Б  А  Л  А  М  У  Т  И,

                        або ж  ЧУЖІ  ЛЮДИ  В  ЧУЖІЙ  КРАЇНІ

 

Одповідь українськомовного росіянина

русскоязычному украинцу.

 

До моїх рук неждано-негадано попали замітки Романа Барашева «Как украинцев на Дальнем Востоке заклинило», надруковані в «Еженедальнике 2000». Місце видавництва в місті Києві. Хто забув, то нагадую, що Київ – то столиця України, вільної та незалежної.

Звісно, що мене не могла не зацікавити  психіатрична оцінка тих самих «украинцев на Дальнем Востоке», оскільки я сам маю честь вважати себе таким серед собі подібних. Бо проживаю на Далекому Сході Росії уже 29 років, являюся громадянином РФ і вважаю себе українцем. Тут виросли і проживають мої дочки. Народився і живе мій внук. Звичайно ж, що я не міг не ознайомитися  з опусом  географічного  «русскоязычного украинца», котрий проживає в Україні і стільки знає про далекосхідників.

По прочитанні заміток вияснилося, що такий  висновок «пан-добродій» зробив після знайомства з виданням «Далекосхідна хвиля», що виходить на російському Далекому Сході і вміщує в собі творіння українськомовних  географічних росіян – етнічних українців, які проживають від Уралу, Сибіру аж до Сахаліну, Камчатки і Магадану в одну сторону, а в другу – до Амуру, Хабаровського та Приморського країв, Єврейської  автономної області.

Читаючи глибокодумні умовиводи знавця життя простолюдина «в любой  точке  земного шара», я пригадав давній анекдот тих часів, коли ми жили ще одним кагалом, тобто, Радянським Союзом.

Так ось, роботяги поскаржилися Брежнєву, тодішньому Генеральному секретарю ЦК КПРС, Голові Президії Верховної Ради СРСР, Голові Ради Оборони і пр., і пр.

- Дорогий Леоніде Іллічу! – писали роботяги в своєму листі в Кремль. – Все у нас добре, всього вистачає. Ось тільки розпорядіться, будьте так ласкаві, щоб ті прокляті бюрократи випускали горілку в пляшках, які можна було б відкрити одними руками і без особливого напруження, а то зуби ламаємо, губи рвемо. Вік будемо Вам вдячними за таке полегшення.

Кажуть, що Леонід Ілліч взяв пляшку з гвинтовою різьбою, що стояла на столі, і сердито сказав, легко відкриваючи її  своїми, порушеними артритом пальцями:

-І  вічно їм чогось не вистачає! Розбестилися! Чого б ото жалітися та плакатися? Пляшка ж легко і вільно відривається двома пальцями.

Леоніду Іллічу  не до тями було, що горілчані пляшки  на столі у нього і у роботяг різними були і по-різному закривалися.

То ж і Роману Барашеву (Р.Б. – в дальшому тексті), мабуть таки  невтямки сучасне становище роботяг, коли він заявляє з сторінок свого «еженедельника»: «Лично мне в информационный вакуум в эпоху интернета верится с трудом – в любой точке земного шара элементарно доступно как минимум радио со всего света ( и даже ТВ, если это высокоскоростной интернет…»

Так і кортить запитати, не вникаючи  поки що в весь текст:

-Пане-добродію, а що ж воно таке - отой інтернет, та ще і «высокоскоростной»?

Вас, читачу, не вабить до такого запитання після авторитетних самовпевнених заяв Р.Б. і роботи на домашньому комп’ютері, який ви недбало відсунули в сторону при читанні  тижневика «2000»?

Бо ж Р.Б. чесно  вважає, що коли йому спонсори-хазяї-видавці «2000» забезпечили отой самий інтернет  та незакриті кредити по оплаті його користуванням ( Ті б гроші та на справи хороші!), то і в усіх усюдах панує та ж сама благодать. А чи знає Р.Б., що інтернет – далеко не загальнодоступна радіоточка в квартирі з репродуктором на стіні? Що радіомовлення ведуть приватні радіостанції на нових радіохвилях, які не підходять для прийому тою радіоапаратурою, що мається у більшості населення з радянських часів? Що у телебачення тепер не радянські підходи в підходах до телеглядачів та і програми дуже і дуже далекі від потреб основної таки маси телеглядачів? Що у багатьох людей просто немає грошей, щоб купити якусь цінну річ?

