НЕВІДОМІ СТОРІНКИ ЖИТТЯ ІВАНА БАГРЯНОГО : рецензія  на роман-дослідження  Олександра Лозикова ”Роман завдовжки  з життя (Шляхами Івана Багряного)”.- Хабаровськ, 2008,  .

 

Серед незвичайних життєписів українських письменників чи не най-вражаючим є життєвий шлях Івана Багряного: і досі його дослідниками розкрито далеко не все у його мандрах і пригодах під час панування на Україні двох деспотичних режимів - радянського комуністичного і фашистського німецького. Особ-ливо утаємниченими залишаються  на сьогодні мандри письменника  Далеким Сходом, куди його було заслано  владою на початку 30-х років минулого століття, як ворога народу.

І досі основним джерелом вивчення життєпису Івана Багряного періоду його перебування на Далекому Сході є його романи ” Сад Гутсиманський” та ”Тигролови”  Та висловлювання деяких літературознавців.

Зрозуміло, що дослідники мають певне право на тлумачення життєпису письменника на підставі його творів. Разом з тим свідчення очевидців, які зустрічалися з письменником, розмовляли з ним ,річ  незвичайно важлива і вагома у дослідженнях життєпису майстра художнього слова. Саме цим шляхом пішов у своєму дослідженні життєвого шляху Івана Багряного Олександр Лозиков. Він спробував відтворити події 30-х років минулого століття на Далекому Сході У Хабаровському краї, де мандрував і переховувався письменник…Лозиков  спробував пройшов тим же шляхом уссурійської тайги, що й Іван Павлович, Лозиков  зміг віднайти людей, які зустрічалися з Багряним, а дехто з жіноцтва навіть покохали його, розшукав перекази у поселеннях глухих нетрів  тайги про перебування тут Багряного, записав свідчення народного нанайського  поета Макто Бельди  від його сина сучасного нанайського поета Костянтитна Бельди.

Досліднику вдалося розшукати людей, які зустрічалися з цією незвичайною талановитою людиною, запам’ятали його вірші, які він прочитав людям далеких далекосхідних населених пунктів.

Олександр Олександрович Лозиков не випадково пройнявся життєвим шляхом письменника Багряного . Бо, зокрема, відчуваєте близькість прізвищ – Лозиков і .Лозов?ягін- прізвище Івана Багряного (цікаво?). А по-друге, що найбільш важливо, Лозиков вже кілька десятиліть живе на Далекому Сході,  а в Хабаровську,де у 30-х роках мандрував цим краєм український письменник Іван Багряний, який залишив помітний слід у пам‘яті хабаровчан, хоча вже пройшло з тих часів кілька десятиліть.

         

Про самого себе у листі до свого земляка, автора цього відгуку,  О.Лозиков  писав: “Народила мене мати в Україні, в Україні де степи, мов небо, сині, замість серця дала квітку полум’яну, - Батьківщиною бо зветься, не зів’яне... Народився в 1939 році 10 березня в Макіївці, є там така шахта Ново-Бутівка. Макіївське РУ-3 зробило мене ковалем. працював ковалем на шахті 6-14, треста „Червоногвардійськвугілля”. Потім ГРОЗом, та прохідником на Ново-Бутівці. Віддав ТОФу (Тихоокеанському флоту) п‘ять років. Служив на десантному кораблі. Офіцер запасу.

          Коли в шахті трохи покалічило, збагнув, що прямувати до Музи треба не в забої, а, як писав Олег Орач (відомий донецький письменник), - під „гордим небом”. Взяв голову в руки, та й попрямував на схід сонця. В геологічній експедиції шофером об’їздив Мяо-Чан(Далекий Схід), а наприкінці 1968 року пішов у журналістику. Бо до того мої вірші, оповідання та нариси друкувалися  в часописах. Телебачення зробило декілька кінонарисів про українського поета, який пише вірші,  сидячи за баранкою спочатку МАЗа, а потім і КРАЗа. На Хабаровському телебаченні і на радіо в 60-роки читав вірші українською мовою, та, на жаль, тоді ніхто вірші українською мовою не друкував. Вперше під рубрикою „Рік України в Россії”, вірші, свої та інших авторів, українською мовою почав друкувати у започаткованій  мною  газеті „Солнышко” у 2000-2002 роки.

