?

Незнайомець в свою чергу перепитав:

— Ви Іван Каліста?

— Поки що існуючий, — пожартував.

— З вами буде розмовляти Петро Семенович, почекайте хвильку…

 Серце вибухнуло так, що Йвана кинуло в піт, а потім в холод. Серце наче провалилося куди: такого звороту в своєму житті він вже не чекав.

Тримаючи назирцем вилізлу на стіл сусідку, яка намагалася розв’язати вузол, кожну хвилину готовий прийти їй на допомогу, Іван все ж таки оволодів собою, простяг Ніні Марківні руку:

— Будь ласка, злазьте, я сам все зроблю… мені дзвонити будуть.

— Подзвонять і перестануть, надіюсь не жіночка якась, — Ніна Марківна стиснула губи, щоб не розсміятися, бо вигляд у сусіда був занадто приголомшливий.

— Краще якби жіночка, — допомагаючи сусідці зійти на табурет, а далі на долівку, прошепотів Іван. — Забув вже як це робиться…

Вона погасила усмішку, поправляючи долонею впавше на лоб пасмо волосся, і саме тут почувся голос Васюти.

— Проблеми які, Павлович, говори давай…

Ніна Марківна хотіла було піти геть, але він утримав її за руку, примусив сісти на стілець.

— Проблема одна, Петро Семенович, на роздоріжжі стою, не знаю куди йти: безпритульним на смітник, у пекло з зашморгом на шиї, або…

— Про бажання працевлаштуватися він так і не сказав, — соромно було. По—перше, купуючи дачу, Васюта розмовляв з ним на «ви», тепер говорить «ти», а по—друге, навіщо він зараз йому здався… Держава зруйнована, живуть тільки двадцять відсотків населення, яке спритно учепилося за кинуте Єльциним слівце: «беріть волі скільки потягнете…» А дозвіл хапати все, що добре лежить — це справжній бардак…

— Добре що подзвонив, посада, на яку я тебе запрошував, жде свого фахівця. Чекай мене о десятій вечора…

Йван мовчав, судорожно ковтаючи слину. Васюта давно відключився, а він все ще тримав стільниковий біля вуха.

— Хто дзвонив? — поцікавилася Ніна Марківна.

— Васюта дзвонив…

— Хто він такий, твій Васюта?

— Це той, кого кличуть Батею…

— Невже сам? — сусідка здогадалася кого він має на увазі, і з якого бісу лице сусіда набуло ледь не бурякового кольору. — Що йому від тебе треба, володарю кримінальної світобудові?..

—О десятій завітає, буде сватати на казна—яку посаду, але, відверто казати, я не знаю як мені бути. Вляпатися в багно криміналу…

— Що до мене, я в захваті… якщо держава підтримує кримінал, бо сама по вуха в криміналі, чого ганьбитися. Погоджуйтесь, не вбивати ж когось він вас запрошує. Як кажуть, з вовками жити, по—вовчому вити. Замовиш словечко, може й мене куди пристроїть?

— Ти що, Марківна, тобі до цього вертепу?.. Тоді вже краще мені в зашморг, щоб не бачити такої ганьби…

Перш ніж повернутися до себе, Ніна Марківна обійшла майже пусте помешкання, Йван йшов на взірці за нею, не  гадаючи навіть що у жінки на умі. Біля вікна зупинилася, звела на нього погляд.

Калісто почав кліпати очима, розгублено дивлячись то на неї, то у вікно на верхівки опушених свіжою травневою зеленню дерев.

— Поплескали язиками і ладно, піду собі, — не зовсім на його думку певно, промовила вона.

— Еге ж, — відповів Йван, зніяковівши. — Завтра, якщо зайдеш, розповім про розмову з отим самим…

— Може забігти сьогодні?

— Буде бажання, будь ласка, буду дуже радий. Я вже місяця з два з жодною людиною не балакав. Місто наче вимерло геть, по базарчиках, по площах не люди сидять, а живі мерці. Жахливо дивитися. Люди одне—одного не впізнають, а, можливо, бояться що хтось у когось попросить морквину або крихту хліба. Інший раз не можу дати ради своїм емоціям. Була б вибухівка, чесне піонерське, підклав би під місцеву управу. Щоб не сиділи по кабінетах, а йшли, дивилися, що робиться окіл. Сидять в управі, отримують платню в доларах, а робити нічого не роблять. Хіба що в рота Васюті зазирають… Який не є, а цар…

Ніна Марківна пішла до себе. Йшла наче щось забула, та не могла пригадати що. Калісто, зачинивши на всі запірки двері, дістав з—під подушки вибрані твори Миколи Хвильового і почав читати. Іноді йому ввижалося що письменник піше про сучасність. «Ну і що ж? Як же далі?» «Далі зв’язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках. Звичайно притягли до тієї ями, що рили вдень.»

Отак, місяць тому від кафе «Джерело» із зашморгом на шиї посувалося вулицею за джипом тіло забитого чоловіка. Люди кажуть, що мерців засипають піском на узбережжі озера Змилки.  

Хіба не сучасність, усі кладовища забиті трупом. Хіба він першим у зашморг поліз? Скільки молодих перспективних фахівців конало від сердечного нападу? А скільки від крововиливу в мозок? Кращі фахівці міста знайшли собі притулок на цвинтарях, хто встиг щось схопити, ще якось жевріють на життєвому небосхилі. Не зірками, а так — відблисками минулих блискавиць.

Прочитавши дві сторінки, схопився, побіг на кухню. Примусив себе їсти картоплю, як завжди, повільно, правда, нечищену, бо в шкарлупі теж були якісні, необхідні шлунку речовини. В солонці залишалося трохи солі, він брав її обережно, пучечками клав не на картоплю, а на язик, щоб не просипати на долівку. Колись мати розповідала, як ще дітьми голодували вони після війни, але такого, як сьогодні голодомору не було. Тоді за працю держава розраховувалася грішми, і хліб, нехай по карточкам, але видавала. А зараз за рік праці їм показали величезну дулю, примусили чекати кращого часу, а саме, коли базарна економіка сама себе накормить.

Як казав колись Маяковський…  дикість і виступи!..  

З’ївши все, що було на тарелі, і закинувши в рота крихти, Йван взявся було за Хвильового, але далі читати не міг. Зиркнув на годинника: до візиту авторитета залишалося ще дві години. Виникло безмежне бажання впасти головою на подушки і заснути, але боявся що не почує дзвінка. Таке вже з ним траплялося, особливо глибоким був сон після того як він з’їдав дві картоплини, а зараз ум’яв цілих три. Та ще зі скибкою хліба. У такому разі можна заснути справжнім богатирським сном. Добре, що хоча б на діточок влада якісь копійки дає. На хліб та молочко вистачає. А дорослим як бути. Йти, просити платню по безробіттю? Так з сорому ж можна згоріти. Та й що та грошова допомога! Спочатку треба звільнитися з підприємства. Але не звільняють, бо певні, що людина якийсь час може вживатися надіями. В молоді роки й таке буває, але ж йому вже за сорок. Думкою він знову повернувся до сусідки. Скільки вже років живуть і працюють поруч, останні осінь, зиму, а тепер вже й весну живуть одинцями, а поговорити вдалося тільки сьогодні. І все завдяки вареній картоплі. Або — зашморгу, бо не тільки віддати картоплю йшов, але й в останній раз подивитися на живих людей. Про сусідку він не думав, скоріше —  про голодних діточок, їм, живим, картопля необхідніша. Іноді у нього виникала думка зав’язати щільніші стосунки з Ніною Марківною, але перемагав сумнів: вона красуня, у відділі до неї залицялися не тільки одружені гультяї, але й молоді вродливі хлопці. Сам він поряд з нею відчував себе якось незручно. Про нього дружина казала, що він не мужик, а тюхтій, тільки й того що фахівець талановитий. Але тепер він не тільки тюхтій, але й безробітний сорокалітній, покинутий дружиною одинець. Ніна Марківна красуня, на три роки молодша за нього, взірцевий інженер—технолог, у минулому, кращій фахівець по титановим сплавам.

До візиту Васюти залишалася ціла година. Як нестерпно довго протікає час, коли нетерплячка чекання пронизує кожну дрібничку тіла. У будинку напроти освічене тільки одне вікно, у деяких можна бачити блакитні сполохи, там господарі сидять, вп’яливши очі в екран телевізора. В освіченому вікні іноді виникає темна постать: враження таке, наче артист репетує роль сучасного політика, посуваючись кімнатою, розмахує руками, хапається долонями за голову. Дивитися на таку репетицію без усмішки неможливо, але сам Каліста світла в кімнаті не включає, не включає навіть телебачення. Тільки вчора в новинах показали, як пострілом у голову вбили дівчину, що сиділа за столом у освічений кімнаті. Батько дівчини, місцевий поет і художник ледь з глузду не з’їхав. Як можна продавати людям зброю, коли у кожного молодика вітер в голові. Він, бачте, погрався. Питають вбивця: чи не шкода дівчинку? У відповідь зухвала усмішка: «Засуджуйте, давайте термін, бажаю бути злодієм в законі, великим і славетним, як наш Батя!»

Що за істота така, людина! Гурт головорізів після кривавої розправи над незгідними людьми, йде до церкви, запалює свічки, молиться, цілує ікони, і попи вибачають вбивцям усі гріхи, щиросердо приймаючи їхнє покаяння. По—перше, авторитет для священиків жахливіше Бога, а по—друге він щедрою рукою підносить церквам чималі пожертви. Доводиться жити не по божому закону, а по закону авторитета Васюти, бо сьогодні він Бог не тільки на землі, але й на небі.

Саме оця людина, оцей володар сердець і думок сучасної молоді, безперечний господар не тільки міста, але усього Далекого Сходу, оцей Бог і Диявол зараз ввійде в квартиру безробітного Івана Павловича Калісто, щоб подарувати йому життя. Надовго, чи ні, — питання вельми дискусійне, але бажання пожити хоча б заради сусідських діточок, а, можливо, й допомогти своїм, вже зігрівало груди Івана Павловича. Щоб утяти нервовий дрож, що проймав і холодив усе його тіло, Каліста пішов на кухню, випив прямо з карафи декілька ковтків холодної з присмаком хлору води. Але полегшення не відчув. Ковточок би горілки, та де його взяти. Останній раз випили по чарочці, святкуючи день народження Валентина Гончара, котрий очолював клуб ветеранів, а існував взагалі на пожертви все того ж Всемогучого, і Святого Петра Семеновича Васюти, за прізвиськом Батя.

Прізвисько авторитета навіть у людей похилого віку викликало священний трепіт, бо звернення до Баті дарувало людини хоча б яку копійку, а Бог, скільки не молися йому, озветься голосом попа: «Ну, досить, досить, ви вже не тільки Богу обридли…»

 

За п’ять хвилин до назначеного часу Каліста стояв біля вікна, тупо дивлячись в осяяне місячним сяйвом подвір’я. Йому спало на думку, що сьогодні Васюта не приїде, мабуть щось трапилося в його не зовсім легальному господарстві, наприклад, вбили кого, або нарешті, нагрянула міліція, бо повинна ж вона колись появитися. Не до віку ж їй кормитися з кримінального общаку, себто — з данини малого й великого бізнесу, що вже ледве животіє під зажерливістю невситимого криміналу.

Але Васюта, окрім усього іншого, був ще й пунктуальним. За дві хвилини до десяти із темного завулка вискочили три блискучих, чорних, осяяних фарами всюдихода, захлопали дверцята, і в під’їзд один—за—одним прослизнуло декілька темних постатей. Тамуючи подих, Іван Павлович прошмигнув до дверей і відкрив обидва засуви. Васюта навіть не подзвонив, давно вже звик, що двері перед ним відчиняються самі. Се так, двері відчинив сам господар і навіть вклонився, пропускаючи в квартиру двох ошатно вдягнених молодиків. Сам Васюта ввійшов за ними: високий, широколиций, привітно усміхнений, з відлисками сивини у чорній кучмі волосся.

— Дякую за дзвоник, — сказав, міцно тиснучи руку господаря в своїй широкій і досить міцній долоні.

Все це нагадувало кіно, не вистачало хіба що музичного супроводження. Дві постаті залишилися в коридорі. Каліста гаявся, зачиняти двері, чи залишити відчиненими. Ті що ввійшли, обгледівши квартиру, струнко витяглися по сей бік входу, віддано, наче собаки, дивлячись в лице свого ідола. Васюта пройшов на кухню, зазирнув у холодильник, у шкапу на стіні.

—Я так і думав, — сказав, вихопивши з кишені стільниковий телефон. — Хмара, все що прихопили, сюди негайно…

Через хвилину на порозі виник знайомий Івану Павловичу молодчага з двома вузлами в руках, змовницьки підморгнувши Васюті, залишив вузли на столі, і непомітно зник, наче розчинився у напівпітьмі коридору.

— Знайомий парубок? — ошкірився Васюта.

— Інженером відділу нової техніки на заводі був, талановитий хлопець.

— Невігласів не тримаємо, — якось досить буденно промовив авторитет, і кивнувши на пакунки, добавив: —  давай, викладай що там у тебе є… причащай гостя.

Каліста відразу вловив поцінність моменту: соромитися й тягти гумку не треба було. Переклавши вузли на кухонний стіл, він ретельно протер рушником обіденний, і, похапцем розв’язуючи вузли, покликав вартових щоб принесли з кімнати два табурети для себе, але Васюта у відповідь тільки рукою махнув.

— Вони вже повечеряли, Іване Павловичу, а мені треба трохи випити. День важкий був. Чотири моїх дурня пришили десятирічного хлопчика. Розумієш, злякалися що свідком у суді піде. Сьогодні я їм подарував гранату, вибух і всі справи. Кожна людина за свою дурість повинна головою сплачуватися.

Вузол, в якому загадково дзенькали скляні пляшки, Васюта розкривав сам. Поставив пляшку з горілкою у холодильник, на пляшку з коньяком дивився приблизивши її до електричної лампочки.

— Чарки є? — спитав, пестливо, наче кошеня, погладжуючи пляшку рукою. —Вип’ємо, це піде тобі на користь. А оце…, — наливаючи в чарки напій, він хитнув головою у бік лежачої на долівці люстри. — Це, Іван Павлович, зайве. Життя наше, сам розумієш, може обірватися не вгадаєш коли. Хто напоумив подзвонити, чи не сусідка? Отож вип’ємо за добрих людей…

Васюта випив чарку одним ковтком, Іван Павлович любив поласуватися коньячком, але якось само по собі повторив рух гостя. А той тимчасом наливав по другій. Підійнявши чарку, промовив.

— Завтра в пообіддя за тобою заїдуть, посаду я тобі придбав задивуєшся, а тепер цоркнемося та я поїду, бо є нагальні справи. А ти ласуй заїдками, хіба таким ти був, коли дачу мені продавав. Дуже ти охляв за останні півроку. Але нічого, відгодуємо…

Не прощаючись, Васюта рушив до виходу, за ним мовчки посунули його охоронці. Не зачиняючи дверей, Каліста підійшов до вікна, відімкнув стулки. Рука так і смикалася помахати всюдиходам услід, але він таки втерпів, не помахав. Коли повернувся до дверей, на порозі вже стояла Ніна Марківна.

— Ну, як воно… бачу у тебе гаразди, коньячком війнуло. Я у себе під дверима стояла, почула що потупотіли, не стерпіла.

— Добре зробила, що зайшла. Бачиш чого вони мені нанесли? Шоколадки діткам віднеси, чи сплять вже?

— На ніч не треба. Причащатимеш завтра, сам… А випити кортить, я нашвидку, бо двері залишила відчиненими…

Перекладати продукти з пакунків до холодильника Каліста довірив сусідці, а сам тимчасом запалив газ, налив у чайник води. Краєм ока він зиркав на принесені Васютою дарунки. Він почував себе добряче випивши, бо випитий на голодний шлунок коньячок робив своє діло. Треба було негайно заковтувати його смачними заїдками, але соромився це робити при Ніні Марківні.

— Пофортунило тобі, Йване, тут їжі на дві доби вистачить. Я вже від слини захлинаюся.

—А я випив, не закусуючи, ото й сп'янів…

Ніна Марківна сплеснула руками.

