Грицько Синьогуб

ШИРОКІ   КРИЛА   ПОЕЗІЇ

 

 Роздуми над  незвичайним

 літературним виданням

 

ВВАЖАЮ, що слід рахувати справжнім чудом на Далекому Сході Росії літературно-художнє  видання «Экумена», засноване Федерацією творчості і здоров’я «Єрофей», котре завдяки турботам самобутніх російських ентузіастів, знедавна  зрідка виходить в Хабаровську, маючи постійний українськомовний розділ «Далекосхідна (Амурська) хвиля». А іноді ми маємо радісну можливість зрити й сам літературно-художній та публіцистичний українськомовний журнал «Далекосхідна хвиля». Де, таки на українській мові,  друкуються вірші  українсь-комовних поетів, чи росіян, які пишуть на українській мові. І,  відповідно, живуть за межами  сучасної України – від Магадану, Камчатки, Сахаліну та Курил  до Амуру, Сибіру і Уралу… 

                             Над ланами, над степами, над озерами,

                            За горами, за лісами, за кордонами,

                            Живемо родинами – не селами,

                             Кожний зі своїми забобонами.

                            А коли вже заспіває хто про доленьку,

                            Все село прокинеться й підспівує,

                             Над степами, над горами, над кордонами

                             І єднає нас та пісня і підтримує.

                                                                 Олександр Лозиков.

Тим  приємніше усвідомлювати, що «Далекосхідна хвиля» вкупі з Далекосхідним консульством України об’єднує таких людей в єдиний конгломерат, проводячи народну політику єднання держав і народів. Одним з яскравих прикладів тої кропіткої роботи явився новий  поетичний альманах -  «Антологія далекосхідної української лірики», який  зібрав під своєю обкладинкою  плоди творчості близько п’ятдесяти авторів-далекосхідників: Валерій Смаглюк, Марина Грінченко, Тетяна Мирчук, Наталія Костюк, Михайло Степчук, Едіта Лознякова, Владлена Кисарова, Петро Обережний...

І ось  книжка, про яку  останнім часом багато розповідав мені хабаровський письменник і поет, українець з діда-прадіда Олександр Олександрович Лозиков, в моїх руках. «Антологія далекосхідної української лірики» - написано на обкладинці.     Це, можна сказати без перебільшень, творчий подвиг Олександра Олександровича, котрий виступив редактором-упорядником  даного збірника поезії.

                                        Є на холодній чужині

                                        Нудьга по рідній батьківщині.

                                       Я вірші складую сумні,

                                        Взірці купую з України.

                                      Мій вир натхнення, як Дніпро,     

                                      Реве і стогне він, і плаче…

                                      Де є натхнення, там є вдача,

                                      А там, де вдача, є добро.

                                                    Олександр Лозиков.

Виблискуюча новими палітурками, невеличка книжечка по формату журналу «Далекосхідна хвиля» багатого стоїть. Бо подібних видань не зустрічалося навіть при радянській владі: щоб отак, на мові оригіналу, надрукували в союзній республіці  спеціальний альманах з плодами  творчості  іншомовних авторів, які проживають тут, а пишуть на своїй національній мові в далекому від їх батьківщини районі.

                                      Я палко люблю Україну –

                                      Святу Батьківщину мою,

                                      Хоч змушена була покинуть

                                      І жити в далекім краю.

                                                              Лідія Плюшко.

Впевнений, що більш демократичного упорядника та редактора  збірнику, мабуть, не знайти б. Бо в віршах представлений широкий діапазон тематики – від необмеженого знеславлення руських за все і про все до клятвених завірень їх в вічній та незламній дружбі  таки ж з ними, з руськими, і спільним проживанням на одній загальній території, що зветься Росією.

                                  Хист і душу віддаємо праці,

                                 Щоб тебе прославити в віках.

                                 Росіяни, українці, усі нації

                                 З грізними  знаменами в руках.

                                                             Віктор Колиба.

Мабуть, то вже було б занадто, якби в сучасні смутні часи на Російському Далекому Сході не було можливості прочитати хоча б що-небудь, написане і надруковане  українською мовою. Бо й справді дуже вже багато обрусілих українців посіло в цих далеких від України краях. Та не забувається Україна і вже у нових поколіннях українців, народжених в Росії. Від того, мабуть, багато написано віршів автобіографічних – з діда-прадіда.