На початок 1984 року  одержав запрошення до крайової газети „Тихоокеанська зірка”, За два роки, окрім газетних матеріалів написав дві документальні повісті, і в січні 1986-го вже працював старшим редактором Хабаровського книжкового видавництва. Потім посідав місце начальника відділу масово-політичної літератури. А разом з тим друкував книжки поезій та прози: „Серебряные травы” – 1986, „Всепрощающий свет” – 1988, „Стопроцентный мужчина” три повести- 1990р., „Поэзы для друзей” – 1991 рік, а в 1993-му разом з митцями видавництва зареєстрували фірму „Літера”. Книжки друкували, але що з ними робити не знали. Продавати було соромно. В 1995 році зареєстрував газету „Дамы и господа” , вийшло аж сім номерів накладом в 5000 примірників. Поштарі газети продали, але грошей я так і не бачив. Двічі ходив: „Олександре, борги!” „Сашуню, дівчата по краплині получку одержали!” Тоді зрозумів я, що не моє це діло – зароблені гроші з бідних людей одержувати. Пішов головним редактором у видавництво „Приамурські відомості”, потім директором видавництва при мед. Академії, а вже далі відповідав за дві сторінки в газеті „Хабаровський експрес” та в газеті „Солнышко”. А книжок видано стільки, що жаль  і писати  Чотири з тридцяти – українською мовою. З 1976-го року член Спілки журналістів СССР, з 1994 – письменників Росії.

Ото й все, а що поза часом та простором -у моїх віршах.

Сестри Рая, Ніна, їх діти та онуки, живуть в Макіївці.

Слід додати, що Україна глибоко закорінена в душу Олександра Олександровича і це видно не тільки з вище наведеного, але й ще з одного  незвичайного факту: з 1907 року він видає самотужки  для українців діаспори літературно-художній і публіцистичний журнал ”Далекосхідна хвиля”, в якому друкуються твори українських письменників Далекого Сходу, а також  відомі майстри художнього слова з України, зокрема з його малої батьківщини Донбасу.

Отже видатний Іван Павлович Багряний зайняв не випадково  у творчості Олександра Лозикова важливе місце.

Слід також додати, що Далекий Схід , який  українці-переселенці назвали Зеленим Клином ( як назвали Клинами й інші освоювані українцями землі – це і Жовтий Клин (Надволжя) і Малиновий Клин ( Кубань),  і Сірий Клин( Сибір і Казахстан) займає в українській літературі певне, на жаль, ще не розвідане літературознавцями місце.

Далекосхідна тематика давно присутня в українській літературі.

Достатньо згадати далекосхідні описи відомого есперантиста й українського письменника Василя Ярошенка(народився на Північний Слобожанщини, на Білгородщині.), кілька десятків його оповідань і новел, написаних в Японії, Китаї та в інших східних країнах, де письменнику довелося подорожувати і жити. Між іншим, деякі науковці –літературознавці називають Ярошенка класиком японської літератури за його значущий внесок у розвиток японської літератури.

Тпкож  відомі в літературі кілька творів В.Потапенка і Д.Мор-довця про переселення тисяч українців у кінці ХІХ і поч. ХХ ст. на Далекий схід, їхній побут на нових землях.

Пригадується і творчість відомого українського письменника В.Трублаїні, який відвідав цей край у першій пол. ХХ ст.,

У 30-х роках ХХ століття Довженко був у відрядженні на ДС…і написав там  свою кіноповість ”Аероград”.., перебував наДалекому Сході ще один український письменник Дмитро Загул.