— От дурна баба, сідай—но швидше за стіл, давай почнемо з шинки. Шинка з житнім хлібом і огірком свіжим. Що може бути краще. Кажуть, коньяк треба цукерками заїдати, але ж не на голодний шлунок…

Вона швидко нарізала хліба, шинки, сира, сіла за стіл напроти, сама наповнила коньяком чарки.

— За що будемо пити… за Петра Семеновича?

— Хильнемо за нас з тобою, а далі побачимо!

Випили, заїли шинкою з хлібом, поки не задзеленчав чайник.

— Чай який заваримо? — схопилася зі стільця жінка.

—А що там, навіть заварка є?

—Є зелений, є чорний байховий, цейлонський, китайський… на любий смак… Живуть же люди!

— Живуть, посівши чужим карком.

Поки заварювався чай, випили ще по чарці. Відчуваючи на собі пильний жіночий позирк, Іван Павлович вимушено всміхався. Жінка теж всміхалася, прихильно і трохи загадково, наче чекала відповіді на поки що не задане питання.

«Вона краща за мою благовірну, — думав Каліста, — може попитати щастя, впасти перед нею навколішки, заринутися лицем в її золоті коліна». Від такої думки у нього навіть сльози на очах виступили. «А я, дурень, у зашморг поліз. Краще попрацювати на кримінал, аніж у труні заклякнути. А Васюта цей людина вихована. Хоча й відсидів по таборах двадцять років, але ж батьки його чекістами були. Мабуть у діда вдався. Сталінське ОДПУ сьогоднішні демократи називають кримінальним угрупуванням. Смішно, але те на те й виходить. Змінилася тільки назва, справи виконують ті ж самі.  Усувають невгодних, залякують норовливих, грабують працьовитих. Назву змінили, а структури залишилися колишніми. Ленін захищав революційне надбання, Путін — награбоване у суспільства майно… Якби Сталін обрав шляхи Путіна Росії, як держави, давно б вже не існувало. Не тільки спаплюжили, огризли б до кісточок зажерливі урядовці. Бо хто смачно їсть, той не працює, заважає важкий шлунок. Та й інші потреби виникають…

Він так замислився, що пив чай, майже не помічаючи сусідки, колі вона, нарешті, встала, сказав що посуд вимиє сам, а жінку примусив зібрати все солодке для своїх пострілят, Тарасика та Сашка.

Вже потім Іван Павлович пожалів що навіть не поцілував сусідку на прощання, але й справді, не до того було. Розум підказував що не треба було дзвонити Васюті, що попереду його чекає чимало неприємностей. Не може ж таке бути, щоб безладдя в державі тривало вічно. Прийдуть до влади шляхетні люди, скрутять криміналу роги, правда, коли таке буде? Оті хлопчики, що про щось там белькочуть у Кремлі будуть змагатися поміж себе за президентську посаду, поки пиху з них не виб’ють.

Наступного дня Каліста прокинувся від дзвоника в двері. Як і думав, то була Ніна Марківна. Вона квапилася на роботу і попросила його, вперше за довгі роки сусідства, доглянути за хлопчиками, бо учбові заняття закінчилися, і діти попадають у розпорядження вулиці.

—В хаті їх не втримаєш, а вулиця сьогодні не краще місце для прогулянок.

У жінки було таке по—дівочі лагідне лице що він не втерпів, цмокнув її в краєчок губ.

—Я все зроблю,люба, не хвилюйся.

У відповідь вона погладила його долонею по неголеній щоці, хотіла ще щось сказати, але засоромилась і майже вилетіла східцями на вулицю. Він підійшов до вікна, розчинив стулки і, побачивши це, вона помахала йому рукою. Каліста труснув головою, щоб впевнитися що це не сон. Залишивши двері в коридор напіввідчиненими, щоб не проґавити діточок, коли ті прокинуться, почав ретельно голитися. Саме так, ретельно, як робив це, працюючи керівником технічного відділу, і чого майже не робив після того як від’їхали в Україну дружина з діточками. Подумки він вже поздоровляв себе з поверненням до справжнього життя. Якщо Васюта видасть аванс, він поповнить рахунок на стільниковому і негайно подзвонить в Україну дружині. Спитає, чому мовчить, може вже хтось інший хвіст прищемив? Такі жінки довго без мужика не живуть. Але тут же виникла думка: може зайве дзвонити? Назад вона не повернеться, грошів таких не знайде. Може потерпіти, почекати, подивитися на яку посаду запропонує Васюта, скільки платитиме? Якщо буде добра платня і надійна робота, чого б не повернути колеса в минуле. Не завжди він був задоволений дружиною, але ж діточки свої, рідні!

Стрілки на годиннику майже не рухалися, не чути було діточок у сусідній квартирі, мабуть відсипалися після учбового року. Готуючи окріп, старанно обдивився привезені Васютою страви, їх було так багато, що не знав з чого починати день. Пляшку коньяку вони з Васютою і Ніною Марківною учора вижлуктили. Пляшка стояла пустою на долівці біля столу. Калісто сховав її в тумбочку, а то ще, не приведи господи, побачать діти. В холодильнику залишалася пляшка горілки, довго думав куди б її засунути, але надійнішого місця не знайшов. Якщо забіжить на вогник Ніна Марківна, чому б по чарці не випити, якщо, звичайно, день подарує йому хоча б які гаразди.

У тридцять хвилин на другу за ним приїхала машина. Каліста був чимало  здивований, впізнавши у водії Андрія Мамонтова, співучня, що подавав надію стати відомим художником. Але в інститут він не поступив, потім щось не заладилося у батьків, вбрикнув Андрій, встряв у вуличну бійку і загримів на десять років таборів за вбивство, хоча як наполягали свідки, вбивав не він, а синок одного з помітних місцевих урядовців.

— Андрію, — вигукнув Калісто, — невже ти? Не зайшов, не порадував друзяку.

Іван Павлович був до краю здивований, побачивши на очах Мамонтова сльози. Сентиментальним цей хлоп’яга ніколи не був, він і тоді в оту бійку встряв, захищаючи одного з однокласників.

Калісто хотів схопити друзяку в обійме, але той навіть відсахнувся трохи.

— Не треба, Йване, не треба бруднитися… Я бачу ти теж робиш крок до паскудства, але обіймати мене тобі не треба, я у Васюти не тільки водій, але й найголовніший кат… Оті славетно поховані невдахи, про котрих ти, мабуть чув, моїх рук справи… Наздоганяю втрачене, бо десять років відсидів нізащо. Першим кого вбив був отой самий вбивець, за котрого я отримав термін…

— Навіщо мені це знати, Андрію? — майже пошепки вигукнув Калісто. — Це ж брехня все, га? Ми тоді до слідчого ледь не всім класом ходили, запевняли, що ти захищав товариша, але… що там але… ти вже вибачай мене, але я таки обійму тебе. Бо щиро радий зустрічі…

— А я не дуже. Говорю це, щоб попередити кудою ми зараз поїдемо. Тудою — будь ласка, але запам’ятай, Йване, зворотного шляху не буде. Васюта про це подбає, повір…

—Але ж я обіцяв?

— Як знаєш… обіцяв, так поїхали. Я чекатиму тебе в машині…

Замикаючи квартиру Калісто трохи постояв біля сусідчиних дверей: у квартирі  панувала тиша. Хотів постукати, розбудити пацанів, але вирішив почекати сприятливого моменту щоб познайомитися і краще це зробити при матері. Збіг східцями з третього поверху. Андрій курив, відхиливши дверцята, і він похапцем прошмигнув на заднє сидіння. Засунувши недопалок у попільничку, Андрій легко скерував на вулицю Кірова, а далі вже машина майже безгучно понесла славетного фахівця—будівельника атомних човнів до долі, чи до недолі, про це навіть сам Господь—Бог не скаже.

За всю дорогу Андрій словом не обмовився, мабуть була підозра, що в машину вмонтовано мікрофон. Під’їхали до невеличкого двоповерхового будинку за залізною горожею, брами були відчинені, рухом руки Андрій показав Йвану на двері, а сам залишився в машині за брамами. Два такі собі хлопця сиділи на лавочці, Каліста привітався, але вони наче не помітили. Вартовий за дверима, відірвався від комп’ютера, і, пильно огледівши прибульця, якось наче байдуже промовив.

— Другий поверх, третя кімната ліворуч.

Ввійшовши в третю кімнату ліворуч, Каліста побачив що на нього вже чекає добрий десяток людей. Були й знайомі лиця, наприклад, відомий у краї письменник Володимир Корнів, одягнений у військову козацьку форму, з хрестом і восьмигранною блискучою зіркою на кітелі; співачка ансамблю «Берізка» Тетяна Півень, теж з якоюсь нагородою, ще якісь не зовсім знайомі люди, обличчя котрих іноді маячили на місцевому телебаченні.

— Ви, Іван Павлович, як завжди, сучасно, — промовив, зробивши крок назустріч, Васюта. — Сідайте, будьте ласкаві, поруч з красунею Миргородською, вона вашим заступником буде. А ви очолите спільність місцевої інтелігенції, яка окремою особистістю ввійде в загал «Співчуття». Треба, нарешті, налагоджувати дисципліну в державі. А почнемо з нашого невеличкого Палермо. Нехай вас не лякає назва цього італійського містечка. У державі, самі бачите, царює тотальне безладдя, молодь збивається у спортивні, фашистські, націоналістичні, та іншого напрямку спільноти. Починають поміж себе ворогувати. Довго тривати так не може. Молодь повинна вчитися або працювати. Ми завезли спортивне та інше устаткування на один з островів. Будемо вчити підлітків як захистити себе, а ваша задача, задача інтелігенції — освіта. Концерти, зустрічі з поетами, митцями, як заїзними так і місцевими. І ще одне: люди у нас, самі знаєте! Пройшли Крим і Рим. Я з ними працюю, але непередбачене трапляється. Наші закони, на відзнаку від державних, діють і діють жорстко. Поміж місцевих підприємців зустрічаються постаті, яки відмовляються сплачувати податки на існування організації, яка їх охороняє, обороняє, підсобляє прибутково працювати.  Яка виховує їхній діточок.

На пальцях лівої руки Васюти вогниками зблискують коштовні персні з алмазами. Представники інтелігенції слухають його промову, ледь утримуючи сльози. Ось він, справжній господар держави. Звичайна людина в оточенні таких же як сам людей. Він не ховається за кремлівськими мурами, він завжди в гущі народу. Лице у Васюти селянське, його усмішка визиває довіру. Представники інтелігенції аплодують Васюті, але він, соромливо усміхаючись, махає долонею: не треба! Чого ж тоді так моторошно на душі? Іван Павлович не вірить жодному його слову. Чому щомісяця місто здригається від траурних музик і волання автомобільних клаксонів. То хоронять його приспішників. Хоронять із вочевидь зайвою пишністю, щоб мешканці міста бачили, кому та як треба прислуговувати. Мабуть знає авторитет Батя, що провідна місцева громада ненавидить люто ненавидить його собачу зграю, числячи його чорним напасником, щось на зразок одуряючого молодь диявола. Але ж місцева церква підтримує його. Попи вклоняються йому, як посланнику небес. Що се? Загальна пошесть. Бабусі, отримавши від Баті гроші на хліб з цукром, поміж собою гуторять про друге пришестя Христа і що він, Христос, спустився на землю саме в образі цієї людини. Христос страждав на хресті, а Батя двадцять років по радянських таборах…

Чого тільки не наслухався Іван Павлович Каліста про Васюту після того, як продав йому дачу. Але це відбулося ще в часи, коли Петро Семенович тільки—но ступив на першу сходинку своєї кримінальної слави. Задовго до підіймання на престол. Але в здоровому глузді йому не відкажеш. Він вже тоді бачив, як ще вчора могутня держава перетворюється у відверто кримінальну, що загарбники заполонили Кремль, а голова держави сам поки що не розуміє що робить. Васюта так і казав: поки в державі розбрат є надія посісти владою. Щупальця нашого братерства вже досягли Кремля, ще трохи і ми опануємо світом.

Говорив Васюта, натхненно розмахуючи руками. Біла сорочка, смугастий сталевого кольору джемпер, і така ж сталевого кольору сивина в кучмі чорного волосся. Це була проповідь рокованого безумця, але йому вірили. Вірила творча інтелігенція, вірив відомий письменник, якому Батя наказав написати велике літературне полотно про ставлення могутньої держави під назвою «Співчуття». Закінчив Васюта свою промову ледь не біблейськими закликами.        

— Зараз спитаємо себе: хто ми? Зразки кримінальної влади, чи справжні ратоборці спрямованого до Світу загалу? Прийшов час зважливої боротьби з усіма проявами пітьми!..

Васюта хотів закінчити свою полум’яну промову на якійсь особливо важливій ноті, але йому не вистачило повітря. Він ледь не захлинувся словами. Але вийшов таки із води сухим, викликнувши:

— Даруйте панове, що затримав вас. Зараз пройдемо до зали святкувати день оголошення нашого нового напрямку в корисній для держави роботі…

Слухаючи Васюту, Калісто мав думку виказати деякі свої тлумачення, і відмовитися від посади. Але Васюта, мабуть, і думки не допускав, що хтось наважиться йому перечити. Виходив він зі свого кабінету першим, але далеко не взірцевою ходою красномовного керманича. Помітно було що він хворів на ноги. Можливо це було ознакою двадцятирічного перебування по таборах, або з—за його досить таки огрядної статури. Помітно було що він тільки силкується показати себе хвацьким мужчиною, а насправді страждає не тільки від фізичних, але й духовних захворювань. Помітно було що усією своєю поведінкою він надолужує втрачене. Хлопчиком Петрусь Васюта любив займатися спортом, особливо буцати футбол. Прочуханів не любив, але якщо такі виникали, ніколи не залишався осторонь. Завжди ставав проти призвідників бійки. Перший термін отримав підлітком за кимось спровоковану бійку. Він тоді вступився за дівчину, з якою нахабно поводилися два дорослих хлопця, один з них вихопив з кишені ніж, і якось так вже сталося що сам він і наштрикнувся на нього. Ненависть до судів, котрі звинуватили його в отому вбивстві, довгі роки опалювала душу Петра Васюти. Він виношував в собі плани помсти, але з часом забув прізвища і лиця своїх обидників. Багато не по правді засуджених людей зустрів він за двадцять років терміну. Це були озлоблені, але пустотливо—іронічно настроєні люди, які добре розуміли, хто і за що їм спаплюжив жаття. Опинившись в суттєво кримінальній державі, де йшла відверто—жорстка боротьба не тільки за кошти, але й за владу, вони озвучили свої гасла, іноді гуманніші за гасла людей захопивших владу і все устаткування радянської Росії.

 

У кафе за столиком поряд з Калістою опинилися козак—письменник, Корнів, Тетяна Півень та Вілена Миргородська. Сам Васюта кудись вийшов, обіч головного стола, струнко стояли чотири молодика, як повідомив Корнів, короновані Батею злодії в законі. Іван Павлович озирався в пошуках Андрія Мамонтова, але його в залі не було. Тетяна Півень теж весь час озиралася, когось шукаючи, і настрій у неї був не з кращих. Тільки Вілена сиділа наче істукан, впершись долонями в стільницю, і вистукуючи пальцями одній їй знайомий наспів. Всі вони, як і сам Іван Павлович, були трохи знервовані.

Жінка у червоній сукні розставляла по столиках квіти у порцелянових вазонах, за стойкою бару високий швидкоокий бармен, граючись плашками, готував коктейлі. На перший огляд Каліста відчував себе зовсім сторонньою людиною в оточенні святково виряджених гостей. Костюм і туфлі у нього були далеко не взірцевими, випрасував хіба що сорочку, а про взуття він геть забув, та й крему не було щоб начистити. Люди за столами сиділи наче прикуті до своїх стільців, однак Миргородська таки ризикнула, підійшла до бармена, подала йому доларову банкноту, непомітно було якої вартості, і попросила свій особливий коктейль. Гарсон, артистично граючи пляшками, і лагідно усміхаючись, змішав у бокалі декілька різних напоїв і, чемно уклонившись, подав жінці. Миргородська вдячно хитнула головою, присіла на обертовий стілець біля стойки і, насолоджуючись вродою бармена, почала не кваплячись сьорбати жовтий у червоних лелітках напій. Один з молодиків, що стояли в очікуванні Васюти, підійшов до неї і попросив сісти на місто.

