"Докупи зібрала журботу, млість і мрію"

До 120-річча А.П.Паркау (1887 — 1954)

 

Олександра Петрівна Паркау народилася в Полтаві, дитиною жила на Кавказі, закінчила Тифлиську гімназію, одружилася за Євгена Христофоровича Нілуса, котрий мав за плечима Московський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище, та Олександрівську Воєнно-Юридичну академію. Після одруження А.П.Паркау-Нілус переїхала до Петербургу, а звідти з чоловіком та сином, ще до революції, в 1916 році, - в Харбін, до міста військової служби чоловіка. Є.Х. Нілус був старшим офіцером поручень генерала Д.Л.Хорвата, викладав судове красномовство, займався приватною практикою.

Творчу діяльність А.П.Паркау почала в Харбіні, друкувалася в газетах та журналах, які існували недовгий час. Одне зі вранішніх її утворень в Китаї — вірш "Москва патає", присвячений Великій Вітчизняній війні 1812 року. Його надруковано в журналі "Російський огляд", В Пекіні, в 1920 році. Журнал видавав та редагував В.В.Носач — Носков, пізніше — професор Г.К. Гине, а поміж співробітників літературного відділу були А.П.Нілус (Паркау) та А.І. Несмелов. Редакція й співробітники були розташовані в Харбіні.

На протязі чотирьох років А.П.Паркау співробітничала з журналом "Рубіж", уміщуючи в ньому свої ліричні твори, два роки робила в журналі "Російське слово", фейлетоністкою. Поетеса Юстина Крузенштерн відзначала, що "вірші Паркау збудили Харбін, культурне життя якого на той час знаходилося в запущені". Олександра Петрівна приймала участь в виданні літературно-художнього збірника "Багульник" (Книга перша, Харбін, 1931 рік). Критика до видання збірника віднеслась зі сприянням: Вірші до збірника подано досить вважливо... В ньому взяв участь майже весь молодий Парнас Далекого Сходу".

Нам важко проникнутися почуттям російської людини на чужині. Втрата Батьківщини рівнозначна таємній хворобі, про котру не слід говорити, лити публічно сльози — про неї говорять стримано. Зосереджений читач має спроможність зловити глибоко приховані патріотичні почуття поетеси, яка жила надією на повернення, силкуючись зберегти все рідне від життєвих катаклізмів.

 

Поживемо, подвійне вставив скло,

В чужій країні рідне вбережемо.

 

Цікаво, що АА.Ахматова зробила таке відверте признання: Лірика — це жанр, в якому людина менш за все виказує себе, ліричні вірші — краща броня, надійніше прикриття. Зрадити себе в ньому неможливо".

Досліджувач художньої літератури російського зарубіжжя в Харбіні Дяо Шаохуа писав, що А.П.Паркау називали "салоновою поетесою", "нудьгуючою баринькою", він надавав її творчості таку оцінку: "Вірші А.Нілус — це ніжне мереживо старих панських гостинних, зі шпалерами, що втратили свої колишні кольори, сповнені тихої журби та привабливості назавжди втраченого покоління, назавжди загиблих сподівань, смутності кімнатних" переживань, задушених громобурхливим часом святкування революції". Дозволимо собі заперечити категоричності міркувань шановного професора. Така оцінка особистості Паркау, занадто перебільшена. Вона була людиною глибоко страждаючою за долю вітчизни, яка опинилася в скрутному становищі з-за службового обов'язку чоловіка. Вона писала в біографії, що жінка... повинна старатися створити міцне гніздечко, тривку родину, щоб... з другом-чоловіком проходити усі безмежні життєві ускладнення... виховати діток, котрі люблять свою батьківщину, щоб з гідністю передати їх державі, котра побажає їх прийняти в своє суспільство". Слова Олександри Паркау не розійшлися з ділом: після Другої світової війни вона повернулася до Радянського Союзу, в той час, коли багато поетів Харбіну розсіялися по усьому світу: Юстина Крузенштерн, Марія Визі, Наталя Рєзникова, Вікторія Янковська, Людмила Наполова, Михайло Валін від'їхав до Америки, Лариса Андерсен — до Франції, їзида

81 Орлова — до Аргентини, Валерій Перелешин — до Бразилії, Марія Коростовець, Алена Недельська - до Австралії, Лена Рачинська в Англію, Ірина Лісная — до Парагваю, Марина Колосова — в Чилі. А.П.Паркау змінила мегаполіс Шанхай на голі казахстанські степи, де й вмерла у 1954 році... Після повернення, вона, як здебільше других поетів, емігрантів в минулому, літературною творчістю, по життєвим обставинам, вже не займалася.

А що до кімнатних переживань"... Пекучий біль дзвенить в полум'яних віршах А.П.Паркау, з котрих починається збірник Рідній Батьківщині" (Шанхай, 1942), котрий присвячено Великій Вітчизняній війні.

 

Вітчизні тій, яка на довгі роки

З братами роз'єднала нас усіх,

В час грізних бід, в часи боїв жорстоких

Тобі, мій край — дочерній шлю привіт.

