За винятком Довженка

 

За кожним спогадом наближаюся я шістдесятих років, коли мене, як рідного, вітали в дружних родинах комсомольців-добровольців, котрі поприїжджали на Амур в травні 1932-го, й назавжди позв'язували своє життя з містом юнацтва. Багато чого цікавого майнуло поза моїм інтересом. Спогади про загиблих в перші роки будівництва, прізвища котрих не відбилися навіть в музейних паперах. А скільки тонесеньких учнівських зошитів, а то й товстезних щоденників зі записами історичних фактів, здебільше, правда, російською мовою, починав я читати, та не дочитав, бо невистачило часу. Писали й українці, писали рідною мовою про зустрічі з Блюхером, Симоновим, писали про великі пожежі, тривалі зливи, та на диво сурові зими. Мене ж цікавили віршомази, будь якого рангу, а особливо ліричні страждання людей, котрі пройшли усі дев'ять кругів пекла, не зганьбивши себе безчесними вчинками.

Приватна хатина Петра Семеновича Горьового стояла близь перетину Амуру з невеличкою але грізною річкою Силингою. Віконця хатини виходили на схід сонця, а височезний дах - дверцятами на захід. Мене, як українця, Горьовий частував своїми наливками саме перед отими скляними дверцятами. Перша чарка була за Україну, друга за Украйну, а третя за Батьківщину. Не дивуйся, любий читач, на такі тости, пориви зачудування світом поєднувалися в отій людині з великою журбою по рідній землі. Але від родини на тій землі не зосталося навіть пам'яті. Любі з дитинства друзі загибали від голодомору, на війні, а багато хто загинув в таборах Сибіру та Далекого Сходу.

А якось, трохи вже сп'янівши, підняв Петро Семенович тост за Олександра Довженка. Я знав деякі фільми цього режисера, особливого впливу на мене вони не справляли, отож мене зацікавило, чи не земляки вони.

-Ні, не земляки, - відповів Горьовий, - але майже три дні ми зустрічалися з Олександром Петровичем, багато про що говорили, і, знаєш, мені соромно, але тобі скажу: я склав про нього вірша.

-  Ви складаєте вірші!

Горьовий зніяковіло усміхнувся.

-  Склав ще при Довженкові, тільки йому не прочитав, а головне — російською мовою. Хотів випендритися, надрукувати вірш в міській газеті.

-  І що, надрукували? Він почесав потилицю.

- А ти надрукуєш?

- Я - так, тільки я остання літера в алфавіті.

Я читав вірші перших літераторів Комсомольська-на-Амурі, але враження на вірш Петра Семеновича було чималим. Ото ж послухайте самі.

Он был изломом молнии, взрывались

И гасли искорки в его глазах.

При встрече с ним мы молча ульїбались,

Божественньїй испытывая страх.

На кладбище, на братские могилы

Он торопил, движением руки

Он солнце останавливал, бурлили

На скулах желваки, как родники.

На скорбные могилы без фамилий

Он не смотрел, он взглядом прожигал

Пласты земли, всем тем, кто был в могилах

Дарил цветы и руки пожимал.

За подвиги, а может от бессильной

Тоски по людям сгинувшим во мгле,

 Стоял он, возвышаясь над Россией,

Но на какой не ведая земле.

-  Вірш був занадто довший, - невірно втлумачивши моє мовчання, сказав, ніби правдився, Горьовий. - Але так склалися обставини, що рукопис я повинен був знищити. А пам'ять, пам'ять не така вже й надійна штука.

Скажу чесно, вірш про Олександра Довженка опалив мені душу, з того часу я не проминув жодної роботи не тільки самого Довженка, але й його кіностудії. Негайно я запитав, що за обставини принадили Горьового знищити рукопис.

Ось що він мені розповів.

Коли я вперше побачив Олександра Петровича на вуличці Брусчатки, так в Комсомольську називають район двопо­верхових будинків складених з бруса, коли його вперше побачив, на якусь мить спалахнуло в грудях. Начеб-то відкрилися дверцята світлого, чистого, трохи загадкового світу, в котрому живуть не люди, не янголи, навіть не боги, а лицарі водночас гнівливого і соромливого народу. Переді мною, склавши руки долонями на потилиці, стояв Дон Кіхот Ламанчьський. Щось в постаті Довженка було невловимо загадкове, воно впливало на мою свідомість, на втомлену солодкими байками партійців душу. Я відчув гострий спазм в горлі, сльози затьмарили світ.

Про що ми з ним говорили? А ні про що... Була осінь 1934 року, вітер гнав вуличками сміття, десь щось палахтіло, наче парусиною на вітру. Партійні робітники, секретарі комсомолу наговорили Довженкові стільки патріотичних слів, що мій скептицизм був для нього майже відкриттям. Його гнітила неможливість дознатися правди, і не тільки сучасної. Комсомольці, котрі весною 1933-го року роз'їхалися по домівкам, нарозказували такого що не складувалося в офіційні свідоцтва комсомольських будівництв. Я читав інтерв'ю Довженка, надруковане на сторінці "Комсомольської правди" 5 листопада 1934 року. Звичайно російською мовою.