— Петро Семенович не любить коли без його дозволу гості починають пити, — пояснив Івану Павловичу Корнів. — Одного разу за таке свавілля я сам отримав кулака межі очі…

Автор декілька книжок, козак з двома нагородами заробляє від авторитета штурхана, і говорить про це з погордою. Калісто зміркував, що загал існує по своїм невідомим йому законам. Що Васюті дозволено все, що не дозволено іншим. Раз—у—раз виникало бажання встати і піти геть подалі від цього шляхетно прибраного кафе, але втримували не тільки вроджений сором, але й почуття паралізуючої душу тривоги.

Нарешті заявився сам Васюта, одягнений зовсім не по—святковому: полосата сорочка бруднувато—зеленого кольору, не застібнута на два чи три гудзики, чорні давно не прасовані штани. Про взуття Калісто нічого сказати не міг, бо відразу не звернув уваги. Що особливо здивувало, Петро Семенович показував себе звичайнісіньким простуватим парубком з округлим лицем, зовсім не таким, яким він був декілька хвилин тому, оголошуючи свій погляд на російську сучасність.

Але парубоча простуватість зникла відразу як Васюта схопив у руку бокал. Саме схопив, а не взяв. При цьому його лице набуло такого виразу, що примусило Калісто поїжитися. Замість очей з—під лоба зблиснули дві крижані бурульки, підборіддя випнулося вперед, на голеному лиці появилися прориси неіснуючого вуса.

— Що сьогодні варте уваги росіян, це злочинність. Так сказав відомий кінорежисер Говорухін, коли ми спілкувалися з ним у камері попереднього заточення. Але справжня злочинність базується в Кремлі. Ми не можемо голодувати, коли багатоголовий зміюка ссе останню кров з нашого народу. Мій тост за наше «Співчуття», саме за те, чого сьогодні не вистачає уряду!

Васюта осушив бокал у три ковтка. Гості слухали його і осушували бокали, фігуруючи струнко, урочисто, ледь не зі слізьми на очах. Почуття урочистості моменту охопило навіть Івана Павловича. Бо, нарешті, Батя казав правду. Демократи порушили не тільки державу, вони порушили його родину, його сплановане на довгі роки життя. Розчавили його самоповагу, його любов до Батьківщини, його віру в розум людей, які ще вчора здавалися йому мудрими, добрими, завжди готовими віддати народу не тільки свій фах і  талан, але й життя.       

 

Васюта напівлежав у кріслі, з тацею яблук на колінах, тримаючи в лівій руці яблуко, а в правій — ніж, коли з покірно похиленою головою ввійшов Андрій Мамонтів. Зупинившись за два кроки від Баті, він мовчки чекав коли той зволить вимовити слово. Васюта відрізав шматочок яблука, неспішно поклав до рота і почав жувати. Не дожувавши як слід, спитав:

— Що там з нашими запроданцями? Заховали як слід, це мені відомо. Невідомо тільки з якого перепою ви гепнули хлопчиська?

— Ми його спочатку не помітили, а потім… я кричав Зацепі — не займай хлопця, але ж ти його знаєш.

— Виходить, він один повинен? А ти? Чому недогледів… ви, чотири вовка на мале ягнятко?!.

Раптово спалахнувши гнівом, Васюта почав швиргати яблуко за яблуком в лице Андрія, а той навіть не ворухнувся, хоча кров уже текла з носа, з розбитої губи…

— Ти хоча б розумієш що ви наробили? Не хлопчикові, ви мені горлянку перерізали… Я вам не міліцейський полковник, який рятує від правосуддя синочка—вбивця. Онука відомого нашого художника поховано, наче його й не було…

Прокричавши це, Васюта вибухнув такою лайкою, що її почув навіть вартовий на вулиці за дверима. Від гніву Васюту тіпало й підкидувало, він намагався вскочити, розквасити Андрію лице, але нервовий струс відтяв йому і без того хворі ноги. При цьому очі Васюти з сірих стали майже чорними, і яскрили, як розпечене у ковальському горні залізо.

Хвилин отак через десять він заспокоївся, підгріб до себе текою одне з яблук, хотів надкусити, але передумав.

— Ось що, останній з могікан, заморожувати я вас, як мамонтів, не буду. Це надто легка кара за хлопчика. Повинен кожен з вас, але особливо ти, бо зганьбив увесь наш загал. Ти мене знаєш, Андрію, сам я вас на шматки різати не буду, це зроблять наші м’ясники. Помирати ви будете довго і жахливо, але тільки заради тебе, Андрію, даю вам можливість спокутувати провину. Візьми у Комори гранату, посувайте на місце де пролилася кров хлопчика, а далі вже летіть спокутуватися за нього до Бога. Йому, а не мені судити вас... А тепер геть звідси!

Стартувати до Бога вирішили ранком наступного дня. Васюта дозволив перед стартом відпочити, хто як забажає, але саме о п’ятій годині ранку очистити землю від непомірного злодійства.

Андрію забажалося в останній раз перед смертю зустрітися з Іваном Павловичем. Підходячи до будинку, він ще вагався, чи є сенс це робити? Але ж Калісто мусить знати як може закінчитися його кар’єра в державі під славетною назвою «Співчуття». Общак помилок не вибачає.

Натовп людей посувався метушливою чередою у напрямку Будинку мистецтва, мабуть на концерт зальотних співаків та співачок. На цьому концерті обов’язково будуть присутні, як сам Васюта, так і короновані на звання «Злодія в законі» молоді його опричники. А справжні авторитети завтра ранком загинуть від вибухівки. Васюта залишиться в оточенні людей, які на понюх махри не знають що таке життя по тюрмах та таборах. З часом він їх обов’язково спровадить туди.

В таких роздумах Андрій подзвонив у двері Калісто.

— Заходьте, там відчинено, — пролунав за дверима голос Івана Павловича.

Побачивши шкільного товариша, він обійняв його, провів до кімнати.

— Чого блідий такий, трапилося що?

—В останнє побачитися прийшов. Завтра ранком стартуємо до пекла. Чув мабуть про вбивство хлопчика, наших се рук діло…

— Ти що… Андрію!?.

— Так трапилося. Ти наших людей ще не знаєш. Скільки разів казав Баті, засунь ти цього пришибленого машкару Зацепу куди подалі, нехай собі дряпаком махає. Так ні, він як кат йому більше подобався. Пам’ятаєш, минулого року він гарсона Павлюка вбив, тільки за те що замість червоного вина подав йому біле. Павлюка тоді в пісок біля озера Змилки закопали. Лютував Батя, але й хворів тоді дуже

— Здається мені що Васюта все спланував заздалегідь. Хлопчик у лісі о п’ятій годині ранку? Він що безпритульній. Преса поки що мовчить?

— Преса скаже те, за що їй гроші дадуть. Що з твоєю інтелігенцією?

— Письменник без дозволу Васюти поїхав до Спілки письменників. Головне не одягся у подароване Васютою козацьке обмундирування. Бачу катується Васюта дурним передчуттям.

— Втікав би ти, Іване, куди подалі. Васюта тебе не на інтелігенцію сватає. Він спить і марить придбати у приватну власність суднобудівельний завод. Ти один з кращих фахівців, а головне — зневірився у можливості відтворення будь якою продукції. Якщо вартові заводу завагаються, обридне їм за не понюх собачий обороняти государеве майно, Васюта тебе назначить директором, бо на той час прибере до рук заклад зі всіма тельбухами. Не забувай про це, друзяко. А тепер прощавай.

— Невже немає іншого виходу? Тиждень тому я сам ледь у зашморг не поліз, але втримався. Сідай на потяг і гайда…

— Смішний ти, Йване, за мною зараз не одна зараза стежить. А тобі я ось що скажу. Поки не встряв по вуха у багнюку, ось тобі мої збереження, вертайся до хлопців на завод, з грішми ви якось ще протримаєтесь…

— Ти це серйозно? Про мене вже роздзвонили: запеклий комуняка в обіймах звіра! Ні, друже, доведеться мені невдовзі посувати твоїм шляхом.

Гроші Андрій таки залишив. Каліста не дивився що там і скільки. Засунув на полицю за книжками, щоб не мозолити очі.

 

Треба сказати що на відчайдушний вчинок його штовхнули злидні і безвихідність, а то ще набрешуть журналюги кляті, що в могилу звела журба по діточкам та дружині. Було б з чого журитися. Там в Україні діти хоча б харчуються вволю, а тут що… Воно сусідка Ніна Марківна Щука з двома хлопчиками заробляє крихти, але живе, виховує майбутніх оборонців запроданої криміналу батьківщини. Сам він радіє, що син тепер громадянин України, буде кому захищати незалежність рідної держави.

З такими думками Каліста, одягнений, завалився в ліжко і заснув так, що не чув дзвоників Ніни Марківни, яка тричі виходила зі своєї квартири, щоб перед сном поспілкуватися з сусідом.

 

Вони зустрілися біля лісового масиву о четвертій годині ранку. Схід вже полотнів, криваво—жовтий місяць ховався за темну хмару, яка повзла—повзла та й присіла відпочити на сопці, куди в дитинстві любив Андрій бігати за грибами.

— Ну що, хлопці в коробці, будемо прощатись, в раю нас не чекають, а черга до пекла поки дійде, розбредемося поміж чортицями.

Ласун, він же Євгеній Сомів, нервово гриз паросток якоїсь рослини, Семен Гаркуша сидів на камені—валуні, втупившись очима в темні постаті людей на узбережжі горяної річки, які робили вид що ловлять рибу, а  насправді то були люди Васюти, його пильне молоде око.

— Вовчата чекають феєрверку, — нервово тупцяючись біля Андрія, промимрив Зацепа. — Дай мені, Мамонт, гранату, я їх гепну і розбіжимося, в тайзі нас не знайдуть.

— Тобі б тільки гепати когось, чи не знав як Батя діточок любить! Не хлопчика ти, нас ти повбивав, так що бризкатися слиною не треба. Давайте—но обнімемося, зараз двадцять хвилин на п’яту, єдино можливий спосіб плюнути в лице Васюті, стартувати в потойбічні світи на півгодини раніше. Буде скаржитися на болі в ногах, бо нервовий дуже. А зараз… воно в торбинці чотири пляшки горілки, квакнемо по одній. Яка різниця коли помирати… Та й що це за життя…

Зійшлися, оперлися лобами, не гаючись Андрій вирвав чеку, бо бачив, що з боку річки вже лунали крики дозору, хлопці бігли попередити самовбивців, щоб зупинилися, не робили цього, бо тільки що заспокоєний добрим сном дзвонив Васюта…

Вибух був такий що першого з дозорців окропило краплями крові. Підлітки стрімголов кинулися до річки і далі узбережжям до кам’яних перекатів, за котрими похилими сіромами стояли обрамовані тайговим лимонником та виноградом дачні буди, в одну із котрих вони заскочили, захекані і перелякані не стільки вибухом, як невиконанням наказу Баті. 

Майбутнє російської держави розповзалося по усіх зшивках, піонерську і комсомольську організації змінила кримінальна. Васюта навіть не підозрював що виховує в кожній молодій постаті одноразово вовка і ярча. Тільки під його пильним доглядом вони показували себе справжніми вояками, а подумки кожен мріяв попасти в коло його близького оточення, одержати звання злодія в законі. Все що заборонялося державними законами сприймалося як заклик до дії. Нічого немає полегшого як отримати термін за наркотики. Засунув любимчику Баті пакетик опію в кишеню, подзвонив у міліцію: схопили, посадили… Спочатку підлітки жахалися судимості, але в останні роки дев’яностих відмотати термін став ділам престижним. Офіційний кримінал турбувався про своїх підопічних.

 

Біла сорочка, червоний джемпер, завжди в тапочках. П’є пиво і французьке вино. Пива до 40 бокалів, Весь час говорить: поки Батя говорить жодна людина не має права встати, збігати куди слід. Сидять з багровими лицями, ледь не стогнучи, чекають поки встане Батя, а потім вже розбігаються по щілинам, як налякані господаркою таргани. Повертаються задоволені, з почуттям райського облегшення. І знову ссуть пиво, закусують на свій смак сушеною або в’яленою рибою.

Руки Баті досягли копалин Сахаліну, з рибної путині він отримував левиний пай, мав своє устаткування на переробку як самої риби так і ікри. В приватному кафе на стадіоні «Авангард» сам господар бував не часто, але для мешканців міста воно було самим тихим і надійним місцем відпочинку.

 

Васюта святкував день свого народження, Серга Бармен тільки встигав розносити на таці і розсовувати по столам шаплики з пивом. Молодий злодій у законі, по кличці Єва, мабуть таки навмисне підштовхнув Сергу головою під лікоть і призначений йому шаплик гойднувся, виплеснувши Васюти на коліна добрячий таки плювок пива. Прозорі сірі очі Баті тупо вперлися бармену в перенісся. Гості на хвильку завмерли, кілька пар очей вп’ялися в непроникливе лице господаря, чекаючи грозового вибуху. Але іменинник, загадково посміхнувшись, промовив.

— Тобі Серга, варт бути обережніше. Є люди котрих слід остерегтися. Іди, працюй, а я поки що декому мозки вправлю.

Васюта зробив рух рукою і все його близьке оточення миттю вишикувалося вздовж сцени, на котрій піаністка з Москви пілікала улюбленого Васютою Бетховена. Васюта встав, холодними очима пробіг по лицям п’яти найближчих підсобників. Першим в черзі від столика Васюти стояв Єва, всі чекали що саме з нього іменинник почне свою майже постійну екзекуцію. Але він пройшов в кінець шереги і його кулак блискавично встромився в лоба Макару. Той навіть не ворухнувся. Четверо вже отримали стусана в лоба, залишався п’ятий, Єва, винуватець непередбаченого спектаклю. Той щось хотів сказати, але кулак Баті влучив Єві в перенісся. Цівки крові бризнули на червоний пуловер, декілька крапель попало на лице, на білу розчахнуту на грудях сорочку. Розірвавши на грудях одяг, Васюта кинув його в лице Єві.

— Йди вмийся, шмаркач, — і, звертаючись до гарсона, спитав. — Чисту куртяху для Баті знайдеш?

За три роки роботи гарсоном Серга добре вивчив повадки господаря. В його капчику на плечиках завжди висіла біла, добре прасована і здобрена любимими парфумами Баті, сорочка. Він поквапився одягти голого іменинника, той ворухнув плечима, з насолодою втягнув носом ароматний повів. Серга Бармен хотів вже повернутися за стойку, але Батя втримав його і діставши з кишені декілька стодоларових асигнацій, переклав до його кишені.

— Дякую Батя, — чемно вклонився Серга. — Так я піду?

— Йди, синку, і принеси мені шкалик мого любимого...

Серга знав які віна любить Васюта. Після страхітного епізоду, коли його ледь не розстріляли розлютовані братки, всі напої і заїдки почали завозити в кафе люди Васюти. Зберігалися вони в окремих холодильниках та шкапах, доступ куди мав тільки сам Серга Бармен.

Саме в цей час на сцену з гітарою вийшов бард Петрович. Завзято забренчавши струнами, він заспівав.

 

По Амурському бульвару я гуляв,

Пиво смокчучи, про ніч наступну дбав,

Як побачив гарну жінку так зомлів,

Від постави її ледь не спопелів.

 

Слухай жіночко, цигаркою не дми,

У коханці хлопця гідного візьми

А вона мені кричить: залив шари,

Краще, — бає, — із нуль два поговори.

 

Я від статури жіночої горю,

Про палке кохання щиро говорю,

Йду за нею як жених до олтаря,

Приголуб, кажу, одинця митаря.

 

В сяйві місячнім населення гуля,

А мене на розі вулиць жде нуль два.

У мавпятник мене сунув костоправ,

Ой, навіщо ж я ту жінку покохав!

