Про болючі моменти історії і «прості» спроби їх трактування

 

«…Щаблі круті. Іще крутіший ступінь.

Великих крутять ниці і малі.

Цей бій уже іде. Тримаймось вкупі.

Ми ж на своїй, на рідній, на землі!»

                             (Антоніна Листопад)

 

Якось довелося чути від одного монаха на Соловках таку річ, мовляв, лукавий, найсильніше та найдокучливіше юдить і підбурює до спокуси саме в святих м'ясцях. Подальший вислід від сказаного, будь якій поміркованій людині, не тяжко спрогнозувати й передбачити. Бо таки, як спокусить лукавий до гріха, у молитовному осередку, якусь нетривку душу, то празникуватиме свою перемогу пишно і відчайдушно, а то ще й усім своїм безп'ятим бісикам - нащадкам передасть у спадок божевільний тріумф і показовий приклад до подальших дій. Аналізуючи події, що відбулися у Львові 9 травня 2011 року, чомусь саме ця аналогія і спала на думку. Дійсно… хіба це вперше, що майданчиком гидких політичних технологій обрано саме Львів?! 

Адже, саме у Львові було свого часу убито, двома виродками російських спецслужб, Вороновим та Калініним, відомого українського композитора Ігоря Білозіра. Так, саме у гордовитому непохитному Львові, аби довести, що гупали й будемо гупати своїм чужинським чоботом по цій землі… Аби зробити ще, і ще раз, наголос на тому, що ми тут були, ми тут є, і ми тут будемо товктися з своїми гаслами, прапорами, коротким курсом ВКП(б), комунізмом, ГУЛАГом, «міровой рєволюцієй», троцькими з лєнінами, із споконвічним питомим хамством. Саме Львів замислено зробити ареною цієї ординської сваволі і колотнечі, бо Львів - це українська КРИЦЯ… Отже, найголовніше звоювати крицю, а інші, на думку деяких політ-холуїв, з переляку, й самі схилять голови до ярма. А ДЗУСЬКИ НЕ ХОТІЛИ?! Невже вас, отих, що прийшли непрохано й нахабно з своїми яничарськими «хоруговками», не вчили з дитинства, що друзі, (а ви ж таки настирливо пнетеся нам у «друзі») приходять з добрим словом, з щирим помислом і світлим наміром. Та й досвід вже є. І неабиякий, а взірцевий досвід. Вже ж зорано й засіяно таким мудрим починанням, як саме полагодити відносини і знайти оту кладочку чи місток до порозуміння. Це Діти, молоде покоління, яким йти далі і торувати життя. Адже, скільки років поспіль діти з зросійщених регіонів України, Донецька, Севастополя, Луганська приїздять на святочні вакації на терени Західної України і мешкають в українських родинах Львівщини, Франківщини, тощо… Ці діти ніколи не забудуть гостинності й щирості господарів цієї землі. А отой рушник Національної єдності, який по смужечці, по рядочку, вишивали усією Україною. І Західною і Східною! Хіба не так? От з такими Хоругвами і Клейнодами потрібно мостити шлях до Суверенної Національної фортеці. До непорушної національно-свідомої Держави!!! То чому ж ви, провокатори, пнетеся не з тим розмислом і не з тим задумом? На що ви розраховуєте? Адже, «доцільність» ваших дій шита білими нитками. Бо чому, скажіть, ви не подалися з червоними прапорами в 30 метрів завдовшки, скажімо до будь якого міста Донбасу, або Луганщини? Зрозуміло, що й там вам були б не вельми раді, але Львів, то й є те саме місце, яке подібно вперто-гордівливим монастирським вежам, а ваша роль зводиться до ролі отого безп'ятого і рогатого з хвостом. Кривавої кориди зажадали? Певно що так! Оце і є початок усіх ваших початків. Оце і є ота маленька прелюдія, яка передує великому «концерту», якому, за вашим сценарієм належить відбутися дещо пізніше. Тобто - відбувається генеральна РЕПЕТИЦІЯ, тарується шлях до бажаної торгівлі Україною, засобом свавілля і в паскудний сепаратиський роздріб. 

