***  

Душа моя досі ночами літає —

волі шукає.

Ось тут чекай на підступ...

 

 Дзвінкі та схожі на зірки

 мигтять приманки-світляки.

 І діються несповідимі справи — 

 втрапляє ВСЕ в пастки-держави.

 Ось неминучий райдужний каскад

 та горніх ієрархій зграйний лад.

 Тонкий, мінорний, наче лжа земна.

 Почуй, прозрій — і в небі — скрізь вона.

 Нема свободи.

 Тільки дивний досвід  

 незнане призивати надаремно,

 поважно промовляти не до діла.

 Душа знов повертається у тіло

 і знов ні з чим,

 щоб знов зрости в мені

 й блукати, наче бомж,

 у довгім сні.

 

***   

Світ, — той що із людей —

невдалий витвір.

Ти, мабуть, утомився, Деміурґу.

Візьми мерщій піддатливої глини,

яка ніколи тверднути не буде,

як людське серце.

Міркуй, знайди не камені бодай,

яких і течія тисячоліть ніяк не змінить.

Нехай це будуть і не зовсім люди,

а щось донині невідоме світу,

але свідоме і слухняне в Бозі.

Ну а якщо кульгатиме твій виріб,

звих, за потреби, виправити зможеш,

бо ж буде то не твориво — творіння.

Отак, спостерігаючи за грою,

ти і порозумієшся з собою,

зі світом.

 

  І. К.

 

Інна-черниця у мирській темниці

зрить віконце.

Їй Бог махає хустинкою білою —

дарує сонце.

А ми як ті миші існуємо:

чує нас Інна, і ми її чуємо.

Бачить нас Інна, до нутрощів бачить.

Звісно, пробачить нам цю гризотню.

Сама не з’їсть, нам залишить.

Палець підставить — їжте, миші. 

Як не вкусити — радість в очах.

Смачно, страх.

Черниця Інна з тонкою шиєю

серед мишей.

З довгою шиєю — усіх утішує.

Встигне у небо —  не подурнішає.  

А що ж бо мишки?

Кличуть її Інною Мишкіною.

 

Шовковий шлях

 

Йшов, йшов, йшов

і нам говорив: — Ідіть!

Шовковим шляхом ішов

імператор У-ді.

Кольору сонця та крові

пролазою-гадиною звивалася

заяложена і гладка

імператорська влада.

Ніжність розквітлих барв

жіночі обволікала стегна.

На шовкових простирадлах

народжувала Європа тиранів.

Зорі в небі ставали юні,

в забуття поринали гуни.

Додому верталася слава

на ферганських “небесних конях”.

Над шляхами шовковими 

сходить сонце заковане.

Камінні  фортеці

обсідають свободу.

І не тільки шовками —

кров’ю, плоттю, кістками

обмінюються народи

посьогодні.

 

***

 Саме такого як ти я просила у Бога.

 Але навіщо він мені дав тебе?

 Наче скриньку із замурованою музикою —

 ключ висить над безоднею.

 Наче зорю — ту, що опіків на тілі моєму

 не залишить ніколи.

 Як Тантал у підземному царстві,

 я по горло стою у воді

 із сухою горлянкою.

 Скринькою володію,

 зорею, водою,

 але не собою.

 Світ я свій покидаю,

 а твій геть не вміщає мене.

 

 *** 

Море! Яка мура!

Очі мокрі…

Сльози блищать на сонці

чи то дощ накрапує?

Море — галька, галька,

холодна галька.

І чоловік посміхається холодно мені,

і тепло Гальці,

або будь-якій іншій жінці

з будь-яким іншим іменем.

Не мені...

Як ту моркву, образу гризу.

Наче кров, ковтаю сльозу.

І час, ніби зашморг, висне

Жовтогарячим намистом.

Хоч би вирвати цю хвилину,

як волосину сиву.

А час не йде,

Тільки мучить — не душить.

Де ж пісок? То б ішов у пісок.

Сховати очі хочу у пісок,

нехай сльози сушить.

 

Самотність

 

Самота-самотино!

Ти зі мною цю ніч проведи!

До дверей не підходь бодай!

До вічка не припадай.

Утопити тугу несила.

Знову ніч голосила!

А туга вилилася,

плавати вивчилася.

Сльозки мої — її буття.

Глуши ниття.

Дзвонять...

Барабанять...

Скла б’ють...

Співають...

Журба нелюдська —

Русалчина музика...

Дзвенить потрошку,

пливе, як дошка.

Бризкає ноткою “соль”.

Любов. Юдоль.

 

А за вікном...  

 

Що за вікном?

Водойма? Виднокрай?

Ну ж бо, співай!

Що ж не співаємо —

зітхаємо...

Деревце гнеться —

не піддається,

з мертвою землею

цілується.

Рік у рік,

не у воду,

як у каламутне скло,

дивлюся у природу.

А уві сні

лунають чорні пісні.

Три пики в сажі,

(ховайся, скоріше)

одна від одної гидкіша,

дивляться в моє нутро,

як у дзеркальце —

жахає лють.

Не прокинуся — розіб’ють.

 

Про біль 

 

Болю мій болю, краплинко отрути,

що живе всередині,

не вмирай!

Не вагайся,

ідучи, повертайся.

Що до рідного чоловіка,

по неволі

звикаєш до болю.

Щез кудись.

Не забуваю — страждаю.

У дзеркальце глянуся.

Від нудьги, чи то від докуки

не вистачає муки?

У вікно влипну.

Страх і жах — мої ліки,

ніби чекаю

на гульвісу-чоловіка.

Прийшов — то щастя!

Ось воно!..

Відкрию вино.

За зустріч!

 

***

Я побачила звук —

маленьку кольорову кульку —

легку, як мильна бульбашка.

Я спіймала її,

і вона не лопнула,

а тільки розпалася навпіл.

Дивіться! В мене на долоні

дві кольорові звучні зіниці.

Я угвинчую їх у вічі.

Слухайте... Мої очі співають. 

Вони співають тоді,

коли надходить час тих, хто чує.

Це є день!

Вони сплющуються,

коли надходить час глухих.

Це є ніч!

Цікаво, яка зараз пора року?

Про творчість    

 

Кусай, бджоло, цілуй — це фатум — жар!

Впивайся тож своїм отруйним жалом.

Як птах у дзьобі, кавуна нектар

Я задля тебе на губах тримала.

 

Ти ж не оса. Кусай мене, асса!

Твоя отрута краща від бальзаму.

Ось вихід із бездушного Сезаму,

Де трутнями рояться словеса.

 

Чванливо медовухи пригублю

Від хіті порозпухлими губами.

Мовчать томи глобальними гробами.

Гнізда собі між ними не зів’ю.

 

Я у труні, у кишеньковій, знову

Все сказане покою при стегні

Воно живим здавалося мені.

Ах, краще б несказанним було Слово!