Шановний Р.Б., Ви хоча б зрозуміли, про що Ви пишете і для кого написали отево, що я процитував вище?!

Спішу освідомити читачів, що то ще не все в статті Р.Б., що може зацікавити психіатра, пробачте, «украинцев на Дальнем Востоке».

«Тоска – и по Украине и по финансам – рефреном звучит  в поэтических строках, представленных в журнале, - пише Р.Б.  – Литературная тематика – основное наполнение журнала…- І робить нежданий висновок: - Что ни говори, а данная форма поддержания национальной самобытности абсолютно неестественна».

Ось так от, дорогі українці на Далекому Сході.

А ми то думали, що Тарас Шевченко, зливаючи в віршах свою тугу по Україні, перебуваючи в засланні, тим самим облегшував свою участь. Своїми же віршами потім допомагав другим засланцям чи подорожуючим переборювати ностальгію, нудьгу по рідній стороні при перебуванні в чужих краях.

А виявляється, що то нас заклинило!

Так що  припиняймо складувати вірші, друкуватися на українській мові та впадати з ними в ностальгію. Бо  «форма вашего самовыражения неестественна – Р.Б.». Ностальгуйте краще з пляшкою горілки. Щоб сподобалося Р.Б. та виданню, яке розповсюдило його творіння.

То кого ж  з а к л и н и л о?

Читаємо далі.

«Разумеется, украинские строфы поэтов ДВ не имеют большой художественной ценности…» - ось так Р.Б. оцінює творчість авторів «Далекосхідної хвилі». А чого з ними  валандатися? В Україні все  велико- художнє - те, що надруковане «2000»-ми.

До того ж, в Україні  «Далекосхідну хвилю» більше ніхто не прочитає, значить, ніхто нічого противного і не скаже, а от «2000» розповсюджується масовим накладом: читай – не хочу. Правда, по-руському. А все ж хотілося б чогось рідного, українського.

А далі Р.Б. в своїй статті розсусолює: -«… однако редакция заявляет, что в условиях, когда не издаётся украинских книг и газет, каждое украинское слово – это гражданский подвиг. И «подвигов» в журнале хватает. Взять, к примеру, выражение «родилась в селі  Криві Коліна, що є серцем України».  Звучит!»

А чому б і не звучати?! Можливо, те село – географічний центр України? Ми ж подробиць не знаємо.

Якби то «2000» надрукував на своїх сторінках якісь витримки з «Далекосхідної хвилі», то, мабуть, і це назвали б подвигом. А то ж все зроблено по давно звісній традиції неприйняття. Паплюжити українське звичніше…

Дальше - більше. Р.Б. дивується: «И сложно понять, как защита прав русскоязычных граждан соотносится с антиукраинской пропагандой? – І робить провокаційний висновок: - Ведь тогда выходит, что и то, чем занимаются украинские патриоты на ДВ, является пропагандой антироссийской». Настільки безапеляційний висновок може робити лише людина, впевнена в своїй правоті, поясненій багатьма прикладами, які підтверджують його завірення. Або ж… клієнт психіатра. 

Оскільки оправдовується той, хто винен, я заявляю, що це чергова провокація. Таке вже було, коли критикували небачене та нечитане. Наприклад, активно осуджували неопубліковані в СРСР твори Солженіцина.

Заважає не Росія.

Заважають жити і творити українцям в Україні якраз отакі «русскоязычные»  українці.

Не Росія і не «украинские патриоты на ДВ», а якраз вони вважають себе пупами Землі, представниками Великої Росії в усіх усюдах. І при тому забувають, що просто являються громадянами, наприклад. України.   Це їм, як кажуть зараз, «западло». «Важко з’їсти і жаль покинути!». А треба прибиватися в громадянстві до одного берега: чи то російського, чи українського. З усіма витікаючими з того обставинами. І забувати про «языковые бунты» на своїй-чужій території.

 

Настала пора дивуватися і мені.  Цитую той уривок з статті Р.Б., що викликав мій подив. «Но больше всего меня поразил памфлет писателя из Макеевки Олега Завязкина «Мой сводный брат Москаль», опубликованный в разделе «Юмор». Уж где-где, но чтобы в хабаровском издании такую русофобию разводили… - глазам  своим не поверил. «Там, откуда пошёл Москаль, остаются гипсовые ангелы с сифилитическими носиками, битые зелёные бутылки, презервативы, насаженные на кладбищенскую ограду, горы милитаризованного металлолома, дебильные сироты, испуганные шелудивые псы и плохие дороги… Москаля нельзя оставлять возле вещи, которая стоит больше ломаного гроша – непременно украдёт… Что у Москаля ни спрси – обязательно соврёт… Спирт – это кровь Москаля… И так далее».