 

Не дивлячись на хворі ноги, Васюта плескав у долоні стоячки. Не дуже чемно повівся Єва, кров все ще сочилася з його носа, він утримував її хусткою, стоячи біля вікна. Таким чином він порушував оголошений закон Баті, який забороняв злодіям в законі стояти, коли він сидить, і сідати поки не сяде він. Макар підійшов до нього, схопивши за лікоть, вивів з приміщення кафе. Таке самоуправство не сподобалося Васюті і він знову вишикував своїх підручних обіч сцени. Тепер вже їх було четверо, і кулак Баті влучив у перенісся Макару. Іван Павлович, пильно стежив ший за цією церемонією, помітив як стислися в кулак пальці Макара, як рука гойднулася наче для відповідного удару, але він втримався таки. Вже тоді Каліста запідозрив, що Макар в оточенні Баті стороння людина. Дивно що цього не помічав сам Васюта, а може й помічав та до часу спостерігав за впровадженим в його оточення шпигуном.

Якщо се насправді так, довго царювати Васюті не доведеться. Міліцейські чини доб’ються свого, приберуть до рук не тільки самого авторитета, але й його бізнес. У Йвана Павловича не раз виникало бажання попередити Васюту, але не випадало такої нагоди, а іноді просто не повертався язик.

 

Одна з кримінальних справ, про яку  мешканці міста довідалися мимохідь було вбивство чотирьох міліціонерів, які очолювали наркоманію. Не один раз люди Васюти попереджали торговців людським життям, щоб не звеличували свій побут на нещасті людей, але кримінальних підприємців вистачало і в державних структурах. Кожному кортіло хоча б іноді відпочити на Канарських островах.

 

Якось відразу після травневих свят подзвонив Івану Павловичу письменник Корнів, сказав що є бажання зустрітися.

— Коли зайдеш? — спитав Каліста.

— Чекайте за півгодини, бо пішки від Васюти йду.

— Чому пішки, трамваї не ходять?

— Все ходить, виникло бажання пройтись, поміркувати про те та се…

І справді, через півгодини подзвонив у двері. Одягнений Володимир був зовсім по—літньому, сорочка та штани. Добре що не в своєму козацькому обмундируванні, в якому бачився трохи карикатурним. Дивитися на козацькі угрупування Іван Павлович без усмішки не міг. Невідомо за які подвиги майже щотижня обростають новими медалями та орденами. Хрести, восьмикутні зірки, за що, про що нагороди й самі не знають. Як казав знайомий зварник, а сьогодні козацький осавул:  були б гроші, а блискітка на груди завжди знайдеться.

Володимир Корнів якось в’яло потис подану господарем руку, спитав чи не знайдеться чого випити. Іван Павлович кивнув головою.

— Чогось знайдеться, на відміну від сучасних бізнесменів, Петро Семенович авансує найнятих людей.

Сівши за стіл, Корнів понуро дивився на злиденне кухонне устаткування господаря, старенький холодильник та шкапу під посуд.

— Вас що ограбували, яка посада була?

— Це надто неприємне питання, пане Володимире. Останнім часом я в риму заговорив: все, що було, підмело горбачовське помело. Може ви мене до письменницької спілки приймете.

Іван Павлович поставив на стіл гранчасту пляшку горілки, тільки що нарізані шматочки сала та шинки — чекав на Ніну Марківну.

— Від спілки нашої пуття, що молока від цапа. Щоб видати книжку треба знайти спонсора. Була надія на Васюту, але останнім часом він дивиться на мене скептично. Не сподобалися йому, бачте, деякі мої твори. Чекає від вас рецензії.

— Від мене… рецензії? — Іван Павлович коротко реготнув. — Я технар, а не лірик, у нас що в краї, літераторів  нема? Що ж на вашу думку я маю робити?

—Я сам напишу, а ви, Іване Павловичу, підпишете.

Іван Павлович не стерпів, приснув у руку.

— Може спочатку дасте почитати, я не дурень щоб підписуватися під чужим баченням матеріалу.

— Що ж на вашу думку, я брехати про себе буду?

— Письменники, як правило, не брешуть, вони фантазують. Чимало у нас геніальних поетів, по котрих лікарня плаче…

Корнів сам налив собі горілки, забувши про господаря. Випив, взяв шматок хліба з шинкою. Тримаючи бутерброд біля рота, сказав:

— Батя останнім часом не жалує мене, — він звів брову, іронічно скрививши губи. — Чекає, мабуть, що я запропоную написати про нього.

—А чому б не написати?

Корнів заперечливо похитав головою.

— Про те як його люди чотирьох міліціонерів пришили? І хлопчика за одне.

— Якого хлопчика?

— Безпритульного, в лісі ночував, став очевидцем кривавої розправи.

— Над торговцями наркотою…

—У кожного сьогодні свій бізнес…

Він налив собі ще  чарку, хильнув і, схопивши з тарелі ще один бутерброд, рушив до дверей.

— Так я занесу рукопис. На мою думку тема дуже цікава…

— Тільки подзвоніть, будь ласка, Васюта може покликати?

Корнів кинув на Каліста уїдливий погляд.

— Повірте це ненадовго. Він чекає на вашу підтримку в бажанні придбати у приватну власність суднобудівельний.

— Невже це аж так важливо, хто завод придбає, московська чи місцева мафія. Щодо мене — нехай краще місцева.

Іван Павлович довго дивився у вікно на поважно крокуючу постать письменника. На вулиці він показував себе зовсім не таким, яким був хвилину тому…

 

«Треба ж таким страхіттям приснитися: місцеві костоломи відтяли ногу, а замість неї виросло дві. Встав на три ноги, та не знає з якої починати ходу. Препогане те, що дві нові болять дужче ніж боліла одна. Він знову підіймає обидві, бо є думка, що, підніми одну здорову, хворі не витримають його кремезного тіла і він полетить в тартари, що розверзлися ліворуч його крісла. Праворуч — гори, а ліворуч — чорне  провалля. Що попереду не бачить, бо там суцільною стіною стоїть туман…»

Петро Семенович сидів край ліжка, масажуючи хвору ногу слабкими спросоння пальцями. З вулиці долинав якийсь невиразний гамір, чути було тільки чоловічі голоси: можливо, знову нагрянула з обшуком міліція. Обшуки почастішали після того як він відмовив виплачувати стипендії вищім міліцейським офіцерам. Скільки разів він попереджав полковника Горового, щоб заборонив своїм підручним займатися збуванням наркотиків, відібраних при затриманні наркокур’єрів. Безробітним хлопцям та дівчатам — термін, а самі займаються справами набагато гіршими.

Біль в нозі був такий, що довелося ставати на милиці. Вийшов у тапочках, майже роздягнений.

— Ну чого вам не спиться, га? Трапилося що?

П’ятеро хлопців з його оточення і два десятка озброєних міліціонерів, відразу замовкли, втупивши очі в чудернацьку постать людини, яка мала в місті майже необмежену владу.

Майор хотів було зробити крок, але Макар з Лесиком заступили йому дорогу. Єва, збігавши в хату, приніс Васюті стілець.

— У нас проблеми, — почав оголошувати причину провідин майор. — Сьогодні вночі вбито чотири міліціонери, маю підстави підозрювати що саме ваші люди…

— Санкція на обшук є?!. — вигукнув Макар.

Васюта застерігаючи підійняв руку: не лізь поперед Баті в пекло!

—Я б на вашому місці звернув увагу на спортивне угрупування. Махають кулаками як попало. А підозрювати моїх хлопців річ зайва. Вони без мого дозволу кроку не зроблять…

— Чиє гасло, вичистити місто від наркотиків?

Васюта аж сяйнув весь.

— Майоре, ви визнаєте що народна міліція знищує майбутнє Росії? Якщо так, звертайтесь до Бога. Я по церквах ледь не щодня ходжу, молю Господа щоб покарав злодіїв. Не вірите, спитайте  священиків. Можливо саме Бог їх прибрав, за нещасних підлітків…

Незважаючи на біль в нозі, Васюта так і не сів. Його лице сяяло легким багрянцем, наче місяць у повні. Він вже святкував свою перемогу, але він не знав, що у майора був ще один козир.

— Ви, Петро Семенович, не поспішайте. Наркоторговців, можливо й Бог прибрав, а хто тоді прибрав десятирічного хлопчика, хто гепнув його каменюкою по голові?

— Хлопчика? Ви це серйозно? — раптово пополотнів і осип Васюта. — Пане майоре, клянусь Богом, якщо наші, знайду і приведу їх до вас.

Якби не спритність Лесика, лежати б Васюті на землі поряд з милицями. Лице його водночас змінило кольори: з рожевого на білий і за хвильку на зелений. Лесик підхопив його, допоміг сісти на стілець.

— Обнишпорюйте все, але спочатку нехай хлопці потрусять вас, бо за підставу кожному битиму морду. Можливо ви самі пришили отих мерзотників...

Надто зухвало було напівпритомному Баті загрожувати міліції мордобоєм, але ні майор, ні його оточення навіть не всміхнулися. За Васюту в місті було кому вступитися. Майор знав, чим більше підлітки люблять свого Батю, тим більше ненавидять міліцію. Але таке сталося не тільки в їхньому містечку, але поширюється по всій Росії. Недаремне ходить містом говірка: «Моя міліція мої кишені стриже!»

Після такої аудієнції обшукувати помешканні Васюти не було сенсу. Майор добре знав, ні у Васюти, ні у його приспішників зброї не знайдеш. Вони добре потерті життям калачі. Легше щось знайти щось у спортсменів, які згуртувалися, щоб протиставити себе не тільки криміналу, але й місцевим підприємцям. Спалювання комерційних ятків, грабування квартир, магазинів, пенсіонерів, угони машин, бійки, і чимало інших схожих злодіянь, можна певно казати, що спровоковані вони членами спортивного угрупування.

 

Коли міліцейські від’їхали, Петро Семенович попросив Лесика покликати Петровича. Бард прийшов без гітари, бо довелося відпроситися з роботи, а працював він бетонником на будівництві багатоповерхового дому. Бригадир перечити не став: знав що з Васютою треба дружити. Петро Семенович почувався зовсім кепсько. Він чудово знав, що міліціонерів знищено по його вказівці, заборона продажі і уживання наркотиків стосувалася кожного мешканця міста. Не важно, школяр ти, чи полковник міліції. Школярів він брав під свій батьківський догляд, працівників міліції попереджав тричі. Але як так сталося, що його братки вбили хлопчика? Це був удар не тільки по його самолюбству, але й по його державі під назвою «Співчуття». За таку провину усі четверо повинні самоліквідуватися. Але ж це були не просто кримінальні авторитети, вони були його друзями.

Васюта міг точно сказати що Зацепа, він же Андрій Мамонтів, не був причетнім до вбивства хлопчика, але всі вони четверо були в одній упряжці, так що вирок повинні понести усі разом. Врятуватися можна єдиним способом — втекти, отримавши на все життя ганебне прізвисько «педераст». 

 

Коли бард ввійшов, Васюта дістав з тумбочки пляшку коньяку і дві чарки. Петровичу налив по самі вінця, собі третину.

— Тяжко мені сьогодні, коли отримав навіщо термін так тяжко не було. Але ти не звертай на це уваги. Зможеш наспівати мені щось лірично—патріотичне. Щоб по душі шарпонуло, га?

Бард хильнув стоячки, не закусуючи. Потім відійшов до вікна, сів на підвіконня, з хвильку вистукував пальцями якісь ритми. Потім почав наспівувати ледь не церковним речитативом:

Ми, вояки втраченого покоління,

Простуємо до перемоги над майбутнім,

Шляхи у котре поросли плакун—травою.

Вітер нашої далі вщухатиме довго,

Бо все, про що ми мріяли,

Лежить по шляхах жовтою порохнявою,

Мулить порохнява ходу нашій владі,

А ми, недоріки, тримаємо в руках гасла:

«Нехай вона буде!»

Сучасна демократія залежить від довжини повідка в руці президента, а сам він золотим ланцюгом прикутий до блискаючих звіриними іклами урядовців.

Поет Петрович гортає перед Васютою сторінки свого світобачення, а той слухає, втупивши очі в своє минуле. Бачить в уяві батьків, дідуся, друзів, що з ними буцав м’яча, мріючи про своє спортивне майбутнє. Але майбутнє вже підстерігало його на розі вулиць Леніна та Дзержинського. Ні, він ніколи не пошкодував що вступився тоді за жінку, яку хотіли ограбувати два молодика. І якось так сталося, що ніж, що вихопив з кишені один із злочинців опинився у його ж серці. Васюта навіть не торкнувся ножа, але термін отримав на всі десять років. А далі вже пішло поїхало. Він чудово розумів, що його маленький Палермо не сьогодні—завтра прикаже довго жити. Урядовці минулого нарешті очунялися, його друзяка хабаровський авторитет знайшов собі надійне кубло, але він, Васюта, цього не зробить. Колись в газеті він прочитав як вбивали Максима Горького. Але у сучасних лікарів є більш надійні засоби. Чимало невгодних владним структурам людей вмирало  від діагнозу: серцева недостатність. Досить зробити укол, і ти вже не жилець на цьому світі.

Петровичу показалося що Васюта заснув. Він підійшов, сів на долівці поряд, і так сидів, зітхаючи від потаємного жалю до свого нікчемного життя. Він закінчив політехнічний інститут, мріяв будувати глибинні океанські човни, але життя примусило заливати бетоном міжповерхові перекриття. Робота як робота, аби платили, віддушина для душі — гітара та оті рядки, що іноді складаються самі по собі. До Васюти у нього було особливе відношення: розумний, але дурний. З усіх міст Далекого Сходу до нього їдуть з подарунками представники бізнесу: дарують коштовні машини, надівають на пальці каблучки з алмазами, а де вони оті всі подарунки? Подароване роздаровує, надбане — вкладає в святкові та спортивні заходи. Готівку роздає так що іноді залишається без гроша в кишені. Спочатку Петрович сприймав це як фарс, але згодом порозумів, що така його врода. Не може Петро Семенович інакше жити…

Васюта не спав, іноді скрізь зімкнуті вії дивився на барда, і ніяк не міг збагнути, який біс його примушує сидіти поряд з ним на долівці. Якщо поважає — за що? Васюта не числив себе шляхетною людиною, чимало дурного зробив він на своєму віку. За двадцять років таборів натерпівся такого, що завтра пекло покажеться йому раєм. Оцей випадок з вбивством хлопчика. Вбивав не він, але відчуття провини гнітило, опікало душу болем. Тепер на його долю випало примусити чотирьох молодих мужиків до самознищення. І вони це зроблять, бо вибачити вбивство хлопчика неможливо. Як неможливо вибачити представникам влади вбивати дітей наркотиками. За вбивство дитини вбивець повинен бути вбитим, за тисячі безпритульних діточок представники влади повинні складати свої повноваження. Але ж не складають.  Сучасна демократія залежить від довжини повідка в руці президента. Петрович не помиляється, бо віршовані рядки йому дарує небо. 

 

Васюта не заперечував поняття душі. Як пам'ять родинного досвіду з освітою душа може бути лелекою, горобчиком, або навіть комахою, яка тільки й вміє ссати кров з живої  істоти. Але загибає душа за хвилину після того як зупиниться серце. Гірко, але нічого не поробиш. Кращого варіанту у природи мабуть не було. Для існування матерія мусить обновлятися. Можливо, щось несподіване виникне, шляхетна людина, або геніальний убивець всіх часів і народів.

Васюті обридли  блукаючі небом хмарини: ні дощу від них, ні прохолоди. Куди повзуть, за яким бісом збиваються у зграї над закляклою від сухоти землею. Три місяці жодної краплі не впало. Павутиння й те повсихало, павуки в них бовтаються зовсім невагомими муміями. Кмітливіші повтікали у пошуках вологих шпарин.

Васюта лупає очима по небу, чекає на друге пришестя сина божого, про що зранку повідомило місцеве телебачення. Нібито ікона в одній із церков кривавими слізьми плакала. Намагається Васюта порозуміти: чому ікона  плаче, та ще кривавими слізьми? Він що, отой син божій, зійде на землю не один, а зі своїм небесним військом, щоб насмажити з людей шашликів та досхочу наїстися. Іконі, бач, шматку дерева, гірко за людей, бо плаче, а сину божому така мандрівка на землю в радість.

