***

Коли він запитав, чи довго ще

До шлюбу йти, я промовчала,

Бо ми тоді стояли під дощем

І блискавка на очі нам блищала.

 

А зосліпу до шлюбу йти мене

Не зовсім улаштовувало, знала,

Що ненадійне щастя розмивне,

Бо сонця наша доля не придбала.

 

В добу, коли закінчились дощі,

Я милого під сонечком чекала.

Мені росою блимали кущі,

В кущах нахабно пташка верещала.

 

Він не прийшов, він сонця не любив,

Дощ шанував під блискавки та громи.

Якби прийшов, я мріяла, якби…

Були б у нього доводи вагомі

Добитися мене без боротьби.

 

 

***

Далебі я любила затишок.

Не вірите, спитайте у тополі,

Яка стоїть за селищем, у полі

Чимало я уторила стежок?

 

Як я сідала в прохолодну тінь,

Як наголос я вірші там читала.

Тополя шепотіла: - Відпочинь,

Й сама читати вірші починала.

 

Душевні вірші, зовсім не такі,

Які в юнацтві я собі складала.

Пташки і ті змовкали гомінкі.

Тривала тиша. Як вона тривала!

 

Я мріяла, прийде така доба,

Де вистачить і часу і натхнення

Щоб збутися дурного повсякдення

З його жахливим сенсом – боротьба.

 

Було б за що боротися, було б

Послухати кому -  як я співаю

Своїх пісень,

Не тільки щоб йолоп, -

Мудрагель знав за душею маю.