Шановний Р.Б., Зав’язкін пише з знанням теми, діла і історії. По великому рахунку, «Москаль  п о ш ё л»… з Київської Русі.

Пригадайте, будь ласка,  історію зародження Росії – і Вам все стане ясно.

А в чому ж тут русофобія? Ви почитайте, послухайте Михайла Жванецького, Михайла Задорнова, подивіться «Комеди Клаб»… Ми – свої в Росії, ми – росіяни, москалі, і не вважаємо чужою для себе Україну. І дуже добре, що є на російському Далекому Сході люди, котрі уміють посміятися. А ще краще, що живуть родові корені, і ті ж родові отприски присилають родичам, землякам не просто епістолярію, а й свої художні творіння. Хай не дотягуючи по майстерності  класиків з «2000». В т.ч. і Р.Б. Але все ж, все ж…

«Разве это юмор, разве смешно? – пише Р.Б. – Или главный редактор (с «москальской», кстати, фамилией) не понимал, что эта публикация направлена на оскорбление своих же земляков, если не на разжигание национальной розни. (!!!) Думаю, прекрасно понимал, но, очевидно, посчитал необходимым следовать историческим традициям и духу современных взглядов международной украинской диаспоры на вопросы сохранения украинской культуры». 

Правду кажете, шановний пане-добродію!  Який вже там «юмор»!  «Юмор да сатира самонастоящие» -  можливі тільки в «2000». Хіба ж ті українськомовні далекосхідники на що-небудь путнє спроможні…

Я нікого не збираюся ні осуджувати, ні засуджувати. Кожен вільний в прочитаному бачити те, що хотів би побачити. Шановний Р.Б. в журналі побачив Бжезинського, і схопився за його публікацію. А статті  «Мову для спілкування, як і країну для проживання, кожний вибирає сам», яка б’є по його теорії, не примітив… через три листки далі. Бо для чого ж йому націлювати на неї читачів «2000»? Їм за краще спустити змивний бачок в клозеті. Приймуть, мовляв, як свіжину. А й приймають же. Звикли до специфічного запаху… Тоді нате вам ще й книжечку…

Загально звісно, що газета живе один день. Потім розходиться по  цитатниках, пам’ятних папках і нужниках. Покійний генерал-лейтенант Юрій Олександрович Алєксєєв, будучи начальником політичного відділу управління внутрішніх військ Далекосхідного округу, часто любив повторяти:

- Як що нашої газети немає в солдатському туалеті, значить, солдати нашу газету не читають.

Замполітам рот і правда приходилося запасати газету для підшивок, бо начпо перевіряв наявність газети не лише в туалеті, а і в Ленінській кімнаті, в ротній канцелярії, у замполіта роти і вище і т.д.

Мабуть, для того, щоб продовжити життя деяких опусів, надрукованих в «2000» протягом листопаду 2007 – червня 2008 років, цей самий тижневик підтримав їх життя клінічним методом (своя рука – владика) і видав вагомий (мається на увазі тільки вага, як фізична величина – маса) збірник циклу статей-памфлетів під назвою: «ХРОНИКИ Критикана Политиканова. Трезвый взгляд на украинскую политическую действительность» (Киев. Еженельник «2000». Издательство «Довіра». 2008). Написаних, як ви, мабуть, помітили, таки на руській мові.

І зразу ж запитання: Для кого ж призначаються  матеріали, як що розглядується українська дійсність, а пишуть на руській мові? Думалося, що таке монодержавне питання повинно розглядатися на українській мові людьми, котрі знають українську мову. Та ще ж і надруковано в Україні.  Або ж мався бути переклад на руську з української. До того ж, був би автор «Политиченко» - тут все зрозуміло. Українець, котрий рішив розповісти про долю-недолю України своїм братам руським на їх таки мові. Коли ж автор «Политиканов» (по Р.Б., явно з «москальським» прізвищем), то й  «взгляд»  відповідний…

-«Мои уважаемые почитатели… виноват, нескромно вышло… Мои уважаемые читатели! От имени нашого зборища алкого-ликов… да что это такое, волнуюсь просто… От имени собрания аналитиков нашого общепита уполномочен представить первый том полного собрания протоколов поллитрбюро. Все как есть – от первой рюмки до дай бог не последней. Первая, скажу вам, пошла хорошо. И первая рюмка пошла, и первая книга. Вся сермяжная правда в одном флаконе… простите, фолианте. От пробки до пробки… т.е.  от корки до корки…».