                                 В Україні свято, літ багато

                                 Минуло з тої давньої доби,

                                 Коли батьків примусили втікати

                                 За невгамовну жагу боротьби…

                                 Святкує Україна незалежність,

                                 Свою ходу святкує до мети,

                                 Щоб Батьківщина мала свої межі,

                                 Свої заклади мирні і форти.

                                                               Людмила Дудко.

Кому що болить…

Відтого і ллється болісне слово поезії, бо та біль ніколи не вгамується. Особливо коли скребти нігтями по загоюваному. В такому  побиту авторам не завжди вадить поетичний образ, а, як кажуть, йде «гольна»  натура, чистий натуралізм. Тому не стану цитувати всіх авторів, які «відмітилися» в даній темі. Приведу для прикладу хай не перли, а перлинки, бо й серед набивших оскомину «творінь» знаходяться рядки, які заслуговують честі бути прочитаними:

                             …про минуле тільки і гули:

                             Як чотири брата з України 

                             До Сибіру заслані були.

                             За які гріхи – ніхто не знає,

                             Тільки знають: є чимало сіл,

                              Шведченки на свято заспівають –

                              Вся Сибір підхопить їхній спів.

                              Від Сибіру аж до Сахаліну,

                              Комсомольськ, Хабаровськ, Уссурійськ,

                              По Амурським селищам долине

                              До Камчатки, й далі ще кудись…

                                            Галина Шведченко-Симоненко.

Який могутній поетичний образ:  українські Шведченки на Далекому Сході!

Не треба читачу ніяких нових  художніх тропів, додаткової інфор9мації про участь сім’ї з діда–прадіда… Цим образом сказано все. А про що не написано, те само домальовується в уяві. Тому м’яко, непомітно, без нав’язувань моралі, сприймається  кінцівка вірша:

                                Скільки було праці і страждань,

                                Скільки глузування і наруги…

                                А сьогодні діти та онуки

                                Чи не гідні кращих сподівань?!

                                            Галина Шведченко-Симоненко.

По-суті, як бачимо з вірша,  нічого то в житті  і не змінилося! Тільки помінялося місце перебування та прийшли інші часи. Від того, мабуть, немало в віршах збірника аналізу недавнього минулого. Бо ж нинішнє і майбутнє, як звісно, без цього не можливі. І поетичні слова бринять слізьми, біллю і розпачем. Вчитайтеся в рядки  Людмили Дудко, як це зробив я, вслухайтеся в  звучання слів-дзвонів – і ви зрозумієте мене.

                                 Скільки було щастя, скільки сміху:

                                 Комбінат скликав людей до праці.

                                 А сьогодні скла немає в вікнах,

                                 З водограєм нікому погратися…

Звичайно, за цими образами  можна побачити різне: інтерна-ціональну дружбу народів, загальну роботу, єдину міцну державу, яка турбувалася про кожного зокрема і про усіх взагалі, а кожний дбав про її могутність…  А можна угледіти і друге: ми звикли жити під ярмом, під палкою, під керівником. Хочемо, щоб усім всього було порівну, щоб всі – строєм, по-ранжиру, щоб всюди – по свистку, по сигналу… І ось у нас відібрали кермаництво всякого рівня – і дали нам самостійність. Всяк живи, як сам захочеш. І що ж в добутку?

                               Що не робиться – владі байдуже,

                               Влада в себе закохана дуже.

                                                           Надія Шведченко.

Так що, виходить, заспокойтеся, не рвіться в самостійність, бо в ній ви нічого не розумієте, а без керманича (влади) ми – ніхто і нічого не зможемо?

Така поетична ідея?

Та ж ні!

Не претендуючи на істину в останній дистанції, скажу: через павутину сумнівів автора проблискує промінець оптимізму і це радує.              

                            Хто там шукати уперто 

                             Долю заметами йде?

                             Вийду назустріч йому.

                             Чи не моя так уперто

                             Доля спішить по заметам

                             В нову попасти добу?

                                         Надія Шведченко.

     У кожного з  авторів Антології  були свої причини для обрання нового місця проживання, та у багатьох  же єдиною родовиною завжди була, є і буде до гробової дошки все та ж багатостраждальна Україна, з якою вони не поривали ні на мить зв’язку.  Місце, де «мати породила», де закопана пуповина. Як, наприклад, у вірші Валентина Рудоміна:

                         Мій отчий край, мій отчий дім.

                         Приїхав в гості я до мами,

                         Та кличуть спогади: ходімо

                         Дитинства теплими стежками.

                         Кладовище. Тут батько спить.

                         Він все життя служив Вітчизні.

                         Собі не зрадив ні на мить

                         В ті роки вогняні й залізні.

