Якби Сонцю золоті лампаси


Оберіг

                              Присвячую Марії Зварич

 

Я не знаю коли, я не знаю кудою

Скерувало буття мої мрійні шляхи.

Від Донецьких степів загайною ходою

Я нарешті прийшов на твої береги.

 

Це містечко твоє, як взірець України,

Я обійти не міг, бо лунали здаля

Твої щирі пісні, наче дружні обійми.

Так завжди нас вітає Українська земля.

 

Ворухне океан камінці узбережжя,

Сивими вусом торкне босоніжок твоїх,

Подарує тобі добрих років довжезних,

І натхненних пісень золотий оберіг.

 

Не з принуки нас несло від рідної хати,

Нас не пестили теплі ходові  вітри.

Так буває коли неможливо здолати,

Виникаюче в серці, багаття мети.

 

Зазирає воно за моря-океани,

Пелюстками вогню опаляє зірки,

Не задержали нас сльози рідної мами,

Не втримали Вітчизни святі закутки.

 

Шерехтить океан, точить хвилями скелі,

Що не вкоїть життя, все піде до пуття,

Шерехтить океан, м’яко править і стелить,

Заколисує нас в спадкове забуття.

 

Я вітаю в тобі вічий біль України,

Її гідну погорду й довге незалежне буття,

Я вітаю в тобі оберіг її днини,

Що лунає піснями по всіх роздоріжжях життя.

 

Це містечко твоє, як взірець України,

Я обійти не міг, бо лунають здаля

Твої щирі пісні, наче дружні обійми.

Так завжди нас вітає Українська земля.

 

***

Немає в мене з юних літ

Довіри батькові і сину.

Зустрівши, обійме, як слід,

А обійдеш, ударить в спину.

Турботи друзів — хитрий хід,

Щоб все твоє собі хапнути.

Якщо й покличе на обід,

Чи убережися отрути?

Він скаже: кожному своє.

Турботами себе обважить,

За упокій вина наллє,

І в ліжко кинуте твоє

З дружиною твоєї ляже.

 

***

Його виховували, вчили.

Йому на теренах людських

Такі відкрились небосхили,

Що перехоплювало вдих.

Весь в ланцюгах, від перемоги

Завзято до поразки йде,

Шукаючи в людині Бога,

А знайде, проти повстає.***

Якби сонцю золоті лампаси

Та кашкета з кокардою,

Ми б його шанували,

Честь йому віддавали.

 

Але сонце зранку до присмерку

Працює, очей не мружачи,

Піклується кожною рослиною,

Кожною живою істотою.

 

А ми молимося лицемірам,

Рядженім в одяг клоунів,

У котрих і бог і віра

Це добрий шматок шинки.

 

А сонцю не треба молитися.

Ніколи розумна істота

Не натягне на себе стільки

Блискучої мішури.

 

***

Для когось десять років — ціле життя,

А я своє лічу десятиріччями.

По смітниках часу зосталося каяття

З моїм химерним обличчям.

 

Сім портретів ще можна терпіти.

Восьмого навіть в уяві жахаюся.

Навіть на сірому камені вибите,

Як було каяттям, так і зосталося.

 

Каюся в тому, що був добрим,

Не завжди писав, про що думав,

А чи вони мені до вподоби

Нового віку хоругви?

***

Пошук істини безплідний,

Непотрібний очевидно

Богові і сатані.

Істина до вас не дійде,

Бо спіткнеться на мені.

 

***

Під шаром вічності поховано воно,

Прозоре скло моєї туги.

Як не втікав, не втік я від наруги, -

Не влучив у надійне стремено.

 

Бажання зупинитися було

Таке нестямне, що душа заклякла.

Все на землі дзвеніло і гуло,

Коли на нас зійшло прокляття.

 

Минуле сірим попелом лягло.

Іскрить воно чи ні, яка різниця,

Під шаром вічності пожоване воно.

Згубивши змогу повторитися.

 

***

Навшпиньки ходить сонце по стерні,

Бо боляче йому і боляче мені.

