Вадим ОЛІФІРЕНКО

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОСТІ У СХІДНІЙ ДІАСПОРІ ЧЕРЕЗ ПОШАНУВАННЯ ЛІТЕРАТУРНИХ ДОСЯГНЕНЬ ХУДОЖНЬОГО СЛОВА

 

                       ЧАСТИНА ПЕРША: КУБАНЬ

 

Досягнення українського художнього слова повинні стати важливими складовими навчального процесу як у школах, так і у вищих навчальних закладах в Україні та в діаспорі, де існують навчальні заклади з українською мовою викладання. Досягнення української духовності на літературній ниві є нашим спільним надбанням і питомим джерелом для навчання і виховання  в Україні і за її межами, тобто там, де живуть українці.

За останні десятиліття навчальні програми з літератури в Україні  зазнали значущих змін, пов’язаних із переглядом критеріїв оцінки літературного процесу, обумовлених    гострою потребою суспільства у відродженні історичної пам’яті народу та національної ідеї .

Так, зокрема, до вивчення на уроках літератури було залучено твори письменників західної діаспори: Богдана Лепкого, Тодося Осьмачки, Євгена Маланюка, Василя Барки, Івана Багряного, Уласа Самчука та ін., що, без сумніву, сприяє відновленню історичної правди про події в Україні в роки революції, про голодомор початку 30-х, про участь у подіях другої світової війни представників українського народу тощо. Написані у країнах західної демократії поза тиском радянського тоталітарного режиму, ці твори про складні і трагічні життєві колізії у долі народу пробуджують у школярів національну свідомість, поглиблюють уявлення учнів про багатство і розмаїття поетики українського художнього слова, У свідомості молоді формується уявлення про світовий контекст українського художнього слова, вона збагачуються фактами про участь зарубіжного українства в культурному житті країн західної півкулі, отже, у світовому культурному процесі.

Разом із тим поза увагою школи (та й не тільки школи!) залишаються цілі масиви здобутків українського художнього слова, що розвивалося і розвивається протягом кількох століть за східними межами України, переважно на землях Російської Федерації.

Особливо відчутною стає така втрата у нашій культурі зараз, коли приходить гостре усвідомлення того, що мільйони наших співвітчизників, які живуть на схід від України, із початком 90-х років опинились за межами Вітчизни. І якщо зовсім недавно ми жили в одній (але не своїй!) країні і, здавалося (але тільки здавалося!), ніщо не перешкоджало взаєминам України зі своїми співвітчизниками, то тепер на шляху до цих взаємин виник ряд нових суттєвих перешкод.

Тому і спостерігається така гірка колізія: східна діаспора фізично існує, а культурних досягнень її ніхто не знає і не вивчає. Часто уявлення про наших земляків у східній діаспорі не сягають далі інформації про народні самодіяльні гуртки та несміливі одиничні спроби відкрити українські школи, про відрядження відомих наших вітчизняних діячів культури до українців в той чи інший регіон колишніх радянських республік.

Найважливіший же показник духовних здобутків — надбання україномовної художньої літератури — залишається поза увагою громадської думки, школи та вищих навчальних закладів в Україні та у східній діаспорі. Так, ще з радянських часів мовчанкою позначена творчість українських письменників Берестейщини, східної Слобожанщини та Кубані, найближчих до України потужних історичних осередків українства.

Літературознавство та методика літератури не бачать і не актуалізують значущих досягнень східнодіаспорного українського письменства, ще й досі вони залишаються зачарованими домінуючою в цих науках у попередні десятиліття радянською методологією.

Та  оновлюючі процеси суспільного життя в Україні примушують по-новому поглянути на українські етнічні землі, що починаються за східними кресами України. Виникає необхідність із сучасних позицій поцінувати духовні здобутки східного українства в одній із найважливіших у галузі культурного розвитку народів світу — у галузі художнього слова.

Варто хоча б побіжно пригадати досягнення українського письменства Східної Слобожанщини, де здавна існували україн-ські літературні традиції, а окрасою нашої літератури, крім услав-леного М.Костомарова, стали імена таких письменників, як І.Гор-ленко, І.Дикарев, О.Афанасьев-Чужбинський, А.Животко, В.Єро-шенко, Є.Плужник, К.Буревій, А. Панів, Г. Михайличенко та ін.

Розвиток рідного слова українськими письменниками Берестейщини з давніх часів пов'язаний з іменами берестейців-полемістів І. Потія та А.Филиповича, ченця, патріота, автора віршів і відомого “Діаріуша”; автора численних повчань і послань К.Туровського. Із пізніших історичних епох до нас дійшли твори берестейця, представника нової української літератури О.Стороженка. ХХ століття дало українських поетів-поліщуків Д.Фальківського, О.Лейтеса, С.Семенюка, В.Китаєвського, І.Хмеля, О.Лапського, прозаїка Ф.Одрача і публіциста В.Ольхівського. Складно  сьогодні на Берестейщині з українським словом. Не вивчають там у школах твори своїх земляків. Не згадуємо про них і ми в метрополії.

Певно, що вивчення у школах і вузах України творів письменників східної діаспори, зацікавленість нашого суспільства сучасним станом культури співвітчизників за кордоном — це потужний стимул для відродження української духовності в східній діаспорі, де сьогодні поволі на поверхню суспільного буття виринає потоплене у 30-их роках українське питання, українська духовність, українська школа.

