***

Над ланами, над степами, над озерами,

За горами, за лісами, за кордонами,

Живемо родинами, - не селами,

Кожний зі своїми забобонами.

 

А коли вже заспіває хто про доленьку,

Все село прокинеться й підспівує,

Над степами, над горами, над кордонами

І єднає нас та пісня і підтримує.

 

***

Жовтим запалали ясени, червоним

Запалали клени, барвами веселки

Сяють на калині ягід грона,

Палахтять долини каганцями спеки.

 

Вересень на дворі, звідки ж такі барви,

Яблука в садочку не почервоніли,

Вепрі в оцю пору граються з дубами,

Може чимось небо люди прогнівили?

 

На пожовкле листя падає червоне,

На червоне листя падає руде.

Ходять над ланами чорні гайворони,

А на серці думка: щось воно буде!

 

***

Подумки ми буваємо святими,

Не був я ані грішним, ні святим,

Не сонцем над хлібами золотими,

Не вітром над ланами молодим.

 

Якщо повинен, тільки перед нею,

Донецькою батьківською землею,

Я повсякденно в мріях з нею був,

Ні цятки її долі не забув.

 

Донеччина - полиск вогню в імлі,

Я й сам не знаю, як тебе кохаю,

Я полум'ям бурхливим полихаю

Сірковий вдих учувши на Землі.

 

 

***

Віддалася жінка в кущах при дорозі,

Впала з пилу з жару на вогке гілля.

Можна написати про кохання в прозі,

Якщо на кохання глянути здаля.

 

Тільки ми кохалися з нею очі в очі,

Наче у Жар-птиці билися крила:

Я тебе в обіймах, любий, залоскочу,

Я з тобою в купі тому, що лягла.

 

Біле моє диво, з карими очима,

Вкутане волоссям чорного крила,

Віддалася жінка, бо була причина,

Бо сама не знала, що вона була.

 

Довго ми лежали, дивлячись у небо,

Очі в очі з богом, а рука в руці,

Все по добрій волі, коли є потреба,

Поки ми не кволі, поки не мерці.

 

Ми не жартували, впали з пилу, з жару,

До облуди побуту ми не дотягли,

Так ми цілувалися ніччю під Стожарами,

Що забули де ми, і коли лягли.

 

Де ти моя лада, де моя порада,

Кароока жінка на вогкім гіллі,

Скільки б я відтоді на гілля не падав...

Ти була єдиною на святій Землі.

 

 

***

Торкнувши небо теплою рукою,

Я визвав сполох білого вогню,

І враз забув, що ти була зі мною,

За що себе, кохана, не гнівлю.

 

Той дотик неба, що зробив зі мною!

Я знепритомнів, я зі світу зник.

Травневе небо дарувало зброю

Від навантажень та нападок злих.

 

Нічне травневе небо в плискуватім

Зеленім сяйві, в розплаві зірок,

Як не торкати, коли з вікон хати

Зосталося зробити тільки крок?

 

***

В коханні була невтомна,

В навчанні була стрімка,

Бо воду пила не вдома,

А в балочці зі струмка.

 

Ми пили ту воду разом,

Лягаючи на живіт,

І місяць сидів за в'язом,

Крізь віття нам слав привіт.

 

Ховав соромливо очі,

Коли роздягалась ти,

На стегна дивився мовчки,

На груди твої святі.

 

Ні в'яза того, ні джерельця

Не знайдемо на землі,

Одна лише пам'ять серця

Пульсує у глибині.

 

***

До музик я не дуже охочій.

Якщо ви заспіваєте, плачу.

Я приїхав в містечко Могочи,

Сліпо кинувши долю на вдачу.

 

Як приїхав так сиджу і плачу:

Що за дике містечко Могочи.

Я нічого у ньому не бачу,

Тільки ваші пронизливі очі.

 

Скільки б ми не блукали по світу,

Якщо долю дотягну до ночі,

Я сльозу на щоці твоїй витру, -

Кращу зірку на небі Могочи.

 

***

Твоя статура бездоганна

Моє пронизує єство.

Ти гарна, Ганно, дуже гарна

З шинком та пивом на Різдво.

 

А вночі навіть у дивана

Від скрипу затинає вдих.

Ти гарна, Ганно, дуже гарна. ...

Не знаю, дітися куди б.

 

***

Не кожна людина спроможна

Найти своє місце в житті.

Тим хлопцям, що сплять під горожею,

У світі їм нікуди йти.

 

Назви волоцюгами, хвойдами,

По духу вони не такі,

Я бачив людей отих гордими,

Спрямованими у віки.

 

Сьогодні пом'яті, не голені,

Ще й тхне від них прілим сміттям.

А тому вони обездолені,

Що так захотілося нам.

 

***

Я співак невизнаних, забутих,

В мурах закатованих живцем,

Втоплених у трюмах, вбитих в путах,

З гідним перед владою лицем.

 

Ані слова на скрижалях віку,

їх серця згорають в папірцях...

Я співак великих без'язиких.

Кожен з них - в епоху вбитий цвях.

 

Як його угледіти в будівлях,  

Схованого рябизною барв,

А поети мали своє ім'я,

Побут свій, життєвий свій тягар.

 

Як ми розпізнаємо - іржавість

З їх думок виточує, чи кров?

Все життя їх - гнів, образа, жалість,

Ненависть до віку, ще й любов?

 

***

Озерцем під глицями смереки

Твоє око блимає вночі,

Посмішка розціплює щелепи:

- Помовчи, - шепочеш, - помовчи!

 

Я мовчу. Яглицями багаття

Грає, наче світлом струмина.

Ти ще молодиця плискувата,

Мої скроні вкрила сивина.

 

Зірка волохата, наче шершень,

На долоню падає мою.

Якщо зірка щось мені набреше,

Ляпасів я зірці надаю.

 

Ухнув сич, аж серце захололо.

А тобі байдуже, налякати

Гідну жінку може тільки слово,

Та й його ще треба пошукати.

 

***

Жив я не так, як хотілося.

Жити інакше не зміг.

Рідна Макіївко, змилуйся,

Сина пусти на поріг.

 

Не за крицевими ґратами,

Не у бідноті живу.

Прийду до рідної хати,

Хату нерідну позву.

 

Тяму не маю, як з'їхати,

Бігти не знаю куди.

В Леті від криги до криги

Чорна безодня води.