До “українців”

 

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці –

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордиться, що ми – українці.

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш у - пісні, а не в барилах вина,

І що щедрість  -  у серці, а не в магазинних вітринах,

І що є у нас мова і що українська вона,

Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного З вас: - Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе, відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати.

Запитаймо про те, чи списати усе на буття,

Котре нашу свідомість узяти змогло так на Бога,

Що солодшим од меду нам видався час забуття

Рідних слів, і пісень, джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як ?

Чи в “моголах” і вмерти судилось нам ще від Тараса!

Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,

Що згнітив нашу гідність до рівня вторинної раси?

Українці мої! Як гірчать  мені власні слова!..

Добре знаю, що й вам вони теж не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка сплива,

Коли бачу, як щиро себе зневажають вкраїнці.

І тоді в мені ниє крамоли осколок тупий,

Мене думка одна обсідає і душить на славу:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба не впаде, не закотиться наша зоря,

І хіба не зотліє до тла українство між нами.

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваємо хохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя і сил!

Можна жити й хохлом і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…