Я народилася після війни. Я не жила в той час, коли кувалася Перемога над німецьким загарбником, але навіть самою найменшою мірою не применшую ролі Перемоги на фашизмом. Більш того, я знаю як уболівали за батьком, який не повернувся з війни, мої старші брат і сестра. Вони повоєнні сироти. То як же ж міг Володимир Путін, так собі, граючись словами, але між іншим, абсолютно серйозно!, заявити, що війну Росія могла виграти і без України. Отой випад був першим камінчиком, цинічним стартом антиукраїнської кампанії, чи підкидною дошкою до подальших інсинуацій. Поясніть мені що ж це виходить? Мої старші брат з сестрою так собі, без будь-якої на те потреби, пусто-дурно залишилися сиротами? А оті незлічені втрати під час запеклих боїв при форсуванні Дніпра, де за свідченнями населення, виявилося, що до бойових дій було залучено так званих «чорнопіджачників», які не зазнали ніякого військового вишколу, пішли в бій без підготовки, бо з ними її просто не проводили. Часто їх відправляли у бій навіть не встигаючи видати військового одягу і зброї. Тобто, з голими руками, або з вилами чи лопатою… Власне й назва «чорна піхота», або «чорнопіджачники» пішла від цивільного одягу, в якому вони йшли в бій. Їх імена навіть не заносилися до військового реєстру. А відтак, рідні їх не могли шукати навіть серед загиблих, а про похоронки й говорити годі. Бо ж, повторюся, - й записані не були.

А оті страшні події Корсунь-Шевченіквського побоїща? Тоді, тільки за 24 доби, було знищено 770 тисяч совєтських людей, переважно українців. Їхніми трупами україножер Георгій Жуков «прорвав» оборону аж 73 тисяч німецьких вояків. Яку б оцінку такій «перемозі» дав би генералісимус Олександр Суворов?! Так, в тій страшній військовій бійні гинули представники багатьох народів, та українців найбільше… І втрати залишаються втратами. А день 9 Травня - це день і Пам'яті і жалю по загиблим й невинно-закатованим в нашому українському календарі. Чому ж прем'єр Володимир Путін заперечує наше право на біль і пам'ять, на гордість нашої зброї, на уклін пам'яті предків? Чи в братських могилах діляться солдати Перемоги за національністю, пане прем'єре? Ви стверджуєте, що на війні ми, українці, були зайвими глядачами... А чи попереджали наших батьків і дідів про цю нерівність у 1941-му, оголошуючи мобілізацію? Тоді, здається, усі були рівні, усі однаково потрібні Вітчизні. Отже, ревізію було зроблено уже у наш час тими, хто й не воював і не нюхав пороху. У 90-х приватизували економіку. У 2000-х «приватизують» вже істрію - ділять мертвих на «основних» і «допоміжних». Ділять у тих же кабінетах, де 10 років тому ділили заводи та параходи.

Відзначу цікавий парадокс. Добре відомо, і це вірно, що у тій війні інтернаціональна армія перемогла армію, що офіційно ішла із расистськими гаслами. І ось через 65 років після війни, раптом з'ясовується, що вже воювали дві національні (!) армії і що нас, українців, у війні не було?

Але тим і болючіше, що цей день використовується деякими «пацюками у законі» та спритними сепаратистами, як суто пропагандивна дата.

Цікава деталь. Я народилася 9 травня. А відтак, якось особливо добре пам'ятаються святкування саме цієї знаменної дати, як день Перемоги. Я добряче пам'ятаю, що протягом досить тривалого часу, цей день був робочим днем. Вихідним днем його почали святкувати, починаючи лише з 20-літнього ювілею. Царські георгіївські стрічки ніколи не долучалися до канви свята. Скоро по війні, ветеранів примусили відмовитися від деяких нагородних виплат, і за поранення зокрема. Так, саме так воно і було, - щоправда «по просьбе самих же ветеранов». З розповідей мами знаю, що ті кошти, які вона єдиноразово, відразу по війні, отримала на дітей-сиріт, пропали, бо тільки но відбулися ті виплати, як Сталін хутесенько впровадив грошову реформу… Хтось тими грошима обклеїв скрині. Деякі діти гралися тим грошовим папір'ям. Це вже спогади моєї сестри. І міста герої отримали такий статус тільки до 20-ліття Перемоги. А тепер, коли ті, хто гідно пройшли дорогами війни, спочили вічним сном, або тихо доживають свій похилий вік, якісь хитромани і політичні шахраї, вчепилися цієї дати, аби впроваджувати на її тлі свої спекулятивні політичні диверсії. І чим далі час відкидає нас від 9 травня 1945-го, чим менше залишається в живих ветеранів, тим більше лукавства і фарисейства, щодо цієї дати. Я не можу втямити, чому кожного року роздувається все більший і більший фарс?! Дайте нарешті спокій і данину пошани справжнім ветеранам і їх подвигу.