 

Не слід забувати також, що видатний український письменник Іван Багряний відтворив картини та образи українських людей цього далекосхідного краю у своїх романах “Тигролови” та “Сад Гетсиманський”.

Врешті художні здобутки наших сучасників письменників Олега Орача (“За білим перевалом”, Донецьк, 1969)  та Михайла Шевченка (поетичний цикл “Зелений Клин, “Вітчизна”, 1990, №7) ще раз засвідчують невмирущість українського  культурного життя у далекосхідній діаспорі, а також необхідність осмислення цього явища   новими поколіннями українців.

 

Яке ж відношення до Далекого Сходу мав письменник Іван Багряний?

Як же була пов’язана ізЗеленим Клином доля Івана Павловича Багряного?

Майбутній письменник народився 19 вересня (за старим стилем) 1906 року в місті Охтирка  в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. В сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета.

Шестирічним хлоп'ям Іван почав навчатися в церков-нопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року хлопець вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.З 1922 року почалася різноманітна трудова діяльність майбутнього письменника.

Літературні спроби належать до часу, коли Іван Бапгряний навчається у 1926 року Іван вступив до Київського художнього інституту, який через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва, закінчити інститут йому не вдалося. Навчаючись в КХІ, він виходить зі спілки «Плуг», вступає до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова») де зближується з Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими. Пізніше всіх їх було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики і всіляко переслідувано. В цей період Іван Багряний активно працюав і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших.

 Був членом опозиційного літературного об'єднання МАРС, до якого належали такі самовимогливі митці слова, як Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Косинка, Осьмачка, Галич. У 1920-х роках видає низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія» та «Ave, Марія» (невдозі була заборонена цензурою і вилучена з книготоргівлі), написано п'єсу ”Бузок” про графоманів.

1930 року побачив світ його роман у віршах «Скелька». Офіційна критика звинуватила письменника в оспівуванні куркульської ідеології, що,  зрозуміло,стало причиною багато-річних репресій Івана Багряного.

16 квітня 1932 року його заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою його літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг».

Багряний пробув 11 місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках сьогодні ще є мало відомостей.

Історію мандрів Івана Багряного Далекосхідним краєм від нього самого віджтворив  у своїх спогадах ”Зустрічі і прощання”( Київ:Смолоскип, 2008 рік.) Григорій Костюк, видатний літературознавець української західної діаспори. Зустріч цих двох українських інтелігентів у серпні 1943 року в окупованому фашистами Києві, не добитих радянською і фашистською владами ,залишила нам важливе свідчення про далекосхідні  трагічні мандри Багряного. Г.Костюк згадував слова Івана Павловича: ”Охотське море, Тайга, Тундра, Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом. охопила мене страшна туга за Україною.Непереможна. Отож я сів на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВД. Арешт, суд і вирок за втечу з заслання- три роки вже ув’язнення в таборі.Так я потрапив  у Бамлаг (Байкало-амурський табір). Відгаратав три роки. Звільнившись  офіційно, поїхав до Охтирки…Раптом – новий арешт…( С.250)

Інший літературознавець Леонід Череватенко у післямові ” Я порвернуся до своєї Вітчизни” до роману Івана Багряного ”Сад Гетсиманський” (Київ: Час, 1991.).подає таку версію далекосхідних подій: ” Біографія Банряного рясніє різними загадками  з приводу яких лютуюполітичні супротивники і сперечаються дослідники.Не маючи в своєму розпорядженні документальних відомостей, не беремося щось заперечувати чи стверджувати.Можемо хіба що викласти факти.Багряний втікає з табору 1936 року, переховується між українцями Зеленого Клину(Буреїнський та Сучанський райони). Одружується, і того ж таки року народився у нього син Борис.Не витримавши туги за Україною, ІФван Банряний пробирається в рідну Охтирку, додому. Розкошував серед рідні недовго: на четвертий день за доносом сусіда схопили і відправили до Харкова.” (С.502).