А тут ще приїхав з Хабаровська тамошній авторитет, Вовнице, за чаркою горілки вішав локшину на вуха, що двадцять років його тортур по радянським в’язницям Бог прирівнює до страждань Ісуса на хресті, і саме він, Вовнице, в лиці сина божого спустився на землю. Що вві сні щоночі він спілкується з Богом, і той повчає його як владнати на землі щасливий побут для кожної істоти. Коли Єва спитав: а що сам бог вже неспроможній таке зробити?, Вовнице підтвердив його думку. Закляк Бог в своєму небесному маєтку, сам не може втямити що робиться на землі. Ото ж і підбирає собі помічників, дарує їм віщу небесну освіту. І саме на його долю випала така честь, направити людство кудою треба. Саме, приїхавши на п’ятдесятиріччя Васюти, перед банкетом, Вовнице запропонував гостям послухати недовгу лекцію про Божу боротьбу Світла зі тьмою. Але почав він з себе. 

—У будь-яких, здавалося б, безнадійних ситуаціях, якщо я знав що правда на моєму боці, завжди йшов до кінця. Вищі Сили не залишали мене без Своєї допомоги і підтримки, але і легких шляхів не давали. Після багатьох випробувань, поневірянь і страждань, які мені довелося пережити в неволі, я, здавалося б, мав повне право пожити на волі для себе, але Божественним Силам було завгодно інше, і невидима рука повела мене шляхами нових, ще більш серйозних випробувань.

Напередодні Нової Епохи, згідно з Божественним планом, мені судилося відродитися знову в якості Духовного Руху і стати ідеологічним, об'єднуючим стрижнем для всіх людей, спрямованих до Світла.

— Як тобі таке вдалося?  — почувся насмішкуватий голос авторитета Єви.

—Я б попросив не перебивати мене, — спокійно відповів Вовнице. — На питання відповім потім.

— Потім, так потім, — хихикнув Єва, — але не зводи собі п’єдестал святого, ми багато чого знаємо про тебе.

Вовнице похмуро всміхнувся, але продовжував свою лекцію вже без попереднього ентузіазму.

— Головна мета Руху до Світла — це духовне відродження Росії і єднання всіх здорових сил на Землі незалежно від статі, національності та конфесійної приналежності. Членами Руху можуть бути всі, хто прагне до загального благу. Головний девіз: «Справедливість для всіх, а не для купки обраних!».

Внутрішня структура Руху побудована на ієрархії.

Перша ступінь привласнюється всім, хто хоче приєднатися до Руху. Для цього достатньо написати заяву.

— Кому заяву, тобі? — глумливо спитав Васюта. — Накупував собі за крадені гроші десяток абияких посад і в все… тепер вже святий?

Вовнице промовчав, знаючи запальний характер Васюти, встрявати в суперечку він не зважився, але подумки помітив собі, що заяву від Васюти навіть на першу ступінь не прийме. Тому даль ніша його промова отримала крила.

— Минуле людини не має значення, важливо те, до чого він прагне. Це так звані прихильники Світу. Їх завдання — не завдавати нікому зла і підтримувати заходи, спрямовані на спільне благо. Якщо прихильник Світла відчує, що дозрів духовної досконалості, то може на ¬ писати заяву про перехід на другу ступінь, але тоді ти вже не мусиш проходити повз будь—яку кривду, повинен ставити спільні інтереси вище власних.

Якщо людина, яка прагне до Світла, добре зарекомендує себе, то за рішенням місцевої Ради Руху, і ніяк інакше, буде переведена на третю ступінь Воїна Світла. Воїном Світла може стати лише той, хто покаже себе щирим борцем з кривдою.

Єва аж плигав на своєму місті, так кортіло йому щось сказати. але Васюті достатньо було кинути на нього заперечливий погляд.

— Кращі з Воїнів Світла зможуть згодом піднятися на четверту ступінь Вождь, п’яту — Наставник), шосту Учитель і останню ступінь Верховний Учитель. Людина, що допускає дії, які йдуть супроти установкам Руху, може за рішенням Ради переміститися на нижчу сходинку, а якщо не зробить потрібного висновку, то ще нижче. І тривати це буде до тих пір, поки він не стане на правильний шлях, або не покине ряди Руху. Тим, хто творить зло і несправедливості, місця в русі до Світла немає.

Інформація про виведення з Руху буде заноситися в електронну мережу Інтернет, щоб з нею могли ознайомитися відділення Руху до Світла в інших містах, регіонах і країнах. Таким же чином, через Інтернет та інші ЗМІ, буде поширюватися інформація про найбільш небезпечних для загалу прихильників темряви.

—А якщо об’являть енергетичну кризу, або хтось із виведених внесе в Інтернет повідомлення, що Верховний Вчитель Руху трохи того… збожеволів, — не витримав Макар. — або кинув хитливим оком на дружина сусіда?

— Як би низько не впав чоловік, у нього завжди буде шанс стати на пряму дорогу, — майже викликнув Вовнице, — Але довести свою належність до Світла він повинен конкретними справами. Якщо місцева Рада Руху вирішить, що ти став на шлях до Світла щиро, то ніхто не має права нагадувати тобі про минулі помилки.

— Не нагадають, не бійся, не будемо ми тобі заяв писати. А якщо не напишемо, що тоді? Знову хрести та каземати?

Васюта робив вид що не помічає суперечки. Йому обридло слухати божевільні речі іногороднього гостя. Але Вовнице не звернувши на репліку уваги, ретельно продовжував.

— Головне завдання Руху до Світла — це побудова Загалу соціальної справедливості. Втілюватися в життя ця програма буде поетапно. Почнемо з

виявлення агентів темряви і боротьби з ними на всіх рівнях; приведення до влади шляхетних людей; відновлення соціальної справедливості.

Для виявлення агентів тьми і освітлення наболілих питань у кожному місті при місцевих Радах Руху будуть створені газети, телеканали, електронні засоби масової інформації…

— Все це ми вже проходили, — не витримав Васюта. — При Сталіні, при Хрущові, при Брежнєві. І що маємо на сьогодні — суцільне розповсюдження агентів пітьми. Може досить чесати язика, рухливий ти наш…

Але зупинити Вовнице було вже неможливо. Бо сам він вже був уособленням Світла. Певність у своїй правоті підіймала його дух до зірок.

— Для припинення вуличного свавілля та наведення порядку у всіх населених пунктах будуть створені формування, за типом козачих, що складаються з членів Руху до Світла. Посади отаманів будуть займати люди, що досягли третьої ступені духовного розвитку, і вище. П'яниць, наркоманів, пройдисвітів і авантюристів у цих козацьких структурах не буде. Це будуть справжні Воїни Світла.

—З шаблюками в руці! — не стерпів Єва.

—У перехідний період, поки при владі знаходяться служителі темряви, відділення Руху до Світла в офіційних установах реєструватися не будуть, то ж саме стосується козачих будов, газет і всього іншого, що буде створюватися при Русі. Бо сьогоднішня влада в Росії і республіках колишнього СРСР, за рідкісним винятком, злочинна. Ті, хто довів людей до зубожіння й приниженого стану, — це перші вороги Руху до Світла. Якщо будемо виводити прислужників темряви, що присмокталися до влади, на чисту воду, вони нас будуть реєструвати? Ні, звичайно! Більше того, вони будуть з нами боротися. Ось чому потрібні справжні Воїни Світла, які не побояться вступити в боротьбу з чиновницьким і кримінальним свавіллям, незважаючи на нерівність сил і обставини.

Васюта встав і почав ляскати в долоні, за ним піднявся весь його загал.

— Про боротьбу з кримінальним засиллям це ти, Вовнице, безпомилково сказав. Росія сьогодні по вуха в криміналі, і не тільки Росія, але твоя революція нічого доброго не посіє. Досить казок, пане Вовнице, про все це ми вже читали.

— Не те що треба читали! — вигукнув Вовнице. — По-перше поставте собі запитання: Хто ви? Що ви? І на чиєму боці? По-друге, якщо вважаєте себе прихильником Світу, то знайте: Час прийшов! Настав момент вирішальної битви з усіма появленнями темряви. Вищі Сили нам у цьому допоможуть, але Справедливе суспільство на Землі ми повинні побудувати своїми руками…

Вовнице захлинувся словами, від кахикав, хотів добавити ще щось, але саме тут з єхидною усмішкою на лиці піднявся зі свого стільця Єва.

— Очолювати Рух до Світла буде людина яка у шістнадцять років отримала термін за зґвалтування з тяжкими наслідками. У мене виникає питання: чому майже усі Божі обранці перший крок до Світла починають зі злодіяння? Невже, щоб стати святим, треба когось зґвалтувати або забити? Йти одним шляхом з такими надсвітовими силами мені, скажу вам, страшнувато. У мене голова розболілася від самозакоханого блекоту божого посланця…

Вовнице похмуро всміхнувся.

— Здається, Божий замисел вам не дуже сподобався.

— Не дуже! — вигукнув Васюта. У мене від стриманого сміху живіт почало крутити, боюся, як би блювота не напала. Тому поспішаю з пропозицією, —  завітати до ресторану, добре випити, поїсти, а далі вже всі гуртом покрокуємо до твого, Вовнице, Рухомого Світла. Тільки без шаблюки в руці… Ти вже, на усілякий випадок, поміркуй про це зі своїми Вищими Силами...

  

По вихідним дням Серга Бармен займався приватним візництвом. Васюта не забороняв, навіть не обкладав сторонній заробіток податками. Іноді, щоправда, цікавився що про нього говорять сторонні люди, особливо заїжджі. Іноді, навіть, дзвонив бармену, пропонував покататися з відомим московським урядовцем. Саме він освідомив Серга, що в місто, по справам розвитку місцевої енергетики, прилетів один з адептів Чубайса: людина заможна, але наркоман, котрий обов’язково почне микатися в пошуках дози. Таким чином Васюта планував схопити відразу декілька зайців: провірити чи тримають слово вже засвічені торговці наркотою, а також що думають про нього московські урядовці.

За півгодини до закінчення візиту на ТЕЦ—3, Серга вже чекав пасажира біля виходу із занедбаного будинку управління. Бармен був певен, що їхати на машині з охороною гість відмовиться. Який сенс визнаватися що ти наркоман, коли є можливість тишком—нишком здобути бажану дозу.  Помітивши біля приватної машини високого статурного парубка, не зважаючи на застереження голови ТЕЦ, втомлений довгою бесідою, гість не гаючись скерував до нього.

—У мене проблеми, — навіть не привітавшись, сказав він.

—У нас це майже неможливо, Батя заборонив під загрозою смерті. Але…

Оцього «Але» вистачило, щоб гість пірнув на заднє сидіння машини.  

— На мою думку ваш Батя не в певному сенсі, — нервово сіпаючись і пересаджуючись з міста на місто, белькотів пасажир. — Невже справді вбиває за продаж наркотику? А куди дивиться міліція?

— Міліція довгий час тримала свій наркотичний бізнес, Батя попереджав, пригрожував, але самі знаєте, великі гроші теж наркотик. Учора чотири трупа знайшли… начебто самовбивство, але недалечко натрапили на вбитого хлопчика. Кажуть, убрали як очевидця…

—Але ж я гроші дам, багато грошів, завтра з енергетиками розбиратися, а що я без дози…

— Ми заскочимо до мого друзяки Лесика, він раніше балувався.

—А зараз що, невже настрашкою вилікували?

— Зараз побачимо…

Серга з’їхав у темну вуличку передмістя, тричі просигналив, два довгих один короткий, майже негайно з подвору вибіг роздягнений до трусі хлопець, заскочив у салон поряд з водієм.

— Що трапилося, друзяко, з пальним проблема?

— З пальним для пасажира, розумієш?

—Я добре приплачу, — озвався представник «Росенерго», у мене завтра дуже важкий день…

—Ні—ні—ні, — захитав головою Лесик, — на похорон мені вашого гонорару не вистачить, та й спалив я все… Шукати у нашому Палермо безнадійна справа, п’ятсот кілометрів до Хабаровська, там тільки натяк зробіть…

— Добре Лесик, пробач, не вірять, бач, москвичі, що б у нашому аулі та не було цієї гидотні…

— Кудою далі? — поцікавився Серга, коли бліде тіло Лесика щезло в кущах садового бузьку.

— Може ризикнемо до Хабаровська, га? До ранку повернемося?

—Я заробляю гроші деінде, по—перше — пальне, а по—друге майже тисяча кілометрів за кермом. Потім два дні відсипатися буду… Якщо вже їхати, давайте знайомитися, мене звуть Сергій.

— Мене Сергій Ігнатович… Під крилом Чубайса працюю, ось моє освідчення…

Пасажир дістав з кишені гаманця і, відрахувавши, подав Сергу віялом десять асигнацій по сто доларів вартістю. Працюючи барменом у кафе Васюти, Серга не раз отримував такі гроші, отож не здивувався. Але попередив.

— Це за подорож, шило купуватимете за свої…

— Звичайно, звичайно, — заспокоїв його Сергій Ігнатович, підкладаючи під голову свій саквояж і зручно улаштовуючись на задньому сидінні. — По дорозі з тобою розмовляти можна?

— Будь ласка, Сергій Ігнатович, розмова нам не заважить, та й час скоротаємо. Що там у вас в Москві?

— Що в Москві… урядовці змагаються, хто більше грошей з державної казни поцупить. Життя, як кажуть, вирує… Слабкі п’ють, потім, як я, на наркотик сідають… Таке, брате, наше сучасне життя. Раніше у кожної людини мета була — працювати для загальної користі, а зараз… що, робітників, селян, інженерно—технічних робітників майже знищили. Спекулятивна шлункова економіка, ось що у нас зараз…

Серга гнав машину на швидкості до ста двадцяти кілометрів, швидше не ризикував, знав, що через чотири години вони будуть у Хабаровську. А може й раніше. Сергій Ігнатович ганьбив московські порядки поки не заснув.

Зі свистом і ревом пролітали стрічні машини, обіч шляху безмежною темною стіною височіла тайга. Серга міркував над тим, що наговорив йому високий московський урядовець. Хіба не таке саме творилося у Комсомольську до того як владою посів Васюта. Наркотик — тільки свисни, продавці чергою йдуть. Не встигли озирнутися, утворилася спортивна мафія зі своїм зухвалим рекетом. Крадіжка машин, вбивства, квартирний грабіж. Слідчі ходять, плечима знизують: заводи стоять, працевлаштуватися ніде, що залишається робити? Щоправда, розбрат проміж кримінальною та спортивною мафією має місто. Істерично настроєні хлопці басують по кабаках та ресторанах. Самим надійним місцем нічного відпочинку залишаються приватні кав’ярні Васюти. Частенько там можна бачити працівників міліції та прокуратури, заходять місцеві урядовці, викладачі шкіл та вузів. Голодні бабусі труться біля будинку, в якому мешкає авторитет. Він виходить спілкуватися з людьми, обдаровує грішми, скаржиться що сучасність примушує не завжди робити те, до чого прикипів серцем. Він шкутильгає на праву ногу, а на праву — це вже не син диявола. Замучили доброго чоловіка, ганяючи по таборах та в’язницях. У місті Васюту тримають ледь не за святого. Ходить до церкви, молиться, любить діточок, нікого не кривдить…

У Серга Бармена до авторитета почуття двоїсті. Головне, на відміну від місцевих урядовців та бізнесменів, він не пожадливий на гроші. Можливо, правда, тільки тому, що сам він гроші не заробляє, він обкладає податками місцевий бізнес, пояснюючи, що грабіжники повинні ділитися з народом, якщо про це забуває влада.

Серга застеріг Сергія Ігнатовича не купувати у запас дози, бо, якщо запідозрить Батя, Москва наркоману не допоможе. Прикупивши дві дози, Сергій Ігнатович побажав заночувати у готелі, Серга дрімав у машині, а о дев’ятій ранку вони рушили назад у Комсомольськ. Не доїжджаючи моста, Серга примусив пасажира поживитися запасною дозою, і геть знищити все  що мало б натяк на її існування. Відразу на в’їзді до міста, машину зупинили. Обшук проводили знайомі Сергу люди Васюти, не показуючи виду що знають його. З тисячі доларів чотириста Серга віддав хлопцям. Як кажуть, по двісті на рило. Задоволений Сергій Ігнатович подарував водію свою візитку, натякнувши що при нагоді він може  завжди на нього розраховувати.  

 

Подзвонивши у п’ятницю, десь вже о десятій вечора, Васюта спитав, чи зможе Каліста о сьомій ранку приїхати до річного вокзалу.

