Доля

 

Я бігала від струменів дощу,

А дощ за мною бігав і сміявся.

Від блискавиць і громів степ здригався,

Я мріяла, що блискавку схвачу,

Й на вільних крилах вітру улечу.

 

Був липень. По Донеччині пилюка,

Така лягла пилюка на шляхи,

Що кожен струмінь, падаючи, грюкав,

Мов би не краплі падали зі стуком,

А хижа хмара їхала верхи.

 

Я бігла степом, було мені років

Чотирнадцять, вродлива і струнка,

Я бігала в холодній хлющі, доки

Струмок у балці спінив, як ріка.

 

Отож тоді мене і підхопила

Брудна і спритна течія струмка,

Не крила ото були, ні, не крила,

Вона моєї вроди не щадила,

По гілках била, по камінню била,

Життя ото було, а не ріка.

 

Не знаючи куди мене занесло,

Я йшла в безодню, зціпивши вуста,

Я в зиму йшла, а десь дзвеніли весни,

Я в зиму йшла, не маючи адреси,

Ні прізвища, ні долі, ні хреста.

 

***

Заснула я під вогким простирадлом.

Жара була нестерпною. Всю ніч

Вмирала жінка, десь музика грала,

Вихоплюючи теми зі сторіч.

 

В музиках ночі хвилею повз вікна

Плила нудьга, чи з пекла натягло

Задухи, чи дзвеніло поза віком

Те, що прокляттям прадідів було.

 

Прокинулась, липка навкруги тиша.

Я на гарячім камені лежу,

Огидної тварини рожа хижа

За мною стежить, плачу, чи нужу?

 

Не плакала, нудьгою не смерділа,

Коли у боки били чобітьми

Втрачала в гніві відчування тіла,

Бо не втрачала гідної мети.

 

За що мене в примурках катували

Принагідно б сказали, та мовчать,

Чи так вони вітчизну будували,

Що й досі в серці чоботи стирчать?

1957 рік