Отже, описані вище два сюжети перебування Івана Багряного на Далекому Сході, стали основою для літературознавчих досліджень життєпису видатного письменника у працях багатьох літературорознавців.. Не оминув цих сюжетів й Олександр Лозиков, але разом з тим він    у твір  і свої оригінальні ідеї, особистісні підходи до оцінок непростих життєвих явищ , як десятилітньої давності, так і нашого бурхливого сьогодення.

У самому романі  постають яскраві сторінки роздумів Олександра Лозикова над шляхами розшуку свідків мандрів Івана Багряного далекосхідним краєм, і треба б сказати, що йому це зробити вдалося! Весь цей огром авторського інтелекту й активної життєвої позиції розкривають перед читачами важливі проблеми не тільки минулого, але й сучасного життя, дають відповіді на наболілі для української душі проблеми, особливо для самовизначення далеких від рідної землі тисяч українців, які сьогодні живуть майже в усіх далеких і близьких куточках світу.

В одному з розділів роману Олександр Лозиков розкриває своєрідну методику побудови свого роману – розвідки  ”Роман завдовжки з життя”. Він пише: ” Перше ніж братися за перо, я взяв під сумнів все, що було написано про Івана Багряного. Якийсь час уважно вивчав його твори, особливо публіцистику. Пройшовши шляхами героїв роману «Тигролови», усвідомив, що письменник відбував заслання на терені Зеленого Клину, але назви річок, якими мисливці сплавлялися плотами до Амуру, зазначені в романі не зовсім правильно. За яким бісом це зроблено, сьогодні сказати не можу. Цілком можливо, що назва річки Мухені Багряному сподобалася більше, аніж Анюй, або ж Хор. Та й писав він не автобіографію, а роман. Досконало виявити людей, з котрими зустрічався Лозовягін, зараз вже неможливо. Свідки повмирали, а живі копирсаються у пам’яті, роблять деякі натяки на можливість тої чи іншої події в житті друзів та ворогів письменника….”(”Роман завдовжки з життя”, С.39-40).

Ще слід додати до особливостей творчої манери Олександра Лозикова, що крім самого героя Івана Павловича Багряного та багатьох свідків його мандрів, Олександр Олександрович  багатогранно відтворив й образ ліричного героя, який розкривається протягом усього твору у роздумах над відтворенням подій десятилітньої давності, над філософським  проникненням у суть художньої творчості та у зміст людського життя і мудрий погляд письменника на долю його рідної України, образ якої героїчний, а часом і трагічний присутній майже на кожній сторінці роману.

Сам автор так визначив власну присутність у творі:” Про кого б я не писав, я завжди пишу про себе. Блукаючи селами у пошуках фактів відбуття несправедливого вироку Іваном Багряним, я зустрічався з жінками , котрі майже нічого про письменника  не знають, але дуже їм кортить допомогти письменнику ( тобто О. Лозикову – В.О.) у його нелегких пошуках. Таким чином, вони не стільки допомагають як сплутують свідчення дійсних подій. Одна – десь, щось чула , друга – була свідком подій, але віком не вийшла , щоб зутрічатись з письменником навіть дівчинкою.Але ж не будеш заперечувати жінці, коли в її пам’яті зберігся образ вродливого молодого парубка, який виходив з лісових нетрів, наче янгол з небес., і гойдав її на свої руках , підкидаючи  до самого сонця.

Чимало доброго бачила далекосхідна земля , але все зле знесли в море весняні та серпневі повені, зосталося в пам’яті людей тільки добре, а щодо злого, хай про зле пишуть інші письменники. Вони нагородять такого, чого й не могло бути.”( ”Роман…”, С.35-36).

