Роман

Продовження. Початок  дивіться № 18

 

Відчини невігласе ставні, розкрий навстіж стулки вікон, подивись як зоріє над степом тепле надвечір’я. Як з ораних ланів кільчаться паростки п’янкої прохолоди, а легкий вітрець підхоплює і прокочує її хвилями по неозорим теренам нелюбого тобою краю. Сидить Васюта у м’якому кріслі, подумки крає сам себе за все, що робиться в його загалі, але не підтримати пацанів не може.  Ще посяде кримінальною владою пиха який: воно скільки їх, претендентів на його корону. А що у них в голові — вітер! З Москви отарами йдуть, зазіхають з Грузії, бо на Сході є чим поживитися. Прибульці лакомитися безмежною владою молодим не дадуть. З’їдять з тельбухами. Місцеві авторитети й ті сують палки в колеса, звинувачують у неіснуючих гріхах. Та й своє, містечкове оточення, зібгане з нахабних пацанів, які строку по таборах та в’язницях не мотали, вони — це мильні пухирі: чим пильніше їх вчиш, тім далі від тебе відскакують. В які фарби їх не розмальовуй, чорна так і лізе, особливо з-під білої.

Болять у Васюти ноги, він вже й не тямить на яку надійніше опиратися. Завтра ранком по телебаченню наобіцяли дощу, треба вийти на подвір’я, розчинити ставні, повідкривати навстіж всі вікна. Трапляється, хтось стріляє по вікнах із снайперської гвинтівки. Приходив до нього місцевий художник, питав, чи не його люди вбили його єдину дочку? Сиділи на кухні вечеряли, коли влетіла куля. Що ж це таке робиться! Його кримінальна гвардія не має на озброєнні снайперських гвинтівок. Таким чином можуть розважитися хіба що синки місцевих пацюків, які склали надто високу думку про себе, або кримінал, працюючий під крилом міліції. Не складаються у Васюти стосунки з місцевим спортивним угрупуванням. Воно просякає щупальцями весь край, а голова цього майже легального угрупування сидить у крайовій раді. Теж мені банановий король! Пожадлива істота невідомо якого походження. Не приструнили поки був шанс, а тепер це майже неможливо…

Васюта хотів було встати на ноги, але очі раптово заяскріли срібляними друзками. Його ледь не знудило, але втримався таки. Подзвонив Єві, попросив повідчиняти вікна і по виключати в кімнатах світло. Береженого, кажуть, Бог береже.

— Подзвонили б своєму лікарю, — відчиняючи останнє вікно, запропонував Єва. — Кажуть, з північно-західного кута посуває добра громовиця. Ви певні що вікна треба залишити відчиненими?

— Певен що в мене сьогодні стрілятимуть. Бачиш отой баштовий кран? За яким бісом його там поставили? Невже оте дров’яне дрантя лататимуть!

— Ми вже бігали питали. Кажуть, п’ятиповерховий будинок будуватимуть, бо підґрунтя під бараком ще сто років простоїть.

—І ти повірив? Людей не виселили, а барак знесли? Ну, справжній анекдот…

— Навіщо ж тоді вікна відчиняти?

— Ворога треба знати в лице. Якщо вже почали робити капості проти мене, на невдачі з наїздом не зупиняться. Тельбухами відчуваю, що стрілятимуть. Мені б тільки спіймати того снайпера, дізнатися хто він і кому прислуговує.

— Може нам ото… чергувати біля крана?

— Не треба, Єва. І, дивись, не базікай нікому, особливо з наших.

Коли Єва улаштувався у своїй комірчині біля входу в будинок, Васюта  чорним ходом вийшов на вулицю. За сопками, до котрих впритул притулився нафтопереробний завод, догорало багаття минулого дня.

«Я до ваших послуг, панове, — усміхнувся подумки, — якщо не дурні, будете чекати на мене саме звідси, з відчинених вікон двоповерхового будинку. Оте темне віконце праворуч: ні кущів тобі, ні дерев, натиснув на курок і все… спеклася пташка. Але не вб’єте, бо це рівно як ударити в сполох. Мене вбиватимуть підлотно, щоб зганьбити саме ім’я. Хіба що хтось із своїх, щоб посісти моїм місцем. Але хто зважиться на такий крок?

Васюта обійшов будинок, відчинив ключем хвіртку і мовчки, припадаючи на хвору ногу,  рушив темною вуличкою вздовж стрижених в’язів, — похмура постать у чорному костюмі і м’яких домашніх тапочках. Перехожі впізнавали його, чемно віталися. Він справляв враження людини похилого віку, хоча йому не було ще й п’ятдесяти. Таким чином він дійшов до скверу біля Палацу мистецтва, сів на лавочці під тополею, вдовольняючи свою найбільшу пристрасть — мовчки спостерігати за перехожими людьми. Якийсь хлопчина підійшов до нього, спитав сірника. Васюта дістав з кишені п’ятдесят рублів, протягнув хлопцеві:

— Воно в тому ятку під березами є сірники, учора тільки купував, але забув удома… склероз, розумієш…

Хлопець хотів ще щось спитати, але промовчав. Відійшовши трохи, постояв, міркуючи: або впізнав Васюту, або кортіло повернутися, випрохати грошей на сигарети. Отак і він колись зажадав вкоротити собі віку. На цій самій лавочці сидів переодягнений у цивільне майор міліції. Такий собі непримітний чолов’яга. На голову нижчий, на зір слабший за нього. А головне, він перший зачепив Васюту. «Чого задубів, наче пень, посувай поки трамваї ходять…» Він іще матюкнувся до того ж. Зачепив Васюту за живе. Отямився в міліції. Це вже потім, у в’язниці почув від таких же, як сам, бідолахів, що майор той — підсадна гуска, спокушає молодь, щоб переповнити план відкриття злочинів. Вдруге Васюта сів, помстившись майорові за перший термін. Мстив не тільки за себе, а за зганьблену долю багатьох підлітків, котрі, потрапивши в кримінальне коло, так і не подолали в собі ненависті до захисників правопорядку. Особливо ненавидів Васюта сучасну міліцію, цілком продажну, пожадливу як усі державні чинодрали.

 Зрештою власна доля його не хвилювала. Він вже знав, що Сізіфів камінь з його характером на гору не підняти: так і буде все життя хапатися за ковток свободи, щоб завчасно не опинитися в багнюці, яку подолати в Росії майже неможливо. Якої тільки гидотні не виливають на його голову. Наче будинок для безпритульних дітей збудував для свого кримінального оточення, охочого до хлоп’ячого тіла. Якщо почує, що хтось з його помічників посягне на дитину, розірве на шматки своїми руками. Чому всі добрі справи негайно обростають мерзенними дурницями? І хто цим займається, звісно захисники державних законів, бо у кожного з них рильце в пуху. Кожний мрія отримати доброго хабара, щоб і віллу мати і яхту на приватному озері.

—А що мені треба? — питав він себе. — Хіба що заблукати в нетрях пралісу на рік—другий, відпочити від дурних думок? Колись була така мрія. Спілкувався навіть з хабаровським мандрівником, який по три місяці живе в тайзі, озброєний тільки незламним бажанням доказати собі, на що він здібний.

Васюта не ризикнув відправитися в мандри з провідником хоча б на тиждень. Доїхали до справжнього пралісу в горах Мяо-Чану, нюхнув він справжнього земного кисню і знепритомнів. Ото сміху потім було…

Просидів Васюта у сквері до півночі. Зовсім вже зібрався повертатися в своє лігво, коли побачив художника, який повертався з другої зміни. Після загибелі доньки, художник ледь було не занепав духом, але втерпів, взяли вони з дружиною дівчатко з дитячого будинку. Художник впізнав його, зупинився на мить, привітався, і хотів вже прямувати далі, але Васюта запросив його на хвильку присісти.

— Міліція вашим питанням не займається, навіть за добрі гроші. Таким чином грається хтось із синків сучасних державних злодіїв. У тебе гаразди?

Художник витер долонею спітніле обличчя, нахиливши гілку тополі, зірвав заплямований якоюсь хворобою листочок.

— Отакою я малюю нашу державу. Бачите, майже вся вона заплямована хворобами, живого місця на листочку майже не залишилося…

— Розумію, що я теж пляма, але якого кольору?

— На мою гадку — невеличка, яку незабаром проковтне оця червоно-чорна мережа…

Художник показав на ланцюжки плісняви, яка заполоняла майже увесь листок.

— Прикро бачити це, уразливо, але нічого не зробиш: до влади прийшли люди з затьмареною американським раєм свідомістю. Учорашня інтелігенція збожеволіла на попівстві, а це вже не інтелігенція, а так собі… не знайду потрібного слова. Ти б забігав коли?

— Не вистачає часу, працюю зранку до темної ніченьки.

— То йди собі…

—Я вас проводжу.

— Не треба, ганебно ризикувати головою, яка не відсахнулась справжньої освіти.

Художник засоромився першим подати руку, теж саме почуття оволоділо і Васютою. Так і розійшлися вони, кожний своєю дорогою. У Васюти виникло бажання напитися. Міцні напої він не вважав, ласував за звичкою пивом, але зайшовши в нічний бар, замовив чарку горілки і кухоль пива.

— Що за пиво без горілки, — пожартував офіціант, не впізнавши у відвідувачі місцеву знаменитість. — Заїдки які брати будете?

— Тільки, покуштувавши пиво. Якщо підсунеш бовтанку яку, заїдатиму шашликами з твоїх, хлопче, сідниць. А горілку подавай саму коштовну, у пляшці…

Васюти кортіло освідомити хлопця, що він за персона, але промовчав. Бармен спочатку кудись дзвонив, потім приніс і поставив на стіл пляшки шотландського віскі, та кращого на той час по ресторанах міста, німецького пива.

— Хотів би спочатку розрахуватися, пляшка такої горілки коштує…

—А ти нахаба, хлопче, хотів тебе, за добре ставлення до людей, ощасливити. Настрій у мене сьогодні такий. Але, утримаюсь мабуть. Скільки тобі за напої? По місцевим цінам, наскільки мені відомо, тисяча двісті дванадцять рубликів… Чи може я помилився?

— Ні, не помилилися. Пляшку можете забрати з собою…

Васюта саме розраховувався о офіціантом, коли до нічної забігаловки

 зайшов Лесик.  Хлопець не відразу впізнав Батю, а той, помітивши його, здивовано вигукнув:

—А ти що тут робиш, хлопче?

— Так саме вас і шукаю, — не розгубився Лесик. — Вже за північ, а вас не чути, ото й побіг…

—А чи не тебе покликав оцей нахаба? — усміхнувся Васюта.  — Випити горілки бажаєш?

—Але ж я сьогодні вартовий, мені не дозволено.

— Сідай, коли вже прийшов. Розповідай, що знаєш про цього нахабу? — іронічна усмішка не сходила з лиця Васюти.

У Лесика помітно почервоніли вуха, але тримався він поки що належно.

— Тільки не бреши, може вчилися, або мешкали поряд… Але ні… давай краще я сам вгадаю. Ви з Євою тримаєте цей бізнес під своїм крильцем. І скільки господар вам відстібує?

— Ми безкоштовно, спитайте у Геракла?

Васюта розреготався:

—У Геракла? Тебе, хлопче, кличуть Гераклом! Оце дивно. У мене Лесик, Єва, а тут справжній Геракл. Може візьмемо його до себе, але ні… ні, не візьмемо, бо великий нахаба. Візьми, Лесик, оці пляшки і ходімо звідси. Вип’ємо в домашньому затишку, там і заїдки добрі знайдуться…

Вони пішла, а офіціант, за прізвиськом Геракл, ще довго стояв біля столика, жмакаючи в долоні отримані від Васюти гроші. 

 

***

Не одночасно Каліста осягнув розумом вдачу цієї ламаної-переламаної долею людини.  По чуткам, які доходили до нього, Васюта був неприторенний злочинець: грабував, ґвалтував, вбивав… Яких  тільки злочинів не начіпляли на нього, навіть свої, кримінальні авторитети. Яких слухів не навішали. Але не пройшло й року як людський поголос обернув його ледь не святим мучеником. Обкрадені владою люди потяглися до нього, і не тільки старі та хворі. Поки він допомагав владним побудовам, Васюту підтримувала місцева міліція, прокуратору, навіть  урядовці мерії. Він і справді підгримував належний лад у місті, яке вже в 1994 році офіційно називалося кримінальним. Незадоволеними залишалися хіба що обкладені поборами підприємці. Але це не було здирством. Його люди вивчали прибуток кожного приватного бізнесу, і якщо торговець не завищував ціни, скажемо на продукти, він підтримував своїми закупками. А бізнес, де було й ложки не вмочити, навпаки, всіляко підтримував. Чималі гроші його люди добували у газових, тафтяних та вододіючих поцінними копалинами магнатів.

Було, мабуть, у справах Васюти усяке — добре і зле. Кримінальні закони не завжди дотримувалися державних, але  —  друга половина дев’яностих — які там закони! Це був час шакалів, що поживлялися не тільки майном, але й кров’ю знедолених владою шляхетних людей. Людей, розумом і працею котрих жила держава.

Останнім часом Іван Павлович два-три рази на тиждень зустрічався з Васютою. Розмови йшлися не тільки про суттєве, Іноді Батя любив пофілософствувати. В такі хвилини він підіймався з канапи, незважаючи на хвору ногу, ходив від канапи до вікна, або стояв, хвалькувато випнувши груди, витріщивши очі, і реготав так, що язик, пелюсткою вогню сіпався в темному проваллі рота, та іноді, появляючись на мить, зблискували срібні коралі зубів. В такі хвилини Васюта робився наче й не Васютою, лице його анітрохи не нагадувало лице повсякчасного кримінального авторитета. Він цілком змінявся, робився худіше, навіть волосся, темне з пасмами сивини, набувало жовтувато-срібляного кольору.