-Як казав один мій знайомий прапорщик: «Така ось галіматня».

-То була цитата з передмови.

-Подумалося: а автори пробували почитати написане вголос, щоб перевірити  звучання тексту на слух? Я так часто роблю по науці маститих журналістів та літераторів.

-Продираючись через хащі словоблуду, все ж надіявся, що далі буде легше. Ні, не стало. Такі «языковые испражнения», звиняйте, мовні вправи розкидані по всій книжці. Ніби корова після гички пройшлася. Не знаю, чого хотіли досягти автори. Я так і не втямив, для чого було потрібне те словоблудство.

- «Кто бы мог подумать, но Юлия Тимошенко – большой сторонник политической стабильности», - написав автор без особливої уваги до слова. Та й переплутав орієнтацію. Бо все ж  Ю.Т. жінка, значить, іменник жіночого роду, і по ньому таки повинні бути зорієнтовані всі слова, зв’язані з нею. І слід було б написати «большая сторонница». Неповага до людини не дає  кому б то не було шансу на порушення правил граматики. Це –  на 10-й сторінці.

Щоб яснішою стала наша дорога по сторінках «Хроники», давайте разом прочитаємо ще один уривок з памфлету ( 21-ша сторінка).

«От террора и убивств середины 90-х сегодня Москва перешла  к более изощренным методам «російщення України»: « На сьогодні інформаційний простір України майже повністю зрусифікований… продукція українського книжкового ринку на 2/3 складається з імпорту книжок московською (!-Авт.) мовою… Москва на програму «Русский язык» («…на поддержку и развитие русского языка в бывших республиках СССР») щорічно виділяє 2 млрд.дол. Левова частка цих коштів осідає у першу чергу в Україні: на безкоштовне розповсюдження антиукраїнських газет, підтримку промосковських політичних партій, організацій, телеканалів. Наслідком саме цієї політики стала естафета надання російській (не вірно – руській! –Г.С.) мові статусу регіональної у східних й південних областях, саме там, де українська мова практично не вживається». (Майте на увазі, що руський текст – то слова автора!).

Просто «Аль-Каида» какая-то московская действует! Так, видимо, должны  подумать те, кто ознакомится с руховским текстом…»

А як же можна думати інакше після прочитання книги «Хроники Критикана Политиканова», де українського лише прізвища (та й то не всі) українських політиків. Бо, зокрема, те, про що йде мова в текстах, мені  відомо в тому ж трактуванні з російських ЗМІ в Росії. Для чого вже тут рухівський текст…

До того ж, у мене склалося враження, що автори  «гениальных шедевров» не люблять, не знають Україну так, як люблять і знають  її ті українці, котрі змушені жити за межами Вітчизни, і уже не в одному поколінні ностальгують по рідним українським просторам. Це видно хоча б з того, що всі цитати літературних класиків приводяться по творам руських письменників та поетів, наприклад: Костянтина Толстого, Лева Толстого, Ільфа та Петрова, Булгакова, «мосфільмовських» та «ленфільмовських» таки кінокартин… І не має ні одного прикладу, цитаточки, посилу на творчість українських письменників. Хоча такі заміни були б вповні можливі - з Стельмаха, Коцюбинського, Кобилянської, Шевченко, Тесленко, Козачин-ського, Автомонова…

Є немало звісних за межами України художніх творів, які в значній кількості випадків цитування автором могли б стати на місце  прикладів з руських видань.

Воно, звичайно, класична література не має національності. Вона – всесвітня. Але ж… Але ж…

Але ж для подібного творчість українських літераторів треба б знати.

По крайній мірі, людям, котрі пишуть про Україну і українців, повинно бути хоча б соромно за своє неуцтво. А так всі заявки про свою неперевершеність, навіть під прикриттям т.з. гумору та сатири, виглядять не зовсім респектабельно. Як і самі автори.

-Жити у Україні і творити по російським образникам та на потребу російського читача, звичайно, похвально. Та, думається мені, що імідж українських політиків все ж виглядів би куди повніше, ясніше і чіткіше через художні образи  таки українських  кіномитців, поетів та письменників, героїв кінофільмів, мультфільмів.

«Для пущей образности…».