І ще варто сказати про українізований образ уссурійської тайги, що відтворює Олександр Лозиков, продовжуючи тим самим справу розпочату ще у позаминулому столітті Д. Мордовцем, В. Потапенком, пізніше В,Трублаїні, О.Довженком, Олегом Орачем та сучасними українськими письменниками далекого Примор’я, яке стало для тисяч українців малою  і до певної міри українізованою вітчизною.

Цікавими і пізнавальними є сторінки, присвячені батьку й сину  Макто та Костянтину Бельди, нанайськими народним поетам.До речі, Олександр Лозиков неодноразова перекладав твори Косиянтина Бельди на українську мову, збагачуючи цим українське слово й українську літературу.

Під час мандрів стежками Івана Багряного Олександру Лозикову вдалося у селищі Шумному В’яземського району у мисливській хатинці посеред непролазної тайги знайти ліжко, на якому відпочивав після   своїх мисливських мандрів Іван Павлович.Оце б побачити фото того ліжка, певно . що це був би безцінний раритет для літературного музею Івана Багряного у далекосхідному Примор”ї, якщо, звичайно Олександру Лозикову разом з українською громадою вдасться відкрити такий музей,  а копію ліжка можна було б і до Києва доправити.

Потрібно   читачам  сказати, що Олександр Олександрович знайшов на Приморщині навіть дітей Івана Павловича, наскільки це переконливо - читайте самі роман Олександра Лозикова і ви напевне переконаєтесь у цьому так би мовити з першоджерела.

Отже, незвичайний роман –дослідження Олександра Лозикова вже стоїть на бібліотечних поличках, доповнюючи літературу про незвичайного українського письменника Івана Павловича Багряного, на життєписі якого ще рано ставити крапку – розшуки свідчень тривають, попереду ще пошуки сюжетів того, як потрапив Іван Багряний до Америки і чому у Філадельфії відразу після війни його зустрічав як давнього знайомого мер міста, колишній капітан підводного човна , який охороняв американські кораблі з допомогою для Радянського Союзу згідно з ленд-лізом. А кораблі ці возили вантажі до самого Владивостоку з початку другої світової війни до самого її закінчення. Потапенком, пізніше В,Трублаїні, О.Довженком, Олегом Орачем та сучасними українськими письменниками далекого Примор’я, яке стало для тисяч українців малою  і до певної міри українізованою вітчизною.

Цікавими і пізнавальними є сторінки, присвячені батьку й сину  Макто та Костянтину Бельди, нанайськими народним поетам.До речі, Олександр Лозиков неодноразова перекладав твори Косиянтина Бельди на українську мову, збагачуючи цим українське слово й українську літературу.

Під час мандрів стежками Івана Багряного Олександру Лозикову вдалося у селищі Шумному В’яземського району у мисливській хатинці посеред непролазної тайги знайти ліжко, на якому відпочивав після   своїх мисливських мандрів Іван Павлович.Оце б побачити фото того ліжка, певно . що це був би безцінний раритет для літературного музею Івана Багряного у далекосхідному Примор”ї, якщо, звичайно Олександру Лозикову разом з українською громадою вдасться відкрити такий музей,  а копію ліжка можна було б і до Києва доправити.

Потрібно   читачам  сказати, що Олександр Олександрович знайшов на Приморщині навіть дітей Івана Павловича, наскільки це переконливо - читайте самі роман Олександра Лозикова і ви напевне переконаєтесь у цьому так би мовити з першоджерела.

Отже, незвичайний роман –дослідження Олександра Лозикова вже стоїть на бібліотечних поличках, доповнюючи літературу про незвичайного українського письменника Івана Павловича Багряного, на життєписі якого ще рано ставити крапку – розшуки свідчень тривають, попереду ще пошуки сюжетів того, як потрапив Іван Багряний до Америки і чому у Філадельфії відразу після війни його зустрічав як давнього знайомого мер міста, колишній капітан підводного човна , який охороняв американські кораблі з допомогою для Радянського Союзу згідно з лендлізом. А кораблі ці возили вантажі до самого Владивостоку з початку другої світової війни до самого її закінчення.