— Якщо треба, Петро Семеновичу, буду обов’язково.

— Ото й добре, — по—хлопчачи молодцювато відгукнувся Васюта. —  Поїдемо в наш маленький Палермо. Треба погомоніти з молоддю, поміж дівчат влаштувати конкурс вродливиць, у хлопців викликати мистецькі амбіції. Відома співачка з Москви прилетіла, співати буде. Подивимося, послухаємо…

Подякувати Каліста не встиг, бо Васюта відключився. Мабуть багато кому передбачалось подзвонити. Але якщо рано вставати треба добре виспатися. Чув Каліста про молодіжні свята на Палермо, але що там буває та як особливо не цікавився. Іншого клопоту вистачало. Він вже почистив зуби і вмився, коли подзвонила Ніна Марківна.

— Сини поснули, завтра на роботу, але не спиться мені…

Вона зачинила за собою двері, поцілувала в вологу після вмивання  щелепу.

—Я більше не можу, Йване…

Коли о пів на сьому він підходив до річного вокзалу, там вже кипів натовп напівроздягнених підлітків, дівчаток та хлопців. Трохи на відстані окремим колом, стиха переговорюючись, стояло декілька чинно вдягнених статурних жінок. Серед інших він побачив Вілену Миргородську, але не підійшов: було таке почуття, що весь він до кісточок пропах звабливими парфумами Ніни Марківні. Він дбайливо голився, хвилин десять стояв під теплим душем, але збутися хвилюючого аромату жіночих ласощів так і не зміг. Він плакав, коли жінка пішла, плакав від щастя, подарованого долею, і якби не пообіцяв Васюті бути о сьомій на пароплаві, затримав би Ніну Марківну у себе, щоб надихатися, насолодитися її майже дівочим тілом.

Іван Павлович розумівся що сьогодні на нього чекає чимало несподіваного, на що не треба звертати особливої уваги. Ця верства молоді йому майже незнайома. Вісім  років минуло з того часу як розсипалася на дрізки соціалістична країна, сучасні п’ятнадцятирічні підлітки сприймали життя таким, яке воно є… Вони з захопленням шикувалися в шереги під командуванням кримінальної мафії. Мафіозні угрупування, криваві телевізійні герці, напівроздягнені зірки і нестямне бажання досягти такого ж зіркового роздягнення.

Звичайно, вони вже не раз відпочивали на острові, котрий Васюта називав своїм маленьким Палермо. Передбачали мабуть не тільки розваги, але й безкоштовні частування, нагороди, бо коштів  на такі святкові заходи Батя шкодував. Від хлопців і дівчат його юнацтва сучасних різнила надмірна оголеність, хоча для пляжно сезону це було вельми не дивно.

Сучасне суспільство начебто трималося наукових досліджень Зиґмунда Фрейда: здорове ставлення молоді до сексу, свобода зв’язків, менше машкар на обличчях, більше жартів, сміху, як запобігання нервозних хвороб, руйнування релігійних забобонів. На той час коли жив Фрейд, можливо так воно й було, але сьогодні людство породило стільки інших, значно страшніших захворювань.

Васюта зі своїм оточенням під’їхали на автобусі. Сам авторитет високий, усміхнений, ошатно вдягнений, вийшов першим. Зграйка підлітків підбігла до нього з бажанням допомогти, але сьогодні він був у доброму настрої, майже сплигнув зі сходинки, обійняв одного хлопця, другого, третьому долонею скуйовдив золоте волосся на голові…

Іван Павлович вагався: як це зрозуміти? Зростання молодецтва з криміналом! Та хіба тільки молодецтва? Крізь натовп молоді до Баті пробивалися похилі бабусі, він їх обдаровував грішми і був певен, що ніхто у натовпі не скривдить, не заштовхає їх. В очах Івана Павловича час похитується, на хвильку зупиняється, лячно, мабуть, і йому втрачати звичні орієнтири.  Надія на те, що людство поступово розумнішає зникла у кривавому чорториї перебудови. Америка дала соціалізму добрячого штурхана і він впав, розчавивши носа, але потрапили ми не в капіталістичне суспільство, зовсім — ні. Нас швиргонуло аж до рабовласницького укладу. Молодих дівчаток продають за кордон у рабство. Раніше це робили завойовники, а сьогодні… Що сьогодні, коли діти за гроші вбивають батьків, батьки викидають на вулиці маленьких діточок. Повертаємося ми у суспільство вовків та ягниць. Одні їдять, а другі чекають своєї черги. На палубі швидкохідної «Ракети», в оточенні підлітків, сидить з гітарою бард Петрович. Сидить, перебирає пальцями струни.

 

Централи повні, як за сталінські часи.

Не командарми, правда, звісили носи.

 

Сидить голота за скоринку хліба всмак,

Сидить убивець, та політик неборак.

 

Гидотно красти, та шлунок довбе мозок:

Заповідав людині їсти саме Бог.

 

Одні сидять по ресторанах, устриць жруть,

Та безробітному в централи кажуть путь.

 

А другі дивляться, слину свою жують.

Ждуть що прокинеться на герць народна лють.

 

Не все в піснях Петровича подобається Івану Павловичу, але слухає він їх, почуваючи як хлюпають у грудях штормові океанські хвилі. Як краплі води осідають на віях, як пальці складуються в кулаки. Щось не  те робиться в країні. Добре що є такі люди, як Васюта. Петро Семенович Васюта. Злодій в законі, який доїть сучасний бізнес, щоб абияк підтримати вимираюче місто. Іван Павлович пам’ятав слова відомого вченого—генетика, Тимофієва—Рисовського: «Ви можете собі уявити, що станеться з державою, якщо раптом сучасні радянські демократи посядуть владою? Засилля покидьок суспільства! Казна—що буде! Гірше сталінського режиму. Все розграбують, знищать народ, розпродадуть державу по шматкам…» Так все і робиться. Учорашні комуністи—урядовці, витріщивши очі, хапають усе, що не встиг схопити іншій…

Не все в піснях Петровича подобається Івану Павловичу. Вірші так собі, мелодія начебто знайома, та й голосом Петрович не бере. Але коли на кормі «Ракети», добре поставленим голосом, заспівав московський «Зірка», у Івана Павловича виникло бажання знайти Васюту і дати йому доброго ляпаса, щоб не кидав кошти на вітер.

 

Моє серце в тривозі,

Наче птах по дорозі

Крильцем скубе.

Ми зустрілись на розі

Темних вулиць

В неврозі,

Ти ні бе, ним ме.   

Ти моя царівна—жаба,

Я схоплю тебе за зябра,

Шкіру розірву.

Розумію, я нахаба,

Та без шкіри ти, як баба…

Зо сміху помру.

 

Молодь слухає, ляскає в долоні. Івану Павловичу цікаво — скільки за цей шлягер Васюта відвалив коштів? Чи не знайшов кращого співака у рідному місті?

Полискую блискітками Амур, лащиться до судна невеличкими хвилями. Урочисто пропливають сопки, гарячково дрижить судно, мабуть зо сміху помирає від пісень нетутешнього співця. За сумними думками не помітив як  підійшла Вілена Миргородська, поклала на плече досить таки важку руку.

— Що, старче, засмучений такий, не пише дружина?

Піднявши голову, Каліста подивився жінці в очі, горіхового, ледь не брунатного кольору. Років десять тому вона була писаною вродливицею, художники завзято малювали її портрети, але зараз — подвійне підборіддя, надто повні груди… Вабить, щоправда, усмішка, по—дівочі яскрава, бо не зважаючи на роки, тримаю себе Миргородська на місцеву красуню. Не було у Івана Павловича особливого бажання будь з ким розмовляти, але виховання не дозволяє. Отож відповів про що думав.

— Се так… дружина мовчить… човни державі не потрібні, та й нікому вже буде їх будувати… 

Вона притулилася стегном до його сідниць.

—У мене невеличкий бізнес… розповсюджуємо стравні не лікарські додатки, за місяць дівчата до тридцяти тисяч заробляють. Мені потрібен добрий менеджер, бо дедалі бізнес поширюється, оптовий продаж… замовлення… А я, бачиш, щоб не сплачувати податі Петру Семеновичу, вимушена на нього працювати.

— Він прикидається щирим, чи насправді такий?

— Ні, Йване, це не прикидання. Він добре розуміє, що царювати у своєму Палермо йому недовго. На те, що він сьогодні має, багато жадаючих. Керівники спортивної мафії, міліції, не кожному подобається позиція Васюти з наркобізнесом. Під секретом сказати, усі наркотики, що конфісковує міліція, міліція й розповсюджуються. Як кажуть, у кожного свій бізнес. А Васюта оголосив наркотикам нещадну війну. По законам Китаю. Після другого попередження термін до вищої кари.

— Держава в державі.  

— Інакше якою б ми побачили оцю щасливу молодь.

— Виходить, кримінал там… на верху?

— Виходить так, Йване. Але ти не відповів на моє запрошення?

Миргородська, наче випадково, торкнулася долонею його сідниць. Якби не бурхлива ніч з Ніною Марківною, від не втримав би стогону, бо оцей дотик долоні перетворив його тіло в справжнє багаття. Він гарячково схопив жіночу руку, ледь втримався щоб не поцілувати.

— Ще один такий дотик і завтра мене, як рибу, виловлять місцеві рибалки.

Вілена поцілувала його в краєчок губи.

—Я добре знаю усі завулки нашого Палермо, а оскільки ночувати нам усім доведеться саме тут, не запади оком на щось друге…

Коли сходили на острів, до Каліста приблизився Володимир Корнів.

— Попереджаю, Йване Павловичу, гратися з Миргородською можна, але остерігайся занепасти в її лігво. Вона розхожа нагорода нашого Баті, перший орден за поки що нездійснені послуги.

Він кахикнув наче від нервового збудження і, брутально розштовхуючи пасажирів, спрямував трапом на берег. 

 

 В оточенні прибічників, роздягнений до паса, Петро Семенович нагадував кам’яну статую, сидячого у позі лотоса, Буди. Андрій Мамонтів завжди сидів праворуч від Баті, але сьогодні його не було. І майже ніхто не звернув на це уваги. Тепер місцем Андрія посідав Павло Романов, за прізвиськом Дідько. Він щиросердно займався самолюбуванням, лице палало рум’янцем, на вустах грала саркастична усмішка. Івану Павловичу прийшло в голову, що таким чином Дідько кепкує над загиблим Андрієм. Можливо  це була підстава, не Зацепа вбив хлопчика, а саме Романов. Або Романов привів його на місце запланованої розправи з торговцями наркотою.

Сумно і не зовсім приємно було дивитися на цареве оточення. Викликала співчуття хіба що постать самого Васюти. Незважаючи на розтягненість, що можна виправдати спекотним червневим днем, Батя показував себе досить таки порядно. На відміну від хлопців з його оточення, він не поїдав оком молодих напівроздягнений красунь, коли Вілена Миргородська проводила конкурс на першу вродливиці Палермо. Призи були не такі собі: перша красуня отримувала коштовний автомобіль, друга — мільйон рублів. Так що дівчатка намагалися показати не тільки свою статуру та лице, але й кресонути таланами. Вони танцювали, співали, вдало відповідали на жарти членів журі, поміж котрих, обливаючись потом, сидів і сам Іван Павлович Каліста. Він мало розумівся в жіночій вроді, але за блискавичний гумор відмічав Олену Покровську, чорнооку блондинку, з трохи широкуватими череслами.

Але догледіти шоу на острівному Палермо Івану Павловичу не вдалося. Васюта занепокоївся, коли йому доповіли, що письменник Корінь відплив на чиємусь човні на свої дачу в селищі, розташованому на протилежному узбережжі Амуру. Повернути неслухнянця він поручів Макару, а на дипломатичну бесіду відправив разом з ним, Івана Павловича. Особливого бажання пливти у Калісто не було, але його трохи здивував вчинок Володимира. Здивував і насторожив. Тому він не гаючись поспішив за Макаром.         

 

Пучок світла пробивався крізь шпарину вхідних дверей, за дверима огидно скулило собача. Іван Павлович вагався ввійти в дачний будиночок, першим зробив це Макар, відсунув його плечем, схопившись рукою за іржавий держак. Але в приміщення ступив назирцем, бо з розчинених дверей війнуло порохом. Собака межі ніг вискочив з хати і мовчки драпонув в сторону Амуру.

—Я знав що Корінь це зробить, — промовив Макар, притулившись спиною до дверної облямівки з нанайським орнаментом. — Дуже поважав але й наслідував творчості Хема.

— Думаєш він того?..

—А чого думати, знаю навіть як він це зробив. Письменники, вони всі на голову хворі…

Слідом за Макаром Іван Павлович пройшов у кімнату де в старому, обшарпаному  фотелі, міцно, обома руками спираючись на ствол рушниці, сиділо щось віддалі схоже на Володимира Кореня. Він вистрілив собі у підборіддя набоєм дробу. Зробив якнайдурніше, бо таким чином зіпсував лице. Макар негайно подзвонив Васюті, але той і слухати не став.

— Батя говорить що треба оповісті місцевого дільничного. Може збігаєш?

Для Івана Павловича це було кращою можливість, бо дивитися на  зіпсоване лице самовбивця було вище його сил, але й відвести погляд від мерця він не міг. Уявляв себе таким же потворою перед очима Ніни Марківни. Добре що не запав тоді у відчай, не поліз у зашморг. Життя, яким воно не є, завжди було й буде красивішим за смерть.

Похитуючись, тримаючись за тиньковану стіну, він вийшов на свіже повітря. Хатка, пристосована Коренем під дачу, стояла край села, другою в черзі від Амуру. Пройшовши узбережжям до центральної вулиці, спитав у похилого віку нанаєчки де знайти дільничного.

— Ходімо, —  сказала вона, — міліція трохи далі, бачите ліворуч жовтуватий будинок.

Вулиця була широка, трохи занедбана побутовим сміттям, але це не заважало дітлахам буцати м’яча, а воротарю ловити його, падаючи на припорошену пилом траву. Хлопчики не звернули на нього уваги, бо саме сварилися, виясняючи був гол, чи ні. Ворота — дві червоні цеглини, а вище тільки повітря. Саме в такі ворота бацалися своїми амбіціями Горбачов з Єльциним. А все що сьогодні відбувається по теренах Росії — підсумок гри нічого в ній не розуміючих невігласів. «Аби тихо, — казав якось, — випили по чарці, розбурхали людям серця, а про шлунок забули». Добре що в Амурі — риба, а в тайзі, що по сопках, — гриби та ягода. На подворі у самовбивці по паса бур’яни, але у старожилів навіть соняшники зацвітають. На невеличких ділянках море зелені буяє, радує око. Якого біса стрілятися, коли можна було з весни скопати грядку, посіяти огірки, томати, картоплю. Не чекати від Баті хабарів, а як казав поет: землю пооре, напише вірша.

Отакі сумні думи бентежили Йвана Павловича по дорозі до дільничного. А дільничний, лейтенант Семен Озеров саме на порозі стояв, розмовляв з похилого віку жінкою.

— Повернеться твій син, нікуди не дінеться. Мабуть у Палермо човна погнав, там кримінал перемогу над владою святкує, і він туди ж…

—Але ж бандюги там… всяке може статися…

— Заспокойтеся, кажу вам, не такий дурний Васюта, щоб дітей ображати.

А тут вже й Калісто  встряв в розмову.

—Я до вас, пане лейтенанте, припливли ми з товаришем вашого письменника провідати, а він…

— Що він? — майже вигукнув Озеров, — невже здійснив свій задум? Ото дурень, думає, що Хемінгуея прославило самовбивство…

Калісто ледь поспівав за широко крокуючим дільничним.

— Не було нудьги так чорти допомогли, — мурмотів той, весь час витираючи рукавом міліцейської сорочки лице. — Треба мені в місто дзвонити, чекати експертів, а тут, розумієте, хлопчик щез… На острів не поплив, бо човни на місці. Заблукав, мабуть, у лісі, якщо лихі люди не прибрали… У революцію, старі люди кажуть, такого не було, щоб діти щезали. Дурні все списують на якісь там небесні невпізнані об’єкти, а насправді лихі люди тайгою блукають…

Макар сидів на порозі хатки, охопивши голову руками. Звівся, побачивши прибульців, відчинив двері перед дільничним. Через хвильку той вискочив і почав дзвонити у вищі інстанції.

