…Уже скоро буде рік, мабуть, як московський мер відвідав українське місто Севастополь і своїми висловлюваннями недружнього щодо України  характеру сколихнув нашу громадськість, викликавши протести. У цьому зв’язку згадаємо памфлет донецького поета і прозаїка Олега Зав’язкіна, який досить відверто і з пафосом сатирика  розповідає про ці відвідини.

                                                 Вадим Оліфіренко, критик

 

ВІДПОВІДЬ МОСКАЛЮ: МЕРУ — МУР.

ПАМФЛЕТ.

Лізе Московія в Україну, як ведмідь на пасіку, ой лізе,                  

і годі чекати, що схаменеться.

                                                            Олег Зав’язкін (Донецьк)

 

Пустила сльозу львіська бруківка. Завалували собаки під Броварами. Зашумів Великий Луг. Підморгнули семафори під Скотоватою. І грізно загули старі вітри над преславною Роксоланією.

Їде в Україну не султан, не цар, не боярин, а справжнісінький тобі мер — не нью-йоркський, не паризький, не великоустюзький, а так собі — московський. На чолі задума, під пахвою кепка, на тім’ї лисина. Не вареників їсти мер приїхав, а до тяжкої роботи братися — язиком брехати.

А ми вже й роти пороззявляли, вже й бабчині фіранки на прапорці порізали, вже й «Ласкаво просимо!» з горлянок пре... Виліз заїжджий мер із тарадайки та як гримне: «Не ваше!» Перезирнулися ми — може, хтось у мера позичав що? Ба ні. Стенули плечима, а мер править своє: «Не ваше! Не ваше!» — їй-бо, як дитина мала.

Допиталися: Севастополь треба мерові. Увесь. Він там «дєятєльность» розгортатиме. Пофарбують москалі Чорне море під російський триколор, заграють на балабайку «Ще не вмер нєрушимий республік свободних» і вудитимуть собі любесенько рибу з Графської пристані.

«Е, ні, пане, — кажемо, — брешете. Це наше! Ви краще погостюйте — на пляж підіть, до музею... Хороші в нас пляжі та музеї!»

«Не ваше!» — затявся. Папірця всім під носа пхає, руками махає. А що нам до папірця — ми московською вже давно читать забулися.

Мерові — мир? Чи мирові — мер? Ні, либонь, мерові — мур. Станемо, браття, як у пісні співається: «Од Сяну до Дону», бо вже годиться це зробити. Лізе Московія в Україну, як ведмідь на пасіку, ой лізе, і годі чекати, що схаменеться. Одразу по пиці бити не варт — ми хоча й зведені, але все ж таки брати. Разом Гітлера били — хіба ні? Разом з руїн життя підіймали — хіба ні? Разом у чергах за ковбасою стояли — хіба ні? І так, поки не роз’їхалися — із законним розміном «жилплощаді». І ніхто нікому ані скіпки не винен. Нехай отой дядько в кепці бреше — ми якось уже по-своєму домовимося, по-людськи, по-сусідськи.

Росіяни мої любі, та загнуздайте ж ви свого гнідого, а то, крий Боже, копита собі позбиває об славний берег український — севастопольский.

 

 

Сновиди

Камерна п’єска на три дії

 

Дієві люде:

Стефан — провінційний письменник-бідака; пика неголена, увесь час смалить цигарку й підкахикує; розмовляє  тихо, дивлячись у підлогу.

Марта — його дружина, худорлява фарбована красуня останньої молодості; коли розмовляє, хилить голову на бік; на щоці шрам від давнього опіку.

Майк — огрядний, білозубий, аж надто охайно одягнений; видно, що він увесь час намагається бути справжнім американцем, але інколи українське гірке горе виповзає на його вид, і це нагадує несподівані присмерки в курортному містечку.

Дія перша

Ява перша

Майк: — Ти їж — я не буду. Стидко. Лізеш до обдертого холодильника по докторську ковбасу — така мізерія...

Стефан: — Не остання ковбаса в моєму житті. Їж, кажу, — не ображай мене як літератора.

Майк: — Ох і ковбаса — щира соя!

Стефан: — Ремиґай, ремиґай, розумнику.