                         Клопоче мати у дворі

                         В буденній латаній кофтині.

                         Махають віттям явори,

                         Пливе над полем павутиння.

                         Як би ти знати, краю, міг,

                         Як щиро я тебе кохаю.

                         Вклоняюся тобі до ніг,

                         У долі щедрості благаю.

                          Коли від’їду, рідний дім

                          І явори, і сльози мами,

                          І степ зостанеться моїм.

                          І дощ з веселими громами.

У цьому короткому творінні  названо все, що має бути присутнім в прохідному віршеві. А могло бути значно більше, з подробицями. Як сказано, наприклад, про матір, котра « Клопоче у дворі в буденній латаній кофтині». За цією «латаною кофтиною» видно достатки-недостатки життя, не дуже заробітна робота, скоріше всього, у колгоспі, бо ж мати «клопоче у дворі». А двір міг бути лише у сільського жителя…

Здавалось би, вірш навіває ностальгію, смуток, торкає душу печаллю розлуки, проживанням на розстанях, та  автору далеко до песимізму.  Бо завершує він свою поетичну  сповідь словами: «І дощ з веселими громами… «зостанеться моїм».  А ми ж то звикли, що грім страшно гуркотить і приносить біди людям.  І залишається від вірша теплий спогад, котрий дає перспективу на світле майбутнє, на скору зустріч.

Ніби сам вдома побував…

Про смутну подвійність свого нового  життя поза Україною  написала і Валентина Красношапка. Просто, дохідливо намалювала картинку буття на два доми, так знайому багатьом з нас, вихідцям з України, котрі довгі роки проживають в Росії, чи ще десь за межами рідної неньки. І зразу видно,  що Україна – то вже не Росія (гривни брата, хата). І все ж не чужа земля, а своя, рідна, частинка самої Валентини. І  знає автор, що треба щось робити з ностальгією, з подвійністю домівки. А що? Того, що діти кажуть: «Мамо, годі!» так мало для прийняття закінченого рішення…

                            Прилетіла в Україну

                            Я на гривни брати.

                            В Україні степи мрійні,

                            В білім сяйві хата.

                            Повернулася. Не можу 

                            Знайти собі місця:

                            По Хабаровську проходжу –

                            Місто Гадяч сниться.

                            В Україні сонце сходить    

                            Не так, як на Сході…

                            Діти кажуть: «Що за мода?

                            Може, мамо, годі!»

                            Над Амуром сонце сяє,

                            Золотить хмарини.

                            А мені не вистачає

                            Сонця України.

     Новим в віршах авторів являється звернення до віри, Бога, церкви. Воно, мабуть, добрий знак, як і все позитивне, що діється між людьми. Та навіть геніальним поетам не дано в своїх опусах порушувати церковні канони. Як це прослизнуло у вірші Марії Зварич.                         

                           … поки я живу у цьому світі,

                           Радію сонцю, місяцю, дощу,

                           Співати буду мамину я пісню,

                           Простіть мене, і я усіх прощу.

Так ось, останній рядок звучить не по церковному канону. Треба казати: «Я всіх прощаю, і мене простіть, простіть, простіть». Бо не простивши грішних, сам не звільнишся від гріха. Тому прощати  треба першому. А потім уже самому просити прощення.

А взагалі Марія Зварич – хороша лірична поетеса. М’яка, ніжна, ласкава, добре знає ціну слову і поступку. Ну й що з того, що іноді не вистачає глибокого чи широкого знання української мови?! (До речі, цією «хворобою» страждає більшість авторів, мабуть,  з-за відірва-ності від джерела мови). Зате сказано Марією відверто, гаряче і палко. Від душі. Тому її вірші читаються і сприймаються легко, часто – з такою ж доброю відповідною посмішкою.

                           Коштовних речей ти мені не купуй,

                           Вони не замінять тепла твого серця.

                          Ти спрагу мою поцілунком вгамуй,

                          Дозволь подивитись в лице, як в люстерце

Читаючи любовну лірику Марії, несподівано відчуваєш: як же ми далеко відійшли від простих людських відносин в жорстокому політичними та економічними реформами нинішньому житті. І Марія Зварич нагадала нам, що вона жінка, і їй, як всякій жінці, мариться

                          Із вуст твоїх ніжних дурману напитись,

                         Забутися щастям в обіймах твоїх…

                         Такий подарунок найкращий з усіх.