— Це ти Петро, так-так… Озеров, отутечки ваш письменник Корнів з рушницею погрався, мозок у повітря пустив… Звичайно сам, сидить з рушницею, як пам’ятник добі. Так—так, я чекатиму…

Коли посідали рядком на порозі, спитав:

— Ви, буває, чого там не торкалися, особливо —  рушниці? Людей пана Васюти містечкова міліція жах як не любить?

— Ми не люди Васюти, — з презирством спльовуючи в траву, мовив Макар. — Хоча й ті, що при владі, сьогодні не кращі…

Лейтенант Озеров згідно хитнув головою.

— Сунули нас носом в багнюку, за останні два місяці учора третю дитину наче корова язиком злизнула. Заборонив жінкам з дітьми до лісу ходити. А тепер що, нам вже й по вулицях не ходити? До пошуку прилучали вояк з місцевого гарнізону, сліду не знайшли. Сьогодні жінки попливли човном до  Васюти. Він для нас остання надія…

— Для вас? — глузливо всміхнувся Макар, — ви, бачу, шануєте цього вискочня?

— Голодному й опеньки м'ясо, пане товаришу, — відповів дільничний, — але ми засиділися. Я до річки, зустрічати експертів, а ви тут доглядайте, а то ще й мрець щезне…

Калісто поділяв тривогу лейтенанта Озерова, не розуміючи, правда, позиції Макара. Прибічник Баті, він явно недолюбляв його, або показував себе таким, провокуючи на простосердий відгук Івана Павловича. У чорних кудлах Макара де—не—де вигравала легка сивина, хоча йому й тридцяти ще не було. Спав на думку перифраз якогось вірша «Йдемо до правди, до суті життя оплетені кілометрами філософій». А вистачило б і одної: живи і допомагай жити сусіду. Але кудою там… допомагати? Кожен дивиться, як би увірвати останній шматок хліба з руки рідного брата. Вже діти заказують фахівцям—вбивцям своїх батьків. А судді виносять їм умовні вироки.

На катері прибуло аж сім осіб. Макара й Калісто питали окремо, щоб не перемигнулися бува. Зробили навіть відбитки пальців. Примушували нести до катера мерця, але Макар застеріг Івана Павловича не робити цього, бо відбитки пальців навіть на одязі можуть спрацювати проти них. У міліцейській управі Івана Павловича тримали до самого вечора, прискіпалися до кожної дрібниці: за яким бісом поїхав у село, що за стосунки були з загиблим, коли останній раз бачилися, про що балакали… Так що поласуватися святом у маленькому Палермо йому не довелося. Дуже не шкодував, бо не давала спокою думка, що смерть письменника якимось чином була пов’язана саме з кримінальним авторитетом. Бо останнім часом щось поміж них не заладилося. Але про це слідчому Калісто навіть не натякнув. Не хотів брати на себе зайвої клопітні.

Додому повернувся вже в смерках. Не роздягаючись бухнувся в ліжко, пекучий щем в грудях не давав зосередитися на тому що вчинилося. Бентежило й те що жодного разу не подзвонив Васюта. Наче, посилаючи його з Макаром до Кореня, заздалегідь знав що там має вкоїтися. Гадка безглузда, але відмовлятися від неї не слід. Так і заснув навіть не повечерявши. Склянка кави з булочкою за весь день — не багато, але він вже звик до такого раціону. Були й гірші дні.

Ранком подзвонила Ніна Марківна, сказала що в ранкових новинах говорили про спортивне свято на кримінальному острові, а також про самовбивство письменника.

Калісто пропонував поснідати разом, але жінка поспішала на роботу. Саме тоді подзвонив Васюта, казав, що треба побачитися. Машину, як завжди, не прислав, мабуть після учорашнього свята хлопці спали без задніх ніг.

День вдався з самого ранку: в небі ні хмаринки, легенький північно—західний вітрець приємно торкався лиця і поспішав далі, куйовдячи ізумрудні кучми молодих дерев. Людей по вулицях було ще небагато, повітря було просякнуте не дуже приємним запахом смаженої на олії морської риби. Рибу в місто доставили завдяки Васюті, бо його рибні промисли охоплювали всі річки і моря російського Далекого Сходу. На рибу були самі посильні ціни, так що поласувати свіжою рибкою могла ледь не кожна родина.

Іван Павлович передбачав по яких справах його кличуть. Перше — організувати як слід похорон письменника. Це була друга після святкових заходів розхідна стаття общакового бюджету. Грошів на похорон не шкодували. З помпою ховали навіть майже непомітних прихильників кримінальної зграї. Навіть зрадників, списуючи все на людську слабкість. Особливо шикарними були поминки, які упорядковувалися в місцевих ресторанах в залежності від кількості родичів та друзів.

Петро Семенович показував себе не дуже гарно. Або випив учора лишку, або картався ніч безсонням.

— Підвів мене Корнів, не чекав я від нього такої глупоти. Теж мені Хемінгуей знайшовся. Думав, що я йому пам’ятник в своєму кафе поставлю: за столом з квартою пива. Вистачить йому хреста на могилі. Обіцяв написати правду про наш кримінальний рух. Не знаю вже, талану не вистачило, чи оглядався на загал, боявся що не надрукують. Завтра ховаємо чотирьох дурнів. Якби втекли, здоганяти б не став. Бо дурні. Хоча отой хлопчик не виходить у мене з голови. Якого біса він там опинився? Здається мені, що пригрів я біля себе якусь падлу. Як вам показався Макар?

— Якщо чесно, не зовсім мені зрозуміла постать. Як кажуть: і вашим і нашим. Але я можу помилятися.

— Так я й гадав, — сказав Васюта, — рік тому мені приснилося, що за мною ходить Смерть. Дивно не те, що — ходить, а те, що у Смерті було лице Макара. Про сон я йому не говорив, мало що може примаритися, але катує душу сумнів… А втім я не про те… Мозок врозбрід пішов. Мі завтра ховаємо чотирьох мушкетерів, це вже мої турботи, а вас прошу зв’язатися з Віленою Миргородською, зустрітися з дружиною Кореня, узгодити час і місце де його ховати. Грішми на все, про все нехай займається Миргородська. А оце тобі на побічні витрати.

Васюта дістав зі скриньки декілька тисячних купюр і, не глядячи, сунув їх Івану Павловичу в кишеню.

— Які витрати, Петро Семенович, не треба мені…

— Треба не треба не тобі рішати Мені дзвонив дільничний Озеров, багато доброго про тебе наговорив. Вважай це винагородою…

Васюта перетнув кімнату, тримаючись рукою за підвіконня, тяжко опустився на ліжко. Потім дістав стільниковий і почав дзвонити.

— Вілена Олегівна, так—так, бачу що на ногах вже… У мене на вас чекає Калісто… що? Саме так… все робіть за вашім розсудом. Мене від похорон письменника звільніть…

Поклавши стільниковий на підвіконня, відкинувшись на подушки, і зробивши рух рукою: натякаючи, що проблема вичерпана, промимрив наче сам собі.

— Не люблю самовбивць… теж мені письменник…

 

 

Біля воріт, опираючись на капот машини, стояв Романов. На вітання Калісто він відповів глузливою усмішкою. Було раптове бажання повернутися до Баті, виказати свою підозру, що хлопчика вбив саме оцей пихатий Дідько. Що сам він на місці Петра Семеновича не довіряв би цій людині. Його навіть хитнуло від опікаючої груди ненависті. Але ж він міг помилятися. Чимало невігласів товчеться біля скарбниці авторитета! Калісто був певен, якщо Романов навіть не вбивав хлопчика, то на місце злодійства привів його саме він. Садоводи знають, що молоде пагіння частенько стримує зростання родового куща. Хто з молодого оточення Баті не мріяв зацарювати обіч авторитета. Навіть сонце пробивалося до нього крізь вії, коли Васюта напівлежав у своєму фотелі, з насолодою мружачись на бездонне весіннє небо. Ніхто з молодого оточення думкою не навідувався навіть в недалеке майбутнє, але сам Васюта добре уявляв чим закінчиться його недовге царювання. Він уважно просліджував що відбувається у вищих ешелонах влади. Президентське «Мочити бандитів по сортирам», торкалося саме таких, як він. Одне діло — бізнес, друге — царювання на кошти кримінального оподаткування, але ж треба було якось утримувати державу в рівновазі. Бо рекетом вже хто тільки не займався. Навіть фахівці прокуратури. Саме він, Петро Семенович Васюта втримував свавілля людей, які не тільки не вміли, але й не хотіли працювати. Грабували всі, від кремлівських братків до безпритульних підлітків. Але ж у його маленькому Палермо було відносно тихо. Він допомагав жебрущим, об’єднував молодь, навіть спортивна мафія не наважувалася вступати з ним в суперечки. Але до пори, до часу. Власні структури, особливо ті, що крокували шляхами криміналу, були вельми незадоволені царюванням Васюти. Так що й сам Іван Павлович вже почував як у потилицю йому загрозливо подихує неминучість чорного переділу.

Добре що Вілена Миргородська не вимусила довго себе чекати. Вона показувала себе не втомною не загорьованою, яким зранку був Васюта. Щиро усміхаючись, розчинила перед Іваном Павловичем дверцята свого лімузину.

—А я було надумала до тебе їхати. Сідай, з чого почнемо день? З кладовища, чи може поснідаємо в мене. Могилу Кореню та всі інші атрибути я замовила по телефону. Не першого ховаємо…

— Що до розпорядку дня, покладаюся на вас, Вілена.

— Давай домовимося, не на вас, а на тебе, Вілена. Так буде краще.

За кермом вона почувала себе, як фахівець—гонщик. Іноді, повертаючи голову, обдаровувала Івана Павловича чарівною усмішкою. Взагалі поводилася наче пустотлива, трохи навіть хуліганиста дівчинка. Через десять хвилин під’їхали до триповерхового будинку по Ленінградській вулиці.

— Квартира в мене невеличка, дві кімнати, але сталінка, головою по стелі не шаркаю, — жартувала вона, закриваючи дверцята машини. — Живу на другому поверсі, ми йдемо, а ти запам’ятовуй. Щоб не заблукав коли…

Вона й справді була не по літам стрункою, молодою і говірливою. Сніданок, на думку Калісто, вона готувала заздалегідь, мабуть передбачала кого буде почувати.

— Простуй до ванні, мий руки, я це роблю завжди після візиту до Васюти. Він викликає в мене почуття бруду. Не помітив? А я відразу як познайомилась. Ходять чутки, що він великий бабій, не вірте. Брехня йде від його головного суперника, Хабаровського авторитета. Устремління криміналу до державних посад спіткнеться на їхньому розбраті. Я вже натякала про це Васюті, але він, чортяка, знав про це задовго до того як оголосив місто своїм маленьким Палермо. Ти сідай, до столу сідай, бажаєш чарочку, будь ласка, а я питиму каву з молоком. Щоб запашистою бути…

Калісто обережно кахикнув.

—У нас сьогодні багато роботи…

— Все що треба, я вже зробила, точніше — зробили гроші. Навіть пам’ятник своєчасно зроблять. Нам залишається тільки проїхати, оцінити виконану роботу. Але це вже ми зробимо у тихе сумне надвечір’я…

Вона налила Івану Павловичу кави, він вдячно кивнув. Невеличкий стіл, два стільці, холодильник та газова плита. Не густо для такої шикарної жіночки. Мабуть гроші в ощадному банку відсотками обростають. Сама сіла по той бік столу, саме напроти, і саме в струменях сонця, що вливалися в розчахнуте війно. Кучма оливкового волосся на голові зблискувала золотими лелітками. Вілена вміла себе при піднести, погляд очі—в—очі майнув вогняним  спалахом по усьому тілу Івана Павловича, він ледь не захлинувся кавою.

— Ходімо, — сказала вона, підіймаючись. — Я все, що треба приготувала, потім вже поснідаємо, як слід. Або повечеряємо…

Вона підходила до нього, мурликаючи і граючи своїм гострим, як лезо кинджала, язиком.    

 

— Заради старої дружби можна вибачити все, зокрема вбивства дитини, — казав Андрію Іванчикові Батя, коли вони виходили з моргу, звідки тільки що винесли і засунули в погребальний катафалк труну з шматками розірваних гранатою хлопців. — Се так, мені дуже скорботно втрачати вірних друзів, але діти се святе. Нам що, треба було відбріхуватися, що не ми стратили торговців наркотою? Тричі попереджали щоб не труїли молодь, дійшло до того, що школярі повчальних класів на іглу сідали. І хто їх саджав? Захисники державного укладу, вбивці в законі! Ні, брате, поховаємо ми хлопців, як героїв, але разом з ними буде похована краща частина моєї душі. Останнім часом я сам став подумувати про самогубство. Бо недалекий той час, коли росіяни будуть ховати саму Росію. Сьогодні я бачу її навколішках з похиленою головою. А над нею ката з сокирою. І хто отой кат, знаєш? Мовчиш, бо уголос сьогодні лячно навіть думати… Заздрю людям, які вміють до безтями напиватися. Але на поминках нап’юся.

— Не кажи гоп, Петро, дзвонив Єва, казав що біля Будинку молоді натовп такий, що не продихнути. Народ поважає тебе, новий переділ принесе державі чимало ще гірших наслідків. Так що тримайся, друзяко, на тебе вся надія…

Показував себе Васюта в той день не зовсім шляхетно. Чорна сорочка, чорні добре напрасовані штани і чорні тапочки. Ранком вліз у блискучі туфлі, подарунок, приморського авторитета, але довго втриматися не міг. Боліли не тільки ноги, але все що тільки могло боліти. Він знав що сьогодні ходити й стояти доведеться чимало. Треба буде промовити річ над труною загиблих друзів. Саме — друзів. Він не стане кривити душею перед людьми. Кожна людина має достеменне право на свої життєві переконання. Сам він ходить до церкви, хоча ні в бога ні в біса не вірить. Ходить, бо поважає людей, які вірять. Віруйте, тільки не лізьте, будь ласка, в душу невіруючим. Ви називаєте себе ловцями душ? Ловці душ — ганебна професія. Цього Васюта не любить. Не любить він навіть своєї кримінальної влади, але іншої сьогодні в Росії не існує. Чого б не пограти в запропоновану людям гру. Якби ще суди працювали по—совісті, а то, бач, до таборів йдуть зовсім не ті, кого треба саджати. Злодії від владі настрочили для себе задовольняючих їх законів: вбивають, грабують, ґвалтують, і все це ніби так і треба. Одна біда — не дійшли поки що руки до кримінального бізнесу. А там є чим поживитися. Треба тільки не промахнутися, вчепитися за хвіст, а потім вже ввести в тіло такі ліки, щоб жодний закордонний собака не прискіпався до вироку лагерного лікаря: помер від серцевої недостатності. Чимало вже їх таких повмирало. Хто буде перевіряти? Оті невігласи, що існували на кошти бізнесменів?

Васюта часто ставив себе на місце державних урядовців, незадоволених державними окладами. Сам він допомагав міліції і прокуратурі, поки не зловив міліціонерів, слідчих та адвокатів на неповазі державних законів. Перемога в цьому герці могла бути тільки за владними структурами. Васюта був певен, що так воно й буде.

— Грайте похоронні музики, рвіть на шматки душу. Сам він ще не бачив нічого смішнішого за цей похорон. Десятки тисяч людей йдуть за гробом самовбивць, які потурали його закон, закон Петра Семеновича Васюти: битися можна тільки з рівними тобі, але ніколи, ні за які провини не чіпати дітей! Оті чотири міліціонери, що загинули від руки самовбивць, наркотою  довели до смерті не одного хлопчика та дівчатка. Він їх попереджав, він з ними спілкувався, пропонував чималий щомісячний гонорар в додаток до государевого окладу. Але їм кортіло більшого. Наркокур’єрів вони ув'язнювали, а наркотики збували мешканцям міста. До нього за допомогою зверталися батьки загиблих дітей. Саме до нього, до кримінального авторитета, а не до урядовців влади.

— Тисячі людей йшли за гробом, і він йшов. Йшов ковтаючи сльози, але не од жалю до мерців, а од болю, який довгими залізними шпицями пронизували його тіло.