 

"Літературна критика, - писав Андрій Платонов, — діло завжди трохи кощунське: вона намагається все поетичне перекласти прозою, натхненне — розпізнати, чужим хистом опуститися в повсякденне" він додавав: Критика, як судження, це не осуд чи похвальба, а бажання яки можна глибше урозуміти поета".

До 1933 року А.П.Паркау мешкала в Харбіні, потім "з болем в серці", переїхала в Шанхай. За споминами Ю.В.Крузенштерн на початок окупації Маньчжурії тамтешні росіяни цілком були під владою японців... Один за другим щезли зі посольства та консульства люди витончені та імпозантні, яким був консул Ігучи... На їх місця було посаджено грубих солдафонів". Умови в духовному житті Харбіна, на той час освідчено досить добре. В Шанхаї А.П.Паркау робила в газеті Шанхайська зоря", редагували котру в різні часи Л.В.Арнольдов, та Б.А.Суворін.

Ще в Харбіні Паркау почала перекладати з англійської та французької, а в Шанхаї стала вивчати сучасних французьких поетів — графиню де Ноайль, Поля Клоделя, Анрі Реньє, Франсі Гамма, Поля Джеральді. До речі кажучи, перекладати вірші справа нелегка, французька мова має іншу структуру, в котрій немає ні ямбу, ні хорея, ні анапеста, і силабіки — тонічній вірш перекладається силабічним.

Цікаво, що інтерес до сучасних тенденцій французької поезії виявив ще Л.Н.Толстой. В роботах, присвячених мистецтву він цитував Жюля Гюре: "Назвати предмет — рівно знищити три чверті насолоди поета, який перебуває у взірцевому стані поступового угадування... В поезії завжди присутня загадка, в ній мета літератури, бо немає другої мети, як натяк на предмет". Л.Н.Толстой обумовлює, якби підводить рису в спірках про зазначення поезії: "Задача мистецтва усунення насильства... Християнське мистецтво об'єднувало людей".

В 1920-ті роки західноєвропейське мистецтво, в тому числі французька і іспанська поезії, перенесли на собі вплив сюрреалізму, заснованого А.Бретоном. Сюрреалістична поезія Франції доходила крайнощів, як-то автоматичного письма", занурювання у споглядання підсвідомого та без свідомого. Мабуть вірно помітила А.А.Ахматова, коли, споминаючи про зустрічі з А.Модильяні, писала: Паризький живопис з'їв паризьку поезію".

Суб'єктивізм поетичного мислення виражався, окремо, в сумбурності композиції поезій, в підкреслено свавільних асоціативних образах та метафорах. Деякий вплив сюрреалізму, майже, неусвідомлений, іспитувала, на наш погляд, і А.П.Паркау, дарма що Ю.Крузенштерн в своїх споминах писала, що ніякого поетичного направлення Харбіну вона не примкнула". Лейтмотив творчості поетеси — загальний образ річки, текучої води, котра подається в психології енергією без свідомого, його таємничими глибинами; вода символізує споглядальне сприйняття життя. Вода може бути метафорою духовного життя і порятунку...

Часто-густо ліричні героїні поетеси — учасники маскарадів.

 

Струнких ніг блакитної маркізи

Припаде замріяний Пьєро.

За костюми видаються призи —

Вік од віку так воно й було.

Шерехтять наряди, в темне небо

Линуть іскри білого вогню.

—  Мила, — шепотить Пьєро, — не треба...

—  Я тебе царицею люблю.

 

Виникають несподівані ремінісценції з рядками вірша Вісенте Алейсандре "Бал".

 

Шовку полум'яний шерхіт,

Картонного птаха вилиця,

Та пурпур кривавого пір'я

Від білої голубиці.

Подих лоскоче щоки.

Коханців тривають муки.

Умлівання, тихий шепіт,

Й затаєні поцілунки.

 

У А.П.Паркау немає такої щирості, поетичної виразки, шматування свідомості, підкресленого суб'єктивізму, метафор, що ми маємо за італійським поетом — у віршах Паркау деколи більше виразності та логіки. Вони — сплав об'єктивного відбитку світу з деякою не відгаданою таємницею, що втілена в свої, особисті переживання. Як і у іспанського поета, в віршах А.П.Паркау — образ маски, персоніфікації душі.

 

Вже душа набирає форму

Наших одягу, років, тіл,

Не задасть сивий дядько фору

Парубку в повнім цвіті сил.

По офарбленню, по статурі,

Упізнаю я вас, мерщій.

В масках ви, як у чужій шкурі,

На обличчі і на душі.

 

Цикл "Маски" ми знаходимо у А.А.Блока, в віршах якого — граціозність любовної гри поета та його дами:

 

А под маской бьгло звездно.

Ульїбалась чья-то повесть,

Короталась тихо ночь.

И задумчивая совесть,

Тихо плавая над бездной,

Уводила время прочь.

 

 (А.А.Блок «Под масками»)

 

А.П.Парнау вьісоко оцінювала Блока, була в неї можливість зустрітися з ним в Петербурзі. Недаремно вона присвячує йому вірша В синьому тумані", котрого складено на 10-ти річчя смерті поета:

 

Вітер. Ніч. Незагоєна рана.