І по боку всякі там політикани, кризи, інфляції, дефолти, банкротства…

У поезії – широкі крила. І вірю, що у Марії Зварич, як і у багатьох авторів Антології,   вони - на самому розмаху творчості.

Пиши, Марія!

Творіть, лірики!..

По ходу читання відкриваєш, що у творчості авторів багато чого спільного. І в першу чергу – людяність, любов, вірність ділу і слову. Турбота про ближнього.

                                 Я люблю людей за почуття,

                                 Що беруть вони в свою дорогу,

                                 А дорога та – людське життя,

                                 Сповнене надії і тривоги.

                                 Добре, коли в нім кохання є,

                                 Тільки ради нього треба жити,

                                 Бо кохання – то життя моє,

                                 Я не можу жить, щоб не любити.

                                                                 Лідія Плюшко.

     До речі, останнє – це вже нове в новітній літературі пострадянського періоду. Раніше про таке соромливо замовчувалося. На передньому плані здебільшого були заклики: «Вперед!» і «Ще вище!». А того, хто впав у битві, не помічали, їхали далі, щоб не загубити орієнтири. І дуже добре, що про те нам нагадує своїм  поетичним словом Олег Зав’язкін:

                           Ми продалися… Боже! Подалися

                           Шукати сліду – та не є слідів…

              ……………………………………………………

                           Розвидняється –

                           Мертві за мене молодші… 

    І як тут не порадіти поетичному слову  Валерія Сергєєва:

                             На Камчатці вітер віє,

                             Сніг та хуртовина.

                             Ген, далеко тепле літо,

                              Мила Україна.

                              Хоч Камчатка – не чужина,

                              До дрібниць знайома,

                              На межі тисячоріччя

                              Ми не зовсім дома.

        Йому вторить Валентина Ткаченко, який написав:

                              Я інтернаціоналу

                              Вчився у Шевченка,

                              Він не ставився зухвало

                              До своєї неньки.

                              Рідну мову українську

                              Любив, як російську,

                              Бо обидві були близькі –

                              Зоряного зблиску.

                             Звідки ж оті суперечки

                              Йдуть поміж братами?

                              Української, до речі,

                              Не шанують хами.

                              Бо освічені та мудрі

                              Люди завжди з нами.

                              Поки мови братні будуть,

                              Будемо братами.

Ну як тут не погодитися з автором, бо ж хами – вони всюди хами, що в Росії, що в Україні, що в Грузії, що в Казахстані, що в Естонії…

Не будемо забувати новітньої історії і згадаємо недавнє про те, як Україна айсбергом рушила в самостійність, подібно «Титанику» гублячи по дорозі свої досягнення і своїх пасажирів. І дісталася та самостійність чинушам, горлопанам, котрим при всякій владі живеться добре. А дітям України, розкиданим лихоліттям по пострадянським землям  залишається зливати гіркоту буття поетичним словом, якому теж таки важко попасти на рідну землю.

             І знову до тебе я лину думками і серцем усім,

             Моя ти єдина Вкраїно, країно родини, батьків.

              До тебе горнуся щоденно і згадую кожну мить,

                Колись ти була повсякденно, тепер сниться твоя блакить.

                                                                 Оксана Петрук.

Знаю про те по собі: буде Україна, будемо і ми.

Вже на самому початку нового життя, ще в кінці вісімдесятих, я звернувся до Президента України з наданням мені можливостей перевестися для дальшої служби в Україну. Було мені тоді злегка за сорок і мене планували на перевід в Київ. Але дійсність внесла свої корективи: розпався СРСР, і Україна стала самостійною державою. Та замість президента чи його адміністрації відповів мені  чиновник  з управління внутрішніх військ МВС України. Він написав, що я не перспективний офіцер для нової України і що, буцімто, вона, Україна, не має в мені потреби.

Це при тому, що мені треба було ще відслужити по всім канонам  майже  п'ятнадцять років до пенсії! Третину життя…

Знаю, що таких відповідей було немало. Як знаю й те, що була неписана вказівка: всякими путями офіцерів-спеціалістів не  випускати  з Росії. 

                                  В яку безодню мостимо шляхи,

                                  Від галасу дерев та птахів чорні?..

                                  Яка мета нас держить у полоні,

                                  Якої долі і якої волі?..

                                  Ми – примхи віку, ми – його гріхи.

                                                                  Тарас Цимбалюк.