А як приємно по стерні ходити,

Стерню босими п’ятками товкти,

Веселі промінці ловити,

Щоб їх потримати в руці.

 

***

Двадцяте, крицеве сторіччя,

Доба парникових гріхів.

Згубивши людяні обличчя,

Крокує у інші роки.

Життям нашорошені діти,

Дрижать за батьківське майно.

Якої досягли освіти?

Яке отруїло їх дно?

 

Вбивають, женуть із домівки.

За ліжко воюють брати.

Ви звідки прийшли, недоріки,

Й далеко ще мрієте йти?

 

***

Конає ненажерливість людей.

Хапають, аби більше ухопити.

Того, хто заважає, або вбити,

Або за карк схопити і тремтіти

Від зненависті вигнати з дверей.

 

Не люди і не звірі, ми  — наймити

У бізнесу, бо ми не живемо,

Ми мріємо життям заволодіти,

Й надалі їсти краще ніж їмо.

О, боже мій, які ж ми іще діти,

Раби шлунка нестямного свого.

 

***

Кохав чорняву та руду,

Біляву та русяву.

Шукаю їх, куди не йду,

На стрічних очі вп’ялю.

 

Стрічаю чорну та руду,

Біляву та русяву.

Надію маю, що знайду.

Посидимо на славу.

 

Зустріну: начебто вона!

Але волосся сиве.

Не красить жінку сивина,

Обличчя не красиве.

На себе, як не подивлюсь,

Такий, як був, зостався.

Собі признатися боюсь,

Що сивиною взявся.

 

Уже чорняві та руді,

Біляві та русяві

Не посміхаються мені,

Чому, не знають самі.

 

***

Зустрілися. Погомоніли.

Про що, — забув. Ще довго йшли.

Мені кортіло твого тіла.

Ти домагалася душі.

 

Я шуткував. З натяком вірша

Тобі читав. Ми далі йшли.

Я їв очима тіло пишне,

Ти реготала від душі.

 

Прийшли на дачу. Посідали

За стіл. Готуючи окріп,

Я уявляв, що буде далі,

Ти мастила варенням хліб.

 

А потім якось так принишкла,

З-за столу гідно піднялась.

Спитала: чи лягала в ліжко

До мене жіночка якась?

 

На сьоме небо залетівши,

З тобою грався од душі.

А вже надалі, якнайшвидше,

Ми з неба сьомого зійшли.

 

І тіло вже твоє не грало,

І затьмарилася душа,

І я мовчав, і ти мовчала.

Був я смішний, і ти смішна.

 

***

Покликався на світ. Того не тямив —

На світ лише метелики летять.

Від років, що у темряві блукаю,

В очах не тільки вогники мигтять.

 

На полум’я лечу, надія крила

Засмажити, здалека мене зве.

Але пітьма так щільно охопила,

Орієнтири вибила з мене.

 

Блукаю у минулому, щоб вогник

Що блимнув в очі, згинув у пітьмі.

А хто кому з нас голову морочить

Чи зможе хто освідчити мені?

 

***

Дивлюсь у вікно, дев’ятиповерхові

Будинки на мене насуплюють брови,

А то ще зухвало ошкірять роти.

Почнуть муркотіти в пітьмі, як коти.

 

Покликав на каву воркота-кота,

Та настрій химерний, та й кава не та.

Будинок, що дев’ять тримав поверхів,

Отак у дитинстві мені муркотів.

 

Будинки забули про вірші давно.

Долає бажання дивитись кіно

Про вбивства, про зраду, про секс на коні.

А вірші? Здалися ті вірші мені!

 

***

Сумуючі, про тебе розповім,

Бо виникла в душі така потреба.

Бо стали ми рядочком проти неба,

Яке давно вже стало не моїм.

 

Хто знає, чи зустрінемося знов.

Твоя душа Росією палає.

Мою ж несамовито опаляє

До України рідної любов.

 

***

На синій паморозі неба

Жовтими плямами зірки

Женуть мене куди не треба,

Але женуть мене таки.