Отой монолог Васюти, Іван Павлович запам’ятав надовго.  Можливо тільки тому, що на той час вони знаходилися в кабінеті Васюти, він стояв за столом, прикриваючи потилицею ікону Божої матері, на яку іноді молився. А тут, нате вам, вибухнув антирелігійною тирадою.

—У світовому суспільстві є два отруйних джерела — Біблія і Коран. Витоки цього зла розповсюдилися ледь не всією планетою Земля. Але на підмурках брехні шляхетної цивілізації не збудуєш. Скільки світлих умів загублено, скільки кривавих герців зазнала історія людства. А люди — маріонетки, їм аби було кому молитися: богу, дияволу, або бажаючому влади пройдисвіту

Оцей свій монолог Васюта переривав артистично-диявольським реготом, наче підкреслював, що ось він, отой самий пройдисвіт, перед тобою.

— Церква та мечеті  — ракові пухлини на тілі суспільства. Розповзаючись отруйними метастазами , вони знищують в людині все розумне, перетворюючи народи в покірні чабанам отари…

— Петро Семенович, схаменіться, місцеві попи тримають вас за святого. На свята вас можна бачити по церквах. Так хто ви справжній?

Васюта повертається лицем до ікони Божої Матері і показує їй величезну дулю.

—А чи є поміж нас справжні!?.  Міркуєш, що вона справжня? Свята? Що з голубком поралася. . Я тебе знаю, Іване Павловичу. Ти атеїст. Такі люди, як ти не тиняються поміж дияволом та богом. Серпанок віри твого мозку не задме. На таких, як ти, вся надія… Награються політичні перевертні, поздихаємо ми, потолоч суспільства, прийде на зміну нам нове покоління, покоління комп’ютерних філософів. Рівнятися вони будуть на Сталіна: навіщо їм гроші, коли є що поїсти, та де відпочити. Я оце подумав собі, — Васюта підійшов до вікна, відчинив стулки і сів на підвіконня. — Я з великим співчуттям думаю про сучасних урядовців, але ж майже всі вони лицеміри, яких світ не бачив. Ще вчора шанували Леніна, а сьогодні засмічують його ім’я, і не соромно  їм. Ладно вже я… нікчема, кримінальний авторитет, з ніг до потилиці в багнюці. Я граю без надії виграти.  — Він знову запав у транс зі своїм артистично-диявольським реготом. — Та ні ж бо… програти життя у сучасному нашому звіринці не шкода, мою гру пам’ятатимуть, на відміну від граків більш успішних. Чи не так, пане Каліста? Ви суперечте мені, суперечте… суперечлива перемова невігласів приводить до вибуху, але розумних людей збагачує знаннями.  Вам лячно? Даремне. Не тримайте мене за неосудного неврастеніка. Це так, на щелепах близьких мені кримінальних авторитетів іноді залишаються сліди від мого кулака. Але така традиція. Таким чином я вчу їх триматися законів нашого братерства. Бо дехто з них не покуштував ще зони. Їм нікому скаржитися на мене, хіба що хто зважиться дати мені відсіч. На жаль, таких не буває. Хіба що ви?!.

Це вже було провокацією. Каліста зрозумів, що бажанням приватизувати завод  тут і не тхне. Навіщо він йому здався, отой суднобудівельний. Не сьогодні-завтра на нього покладе свою лапу пожадливо-загребуща Москва. Але битися з авторитетом! В грудях Каліста війнуло крижаним холодком, хоча він був певен, що в герці з Васютою отримає перемогу. Не такий вже він і міцний, кримінальний авторитет Батя. Досить побачити його роздягненим. А головне — він сам про це знає, як знає і про те, що Іван Павлович — інтелігент аж до кісток і битися з ним не буде. Була чутка, що начебто зі психу Васюту вдарив одного разу відомого грузинського авторитета, і той в покорі схилив перед ним голову. Якщо таке й було, було по змові, щоб ще вище піднести авторитет Васюти. Онде який він — кримінальний авторитет пострадянської Росії!

Так що на провокацію Васюти, Іван Павлович відповів лагідною усмішкою.

—Я б Горбачову зараз… або навіть ні… дуже слабкий він на обзір, краще Єльцину, той хоча б кулака показувати вміє. Іноді подумки я ставлю вас поряд, обидва кримінальні авторитети, але глузд у нашого президента ні на копійку. Вискочив на хвилі державного безладдя. А втім, як і ви, пане Васюта. Тільки президенту на все було наплювати, а ви маєте своє шляхетне сумління — допомагаєте людям, котрих облишив права на життя наш войовничий президент. Отак я міркую собі, пане Васюта.

І все б нічого, якби сам Каліста не завдав собі шкоди зв’язком з Миргородською. Якби ще не ота ніч, яку вони провели в ліжку разом з Ніною Марківною.  Йому було соромно за свій вчинок, але відмовити Миргородській заночувати з нею він не міг. Вона справді вабила його як жінка, яка обдаровувала його такими вигадливими ласощами, що не снилися ні його дружині, ні сусідці Ніні Марківні. Якось Васюта застеріг його від надмірної захопленості Віленою.

— Запам’ятай, друже, Миргородська не просто так догоджає кримінальному загалу, вона в свій час отримала термін за вбивство чоловіка. В розпалі любовної жаги не вдоволив він її як слід, чи що… перегризла вона йому горлянку. А на суді звинуватила його в зраді, хоча яка там зрада… доводила чоловіка до того, що засинав за станком…

Каліста усміхався: байки, звичайно, — казав, хоча іноді помічав, як солодко, кішечкою мурмотить коханка, обціловуючи йому лице і груди. Іноді сіпало язика спитати, що сталося з її чоловіком, але зробити це він так і не зважився. 

 

    ***

Пригладжуючи випещеною рукою сиве волосся, ранком дванадцятого червня зайшов до Калісто його заступник по технологічному відділу, Семен Маркович Нечитайло. Він був одним з активістів гурту врятування суднобудівельного закладу, був певен, що врешті—решт життя вийде на кола свої, бо Росія без кораблів просто не зможе існувати. Зайшов Нечитайло з пляшкою горілки, бо саме тв. Цей день Росія святкувала свій День незалежності. Поручкалися, навіть при обнялися трохи, бо з півроку вже не бачилися.

— Як справи, Йване, здоров’ячко як, настрій? Що пише дружина з Батьківщини?

—У мене все гаразд, Семене Марковичу, чув мабуть, що поміняв я хутро ягняти на шкіру вовка. Обридло дивитися на державне дурисвітство.

— Чув, як не чути. По совісті сказати, я тебе розумію. Сьогодні Васюта робить чимало доброго мешканцям міста. Я маю на увазі людей, кинутих на свавілля долі. Ті, що за кермом, самі не розуміють, що роблять. Кращі фахівці заводу уходять: хто в бізнес, хто у кримінальні ватаги, а більшість загибає від безнадії. Вчора поховали кращого зварника, передай Васюті подяку, дав грошей на похорон. Ну так що, запрошуєш до столу, чи як?

— Випити можна, навіть посвяткувати, якщо тільки поясниш, що це за свято таке? Від кого незалежність, від пролетаріату, мабуть. Але ж хто отих бізнесменів кормити буде? Вони що, самі виробляють те, що продають?..

— Поки є в надрах нафта та газ — царюватимуть, а потім облаштовувати державу почнуть китайці, бо від росіян тільки пшик залишиться. Жінки розтікаються світом, обслуговуючи тілом іноземців, чоловіки, зрікшись працювати на зажерливих господарів, полюють на зеленого змія. А ті, хто при владі, займаються політичними іграшками: думці —  в Думі, президент — у Кремлі. На них вже давно ніхто не звертає уваги, бо слухати огидно.

Семен Маркович замовк, тупо розглядаючи чорнильну ляпку на старій цераті. Мабуть отут, на кухні, син, або дочка, Івана Павловича готували шкільні завдання. 

Іван Павлович достав з холодильника пляшку горілки, кільце краківської ковбаси, із тумбочки — дві чарки і буханку хліба.

— Нарізай, друже, ти у нас завжди тамадою був. Пом’янемо минуле, яке тепер мені здається святом. Святом ледь не в сорок п’ять років завдовжки. Яке життя було! Працювали, при потребі, тижнями не виходячи з заводу. І ніхто нас не понукав, бо робилося все для себе, для любою держави. А що зараз…

Він наповнив чарки, почекав поки гість приготує заїдки.

— Пом’янемо, як не пом’янути.

Чарками не цокалися, бо поминали покійника. Випили не кривлячись, бо горілка була набагато солодша за гіркоти душі.

— Здається мені, ти, Йване, пішов до Васюти не тільки з-за грошів. Чи не плювок зробив в лице сучасній демократії. Вона того варта.

Каліста знову наповнив чарки.

—У мене було два виходи. Начепив було зашморг на гачок замість люстри. Якби не сусідка Ніна Марківна, поховали б ви мене. Це вона напоумила жити на злість ворогам. Подумав я, і вирішив, що сьогодні найгідніша людина у нашому загалі це Васюта. Петро Семенович Васюта, кримінальний авторитет за прізвиськом Батя. Ти як маєш, а я другу — за нього.

—А як же завод… якщо він його викупить, розпродасть на ятки.

— Не викупить. Немає у нього таких грошей. Він діткам та старикам допомагає. А що до суднобудівельного заводу, нам його не бачити як своїх вух. Його московські алігатори до рук приберуть, а фахівців на смітники…

— Добре, давай за Васюту!

Потім пом’янули талановиту робочу молодь, яка відійшла у вічність, не витримавши безробіття і безнадії: суїцид, серцевий напад, крововилив у мозок.

Держава втрачає головне — фахівців, на підготовку котрих потрібні будуть роки. Занепавши у відчай, місцевий поет пише:

 

Я будував човни, тепер,

Голодний бігаю до мами.

Спіймав би Єльцина, та зжер 

З його гнилими тельбухами.

 

— Не всі так думають і пишуть. Колишній секретар профспілки, Поротов, відкрив два магазини, заступник директора в Америці квартиру купив. Спадає на думку, що деякі наші урядовці поступово розшарпували державу на дрізки. Знали, стерв’ятники де і чим можна буде поживитися.

— Нам вистачало свого щастя.

— Знати б що буде далі!?.

— Щось воно буде. Поки що молодь збивається в кримінальні зграї, грабує пенсіонерів, починаючих підприємців…

Каліста достав з холодильника трохи вже розпочату пляшку горілки.

—Тишком-нишком попиваєш? — усміхнувся Семен Маркович. — Шкребуть таки кішки в душі…

— Було діло, по чарочці з сусідкою хильнули.

— Як вона, Ніна Марківна, майже дорослого сина втратила, бідує?

— Ще б не бідувати. Правда працевлаштувалася, прибиральницею на залізничній станції.

— Талановитий інженер-технолог, кращого у нашому відділі не було.

Випили по чарці за Ніну Марківну.

Потім:

— За тебе, Семене!

— За тебе, Йване!

Семен Маркович пішов, хапаючись пальцями за стіні. Іван Павлович зачинив двері, допив з пляшки останні краплі горілки, гепнув кулаком по пустій чарці і, плямуючи долівку краплями крові, по-собачі скавулячи, поніс свою долоню під струмінь холодною води.

- Отак воно краще, є кого опікати…

 

***

Васюта повернувся, коли Лесик вже лежав на його коханці, але не встиг ще знайти вхід в її лоно. З переляку його щупальце обм’якло, він впав ледь не під ноги Васюті, закотився під ліжко і вже звидіти заволав зривистим від жаху голосом.

— Вона казала що ти, Батя, дозволив, це вона… я не хотів…

— Та замовкни ти, лепетун драний, — підіймаючись голою з ліжка, гримнула на Макара Стефанія. — А ти теж хороший, — звернулася вона до Васюти. — Сам ловив гав і другому не дав. Всю ніч до тебе ластилася, тельбухи спалила, треба ж було якось загасити вогонь. Ото ж і покликала…

Васюта схопив її за волосся, уткнув лицем у ліжко і почав заливати пожежу скаженими рухами сідниць.

— Ти цього хотіла зажерлива тварина… ось тобі, ось, а буде мало, добавить слини отой що під ліжком. Тільки після мене… чуєш…

Він випустив у повітря цілу гірлянду стогонів і зойків, тримаючи лівою рукою Стефанію за волосся, правою ляскаючи по ледь рожевіючим сідницям.

—А тепер твоя черга, Макар, жіночка в самому розпалі, виповзай, поки не остигла… Мовчиш, язика від жаху відкусив? Не бійся, бити не буду…

Надівши штани, Васюта мовчки пошкандибав до виходу з кімнати. Перед очима все ще біліли розкішні сідниці Стефанії. Вже півроку вона була його коханкою, Єва натякав, що упадає за нею Макар, але на ревнощі у Баті не вистачало часу. Вовнице не шкодував часу й енергії щоб намалювати його портрет чорними фарбами: він і ґвалтівник, і вбивець… Нічого іншого й не  залишалося людині, яка відверто загравала з владними будовами. Ужака мріяв про крила.