До речі, через два роки я одержав листа з ГУВВ МВС РФ з другого приводу… те ж за підписом того ж офіцера-кадровика, що писав мені колись з Києва. Тепер він писав мені з Москви, уродженцем якої і був і де проживали його батьки, діди і прадіди. І він з дітьми нікуди не збирався від’їжджати з першопрестольної. Лише тимчасово залишив рідні стіни, щоб пройти практику, як ми тоді казали, «по роботі в колоніях», та й повернутися в рідні пенати…

Чого ж бо так сталося?

                         Не знаю, звідки йдемо та куди,

                          Ми – роботи, все, що в нас є – робота.

                         Життя вирує присмаком біли, 

                          Ми граємо з життям в одні ворота.

                                                               Євген Цимбалюк.

Творчі сили не потрібні були новим керманичам України. Вони боялися за зайняті самими місця. І усіма силами рвалися  і рвуться до гетьманської булави. Теж не побувавши за своє життя далі Дарницького району міста Києва. А люди того не знають. Тому вважають винуватцем розладу Пушкіна, тобто, Росію, руських чи росіян. Бо під руськими сприймають башкирів і татар, нані, і дагестанців… А заодно «продажних українців», котрі живуть в Росії і мають російське громадянство. 

                                  А я, мій сивий друже,

                                  Дитинством захворів.

                                  Я вірю в Україну,

                                  В палких її синів.

                                  Вона мене покличе,

                                  Коли від димарів

                                  Засмагне в небі сонце

                                  Над золотом ланів.

                                                     Тарас Гайда.

Вважаю, що не можна бути об’єктивним, визнаючи виступи на стороні України – боротьбою за національну незалежність, а на стороні Росії – великодержавним шовінізмом.  Скажу прямо, що в таких оцінках не повинно бути категоричності і авторитаризму. Та і взагалі я не люблю боротьби в міжетнічних відносинах. А чи не за краще буде просто дружити народами, державами, пам’ятати  свої родові корені, поважати співбесідника і його гадку. Навіть супротивну твоїм думкам?  Своєчасно признавати: коли тебе не так зрозуміли, як ти хотів, то може ти не так сказав, як треба було? Чи, можливо, зрозумівши співбесідника по-другому, ти і хотів почути від нього своє завірення, а не його впевненість. 

                         Коли тебе ударять по щоці, мовчи.

                         Ударили, а що робити,

                          Коли у влади ми наймити,

                          Бо бити – тут ми молодці.

                                          Володимир Колісниченко.

Просто – поменше гонору всезнайства, а побільше порозуміння, теплоти і людяності в відносинах. 

Чи не забагато вже було і боротьби, і крові…

Тим паче, що українцю, котрого пригріла Росія як сина чи дочку, дала притулок дітям, внукам та правнукам, негідно торгувати своїм кровним. Це не добавить честі Україні і не дасть дивідендів біснуватим  І таким критиканам – гідна одповідь Василя Іванова («Пісня про Поділля»), уривки з якого я приводжу нижче.

                                   Біленька хата біля річки

                                   Неначе лебідь на воді.

                                   Мене в дитинство мати кличе,

                                   В літа далекі, молоді…

                                   В свої ліси, в свої фортеці,

                                   Поділля, ти мене не зви,

                                   Бо несу я тебе у серці,

                                   Йдучи човном на острови.

                                   …А як побачу білу хатку,

                                   Як зірву яблуко в садку…

                                   Почну в думках тебе гукати

                                   Отут, в Амурському кутку.

                                   …Коли вже серцем не долину

                                   До тебе, хворий та старий,

                                   Пробач мене, свою дитину,

                                   Поділля, рідний краю мій.

Я з твердою впевненістю можу сказати, що поетичними словами  Василь Іванов виразив не тільки свої думки. Бо під його словами підпишеться не один українець, проживаючий в Росії.

Та і не лише в ній.

Один, глибоко шанований мною земляк, якось сказав мені: «А ти знаєш, як було?! Чого ж тепер забуваєш?»

Знаю.

Було.

Я добре пам’ятаю те, про що знаю і що дійсно було.

Але ж – було, було… Тому і слід нагадувати, про те, що було, правдиво, не з кондачка. Бо ж звісно, що правда і брехня завжди ходять поряд. І чим майстерніша брехня, тим більше їй віри. Тому поетам треба бути обережнішими  в своїх опусах. Не гнатися за красним слівцем і добротною римою в ущерб правді життя. А все ж слідувати будням і святам історії. Бо багато подій, які ще так живі в пам’яті старших поколінь, уже скрилися в далекій історії. І новими людьми прийметься на віру любе критиканство, яке нестиме в собі хоча б краплиночку дійсності. Ось про це і не слід забувати.

