Радіємо, що гуртом живемо

 

В жовтні 2001 року вся наша родина вилетіла з Угорщини на Далекий Схід. Перед нами відкривалося нове життя, нові небосхили. До цієї дати ми животіли в Україні, на Батьківщині наших дідів та прадідів. До цього часу нагадую дні та тижні зборів (продаж квартири, відправлення контейнеру з необхідними речами та меблями). Серце тисне, клубок сліз крадеться до горла, іноді тишком-нишком від чоловіка я плакала... Мовчу вже про те як тяжко було покидати батьків, братів та сестричок, не кажучи вже про друзів, колег та учнів. В той час мені здавалося, що життя моє закінчиться, що більше ніколи я не буду такою гарною, веселою, що ніколи вже не буде улюбленої роботи (була завучем і викладала англійську мову у школі № 8 у містечку Коломія.), що більше ніколи не буде таких радісних сонячних днів у моєму житті.

Україна проводжала нас теплим неспішним листопадом, яскравим сонцем, добрими побажаннями вдачі від батьків та друзів. Десь за обрієм гуркотіли громи, блідо сяяли блискавки.

- Піде дощ, зміє ваші сліди, - сумувала мати, і від її сліз було ще важче на душі.

Хабаровськ зустрів нас низько навислими над будівлями хмаринами, пронизливим вітром, і я ледь не вдарилася в розплач.

Перший рік, рік життєвого становлення, був саме важким -знаходження законного статусу перебування, придбання квартири, пошук роботи, проблеми з навчанням сина Миколи в Академії економіки та права. Отої пори в самий важкий період становлення на Далекому Сході народилися в мене такі вірші:

 

Не так

Як мало я пишу! Пусте у мене серце,

Душа моя мовчить,

І голова пуста.

На скронях й на руці

Пульс ледве-ледве б'ється,

І зціплені в журбі

Мої вуста.

Дишу не так, сміюсь не так,

Ото ж бо вже й пишу ніяк,

Тож усвідомитися як,

Що хто регоче - не дивак?

 

Я більше не живу

Я не живу, я пустка, в темнім небі

Згоріла моя зірка, без потреби

їй сяяти, коли відносить мрія

Мене в містечко рідне Коломія.

 

Життя пішло на спомин, на спогад,

Дитинство, вчення, яблуневий сад,

Робота, Україна, отчий дім,

І друзі, друзі... як я вдячна їм.

 

Коли вони з'являються вві сні,

Ми чай п'ємо, співаємо пісні,

Радіємо, що гуртом сидимо,

Що, як студенти, голий чай п'ємо.

 

Що зробилось, як сталося отак,

Сама повинна, чи який варнак,

Чи отак доля правувала жити,

Як зрозуміти!

 

Тільки-но спілкування з моєю рідною сестричкою Тетяною й скрашувало мої одноманітні будні. (До речі, саме до неї ми й поїхали в Хабаровськ, після того, як мій чоловік Йосип, військовий офіцер, вийшов на пенсію). Не раз я переконувалася в тому, що спілкування з людьми, взаємне розуміння, окриляюча робота дають можливість знайти себе в новому житті. Якою я була щасливою, як раділа, коли влаштувалася в Тихоокеанський державний університет старшим викладачем англійської мови. Перекалатала чимало днів над книжками, майже все літо бігала по книжковим магазинам, купувала підсобники. Першого вересня с такою радістю й хвилюванням бігла на роботу що впала на центральних сходах університету й підвернула ногу Не залишала думка: як мене, українку, зустрінуть у педагогічному колективі кафедри іноземних мов? А зустріли мене чудово! Навіть не сподівалася, що в університеті робить стільки вчених, (80 процентів) українців за походженням. Українець саме й ректор Іванченко. Колектив доброзичливий. Двадцять років будучи мешканкою містечка Коломія, яке розташовано на Західний Україні (там народився й жив мій чоловік), я звикла балакати українською мовою, од же й хвилювалася, чи не буду виглядіти білим круком проміж російськомовних земляків. Але переступивши поріг університету я побачила, що колектив в ньому багатонаціональний, й оцінюють людину в ньому за її фахом та ставленням до людей. Ніхто не зазирав у паспорт, хто я та звідки. Я з захопленням взялася не тільки за учбовий процес, але й за профспілкову роботу. Вибрали мене профоргом кафедри, а згодом і членом ПК від міжнародного факультету.

Можна було впасти в розпач під громадським навантаженням, а я раділа як мале дівчатко, якому замість одної цукерки мати дала дві. Я з радість упорядкувала на кафедрі вечори поезії, читала не тільки свої, але й вірші відомих українських поетів, постійно відзначали спільні свята. В один з таких вечорів я заспівала на рідній мові, що дуже сподобалося нашому чималому гурту. З того часу я з задоволенням співаю рідні пісні, на який би захід мене не запрошували. На одному з таких вечорів моя колега подарувала мені український віночок з квітами і різнокольоровими стрічками, який було зроблено власними руками. Я й досі, як спом'яну отой вечір, ледве здержую своє схвильоване серце, а що до сліз на очах, так вони самі ллються. Бо той віночок кращій спомин про мою рідну батьківщину.

Не можу не сказати про мою колегу Стелу Яківну Іл'яшенко. Чудова жінка, завжди молода, енергійна, чудовий викладач німецької мові. У двадцять два роки, після закінчення Чернівецького державного університету, у 1963 році, була спрямована у Хабаровський автодорожній інститут, теперечки Тихоокеанський державний університет, до на цей час працює керівником центру культури й відпочинку молоді. З 1963 року Стела Яківна займала тільки високі посади у нашому університеті. В минулому році вона святкувала свій ювілей. Мене запросила взяти активну участь в упорядкуванні свята. Було приємно, що саме мені доручили розробити сценарій, та разом з проректором бути ведучою вечора. Особливо хвилювалася, вітаючи ювіляра на рідній нам українській мові, мові її батьків. Не знаю, звідки прилітали слова. Може прямували до мого серця з рідної України? Вони струмочком збігали в простір приміщення, наповнюючи його добротою й ніжністю чудової української мови. Коли ж я заспівала „Вишиванку", а гості, та й сама ювілярка плакали, відчуваючи як українська пісня об'єднує людей різних національностей, дружною сім'єю проживаючих на Далекому Сході Росії.

Кожна людина, незалежно якого вона віросповідання, національності, суспільного статусу знайде у цьому далекому краю своє місце, хорошу роботу, любов та повагу людей. Отак і живе наша родина у Хабаровську. Мий син Микола закінчує Академію економіки та права, чоловік працює у одній з місцевих компаній, а я все ж-таки плачу ночами від ностальгії. Плачу, маючи добрих друзів, мудрих колег по роботі, талановитих студентів. Та й сонце на Далекому Сході таке ж ласкаве й тепле, як в Україні. Так звідки ж ота нічна сльозова, що за сила така притягальна в отому святому слові - Україна?

Спитайте любого українця - не скаже, тільки зітхне тяжко, знімаючи пальцем сльозинку з раптово зімкнутих вій. Отак і живемо, й не старіємо, бо у кожного з нас є надія, що десь він існує отой святий час нашого повернення до рідної батьківщини.