Бути українцем почесно, але й дуже відповідально. Бути українцем, за визначенням Михайла Грушевського, вже є націоналізм. Бути українцем в Росії, то взагалі, окрема розмова. Я працюю в перукарні. Кого я тільки в ці дні не вислухала, і чого тільки не наслухалася щодо подій 9 травня 2011 року? Бо, якщо я українка, та ще й національно-свідома, то мушу нести відповідальність за всю націю, за всю Україну. Тут такі правила. Отже, мені пригадали все, - і хліби, які виносили, чи не виносили українці німцям, і концтабори і все, що вписується і не вписується у тямки здорового людського глузду.

І все тицяли і «вибивали очі» отим «націоналістичним» Львовом. А як розібратися до пуття, то хліби де не де, виносили й на теренах Слобідській України. І не тільки в Україні, але й в Білорусії…Чому? Ні, не тому, що українці зрадники, чи несповна розуму. Люди не знали, як позбутися того кошмару, в якому вони перебували. Адже від страшних голодних подій 1932-33-34 років минуло не так вже й багато часу. А з року 37-го, з його арештами, розстрілами і помпезним відкриттям Біломорканалу пройшло і того менш. Люди жили настільки залякано і під страхітливим тяглом такої непевності та невідомості, що і казати годі… Тому, особисто мене, не дуже дивує, що коли йшли німці, то людям небезпідставно ввижалося, що це йдуть нащадки цивілізованої нації, яка породила Баха, Бетховена, Гьоте, Шиллера….

Щоправда, ті ж люди дуже швидко розібралися, що таке Німеччина з її політичними очільниками того часу … Теж саме відбувалося і у Львові. Вже невдовзі після проголошення Акту про відновлення самостійності України (30 червня 1941 року) все стало ясно, як білий день. І національно-свідомі сили українців були вже спрямовані проти німецьких загарбників. Однак, історія доводить, що Гітлер у своєму кровожерстві і практиці нищення людей був вірним учнем Сталіна. Він тільки планував у своєму генеральному плані «Ост» депортувати 1 млн. жителів, а «батько народів» це здійснив. Окремо взятий Голодомор-33 - це значно більші масштаби знищення. Якщо Гітлер, у 1,100 німецьких концтаборах, через які пройшли 18 млн. людей знищив 12 млн. душ, то кількість сталінських таборів в СССР і їх жертв значно перебільшують ці цифри. Різними дослідниками кількість радянських жертв визначається від 66 до 93 млн.чоловік. Серед них майже повністю знищене селянство, інтелігенція, митці, священство, дворянство, військова еліта. Для знищення людини досить було єдиного доносу. За висловом дисидента академіка Андрія Сахарова: «СССР - є гігантський концтабір, а існуючий у ньому лад є звичайний фашизм». Наші батьки і старші родичі дуже добре на собі це відчули. Чи була родина, яку не оминув голод чи репресії? А гоніння на церкву? А колективізація? А депортації на Північ? Зазнали втрати близьких, страху, голоду і несправедливих звинувачень. Ось іще цікаві факти нашої історії. Згідно за переписом від 1929року, українців було на 3,5 млн. чоловік більше(!) ніж росіян, тобто 81,195 млн. І це без урахування Кубані, Західної України, Буковини, Закарпаття. А згідно перепису, який відбувся через 50 років, росіян вже було 137, 391 млн., а нас, українців, - 36,489 млн. Промовисті цифри, які свідчать про геноцид українців в СРСР. Кремлівські «мічуринці» за період існування Імперії Зла знищили вщент 80 малочисельних народів. Така ж участь очікувала й українців. Цікаві цифри наводять дослідники і по складу псевдобоївок НКВС (НКВД). Так, станом на 20 червня 1945 року в Західних областях України під маркою УПА діяло 156 «спецгруп» НКВС УРСР з загальною кількістю учасників 1,783 особи, станом на той самий час, на обліку в органах НКВС у Західній Україні перебувало 176 резидентів, 1,196 агентів і 9,843 інформаторів. Ото стільки вовкулак товклося лише по Західних теренах України. Їли наш хліб і нас же ґвалтували, знищували, депортували та садили у тюрми. А ось які жахливі свідчення наводять українські історики:

