Щиро вітаємо, друже!

В.А.Чорномаз народився 28 серпня 1969 р. в с. Вєдєнка Дальнєреченського району Приморського краю в родині  нащадків переселенців з України (прадід по батьковій лінії переселився з родиною в Примор’я в 1940 р. з с. Чернеччина Краснопільського району Сумської области). В 1986 р. закінчив середню школу у рідному селі. В 1992 р. закінчив історичний факультет Далеко-східного держуніверситету.  В 1993-1995 рр. працював дільничним інспектором Ленінського РУВД м. Владивостоку. Від січня 1996 р. – викладач, старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Владивостоцької філії Далекосхідного юридичного інституту МВС Росії, підполковник міліції.

Ще з студентських часів займається дослідженням історії українців на Далекому Сході, автор більше 20 статей з цієї проблематики. В 2005 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Український національний рух на Далекому Сході (1917-1922 рр.)», кандидат історичних наук. Один із засновників Товариства української культури Приморського краю (1991 р.), член правління, в 1995-1999 рр. - заступник його голови. В 2001-2006 рр. – голова Української національно-культурної автономії м. Владивостоку. Учасник І Конгресу українців колишнього СРСР (1992), І та ІІІ Всесвітніх форумів українців.

 

Народився я 1969 р. в селі Вєдєнка Іманського (зараз - Дальнєрєченського) району Приморського краю на Зеленому Клині. Мої предки приїхали до Приморщини в 1940 р. з Сумщини. Мій прадід по батькові - Чорномаз Стефан Федорович приїхав з дружиною Оксенєю Григорівною (у дівоцтві - Середа) та двома молодшими дочками (Ганною та Марусею) з с.Чернещина (Чернеччина) Краснопільського району Сумської области. Як казала, ніби жартуючи, бабуся - “від війни втікаючи, бо знали, що війна буде”.

Дід матері на прізвище Таран, як розповідала мати, приїхав десь також у 1940 р. нібито також з Сумщини. Хоча мати згадує, що він любив, щоб йому читали книжку Медведєва «Это было под Ровно».  Може там описувались його рідні місця? Більше про материну лінію я майже нічого не знаю. Мати моя Любов Василівна Дємідова (це за вітчимом, хто був її батьком не знаю, але її мати залишалась на прізвищі Шапошнікова - мабуть за першим чоловіком) народилася 30 червня 1948 р. у с.Тіхмєнєво Лісозаводського району Приморщини, тобто сусідньому районі з Іманським, де у с.Вєдєнка 18 жовтня 1946 р. народився мій батько Чорномаз Анатолій Васильович. Його мати (моя бабуся) - Ганна (Галя) ніколи не була замужем, її молодість припала на важкі воєнні та повоєнні часи, але мала чотирьох дітей, яких з допомогою своїх батьків підняла на ноги. Тому хто був батьком мого батька я не знаю, у бабусі поцікавитися не наважився. Так що своїх справжніх дідів не знаю ні по батьківській, ні по материній лінії. Своїми дідами вважав материного вітчима - діда Василя Дємідова (росіянин, мабуть, судячи з прізвища), що мешкав з бабою Марією (мамою моєї матері) у м.Лісозаводську (у них я бував зрідка) та свого прадіда (батькового діда) Степана Чорномаза, який і мав, як мені здається, вирішальний вплив на моє формування, бо наскільки відомо, фундамент особистості закладається до 5 років. Як раз саме цей період мого життя відбувався безпосередньо за участи діда Степана. Коли він помер у серпні (вересні?) 1974 р. у віці 85 років, мені ледве виповнилося 5 літ, але в моїй пам’яті на все життя закарбувався образ прадіда. До п’яти років я був фактично на вихованні у свого прадіда Степана, батьки працювали, бабуся також була ще більш-менш молода та більше займалася господарством, а я - малий, тягався скрізь за дідом, тому я в цей час, як кажуть старші люди, хто мене тоді знав, українською говорив краще ніж російською.