 

***

Лесик скреготав зубами, коли, приїхавши додому,  Вілена Миргородська хряскала дверцятами машини, навіть не подякувавши йому. Його дратувала міні-спідниця на цій досить таки зрілій жінці. Раніше він вискакував з-за керма щоб відчинити дверцята, але задерта ледь не до трусів спідниця запалювала його, він втрачав необхідну водію чуйність, а коли вже вона почала обзивати його шмаркатим закоханцем, Лесик примусив себе забути кавалерську звичку, і ніколи більше з машини не виходив. Вся його закоханість у Вілену прозирала хіба що в тому, що він не злюбив її коханця Калісту. Сидячи за кермом він мріяв про дорожню катастрофу, в котрій Іван Павлович загибає, а він привозить поранену Миргородську до себе, виходжує її, піклується і нарешті добивається взаємності в коханні. Лесик був удвічі молодший за Миргородську, але будь він трохи нахабнішім Вілена не відмовила б йому. Не в тому вона віці щоб підтримувати слинявість  мужика якому скоро за тридцять. Коли Лесик оповістив Васюту, що Миргородська кохається з Калістою, Батя видав йому такого стусана, що він тиждень не міг сидіти за кермом машини. Він чекав від Баті чого завгодно, тільки не гніву.  З якого бісу він гобеленів? Хіба не була в свій час Миргородська його коханкою? І що він за людина така, отой Каліста? Іван Павлович! Прозвиська не має, а туди ж! Навіть, сидячи за кермом, Лесик виховував подумки плани помсти, А вже в ночі, коли лягав відпочивати, давав волю своїм вигадкам. Не чіпав тільки Васюту, Батя для нього був, що Господь-Бог для віруючого.  Він дав йому притулок, дав роботу, добру платню. Після суднобудівельного технікуму, Лесик всього рік працював на заводі, працював майже без зарплати, бо на той час бісівський бал в державі правило  вже оточення святого президента Єльцина. Коли Лесику сказали: йди, хлопче, гуляй… буде заказ — позвемо.  Навіть грошів, що заробив за два місяці не видали. «Йди, хлопче, клацай голодними зубами, або вчись бізнесу!» Двічі, з надією розжитися шматком хліба, приходив Лесик у Дитячий будинок, в якому виховувався з п’яти років, але чого візьмеш з напівголодних дітей? Перший злочин він зробив, ограбувавши бабусю-пенсіонерку, у якої, як казали хлопці, поцінного майна на сто років вистачить. Взяв він тоді не дуже багато — триста тисяч. Купив на всі гроші їства: так собі — цукерок-півників на базарі у бабусі та дванадцять яблук, кожному з малюків по яблуку. З надкушеним яблуком в руці його й арештували.  Він йшов поряд з міліцейським капітаном і смачно хрустів яблуком. Лесику здавалося, що всі перехожі дивляться на нього, як на героя. І, доївши яблуко, він заспівав пісню про плескотіння хвиль на узбережжі дитинства. В пісні  були такі рядки.

 

Я виповзаю на пісочок разом з хвилею,

Вона підтримує мене під білі руки,

Вона здається мені матінкою милою,

В мережаній піняві в час розпуки.

 

— Замовчи! – гримнув на нього капітан, але Лесик почав співати ще голосніше. Тоді капітан відштовхнув його від себе, пішов, віддав бабусі триста тисяч (копійки в середині дев’яностих) тим самим так засоромивши Лесика, що відтоді на щось вкрасти рука не підіймалася.

Трапляється й так, в житті багато чого трапляється. Працюючи у Васюти, він знайшов того капітана і повернув йому гроші з чималими відсотками. І спитав у нього адресу бабусі, хотів вибачитися. Але на той час бабусю вже поховали. На могилі ні горожі, ні квітки, тільки невеличкий дерев’яний хрест з дощечкою і написом на ній:

Василина Георгіївна Посувай.

12. 08. 1911 – 12.08. 1997.

Лесик замовив крицеву горожу і мармуровий камінь з поличчям бабусі.  Васюта пішов йому назустріч, дав гроші. З того часу Лесик раз у раз з квітами приходив на могилку бабусі, бо ні батькової ні неньчиної у нього не було. Про все, що робив, де бував його водій, Васюті давали знати. Тоді й зробив його Васюта першим в своєму кримінальному господарстві. Іноді, видувши дві-три кварти пива, він сідав поряд, обхоплював Лесика за плечі, і, питав, потупивши очі в долівку.

—До мене на могилу прийдеш?

Лесик хапав пальцями важку вологу долоню свого напутника.

—Краще мені з вами туди зійти.

—Не базікай лишку, хлопче… Тобі ще жити та жити…

 

***

—В Росії російська мова для українців як перепустка в загал еліти. Там і їстоньки можна солодше, і більше майна награбувати, бо як була Росія державою здирників так і залишилася. Хто більше награбує той і пан, а голодну людину за скибку хліба заштовхують до в’язниці.

— Ну і злий же ти, — сміється Вілена, — Тобі ні мита, ні грошей не треба, поки дружина з діточками на карк не сядуть. А що робитимеш, коли нарешті обзаведешся родиною, господарством. Подивися на Вовнице, на першому плані у нього не гроші, а посада…

— Вовнице до влади лізе: церква, фотокартка поряд з президентом, це як за часів радянської влади квиток комуніста. А мені сниться наш суднобудівельний заклад. Оточення розумних, гідних людей. Іноді мені здається, що сьогодні таких людей вже не знайдеш. Кожен з нас змінив не тільки свою освіту, але й обличчя. Старі друзі сьогодні вже не ті, що були, одні цвіркають на мече через губу, другі зиркають голодними очима на мої кишені.

—І ти повертаєшся додому без копійки…

—Нічого не поробиш, така моя вдача… А ти, Вілено, кажи тільки чесно, чому поміж молодих та гарних вибрала саме мене? Васюта обрид, розумію, товстуни тобі не на смак, але ж є Лесик, є Макар, чи не бачиш як він упадає за тобою?

Вілена зморщила лице, наче розчавила зубами недостиглу лісову кислицю.

—Коханцем моїм Васюта ніколи не був. Скажу так: всі вони по-своєму добропорядні люди, але, розумієш, моє виховання!.. Уявляю їх собі ненадійними партнерами, особливо в ліжку. Здається мені, що замість природного озброєння, вони носять в штанях ножа або списа. Подивись на того ж Макара, хіба так упадають за жінкою? Ні, Йване, мені з тобою затишно. Є надія, що дружиною візьмеш…

Калісто іронічно всміхнувся.

—Здався тобі такий злидень! Васюта не вічний, і жодної надії на те, що новій Росії знадобляться кораблі.

—Не занепадай у відчай, Йване, все буде гаразд.

 

***

Наводячи оком на годинника, в очікуванні назначеного Васютою часу, Серга Бармен тупцявся на порозі, не наважуючись натиснути цятку дзвінка. Так вже вийшло, що прийшов він на десять хвилин раніше. Будь до кого з друзів, або начальства він зайшов би не гаючись, але ходили чутки, що Батя не любить коли його завчасно відволікають від відпочинку, або цікавої програми телебачення. Пунктуальність Баті, не кшталт його політики, вона розповсюджується тільки на його близьке оточення, себто на злодіїв у законі. Про це Серга добре знав, але порушити усталені правила не зважився.    Нарешті, після довгих вагань, торкнувся таки пальцем цятки дзвінка. До назначеного часу залишалося три хвилини.

— Не тягни гумку, Сергій, заходь, — пролунав забарвлений сміхом голос Баті. — Подивись, що витворюють московські зірки, голі зади загалу демонструють. Зовсім, як у Оренбурга. Пам’ятаю, читав колись його мемуари «Люди, роки, життя», коли він образився на редактора газети, за те що його невідомо як і коли, сфотографували а потім надрукували знімок нижче паса, коли він, роздягаючись, на долю хвилини залишився у підштанках. Редактор відповів, що таким чином газета проявляє зацікавленість людиною. Але чому саме його нижчою половиною? Хибі сідниці красномовніше за лице? Отак і наші сучасні безголосі співачки — зачудовують глядачів голими стегнами. Можливо, комусь таке мистецтво й подобається, але як на це реагує молодь? Ти, Серга, що думаєш з цього приводу?

— Мені байдуже, одягнені вони або голі. Я слухаю музикальне супроводження, якщо воно заслуговує того. На жаль по телебаченню майже не чути класичних творів…

— Розумію тебе, чув від хлопців, що ти добре граєш на духових інструментах? Може порадуєш коли?

— Будь ласка, Петро Семенович, аби бажання було. Можу грати на альті, на саксофоні, на кларнеті, але власного інструменту поки що не маю…

— Не проблема, Серга. Я підлітком вчився грати на гітарі, але… так сталося, що на моїх ребрах інші грали. Якби ще за діло, а то ж нізащо. Мене сьогодні тримають за жорстокосерду людину. Трохи, мабуть, є… Не люблю нехлюйства, наркоманів не люблю, алкоголіків. А останнім часом — сучасних хапунів, як від бізнесу так і від влади…  

 

Комунізм та божий рай  —  не знаю

Більшої облуди у житті:

Хто під сонце плечі підставляє —

Назавжди залишиться в пітьмі.

Протяжне свавілля урядовців,

Скаженіючих від хабарів,

Вже не тільки людям гнівить очі,

Бог від їх свавілля одурів.

 

Президента до емоцій прийдешнє  не доводить. Він марить майбутнім, а воно, оте майбутнє, в його маренні показує себе ніколи ще в світі не баченим.  Правда мрії такі загарбницькі вже були. Наприклад — знищити само поняття Україна, Грузія,прибрати до рук Туреччину, індію, і таким чином заткнути пельку Америці. Просипаючись, щоранку давати їй щиглика в лоба і  погордливо посміхатися: «Ну чого ти так зіщулилася, стерво? Кращі твої царини вітром пішли, мова твоя обернулася мотлохом, а ми, росіяни, бач, царюємо. Бо самі розумні, самі незламні, бо — не від мавпи, а від Адама з Євою пішли. Сам Син Божий не євреєм був, не Йсусом, а Йваном…

Фантазує Васюта, сам над собою регоче, бо все ще знаходиться під враженням від прочитаної брошурки Володимира Жириновського.

— Дивні люди, оті євреї… знають коли, кому та про що казати. Чим смішніше тим більше прихильників. Головне, сам він не вірить в те, що говорить. Злиденна Росія марить загарбницькими війнами. Президент сидить, рахує націлені на Америку «тополі». Головне, щоб відірвалися від землі, не вибухнули на місці. Бо ще трохи і все «зароблене в СРСР почне вибухати. Фахівці, бачте, перевелися. Вони по базарах китайськими речами спекулюють. Або собак по смітниках засмажують. І тихесенько собі вимирають. Бо не обзавелися титулами. Не встигли? Та що ви там, яке не встигли! Вони не так виховані були. Їх виховували працювати на щастя людства, а не тягти під себе все, що те людство збудувало. А до влади прийшли суспіль грабіжники. Мріють відібрати у народу все, що було добуто в сімнадцятому. І відберуть, повірте! Будуть раби працювати на панських плантаціях із ранку до ночі, робітники на заводах по дванадцять годин, бо грабіжники придбали собі такі черевини, куди все людство може вміститися. Та, бачте, і людства їм не вистачить! Вони не тільки Бога з його янголятами, але й пекло з чортами до рук приберуть. Це, хлопці в коробці, не люди, і не алігатори, навіть! Це новий стан живої матерії — який, поки що, не має відповідної назви. Пухирі Землі — мовлено надто м’яко.  Російські олігархи підпитувалися не живою водою, а живою народною кров’ю. Ні, це не гіперболізація. Хто бачив, як все робилося в дев’яності роки, сумніву не матиме. Що не день з усіх вулиць Комсомольська, як вельми, а втім і   Хабаровська долинали траурні музики. Ховали забитих, спалених, постріляних… А скільки конало самостратою! Невже не було іншого, поступового переходу від диктатури пролетаріату до диктатури криміналу? Але що сталося те сталося. Наша задача, хлопці в коробці, навчитися так доїти ситих корів, щоб і самі вони їли і голодних підтримували. Без жорсткого кулака тут не обійтись. Зажерливість людини не знає меж: чим більше вкраде, тим сильніше бажання нахапати ще. Москві не до решти, вона — хапає. Так що вся надія на вас, хлопці в коробці. Сьогодні кращі фахівці нашого міста сидять на площі, морковку зо свого городу продають. Бо не мають копійки на хліб. Як побачу — серце від жалю мре. Так би і впився нашому святому президенту в горлянку. Подивися, паскуда, що ти народив. Кожна революція не обходиться без пожертв? Так лягай під цю свою революцію першим…

— Ми згодні, ми, як піонери, завжди готові, Батя. Кажи кому що робити, ми все зробимо. — досить таки патетично вигукнув Лесик. — Мій батько від серцевого нападу помер… в сорок два роки. Три місяці працював, не одержуючи зарплати. Мати схудла — самі очі на лиці. Кажи, Батьку, все зробимо.

Гаразд, думав собі, — ще живий на той час письменник Корнів, — треба розібратись. Державу оповивають кримінальні смерки. Треба якось виживати. Російський «Спрут» буде жахливіше італійського. Хапати почнуть всі, хто хоча б якимось чином спираються на плече держави. Від президента до дільничного міліціонера. Всі хапатимуть. Державі сьогодні не до діячів мистецтва, особливо що стосується письменників. Письменників почнуть душити, щоб, не приведи Боже, не написали про те що, робиться…

Він, навіть, не помітив як пильно зиркає на нього Васюта. Голодні хлопці, спіймані на крадіжці шматка хліба, це одне, а як подивиться на його діяльність радянська інтелігенція? Сам він не хотів бути хапугою, за взірець державника він таки тримав Сталіна. Можливо саме тому, що його дід був відомим в краї чекістом. Він творив революцію на благо пригніченого царатом народу. Така ж долі випала його онукові. Тільки значно гірша, бо зажерливість узаконених державою злодіїв не знає обмежень. Вони будують демократичне суспільство, демократичне тільки на словах. Бо в усьому світі музики заказує той, хто має чим платити.

Нарешті Васюта не витримав, звернувся до Корнєва.

— Не бачу радісного зблиску в очах письменника, чим незадоволений пан осавул?

Згідно усталеному Васютою припису, людина, до якої звертався Васюта, вставала, але Корнів намагався триматися з Батею на рівні, тому не встав.

— Нічого іншого нам не залишається, як стати робінгудами. З багатого взяти — убогому дати. Але кожен повинен знати, що це не на довго. Обідравши державу, урядовці візьмуться за нас. Так було завжди, так буде й зараз. Вчорашні комуняки знають як це робиться…

Васюти відповідь Корнєва сподобалася. Він навіть в долоні тричі хлопнув.