Майк: — Буш республіканець — емігрантам на кшталт мене стало гірше жити. Війна жере мої гроші — ті, що я сплачую до пенсійного рахунку. Уявляєш: моя майбутня старість працює на війну!

Стефан: — Уяви собі, уявляю.

Майк: — Трамп будує, Хілтон шикує, Дисней шиє платтячка для немовлят... Світ удосконалився: нині праця виснажує не тіло, а душу. Працюй — і заробиш на авто. Працюй — і станеш помічником менеджера. Зроби щеплення праці своїй безсмертній душі — і матимеш, матимеш, матимеш...

Стефан: — А потім відкинеш копита. Усі чотири — в один день. Парадокс, але це й є щастя.

Майк: — Щастя — вигадка. Світ замалий для щастя. Там війна — тут криза. Колись Америка від щирого серця поглузувала над Шпенґлером — і думала, що скасувала Шпенґлера, а він їм ось віддячує... Коли їду сабвеєм на Вест-Сайд, думаю, що щастя буває хіба в Раю, а Рай Божий — це Шевченкова Україна, тільки без москалів та гайдамаків...

Стефан: — І без Шевченка.

Майк: — Знову парадокс? А втім, маєш рацію...

Ява друга

Стефан: — Знайомся, Марто: емігрант у першому поколінні Михайло Матяш з Подолу. Перепрошую: Майк Маташ з Манхаттана.

Марта: — Привіт, Майку. Які подарунки?

Майк: — Йому джинси. Тобі капці з кицями. Вам обом каву. Прегидку, як на мене. Усе.

Стефан: — Подякуй, Марто.

Марта: — Дякую, дядечку Майк. Він у нас ночуватиме?

Стефан: — Не вигойдуй стегнами, люба. А ти, Михайлику, не зважай: Марта відмахала десять годин у хімчистці — випари різні, знаєш...

Марта: — Піду готувати гидку каву. Тобі якнайміцнішу, так, Стефане?

Ява третя

Майк: — Усе пишеш?

Стефан: — Пишу... Роман вийшов... Пишу...

Майк: — Я теж пишу. Переважно “Just Married” та “Chris&Melinda”... Хвалився тобі, що прикрашаю весільні торти? Добра робота...

Стефан: — А я ось тупцююся на однім місці...

Майк: — Ворушися! Ремонт у квартирі зроби...

Стефан: — Робити ремонт означає ганяти власне убозтво з кімнати в кімнату.

Майк: — Придбай що-небудь корисне... комбайн кухонний...

Стефан: — Придбати корисну річ означає пересвідчитися, як багато інших корисних речей залишилося на суперамаркетових полицях...

Майк: — Поважаю філософію, але зневажаю філософів!

Ява четверта

Марта: — Чого набурмосився, Стефане? Майк цікавий, але спатиму сьогодні — з тобою, недоріко... Цікаво, я схожа на стриптизерку?

Стефан: — Прихімічена стриптизерка-фантазерка... Американська кава навіяла?

Марта: — Не теревень — дивися...

Стефан: — Де плече обпекла?

Марта: — Люську біля праски підміняла, а фах, бач, не той...

Стефан: — Твій фах — дітей співу навчати. Забула?..

Марта: — Дивися. А оце?..

Ява п’ята

Майк: — Перепрошую, голуб’ята...

Стефан: — Ні, лишайся: це така гра. Називається „сотий рік подружнього життя”.

Марта: — Насправді ця гра називається „Хто третій?”

Майк: — Ходімо провітримося?

Стефан: — Маєш рацію. Обсукай сукню, будь лялечкою!

Ява шоста

Стефан: — Безумно радий тебе бачити. Трохи запізно, але запитаю: чим зобов’язаний такому візиту?

Майк: — Канікули. Дешево підремотую зуби — моя медична страховка не передбачає послуг дантиста. Побачу декого... Поїдеш до Великого Яблука?

Стефан: — І хто я там буду?

Майк: — Маю потребу в помічникові. Замовлень побільшало — якість плюс швидкість. Тебе знаю давно. Довіряю.

Стефан: — Чвиркати кремом на весільні торти? Архітектура для шлунку?