                       Оплакувати Україну? Ні за що!

                       Ставай до керма, ледащо.

                       Хлопці твої й дівчата

                       Чекають тебе до свята.

                       А свято твоєї долі

                        Кільчиться зерном у полі,

                        Падає зрілим плодом

                        Навколішки перед народом. 

                        Ой, не голоси ти, вітру,

                        Про українську освіту.

                        Вона ще себе покаже.

                        Вона своє слово скаже.

                                    Олександр Гаврилюк.

Та все ж за прагненням  якомога ширше показати гоніння, гноблення та притиснення українського народу в усі роки і віки, на жаль, немало авторів забувають про поезію та поетичність образів. І не тільки. Забувають і про гнобителів, чомусь називаючи серед них лише Росію.

Але ж, любі мої добродії! Згадайте: Росія, про яку ви немало пишете, закінчилася в двадцяті роки минулого століття. Потім був Союз Радянських Соціалістичних Республік. Хто забув, нагадаю: до 1991 року. І в СРСР Росія і Україна були на рівних, а всім заправляли союзний уряд, Політбюро і ЦК  КПРС. А в них, згадайте, немало було вихідців з України, наприклад: Ворошилов, Постишев, Каганович, Андрєєв, Хрущов, Брежнєв і іже з ними. Навіть на головних керівних постах, від кого залежала генеральна лінія, їх було немало.

А  уряд РРФСР, тобто Росія,  ніякого впливу на Україну не мав, та і не міг його мати. Бо сама Росія такою ж безправною була – навіть своєї  республіканської комуністичної партії не мала. Тому й треба все ж називати винуватців бід українського народу своїми іменами: СРСР, КПРС, ЦК, Політбюро і т.д. і т.п. Та про них в віршах не сказано ні слова, як кажуть, ні півслова. Мабуть не годяться для рими. Лише Сталін та Росія підходять.

Новітня ж Росія ніякого відношення в тому плані, про який йде мова в віршах, до України  те ж не має. Це - дві  абсолютно самостійні держави.

До речі, де в віршах починається політика, там закінчується поезія, і  дуже часто з-під пера виходять заримовані рядки, які не несуть в собі ніякої поетичної, ліричної загрузки. Зникають широко відомі мелодійність і співучість    українськомовних віршів. Ніби читаєш газетний памфлет,  написаний  прозою та чомусь  з креном  під білого вірша. Тому не стану переобтяжувати свій  текст тими рядками.

Краще розповім про вірш, до якого я вертався не раз після початкового прочитання. Щось-таки не відпускало мене від тої, ніби, на перший погляд, заримованої прози.

                               …Загинув батько на Колимі,

                               Його могили я не знайду.

                               Поміж могилами - ломи,

                               Старі ломи знайшов, як правду.

                               Питає міліціонер:

                               «Куди несе тебе нечистий?»

                               «Це батьків хрест, - кажу, - він чистий,

                               Він без облуди й без химер».

                               Живу з ломами бік о бік.

                               Якщо хто прийде поклонитися:

                               Іржа струмком стікає з них –

                               То кров загиблих у в’язницях».

                                                                               Олег Бевз.

Якби ви тільки знали, як тяжко дивитися на  рудий ліс ломів серед густої зеленої трави та карликової тундрової порослі перед собою.

То було покинуте і занехаяне кладовище  політичних в’язнів – похованих без номерів могил, без прізвищ, без пагорбків на могилі…

І з ломом замість хреста чи обеліска.

Я бачив те  близько Магадану, трішечки в стороні від Колимського тракту, який окільцьовує Магадан. Там до середини 50-х років минулого сторіччя  був табір політичних в’язнів, тобто, засуджених радянським судом по 58-й статті Кримінального Кодексу. Такий суд в кожній союзній республіці був свій, власний, що в Україні, що в Прибалтійських республіках, що в Білорусії, Киргизії… Так що в’язні були засуджені до кари своїми, домашніми суддями, а не лише судами Росії.

Екскурсоводом був син старожила Колимського краю, до речі, вихідця з України, з Канівського району. Батька його батька в сім’ї, скажемо так, діда, вивезли на Колиму  «за  антирадянську діяльність в складі бандитських куркульських формувань». Дід до засудження був чи не першим в районі  головою колгоспу, партієць з дореволюційних часів, в Петрограді зустрічався з Леніним і звідти був відправлений в Україну: додому, бо давно там не був, та й для допомоги місцевим комуністам. Дід, відповідно, виконав указівку вождя і партії, а заодно женився, придбав діток, проводив колективізацію, головував у першому колгоспі. А потім його посадили… за сказане вище.