Очевидно, що літературна історія східної української діаспори не вичерпується лише названими вище регіонами Росії. Пильної уваги науковців чекають дослідження українських літературних процесів на землях Зеленого Клину (Далекий Схід), Сірого Клину (Казахстан і Сибір), літературних традицій українців Москви і Петербурга, Жовтого Клину (Нижнє Поволжя).

Варто відзначити, що проблема повернення до життя творчості зарубіжних письменників-земляків у значній мірі залежить і від стану українського літературознавства у названих регіонах зарубіжжя. Активізація цього напрямку науки певною мірою може полегшити дослідження та аналіз творчості українських письменників східної діаспори. Та чи є на цьому полі втішні факти? Прикро, але їх дуже мало. Хіба що більш-менш відрадною є ситуація в одному з найближчих до України  регіонів компактного поселення українців — на Кубані.

На цьому багатому полі української духовності, образно кажучи, на козацькому парнасовому полі, письменниками-кубанцями зроблено чимало. Тут необхідно пригадати творчі здобутки письменників А.Головатого, Я.Мішковського, Я.Кухаренка, В.Мови (Лиманського), Я.Жарка, В.Потапенка, О.Півня, М.Канівецького, поетів-кубанців 20-х років О.Кирія, Н.Щербини, Ю.Литовченка, В.Чередниченка, К.Кравченка, К.Тихого. Про літературне життя 20-х років на Кубані журнал “Плуг” повідомляв: “В середині листопаду СКАПП’у (Північно-Кавказька асоціація пролетписьменників) прийняла до свого складу літературну групу українських письменників Кавказу (Кубані) як свою секцію. В складі секції є десь 50 чоловік.” На жаль, вже у першій половині 30-х років від культурних здобутків українства Кубані практично нічого не залишилось: інтелігенція була репресована, всі українські навчальні заклади закрито. У Сибір було відправлено десятки тисяч нескорених козаків-селян, повністю виселено кілька українських станиць.

З початку 90-х років на кубанських землях почався повільний процес відродження українства. У шкільний навчальний процес поступово впроваджуються твори українських письменників-кубанців (правда, переважно у російських перекладах). За останні десятиліття вийшло ряд літературно-краєзнавчих праць місцевих авторів В.Орла, В.Бардадима, М.Веленгуріна про творчість українських письменників Кубані. Великий літературознавчий доробок із різноманітних аспектів розвитку українського літературного життя на Кубані плекає і поповнює відомий у козацькому краї вчений-філолог Віктор Чумаченко.

Варто відзначити, що Кубань, зокрема життя тут українців, були постійно в колі уваги “великої” України. І це не випадково. Кубань — єдиний край на земній кулі, де впродовж ХІХ і до 20-х років минулого століття активно плекались і зберігались традиції українського запорізького козацтва, трансформованого у кінці ХVIII ст. спочатку в Чорноморське, а пізніше — в Кубанське козаче військо. А тому тут, на землях Північного Кавказу, жив і живе дух української вільнолюбивої козаччини, козацького народного слова, тому тут об’єктивно існувало й досі існує духовне підґрунтя для розвитку художньої літератури. Симпатії ж до козацтва, як відомо, є пріоритетними для багатьох українців.

Тарас Шевченко в одному із своїх листів назвав Кубань “Козацькою Україною”. Кубанські козацькі землі були в орбіті суспільних інтересів П.Куліша. В одному зі своїх творів (“Псалтирна псальма”), написаному у формі звернення до українського народу, лірик закликає українців прокинутись і подумати про долю правнуків. У стилі народнопоетичного слова він звернувся до земляків: “...зорім очима поле. Нехай на нім не корениться горе. Ми думками те поле заволочим, Од Вісли до Кубані слізьми змочим”.

У скарбницю історії української духовності увійшли творчі зв’язки з Кубанським українством Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Капельгородського, В.Самійленка, М.Вороного, С.Петлюри, М.Лисенка, О.Кошиця, Д.Яворницького, А.Кащенка, І.Карпенка-Карого, Д.Чуба, В.Барки та багатьох інших видатних  діячів української культури.

Щодо історії заселення українцями Надкубання, власне історії з переселенням частини козаків-запорожців на Кубань, то вона у нашому короткому викладі виглядає так:

 

Кубанське Козаче Військо (Кубанське козацтво) — одне з 12 козацьких військ Російської імперії, було  останньою ланкою запорозьких козаків. Засноване у 1860 р. на базі Чорноморського козацтва, утвореного із залишків козаків зруйнованої Запорозької Січі. У 1792 р. разом із родинами на Кубань переселилося майже 25 тис. чорноморців, які утворили там 38 куренів. У подальшому населення Кубані зростало за рахунок, переважно, козаків із колишньої Гетьманщини та Слобожанщини, а також селян-утікачів.

Кубанське Військо мало такий устрій, як інші козацькі війська. На чолі стояв наказний отаман, який одночасно мав і цивільну владу в Кубанській області, йому підпорядковувались відділові (також наказні) отамани, які мали військову й цивільну владу по відділах. Колись широке самоврядування залишилось лише в станицях: станичний збір, станичний отаман, управління і суд.  Військова служба тривала довше, ніж у некозаків. Після 20-ті років переходили до військового ополчення. Кубанське Козаче Військо мало багато піших частин (так званих пластунів).

За традиціями Запорозького Війська було організоване землеволодіння. Козацька земля належала всьому війську, і воно ділило її між станицями на правах користування, а не власності. В свою чергу на рівних паях станиці ділили землю між всіма козаками у віці понад 16 років. Кубанське Козаче Військо мало також свої фінансові засоби, так звані військові та станичні капітали і прибутки, із яких покривалися видатки обласного управління, шкільництва, охорони здоров’я, будування доріг і гребель.