Майк: — Ти й здохнеш дурнем. Усі ви тут повиздихаєте. Або потонете в горілці й паливній кризі. Це скоро, Стефане — швидше, ніж ти думаєш...

Стефан: — Маєш рацію, Михайлику, але мені на те чхати. Живу.

Майк: — „Садок вишневий коло хати” і таке інше? Патріотичний шашіль заїдає хлопця-молодця?

Стефан: — Ти чорт у Михайловій подобі. Припхався по мою грішну душу...

Майк: — Ми ще тверезі, тож не ховайся за марнослів’ям. Їдеш чи ні?

Стефан: — Так просто?

Майк: — Я одному конгресменові — той дочку-репанку заміж випихав — такий тортик учудив!.. Дещо зробимо. Нібито несподівано виграєш ґрін-карту — і кроком руш до землі обітованої!

Стефан: — У тебе з географією поганенько: обітована в іншій півкулі.

Майк: — Обітована земля там, де опинишся ти, Стефанику! Потім збагнеш...

Стефан: — Збагни ти: куди б я не вирядився, я потягну за собою ці руїни — вмивальник із тріщиною, обдерті шпалери, убогі гонорари, хворе серце, дратівлива жінка. Усе це стоятиме за моєю спиною в черзі до амбасади, летітиме над океаном, в’їжджатиме до охайненької винайманої квартири... Та й Україна моя...

Майк: — Патетичне моє дитя! Патетичне, патріотичне й дурнувате... А втім, добраніч! Рушу до спальні — треба тишком-нишком повз Марту пройти... „Добраніч”, кажу!

Дія друга

Ява перша

Марта: — Прокинешся — за вікном диво світанку — або, принамні, дощ. А сьогодні туман. Дива вичерпалися... Майкова кава не така вже й погана — тільки занадто гірка... І будівлі за туманом дивні. Куди вони пнуться, ці вежі? Вавилон Вавилоном. І сонце вавилонське. Електросонце: дві хвилини — і спека... Піду знову ляжу: прокинуся і все всядеться по місцях... In the rivers of Babylon... and we remember Sion...

Ява друга

Стефан: — Поїдеш до Києва?

Майк: — Зранку те ж саме — облиш, га?.. Сім років тут. Сім тисяч сімсот тортів і стільки ж рахунків, за якими мені чесно сплатили. І мільйон рахунків, за якими я чесно сплатив сам... Ти що мені запропонуєш? Фермерчуком зробитися? Я картоплю від буряка тільки у вінегреті відрізняю... Податися у бізнес? Чесно робити гроші в країні, де владарюють бандити, — це схоже на маячню. Податися в українську політику? У мене не такі чисті руки — ба, вершковим кремом закаляні... Тьху! Та зрозумій ти, це Сполучені Штати — звідси не повертаються...

Ява третя

Марта: — Хлопці, поясніть, що відбувається?! Поясніть, або в мене почнеться гістерика... Ти ще не бачив моєї гістерики, Майку?!

Стефан: — Що, у біса, сталося, люба?

Марта: — Де ми, га?

Майк: — Учора ти на дурняк обпилася мартіні — звідси запитання. Ви зі Стефаном гостюєте в мене: Велике Яблуко, авеню дев’ять...

Стефан: — Марто, тут не Франція і навіть не Польща — твої екстраваґанції дратують... Ні-ні, не треба плакати! Не плач!

Марта: — Добре, я дурна гістеричка, але чому... чому вчора ми лягали спати на вулиці Коцюбинського, а сьогодні за вікнами оці вежі навіжені?!

Майк: — Так буває. От я, наприклад: прокинувся тоді у вашому закапелку — мокрий як хлющ — і приверзлося мені, що в моїй кишеній синій ікластий паспорт і що мені там доведеться жити завжди. Оце відчуття, скажу я вам! Андреналін водограєм! Серце навскач!.. Тільки авіаквиток урятував від інфаркту...

Марта: — Не хочу! Не хочу! Зараз додому! Додому!

Стефан: — А чому ти вважаєш, що ми не вдома? Чому, га?.. Гаразд, не лий марних сліз. Додому, тільки рушимо пішки. Згода, люба? Прямо, а потім трохи цабе — і Київ. Згодна?.. Так-так, я все поясню. Так, кошмарні сні теж треба тлумачити... Увімкни телевізор або випий — мені треба серйозно поговорити з Майком.