— На довге царювання прогнозів я теж не роблю. Не тільки поміж нами і владою виникають суперечки. За гроші герцюють навіть наші законники. А деякі винюхують як би їм причепитися до хвоста влади. Таких чимало. Переді мною стеляться, а за спиною ножа гострять. Нам в першу чергу треба зібрати докупи безпритульних діточок, не дати їм загинути від наркотиків та насильства з боку психічно хворих осіб. Діти це особлива  справа. Хто скривдить дитину, катувати буде сам себе. Зашморг на шию і на гілку!

—Але ж у місті орудує спортивна мафія, вона має свої закони.

—У спортсменів угода — аби нахапати! В їхні справи особливо втручатися не будемо, але вглядатися треба. Свої злодійства вони будуть порошити саме на нас, бо мають свій світогляд, свої закони, свої плани на майбутнє. А в нас, хлопці-в-коробці, майбутнього не буде. Хто виживе, буде злидарювати, бо по своїх кишенях, на відміну від державників, ми гроші не розсовуємо. Сьогодні Іуди навчилися чіпляти на себе хрести, а ми з вами носимо їх у серці, А що стосується криміналу — така, мабуть, наша доля. Хіба не мріяли ми в дитинстві стати космонавтами, га? Хто з вас не мріяв, може ти, Єва?

—Я про Марс мріяв, про Аелиту, а як повмирали батьки, довелося самому угачуватися…

— Це так, не від солодкого життя ми тут опинилися. Як сказав про нас наш козачок, письменник Коренів: тепер усі ми, хлопці, сидимо в одній коробці, бо окремі — загарбали собі з легкої руки святого президента Абрамовичі та Лужкови… У корінь зрів письменник, але з’їхав з глузду, бо не мав свого життєвого напрямку. Дуже шанував Хемінгуея, отож і налетів на цю постать, не порозумівши своєї інтелектуальної відстані від неї.

Так що говірка «хлопці-в-коробці» причепилася до язика Васюти з легкої подачки письменника Кореня. Треба означити, що Корінь добре розумів всю мерзотність свого становища. Він примусив себе грати роль «козачка», придворного блазня в кримінальному балагані. Там де суспільство співає завжди одного гімну, слова особливого значення не мають: все одне їх ніхто не чує. Так гудуть ринви, коли злива гарцює дахами багато поверхових будинків. Але останнім часом душу письменника так безнадійно захмарило, що замість зливи, він чув тільки як періщить у мозку уїдливий осінній дощ. Він писав повісті про будівників великої амурської магістралі, про браконьєрство на Амурі, про армійські проблеми сімдесятих років. Він йшов туди, куди його кликала керуюча державою партія. А коли кермачі втратили орієнтири, коли взагалі літературу витурили на смітник часу, він розгубився, не знав про що та як писати. Двічі спілкувався з відомим письменником Павлом Храповим, але той вже й сам зневірився в необхідності наддавати чи затримувати полум’яним словом хід подій. Корнів частенько цитував останнього чотиривірша, котрого почув від Храпова за тиждень до його смерті.

 

Вже не сонця прагне людство –

Гроші стали до керма,

А де гроші, там паскудство…

В грошах розуму нема.

 

Покидаючи Храпова, Корнів усміхався сам до себе: «Розуму в грошах нема, але ж підтримав таки базарну економіку, ледь не першим уторопав створити в Хабаровську приватне видавництво «Амур». Але вірш «Гроші стали до керма, в грошах розуму нема.», він любив повторювати при кожному зручному випадку, не називаючи, звичайно, автора, так що всі думали, що це саме його, письменника Кореня, витвір.

 

***

Наодинці з Іваном Павловичем, Васюту хлібом не корми, дай      пофілософствувати, пов’язуючи історичні теми з сучасними. Каліста стоїть на ганку, опираючись на дерев’яні бильця, дивиться на перехняблені приватні будинки перших будівників авіаційного заводу. Там тепер доживають свій вік герої перших п’ятирічок. Іноді можна бачити сидячого на лавочці біля хвіртки дідуся. Обома руками спирається він на милицю, лупає очима на блискучі іномарки. Легкий вітрець сріблить сивину, і тоді голова дідуся нагадую Івану Павловичу срібні листи зіноваті, невеличкі деревця котрих можна бачити на приватних подворах.

— Сучасному гендлярському суспільству мистецтво — не спосіб визволення, а звичайне собі розваження, — неспішно наголос міркує Васюта. — Здається, так казав колись хтось із письменників. А що стосується Бога він, щоб там попи не базікали, ні більш ні менш як породження людської погорди. Сам я оголосив себе урядовцем над кримінальним колом, але біс так і сіпає за язика назватися божим ставлеником. Подумки регочу сам над собою, але ж суспільство вірило що Сталін, як колись цар, ставленик Бога. На Сталіна молилися. Не знаю як хто, але дід мій був певен, що після смерті Сталіна СРСР прикаже довго жити. Так воно, бачте, й сталося. Бо Сталін був останнім із ідейних комуністів. Хрущов, Брежнєв, навіть Андропов — це так… лузга від сталінського насіння. А далі пішло-поїхало… Грошові страждання сучасної еліти — символ, за яким чередою слідкує суспільство. Сьогодні світове людство нагадує мені отару на випасі у засушливий рік. Нахаби набивають не тільки горби та шлунки, але й торби, щоб на тисячі років вистачило. Бо, бачте, вірять, що заможність — гарантує безсмертя.

—А скільки на вашому банківському рахунку зелені? — поцікавився Калісто.

— Все що по кишенях, щоб старцям дати, а до загальної скарбнички руку не простягаю. Не мої ото гроші, не мною зароблені. Ми все вирішили, підписали мовчазну угоду на співволодіння грішми.

Васюта відкрився Івану Павловичу якось за вечерею в напівпустій кав’ярні. Сиділи вони удвох в затіненому кутку, неспішно ковтаючи холодне пиво. Був саме липень, день сонячний, паркий після ранкового дощику. В розчиненому вікні легенький вітрець грався теракотовими, щільно зіпнутими фіранками, даруючи співрозмовникам вологу прохолоду. Васюта навіть сорочку зняв, сидів, відкинувшись на спинку, коштовного, як все в його кав’ярні, фотеля. Іван Павлович, навпаки, навіть краватки не зняв: не в таку спеку доводилося працювати в технічному відділі заводу, але щоб розперезатися — такого він собі не дозволяв.

— Майже підлітком відбуваючи свій перший термін, я винуватив у сподіяному тільки себе: не треба було встрявати в чужі справи. Знущається чоловік над жінкою, і нехай собі! Як там у відомій пісні: яке мені діло до вас до всіх, а вам до мене! Бо в Росії закони зроду не діяли і діяти не будуть. Діють тільки гроші та блат. А ми, діти життєвих околиць, завжди були, є і будемо козлами відпущення. На нас правда не розповсюджується. Не знаю, як там в інших країнах, але в Росії, якої б вона не була: комуністичною чи риночко-демократичною, ми тільки пил на вітру. Все, що я сьогодні роблю, це не виклик галузям сучасної влади. Зовсім ні! Влада — це люди. Я бачу як учорашні добродії, схопивши за огріх золотого тельця, перетворюються у нелюдів, Вони не помічають учорашніх друзів: а що як доведеться лізти в гаман за грішми, причащати дармоїда. Не дивно вже й те, що всі оці російські нувориші, ходять до церкви, хрестяться, припадають до святих мощів. Коли головний принцип християнина — віддати останню сорочку з плеча свого. Ти, Іван Павлович, віддав, за що тебе щиро шаную. У тебе була можливість відкусити чималий шматок від містечкового пирога. Але тобі таке і в голову не западало. А подивися, що робилося в Хабаровську. Хто нахапав, той при владі. Навіть губернатор: ні, щоб про загал подумати, — нахапав собі та своїм приспішникам усілякого добра. Тепер вони панують. Вони можуть вбивати, калічити людей, залишаючись святими, бо горілку з епіскопами з однієї пляшки жлуктять.

—Але ж нажлуктяться колись, Петро Семеновичу?..

—Ти певен? Щаслива людина, живе надією. А я втратив останню надію у вісімнадцять років. Я безнадійна людина, пане Каліста. Останні місці нуджуся  білим світом.

— Може вам краще спродатися та від’їхати куди.

—Втікати від себе? Ні, Іване Павловичу, я прикутий ланцюгами до цієї галери. Безпритульні підлітки в моєму маленькому Палермо живуть поки живу я. Знищують мене, підуть і вони блукати по смітниках.

—Це так, Петро Семеновичу, але ж сидіти, склавши руки, в очікуванні смерті?..

—А хіба ти не поліз було в зашморг?

—Мене безвихіддя штовхало, а вас оточують мільйони приспішників.

—Вірних псів, маєш на увазі? Ні, брате, кожен з них тільки й чекає можливості вчепитися іклами мені в горлянку. Я сучасних авторитетів знаю, вони сьогодні у змові зі владою. А хто не у змові тих майже усіх знищили. На черзі я…

Настрій Каліста було геть-чисто зіпсовано. Хвиля віри в майбутнє змінилася тяжкими роздумами про сенс життя. Чи існує він взагалі, отой сенс? Чи він в бажанні втриматися в бурхливому потоці часу? Пригадуючи минулі роки, щасливі на його думку роки, він можливо вперше запитав сам себе: «Чи варто було тижнями не виходити з заводу, не бачити дружину і дітей? Але ж така праця вдовольняла йог? Вона робила його щасливим? Так в чому ж сенс життя? Хіба він думав тоді про гроші? Ні-ні-ні! Про гроші — ніколи! Верхівкою бажання було — хоч на тиждень, але заздалегідь спустити зі стапелю підводний човен, збагатити рідний флот надійною бойовою одиницею. І ось тобі на! Ніяких бойових одиниць більше Росії не потрібно. Кораблі продають як крицевий брухт. Кому завгодно, навіть разом з озброєнням…

В ту ніч Каліста одинцем вижлуктив пляшку горілки і майже не сп’янів. Бо горілки виходила з нього гіркими слізьми. Подзвонити Ніні Марківні він посоромився, так і проплакав всю ніч, тепер вже назавжди розлучаючись зі своїм щасливим минулим.      

 

***

— Корінь до неї, а Світлани — чортма: запросила на склянку кави, а сама втекла. Знали б ви куди втекла! Не повірите… до його дружини побігла, оповістити, що козачок Васюти зараз тупцяється під її дверима.

—І він тобі казав за яким бісом прийшов? — питає Валентина, дружина Кореня.

— Хіба не знаєш, дівонько чого кортить мужику від одиначки-жінки. Не менш як затягти в ліжко.

— Еге ж, — сміється Валентина, — а мені відомо, що Васюта постав чоловіка запросити тебе, як співачку, до свого свята… У нього незабаром день народження.

— Це що… він… Володимир тобі казав?

— Чому Володимир, Сам Васюта дзвонив, хотів дізнатися чи здатна ти вчити малюків натхненному співу. Йому не тільки співачка, але й вчителька хорового співу потрібна.

Спочатку Світлана трохи розгубилася, не осягла про що йде мова, але за хвильку кинулася до Валентини, нервово схопила за лікоть.

— Бійся Бога, Валентино, я вже півроку без роботи, дзвони Баті негайно, кажи що я згодна…

— Васюта просив не надоїдати. Він послав Кореня, щоб той поговорив з тобою вислухав, чи не втратила співучого голосу? Бо ж була чутка, що захиляла останнім часом.

Вискочила Світлана на вулиці, побігла додому, а назустріч Коренів. Схопила руку, благально дивлячись в очі, запричитала.

— Вибачай, Володю, казна-що в голову забрело. Ходімо швидше, я тебе не тільки кавою пригощатиму…

Коренів прикрив руку Світлани долонею. Він був вельми роздратований вчинком жінки, яка ще п’ять років тому, будучи одруженою, ледь не щодня дзвонила,  закликала до себе в ліжко.

— Запізнилася, дівонько. Я вже доповів Васюті, що говориш ти одне, а робиш друге. Оце посуваю до Вікторії Соловей, послухати її пісні.

Світлана ледь не навколішки стає, в найкращому світі показує свою жіночу вроду: усмішка, захват, вирячені очі…

— Володю, любий. Передзвони Баті, скажи по негайним справам виходила… на хвильку до сусідки, цукру до кави позичити.

— Не вчи мене брехати, будь ласка, не вчи. Спочатку Васюта мене до Вікторії посилав, я його запевнив що ти краща співачка, що з діточками в свій час працювала. А ти… Невже помститися закортіло, за Віку? Знайшла до кого ревнувати. Тебе місяць не було, потім чоловік загинув, похорон, траурні дні. Не до мене тобі було, чи не так?

—Але я вже два роки одиначка?

—А скільки коханців за два роки начіпляла, га? Думаєш не знаю.

Чого коштувала оця її пекельна міна, при не дуже завзятій грі. Вони стояли на розі вулиць Жовтневої та Червоногвардійської.

— Мені край потрібна робота, розумієш!

— За моєю порадою Васюта тебе пригріє, ото й почнеш ти бігати докладати кому не слід, що у нього робиться.

—Я що… дурка яка?!.

—Але ж до моєї дружини за яким бісом побігла? Докладати, що я домагався твого кохання. Хіба не так?

— Був такий гріх, Володю, вибачай. Не знаю що зі мною діється. Зовсім зневірилася я в сучасній перебудові. До місцевих урядовців краще не ходити, цвіркають на людину слиною через губу. У мене з квартирою проблеми, платити немає чим, загрожують, що видворяють на вулицю… Приходив тут один, начебто з міліції, пропонував йти до нього повією. І платня буде добра, і безкоштовні регулярні лікарські огляди. Проституція під доглядом людей, покликаних з нею боротися.