Військові традиції Запорозького козацтва, український фольклор одержали новий розвиток на землях Кубані.

Одним із перших дослідників творчості українських письменників Кубані був І.Я.Франко. Жодне, навіть малопомітне, здавалося б, досягнення українських письменників козацького краю не обходив він увагою критика й історика красного письменства. Наприкінці ХІХ ст., коли в періодичній пресі писалось про географічне чи геополітичне розташування України, про досягнення її культури, етнічний склад, то завжди підкреслювалась її єдність з Кубанню в культурному і в етнічному аспектах. Творчість кубанців Антона Головатого, Якова Кухаренка, Василя Мови (Лиманського), Якова Жарка, В’ячеслава Потапенка розглядаються Франком у ряді його статей.

Так, до літературних досягнень Якова Кухаренка, друга Тараса Шевченка, історик літератури звертався у  “Нарисах історії українсько-руської літератури до 1890 року” (т.26), у “Плані викладу історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви” (т.26, с.24-73) тощо.

Незабутньою сторінкою українсько-кубанських взаємин в історії української літератури є дружба геніального Тараса Шевченка з наказним отаманом Кубанського війська, генералом, істориком і українським письменником Я.Кухаренком (1799-1862). Ще в роки навчання в Петербурзькій Академії Тарас Григорович познайомився з Яковом Герасимовичем, і це знайомство перетворилося в довготривалу (біля  20 років) дружбу, яка підтримувалася листуванням.

Довгий час була популярною п’єса Я.Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками” (1836), яку М.Старицький переробив пізніше на оперу під назвою “Чорноморці” (музика М.Лисенка; 1878). Етнографічний інтерес і досі мають його нариси “Пластуни”, “Козак Мамай”, “Вівці і чабани в Чорноморії”, оповідання “Вороний кінь” і “Чабанський словарь”. Повна збірка творів вийшла в Києві у 1880 р.

Іван Франко ставив художню спадщину Я.Кухаренка поруч із творчістю Марка Вовчка, називаючи письменника-отамана “талановитим белетристом”.

Відносно невелика, але яскрава його літературна спадщина стала предметом вивчення у школах Галичини у другій половині ХІХ ст. Ім’я кубанського отамана і письменника з’явилось 1868 р. у Львові на сторінках одного з перших шкільних підручників із нової української літератури — “Руская читанка для высшой гимназии” (1868), укладеної галицьким педагогом А.Торонським. Разом із творами інших українських письменників юним читачам пропонувались уривки з п’єси Я.Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані”. У 20-х роках ХХ ст. творчість письменника вивчали у школах Кубані. Сьогодні твори Я.Кухаренка вивчаються на уроках літератури рідного краю в школах  Кубані та на курсах за вибором і на уроках позакласного читання у небагатьох школах України. (Навчання  проводиться за посібником В.Оліфіренка та В.Чумаченка  “Козак Мамай”, виданого у 1998 році в Донецьку).

Важливе місце в українській літературі належить видатному кубанцю, письменнику Василю Семеновичу Мові (псевдонім — Лиманський, 1842-1891), творчість якого ще не досліджена у багатьох її аспектах, а сьогодні, майже через століття після його смерті, відшукуються нові його художні твори.

Василя Мову (Лиманського) Франко називав “здібним ліриком та епічним поетом”. Він народився на Кубані. Освіту здобув у Харківському університеті. Працював учителем, судовим слідчим, мировим суддею. Автор поем "Троїсте кохання", "Козачий кістяк", “Ткачиха”, а також п’єси "Старі гнізда і молоді птахи". Значну увагу у своїх творах письменник приділяв життю українців Кубані. Архів митця втрачено в роки громадянської війни. Помер і похований  він у Краснодарі. Зусиллями кубанського вченого-філолога В.Чумаченка віднайдено рукопис Мови “Куліш, Байда і козаки”, в якому відстоюється позитивна роль українського козацтва в історії України.

Найбільшої популярності зазнав твір письменника “Козачий кістяк”, що незмінно включався  до багатьох українських хрестоматій. У цьому вірші кубанський митець закликає молодь уперто вчитись, оволодівати різними науками, оскільки тільки так можна відродити колишню славу козацтва. Майже через п’ятдесят років після смерті письменника, у 1970 році, було надруковано його драматичний твір “Старе гніздо і молоді птахи”, в якому яскраво і переконливо показано життя чорноморців на переломному рубежі кінця 50-х-початку 60-х років позаминулого століття. У п’єсі розповідається про трагічний злам патріархальних стосунків у козацькому середовищі і в сімейному побуті українців Кубані. Завдяки художній майстерності письменника ми можемо сьогодні достатньо яскраво уявити, якими були наші предки, про що вони мріяли і в що вони вірили.

Надзвичайно високо цінував І.Франко ще одного письменника, вихідця з України, що пов’язав своє життя з Кубанню. Це був В’ячеслав Потапенко. Видатний критик відзначав спорідненість його творчості із творчістю М.Коцюбинського, високо оцінив оповідання “На нові гнізда”. “В нашій літературі, — писав І.Франко, — він виступає рідко, але кожде його оповідання — се пластичний і сильний малюнок. Буденні сцени, тисячі раз обговорювані постаті набирають під його пером чару новості, вбиваються нам у пам’ять на завсігди, а таке оповідання, як його “На нові гнізда”, належать до найкращих перлин, які сплодив у нашій літературі болючий процес еміграції селян на чужину”. (Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — т. 41. — С. 519).

