З нанайської

 

***

Сонце ходить по воді,

Біле та пушисте.

Досить, Сонце, не ходи,

Не втрачай намиста.

 

Біля ніг твоїх вони

Вогниками сяють,

Люди взяли б їх давно –

Ківшика не мають.

 

Ходить Сонце по воді,

Рибу не лякає,

Добрій річці у ході

Косу розплітає.

 

***

Брати рибу на живця

Ми йдемо до річки,

Батько гасить каганця,

Себто, з вати свічку.

 

Оком клепає вогким

Ранок, наче вперше,

Йдемо з батьком до ріки,

Язиками чешемо.

 

- Був би, синку, ти митцем, -

Мріє батько вголос,

- Малював би озерце

З кленами навколо,

 

Рідну хатку, що димком

Нам услід махає,

Ще й мене з моїм синком,

Що вже засинає.

 

***

Дівчина дика до річки

Кличе мене вночі,

Веселкою в косах стрічки

Палають, а степ мовчить.

 

Бо це не дівчина дика,

А потуральниця зла,

Що вчить парубків кувікати,

Звати дівчат в ліса.

 

А коли вже вони зійдуться,

Запалять багаття вночі,

Виносять на срібних блюдцях

Дикі якісь харчі.

 

Не знаю, на кого кличуть,

Кого так до себе звуть,

При світлі багаття ніччю

Співають та в бубни б'ють.

 

До потуральниці дикої

Серце моє стримить,

Буду вночі кувікати,

Звати її в блакить

 

Неба такого великого,

Вище вже не знайдуть,

Люди оті що кувікають,

Співають та в бубни б'ють.

 

***

Тайга і річка вже давно

Не символи життя.

Людина, навіть, не майно

В Росії, а сміття.

 

Коли ти річку і тайгу

Відтяла у людей,

Не дай їм вмерти на снігу

Твоїх палких ідей.

Така велика і така

Мала, що чоловік

Не може знайти закутка

Де б він спочити міг.

 

***

О, Мангбо, ти була життям,

Тепер ти водній шлях,

Твій пароплав сліди простяг,

Як потяг на путях.

Пального плями на воді,

Пекучій в серці біль.

Що до життєвої ходи,

їй взятися звідкіль?

О, Манго, ти мене пробач

За дику самоту,

За мій гіркий невтомний плач

За твою красоту.

 

***

Щенятко скиглить в конурі,

Його з'їдять бичі,

Бо пізня осінь на дворі,

А песик - це харчі.

 

В тайзі забив би сікача,

Та як його тягти?

Палає місяць, як свіча

Нічної самоти.

 

Заскиглив песик та й замовк.

Пробач мені, дружок,

Що доки воду в ступі товк,

Тебе прилучив вовк,

 

Довгий у куртці хутряній,

З вухами набакир

Почесний у радянські дні,

Сьогодні хижий звір.

 

***

Мене одурили, чи сам я одурився,

Коли біля болота опинився.

Пірнув, бо думав - сяє озерце.

Вмиває прохолодою лице.

 

Пірнув в таку гидотну, що не можу

Відмитися: ні на лице - на рожу

Бальзами накладаю трав'яні.

Інакше як уникнути її!

 

***

Від блискавок спалахують дуби,

Чи від журби? Бо стоячі окремо,

Вони не знають дітися куди,

Бо у дубів суспільство це не тема.

 

До сонця вони жадні й до вроди,

У лісі завжди їм повітря мало.

Вони не знають дітися куди,

Коли засяють блискавки зухвало.

 

Дуби раби приватного вогню.

Не блискавки їх збуджують до страти,

Але безмежний погляд на ріллю,

Бо далі їм вже нікого кохати.

 

***

Отруйна жінка в темні вечори

Мені курча у пазурах приносить.

Від холоду коцюбнуть явори,

Сварлива злива у ринвах голосить.

 

Мене б'є дрож, від жінки тютюном

Та горем тхне, курча на сковорідці

Шкварчить в олії, водять носом хлопці,

Курчатка б їм поїсти перед сном.

 

Ми сидимо, п'ємо вино, я рибу,

А жінка їсть курчатко, хлопці злі,

Качає голод громадську колибу

У старому нанайському селі.

 

Чекаю я коли вона наїсться

Та піде геть, дивлюся у вікно,-

На скло лягає тополине листя,

Відверте щось приховує воно.

 

Я хлопців зву, вино допити, з'їсти

Над вогнищем засмажених язів,

А жінка спить, від селища до міста

Вночі жінок ніхто з нас не возив.

 

***

На п'ятий поверх ввійду,

На дзвоник надавлю,

Відчинить хлопчик діду,

Я хлопчика люблю.

 

Русявий, кучерявий,

Стрічає господар,

З душі під добрі страви,

Знімаючи тягар.

 

По стопочці горілки,

По кухлику винця,

Дивись і закувікає

Душа у молодця.

 

Я вірші протягаю

На крихких папірцях,

Я не наполягаю

Читати до кінця.

 

А господар забувши

Про страви на столі,

Пірнає в мою душу,

Полощеться в імлі.

 

Як можна не нанайцю

Нанайську мову вчить,

Коли горілка в склянці –

Не вип'ємо, згірчить.

 

Я підіймаю чарку,

Я п'ю, а він п'є,

Вдивляється спочатку

В довге життя моє.

 

Переклав з нанайської О. Лозиков