—І ти відмовилася?

— Ти що верзеш, Володю!

— Добре, завтра о десятій ранку зайду за тобою, а зараз візьми оце…

Він сунув Світлані все що в свій час занишпорив від дружини.

— Завтра, я ще не всі доручення Баті здійснив, бо… козачок на побігеньках…

Він сказав це з іронічною усмішкою на лиці, і Світлана вирішила, що не все у Кореня складається так солодко, як їй знається.

У нього навіть хода змінилася: прозирала важка втома, не було вже тієї енергії, котра колись так сподобалася жінці. Вперше Світлана познайомилася з письменником у нанайському селищі Кондоні, коли він з групою поетів та прозаїків виступав перед учнями в їхній школі. Тієї ж ночі вона й віддалася йому, на канапі в кабінеті директора. З-за нього повернулася в місто, про що останнім часом чимало жалкувала, бо вчителькам у Кондоні жилося набагато краще. Не треба було платити за житло, вистачало риби, овочів і картоплі з приватного клаптика землі. Вона навіть їздила в Кондон, було бажання повернутися, але колишній голова колгоспу, тепер голова адміністрації не міг вибачити Світлані зради, бо до Кореня вона була його коханкою.

Місяць тому вона просила аудієнції у Васюти, він прийняв її, запропонував виїхати на машині на річку Сілінку, поспілкуватися в затінку сосон на м’яких духмяних яглицях. Вона була певна, що Батя натякає на щось більше, ніж спілкування, але поїхала, бо майже тиждень вже сиділа без копійки грошів. Але все відбувалося зовсім не так, як вона думала. Разом з Васютою за невеличким багаттям на узбережжі сиділи його охоронці, Лесик з Макаром, розмова за вином та шашликами, точилася про сучасний політичний стан в державі. Світлана тоді порозуміла, що майбутнє Васюта бачить, як ото кажуть, у багрових тонах.

— Мені б пожити у затишку, в селі, про що мріяв довгі роки, поневіряючись по таборах, але подивіться що роблять влада. Хто підтримає людей, які вийшли на волю і опинилися в обстановці громадянської війни. Треба було згуртуватися, щоб дещо отримати від бізнесу на народній крові. Але я добре розумію, що це ненадовго. Врешті-решт державний кримінал прибере наші здобутки до своїх загарбницьких рук, а нас знищить. Нашими ж руками…

Світлана тоді так і не порозуміла, за яким бісом треба було Васюті везти її на берег Сілінки. Невже, щоб показати свою ерудицію. Вона жінка можливо й не красуня, але миловидна. Мужики на неї завжди очі в’ялили, а Васюта майже не дивився на неї. Правда, грошів тоді не пожалів. Можливо тільки за те, що вона уважно слухала його і в багатьох питаннях підтримувала. Особливо запам’яталися Світлані довгі паузи в розмові, коли Васюта поринав у свої роздуми, не мигаючи дивлячись на бурхливу течію річки. В такі хвилини широке, точніше сказати простацьке лице Васюти набувало якогось загадкового сяйва. Він цілковито змінювався, як людина, і Світлана шкодувала, що він не відправив своїх охоронців куди подалі. Так що тепле почуття до місцевого авторитету з новою силою спалахнуло у неї після того, як вони попрощалися з Коренем. Бунтувати проти Володі вона не збиралася, раніше вона погордувала тим, що була коханкою відомого в крах письменника, але тепер на нього дивилися як на козачка, шута при місцевому авторитеті. Як коханець він її ніколи не улаштовував. Голова Кондонської сільради в таких справах був на голову вище за Корені, але ж вона була в школі викладачкою літератури, і мріяла що колись її ім’я увійде в історію поряд з ім’ям відомого письменника. Але перечитуючи останнім часом його повісті, Світлана не могла збутися іронічного ставлення до літературних героїв письменника, і дійшла умовиводу що Коренів завжди працював на потребу доби, виконував не завжди розумні вказівки партії та уряду. Так що  наступної ночі вона мріяла про можливість стати коханкою Васюти, не відмовляючись при цьому від обридлого Кореня. Чіпляв душу і той факт, що дружина Кореня байдуже віднеслася до її повідомлення, що її чоловік набивався до неї в коханці.

 

***

— По церквах мене часто бачать? Забігаю іноді…

— Ви віруюча людина?

Васюта засміявся, одночасно перехрестивши рот.

— Для мене це чергова гра політиків, усі грають, а чи мені слабо? Особливо люблю діточок хрестити. Своїх не довелося в руках потримати, ото ж і приходжу до попа, а той за гроші дияволу дозволить занурити дитину в святу купелю. А що стосується Бога, давай-но вийдемо на подвір’я, посидимо трохи на лавочці, пофілософствуємо…

У коридорчику Лесик застеріг Васюту.

— Там за тином якісь пацани вже години з дві товчуться, може розігнати?

— Тебе вони нервують?

— Викликають підозру, здається вони озброєні…

— Ти вийди за хвіртку, посидь на лавочці поки ми тутечки з Іваном Павловичем деякі питання прояснимо.

Краєм вуха Каліста чув від людей, що зграйка підлітків планує помститися Васюті за вибухи в кав’ярні. Міліція розповсюджує чутки, що це зробили його люди, але Васюті й в голову не приходило, що хтось може повірити в таку байку. Вся його діяльність направлена на підтримку молоді. Була у Васюти гадка що це зроблено хлопцями спортивної мафії. Четвертим поміж них був підліток з його учбового закладу. Це вже його упущення, переоцінив таланти набраних на роботу з діточками вихователів. І знов таки, його хлопці підставили, добре присмажили в кав’ярні, а потім стратили.

Вийшли, посідали на лавочці.

—Про що розмова буде? — питає Іван Павлович.

Петро Семенович підіймає руку і тиче пальцем в небо.

—Давайте, Йване, подивимося в небо над головою. Що ми бачимо, легкі хмаринки і блакитну безодню. Вчені наполягають, що Всесвіту немає кінця і краю. А тепер уявимо собі нашу землю з її океанами та материками, з її країнами, містами, селами, мільярдами людей і тварин… Подумки означимо як оця велетенська куля летить у космічному просторі. Їх, таких планет, мільярди, є набагато більші… Якщо вірити Біблії, за стародавніх часів у цьому просторі вітав божий дух… Уявити собі отой дух неможливо, але з тієї ж Біблії ми знаємо, що одного разу він перетворився в голубка і якимось чином запліднив діву Марію. Де отой дух прихопив чоловічу сперму в Біблії він не розповідає, та й який треба дзьоб мати, щоб запліднити жінку. Казка настільки смішна, що повірите в неї може хіба що дурень який. Ти Йване, не понурюй голови долу, дивися в безодню неба, а давай поміркуємо далі. Все це святий дух робив з однією думкою — врятувати людство від його пороків. Заповіді, правда, він злизнув з Єгипетської книги мертвих, але вибачимо богові цей гріх. Головне ж зупинимося на тому, як Божий Рятівник рятував людство. По-перше він спалив усі бібліотеки, потім повбивав, поспалював, розіп’яв на хрестах усіх, хто не бажав рятуватися. Потім були християнські війни, навіть гітлерівці знищували народи під гаслом «З нами Бог». Отакий він святий божий рятівник… Так що, Іване Павловичу, дах у мене поки що не з’їхав. Ходити ж до церкви примушують обставини. Раніше молилися Сталіну, тепер вимушені молитися машкарам, котрих розповсюдила олігархічна система безсоромних грабіжників. В Росії відроджуються прошарок мовчазних рабів і їхніх господарів-олігархів. Якщо маєш гроші — ти пан, жодна красуня сьогодні не відмовиться переспати з тобою за гроші, попи за добрі кошти відмовляються від господньої посади. Синок майора міліції вкрав у батька зброю, застрелив підлітка, онука місцевого художника і що ви думаєте його судили? Судять рабів, а господарі за кримінальні вчинки розраховуються грішми. Який вже тут Бог! Сучасний попівський Бог це кляп запхнутий в рота одуреному суспільству.

—І вам не соромно підтримувати таке попівство?

— Треба ж у щось гратися… А самі ви… за які кошти хрестик на шию повісите? До мене, кримінального авторитета, прийшли за невеличкі гроші. Аби якось вижити. А якщо я вам запропоную десять тисяч доларів, як додання до золотого хрестика на шиї?

Знову оця дурна усмішка поповзла на лице Каліста. Він все ще не міг втямити, чого Васюті від нього треба, але відповів чесно.

— Гроші з хрестиком візьму, золота дрібничка в господарстві колись знадобиться. Але на шию не надіну, бо сам себе соромитися буду. При комуністах комуністом я не був, але сьогодні є бажання вступити в партію Зюганова, хоча сам Зюганов мені не подобається. Він при посаді, а не при партії… Знайшов собі затишок, на тому й посів…

— Шляхетних людей у світі сьогодні обмаль. Думаєш я себе шаную, хоча б за те, що допомагаю знедоленим. Смішний сучасний Робін Гуд! У заможного візьму, старечому всуну… Ні, брате Йване, так я живу, бо іншого напрямку не бачу. Мене з’їдять, якщо навіть піду працювати слюсарем на завод. Мене дідусь чекіст виховував. Багато чого нарозповідав. Як безсоромно при Сталіні вбивали невгодних владі поетів. Скажемо, Дмитра Кедрина. Виходить з трамваю, а йому ніж у печінку. І все, немає людини… Отак і мене знищать, тільки не ножем і не по людях. Посадять у камеру попереднього ув’язнення, зроблять сонному укол в шию і все… спікся птаха… серцева недостатність. Таку смерть мені місцева пророчиця Феофанія навіщує.

Тут вже Каліста не втримався від відвертої усмішки.

—А я-то думаю, чому вас не лякають підлітки, які топчуться за парканом.

— Вони, Йване, самі налякані. Хтось запевнив їх, що саме я спровокував вибух у кав’ярні. І все з-за того, що господар кав’ярні відмовився відраховувати гроші на підтримку знедолених. Що мені оті його дві тисячі карбованців, коли на нашому рахунку сотні тисяч доларів…  

А Калісто сидів, задерши до неба лице, все його єство переповнювалося незнайомим й досі почуттям великого чистого захоплення, яке підносило його до неба, допомагало з’єднатися, злитися з ним, відчути себе не частиною космосу, а самим космосом. По суті не так вже й важно, що там, чи хто там в оцій блакитній безодні — Божий Дух, що ладен перетворитися в голуба, чи, як кажуть вчені, велетенський вибух животворящої матерії, що розлітається шматками необмеженою безоднею, — не треба тільки обдурювати людей, робити з діточок на все життя переляканих голубком невігласів.

Проковтнув Каліста клубок  сліз, що підкотився до горла, витер хусткою мокрі очі.

— Ні, — сказав, — ні, пане Васюта, не візьму навіть мільйон доларів з золотим хрестиком, не хочу  виглядіти облудою для людей, не хочу вішати локшину на їхні вуха. І вам би не радив грати у вашу натхненну гру, всовувати в рота малюка під видом божої крові, червоне вино, пам'ять про яке назавжди залишиться в судинах дитини…

Що тут скажеш: розговорився Каліста, добре таки колихнуло небо його душу. Тепер вже усмішка заграла на вустах Васюти, саме цього, мабуть, і чекав він від Івана Павловича. Встав, покликав на Лесика.

— Дзвони, хлопче, водіям, поїдемо до Хабаровська, провідаємо тамошнього авторитета. Познайомимо Івана Павловича з людиною, яка показує себе сином божим… Друге пришестя, розумієте? Як ви на це дивитесь, пане Каліста?

— Думаю, що йому місто в божевільні…

— На мою думку — теж, але він лізе до влади, накупував собі козацький чинів і нагород, усяку гидотну пише про мене і моє оточення…

Через півгодини три могутніх джипи стояло біля двору Васюти.

— Сідай у на заднє сидіння у першу, — сказав Івану Павловичу Васюта.

Калісто сів на уготоване йому місце з недоброю усмішкою в душі. Думав, що сам Васюта сяде в джип, що їхатиме всередині. «Береже себе», — подумав іронічно. Але помилився. Васюта підійшов і сів у передній джип праворуч від водія. Кортеж рушив. Калісто сидів, дивлячись прямо в потилицю водію, лице Васюти він бачив у профіль. Виходить, правду люди казали, що кримінальний авторитет ледь не завжди їздить попереду. Красенем його не назвеш, останнім часом він помітно спав з тіла, риси лиця трохи загострилися. Щось непокоїть його… Казав Леся, що ночами не спить Васюта, тиняється з кута в кут, роздягнений до трусів, або сидить біля відчиненого вікна, про щось кумекає… Нелегке, мабуть, випало людині життя. Хіба про таку долю мріяв хлопчиком?

Їдуть вони до Хабаровська. Чотири години на граничній швидкості. Супроти здорового глузду і швидкість і їзда в передній машині. Обіч шляху заповнені водою кювети і — безмежною стіною тайга. Десь на сході чути гуркотіння грому, але над шляхом небо чисте, хіба що оті ледь помітні білі рейки, по котрим незабаром прикотить наповнений дощем грозовий небесний состав. Невеличкими дзиґами перебігають шлях вітряні завихрення. Одне з хвильку бігло попереду машини: жива глузлива істота і тільки! Але не втримала гонки, зійшла з дистанції, плюхнулася у воду кювету. Через дві години заїхали до придорожнього готелю пообідати. Гарсон покликав господаря. Вразливий з борідкою вірмен забігав біля столиків, пропонуючи на обід кращі страви і вина, але від напоїв Васюта відмовився відразу.

— Хлопці за кермом, а ми надихаємо — сп’яніють, —  пожартував, зиркаючи на Івана Павловича усміхненим оком.

Від борщу відмовилися, бо серпень був спекотним. Насолоджувалися салатами, та курчатами-гриль. Каліста під курчат замовив би пива, але лізти поперед батька в пекло не став, бо добре знав що Васюта сам великий шанувальник пива. 