Грайте, музики, грайте. За труною авторитета Васюти підуть братки усього Далекого Сходу. Це буде багатокілометрова процесія. Але в ній вже не буде кульгавого його. Не буде згустку оцієї бісової болі, яку він підхопив, коли його, зовсім ще підлітка, табори обстежували на стійкість. Зціпивши зуби, він мовчав, але за своє ув’язнення, за одержаний нізащо термін, мріяв помститися усьому світові. Помститися не злом, а чимось таким, що примусить невігласів від влади відважитися на ще більший злочинний вчинок.

Він таки сказав своє слово над труною ледь не кращих своїх друзів. В м’які тапочки насипалося чимало завезеного на могилу жорсткого піску, мучило  бажання, незважаючи на натовп людей, сісти на землю, роззутися, зняти шкарпетки, витрусити пісок і трохи посидіти з насолодою рухаючи пальцями утомлених ніг. Але він зробив це тільки в машині, коли поховавши друзів, люди розсілися по машинах і неспішно рушили до самої просторої в місті їдальні, яка не могла вмістити і сотої долі проводжаючих.

 

Керуючи машиною, Вілена весь час базікала, підфарбовуючи слова всілякими гримасами і усмішками. Несподівано, уповільнивши ходу, звернула в зелений, ледь помітний з—за кущів завулочок і, загальмувавши, висмикнула із зачіски, утримуючу волосся шпильку, з фігурою роздягненої русалки.  

— Все, — мовила, — далі терпіти не можу. Терпець урвався. Вилазь з машини на хвильку. — Рвучко смикаючи якісь, одній їй відомі важелі, перетворила салон машини в суцільне спальне ліжко. — А тепер пірнаємо, давай, Йване, давай, бо нетерпець уїдає…

Не встиг Іван Павлович отямитися, як вона вже стягала з нього штани, тихо скиглячи і ледь не роняючи слину.

— Все, любий, все… я сама… сама я… пограюся трохи твоєю іграшкою. До бісу мерців, остогиділи… ми поки що живі, ми оце… О!.. Який він у нас бадьорий, га? Невже весь час терпів, а дружина там мабуть…

Про що вона там мурмотіла Іван Павлович вже не чув. Вілена була добре освіченим фахівцем у таких справах. Нахаба була ще та, але солодка нахаба.

Скло в машині було прозоре і — жодної фіранки. Калісто боявся що машину негайно оточить ціла купа доглядачів, але завулок наче вимер. Не гавкнув жоден собака. Вілена довго угамовувала свою хіть, поки, нарешті, не вткнулася лицем в його груди і затихла, нараз обважнівши.

— Тепер можна й на поминки йти, — промовила хвилин отак через десять. — До якого берега приб’ємося? Або зовсім не підемо. Сьогодні зокрема самовбивць, ховають забитих мільтонів. Ти мабуть не чув про це, чи не так? Але Васюта відвалив їм на похорон чималі гроші. Дивна, скажу тобі, людина наш Батя. Говірка у нього є така: мерці ворогами не бувають. Сваряться тільки дурні, а розумників ще треба пошукати…

З машини вони повилазили разом. Вілена обсмикувала спідницю, закручувала у вузол розтріпане в азарті гри волосся. Подумки Іван Павлович порівнював Вілену з Ніною Марківною і, звичайно, віддавав перевагу хуліганистій, відверто безсоромній Миргородській. Затягуючи на штанях паса, він одважився спитати:

—З Васютою у тебе було?..

— Якщо дуже цікавить, спитай у нього. Я так собі думаю: дружиною ти мене не візьмеш, ми у різному віці. Було, Іване, все було! І не тільки з Васютою. Бачиш, яку мені машину подарували, христопродавці кляті…

Промовила вона останні слова з мрійною усмішкою, з чого Калісто визначив, що вона й сьогодні не проти поласитися отими клятими христопродавцями.

Годинник показував сорок хвилин на сьому. Скорботні тости по загиблим були в самому розпалі, всі міста в їдальнях щільно забиті, так що їхати туди не було сенсу.

— їдемо до дружини Кореня, підтримаємо жінку в біді, але спочатку поставимо машину на стоянку. Завтра вона нам не знадобиться, а заночуємо у мене. Я не прихильниця тверезого сексу, те що ти бачив тільки прелюдія, а справжній спектакль ми поставимо під добру чарочку спиртного.

Дружині Кореня, Валентині, не сподобався наш візит, вона була певна, що чоловіка до самогубства довело оточення Васюти, якщо не сам Васюта. Але побачивши пляшки з коньяком трохи потеплішала. Жіночка вона була вродлива, до чоловіка останнім часом ставилася не дуже щоб дуже. Разом з радянської владою пощезали гонорари від видавництв. Єдиний письменник під крильцем місцевого авторитета, можливість написати документальну повість, видання якої візьме на себе сам Петро Семенович. Але перша частина, за яку Корінь надіявся отримати добрий гонорар, Васюті не сподобалася. Ось що записав на теці рукопису Володимир, коли повернувся від Васюти.

«Шанувати мене нізащо, сьогодні я не людина, розумієш. Я — уособлення зла, а саме зло розповсюдилось настільки, що стало майже непомітним. Людство божеволіє, а ми ляскаємо в долоні, в захваті від його перевтілень. Повість має бути саме про це…»

— Розумієте яку задачу поставив перед чоловіком Васюта. Написати філософський трактат. Але ж він, мій Володя, не був філософом, він писав свої твори, під впливом Хемінгуея. За головне він числив манеру письма… А Васюта вимагав психології. На мою думку він провокував чоловіка зробити майже неможливе. Назвати сучасну московську владу уособленням зла, це страшніше герцю поміж сучасними кримінальними укрупненнями.

З дозволу Валентини, Іван Павлович, повільно перекладав сторінки невеличкого рукопису. Деякі абзаци прочитував, намагаючись не показувати дружині письменника емоцій від прочитаного.

«В сріблястих після дощу бур’янах, всюдихід Петра Семеновича Васюти гойдався наче човен на невеличких морських хвилях. Його трохи уколисувало, в уяві виникали невиразні, майже забути обличчя батьків, але на зміну їм приходило лице діда, чекіста за фахом, завжди чимось занепокоєного, незадоволеного останніми подіями в державі, бо був він комуністом до мозку костей, з презирством ставився до Хрущова, до Брежнєва, називаючи їх гробокопами й руйнівниками соціального укладу в Росії…»

Не все подобалося Івану Павловичу в написаному. Кореню краще вдавалося малювання природи, особливо що стосується Амуру та його околиць. Але по рукопису вже погуляв чийсь олівець, перехрестивши кращі абзаци з написаного. Мабуть саме це й дратувало письменника, не давало примиритися з редактором. А тим редактором безсумнівно був саме Васюта.

Тимчасом жінки вели неспішну розмову, дружина Кореня прагнула добратися до витоків трагедії.

— Додому останнім часом повертався наче з потойбічного світу. Тільки й розмов про якихось Єву, Пиху, Джема… Писати боявся, бо Єва не хотів бачити себе Євою, а Пиха — Пихою. Виникали в розмовах якийсь, голений під Котовського, Пудель, Чара, Стрела, незрозуміла  йому ворожнеча поміж братками, а то ще вбив собі в голову що жировик на спині, це не інакше як ракова пухлина. Все до цього й ішло… Незадоволення собою невиліковна хвороба, триндичила я йому про це при кожній нагоді, але він мене не чув…

Буркотуха Вілена на сей раз більше мовчала, давала виговоритися новоспеченій удовиці. Хіба що хитала головою, та раз—у—раз поповнювала коньяком чарки. Жінки були вже добре напідпитку, коли у двері подзвонили. Прийшла донька з коханцем, з ними декілька місцевих письменників. Всі вони вже встигли прийняти на груди, гомінко, ледь не усі разом, виказували Валентині свої щиросерді співчуття. Вілена з Іваном Павловичем поспішили ретируватися. Пішли тихо, майже непомітно. Йшли, підійнявши до неба лиця, вдивляючись у мигтіння мільярдів зірок, байдужих до всього що відбувалося на землі і особливо в душах людей.

Хоча й заночував Іван Павлович у Вілени, хоча й спали вони в одному ліжку, але обіцяного свята душі і тіла вона йому не влагодила. А десь о шостій ранку подзвонив Васюта, наказавши негайно приїхати з докладом.     

 

Він зустрів їх доскіпливим поглядом, мовчки вислухав доклад Вілени як і що вони зробили, де були, натякнула про спілкування з дружиною Кореня.

— Вона дала згоду зробити поминальний обід у вашій кав’ярні, людей буде не дуже багато, навіть не всі письменники прийдуть.

— Ото й добре що не всі, але відразу вношу маленьке виправлення, похорон переносимо на завтра. Недопрацювала міліція…

Після нелегкого учора, Васюта показував себе дуже втомленим. Іноді при розмові на його іронічно випнутих губах появлялася легка пінява слини. Мабуть був таки прикро вражений похороном друзів, або чимось поганим закусував проголошені тости.

— Якщо похорон перенесли, яке буде завдання на сьогодні? — питала Вілена.

— Вельми делікатне, але приємне. Мої хлопці знайшли нарешті хлопчика, що ледь не тиждень як щез з дому. Зараз міліція допитує його, чи не Васюта його злямзив, щоб потім зробити від, що знайшов і таким чином зблиснути своїм шляхетством. Вам треба забрати хлопчика і відвезти матері. Я балакав з  лейтенантом Озеровим, думав приїде мати, але вона захворіла. Самі розумієте — дитина щезла!

Ходити по міліціях Іван Павлович страшенно не любив. Хоча міліціонери нібито були його охоронцями, але була пригода в його житті, коли він заступився за хлопчика, якого на роки старший підліток хота зґвалтувати, за вухо вивів ґвалтівника з підвалин будинку на світ божий, а його мати, дружина батька—майора, написала в міліцію, що такий—сякий Калісто ледь не відірвав хлопчику вуха. Про поведінку ґвалтівника в міліцій ї слухати не стали, хоча Калісто попереджав, що таке заступництво до добра не доведе. На завод прислали блискавку, щоб розібрали негідний вчинок інженера, і хоча у профспілці тільки посміялися над випадком, у пам’яті Івана Павловича назавжди залишилося кам’яне лице міліцейського інспектора. Коли підліток таки зґвалтував хлопчика, і він отримав термін, Калісто декілька разів поривався зайти, подивитися в нерухомо—крижані очі офіцера, але кожний раз, внутрішній острах перед міліцейським кублом зупиняв його.

Щоправда, тепер він був під захистом Вілени Миргородської, яка дивилася на міліцію, як сучасний президент дивиться з Кремля на владою і богом забуту російську глибинку. Її навіть не спитали куди йде, мабуть не вперше гупала вона на довгих шпильках по дзвінких сходинках на другий поверх. Тільки й встигла кинути вартовому:

— Калісто зі мною!

В кабінеті підполковника сиділи два майори і лейтенант, а поміж ними на шкіряному диванчику білобрисий, трохи банькуватий хлопчик.

— Ну що, мандрівник, про що тебе отут дядьки питали? Збирайся. Поїдемо до неньки, бо захворіла вже у тривозі за тебе.

Вілена навіть не привіталася, поводилася, наче у себе дома. Полковник хотів щось сказати, але вона рухом руки заткнула йому рота.

— Мудруйте з рівними собі, пане Яцеку, не гідна справа провокувати діточок. Так де тебе, мій кораблику, носило? — звернулася вона до хлопчика.

Той, переможно блимнувши очима у бік полковника, зіскочив з дивана і стрімголов підлетів до Вілени.

—Я на море втікав, «Ракетою», але мене затримали у Богородському.

— Хто затримав?

— Міліціонер якийсь затримав, майже три дні тримав голодного у темній коморі…

—І хто ж тебе визволив?

— Дядько якийсь, Євою кличуть, він гроші міліціонеру привіз.

— Оце вам вся правда, пане полковнику, соромно нацьковувати на брехню дитину.

Івана Павловича здивувало, що ніхто Вілені не суперечив, хіба що молодик лейтенант повівся не зовсім шляхетно, схопивши було хлопчика за руку. Але властивий вигук полковника примусив його скиснути.

— Би, Ботів, не лізь поперед батька в пекло. Пацану справді до матері треба. А що стосується Єви, ми з ним ще побалакаємо.

—Але сперш яблучка прикупіть, бо, самі знаєте, спокусити Єву інакше неможливо, — пожартувала Вілена, покидаючи приміщення пана полковника.

До мами Павлика доставляли на моторному човні, зафрахтованому Васютою на усякий непередбачений випадок. Коли проходили обіч маленького Палермо Баті, там саме грала у футбол зграйка роздягнених до трусів підлітків. Декілька хлопчиків купалися в річці.

— Мене без мамки в команду не беруть, — зітхнув Павлик. — кажуть, малий ще, а мені вже скоро десять.

— Будеш добре вчитися та слухатися мамку, візьмуть, — якось не дуже певно мовила Вілена. — Я сама подбаю про це…

— Не подбаєте, — зітхнув хлопчик, — міліціонери казали, що Батя довго царювати не буде. Дуже знахабнів, нібито, останнім часом. Про злиденних піклується…

— Так все й буде, ось побачите, — прокоментувала слова Павлика Вілена. — Поки Васюта ділився з урядовцями грішми, всі на нього працювали. Але зараз прибутки вже не ті, смачні шматки перехоплює кримінал від влади. Сам бізнес зробив крок до криміналу. А це вже не фунт ізюму вам. Обновлений  бізнес з народом ділитися не буде. Йому аби більше прихватизувати… Не випадково губернатори своїх людей з награбованим за кордон відправляють, а дехто з авторитетів слиною стікає перед урядовцями.

 

Епідемія серцевих нападів у кримінальних авторитетів збуджувала підозру, що сезон полювання на кримінальний бізнес почали олігархічні, себто владні,  структури. Олігарх асоціюється з алігатором, а отих страхітливих хижаків, у підводних течіях перебудови, розплодилося стільки, що вони отримали владу над владою. Васюта предобре розумів, що вистояти проти крокодилів бізнесу вони не зможуть. Алігатори думають тільки про свої мільярди, безпритульні діти їх не цікавлять. По-перше, на самого Васюту і на його «Співчуття» накинулася преса. Нібито на його острові з безпритульних дітей готують бойовиків, їх вчать рукопашному бою. Що підлітки п’ють там не молоко чи соки, а горілку та коньяк. Що там поширюється наркоманія і інші сучасні пороки. Це була відверта брехня, але вона розповсюджувалася всіма розгалуженнями ЗМІ. Навіть побутові вбивства списувалися на людей Васюти. А по-друге, серцеві напади виникали у стовідсотково здорових людей. Відроджувалися відверто сталінські способи знищення небажаних владному криміналу людей. Алігатори відточували ікла, не гидуючи самими кривавими провокаціями проти супротивників по бізнесу. Щоб отримувати нібито їм належне, треба було знищити авторитетів і таким чином спровокувати чвари поміж претендентами на царство. Заздалегідь готувалася провокація проти Васюти. Але підірвати його авторитет поміж мешканців міста було нелегко. Його «Співчуття» підтримували відомі в місти фахівці, за ним йшла молодь, його шанували літні люди, яким він допомагав вижити у майже безнадійному в дев’яності роки стані.

Васюта знав, що його серцевий напад не за горами. Втік і десь надовго приховався авторитет Вовнице, він все ще леліяв надію повести за собою людство. Кажуть же доскіпливі люди: бажаєш швидко розжитися, придумай свою релігійну секту. Головне, навчись брехати так, щоб тобі вірили. Правда, релігійні погляди Вовниця викликали у людей багатозначну усмішку: нашкрябав од усіх релігій потроху вовни і шиє собі клоунський одяг! Васюта церкву підтримував, хоча відверто віруючим не був. Не вмів плазувати перед владою, як це робив Вовнице. Тому заздалегідь готувався до розправи над собою. Мисливський інстинкт підказував, що хижаки не сплять. Попереджали його про це працівники «Співчуття», радили негайно кудись з’їхати. Але куди — з хворими ногами? Іронія долі — бажання творити добро обертається злом. Але ж йому уже п’ятдесят. О Господи! П’ятдесят, а йому все чогось не вистачає…

                 

Далі буде