Літературній критиці творчість В.Потапенка стала відомою переважно його здобутками у кінці ХІХ століття — малими епічними творами “Чабан”, “Перша карна справа”, “Чарівниця”. Оповідання “На нові гнізда” стало хрестоматійним і досі подається в літературних збірниках. У ньому змальовано трагедію розпаду сім’ї, частина якої — дорослі сини зі своїми сім’ями —  їдуть на Далекий Схід у пошуках кращої долі. В Україні ж залишаються старі батько та мати, які вже ніколи своїх дітей та внуків не побачать.

Із козацьким краєм пов’язав свій  творчий і життєвий шлях і Яків Васильович Жарко (1861-1933). До переселення до Катеринодара у 1904 році він був уже відомим літератором. Читачі вже знали його книжки “Перші ліричні твори”, “Оповідання” і “Байки”. На Кубані ж побачили світ “Ліричні пісні” (1905), збірка сатиричних віршів “Катеринодарцям” (1912), а також “Балади та легенди” (1913) тощо.

Тривалий час Я.Жарко працював директором Краснодарського художнього музею. В останні роки життя він, як і багато його колег-українських інтелігентів, безпідставно був підданий обшукам, арештам та тюремним ув’язненням.

Колоритною фігурою серед кубанського письменства, збирачем народного уснопоетичного слова, його талановитим інтерпретатором і палким пропагандистом виступав Олександр Півень (1872-1962).

Із 1904 р. по 1919 р. у Петербурзі, Москві і Харкові вийшли, витримавши багато повторних перевидань, збірники з веселими афористичними назвами: “Дванадцять кіп брехні та мішок правди”, “Чорноморські витребеньки”, “Весела козацька старовина” та інші кількістю біля тридцяти. Вони зробили ім’я О.Півня популярним по всій Кубані. Майже в кожній хаті була хоча б одна із його книжечок щедрого розсипу “веселих побрехеньок”, “жартів”, “сміхів”, повчальних казок, пісень, приспів’їв та приказок, пройнятих любов’ю до козацької старовини.

Весною 1920 року письменник, залишившись відданим традиціям кубанського козацтва і народної чорноморської культури, був змушений  покинути батьківщину. Жив спочатку в Сербії, а потім у Німеччині. Помер і похований на півдні Німеччини, у місті Дармштадті.

Нещодавно у Краснодарі була видана збірка з його вибраного сміховинного скарбу — “Торба сміху і мішок реготу” (1995). Правда, чомусь замість українських літер там було вжито російські. Як таке могло трапитись? Чи то зовсім немає на Кубані українських друкарських шрифтів, чи то з якоїсь іншої причини?

Хоча б побіжно варто згадати про творчість ще одного письменника, життєвий шлях якого був пов’язаний із Кубанню. Це  Пилип Йосипович Капельгородський (1882-1938), педагог, журналіст і письменник. Він народився на Сумщині, вчився в земській школі, у бурсі і семінарії. За участь у революційних подіях був виключений із семінарії і висланий владою на Кавказ. Як згадує Д. Бурко, земляк письменника, арештували П.Капельгородського в результаті трусу, під час якого поліція знайшла, крім Шевченкового “Кобзаря” та кількох інших українських книжок, його щоденник із словами французького філософа Ф.Аміеля: “Росія — це деспотизм і тиранія, якої ще світ не знав. Це темна, як ніч, холодна, мов кам’яний мур, і безжалісна, прикрита зовнішньою доброзичливістю, сила, що зазіхає на всі краї. Росія — це найтяжче рабство, це невблаганна жорстокість і лукавство” (Д.Бурко. Пилип Капельгородський// Український самостійник, 1963. — Ч. 11. — С. 30).

Там, на Кавказі, він учителював, брав участь у революційних подіях. Працював журналістом в газеті “Терек” та в інших періодичних виданнях, виступав як публіцист, захищаючи знедолені Російською імперією малі народи.

Перша книжка П.Капельгородського — збірка поезій “Відгуки життя” (1907) — була надихана революційними поривами душі молодого письменника, ненавистю до тоталітарної царської системи. Перебуваючи на Північному Кавказі, він надрукував ряд оповідань про життя народу, про сподівання на кращу долю. Трагедійна повість “Аш хаду” (“Я стверджую”, 1917) — перший прозовий твір письменника про минуле ногайського народу.

Роман “Шурган” (1932) є одним із вершинних творчих здобутків П.Капельгородського. Події, які в ньому розгортаються, пов’язані з громадянською війною на Північному Кавказі. У творі йдеться про одну з найтрагічніших сторінок громадянської війни на Терщині й Кубані — боротьбу Північно-Кавказької армії з денікінцями та про її останню страдницьку путь на загибель у кизляро-астраханських пісках. У романі показана бурхлива і складна війна кавказьких народів за незалежність, вибір позиції у громадянській війні заможного і бідного козацтва, іногородніх.

Письменник чесно відтворив не тільки масовий героїзм по обидва боки барикад, але й показав трагедію людських втрат, людські жертви, покладені на вівтар кривавої революції.

Ставлення до революції, до проблем життєвого вибору у жорстокому класовому двобої найбільш яскраво показано письменником на прикладі головного героя Гаврила Рогожина, який в дечому нагадує шолоховського Меліхова з “Тихого Дону”.