Вдруге зупинилися біля кав’ярні селища Зелений Мис. Купили по пляшці газованої води з холодильника. На півгодини повідчиняли дверцята машин, наповняючи салони свіжим повітрям. Потім рушили. Чим ближче до Хабаровська тим частиш хмурився Васюта. А тут ще налетів грозовий потяг з дощовими хмарами, наздогнав таки, гуркочучи по своїх небесних рейках. Заграв блискавками. Водій зменшив швидкість, бо двірники не очищати встигали лобове скло. За три години руху Васюта жодного разу не зреагував на зустрічні машини, котрі пролітали, віз гаючи на швидкості так, що у Каліста  леденіло в душі. Раптом Васюту наче хто під сідниці штовхнув, він підскочив, схопивши пальцями руку водія.

— Отой чортів «Урал» буде нас таранити. Ти постарайся увійти від зіткнення, шпарко, майже перед бампером, скеруй ліворуч… Ти спритний, не проґавиш, будемо жити. А хлопцям я подзвоню, щоб метрів за п’ятдесят виплигнули в кювет. Нехай таранять пусті джипи… Васюта за хвильку зв’язався по стільниковому з водіями, попередив про загрозу та як їм треба діяти. А величезний військовий «Урал» під наметом вже випурхнув з дощу, загрозливо наближаючись. Спочатку три машини йшли бік-о-бік, потім випередивши першу, рушили назустріч «Уралу». Водій ні ім’я ні прізвища якого за всю дорогу Калісто так і не почув, натиснув на гальма. Калісто не встиг втелепати, що робиться, коли «Урал» налетівши на обидва джипи, заринувся усіма лівими колесами в налитий водою кювет, і закипівши, ліг набік.

Калісто не встиг втямити що сталося. Він був певен що водії джипів загинули, бо від машин залишилися тільки шматки заліза. Але обидва вже підіймалися на дорогу з кювета, вискубуючи з волосся зелену болотну ряску.

Не зважаючи на хвору ногу, Васюта вискочив їм назустріч.

—Живі-здорові, добрі молодці… Вам треба переодягтися, в багажнику щось знайдете. А ми поки що подивимося як себе почуває наш потенційний вбивець.

Калісто не вийшов, він ледь не випав з машини, бо від хвилювання не почував ні ніг ні рук. Та й голова ще як треба не кумекала. Він таки не вірив, що водій «Уралу» намагався протаранити кавалькаду машин. Був певен, що на сей раз уява відіграла злий жарт з кримінальним авторитетом. Але недовіру розвіяв сам водій «Уралу», коли, вилізши з кабіни, заволав:

— Ну що, бісові діти, не встерегли свого виродка… вбивця молодих дівчаток. Збирайте тепер його по шматочкам, ховайте під траурні музики… Спалимо його разом з уламками, щоб не тільки сліду, але й духу вашого Баті на землі  не залишилося.

Мабуть, не знав водій Васюти, не зустрічався ніколи, не бачив в лице. Що до одягу, одягнені хлопці були не гірше авторитета. Не звик Батя хверцювати в коштовному одягу, не став, навіть освідчуватися хто він є, мовчки відвернувся і пішов до машини. Задоволено усміхаючись, усі три водія посунули за ним. Коли джип рушив з місця, водій сплигнув з кабіни «Краза», підійшов до розібраних на шматки джипів, довго ходив, дивуючись, зазирнув навіть під колеса своєї машини, але так нічого й не порозумів. Бо ні крові, ні шматка чоловічої плоті не помітив. Десь через чверть години підійшла міліцейська мигавка, і капітан, криво усміхаючись, доповів, що тільки—но бачив Васюту зі своєю командою у джипі.

— Не побоюється, навіть без супроводження поїхав. Раніше, як зустрінеш — кортеж із трьох-п’яти машин, а тут… вільний птах… Ви хіба не помітили? — допитувався, сидячи навколішки біля спочиваючого в багнюці «Уралу».

Він намагався порозуміти, куди ділися водії двох джипів, яким чудом вони врятувалися, якщо на момент аварії знаходилися по машинах?.

— Не могли машини рухатися самі по собі, щось тут не так!.. — кричав водій «Уралу», котрого боляче  роздратовувала зухвала усмішка на лиці капітана. А коли через півгодини, осатаніло скавулячи, підлетіли одна за другою ще дві машини автоінспекції, водій розгубився, не знаючи що казати.

— Сам не знаю, яким чином опинилися під колесами ці залізяки, — виправдувався він, допитливо зиркаючи на міліцейського капітана, який, не звертаючи на водія уваги, робив вигляд що цілком занурився у споглядання місця катастрофи.

— Які справи, — нарешті подав голос капітан, — потерпілих, бачу, немає, «Урал» на совісті водія, дзвони, голубе, на свою фірму, нехай висилають тягача. Стільниковий, надіюся, у тебе є?

—Є… все є, — водій не скривав роздратованості. — Але хто оплатить мій ущерб? Машини без водіїв кидаються під колеса? Де таке бачено? Зафіксуйте, панове, цей факт у протоколі…

— Це зробить пан капітан, — усміхнувся автоінспектор. — Він раніше сюди під’їхав, і, мабуть, у дечому усвідомлений більше за нас… Та подалі віднесіть, поставте знак застереження, бо водії на цій трасі гарцюють на граничних швидкостях.

Коли машини автоінспекції від’їхали, капітан, стоячи перед водієм, скрушно відкопилив губи.

— Не зрослося щось у нас, голубе, перехитрив тебе Васюта… оце тобі на чай, компенсація за нервовий струс.

Капітан витяг з кишені стосу грошів, відрахував і протягнув водію декілька купюр.

Той незадоволено поморщився, сунувши гроші в кишеню, сказав.

— Я знайду спосіб як з ним розправитися…

— Будь ласка, тільки поспішай, бо замовець чекати не буде. Йому цей Васюта поперек горлянки стоїть, — капітанова усмішка була вельми красномовна.

Черговий замах на відомого в країні авторитета підвищував ставки. У капітана була спокуса заробити на цьому вбивстві мільйон доларів. А поки що давали тільки половину бажаної суми. З неї сто тисяч треба відрахувати виконавцю. Це капітана не задовольняло. Деякі товариши по службі вже планували прикупити собі маєтки за кордоном, чого на невеличкий міліцейський заробіток, звісно, не зробиш.

А Васюта тим часом, попрохавши водія не поспішати, сидів на задньому сидінні,  насолоджуючись тільки-но розіграним спектаклем. За втрачені джипи він не хвилювався, якщо треба, він виставить рахунок за них господарям «Уралу», і доб’ється стовідсоткової компенсації. Але на цей раз він цього не зробить. Який сенс зайвий раз виставляти себе на розвагу журналістам. Вони чого тільки не придумають. Особливо ті, що сидять під владою.

Коли машини автоінспекції почали обганяти джип, Васюта попросив водія посигналити, щоб ті зупинилися. Сам він вийшов назустріч лейтенантові, як старі знайомі вони потисли один-другому долоні.

— Як себе почуває капітан Семенів? — усміхнувся Васюта. — Здається не дуже йому хотілося наїхати на мене, план розроблено не зовсім вдало. Не професійно, треба сказати…

—Я теж так думаю, — досить таки підлесливо всміхнувся лейтенант. —Якщо хтось заварить нову кашу, ми попередимо…

— Будьте такі ласкаві, пане офіцер, — Васюта витяг з кишені два конверти, — оцей віддасте Борову, а котрий товще поділіть з хлопцями. Задоволено поручкавшись, вони розійшлися.

— Весела у нас країна, — пожартував Лесик, відчиняючи перед Васютою дверцята. — Якщо так далі буде, чи існуватиме Росія взагалі…

— Знову призвуть на трон якого-небудь Рюриковича, — прокоментував жарт водія Васюта.

В пообіддя вони під’їхали до будинку, і якому мешкав хабаровський авторитет, Верховний Вчитель Руху, Вовнице. У сквері, проти дверей сиділи дві бабусі, вони аж підхопилися, побачивши машину Васюти. Думали, мабуть, що під’їхав їхніх доброчинець Вовнице, бо, побачивши незнайомих людей, знову посідали на лавочці.

— На кого чекаєте, матусі? —  звернувся до них Васюта. Він був у доброму настрої, усмішка на його широкому лиці так сподобалася старим, що вони самі заусміхалися, зустрівши його низьким вітанням.

Васюта обдарував жінок грішми, навіть не рахуючи, витяг з кишені і сунув у долоню тій що стояла ближче стосу банкнотів по сто рублів. Він вже пішов до дверей, коли почув, як звертаючись до жінок, Лесик промовив:

— Тільки поділіть порівну, бо наш Батько все бачить.

—А як же, синку, звичайно поділимо, — відповіла з явним роздратуванням та, що з грішми, і оте роздратування дуже не сподобалося Васюті.  Він шпарко повернувся, підійшов до старшої жіночки і подав їй дві п’ятитисячні купюри.

— Приготуйте, мамо, добру їжу, я прийду до вас вечеряти.

На її подругу він навіть не зиркнув.

—А як же адреса, ви не знаєте де я живу…

— Серце Баті чуле на добро людину, — відповів за Васюту Лесик. — Тільки ви там дуже не упадайте біля плити, ми без гостинців не прийдемо…

— Почекайте, синку, — рушила за Васютою бабуся. — Ви мабуть помилилися, замість тисячі рублів дали десять. З такими грішми мене ограбують, а то і вб’ють…

— Вб’ють! — вигукнув Васюта, — Хто всмілиться спокуситися на мій подарунок втратить голову.

Зараз він звертався безпосередньо до молодшої жінки.

— Соромно, бабся, у вашому віці займатися рекетом, — добавив Лесик, сплюнувши жінці під ноги.

Васюта тим часом вже набирав номер квартири Вовниця на домофоні.

Відчинили відразу, мабуть хтось вже повідомив, що Васюта з хлопцями приїхали. Перемова з бабусями підняла Васюті настрій, він навіть про біль в нозі забув, піднявся на третій поверх пішки.

— Будь ласка, панове, заходьте… притомилися мабуть в дорозі. Дурній сон я бачив, нібито…

Васюта не зреагував на протягнуту Вовницею долоню. Наче не помітив руху.

Зробивши крок, трохи при обняв і поцілував у щоку матір авторитета, Олену Семенівну.

— Не обридло вам, нене, поміж таких, як я, баламутів жити? Ти сюди надовго? — звернувся він до Вовнице. — На бісового батька ти дурні чутки про себе розповсюджуєш. Чи, думаєш, мати вух не має.

— Не я, люди брешуть, сам бачиш в яку добу живемо. Стільки замахів на вбивство було, тільки за те що виходжу з кримінального згуртування. На тебе поки що не замахуються?

— Якщо не брати до уваги двох розчавлених «Уралом» джипів на дорозі, — реготнув Васюта.  — Добре хлопці у мене гостроокі, та вухасті. Нехай тепер прокуратура чешеться: нісенітниця якась — джипи на дрізки, а мерців чортма? 

— Лячно мені за тебе, брате!

— Тільки давай домовимося, не брехати. Кажи чесно, за яким бісом приїхав? Здається, не з кращих спонукань. Зараз в Росії руйнується все, навіть закони кримінального братерства. Але я, бач, не злякався, примчався подивитися в пащу звіру…

— Хтось тобі наклепав, а ти повірив, — насмішкувато всміхнувся Вовнице. — Я примчався щоб врятувати тебе. На цей раз мені вдалося, але, скажу відверто, ти приречений. Урядовцям обридла твоя благодійність, вона тьмарить репутацію Кремля. Так що, брате, тобі краще б з’їхати куди… 

— Залишити на поталу своїх хлопців?

— Хіба їм краще буде як тебе вб’ють?

— Поминатимуть незлим добрим словом, хіба не так, Лесику? — звернувся Васюта до свого водія.

— Не дамо вбити тебе, Батя, не дозволимо…

Васюта задоволено потер долоні.

—А тепер, мамо, пригощайте, — звернувся він до Олени Семенівни. — Ми там дрібку смачного в торбах привезли, діставай, Лесику, викладай на стіл вечерю.

Двері з коридору до кімнат Вовнице щільно прикрив, там тільки й чути було, як дзеленчить дзвоник. Це, почувши про повернення місцевого авторитету, за допомогою до нього йшли сучасні святі паломники, обкрадені владою люди.

— Ти надовго засів у білоруських друзів, —  питав Васюта. — Як там вони живуть-мають?

— Як за радянською владою. На дурничку жити Лукашенко не дозволяє, але поки що не воюють, не вбивають, як ми, один одного…

— Ото й добре, що не вбивають. Скільки в Хабаровську добрих хлопців загинуло, скільки молодих сопливих підприємців — від поголовного рекету. Спалювали разом з ятками. А скільки водіїв-далекобійників. Куди нам сьогодні до нашої кримінальної влади…

—Але саме ми й тиняємося у влади під ногами, доїмо її молочних корів, щоб підтримати вимираюче від голоду суспільство.

На лиці Васюти не стинулася жодна рисочка, тільки сльози  заповнили очі. Наче мана в очах, знайомі лиця подесятеряються, заповняють простір кімнати.

— Ось візьми рушник, піди вмийся, — подає Васюті рушника мати Вовнице, Олена Семенівна.

— Дякую, мамо, цей сльозоточивий протяг лише на хвильку… по дурному ми живемо, не думаємо про державу. Ваш синок у козацтво вбивається, а що воно сьогодні, оте козацтво! Справжнє Січове було знищене царем Петром, а далі пішло-поїхало… Одяглися, обвішалися купованими цяцьками і ходять — гадають як би ото прилаштуватися до свинячого корита…

За вечерею Вовнице інсценував такий клопіт до матері, що Васюта ледь втримувався, щоб не виказати все що він про нього думає.  З особливою запопадливістю витирав син своєю хусткою піт у мами на вилицях, поправляв долонею спадаюче на лоба пасмо сивого волосся. В такі хвилини Васюта щулився від виникаючого в грудях сорому за вельми облудну поведінку Вовнице. Як він міг, з такою любов’ю до матері, зрадити її, довести до відчаю материне серце. Хіба думав про матір, коли йшов на перше своє злодійство.