 

Горище Всесвіту, достануся

До нього, кажуть, коли вмру,

Та й то, якщо іконостасу,

Як раб, молитися почну.

 

Минуле, нам у ньому було,

Як у колисці малюкам,

Почнеш квилити, сунуть дулю,

А то ще й вдарять по рукам.

 

Тож ми сміялися, кортіло

Сміятися, бо на землі

Усі ми мали своє діло,

Як люди жили взагалі.

 

А зараз то дефолт, то криза.

Або смітник, або цвинтар.

Та, бачте, біс, що з пекла виліз,

Посів державою, як цар.

 

Тепер вже людям не до сміху,

В пожежах гинуть старики,

І лікарі, царю на втіху,

Кидають їх на смітники.

 

Отак ми зараз і живемо,

Милуємося на отих

Зірок, які живуть окремо,

Поміж убивців та святих.

 

А що, хіба в Росії було

Колись інакше? Не було

Й не буде, бо усім огулом

На смітники людей змело.

 

Там і загинемо, притулку

Не маючи в країні зла,

Де біси взяли в свої руки

Усе, що доля нам дала.

 

***

Життя повернемо, а небо

Яке украли, як вернеш?

Нічого вже мені не треба,

Бо і надію вкрали теж.

 

В пітьмі життя така задуха,

Така гидотна далі йти.

Стовбичить влада чорні вуха,

Щоб чути що гуториш ти.

 

Церковні дзвони наче лезом

По серцю — нікуди втекти.

А влада, що вона там верзе

Чи втямиш ти?

 

***

Три стежини від хатини.

Першою до бога плину,

Другою до сатани.

Третя — погляд з далини.

 

Йшов зріднитися до бога,

Сатана зустрів, недовго

Побазікати ми з ним:

Бог старий, капцями човгає,

Що робитимеш з таким?

 

Остогиділо насправді

Слухати церковні вади,

Бурмотіти казна-що.

Сатана піти порадив

Зустріч смерті з коньячком.

 

Смерть ретельно привітала.

Сіли. Випили чимало.

—Ти до бога не ходи, —

Каже смерть, — в раю біди

Зараз більше ніж у пеклі.

Бог давно вже вмер, запеклі

Чорні богові сини

Винуватять без провини,

Таким чином райські днини

Роблять святами вони.

 

Краще йди до сатани, —

Каже смерть, —  йому в чани

Рай, живиці постачальник,

Перекрив свою трубу,

Бо святим не вистачає

На священну боротьбу.

 

А коли сміється пекло,

Вже й святі летять не сміх

Від святої небезпеки,

Від тенет отих святих.

Так куди, питає, підеш,

Смерть, коли скінчивсь коньяк.

Подивився я на південь

І гуторю смерті так:

— Вош Господь, завжди дорідний

Косить грішних і святих,

А мені ще не обридло

Черговий зробити гріх.

У шинкарки дивні очі,

Тіло смачно-золоте.

Дочекаюся до ночі,

Подивлюся вар’єте…

Як запалять кров в судинах

Юні грішниці святі,

Під шинкаркою загину,

Щоб до раю не піти.

Смерть жартує: — Я з тобою

І сама ото б лягла,

Тільки стати молодою

Мені доля не дала...

І пішла собі, косою

Срібно зблиснувши, на шлях,

Де машини диким звоєм,

Надолужували жах.

 

Я ж пішов веселим степом

До шинкарки у село,

Бо і зелено і тепло

На душі в мене було.

 

***

Я не знаю, чого отак сумно мені,

Дощ по вікнах краплинами креше.

Сонце сіло на хмару, як вершник.

Що й казати — воно на коні.

 

А за сопками, там, вдалині,

Де, здіймаючи хвилі впівнеба,

Океан шаленіє в борні.

Може так воно й треба?

 

Може досить сидіти в пітьмі,

Оббігати, лякатися волі…

Ген, як весело дощику в полі

Танцювати з босими дітьми!