Критики попередніх десятиліть роман “Шурган” порівнювали із “Залізним потоком” О.Серафімовича, “Ходіннями по муках” О.Толстого та “Вершниками” Ю.Яновського. Ці твори, на думку дослідників, об’єднувала палка віра в революцію, в її позитивне перетворююче начало. Говорилося навіть про риси романтизму в зображенні позитивних героїв, про їхній прометеїзм... Та сьогодні така оцінка “Шургану” вимагає певної корекції з поправкою на нове бачення революції і її несамовитих ідей. Письменник писав роман у кінці 20-х років, коли владою вже було засуджено М.Хвильового за пошуки змісту і форми для української літератури, коли більшість письменників або замовчали, або переходили на позиції вузькокласових оцінок суспільних та художніх явищ. Разом із тим сьогоднішньому читачеві в романі розкриються деякі причини сучасних міжнаціональних конфліктів на Північному Кавказі (Ічкерія), прагнення відродження козацької автономії (Дін, Кубань), трагедія українства у міжнаціональних конфліктах.

Трагічним було завершення долі Пилипа Капельгородського. Відомого українського письменника, надзвичайно популярного у 30-х роках серед широкого кола читачів, у березні 1938 року було арештовано, а через два місяці як ворога народу — розстріляно.

Для розуміння творчості українських письменників Кубані важливим є врахування окремих тенденцій і підходів до так званої “мішаної мови”, якою писали і пишуть деякі кубанські автори. Тут мається на увазі той факт, що частина письменників почали вживати так звану “мішану”, або “козацьку мову“, тобто від автора текст подається російською мовою, а дійові особи, як правило, вихідці з народних низів, говорять українською. Такий мовний конгломерат ще в кінці позаминулого століття вживали письменники М.Канівецький, І.Косинов та інші. Є продовжувачі такого розуміння мовної культури художньої творчості і сьогодні.

Ось приклад із твору одного сучасного кубанського письменника, який активно вживає “козацьку мову” . Подаємо уривок із гуморески Валентина Федоровича “Як народылася звистна поговорка”:

“...Пилип Очерет с сыном пошли до кума в гости. Кум угощение поставил, сидят за столом, розмовляют. Кума Одарка налила в большую миску янтарного борща, на  столе перед ними поставила. Борщ горячий, тико с огня, а пару нэмаэ: слой жиру мабуть с палец толщиною, ложкой не прогребешь. Только запах аппетитный по всей хате всего тебя обволакивает, до печенок пробирает. Но не спешили кумовья за ложки хвататься, бо посэрэд стола стояла бутыль з горилкой, а около нее, как цыплята пид квочкою, чарки.

— Кумэ Пилип, а чого воны порожни? — изумился хозяин Мусий Андриянович.

— Ото ж и хотив тэбэ спытаты, — ответил Пилип, расправляя усы. — Чего цэ, думаю, воны, чорты им пид дно, стоять порожни?“

Як бачимо, суржиком заговорич вже і автори, а не тільки його герої.

Прихильники теорії “козацької мови” вважають, що протягом тривалого функціонування української і російської мов на землях Кубані утворилася специфічна мовна єдність. Один із прихильників такого “поєднання” мов (це за відсутності сьогодні на Кубані української школи, українського радіо і телебачення!!) стверджує: “Мови не тільки змішались, але утворили нову естетичну реальність, утворили діалект (? — В.О.), який своєрідно виражений, як ніякий інший діалект Росії”( Петр Ткаченко. Кубанский говор. — Москва: Граница, 1998. — С.16).

Навряд чи можна сумніватись в тому, що такий підхід є далеким від науковості і патріотизму. І ще одне спостереження. Прихильники ”мовної єдності”, поборники “козацької мови”, як правило, рекрутуються з україномовного середовища Кубані. Ця ситуація стала можливою перш за все з причин значної втрати зв’язків української людності на Кубані з метрополією, відсутністю освіти українською мовою  у краї.

Варто додати, що українське письменство метрополії та західної діаспори не раз у своїх творах зверталося до кубанської козацької тематики. Життя наших земляків, особливо козацька демократична традиція, імпонували В’ячеславу Будзиновському, коли він писав повісті з кубанського життя “На Кавказі” і “Пригоди запорожців”. Стан українства у 20-х роках минулого століття на Північному Кавказі колоритно і психологічно переконливо представлений у повісті Докії Гуменної “Ех Кубань, Кубань”. Петро Волиняк є автором нарису “Кубань — земля українська, козача”, (Буенос Айрес,1948). Історія перших років переселення українських козаків на кубанські землі відтворена у повісті Василя Чапленка “Чорноморці” (Нью-Йорк, 1957). Олесь Панченко, у минулому співробітник українського видавництва у Краснодарі, у 1973 році видав у Лос-Анджелесі (США) нарис “Розгром українського відродження Кубані”.

В образотворчому мистецтві тему Кубанського Козачого Війська розробляли художники І.Северин, С.Васильківський  та ін. Композитор Г.Давидовський написав хорову сюїту-фантазію “Кубань”.

Отже, творчість українських письменників Кубані ХІХ-початку ХХ століття, поза сумнівом, є яскравою і повчальною сторінкою всієї української літератури. Літературні досягнення українського кубанського Парнасу повинні жити у середній і вищій школі в Україні та в обох діаспорах за її межами.

 

Валентин ТКАЧЕНКО

 

***

Я бранець правди, Ленін говорив.