Сам Васюта майже й не бачив своєї матері, його з дитинства виховував дідусь, розповідаючи про свою революційну молодість, про криваві бійки з білогвардійцями, а потім з ворогами революції. Так що бажання побитися з однолітками було у Васюти в крові. А в тому що хтось когось вдарив ножем в груди він не повинен. Його признали вбивцем, бо саме в нього цвіркнула  крові забитого. Була така ж і на вбивці, але вбивець був синком великого місцевого урядовця. Васюта навіть не виправдувався, бо діда на той час вже не було в живих. Правда на суді сказав, що ножа встромив хлопцю в груди подумки, бо відбитків його пальців на ножі так і не знайшли. Але суддя не звернув на це уваги. Немало зустрічав Васюта по таборах хлопців без вини винуватих, як міг допомагав їм, захищав від нападів, особливо, коли вже був вдруге засудженим. Вовнице він поважав за його чималий внесок у захист хлопців, що відбували терміни по таборах Росії. Але значно більше уваги він приділяв громадським спілкам міста, дитячим будинкам, ветеранам війни та праці. 

 

— Українці чухаються від задоволення, що нарешті отримали незалежність, не помічаючи як щупальця Росії паралізують її економіку. На жаль, там немає такої людини, як Лукашенко. А біда України в її неосяжній релігійності. Люди розповзаються по сектам, у вчорашніх Палацах мистецтва, замість того, щоб працювати, моляться за Україну невідомо яким богам. Один поет писав: «Що, прийшовши з церкви люди роблять? І оселю і худобу кроплять».  Чим більше патріоти моляться за свою Україну, тим більше занепадає вона під вплив Росії. Краще б, замість молитов, вірші Шевченка та Франка вчили. Ми частенько спілкуємося з одним українцем, що мешкає у Білорусії. Петро Колодій, книжковий хробак. За Україну горлянку перегризе, але жити туди не їде. Побоюється з глузду зійти, дивлячись на все, що там робиться. А робиться там те ж, що робиться в Росії. І грабують і вбивають, але певні, що вони на білому коні… незабаром у Європу в’їдуть… А україномовні книжки з полиць магазинів наче вітром здуло. І газети усі російськомовні. Коли так, які ви українці, лягайте знову під двоголового російського орла з вашим тризубом, і насолоджуйтесь, коли він вашим же тризубом та вас трухати буде. 

Вовнице заіржав, задоволений своїм соромітним жартом.

Але Васюта на такий жарт гидливо зморщився.

— Досить присмішок, сміхотун… закінчимо балачки про Україну. Я знаю людей, які життя покладуть за незалежність Батьківщини. Я їм щиро співчуваю. Хоча сам я нібито росіянин, бо народився в Комсомольську. Дід щоправда з України, як вип’є, українських пісень співав… 

 

Сьогодні всі, хто йде в політику, так звана наша інтелігенція, має на думці одне — як краще пристосуватися до влади, бо той,  хто при владі, може робити все, що спаде йому на думку, не озираючись на державні закони. В Росії вони не підсудні, хіба що хтось необачно мовить недобре слово про урядовця, що займає вищу посаду.  

 

 Бог сучасних урядовців — це хабарі. Учорашні комуністи водночас перетворилися в запеклих демократів, побігли до церкви молитися, але партійні квитки тримають, нібито як реліквію.

 

Коли о шостій ранку повиходили на вулицю, сонце ще не прокинулося, але виблискувало вже в небі скуйовдженим у неспокійному сні волоссям.

— Вовнице цілує неньчину руку, але серце його не плаче солоними слізьми маминої сивини, — промовив Лесик, зручніше влаштовуючись за кермом джипу. — Якийсь він весь нещирий, сам сміється з того, що говорить. Шанує Бога в собі, бо іншого не визнає.

— Крутійство властиве кожній людині, Лесику, — важко зітхаючи, прорік Васюта. — А проте хто з нас не лицемірить? Хіба що ти, Лесику, та може ще пан Каліста, бо до відвертого спілкування він не дуже охочий. Але чого коштує іронічна усмішка в його очах. Лице пана Йвана Павловича красномовніше слів. Я теж лицемір. Показую себе полум’яним прибічником добра, а насправді… насправді я недоріка, дурень, а може навіть щось і того поганіше. Шелихвіст тай тільки. Або, артист, що грає не свою роль. Мені соромно робити те, що роблю, соромно говорити, що говорю, соромно дивитися в очі людини, яка дивиться на мене з довірою. Але зараз треба чекати дзвоника від Івана Павловича. Повертатися в Комсомольськ на цій машині нам небезпечно. По дорозі нас  обов’язково чекатимуть. Доконче чекатимуть. Водій «Уралу» своєї помилки не вибачить. Я бачив його лице — вояк у високому чині, котрому край потрібні гроші. Але він їх не заробить. І я не дам, бо — він вбивець.

Каліста, як і домовилися, дзвонив зі стільникового телефону, позиченого на хвильку за сто карбованців у незнайомої жінки. Він сказав де чекатиме їх особлива військова машина, куплена п’ять років тому його приятелем у розформованій військовій частині. Сам водій мешканець Комсомольська, в Хабаровськ приїжджав прикупити на базарі для перепродажу деяких поцінних речей. Джип вони залишили на платній стоянці, його через декілька днів пригонить Лесик, який був вельми задоволений цією тижневою відпусткою.

Каліста розповів, що вночі казна—які типи вдерлися в номер готелю, але особливої підозри у нього не викликали, бо, як потім з’ясувалося, п’яні помилилися поверхом.

Господар особливої військової машини, Степан Стеменко, улаштував Васюту з двома водіями в кузові, Каліста посадив у кабіні поряд. Вони рушили в напрямку Воронежського шосе, потім скерували на федеральну трасу, де Васюту з хлопцями чекав старенький «Мерседес» Бармена Серга. А Каліста з приятелем рушили до селища Мирного, де в «Автосалоні» вирішили дещо підремонтувати.

Придуманий Васютою план повернення спрацював безумовно. Серга знав трасу як свої п’ять пальців, так що через чотири години вони вже обідали в кав’ярні, де їх обслуговував змінник Бармена Серги, Бармен Марко.

В дорозі що за сон, безсонна ніч у квартирі Вовнице давали себе знати. У Васюти в кав’ярні була своя невеличка кімнатка, де він і улаштувався на відпочинок. Лесика Серга відвіз додому, а сам заснув прямо в машині, бо через декілька годин йому треба було зміняти Бармена Марко.

А Васюті приснилася мати Вовнице, усміхненими сумними очима вона дивилася йому в очі, наче докоряла в чомусь. У тому ж сні він пережив страшезну нудьгу по чомусь невідомому. Можливо по рідній матері, якої не знав, а можливо по собі, загубленому в омані не зовсім зрозумілого йому життя. Прокинувся Петро Семенович від власних схлипів. Подушка була мокрою від сліз, а нога боліла так, наче приклали до неї розпалене в багатті залізо. Він подзвонив бармену щоб той приніс йому кухоль пива.

За вікном вже сутеніло, він проспав майже чотири години, але в тілі все ще царювала дика безмежна втома. Спав він не роздягаючись, навіть не розстібнувши паса, можливо саме це й не дозволило організму як слід відпочити. А що поробиш: звичай, як кажуть, лячній за неволю. Добра половина життя пройшла в таборах.

Серга ввійшов, підсунув до ліжка стілець, поставив на нього кухоль, і, хоча знав, що Батя п’є пиво без заїдків, додав тарелю зі шматочками вудженої сьомги.

— Тобі після дороги треба відпочити, що там в залі?

— Відпочиває народ, — відповів бармен, — потім відпочину…

— Потім буде потім, у мене в Мирному Іван Павлович сидить. Треба його привезти, бо по душі кішки шкребуть.

— Це негайна справа?

— Тільки після доброго відпочинку. Подзвони Марко, нехай забіжить…

Через годину Бармен Серга вже відпочивав у своєму ліжку.

***

Передбачаю, що дехто, читаючи мої писання, буде іронічно посміхатися, бо зовсім не таким він уявляв собі, чи навіть бачив Петра Семеновича Васюту. Будь ласка, мій шановний читачу, ти маєш право швиргонути цю книжку в розпалену піч, або в багаття. Я не буду ображатися. Кожна людина бачення світу черпає зі свого джерельця, моє  ж джерельце стугонить і виплескує цівки великого жалю до закатованих урядом людей. Кожна перебудова не обходиться без жертв, кажуть нам її призвідники, але не подобається мені така постава питання: мільйони загиблих відходять у безвість, а дурному призвіднику, щиро вдячні похлібці-злодії, споруджують величезні пам’ятники. Їм байдуже що принесла суспільству ота перебудова, вони задоволені тим, що отримали від пролитої крові.

Отож не поспішайте з висновками. Моє серце завжди билося, б’ється і буде битися в одному ритмі з людьми, котрих примусили жити, шукаючи заїдки по гидотних смітниках доведеного до облуди суспільства.

Щоб здійснити завзяті задуми потрібно мати не тільки відповідні почуття, але й розум. Кволість, звичка пливти течією, людину, завзяття котрій вистачає тільки на час, яким у нашому випадку показав себе Горбачов, до добра не доводить. Та ще при оточенні бовкунів, котрими завжди славилася Московія.

 

Неспішно підкрадається вечір. Сонце сідає в хмару, Ніна Марківна певна що завтра надовго задощить. Вони з Іваном Павловичем сидять в її квартирі на лоджії, синок Ніни Марківни, Сашко, вже спить. Він трохи прихворів, а може хтось із місцевих підлітків зіпсував настрій. Ніна Марківна питає, коли нарешті Каліста повісить на місце свічаду на кухні, чи довго ще буде отой гачок натякати на його чоловічу слабкість?

— Викрутку кудись сунув, не знайду. А без неї люстру до проводки не приєднаєш, — стенув плечима Іван Павлович.

— Отак і вечеряєш у пітьмі?

— Мені вистачає коридорного світла.

— Сходжу пошукаю вивертку у себе.

Ніна Марківна підвелася з табуретки, але Каліста утримав її.

— Посидьмо трохи, на душі якось кепсько сьогодні.

— Це перед дощем.

— Перед дощем замороки в голові, а тут в грудях пече.

— Чи не посварився бува з Васютою?

— Чого мені з ним сваритися. Ні, Ніно, боязко мені за нього. На Васюту відверто полюють, а він сміється. Сміється, але я бачу як важко дається йому кожний крок. Він не вірить в те, що робить. Інші зі шкіри пнуться щоб уп’ястися до державних структур. Невігласи рвуться до ради, якщо не зачепився за державну або районну, крайову, цілить хоча б у містечкову. Бо це вже сходинка, з якою можна плигнути вище. А спровокую такого на співрозмову, одразу бачу що воно таке! Соромливі люди до влади не пнуться. Бо одна вівця поміж вовків погоди не зробить.

— Ми що ж, так і будемо товктися над проваллям шлунка? Дійдемо Содоми та Гоморри. Звідки вони випурхнули, оті хижаки з кривавими пазурами?

— Про це добре казав Васюта. Зійшлися три бранця — Єльцин, Гайдар та Чубайс. Гайдар вихопив батькову шаблюку й кричить: гайда, хлопці, погуляємо! А Єльцину що, йому аби скасувати дурний настрій після учорашньої п’янки. Погарцювати перед народом його хлібом не корми. А далі вже поналізало усіляких мудреців демократів, котрі нічого окрім власного носа не бачили. Почали махати гайдарівськими шаблюками Немцов, Чубайс та Хакамада. Звісно — дітлахи, знайшли собі цікаву іграшку розтрощити на дрізки імперію. І розтрощили. І жодному навіть на думку не спало, як підтримати розкиданих по вітру людей. Все порушили… Але їх гру кримінальною не рахують, у криміналі сьогодні ті, хто допомагає Росії вижити.

— Ти маєш на увазі Васюту?

—І Васюту і Вовнице, і чимало інших. У відміну від губер-наторів та мерів палаців вони собі не купували, все роздавали поміж люди. 

 ***

Жінки з разками, схожого на білу квасолю, намиста на шиї, в білих блузках і довгих до п’ят спідницях, кружилися у веселому танку, але у глядачів лиця були байдужі: дівчата тинялися, наче сновиди, поміж ятками; хлопці нашорошено зиркали на міліціонерів, покликаних оберігати на майданчику абиякий лад. Сам Васюта сюди приїздив тільки на свята, тепер вже вся відповідальність за перебування дітей в Палермо лягала на плечі Каліста. Особлива вимога Васюти — слідкувати за поведінкою наставників, поміж котрих були люди з кримінальним минулим. Ніякого насильства над дітлахами, ні морального, ні, не дай боже, фізіологічного. За замах на ґвалтування вища кримінальна кара. З чого вона укладається Іван Павлович нікого з оточення Васюти не питав. Закони злочинців його мало цікавили, а що стосується дітей, він сам був здібний вчинити над кривдником швидку розправу. Його кулака вже покуштував спортивний наставник молоді, Микола Жук, який мав дурну звичку ходити, постьобуючи себе по штаням тонкою гнучкою лозиною. Іноді, наче ненавмисне, лозина потрапляла на сідниці якогось невгамовного хлопчиська. Іван Павлович двічі попереджав Жука, а втретє показав таки свій хвацький норов, так стьобонув наставника кулаком поміж очі, що той гепнувся на землю і очуняв коли йому на лице хлопчаки вилили цеберку холодної амурської води. Після цього Жук почав ставитися до Каліста з великою пошаною, а головне позбувся дурної звички лякати дітлахів лозиною.