Ява четверта

Стефан: — Простір надто рухливий. Ми живемо не в просторі, а серед химерних просторових рухів, плям світла, клаптів звуку, крихт запаху, крапель смаку... Ти кликав мене на допомогу. Мене й Марту. Ось ми тут. Розумію: це сон.

Майк: — Згодагався?! От молодець! Мені треба...

Стефан: — Чому не звернувся до психоаналітика?

Майк: — Тут не в кожного псиська є власний психоаналітик, друже. Далеко не в кожного... А розпочати я б хотів...

Стефан: — З дитинства. Кожний невдаха шукає причину в дитинстві — це певний спосіб витруїти з пам’яті власну дорослу нікчемність... Хоча ти й зіпсував моє сновидіння — може, мені б наснилися пальми та пляж замість твого Нью-Йорка? — починай.

Майк: — ...Вона стояла, а сукня летіла. Вона не ворухнула жодним м’язом, а сукня навісніла, сновигала, хльоскала її по гомілках, удавала із себе прапор...

Стефан: — Зупинимося на цьому епізоді. Вона стояла на узбіччі шосе? Над нею нахилилася калинова гілка? Рік вісімдесят шостий? Тобі шістнадцять з половиною?

Майк: — Вона визирає із самої себе...

Стефан: — Їй кортить уваги...

Майк: — Не моєї уваги...

Стефан: — Їй просто кортить...

Майк: — Ти нахаба, але їй таки кортить...

Стефан: — І ця жінка — Марта?

Майк: — Скіпка в пам’яті. Глибоко й боляче... Залиш її тут...

Стефан: — Тебе часто турбують подібні... візії?

Майк: — Щодня, радше, щовікенду.

Стефан: — Ти певен, що то була Марта?

Майк: — Якби я був певен... Якби-якби-якби...

Ява п’ята

Марта: — Правда, Стефан шляхетна людина? Він дозволив мені залишитися в тебе. А я така дурна — додому просилася! Америка мене вибачить, так? Я тепер люблю Америку! До амбасади ступнув — сто баксів! Дихнув на повні груди — ще сто! Лямпу засвітив — маєш білль! Віскі сьорбнув — маєш головний біль! Одне слово — Країна! Не те, що там, — держава... Посміхнися! Ну ж бо, Майку, любий!

Майк: — Стефане, Стефане, ти не змінився, бодай уві сні... Летить зараз над океаном. Аби тільки літак крилечка не зтер... Облиш, Марто. Більше нічого не буде. Це блюз — тисяча тістечок на одній таці; одне проколоте п’яним пальцем. Утямила? Я ці брюки піввечора прасував — бач, складний дизайн, — а ти ляп сракою...

Дія третя

Ява перша

Стефан: — Що наснилося емігрантикові?

Майк: — Так, чортівня якась... Піду прогуляюся. Місцеве ті-ві мене зніматиме: „доля українця на чужині”, „камінний хрест” і таке інше. Забіжу тільки до крамниці — красиві цигарки куплю, щоб файно виглядати в кадрі. „Кептан Блек”, наприклад. Скільки такі зараз коштують?

Стефан: — Десь гривень двадцять... Перепрошую: чотири бакси.

Майк: — Усе-таки дешевше, ніж у нас!

Ява друга

Марта: — Ти погодишся, так? Ми поїдемо, так?

Стефан: — Ні.

Марта: — Майк такий милий. Усе буде гаразд. Ми й собі відгриземо шматочок солодкого Великого Яблука.

Стефан: — Їдь, коли хочеш. Не опиратимуся.

Марта: — Це боляче, так? Скіпка під серцем горить... Бачила уві сні хмарочоси, що простували до океану. Бачила Михайлика-Майка... Дивно, але, здається, я знала його раніше... Ти геть усю мене прогледів, Стефане.

Стефан: — Їдь.

Марта: — Справді? Ти дозволяєш? Та я їду зовсім не тому, що хочу наспатися з Майком. О ні! Я хочу... Ти без слів розумієш, так? Як у вісімдесят шостому, так? Тільки прошу: коли Майк запитає, чому ти відпускаєш мене саму...