Якби хто знав яка у нього правда,

Що його правда – це велика зрада,

Не шанував би Леніна, а вбив.

 

Казали, Сталін «Правду» шанував,

Бо Сталіна та «Правда» шанувала,

А скільки патріотів він конав,

Виховуючи ворогів чимало.

 

Я бранець правди, написав би так

І я, якби я знав, що ота правда

Існує в світі, що вона не зрада,

Не слово що лунає абияк.

 

Немає правди в світі, є брудні

Думки людей, що владою посіли,

З бажанням завжди бути на коні,

Вони загал штовхають до могили,

Такі щасливі і такі дурні.

 

***

Того попи у чорне одяглися

Що чорнотою сповнена душа.

Пощо не голять бороди на лицях,

Блукають містом начебто в хащах.

Одягнені, аж соромно дивитися,

Чи ряджені, чи клоуни вони?

Якщо зненацька малюку присниться

Від жаху він наробить у штани.

Ні богу ні священику молитися

Я не піду до церкви, покоритися

Невігласу, що казкою посів, -

Себе не поважати, я не вмів

Без жаху на хрести їхні дивитися,

Що плахою служили для рабів.

 

В.П. Сиротенко

 

СВОЄРІДНІСТЬ ОБРАЗНОЇ СИСТЕМИ ПОЕЗІЙ А.МИРОНЕНКА

 

Літературознавчий аналіз творчості будь-якого письменника - це, перш за все, намагання збагнути його світорозуміння, усвідомити базисну основу світобудови митця, яка й обумовлює весь спектр змістовно-художніх особливостей твору. Відповісти на питання, від чого залежать дані фактори надзвичайно важко, оскільки ще І.Франко зазначав, що тут маємо справу з цариною „секретів поетичної творчості”. Однак можна зробити певні припущення, які дозволять наблизитися до розуміння витоків філософсько-естетичних орієнтирів, які зазначаються письменником. З цього приводу плідну думку, як нам видається, висловив свого часу В.Перетц, який розглядав твір як продукт певного моменту літературної еволюції, а також як носій традиційних елементів. У ньому поєднуються індивідуальне підсвідоме митця і колективне підсвідоме нації [10, 118].

З таких позицій підходячи до творчих здобутків лауреата обласної (Донецької) літературної премії ім. В.Сосюри Анатолія Миро ненка (народився 1937 року в селі Росава на Київщині, зараз проживає у Святогірську), слід обов’язково врахувати його причетність до шістдесятництва [4, 4]. то був час проголошення права людини на індивідуальність, особистість, права позбутися обезличення, нівеляції, звернутися до генези свого родоводу, заявити свої права посісти певне і чітко визначене місце у загальному плинові часу. Сплеск зацікавлення дідизною з боку особи відбивав (і водночас стимулювався) загальний підйом національної свідомості, бажання української громади усунути штучні „білі плями” щодо свого етнічного походження та розвитку. Саме ці тенденції, не в останню чергу, і склали підмурівок етично-естетичної концепції А.Мироненка. Адже уже побіжне знайомство з віршами усіх трьох збірок з досить промовистими назвами „Росава”, „Вічні косарі”, „Я - святославич” дозволяє констатувати наявність серед них значної кількості творів, умовно об’єднаних нами в групу „язичницько-міфологічна основа образів поезій                    ”. ставлячи за мету проаналізувати доробок нашого земляка, зазначимо, що практично він на даний момент залишається недослідженим, існуючі публікації по суті не виходять за межі короткої рецензії [7; 8].

Авторові даної статті уже доводилося писати, що у своїх роздумах про сенс буття А.Мироненко намагається знайти не скоро плинні, кон’юнктурні орієнтири, а дійсні абсолюти, істинність яких доведена самим фактом перебування людини на землі [9, 64]. Поглиблюючи  і розширюючи попередні спостереження, відзначимо, що у ряді віршів автор постійно звертається до одних і тих же образів: Життя, Смерть, Мати, батько, Людина („Прелюдія”, „Не вірю ні в Бога і ні в Чорта”, „Усім єством і фібрами душі”, „Джерела”). Це не само повтори, це намагання неодмінно донести до читача думку про вагомість зазначених понять, підкреслити їхню фундаментальність. Та зацікавлення викликають не проголошені самі по собі пріоритети (тут, мабуть, важко назвати А.Мироненка оригінальним, як і взагалі неможливо комусь із письменників віддати пальму першості), а їхня послідовність, авторська логіка, покладена в основу об’єднання. Поет не розводить фізично-часові, антонімічні полюси життя і смерті, а одразу подає їх у цілісності й нерозривності:

Та в мить оту несповідиму

я осягнув Життя і Смерть [4, 10].

Їхнє поєднання не просто констатація початку і кінцевості всього сущого, це філософське осягнення мети людського народження: пройти гідно відведену долею дистанцію, бути готовим відповідати за кожен крок, зо кожне діяння. Тут автор свідомо чи інтуїтивно вторгається у барокову традицію, яку ще в недостатній мірі осмислило сучасне літературознавство. Згадаймо, наприклад, вірші К.Саковича та Г.Сковороди. у них смерть хоча і визнавалася моментом припинення людського перебування на землі, ні в якій мірі не означала завершення факту буття. Це лише перехід, можливість позбавитися мирського, суєтного, звернутися до духовного, оцінити його вагомість. І нібито підхоплюючи голоси своїх великих попередників, А.Мироненко проголошує:

Ми люди –

І немає в нас начала,

Ми люди –

І немає нам кінця!.. [5, 5].