 

Хіба сам я не шаленів

Під дощами липневими, сонце

Пробивало, почувши мій спів,

Поміж хмар блискотливе віконце.

 

Од би зараз стрибнути мені

Із вікна, осідлати хмарину,

Й заволати, що я на коні,

Святе сонце схопив за чуприну.

 

Я відважний, брутальний, лечу

Над Сибіром, над Волгою плину.

В Україну лечу, в Україну!

Від захвату громами кричу.

 

***

Знати б звідки йду та куди,

Ще й кого на шляху зустріну.

Попросив у дівчини води,

Закохався я в ту дівчину.

 

Попрощався, щоб далі йти,

Але жагою охопило.

Попрохав ще ковток води,

Та на землю присів безсило.

 

Вона каже: так я піду.

Я благаю: посидьмо трохи.

Знов спекоту вітрець гойднув,

Так що встати не маю змоги.

 

Пропоную:  а що як ми

Разом підемо до джерельця,

Бо останній ковток води…

Не остудить мойго серця.

 

***

Життя мине, залишивши натяк

Які були ми молоді та гарні,

Натяк діткам, які живуть не так,

Блукаючі в облуді та омані.

 

А ми, що ми знаходили в пітьмі

Коли безтяму йшли на блискавиці.

В облуді та омані жили ми

Філософи, поети та провидці.

 

А далі що? А далі, як було,

Як є сьогодні, так і далі буде.

Бо стільки зла у людства набуло,

Що його вже ніколи не убуде.

 

***

До пекла мостимо шляхи

Бажанням солодко поїсти.

На Бога складемо гріхи,

Щоб раєм впевнено посісти.

Такі розумні і такі

Палкі в нестямному бажанні,

Що шкіримося, як вовки,

На ощадне світопізнання.

 

Бо небо, сонце і земля

Належать тім, хто має гроші,

Що без заможних навіть дощик

Вже не зволожує гілля.

 

***

Куди йдемо буремною ходою,

В яку нестяму нас майбутнє зве.

Став Всесвіт полем. Стежачи за грою

Суспільство від захоплення реве.

 

***

Вбиваючи в ім’я Бога

Незборених, чи можливо

Суспільству бути здоровим,

Розкішні збирати жнива.

 

***

Обридла мені Росія,

Держава, яку бентежить,

Що є ще у світі сила

Що скоса за нею стежить.

 

Була вона, є, ще й буде,

Бо людству цікаво знати,

Кого ця незламна юда

Сьогодні веде до страти.

 

***

Зачовганими східцями до раю,

З довгим кодолою в руці,

Він ранком йде. Коньяк сьорбає.

Сховавши усмішку в лиці,

Ранкові ловить промінці.

На манівці не поспішає,

Нехай від жаху потремтять

По закутках, бо п’яний кат

День починає з насолоди,

 

Він п’є коньяк, бо він не злодій,

Працює він не абияк.

З кодолою він дійде згоди,

Бо інакше не знає як…

 

***

Я все забув, забув пітьму,

В забої висмикнув ліхтарик,

І наче хтось у спину вдарив,

Так років п’ятдесят тому.

 

Я так втомився, що не міг

Дістатися до штреку, ліг

В забої, висмикнувши світло.

І так було мені огидно

 

Своєї втоми, що торік

Я від своєї долі втік.

Зробивши це не дуже гідно…

Як від дружини — чоловік.

 

***

Після посухи та злої спеки

Не землю завалюється негода.

Злива, наче вода з цеберки,

Хлище по жнивам та по городам.

 

Рве з мотузків огіркові гудини,

Струки гороху в грязюці купає,

Тиждень вже землю січе безупинно.

Хмара, як вкопана, не посуває.

Кажуть буває така вибухівка,

Хмари дощові на дрізки шматує,

Тільки Москва на запроси хіхікає:

Почекайте поки вітер задує!

 

А вітру до фені наші проблеми,

Як і Москві, бо Москва спочиває,

Все забирає у нас даремно,

Навіть те, чого в нас не буває.