- 7 лютого 1940 року, - трагедія України - совєтські каральні органи розпочали депортацію населення Західних регіонів України до Сибіру. Було вивезено 220 тисяч галичан, буковинців, подолян, закарпатців.

- 19-21 жовтня 1947 року - більшовики вивезли на Сибір 150 тисяч українців.

- 15 квітня 1951 року - сталінський указ про довічне перебування ОУНівців у спецпоселеннях.

І таких божевільно-жахливих прикладів можна наводити безліч. Отут пора окреслити наведене вище. І все це напряму торкалося Львова і його мешканців. І все то те, що робилося, було спричинено під гуркіт гармат, постріли маузерів і «переможний» шорох червоних прапорів. Червоний колір, то для будь-якої нормальної людини, нагадка про море крові, яке влаштували комуністичні людожери. Та ніхто ж сьогодні не дивується, що червоний прапор не викликає овацій, популярності, або найменших комплементарних почуттів в самій Росії. А тут на тобі - посунули з тим прапором… і куди? У багаторазово катований і розіп'ятий Львів…

І не треба тут випещуватися фарисейським блудом, доводячи, що то така реакція протесту зазвичай відбувається тільки у Львові. Ой, брешете, лукавці! Я сиджу отутечки на саменькому краєчку землі, але маю за ці дні низку листів від простих людей з різних регіонів України, які розуміють, що то є провокація, спланована антиукраїнськими силами. Листи надійшли з Вінниччини, Одещини, Донбасу, Києва, Черкас, тощо. Обурені Сумчани, ще задовго до того зловтішного дня, надіслали на незалежний діаспорний сайт «Кобза - українці Росії» свій протест і також кваліфікували зрадницький указ про залучення червоних прапорів як підзублення до провокації і міжнаціональної свари. Зрештою, все цивілізоване світове українство висловлює обурення у зв'язку зі схваленням Верховною Радою змін до Закону України "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років", що вводять в ужиток нове поняття «Прапор Перемоги». Прогнозую: при новій владі цього прапора не буде. Не приживеться він в Україні.

А здавалося б, - все так просто і зрозуміло. Адже, будь-який поміркований господар не підпустить лисицю до свого обійстя а ні на півлапки. Бо, як сьогодні вона поставить одну лапу біля паркану оселі, то завтра обпатрає увесь курник, ато й усю маржинку перешарпає… Отож, і поміркованим українцям абсолютно зрозуміло, що після першого ж червоного нашестя послідує червона навала з усіма її окупаційними «прелестями». Іде в Україну не прапор, а чужинецька армія, що не знає пощади. Пора УСІМ нарешті зрозуміти, що прапорам минулої епохи, як іпам'ятникам її кровожерних вождів, місце в музеях та в шкільних підручниках, і то в кращому разі… Бо якщо їм вдалося уникнути Нюрбергу-ІІ, то за давністю - геть, на смітник історії.

А наші українські депутати чіпляються за советські свята, як дурень за коцюбу, бо, будучі чиїмись наймитами, виконують лиходійну волю своїх зверхників. А якщо припуститися отого класичного твердження, що риба загниває з голови, то й зовсім кепсько виглядають національно-стратегічні позиції України, оскільки жодна країна у Світі не зможе зіп'ятися на ноги, коли її продають, обкрадають і зраджують її власні президенти. І причина тому -вірус імперської, чи то пак, кріпацької(!) залежності. Отже, у ВР України продажніх прокремлівських функціонерів зібралося вже така кількість, яка може блокувати прийняття доленосних для України рішень, і НАВПАКИ!!!, приймати рішення злочинні щодо інтересів Української Держави. Це непокоїть.