Отже, наступним етапом, логічним переходом, своєрідною зв’язуючою ланкою між життям і смертю виступає людина. При цьому важливо визначитися, чим поет наповнює цей феномен. Його розуміння людини передбачає кілька варіантів-іпостасей.

По-перше, мірилом завжди виступають душевні якості, гуманістичні цінності, яким віддають перевагу ліричний герой і сам автор. Зважаючи на досить тернистий шлях А.Мироненка (наклепництво і доноси з боку колег по перу, перебування в полі зору КДБ, неможливість опублікувати власні поетичні та філософські праці [4, 4]), звертаємо увагу на те, що він зберіг здатність, незважаючи на всі складності життя, сприймати його оптимістично, відчувати жагу до нього, радіти кожному прожитому дню. Ці сили він знаходить у нерозривності з природою, її животворними силами, сонячною космічною енергією. Не випадково ліричний герой зізнається у своїй любові до цілого світу, оперуючи тим, що для нього „як стопроцентний оптиміст сіяє сонце” [4, 49]. Від таких слів мимоволі виникають зіставлення з М.Коцюбинським, який неодноразово зізнавався, що він великий сонцепоклонник, а ще більше з Б.-І.Антоничем, коли той проголошував:

я все – п’янкий дітвак із сонцем у кишені,

я – закоханий в життя поганин [1, 77].

Отже, спираючись на такі митецькі авторитети, можемо беззаперечно говорити про язичницькі гени, що визначають характер світорозуміння А.Мироненком. Обрання сонця за визначальну ознаку сущого не випадковість для поета. У даному разі спрацьовує глибинне правічне прагнення осягнути первородність, божественність земних цінностей у їхній обумовленості космічним, вселенським походженням. По суті про це свого часу писав М.Костомаров: „Найближчим до бога витоком є світло, і тому при ретельному розгляді ми знайдемо, що найсуттєвіша частина язичництва слов’янського належить до світопоклоніння. У слов’ян було вірування, що істота світла являлася на землю і втілювалася у людському роді” [3, 202].

Своєрідне підтвердження цьому знаходимо у вірші „В Донецьку”, де ліричний герой постає в образі „сатира – лісного божка”. Дана самохарактеристика й обумовлює особливість конфлікту, порушеного автором. На перший погляд це може видатися досить поширеним зневажливо-здивованим ставленням „городянина” до „селюка”. Провінціала. Присутній тут і поблажливий погляд просвітителя-природника на людину, уражену цивілізацією. Та, як нам видається, за всім цим стоять різні духовні цінності, різні уявлення про сутність буття. Бо, швидше за все, мешканці міста сприймають ліричного героя не стільки сатиром, скільки лісовиком, щезником. Адже персонаж давньогрецьких міфів сатир – це символ плодючості, шибеник, любитель вина [6, 478]. Лісовик же викликає побоювання, від нього слід було боронитися, зустріч з ним була не бажана [11, 177]. Щось подібне у ставленні до себе відчуває і ліричний герой. Його не просто зневажають, його страхаються, на нього готові влаштувати травлю. Тож виникає природне питання, чому так сталося, чому зустріч з людиною викликає не радість, а ненависть. Розгадка криється у людських душах і серцях. Не гамір міста і його прискорений ритм не дозволяють донеччанам по-іншому поглянути на незнайомця, а нездатність збагнути сокровенне:

   ... Вам з лихвою

в моєму серці доброти,

а ви лиш кривите роти... [4, 171].

Причина подібної сліпоти і глухоти коріниться у надмірній гонитві за матеріально уречевленим благополуччям. Вона виникла не сьогодні, провокувалася десятиліттями об’єктивного і штучного дефіциту, переростаючи поступово із негараздів і злиднів матеріальних у ракову пухлину бездуховності, неспроможності, а точніше, небажання вийти за межі власного ego, побачити в собі подібному не ворога, а гідну пошанування індивідуальність та особистість.

Подібні переконання не виникають спонтанно, вони виховуються під впливом багатьох факторів, серед яких провідна роль належить родинному оточенню, фундаменту, закладеному в дитинстві батьками. Усвідомлюючи це, А.Мироненко присвятив матері й батькові ряд поезій („Джерела”, „Батько”, „Диво”). З їхніми образами пов’язується не лише морально-етичні уроки, дані синові („Стережися, синочку, бруду, і нехай лиш любов сама омиває твої чисті груди...” [4, 13]). Сприйняття батьків завжди асоціюється в автора з цілим світом, буянням природних сил, що дозволяє зануритися у процес формування особистості самого митця. Батько і мати стали не просто біологічним початком його життя, а привідкрили завісу до таємниці буття, його праоснов. Важко назвати народи, які б на певному етапові осягнення навколишнього світу не пройшли через культ вогню, його обожествління. Вогонь завжди зараховувався до елементів, які знаходилися в основі світобудови, мали магічно-божественне начало. Тому-то батько і порівнюється з вогнем, від якого беруть початок земля, небо, хліб – найвагоміші цінності для всього живого („Батько”).