Батькові мого екскурсовода тоді було три чи чотири роки, та був він уже третьою дитиною в сім’ї. Чекали нового поповнення. Воно появилося на світ уже в Магадані ( тоді ще порту і селищі Нагаєво), куди сімейство добиралося більше півроку. Заодно в тамтешній комендатурі  на главу сімейства чекали постанова союзної прокуратури про скасування винесеного йому вироку, названому «випадом куркульсько-троцкістських виродків проти устоїв радянської влади», а також відібрані при арешті нагороди і партійний квиток.

Дід і члени його сім’ї знову стали рівноправними громадянами Союзу РСР. Дідові запропонували роботу в порту, оскільки він не насмілився вирушати в зворотну путь при збільшеному сімействі. Відкладали повернення в Україну на потім. Затим, коли Магадан уже став містом, центром Магаданської області, бо порт Нагаєво значно приріс висланцями, дід помер. Та сім’я не пропала, бо діти виросли, оженилися, заміж повиходили. Народили нових дітей, у котрих уже навіть думок не було про повернення в Україну. Бо мати-бабуся просила покласти її після смерті поряд з чоловіком, а не відділяти їх душі такою величезною віддаллю. А хто ж залишить батьківські могили на чужині? 

Отака доля української сім’ї, від  якої потім відпупкувалися сім сімейств.

Ось такі  «Ломи» в біографії мого сімейства.

Не знайти й тепер мені тих слів, щоб передати свої відчуття, бо ж і мій дід по материній лінії побував  у засланні на Соловках. Та через вісім місяців повернувся в Україну, оправданий, повністю реабілітований, щоб через три місяці померти від туберкульозу. Вдома. На рідній землі. Серед своїх рідних і близьких та все ж не в своїй хаті – в невістчиній. Бо повернули її дідовому сімейству тільки через рік після його похорон…

Тож не лише про свою сім’ю – про усіх таких бідолах написав Євген Цимбалюк:

                               Які ми куркулі були, - ми злидні.

                               Та дуже фалькуватими були.

                               Прийшли, забрали батька по обіді,

                               А з ним і ми в недолю загули.

В Антології  Євген Цимбалюк відрекомендований підбіркою віршів, помічених: «Амурлаг, (тридцяті роки)». Рядки, написані близько вісімдесяти років тому назад, звучать і зараз свіжо, сучасно і в тему.

                             … Як хробаки, клубочимось в пітьмі,

                              У влади не питаючи: доколи!

                              А та сидить собі на небесі,

                              Горілку п’є, з чортами дружбу водить.

                              Вони панують й досі на Русі

                              Під красними  знаменами свободи.

До речі, для тих, хто сумнівається, уточнюю, що «красні знамена» - то не червоні, а –  парадні, святкові. Чим не наш сучасник і чи не про сьогоднішній день він написав:

                                …Величатимуть нас у Кремлі,

                                Орденів начіпляють на груди.

                                Хай запалюють в вікнах вогні, -

                                На героїв подивляться люди.

Велич і сила поетичного слова Є. Цимбалюка – в його знанні життя, в спробах показати всі його сторони: не лише парадну частину (ту, що проходить по велінням Кремля), а сягнути своїм словом далі, щоб пронизало воно душу читача до самих глибин. І читач побачив  те, що не завжди показують з фасаду.

                                Поза вікнами білі сніги,

                                Поза вікнами люті морози,

                                Віддаємо життя у борги,

                                Проковтнувши непрохані сльози.

І розумієш, чому його вірші були антирадянськими. І що були вони такими не лише від того, що написані українською мовою.

Наскільки поезія Є. Цимбалюка глибоко громадянська, настільки вона і глибоко лірична, проста і дохідлива. І образна. Повна оптимізму. І це тоді, коли у автора попереду була безпросвітність в проживанні, тяжкий труд  на лютих морозах. Робота політичного в’язня, бо п’ятдесят восьма стаття була всеохватною.  

                                 На горі мороз за тридцять,

                                Добре ще, що вітер вщух.

                                 Кам’яніють рукавиці,

                                 Куржавіє капелюх.

Незважаючи на все про все, Є. Цимбалюк старається не відходити від правди життя, бо ж так було насправді, як він написав:   

                                 Співаємо пісень про рідну владу,

                                 Складаємо про Сталіна вірші,

                                 Вмираємо, як пси, під листопадом,

                                 Ще й сміємося од душі.