 

Отак і живемо, кому що сниться

Вродлива жриця зі ЗМІ питає.

Чи сниться нам російська столиця

Яка на наших кістках спочиває.

 

Уходить мова

                          Костянтинові Бельди

 

Тче весна зелені покривала,

Молоді здіймаючи крила,

Де нанайська мова не буяла,

Відцвіла, плодів не набула.

 

Доконав великий та могутній.

Що для нього твій зворушений спів,

Що йому твої батьки забуті,

Коли він вже Всесвітом посів.

 

Вабить зір здивованого пихи

З шкір риб’ячих зроблений халат.

Дикі люди полювати звикли,

Тільки м'ясо, шкіри не їдять.

Згодом до нової мови звикли,

Нової привчають немовлят.

Мовою, що втрачена на віки,

Тільки кедри в лісі гомонять.

Але й кедри знищать незабаром,

Щоб забули, наче й не було,

Як недовго мову забували:

Лочи що приніс добро, чи зло?

 

Про нанайців мовою російською

Пишете, катуючи батьків.

Вибачай, мій друже, шлях неблизький

Від святинь до наших матюків.

 

Ти його пройшов без насолоди,

Скиглячи очима від журби,

Мова що з ім’ям твоїм уходить,

Чи позве кого до боротьби?

 

***

Невдовзі вмру, не сподіваюся

Що кленом в лісі проросту,

Мені так весело співалося,

Що ледве втримував сльозу.

 

З якого бісу, запитаєте,

Які там сльози, коли спів

Зеленим листячком  торкає

Срібних ранкових промінців.

 

Співав я легко та невдало.

Співав, як плакав, як сміявсь,

Бо серце лунами палало,

Що з неба сходили до нас.

Невдовзі я замовкну, досить

Пишатись сміхом та слізьми,

Від промінців в ранкових росах

Вдихати паморозь зими.

 

 

***

Чорні видовжені очі

І жорстке твоє волосся,

І струнке засмагле тіло,

І… не знаю що сказати.

 

Зиркнула наче з безодні,

Охопило жахом груди,

Посміхнулась загадково,

Аж відтяло язика.

 

Знову зиркає очима.

Бачу, начебто чекає

Чи підійду я до неї?

Я не втямлю що робити.

 

Щоб така красуня мною

Зацікавилася сивим

Не збагну у мрії навіть,

І, як телепень, стою.

 

Аж дивлюсь, вона підходить,

Посміхаючись, питає:

Часом ви не заблукали,

Я проводжу, коли так?

 

Я забув, що вдома гості,

Що образиться дружина,

Що сьогодні в мене дикий

Сімдесятий ювілей.

 

Чорні видовжені очі,

А вуста які, а груди!

Березневе моє свято,

З глузду з’їхав я чи що?

 

Обморочений, як в двадцять,

Очманілий, як в п'ятнадцять,

Не помітив я, що йдемо

У безмежжі світовім.

 

Чи там хвилі під ногами,

Чи важкі дощеві хмари —

Твої видовжені очі,

Твої груди… де вони?

 

Одинцем у пустці неба

Буду я тебе шукати,

Та хіба красуню знайдеш

В сімдесятий ювілей.

 

***

Не згадував хлопців, з якими я вчився.

Не згадував жінку, в яку закохався.

Не згадував, навіть, батьків... не молився

Місцевому богу… навіщо він здався.

 

Я довго блукав поза світом і мрякою,

Я смерть свою вигадав, сам і оплакав.

З джерела свободи жагу тамував,

Всього не спромігся, не все подолав.

 

Я плачу, коли Україну мою

Хапає за карк безсоромна Росія,

Коли балабонить російський месія,

Хибуючи з правди, на котрій стою.

 

Себе ненавиджу за те що живу

В Росії, не знаючи, далі як жити,

В Росії сьогодні живуть мої діти,

Що скажуть, коли в Україну позву?

 

Твоя Україна держава хіба?