Материнське начало розкривається поетом через образи води, колодязя, джерела. Адже згідно міфологічних уявлень українців,  вода - найвеличніший дар неба Матері-землі, а саме в колодязях, криницях, джерелах і проявляється її жіноче єство [2, 83]. Дана сутність і визначає образну своєрідність вірша „Диво”. Центральний образ матері, що припрошує всіх вибирати „холодну водичку” зі щойно викопаної криниці, завдяки дублювання його образом колодязя, набуває символічного значення. Мати ділиться з односельцями не джерельною водою, вона роздає їм свою любов, свою красу, свої літа. Тільки мати здатна на таку безкорисливість, тільки вона у кожній людині бачить своє дитя, обіймаючи і пестячи в такий спосіб весь світ. І це почування не можне не передатися іншим. Відбувається магічне очищення, Мати-вода змиває бруд з людських душ, примушує їх поглянути навколо промитими очима і побачити, що „зорі над світом іскрились правдиво” [4, 18].

Близьким за своїм смисловим навантаженням до образів матері, води є образ річки. До відомих і безіменних річок часто звертається письменник у свої віршах („Ріка Росава”, „Росавські мотиви”, „Монолог струмка”, „А є підземні ріки”, „Ріки до людей не ходять”, „Меридіани”). Ці образи у кожному з творів виконують конкретні зображувально-виражальні функції, маючи при цьому певну спільність. Оціночно-смислова їхня наповненість знаходиться у площині язичницько-міфологічних уявлень. Уже згадувалося, які асоціативні зв’язки існують між образами матері, води, колодязя. У поезії „Монолог струмка” можна помітити не текстові, а смислові перегукування з поведінкою, прагненнями матері, розкритими у вірші „Диво”. Якщо там жінка знаходила задоволення від радості, розділеної з іншими, то струмок (вода як материнське начало) своє призначення теж вбачає у перейманнях проблемами тих, хто з ним поруч:

я просто від щастя

до дна висихаю,

а з горя я весь

вимерзаю до дна [4, 162].

Альтруїстична основа декларується як домінантна риса характеру, як принцип поведінки, продиктованої усвідомлення своєї відповідальності перед людством, перед світом.

 З цими ж образотворчими законами розкривається і художня система поезії „А є підводні ручаї і ріки”. Тут безпосередньо зливаються дві стихії – вода і земля – взаємозбагачуючи і взаємозапліднюючи одна одну. І все це відбувається без стороннього ока, зберігаючи певний наліт таємничості. Автор ніби наголошує, що є речі, про які не прийнято галасувати, виставляти їх напоказ, хизуватися зробленим. Така поведінка спирається на переконаність у правильності обраного шляху, несхибності обраних орієнтирів. Йдеться, безперечно, про духовні ознаки людини, її внутрішні настанови. І цими якостями в повній мірі наділена лише мати. А благодатний їхній вплив на інших відбувається у процесі спілкування, припадання до безбрежної материнської душі. Отже, невидиме неодмінно проявиться, відгукнеться у конкретних вчинках тих, хто мав щастя спілкування з чистими джерелами. А вони невичерпні. Не випадково і вірш закінчується утвердженням того, що живущими водами споконвіку живляться колодязі.

Дещо в іншому смисловому ключі постає образ ріки Росави. Перш за все вона дорога і близька поетові тим, що він народився на її берегах, проймаючись її красою і неповторністю, навчився цінувати прекрасне, дорожити минувшиною, відчути себе громадянином. Та є ще один аспект, який неодмінно виділяє автор за допомогою даного образу. Саме в такому висвітленні найвиразніше відбиваються міфологічні витоки твору, бо ріка – це дорога в іншій світ, течія часу [2, 83]. Звернімося до вірша „Мій прадід правив шматом поля”. У ньому автор задумується над примхливістю долі, намагається у випадковому відкрити закономірне. Вагомість осягнутого допомагає людині вистояти під ударами життя, знайти надійне опертя для успішного протистояння. Опинившись поза батьківщиною, ліричний герой певний час перебуває у розгубленості, важко переживає все лихе, що давить на нього. Але швидко опановує себе, бо відчуває одразу підтримку з двох боків: це земля рідної Київщини і земля Донеччини, яка вже стала не менш рідною. І приходить відчуття підтримки від розуміння, що ріки-матері поєдналися, подвоївши сили свого сина:

І вже давно моя Росава,

мов повноважний посланець,

і непомітно й величаво

впадає в Сіверський Дінець [4, 112].

 Відбувається перетікання духовної енергетики, виплеканої одними природно-історичними обставинами, в інші з неменшими здобутками, утворюється просторово-часова парадигма, оскільки А.Мироненко неодноразово підкреслює, що для нього Русь-Україна починається на берегах Росави, знаходячи логічне продовження на Донеччині.

Завершуючи наш огляд, вважаємо за необхідне зупинитися ще на одному поетичному образі. В ньому акумулюються чи не всі розглянуті перед цим. Маємо на увазі образ верби, змальований поетом у вірші „Плакуча верба”. Це досить поширений образ українського пісенного фольклору, й авторові вдалося зберегти притаманну народному мелосові образну наснаженість. Плакуча верба – це символ материнського чекання і болю, безмовного докору і запізнілого синівського каяття. З образом верби завжди асоціюється задумливість, неспішність, життєстійкість. Це риси, що одвічно визначали українську ментальність.

Дисонуючим йому у вірші виступає образ поїзда. Його нестримним рухом син намагається виправдатися перед матір’ю. Але, напевне, ці два образи несуть більшу виражальну наснагу: не забувати свого коріння, чуйно ставитися до перевірених часом цінностей, не витрачати себе на суєтне.

Приходячи до таких висновків, можна з упевненістю твердити, що А.Мироненко виробив цілісну образну систему, завдяки якої вдається виразити важливі проблеми сьогодення, спираючись на глибинні національні культурні цінності українського народу.

Comments