І скільки вже років йдеться про «примирення» ветеранів ВВВ з вояками УПА, які також внесли свій показовий поклад в боротьбу з фашистською навалою, скуштувавши і німецьких таборів і катувань гестапо. Можливо, що слова б і не розійшлися з ділом, якби не одне класичне «але».

В Україні свято Покрови (14 жовтня) вважається святом українського козацтва і захисника свої Вітчизни. І яких тільки провокацій не вдають деякі «ветерани», аби перешкодити українцям святкувати це свято у руслі своєї національної традиції. Скільки тих червоних і трикольорових прапорів майорить і панує на вулицях і площах нашої Держави саме на свято Покрови?! До вояків УПА мало не з кулаками кидаються, якими тільки образами не хлюпають? Даруйте за настирливість. Але мій покійний свекор був ветераном Війни. Відтак, навіть на 9 травня він ніколи не пхався ні на які пікети, а пив горілку, лаявся кріпкими словами, щоразу пригадуючи, як був висаджений у складі морського десанту (по пояс у крижаній воді виходили на берег) 1-2 -3 травня (отут, боюсь помилитися, чи то 43-го, чи то 44-го року) на голі крижані стіноподібні скелі Мурманська. Він називав цифру загиблих, вірніше замерзлих!, бо був холод і йшов сніг. І свідчили ті цифри про декілька тисяч. Було цьому воякові не до походеньок і не до провокацій, бо «відбомбив» він війну у почесному строю, а не в каральних загонах НКВД, чи штабному КГБістському кабінеті СМЕРШу. Не пам'ятаю я і такого, щоби він, користуючись посвідченням ветерана ВВВ намагався поперед черги купити м'ясо чи ковбасу до свята. А були ж і такі, що отой шматок м'яса буквально виривали з рук трьох моїх дітей, які цілющий день стояли в черзі, а мене, в тій черзі, паскудили і винуватили, ті, досить здорові дядьки, мовляв, поназбирала чужих дітей, аби купити зайву пайку того харчу. Старий вишкіл КГБістьских «особих» людей ми відчували на собі напевно аж до 91 року. Отже, «пострайкувати», вдертися з своїми прапорами та хамськими гаслами до чужого свята, то справа звиклих до професійних провокацій «особистів». Бо вважають, що мають на те «особе» право. Іще один цікавий момент. Не раз доводилося якось так поверхньо, чути, мовляв, УПА ж пропустила партизанську армію Ковпака у Карпати… Аж тут мені трапляється книжка, авторства самого Сидора Ковпака «Від Путивля до Карпат». Рік видання ще за совєтської доби. Все докладно написано. Наче я сама пройшла тим рейдом разом з тим загоном. Але ж, ні словечка про УПА. Так, наче у тих Карпатах крім зайців та лисиць нікого й не було. Які зайці? Які лисиці? Та там, мало не під кожним кущем сиділи УПівці. Криївка на криївці. І знали ті вояки УПА свою місцевість, як свої п'ять пальців… Могли такого завдати, але мовчить Сидір Ковпак у своїй книзі про це, а ні словом не обмовився. Отже, складається враження, що написати погане, тобто збрехати, рука не піднялась, а доброго написати не смів… Значить таки, пропустила УПА «ковпаківців»?! ПРИПУСКАЮ, що так! Бо воювали в почесному строю за одну мету, за одну ціль. Оці б і примирилися, оскільки, якби не було їм боляче, цим «полюсним»? за ментальністю трударям війни, однак ці вояки знайшли б у собі сили для співчуття і взаємопорозуміння. Але їх вже, здебільшого, немає серед живих. Одні полягли на полі бою, інших доконали рани вже по війні, а ті, що ще досиджують свій вік вдома, хильнувши свої заслужені бойові, вдаються до гіркого спогаду, але з прапорами та хоруговками не підуть. Сили не ті. Не в кабінетах бо воювали і «спецпайків» не отримували! І пройшовши всю війну, аж до Берліна, ніхто з них не сумнівався і в тому приятелюванні Сталіна з Гітлером. Бо після отих випитих добрячих «бойових» виголошували, прямо за столом, таку правду-матку, яку ще і зараз спритні політики утримують у архівах під грифом «Совершенно секретно». Не дурні бо були, і окопний досвід мали неабиякий. Відтак добре розумілися на шкідливості і неприпустимій зраді підписання пакту Молотова-Ріббентропа, пам'ятали про напад Совєтского Союзу на фінські кордони в 39-му, - схвально ставилися до героїчної оборони «Лінії Маннергейма», і, аж ніяк не забули, підгарцьовування Сталіна в поваленні Польщі у вже відомому 1939-му, і отой ганебний СПІЛЬНИЙ «переможний» парад у Бресті з нагоди того завоювання Польщі. Фотодокументи цього параду в інтернеті є, - отже, дивіться, вивчайте історію на фактах, симпатики і «українці» «Русского мира», а тоді вже міркуйте, чи варто підносити отой символ загарбництва і сваволі, який зіграв свою «побєдоносную» роль і на теренах Західної України, в тому ж таки «крестовому» поході 39-го.