На 24-й сторінці видання читаємо: «Этим ребятам  (Луценко и Кириленко. – Авт.) должности мэра Киева и спикера (не понятно чего – Г.С.) ослепили голову». Не зрозуміло – дві людини, дві посади, а голова чомусь одна на двох. Чи то й правда в Києві так, чи то  написалося так в ретивому запалі творчості… Та, до речі, й та «ослеплена». З неї що – ще й очі повидовбували? То ж треба такому трапитися…

А на 31-й сторінці автора потягло на перегляд сексуальних картинок. «…Выйдя из похмельного ступора, с изумлением обнаружил, что Луценко и Кириленко уже лежат на Тимошенко. Свечку я, конечно, не держал, но Юрий Луценко сам похваляется: «Везде навязывается мысль, что мы с Кириленко легли под Юлю. Но если и легли, то не «под», а «на» Юлю…» С Юлией Владимировной я бы посоветовал Юрию Витальевичу быть поосторожней – та еще штучка: на ней где ляжешь, там и слезешь…»

Ви бачите, який тонкий знаток жіночого в прем’єрі України. Чи не  сам пробував подвизатися в зальотниках, та  залицяння обламалося?.. Ось тепер зловтішно  і здає бідолашний предмет  свого невдалого кохання. Та  так відверто про те розповідає. Ні сорому, ні совісти… Ну не вдалося проявити себе, чого ж другим заважаєш, коли вони вже до таких стосунків підійшли…

А ця цитата з сторінки 33: «Президент з чувством исполненного долга поздравлял «свою націю» с им же учрежденным Днем Свободы (21 ноября)» і з сторінки 34: «Раньше  на весь год одно только 1 апреля, а тепер есть еще и 22 ноября!..» Як бачите, одна дата трансформувалася в другу. Чому? В який же день святкується свобода українців –«21 ноября» чи «22 ноября»? 

Слід відмітити зразу ж, що авторство статей-памфлетів анонімне, бо приписується одному й тому ж «алкоголику – Критикану Политиканову – генеральному секретарю партии винных демократов». Від його ж імені йдеться повіствування, його ж волею – волею п’яниці і алкоголіка, не просихаючого ні до, ні після ні при написанні «гениальных творений». Правда, в кінці книги надруковані 42 прізвища і 7 портретів. Мабуть ті люди мають якесь відношення чи то до написання, чи то до друку, чи то до героїв публікацій, чи то до прочитання текстів…

Не помічено і особливих мовних, зображальних чи художніх авторських знахідок. Всі памфлети виготовлені, як котлети  по трафарету для масового приготування і споживання в солдатській їдальні. З’їси, тобто, прочитаєш один чи два – вже не помилишся: не «по-київські» з ресторану. З «общепиту». В авторстві наступних розберешся. Звісно, не шедеври.

Чим більше їх прочитуєш, тим більше дивуєшся: чи читали автори опусів ( Бог з ним, з одиночкою-творцем «Политика- новым»!) класиків української сатири та гумору, хоча б, наприклад, Олександра Ковіньку, Остапа Вишню, Леоніда Глібова, Євгена Гребінку, Квітку-Основ’яненко?.. Памфлетиста Ярослава Галана? З яких джерел черпали вони своє натхнення, що ні в одному памфлеті навіть натяків на український гумор, традиції українського памфлету не відчувається. Не кажучи вже про гостру політичну сатиру.

На мій погляд, це скоріше всього – статті-коментарії до подій в Україні  на газетну потребу. Тобто, для одного дня життя. Прочитав – і в нужник. Бо ж від статті до статті одні й ті ж, звиняйте, «испражнения».

Такий  ось…  гумор.

До того ж, ні в одному з 26 творінь не проглядається чіткий і ясний (та хоча б вже який!) портрет жодного українського політика, хоча прізвищ названо немало. Ними теж рідняться статті. Бо до текстів підходить всяке з них. Від чого, звичайно, ні уму ні серцю…

Я таки прочитав всі творіння - «від обкладинки до обкладинки» - та ніщо не залишило в пам’яті моїй помітного сліду.

 Виніс з прочитаного хіба що одне: як же треба не поважати країну проживання, щоб як сторонньому спостерігачу  настільки зневажливо писати про діла в ній. Щоб написати подібне: « вообще в этом  украинском парламенте…» Як же треба нехтувати державну мову («хворма протеста»),  щоб скалячи зуби цитувати її по діалекту. На моїй пам’яті так писали лише американські автори та й то в 60-70 роки минулого століття про радянську дійсність. А ще наші таки радянські журналісти, письменники. Які уміли. І так заплутували  читачів, що вже важко було розібратися, де ж та сама дійсність, а де фантазії чужаків. Бо й правда в їх писаннях вигляділа брехнею.