В буревій перехресті доріг,

Блок — співак голубого туману

Жити з раною в серці не міг...

 

За задумкою А.А.Блока, задача поета — строй находить в нестройном вихре чувства, чтобьі по бледньїм заревам искусства узнали жизни гибельньїй пожар". "В бледньгх заревах искусства" А.П Паркау палахкотів невидимий, але певно відчутий на дотик вогонь...

У 1937-му році А.П.Паркау надрукувала в Шанхаї збірку віршів "Вогонь Невгасний"

. Збірка на п'ять розділів: "Вогонь Невгасний", "Паву­тиння", "Листя шелестливе", "Гіркі шляхи", та "Камінь Олександрит". Наталя Рєзникова в рецензії на книжку писала: "Незважаючи на поділення, вона (збірка — Н.П.Г) зображує дещо досконально суцільне". Вона також підкреслювала, що талановитій поетесі вдалися історичні мініатюри. "Незважаючи на рідкий у жінок хист писати не тільки про свої страждання, - звертає увагу критик, - саме ліричні вірші зачаровують читача. Типово жіночі, зворушливо щирі, як папірці щоденника..." Рецензент підкреслив саме звукопис "та цвіт опис (головний цвіт — ліловий), різноманітність у виборі віршувального розміру, співуча легкість вірша". "Журлива примиренність, поблажлива ніжність до почуттів, до себе, до усього світу, котрий вона так полум'яно любить", - так було сказано про найбільш характерні мотиви творчості А.П.Паркау. Н.С.Рєзникова робить досить таки цікавий висновок: А.Паркау не наслідувач А.А.Ахматової, але серце її йде шляхами, котрими пройшла Ахматова... Сутужні ото були шляхи, - а що робити, душа поета засуджена на страждання, і лише в ньому здобуває вона натхнення...".

Мотиви осені у поетеси на першому плані:

 

За вікном жовта тополя мрячить,

В квітниках шафрани та кумач.

За стіною осінь тихо плаче.

Мила моя, осине, — не плач.

                                  (Осіння зажура)

Все минуло. Йде осіння мряка.

Запах тліну, шерехтіння втрат.

Ні надій, ні втішань абияких,

Не зазнав вмираючий мій сад!

                                       (Романс)

Вмирає літо. Молодість щезає.

На шапках в'язів відблиски зорі.

Самотня осінь травами гуляє,

В пожовкле листя сипле янтарі.

                                           (Осінь)

 

Особливого художнього виразу віршам придають звукові повтори. Вони поліфонічні; в них плескіт річних хвиль, перестук дощових краплин, скрип возів та східців, шерехтіння бабок в останньому таночку", Протяжливому гонгу", шерхіт осіннього листя, хрускіт першого льоду, дзвін бубнів...

Внутрішнє життя персонажів, їх найтонші душевні переживання відкриваються через зображення повсякденних сцен; вірші в такому разі фарбує гіркота, означена невідповідністю мрії та реальності:

 

Він недбалий, м'ятий, виник

З багатьох любовних див.

А вона — мала дитина.

Квітень, мабуть, побудив.

Будуть жити хапко, хтиво,

Добре б їлось, та спалось...

Бо зробити інше диво,

Людству й досі не вдалось.

                          (Містечкова весна)

В сірих хвилях — плавці та круги —

Наче кинуті в річку квіти.

Хлипкий хлопчик нудить від туги,

Від бажання жінок любити.

 

Стовбичить в позі "Сирени" Штука,

Білокура міська мадам...

Флірт, як бачите, теж наука,

І не з простих, скажу я вам.

                             ("Південь на річці")

 

В пам'яті виринають картини Ватто, його пейзажі, співзвучні з емоційними переживаннями героїв, з наитоншою градацією почуттів, з галантністю кавалерів и... проваллям поміж солодкістю мрій та полиновою гіркотою повсяк­денності.

А.П.Паркау пише про текучість часу, про кохання, котре леліє юність, бо головне в юності — вчасно пробудитися, не втратити доби цвітіння:

 

Пелюшки в пухнатих кожушинках,

Звуть їх дуже дивно — Сон і все.

їх тикають перехожим жінкам

Китайчата, хто яку несе...

Проліски їх випереджували,

Вінчики спрямляючи в снігах,

А тоді вже хист поети мали,

Вірші викладати в пелюшках...

Перехожі дивляться спогорда

На букетики літові Сна.

Коли ти проспав пелюшки, долу

В степи не повернеться весна.

                                       (Цвіти "Сон")

 

Збірку Вогонь Невгасний" відкриває поетичне признання:

 

Я знаю, моїм віршам не створити епохи, -

Нових не дала форм й жагучих одкровень;

Зібрала я журбу, надії, мрії, й трохи

Відваги згинувши зі мною поколінь...

 

Як казала А.А.Ахматова, призначення поета — відзначити своїм прізвищем і своєю долею епоху, в котрій він живе. А.П.Паркау своє "призначення" зробила.