Вона не шанує свободи народів,

Немає державності в ній і свободи,

Триває за владу дурна боротьба…

 

Чого тільки я не наслухався, ґедзь

І той так не жалить, як іноді жалять

Оті українці що мають за честь

Кидатися в брата дурними ножами.

 

Приїхали змолоду, доля така,

Тепер їм не треба держави такої,

Яка до Москви повернулась спиною,

І майже в Європу уже утекла.

 

***

Жовтіють клени, йде блакить.

Блакитне небо з жовтим кленом

Над жовтим полем майорить,

В лісочку де-не-де зелене.

 

Мені подобається спів

Пташинок, трошечки журливий.

Що не кажіть, я так не вмів

Співати в полі після зливи.

 

Коли ніхто мене не звав,

Коли нікого я не бачив,

Я по-пташиному співав,

Малим пташкам на добру вдачу.

 

***

Дружина каже що живу не так,

Як треба жити. Не шаную гроші,

Книжки купую, наче в тих книжках

Мої надії найдорожчі.

 

Улаштувати б вдома затишок.

Щось купувати, діточкам дарити.

І лічити щоб гроші, коли ситі

У тепле ліжко ляжемо удвох.

 

***

Я не поет, не майстер слова.

Я у закриті двері б’юсь,

Ісуса я і Ієгови

І не боявсь і не боюсь.

 

Пришестя стільки разів було.

Закатували кращих з нас,

А люди начебто й не чули,

Вдивляючись в іконостас.

 

Ждете нового? Подивіться

В минуле, скільки там людей

Закатував небесний вбивця

В катівнях злих своїх ідей.

 

Я не поет, я — голос предків.

Як їм дрібнили кісточки

Раби церковної безпеки,

У котрих з’їхали дахи.

 

А скільки їх сьогодні їде,

А скільки нас катівень жде,

Коли до влади неук прийде

Та ще Ісуса приведе.

 

Усіх, кому осточортіли,

Пихаті клоуні в церквах,

Почнуть хапати, щоб згоріли,

Як їх месія на хрестах.

 

За діточок ще не боюся,

А за онуків давить жах,

Бо Бог страшніше революцій,

Коли посяде у мозках.

 

***

Не молитися, битися буду,

Щоб не дійти в пітьмі до облуду.

Я шаную не Бога, — Людину,

Україну шаную єдину.

Не молитися буду, а битися.

Рідній мові піду поклонитися.

Діточок шанувати й батьків,

Бо інакше я жити не вмів,

Я ніколи не порозумію,

Хіба можна вбивати за те,

Що молитися богу не вмію,

Що шаную усе, що цвіте.

Що цвіте насолодою жити,

Мирне небо і діток любити.

Як же треба казки шанувати,

Щоб за казку людей катувати!

 

***

Не зрадив я ні прізвища батьків,

Ні вічності, яка благає,

Щоб я не раєм божеським смердів,

А рідну землю робив раєм.

 

І не собі щоб робив, — діточкам.

Щоб виховав в них гідність і відвагу,

До справжньої освіті світлу жагу,

Щоб дати мудрість мозку, міць — рукам.

 

Людей привчили вірити казкам,

Молитися державним лицемірам,

А наша свята віра, віра в себе —

Йти гідно зустріч людям і вікам.

 

Не падати навколішки, а йти,

Щоб не зробити з себе недоріку,

Триматися щоб до скінчення віку

Своєї чоловічої мети.

 

***

Буяли ми щедрістю серця,

Ми йшли на живі манівці,

Тримаючи квітку в руці,

Бо з квіткою весело йдеться.

 

Понюхавши далі пішли,

Трава охолоджує п’яти.

Ми з квітками, наче з грішми,

Йдемо молоді та завзяті.

 

Далечин окрилює нас,

Надія підтримує сили.

Так довго йдемо на Парнас,

Що майже дійшли до могили.

 

Ти скиглиш, о, Музо моя,

Бо квітки давно вже зів’яли.

За все, що ми доброго мали,

За все вибачаюся я.

 

 

 

Comments