 Все більше думається мені, що то – чужі люди в чужій країні, заробітчани. «Гастарбайтери» по-нинішньому. І від їх діянь не буде пуття ні в Україні, ні в Росії…

То що ж таки в книжці?

Як написано в післямові невідомою групою товаришів, по всьому, добрих знайомих «Критикана»: «День за днём украинской политики – через призму стекла водочной бутылки. Это  яркая политическая аналитика своего в доску мужика, что в карман за словом не лазит, пишет остро, смело, правдиво и доступно. Всем от него достаётся на орехи – и президенту, и премьеру, и министрам, и депутатам…»

Ну як не порадіти колегам по перу, як не подумати: «Ай, Моська! Знать она сильна…»

А ще додати давнє журналістське: сам себе не похвалиш, хто ж добре слово  про тебе скаже?!

Слід відмітити, що збірник дещо оригінальний, незвичний. Особливо - претензіями  на еталон сатири та гумору, вагомість аналізу та оцінки тієї самої політичної дійсності в Україні в останній дистанції, непорушність своїх заяв…  Так буває, коли людина бачить себе ярмарковим стовпом, навколо якого  в’ються всі ярмаркові діла. Та і взагалі заради нього ж і ярмарка організовувалася…

Можливо, кожна стаття по самостійності, надрукована в тижневику вживу, по свіжим подіям і рішила поставлене перед нею завдання, добре вигляділа на фоні других матеріалів «2000». Зібрані ж під однією обкладинкою кількістю аж 26 штук на 358 сторінок і видом як солдати-роботи з фантастичного американського кінофільму про завоювання Всесвіту, статті важко прочитати, а не те, щоб ще й зрозуміти, для чого і до чого написано. Памфлети-іронії, таким чином,  перетворилися в таку «дурь и дребедень» ( вибачайте, то цитовані слова з одного із текстів), що диву даєшся: невже ж статті-памфлети видавали книжкою з добрими намірами до читачів?!

Як що трактовка в творіннях відповідає взаємовідносинам «москаля» «Политиканова» з місцевим населенням, то я не заздрю населенню. Скажу чесно й прямо: я б не потерпів над собою такої наруги.

Я не збираюся аналізувати, наскільки «трезвый взгляд на украинскую политическую действительность», як і сам стан політики. Бо, по-перше, не бачив, не чув, не читав опонентів «Политиканова». А, по-друге, діла політичні в другій державі, як і сама держава – поза межами мого впливу, оскільки розмова йде про  країну, громадянином котрої я не являюся.   Я можу виразити лише свій погляд на обставини, події, факти, який не обов’язковий для виконання. І не може мати за собою якоїсь статті Кримінального кодексу. А ще оцінити видання з позиції журналіста, редактора, поліграфіста.

Своєрідною вибрана манера написання статей. Їх авторство анонімне. А реагування на анонімки, як відомо, були скасовані ще при радянській владі. Крім викликаючих особливу увагу. То ж я рішив прореагувати. Бо ж прочитавши з великою стійкістю і мужністю  «фоліант» на 368 сторінок, заповнених убористим мілким шрифтом, я ужахнувся. І захотілося комусь що-небудь сказати.

Куди там висловлюванням Бзежинського з приводу Росії! Плюнути і розтерти…

Анонімники, а разом з ними редактор видання Т.П.Гуменюк так жахнули по Україні та її політикам (не пропускаючи нікого), що, кажучи щиро, по-українському, їх такий словесний понос пройняв, що ср..и, мабуть, не знімаючи штанів. Не встигали, видно, добігати до нужника…

Статті в книжці – це ніби-то  роздуми вічно п’яної людини. Хоча чи не в кожному памфлеті повторюється фраза: «Быть трезвым и трезво мыслить – не одно и то же», постійно буравила думка, що писали-таки добре «піддаті» люди. Знаю подібне  з своєї журналістської практики, коли приходилося  редагувати підготовлені журналістами до друку матеріали.