Читаю поетичні рядки, а слова заміни на сьогоденний лад самі просяться на язик…

Упорядник, на жаль, не пише де він взяв вірші тої пори. Бо ж їх не друкували в тодішніх газетах та журналах. Не розміщували їх і в книжках. І в цьому видна доскіпливість О. Лозикова. Позаяк  в Антології представлені три покоління Цимбалюків: дід, батько, внучка, то, виходить, пошукову роботу сімейства поетів провів упорядник альманаху.…

Нас було троє на обочині порослої бур’яном дороги - відводу від Колимського тракту в сторону бувшого табору, де було кладовище з ломами-обелісками..

- Я проклинаю…- почав я з пафосом. Та «екскурсовод» так глипнув на мене, що я  замовк, подавився своїми дальшими словами і закашлявся. Ніби від цигаркового диму, бо якраз курив.

То був початок 80-х років  ХХ століття.

Отакі спогади навіяв мені Олег Бевз своїм невеличким творінням.

Ось зміг же так глибоко задіти струни душі – без прокльонів «клятим комунякам», без бризкання слиною, без зайвого пафосу…

Я ж кажу, що у поезії – широкі крила. Треба лише  вірно тими крилами махати.

Та що там зайве балакати! Самі знайдіть «Антологію далекосхідної української лірики», примірників видано небагато – обмаль коштів. Та ви все ж знайдіть, почитайте – припадіть до джерела поетичного натхнення.  Та не будьте занадто прискіпливі до самобутніх авторів. Їх не вчили майстерності складати вірші. Їх терло, кромсало і било життя. Не кожному дістається така доля, щоб якось все ж сказати:

                             Як далі жити? На панів робити

                            Чи може полювати на панів?

                             Рушниць накупувати та трощити

                            Усіх, хто нам на карк сьогодні сів?

                             Все, що було, повернеться? Надія

                            У мене є, що буде все гаразд,

                            Доки у грудях серце пломеніє

                            Та ненавистю будоражить нас.

                                             Валентина Красношапка.

На жаль, зустрічаються в збірнику і вірші, написані по типу: «Що бачу, про те й кульбачу ( кажу)», а також так звані творіння «На подію». Що ж, думається, що це також оцінка складу далекосхідних українськомовних поетів та їх творчості. Без цього «вливання» Антологія була б неповною і неповноцінною.

Можливо, що ці вірші взяті до збірника випадково, а у авторів в запаснику є щось цінніше, більш зріле…

Тому говорити про них зараз не станемо. Почекаємо з авторами  та їх поезією нових зустрічей.

Перечитую поетичні творіння багатої художньої палітри Антології, і становиться сумно і гірко від того, що далекосхідні українці - сучасні поети настільки глибоко влізають в безкінечні політичні баталії.    

Хоча, можливо, так і повинно бути, бо ж нас навчали, що «поет в Росії більше ніж поет».

А в самостійній Україні?

То може й не треба далі розмежовуватися,  розповзатися по національним квартирам? Кому від того стало краще? Будемо надіятися, що  задзвенить ще спільне поетичне слово на єднання? Але – скільки песимізму…

                                               …ми чекаємо.

                                 Пульсує пісня та ніхто

                                 Її не чує, не впливає

                                 Вона Україні в мито…

Це рядки з вірша Валентини Красношапки.

З Валентиною в тому ж тоні перекликається Антоніна Лупиніс.

                                 Сіяв сонячні слова,

                                 Думав, зійдуть квіти,

                                 А зійшла полин-трава,-

                                 Так подбали діти.

                                 Сіяв зоряні слова,

                                 Думав не зів’януть,

                                 Та прийшла нова доба,

                                 Діти слів не прагнуть.

                                 Діти йдуть на промінці 

                                 Від чужого сонця.

                                 Інші зорі на лиці    

                                 У малого хлопця…

Якийсь десяток рядків, а скільки ними сказано. І скільки стоїть за сказаним!

Значить,  на Далекому Сході Росії добре діло почалося виданням  альманаху українськомовних авторів  «Антологія далекосхідної української лірики». Ось би їй ще читачів побільше. І не лише в Хабаровську, а й  в самій Україні. Щоб і там знали про наші думки та переживання, щоб і туди доходило з далекосхідної  Росії  українське поетичне слово.

Щоб не замикалося воно лише  між земляками в Далекосхідному федеральному окрузі  Росії.

           .

                                                                           23  липня  2009 року.

 

 

Comments