Селище Кондон

 

Я знаю мандрівка мене не мине

В село де хлопчиськом всі знали мене.

 

Тепер наш Кондон, у лісній глушині,

Чималим містечком здається мені.

 

Дивуюсь - коли моє рідне село

В містечко таке перерости могло?

 

Мій дім одряхлів, він від часу зопрів,

Та хтось на новий вже його замінив.

 

Політки мої – пустуни в давнину –

За працю здобули чималу шану.

 

Юнак, що учора бешкетником був,

Дивись який орден за працю здобув!

 

І невже ж оце наш болящий сусід

Шуткує, міським молодицям услід.

 

Ось двір, звідки ми з сагайдаком в руці,

Ходили на герці мергени-стрільці.

,

В  човні-оморочці, з вудками в руках,  

Як мати, гойдала нас Горін-ріка.

 

У зиму до сопки на лижвах стрімких

Хто з нас, хлопчаків, у ті роки не біг.

Схвильовано б’ються прибульців серця  -

Бо все це знайомі з дитинства місця..

 

Отам, де дітьми ми сягали в траві,

І школа, і клуб, і будинки нові.

 

Березку колись біля хати саджав, –

Ні хати, ні деревця я не впізнав.

 

Бо там, де росли будяки та полинь, –

Сьогодні танок білосніжних-другинь.

 

Так квітніть, царюйте,  краяни мої,

Як білі берези, на рідній землі.

 

Моя земля

 

Амгунь та Сунгарі – дві зоряні судини,

Дві блискавки, що сяють поміж сопок,

Вони живили всю нашу родину,

Окрилили нас гідністю високою.

 

Земля батьків, їх душі до небес

Прямують в стовбурах яглиць могутніх,

Очей родинних теплий промінець

Палає в серці відчуттям спокути.

 

Злинають хвилі сопок вище хмар,

Шемрять лани у зоряній блакиті.

Наш отчий дім – батьків щедротний дар,

З ним плідними зростають наші діти.

 

Без остраху господарі тайги,

Як другу, поступаються ходою,

Вони простять нам всі наші борги,

Так жалуємо Богу душу свою. 

 

Наа нанай, земля моїх батьків,

Земля моїх братів, дітей, унуків,

Твоє обличчя, світле навіки,

Цілую й плачу в темний час розпуки.

Переклав з нанайської О. Лозиков