ЛЮБОВ ПУЛЬСУЮЧА У ВЕНАХ

 

***

Знову щось

пружиниться у серці,

терпкий смуток...

З трепетом пішла.

Вихором дихнувши

в теплий вечір

вкрила мріями

безсмертя джерела,

що народжує

ту невагомість в грудях,

вічну легкість

і тривожний страх.

І підносять

ген до неба руки,

з світлом сонця

у ясних очах.

Квітко неба,

радосте печалей,

космос тліє

в тихих жмутках слів,

квіти вічні

як минуча старість,

вітер смертний,

як холодна ніч.

 

***

І тріщина на шклі,

немиті шиби вікон.

В чиїх обіймах

засинає день?

А завтра вранці

знов настане літо

у вічнім спокої

відспіваних пісень.

А так перон,

сумні відбитки пальців,

як криза вічності

застиглий в мріях дощ.

А я тебе

запрошую до танцю

в сплетіннях вічноп’яних

львівських площ.

І десь у вирій

відлітає літо,

„Прощай”, - на крилах

вічних літаків.

... Лиш біля ліжка

залишає квіти

остання мрія

у обіймах снів.

 

***

Чекаю дня,

коли незримо очі

наткнуться в темряві

на істинність близьку.

Чекаю дня,

а ще сильніше ночі,

тебе таку

нестримну і палку.

Коли обійме сон

здивовані пелюстки

чужих жоржин,

що впали на диван.

Так непомітно

знов загасне люстра

і десь у серці

гратиме орг?н.

 

***

Ти приходиш нізвідки,

опускаєш на плечі

нейлоновий пагін.

Лиш безмовні свідки –

дві тіні чужі

і спогад.

Але, хто ти?... Мовчиш...

Зазираєш

у втомлені очі.

Лиш у вікнах чужих

вітер гладить

чуже волосся.

Не прощайся назавжди,

жовте листя

не стулить повік.

В невідомості щастя,

а не в дивних

повтореннях слів.

Віч-на-віч, тет-а-тет, наодинці.

Смішно, страшно,

і все в унісон.

Тільки вічність рахує хвилини,

а для чого, -

не відає й Бог.

Ти – примара, солодке марево,

білим смерком

щезаєш у вічності.

- Але, може, зустрінемось завтра,

як завжди, в той же час,

в тому ж місці?

***

Листи ще тліють,

гріються долоні,

минуле чахне

в іскрах спілих груш.

І попіл зупиняється

на скронях.

І тільки осінь

мій єдиний друг.

І все, ні слова,

грузлий смуток неба,

потоками

спадає до колін.

І все чого

у цьому світі треба –

щасливі очі

в тебе у вікні.

 

***

Доторкнися небес,

захистивши долонями серце,

і відкривши вікно

поцілуй підвіконня дощем.

Не дивись на грозу,

бо в очах застигає переляк.

Чуєш? Небо гримить,

обіймаючи вітром тебе.

 

***

Нестримність...

Смутків і дотиків,

бажань і квітів,

листя дерев.

Нестача осені,

мов біля Ратуші

безсмертний лев.

***

Черешні цвіт,

немов вітання

з минулої весни, яку згадую

з подвійним

трепетом

нестерпного

тремтіння

пелюсток

рожевої троянди

в чужому квітнику,

яка незірваною

буде десятиліттями.

Бо не моя ця весна.

Чи чуєш ти?

Я не прийду сюди,

мов відголоском

терпкого бажання,

і за струмком

квітневої води,

із краплі цвіту

вродиться кохання.

Та знаєш ти,

що не вернусь сюди,

де м’яті трави

лоскотали очі.

За потічком

криштальної води

у пам’яті вкарбовано:

„Не хочу”.

Та мрієш ти,

щоб я прийшов сюди,

на хвилях вітру

зримого над краєм.

Так, он, дивись,

як потічком води,

моє кохання

тихо потопає.

 

***

Блаженна мить,

суцвіття

стиглих лип.

Дзижчання

коників

в нескошеній

травичці.

Блаженна мить.

А чую тільки

скрип

своїх дверей

і сниться

твоє личко.

Блаженна мить

і мрій

вільготний чар,

і схрещення

душі

над невагомим

летом.

А чую скрип,

і бій

чужих примар.

І залишаюсь

всього лиш

поетом.

 

***

Затерті на листах

картинки й перші букви.

Несказані слова

стареньких телеграм.

Шепочу в тих листах,

тихенько, ледве чутно:

„Прийди в осінню ніч,

коли я буду сам”.

Прийди, розворуши, -

Заліг в зимову сплячку,

закутався в кожух,

не бачу світла – сплю.

Прийди, розворуши,

одному завжди лячно

ховатися в нічних

мелодіях дощу.

А що, як знов гроза,

і грім тривожить шиби,

і вітер парасоль

краде в свій гардероб,

чи сотню, може, й дві.

Я зачитався, ніби,

Пожовклі ці листи

заманюють у сон.

А ти прийди, прийди,

щоб помовчати разом,

ні слова не кажи,

зігрій повітря плин.

Листи мої тобі

ніколи не відправлю,

хвилину, може, дві,

а, може, сто хвилин.

 

***

Суворі пейзажі бетонного хижого міста,

Холодні картини в застиглих квадратах вікон.

Неначе дитина збираю каштанове листя,

збираючи крихти з сніданку місцевих ворон.

Горішки каштанів вкривають бруківку на площі.

І з гривами леви на лавках безладно сидять.

Для себе нічого у всесвіті цьому не прошу,

Лиш крапельку неба в твоїх ніжно синіх очах.

А вулиці згадують магію перших побачень,

і перші торкання таких несміливих долонь...

Каштани дрімають наслухавшись сотень пробачень,

І вогники гаснуть на вічність спізнілих авто.

Загублені кроки відлунюють тихнучим ехо,

Вмираючим шумом заопівнічних таксі.

Лиш листя пожовкле поволі застелює землю.

„Так! Він пам’ятатиме. Він пам’ятатиме...

                                                               Львів”.