Що я пам”ятаю про нього? Не так багато. Пам’ятаю, що він був дотепний, завжди жартував, мова його була пересипана українськими прислів’ями та приказками. От би той скарб було записати! Але я тоді був замалий, майже нічого й не запам’ятав.  Запам’яталося лише одне: “Я - хохол, ти - кацап. Я наср-в, а ти - цап!”. Любив дід життя, любив випити та пожартувати. Наскільки знаю, його в селі всі знали та поважали. Був - “комуніст”, розказував мені про «трьох гарних дідів» - Маркса, Енгельса та Леніна (а може теж жартував). Під час першої світової війни був у полоні в Німеччині. Перед смертю їздив на батьківщину, до рідного села, мабуть, попрощатися.

Після смерти прадіда я пішов до дітсадочку, згодом - до школи, звичайно - російських, бо українських не було та й почав русифікуватися. Батьки мої вже українською не говорили - лише інколи, головним чином, перебуваючи у доброму настрої, використовували окремі українські слова чи вислови. Так що з батьками я вдома говорив російською. Носієм мови залишалася лише бабуся. Саме вона навчила мене читати українською десь у молодших класах по “Перцю”, який вона передплачувала (його багато тоді в селі у нас передплачувало українців). Я пам’ятаю, що ще й у шкільному віці я думав українською мовою, перебуваючи, головним чином, у “ліричному” настрої.

Десь у восьмому класі у мене сформувався інтерес до слов’янських народів та мов. Я почав передплачувати газети “Радянська Україна”, “Звязда” (білоруська) та “Червони штандар” (польська з Литви) і через декілька місяців регулярного читання я вже добре розумів як літературну українську та білоруську і деякою мірою - польську мови. Передплачував також “Перець”, “Всесвіт” та видання іншими мовами.

Мій батько за пашпортом був записаний українцем, а мати - росіянкою, тому я, коли настав час отримувати пашпорт в 16 років та визначатися з національністю (це мені в сільраді дозволили зробити самому) вагався і нарешті записався росіянином. Як я міркував - народився і виріс я в Росії (РСФСР - Російській державі), на Україні ніколи не був, мати – росіянка (за пашпортом), мови майже не знав. І я ще задумувався над цим і для себе аргументував цей крок, а більшість моїх ровісників мабуть і не задумувалися, записуючись росіянами.

 Перебуваючи в “колхозі” на “картоплі” як абітуриєнт першого курсу істфаку, познайомився з дівчиною Оленкою Каленюк, її батько (родом десь з Волині) був військовий - старшина, служив тут на Далекому Сході. Оленка часто бувала у родичів на Волині, тому добре говорила українською. Ми знайшли з нею порозуміння на цій темі, тому працювали разом і багато розмовляли українською мовою. Вона - своєю волинською говіркою, а я мабуть таки добряче скаліченим суржиком. Це був мабуть перший досвід спілкування українською у дорослому віці, після раннього дитинства. Я тоді у вільний час в бараці читав “Всесвіт”, що привіз с собою. Через рік, так само на “картоплі” я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, щось також потягнуло нас один до одного (чи не голос крови?). Її бабуся з дідом приїхали до Владивостоку, втікаючи від голодомору на початку тридцятих років і все життя прожили у місті, тому на відміну від моєї бабусі мовно русифікувалися, її бабуся говорила російською з ледве помітним полтавським акцентом (м’яке «л»). Ми також швидко дізналися про спільні українські корені обох і це, здається також сприяло нашому зближенню і було одним з предметів наших розмов.