Так, 9 травня - це день і української скорботи і жалоби по загиблим. І ось тому свідчення.

Хоч народилась я в другій столиці моєї України в Харкові, але велика частка мого особистого дитинства та трохи старших років промайнула на Сумщині у селі Грабовське, або як по колишньому, то Пушкарне, Краснопільського повіту. На краю села, де колись була хата мого діда Івана та бабусі Василиси, і яку колись забрали червоні варвари, починається моя Україна. І то правда, що починається саме там, бо якщо навпрошки перескочити яром та ще трошки у гайок, то вже починається Курщина, або як по теперішньому, то Білгородщина, тобто Росія. І якийсь дивний був цей куточок нашого села, батьківщини моєї бабусі, мами, діда. Тут завжди співали тужливих пісень. Співали та плакали, а ще згадували…, - і кожен про своє, і про тяжке гуртове, колгоспне та воєнне життя. Пізніше мені стало зрозуміло, чому тут, на нашому краю села такий сумний плин життя. Зрозуміла я це тоді, коли одного разу, до дня Перемоги, хвіртки та паркани осель були «відзначені» металевою червоною зіркою, яка документально свідкувала на те, що з цього двору господар не повернувся з війни. На деяких хвіртках було по дві і більше таких зірок. Стало щемно-зрозуміло, що на нашому кутку живуть самі вдови, бо жодної хвіртки не минули «зіркою героя». Тому і співалось тут отак, - плачучі… Отож і мій пісенний світогляд сформувався в такому вдовиному оточенні, де співають плачучі, заміж віддають плачучі, самотужки городи орють, також плачучі. І було цим вдовам, що пригадати і з чим порівняти. Бо й наше село було під німецькою окупацією. Так, і в нашому селі стояли німці. І до Німеччини дівчат відправляли, і корову у мами забрали, але молока на дітей давали. Не народилося в нашому селі жодного «німченяти», бо якби був хоч один такий факт народження, то знали би і люди (це ж таки село, з його «поінформованими» мешканцями) і оті, що в спецкабінетах вибивали свою(!) «правду». Згадувала мама, тоді, така молода і вродлива, що коли німці, перед наступом нашої армії починали пити, а далі співати, а з тим, споглядаючи на фото своїх родин, і плакати, то сама пора була їм з тіткою тікати на 2 - 3 дні кудись подалі. Одного разу, мама щось замешкалась, то довелося бігти горищем по ногам 20-ти рядових німецьких вояків, щоби потім, через маленьке вікно, виплигнути в сіно, а далі, яром-долиною, у схованку. І жоден, з тих рядових німців, не видав…А ще ж, у хаті залишалися бабця і малі діти. І їх ніхто не зобідив і не скривдив, за те, що втекли молодиці. А могли б! Але, до завойовника ставилися мої рідні та односельці мами, так, як до загарбника та до відвертого ворога, бо розуміли, що німці прийшли з ВІЙНОЮ… Моя тітка, рідна сестра мами, дуже добре зналася на німецькій мові, але то так пильно приховувалося, щоби, боронь, Боже, не бути силоміць притягнутої до праці перекладачкою у німців. Отут хочу додати, що з приходом німців, користаючи з вигід "безвластія" бабушка зібрала нехитрі пожитки, всіх рідних, що були при ній, і подалася в свою Хату, яку на той час колгоспні "хазяї-упорядники" обладнали за свинарник. Отже, війну мої рідні перебули в своїй рідній Хаті, але по війні Хату колгосп перетягнув в поле і то була їдальня серед поля. Можливо нашому селу і пощастило і у ньому стояли оті частини Вермахту, деякі генерали яких входила до складу антигітлерівської підпільної організації, і які в 1944-му році намагалися змістити Гітлера? Можливо тому вони і шукали собі союзників серед поневолених народів? Можливо… Це я до того, що дуже багато спірних і взаємозаперечливих і болючих питань породжує пам'ять про минулу війну. І оте роздмухування повітря червоним прапором тут ні до чого.