Колись давно, в 80-ті роки минулого сторіччя, приїхав до нашої редакції випускник  факультету журналістики Львівського училища (ЛВВПГУ), молдаванин. Його Москва планувала, вибачайте, в Київ, ближче до домівки, бо був одружений. Та й Управління ВВ МВС СРСР в Києві іменувалося «по Українській РСР і Молдавській РСР». Куди ж ще послати національну кадру? Ближче до дому не має нічого. Але ж Київ відмовився брати, і його відправили до нас, в Хабаровськ, а від нас одного офіцера  забрали потім. В Новосибірськ. З Новосибірську в Казахстан, а вже з Алма-ати – в Київ.

Це, так би мовити, передмова.

Діло в тім, що початкуючий журналіст по своїй  молодості обрав методу критиканства в подачі газетних матеріалів, насмішок, іронії… Спочатку це було ніби то навіть свіжою струминою. Та коли пішло пусте гигикання від теми до теми, від матеріалу до матеріалу – прийшлося зупиняти «гумориста». Пояснювати, що для того, щоб критикувати, треба самому дуже багато знати. То ж  - учися, учися, учися.  Він не піддавався, бо вважав, що його не розуміють. Та ще й затискують як «національну кадру».

За його роботою було цікаво спостерігати збоку. Особливо коли він, на його думку, знаходив щось оригінальне, то задоволено плескав в долоні, потирав ними, танцював навкруг столу мало чи не навприсідки,  і вже далі писав стоячи. Після доводки матеріалів начальником відділу, заступником редактора їх розміщували в газеті. Сам автор не помічав викреслювань, перемін і т.п., вважаючи, що то все чисто – тільки його праця. Ми надіялися, що з роками його самовпевненість пройде – йому ж тільки 22. Після «кадетки» - «воєнка». Зразу ж  служба… Обігріємо… Обітремо… Фейлетоніст для газети буде…

Не судилося.      Через  два роки  по рекомендації  дивізійного  психіатра комісували мужика по хворобі, зв’язаній з порушенням психіки. Шизофренія.

Так ось, читаючи «Хроники», я й подумав: а часом чи не  випускники ЛВВПГУ чи його наслідника  до тепер  управляються в «2000»?.. Дуже вже почерки  та зразки подачі матеріалів схожі…

«Видимо, ради того, чтобы было чем еще похвастаться  с «любой трибуны мира», Ющенко подписал указ «О некоторых мерах по развитию гуманитарной сферы в Автономной Республике Крым и городе Севастополе». Оно и понятно –«здесь руський дух, здесь Русью пахнет». Це при тому, що названа територія з 1956  року по всім законам належить Україні!

І ці батьки осуджують мене за копирсання в носі?

Надіюсь, пам’ятаєте анекдот про Вовочку, який підглядів через замкову шпарину, чим займаються його батьки в спальні і зробив отой висновок?

Так ось, журналіст не від Аль-Каїди пише далі: «Документ предписывает расширять сеть учебных заведений всех типов с украинским языком обучения, создавать новые общеобразова-тельные учебные заведения с украинским языком обучения, открывать дополнительные классы и группы  с украинским языком обучения в учебных заведениях с другими языками обучения… Видимо, в Крыму это наипервейшая проблема – нехватка украинских школ, классов и групп. Оно-то, конечно, ничего плохого: расширять  сферу применения  украинского языка – если ненавязчиво, без давления на тех., кого хотят осчастливить».

А у мене букет запитань.

Хіба ж Крим – то вже не Україна, а анклав Росії?

Чи автор не знає і не розуміє, що на території діють закони тої ж території, а не сусідніх держав?

Що держава – то апарат насилля, гноблення?

Чому навчання на державній, а іменно на українській мові треба внедряти «ненавязчиво»? З якої такої радості?

Чи не з-за таких ось «українців» я маю щастя доживати свій вік далеко від могил предків?

Та руськомовний в Києві не чує моїх запитань, пише далі: «Но указ этот, судя по реакции общественно-политических кругов Крыма, стал для них полной неожиданностью.  С кримчанами никто не советовался и не собирался советоваться, в Києве лучше знают – что им требуется. Не вышло бы, как в том анекдоте: «колхозы созданы – присылайте колхозников». Школы построят, классы и группы – согласно указу – создадут, а учиться в них некому…»

Це ж як, звиняйте за тупість: А жителів Криму що, в Росію вивезуть? Чи, може, небажаючим вчитися в Україні  на українській мові буде за краще тоді навчатися за рахунок батьків за кордоном, як зараз вони вчаться в США. Англії, Німеччині, Іспанії, Росії… І ніяких страйків, заяв, скарг… Ніхто не бідокурить там, не вимагає від Обами чи там  ще від когось навчати його на руській мові…

На жаль, я не маю змоги жити в Україні, в Криму. Та свою думку скажу для обох сторін: не треба нагнітати зайве повітря в автомобільну шину - лопне. Рішення  мовної проблеми просте: є Україна, є закони України. Є громадяни України, які згідно її ж Конституції мають добросовісно слідувати існуючим  в Україні законам.