Наступним етапом у моєму становленні як українця стала недовга служба у радянському війську. Мене забрали до армії після другого курсу - 1988 р. Ще у Владивостоці на КСП я познайомився з Віталею Юрчуком з Шепетівки, з яким потрапив у першій частині до одної сотні (роти). Там ми познайомилися ще з Олегом Самборським з Луцьку та Русланом Бучковським з Дунаєвецького району Хмельницької области. Щось поєднувало нас, разом ходили у вільний час, говорили українською мовою, я також намагався говорити своїм суржиком. Згодом вже в Кубінці прийшло до нас з карантину багато хлопців з України - Київщини, Полтавщини, що говорили сільською українською мовою. В наряді по кухні зустрів хлопця з іншої частини з села Донецької области - говорив українською. Згодом у Калініні  - півтора місяця працювали і жили разом з Ігорем Чергинцем з Лубен, також намагався говорити з ним своєю скалченою українською мовою. Брав книжки в армії у бібліотеці українською мовою, “Співомовки” С.Руданського навіть “позичив” і привіз додому. Прочитав десь, що у Москві на Арбаті була українська книгарня. Повертаючись з війська додому, знайшов її, зайшов і обомлів - стільки там було українських книжок, такі скарби... Але грошиків таки було малувато, тому купив лише “Кобзаря” Шевченка та (як історик) Енциклопедичний довідник “Великий Жовтень і громадянська війна на Україні” (до 70-річчя Жовтня). Згодом, гуляючи по Арбату, побачив пікет чи демонстрацію греко-католиків з Галичини, що домагалися легалізації УГКЦ (вересень 1989 р.). Навіть підійшов і щось говорив з ними, питався, здається, щось про співпрацю з нацистами та Й.Сліпого (виявив свою примітивну “обізнаність” у цих справах).

Після повернення до Владивостоку, десь мабуть у жовтні 1989 р., почув по місцевому радіо інформацію про те, що до краю прибула делегація українських письменників, що проводить зустрічі у “трудових колективах” тощо. Думаю, от би собі з ними зустрітися. Приходжу в той день ранком до університету та бачу оголошення, що сьогодні ввечері у читальному залі відбудеться зустріч з українськими письменниками. Я пішов, дочекався. Були - редактор тижневика “Україна” А.Михайленко, здається - О.Мишанич з Інституту української літератури, молода поетка А.Цвід, В.Крикуненко, поет Л.Горлач, здається якийсь гуморист. Народу було небагато – примусово - працівники бібліотеки та ще один студент з журфаку здається. Вони розповідали про Рух, що робив тоді перші кроки в Україні. Після зустрічі підійшов до них та звернувся своєї примітивною українською – хто я такий. Вони запросили мене в гості до готелю. Там ми довго сиділи в номері у Віталія Григоровича Крикуненка (він тоді представляв СП України в СП СССР). Виявилося, що ми земляки – він з Сумщини, як і мої предки. Це мабуть нас і зблизило певною мірою. Під час цієї розмови він мабуть і посіяв мені думку про створення українського товариства. Під кінець він подарував мені купу українських книжок, що вони привезли з собою.

Незабаром, мабуть у листопаді 1989 р. побачив у місті оголошення, що у крайовій бібліотеці відбудеться літературний вечір «Вишневі усмішки», де твори О.Вишні буде читати доцент інституту мистецтв Альберт Якович Мамонтов. Я пішов на ту зустріч. Було чоловік двадцять випадкової молоді. Після вечіру до Мамонтова підійшли я та ще двое жінок – Адріяна Михайлівна Димська та Ганна Макарівна Сербул. Поговорили, обмінялись адресами. Виявилося, що Мамонтов - син відомого в 20-х роках українського драматурга Якова Мамонтова, теж до речи з Сумщини. Потім рік я намагався зідзвонитися з Мамонтовим, щоб реалізувати ідею про створення товариства та все не щастило – то мені не було часу, то Мамонтова десь не було. Так минув 1990 р., а у січні 1991 р., купив газету, де побачив заміточку, що у Владивостоці створено Товариство української культури, яке очолив перший секретар Первомайського райкому комсомолу Андрій Попок. Прийшов ввечері додому, а там лист лежить від Попка, де він мене запрошує долучитися до діяльності товариства. Я наступного ж дня поїхав до Первомайського райкому комсомолу. Зустрілися з Попоком. Виявляється мою адресу дав йому Мамонтов, якого тоді було обрано заступником голови Товариства. І з тих пір я у Товаристві, за ці роки вся історія його пройшла на моїх очах. Багато людей змінилося – «иных у ж нет, а те далече…» Але дехто залишився й з ветеранів, в тому числі й Адріяна Михайлівна Димська.

Але історія товариства – це вже зовсім інша історія, може колись і візьмусь написати…