Але членство «Русского мира» знову таки планує свій «історичний» похід 22 червня. І знову на Львів… Навіщо? Посипати сіллю на роз'ятрені рани? А скільки ж написано і доведено документальних свідчень щодо того, як на самому початку війни, саме у межах від 22 червня і подальших днів, коли наближалися німецькі війська, а совєтські війська хутко покидали Львів, то скільки невинно убієнних душ залишили вони у тюрмі на Лонцького та в камерах тюрми «Бригідки»… Який сморід та гидкий сопух від людського трупу опанував містом! А як люди, львів'яни, серед величезних стосів із тіл загиблих намагалися витягти свого забитого насмерть родича чи знайомого. Людей упізнавали по черевикам, або якимось іншим окремим супутнім речам, бо облич було просто не впізнати, бо не просто вбивали, а по-звірські насолоджуючись, знущалися. Хто не читав, не чув залишившихся в живих очевидців, львів'яни ласкаво запрошують відвідати музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького". Вивчайте, досліджуйте, бо за висловом геніального Фрідріха Ніцше «Ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда». Пора зрештою зрозуміти, що годі вже чіплятися за старих комуністичних посіпак, «тендітні» почуття яких дехто так боїться "образити" ставленням до їх кривавих символів. Вони не боялися в свій час вбивати нас, Українців, вони не боялися нищити нашу землю. Здається, я навела достатньо аргументів і сухих,впертих і переконливих цифр.

Отже, дуже доречними тут будуть слова українського історика Михайла Грушевського: «Струси з себе рабський дух і научися більше шанувати себе, українська суспільносте, коли хочеш жити по-людськи і бути по-людськи шанована».

Я звертаюся до всіх! До «українців» «Русского мира» зокрема… Ви чиї діти? Діти України, чи дешеві заробітчани, попихачі чужого воза? Це добре, що ви прибудете у Львів 22 червня. Але зробіть свою мандрівку доцільною і корисною. Сходіть до музеїв, зустріньтеся з очевидцями тих жахливих подій початку війни у Львові. Але не галасуйте там отією, невідомо ким(?) написаною «правдою» і не випікайте людям душу кровоточивими символами їх втрат і нещасть.

Звертаюся я і до наших українських патріотів… Так, цей «бій» має відбутися і за все минуле і за майбутнє! У кожного граната - у душі. Отже, постаньмо вогнем на воді!Але шукайте цивілізованих заходів, не припускайтеся бійок і хаосу, на які так розраховують, ні не ті, що прийдуть з черговим червоним прапором. Бо їх хоч і незлічені легіони, але ім'я їм - «найманці-козачки…». На бучу, розбрат і галасливу словооблудну колотнечу у Світі розраховують керівники відповідних кабінетів, а вірніше, юрби «канонізованих» і «розстрижених» комуністів усіх мастей. Будьте поміркованими у ваших діях. Декілька років тому, тут у російському місті, нам, українським патріотам, вдалося докладно і змістовно розповісти в стінах ВУЗу перед російським студентством(!) про правдиві історичні події, що відбувалися на нашій Україні і про героїчну боротьбу УПА, зокрема. А ви вдома, то ж зважуйте на поміркованість. Будьте мужніми і мудрими. З вами Бог і Україна. З вами українські патріоти усього Світу!

Щиро.

 

                                                          getmanova@list.ru