Про що тут сперечатися?

Не розумію…

На мій погляд, давно пора зрозуміти тим, хто залишився жити в бувших союзних республіках, що руська мова  там – не панацея, а тимчасова міра. Коли не буде на цій території  могутньої об’єднуючої величини, то прийде час,  і нові держави на пострадянській території зовсім відмовляться від руської мови як міждержавної мови для  спілкування. Бо є вже мови міжнародного рівня, котрі прижилися в міжнародних організаціях, типу німецької, англійської, іспанської, італійської, французької… І підростаючій молоді цих країн значно легше і простіше буде знати одну іноземну мову з вище названих, а не руську як іноземну для поїздок «по заграницам». Бо з тою мовою можна їхати « и на запад и на юг, на север и восток, в Новый и Старый Свет, а Азию, в Латин-скую Америку…» А з руською куди? Тільки до великого сусіди…

Досадно?

Так, прикро для руських. Та чомусь в Росії вважають, що всі, хто в ній живе, мають знати руську мову, і учбових закладів з навчанням хоча б  на вище названих мовах чи мовах народів бувшого СРСР масово не заводять. Чому ж  в других республіках-державах повинні обов’язково навчати руській мові своїх «чужаків», все ж громадян даної країни?

Рватися на  захист «русскоязычных»?

До яких пір?

Та й чи треба підтримувати їх лінивість в оволодінні мовою країни проживання, країни їх громадянства? Як не самими, то хоча б дітьми, онуками…

Без знання англійської мови росіянин не поїде на проживання в Америку.  

Росіянина не дивує, що без знання державної мови там не дають громадянства. Чого ж тоді ми постійно чуємо і читаємо, що вимоги нових держав на пострадянській території до нових «русскоязычных» громадян  цих  країн знати національну державну мову вважаються притисненнями, знущаннями і т.п.

Я вже писав на цю тему в «Далекосхідній хвилі» (№4, березень 2008 року). І ніскільки не змінився в своїй впевненості, що разом з вибором країни для проживання громадянин обирає для себе слідування її законам і, звичайно ж, мову для спілкування. Так не буває, просто не може так бути, щоб жити в одній країні, а вимагати  відношення до себе по канонам другої.

Пора задуматися над цим баламутам, або ж чужім людям, виходить, в чужих для них країнах.  Бо ж це елементарно: в чужому монастирі свій устав. І не треба туди сунутися з своїми пропозиціями, аналізом дій державних людей, запереченням їх законних дій, направлених на розквіт своєї держави.

Мене не перший рік дивує те, що замість вживання  в свою нову батьківщину, як зробили це українці, азербайджанці, вірмени, литовці, киргизи і т.д. в Росії, «русскоязычные»  люди ( читай, росіяни), залишившись для проживання в нових державах бунтують, вимагають широких повноважень їх мові… на чужій для неї території. Друзі мої, повірте, повернення до старого не буде. Я те ж чекав перемін 10, 15 років. А коли вже зашкалює за двадцять, став розуміти…

А дзуськи!

Їси український хліб, одержуєш від влади соціальне забезпечення, дихаєш українським повітрям – балакай і пиши ствердженою законом українською мовою! А свою бережи для спілкування в домашніх умовах.

«Книгу переворушив», я таки зрозумів, що видана вона скоріше усього заради отих рядків про українську мову в Криму. Бо більше нічого такого, щоб прикувало особливу увагу в статтях не мається. Зуб даю!

Баламути…

Вони знаходяться повсюди, де пахне грошима та халявним заробітком. Бо й не треба до того великої тями. Ти лишень постав запитання провокаційної проблеми, та й хай собі чесні та порядні люди  на нього відповідь –оправдання шукають.

Тобі вже можна писати про інше…

 

Р .S.  Для Романа Барашева нагадую, що «Далекосхідна хвиля» - літературно-художній та публіцистичний журнал. І редакція не надає переваги ніякому жанру. Так що то його недогляд –  сказати, що «литературная тематика – основное наполнение журнала». Треба бути уважнішим, пане-добродію.