Остання репліка губиться у блюзовій мелодії.

Ява третя

Стефан: — Дивний сон я бачив. Ніби гостював у Майка, ніби рятував його запродану душу, ніби сказав якесь важливе „ні” — вперше й востаннє в житті, ніби Марта...

Лунає той самий блюз.

Де ж вона?!

Блюз гучнішає.

Марто! Марто!

                                                                              Серпнем 2006

 

Анатема

Памфлет-інвектива

 

Усім московським попам присвячую

Пливе він між базарними ятками, черевом розсуває люд, пускає бороду по вітру віялом, і ведуть його попід руки двійко волохатих чортенят — руде та чорняве, крутять хвостиками, а руде ще й накульгує на праву задню ратичку.

— Аще не увіруєте, не внідете... Почім осьо рибка червоненька?... Бога не боїшся!..

Кивне чортенятам, а ті напохваті: руденьке клунок підносить, чорняве — грошиками шелестить.

— Толцитеся й отверзеться... А што ви дєлаєте вєчером, дєвушка?..

Чортенята й тут напохваті: руде телефончик записує, чорняве — грошима шелестить.

— Господу помолімся... Худо, бабушка? Пожертвуй на церкву русскую ізначальную, єже во Третєм Римє собі Христа іметь... Пожертвуй, помолюся за упокой... вот блядь... за здравіє раби Божої...

А чортенята собі: чорняве м’яту гривню в гаманець пхає, а руде бабусі дулі крутить...

***

— Агов, машкаро, я тебе знаю!

Сіпнувся череватий, крутнувся, баньки на лоба лізуть — нєпорядок!

— Машкаро, я тебе таки знаю!

Присіли з переляку чортенята...

...Це ти широкі хрести клав над похиленими Богдановими корогвами.

Ти хрестив у золотій купілі царя Ірода й святе ймення йому дав — Петро, щоб під каменем сим поховати вкраїнську волю.

Це ти Мазепу проклинав, і німо дивився на тебе похилений люд без роду та імени.

Ти вінчав німецьку курву з дурнуватим порфіроносцем-виродком, щоб покручей повно по Вкраїні пустити.

Це ти напучував преславне воїнство муштроване, і лискучішим було твоє одіння за московські багнети...

— Машкаро, я тебе як облупленого знаю!..

...Це ти славив „самодєржавіє, православіє, народность” і прикладав масного пальця до хвостика Емського указу.

Ти шмагав нагайкою пейсатих юдеїв і пускав пір’я з подушок у жидівському містечку.

Це ти ревів молитви над сірим воїнством, що під гуркіт танків повзло й повзло в Україну під нечестивим знаком масонської зірки.

Ти брудними губами відспівував убієнних українців, з чиїх мертвих очей сонце так і не злизало подив.

Це ти, виваливши набік товстого язика, вищав осанну Йосьці Поскіпаному і — жарти набік — схиляв до служіння сатані тих вірних, тих — катакомбних, тих — іще недокатованих.

Ти ховав під рясою майорські погони й базграв довжелезні звіти на сірому поліційному папері, аби той, хто сповідався, не думав, падлюка, що Бог справджує дисидентів.

Це ти мастив губи шмінкою, клав лак на пещені нігті й цілував у губи неповнолітніх хлопчаків...

(Заплакали від сорому чортенята й подалися похнюплені геть.)

...Це ти продавав за бугор зброю й людей — „таки хрещених, но простих”.

Ти бенкетував з відьмами та вовкулаками і цілував у дупу самого диявола.

Це ти гнав ув Україну вагони отруйного пійла й цілі чували азійської наркоти.

Ти опосів Почаїв, Печерські гори та Святогір’я, щоб геть обібрати український люд і з таємними кур’єрами гнати золото, золото, золото у Баалову пащу Москви...

— Анатема тобі, машкаро!..

— Да я тєбє, сука, ща пасть порву!.. — заревів жрець, став геть буряковий, задер бороду й учепився в свій наперсний хрест...

...і луснув, і важкий сморід потоком ринув по базару.

А потім війнув морозний вітерець — і стало чисто, святочно і вічно...

***

Христе, Боже наш, хай святиться ім’я Твоє!

Січнем 2008