— Катюзі по заслузі, — так оцінив Жук поступок Івана Павловича.

Не всі навіть в технічному відділі заводу знали, що в часи студентства Каліста займався боксом, і, як кажуть, бував у бувальцях, очолюючи студентські будівельні ватаги.

Васюта не жалів грошей на книжки для дітей, на залучання на острів колективів художньої самодіяльності. Запрошував навіть столичних зірок, але таке бувало не часто: відомі радянські співаки до нього не їхали, а сучасні вискочні його відверто дратували.

У Каліста на острові була своя невеличка кімнатка у двоповерховому дитячому будинку. Умеблювання так собі — стіл, ліжко та крісло-гойдалка. Навіть телевізора не було, як казав кримінальний Батя: «Не та в тебе. Іване Павловичу, посада, щоб в’ялитися на телевізійні дурниці. Краще діткам книжки в бібліотеці читай. І Каліста читав, читав ледь не по пам’яті улюблений роман Михайла Булгакова «Життя пана Де Мольєра». Здавалося б, яке діло голодранцям, безбатченкам до якогось французького драматурга. Але слухали, тамуючи подих, бо особливу увагу Каліста приваблював до перших сторінок роману, як з недоношеного дитяти виросла славетна людина. І ще багато чого вони пізнавали про королів та принців. Не посада робить людину славетною, а серце віддане людству. Іноді, читаючи роман, Калісто не витримував своїх почуттів, горло перехоплював спазм, і тоді дехто з дітей теж починав ховати очі від друзів. І це було особливо дивно. Слухати Калісто приходили навіть пропалені життям, кримінальні авторитети. Вони просили у Івана Павловича дозволу взяти книжку на ніч, обіцяючи не заплямувати, своєчасно повернути. Вони обертали палітурку, навіть цигарок не курили, читаючи. І це в той час, коли майже усі смітники міста були вже завалені художньою літературою.

Навіть сам Васюта не міг порозуміти, що робиться з його приспішниками, з якого такого переляку вони почали читати книжки. Одного разу він попросив Каліста принести йому на двійку днів «цього вашого Мольєра», але з якого боку не приступав до читання, ніщо його в цьому романі не заворожувало. Тоді Калісто почав читати сам, і відбулося диво — захопило таки життя пана Де Мольєра відомого авторитета. Прочитав він не тільки цей роман, але й «Білу гвардію», «щоб дізнатися, - казав, - проти кого воював у Громадянську мій чекіст-дідусь». Не сподобався Васюті славетний роман Булгакова «Майстер та Маргарита», не раз починав він його читати, але так і не прочитав. Не чіпляв цей тріллер за душу і самого Каліста: «Немає в ньому справжніх людей», - казав він, тоді ще живому, письменнику Кореню, а той навіть слиною бризкав від обурення. І ось нате вам, дійшов такої глупоти — застрелився. Думав, що такий вчинок відразу поставить його поруч з Хемінгуеєм!

— Красно тобі дякую, — казав Васюта, повертаючи «Вибране» Булгакова Івану Павловичу. — Тепер буду морочитися не одну ніч, катуватися собою. Не було в моєму юнацтві таких книжок, та й взагалі не звертав я на них уваги. Мабуть з-за діда все, він ставився навіть до Достоєвського байдуже… Читав я, пам’ятаю, модні в той час детективи Адамова, Вежинова ще пам’ятаю… Злочинці мені подобалися більше ніж мисливці за ними. Можливо це й було негативним впливом на все моє даль ніше життя. А про Мольєра я тоді не читав, хоча книжка його творів у дідуся була. Не читана стояла на полиці.

Працювати з дітлахами, коли вони тебе поважають, і легко і корисно. Вони іноді знають про сучасне життя-буття більше ніж місцеві політологи. Правда не все в будинку для підлітків вдовольняло Івана Павловича. Іноді, наче сніг з чистого неба, падали на його голову батьки якогось хлопчика. Вони претендували не тільки на синочка, але й на все його майно, подароване Васютою: себто ліжко, стільниковий телефон, одяг. Проти таких батьків Каліста виставляв кримінальну гвардію, яка поводилася з пришельцями не дуже шановано. Це вже потім він дізнався що такі провокації влаштовували робітники місцевої прокуратури, щоб тряснути трохи кишені Петра Семеновича Васюти. Добре що він на такі випадки не ображався, допомагав і слідчим, якщо вони справді попадали в скрутне становище.

Не раз, заходячи в магазин, Васюта бачив як тупцяли біля прилавка з копійками в руці почесні в свій час люди міста. У нього виникало хворобливе бажання підійти і віддати доброму знайомцю все, що мав по кишенях.  Засвідчити що твій гаман ще не охляв. Але ж соромно, бо це — наче сунути копійку злидарю якомусь. Каліста, навіть під зашморгом, не допускав такої думки – піти злидарювати. Признати свою поразку перед оточенням Єльцина?!. Та ніколи! Невігласи, які тільки й вміють пишатися собою! Краще єднатися з  співчуваючим тобі криміналом, аніж чекати чогось доброго від ідейних неуків.

На острові, який Васюта називав Маленьким Палермо, у Каліста вистачало часу не тільки читати книжки дітям, але й міркувати іноді над гарячковими рухами державних урядовців. Криза 1998 року примусила його написати і відправити листа ПППППП, на якого уповав, тримаючи його за розумнішого політика та економіста. Але відповіді не отримав. Мабуть не він один волав до здорового глузду людей, блукаючих чагарниками зруйнованого господарства. 

Якось в пообіддя катером на острів прибув такий собі дженджуристий  молодчага, сунув Івану Павловичу під носа освідчення власного кореспондента «Комсомольської правди». Каліста зміряв джиґуна доскіпливим позирком: чимось не сподобався він йому. Сучасні журналісти так не одягалися.

— За яким дідьком приїхали? — поцікавився, застьобуючи на сорочці гудзики.

Був пообідній час, діти саме відпочивали по своїх кімнатах, а він прав у невеличкій баюрі під осиками шкарпетки сплячих малят-п’ятиліток, Санька та Павлика, які навіть на пісковому острові ухитрилися знайти брудну калюжу.

— Мені треба пожити у вашому будинку, поспілкуватися з дітлахами, — беззаперечно заявив журналіст, ім’я та прізвище якого Каліста не встиг навіть прочитати, так швидко джиґун закрив своє освідчення.

—У нас не готель, пане журналісте, — насмішкувато відповів Іван Павлович. — з діточками поспілкуєтесь прямо отут, на пляжі. Побажаєте повечеряти з нами, будь ласка, але по-перше дозвольте досконало ознайомитися з вашими документами.  Посвідчення про відрядження — будь ласка…

Журналіст навіть лицем зблід.

— Ви що тут, білини об’їлися, вам журналістського освідчення мало?

— Мало, пане, як там вас?.. У наш комп’ютерний вік кожний пройда таке освідчення має.

Іван Павлович неспішно розвішував на простягненій поміж осиками мотузці дитячі шкарпетки. Він був певен, що прибульця підіслали на острів, якщо не міліція, то сам Васюта, з бажанням перевірити як він виконує свою виховальну роботу.

Але журналіст виявив себе великим нахабою, почав звинувачувати персонал дитячого будинку в ужиткуванні хлопчиків. Це вже було надто. Іван Павлович спаленів від обурення.

— Ти на що натякаєш, невігласе! Ще раз цвенькнеш і лежатимеш мерщій в оцій баюрі…

Відкопиливши щелепу, журналіст пішов було на Каліста, але той так встромив йому кулака в підборіддя, що той і справді гепнувся навзнак, втрапивши головою в нагріту сонцем воду піскової ковбані.

Іван Павлович дерзнув було підхопити нахабу, поставити на ноги і врізати як слід, але регіт дітлахів з відчинених вікон, примусив його заспокоїтися.

— Так йому, Іване Павловичу, так, — кричав, вискочивши на вулицю, дванадцятирічний підліток, Сашко Бевз. — Він вбивець, вбивець він… Сестричку мою, Галю, зґвалтував і запропастив кудись. Дайте я його втоплю…

Підліток не дав «журналістові» підвестися, скочив йому на лице і почав топити в баюри.

— Схаменися Сашко, не треба, сидіти за цю падлу мені, розумієш. Ми його в міліцію здамо…

— Арештовували його, але, бачте, гуляє, діточками ласує, перевертень. Не треба його відпускати, втопити треба, щоб ніхто не бачив і не чув. Віддайте його нам, ми самі це зробимо…

 

Людство сміється над нашими плачем, бо плач рабів —  що може бути огидніше! У дикого звіра більше почуття гідності ніж у людини-злодія. А хто їх робить, хто виховує отих злодіїв? Посівши владою, невігласи виштовхують підлітків, за незначну провину, на тирлище лагерного заточення. Що з ними там роблять відомо хіба що кримінальним авторитетам, котрі пройшли огонь, воду та медяні труби…

Іван Павлович подзвонив Васюті, спитав як діяти у таких обставинах?

— Ґедзя придержіть, я зараз буду, — пролунало у відповідь.

Сашко добре таки пройшовся блискучим одягом джиґуна. Зв’язавши краваткою ноги, відтягли в гущавину молодого верболозу поза будинком. Витягли й передали Івану Павловичу освідчення журналіста на ім’я Семена Семеновича Короткова. Ґедзь — було його кримінальне прізвисько…

Що сталося з Ґедзем Івану Павловичу не докладали, але з острова його не випроваджували, і на острові більше не бачили. Коли прийшов на катері слідчий, діти в один голос твердили, що Ґедзь відплив на протилежний берег Амуру. Але скоріш за все його втопили подалі від острова охоронці Васюти. Ці хлопці вміли тримати язика за зубами… Очевидно про долю Ґедзя було відомо Сашкові. Якщо раніше він майже весь час сидів самотньо на березі, дивлячись у напрямку міста, то після того випадку, наче йому крила причепили, весь час знаходився в оточенні дітей: плавав, грав у футбол, навіть співав в ансамблі молодих співаків.  

 

***

Васюта залишився ночувати в своєму маленькому Палермо, але не в кімнатах, а в розп’ятому Лесиком намету. До півночі просиділи вони з Іваном Павловичем під зоряним небом у води, розмовляючи під легкий плескіт наповзаючи на пісочок хвиль. Початок розмови чимало здивував Івана Павловича. 

— Про сучасну владу ще в сорок другому році писав у своєму щоденнику відомий кінорежисер Олександр Довженко.

— Це жарт?

— Аж ніяк не жарт, писав чорним по білому.

—І що ж він там писав, як її обмалював.

—А ось так, сучасна влада відрізняється від інших тим, що посівши нею, ніхто, навіть визнана суспільством шляхетною, людина не може сказати правди. Які вже було благородні люди не посідали російською владою, щось заводило язика і вони верзли і робили таке безглуздя, що у цілого світу очі на лоба лізли. А як тільки вишпурять дурня з посади, все стає на свої місця. Недоук перетворюється в людину. Дехто, ставши на це зачароване місце, міняється так, що його не впізнають рідні діти. О, російська владо, якою вона була ще при московітах, такою і залишилася! Навіть Петро Перший, прищепивши їй вкрадену від українського древа парость — російська, тільки зміцнив цю недугу, яка з часом заволоділа й українським урядницьким загалом.

Каліста ствердив висновок Олександра Довженка такою тирадою.

— Цієї хвороби по усіх державах вистачає. Розумні люди до влади не йдуть, а дурень вчепляться в неї наче кліщ, і ссе народну кров, вводячи людям в мозок знеболюючу брехню.

Але Васюта енергійно захитав головою.

—Е-е ні, голубе, не всі. Там де влада захищає себе діючими законами кровожерні кліщі довго не затримуються. Вони, звичайно, з'являються, як усілякі повтори в природі, але щоб люди починали на них молитися, таке буває тільки в Росії.

Такі відверті розмови поміж Васютою та Іваном Павловичем виникали тільки тоді, коли вони залишалися наодинці. Васюта при цьому час від часу насолоджувався ковтком пива, а може прочищав таким чином осиплість, яка, можливо, саме від пива і виникала при отакій дружній співбесіді. Каліста пива не любив, він пив ковтками сухе світле вино, закусуючи бананом або яблуком. Якщо розмова не торкалася чисто політики, Васюта запрошував на такі посиденьки барда Петровича з його вірною супутницею гітарою. Петрович любив горілочку, правда пив її в таких малих дозах, що майже не п’янів. Спеціально для барда Васюта купував саму коштовну горілку, причому розпочату пляшку Петрович завжди забирав з собою. Це було чималим стимулом не тільки для відвідин, але й для творчого натхнення.

 

Над Росією дим коромислом.

Навіть те, що не може горіти,

Так, буває, сполохне, що висить

Чорний дим понад світом.     

 

Не чіпляйтесь до мене, панове,

Щоб неумисно не засмердіти,

 

Обіцяю вам бути здоровим,

А пісням променіти.

 

За кожний пісенний рядок Васюта виплачував Петровичу належний гонорар. На його зелених пасовиськах паслися й інші, відомі й зовсім невідомі віршомази. Він мав поетичне почуття, морщився коли похилого віку писака читав йому якусь ахінею, але грішми одаровував, на відміну він Президента, який, посівши владою, в першу чергу позатикав роти письменникам.

Але в ту ніч барда Петровича на острові не було, вже тиждень як він наче згинув кудись. Марно телефонував Васюта людям, котрі його знали: ніхто нічого не чув і не бачив.

—Обіцяв бути живим і здоровим, і нате вам…

Про дурне Васюта і слухати не хотів. Він завжди тримав Павловича за незламно шляхетну людину. Але ж щось таке сталося? Вельми дивовижне, бо бард щез нікого не пові-домивши куди…

 

                                            Далі буде