Євген СВЕРСТЮК

ДОЛЯ ПОЕТА

В пласкій банальності буття затираються відтінки, губляться різниці і втрачаються величини. Задля збереження величин створено таку форму упорядкування ряд. Є першорядні, є другорядні, є третьорядні...

Лукавий часто плутає ті розумні впорядкування. Примітивний чоловік не розрізняє і піддається обманові. Але розум в собі має силу Логосу. Він очищує блуд і впорядковує досвід, і все ставить на свої місця. Більшовицький режим поглумився над людиною. А над талантом особливо. Павло Тичина замолоду вирізнився, як першорядний талант. Уже на початку 20-х академік Єфремов виділяє йому місце в своїй „Історії українського письменства". І вже тоді голос доби гукає до нього приятельським тоном:

Я комуністка, ходжу в чужому..

Обрізала косу.

І вам не соромно співати

В цей час про сонце, про красу?

За природою свого таланту він прислухався до всього і до всіх. Але передусім до свого внутрішнього голосу. Тому на глибині він завжди багатозначний.

Тому дівка, що обрізала косу, схвалювала зовнішні потакування поета, який приховував іронію, а часом і правду юродивого:

Ленін! Одне тільки слово,

А ми вже як буря

Готово!

Напружим в один бік, направим в другий

І крешем, і крушим, і кришем як стій..

За цією „бурею" вчувається шевченкове: „Цу-цу, дурні, схаменіться!".

А коли вчитатися в дальші слова, то ленінізм то деструктивна сліпа руїнна сила, яка „напружується" наче в потрібний бік, а на­правляється на те, щоб ламати крушити...

Але сліпа сила слів поетових не розрізняла, аби „за"... Ще хтось повинен написати дослідження, коли за тим „за" аж кричить приховане „проти". А тим часом плаский примггивізм нашого споживацького віту реагує на ім'я поета так само банально, як соаетський ужитково-філософський матеріалізм.

* * *

За що того Тичину так звеличують? сказала якось мені колишня

вчителька.

А хто його звеличує? відказую. Він займає своє місце, як видатний поет. Саме тому його хотіли у нас забрати.

Та хто його хотів забрати? Жив у достатках, мешкав у добрій квартирі в центрі Києва...

Я теж мешкав в центрі Києва, кажу —Ви???

Авжеж я. На Володимирській 33, навпроти Софійського собору. Там я прожив півтора роки,

В тюрмі? Під наглядом! І то ви називаєте жив?

Тичина теж під наглядом. І теж нікуди не міг втекти.

Він писав, друкувався...

І я писав, але не друкувався. Тільки ж у мене була надія, що це колись будуть читати. А в нього і надії не було. Він же знав той фольклор про себе:

А Тичина пише вірші

Та все гірші, та все гірші.

І всі - як один. І всі як один.

  Бо то ж таки правда, каже вона.

В тім-то біда, що правда. Хоча, будьмо справедливими, не всі „як один". Не вся правда. Тому його тюрма була гіршою, бо там і пікнути не можна було.

Але конвой, обшуки, наглядачі що тут порівнювати? Добре, що ми визнали хоч можливість порівнювати. А взагалі легше

жити, коли ворога називаєш ворогом, брехню брехнею, а тюрму — тюрмою. Уявіть-но собі, що ворога він мусив називати другом, брехню — правдою, а тюрму своєю квартирою в центрі столиці.

То думаєте, що в тім немає його вини?

О, то вже інше питання, яке буде стояти на останньому суді. А між нами, мені пригадується розповідь Лідії Євгенівни Вовчик-Блакитної, коли вона в 50-ті роки повернулася концлагерів і мала зустріч з Лідєю Папарук, дружиною Павла Тичини.

„Вам було легше: ви вже були там. А тут щодня чекаєш. Бувало, цілу ніч Павло Григорович і не роздягався..."

І це була правда. Тільки Лідія Євгенівна гірко посміхнулася на ту правду.

А тим часом Поет сам не свій ходив по нашій не своїй землі і побоювався, що більшовики підуть на революційний крок і скасують Закон Земного Тяжіння.

Що задумаєм, те й зробим,

Отой пісня уся.

(П.Тичина)

"Літературна Україна, 22 лютого 2007 р.

Comments