Дальний Восток, - сказал Александр Довженко, -переживает сейчас период необычайного, бурного подьема. Неизведанные, непроходимые дебри тайги начали пересекаться шоссейными дорогами, прокладываются новые железнодорожные пути, организуется авиасообщение. Строятся целые города в таких местах, о которых три года назад никто и не мечтал Идет разработка богатейших недр,  растет народонаселение.

Бурные работы по строительству молодого города Комсомольска и других севєрных участков Приамурья говорят о том, что заложенная в нашем фильме идея создания Азрограда, то єсть нового социалистического города на берегу Тихого океана, уже не является фантазией художника

 

Звідки шосейні дороги у 1934 році, що за нові міста в тайзі? Не віру, що все оте було наговорено газеті Олександром Петровичем. Комусь не хотілося, щоб Довженко був серед молоді, партійні та комсомольські секретарі взяли його в дружне коло, не даючи нам розкрити рота. Я зачепив його язиком, сказав про тисяч загиблих, хворих, обморожених...

Вірш склався поза моїм бажанням, прямо на узбережжі, одразу, як відійшов пароплав з гуртом кінематографістів.

Через два чи три роки я відважився принести вірша в редакцію. Не скажу, хто мене розпікав, Шалий, чи Гай, а може й сам торішній редактор. Що говорити, редактор міркував тверезо:

-  Йшла б річ про Калініна, друге діло, він вручає почесні грамоти та ордена. Якби про Блюхера, я б ще подумав, та й другого кого. За винятком Довженка, - всміхнувся мій рецензент. — Бо... Довженко, хто він такий твій Довженко?

З редакції я виходив зі зціпленими зубами. Що все так в буде я передбачав заздалегідь, але образа була. Не за себе. Та й не за Довженка. Тягарем на серце лежав біль за загиблих голодомором хлопців. Папірець з віршем я розідрав на шматочки, й швиргнув у відблискуючи сонцем струмені бурної річки Силінги. Не знаю, що мене підштовхнуло викинути покресленого рецензентом вірша. Може огида до отих креслень. А може серце підказало, бо вже через тиждень прийшли до мене веселі хлопці з обшуком.

-  Чутка була, добрі вірші пишете, товаришу Горьовий. Давайте, ми вашими віршами "Тихоокеанську зірку" порадуємо?

Я зняв угору обидві руки.

- Які вірші, товариши чекісти, я - тесля, листа до неньки скласти не можу.

Вони реготали, перекладаючи та листаючи книжки на полиці. Веселі були хлопці, начебто щирі друзі, що забігли на склянку горілки. Не раз за недовгий час обшуку біс смикав мого язика, прочитати їм вірша, бо знав я його й досі знаю, як ото кажуть, на зубок.

- Так нічого й не знайшли?

-  Ні ручки, ні чорнил, ні, навіть, олівця. Посиділи, подивувалися на мене, та й пішли собі по своїм державним справам. Може до редактора, вияснити, чи не збрехав?

 

Голодом дійти до божевілля

 

Зведений у відчай голодомором, двадцять восьмого лютого 1933 року, вийшов з Лівані в сторону Хабаровська Андрій Горбань, комсомолець-доброволець, котрому саме двадцять восьмого лютого сповнилося дев'ятнадцять років. Майже два тижні його виходжували в родині Полякових, які були мешканцями села Вознесенівки з кінця дев'ятнадцятого віку. Через два тижні Андрій Горбань посував далі, не опередивши навіть свого однолітка Леонтія Полякова. Правда, - залишив­ши Леонтію декілька аркушів з віршованими текстами. По дорозі в стійбище Найхін за нашими відомостями, Андрій натрапив на бригаду мисливців, й знайшов притулок у їхньому таборі. Майбутня доля цієї безсумнівно талановитої людини мені невідома.

Вірші Горбань писав олівцем, деякі тексти, на думку Леонтія Полякова, втрачено, а те що потрапило до моїх рук, через доньку Леонтія, Тамару, я зберіг, як взірець незламного духу романтиків тридцятих років минулого сторіччя. Не забудьмо, що було на той час Андрію дев'ятнадцять років.

 

Наче в жмурки граєм, живемо,

Що вві сні побачимо, їмо,

Наша влада діло добре знає —

Кожному по дулі присилає.

 

Чим сьогодні будемо кормитись?

Святим духом, - каже фахівець,

З ополонки рішив він напитись,

Та спіймав рибину, хай їй грець.

 

З нами не спромігся поділитися,

Бо сама заплигнула в шлунок.

До Амуру ми пішли напитися,

Тільки риба гається ловитися —

Обійдися водою, милок.

 

У скрутному становищі, випльовуючи зі кров'ю зуби, Андрій Горбань не втрачав природного українського гумору.

 

Ледь тягну до весни, мамо,

Став вві сні я їсти мало,

Як забув цибулю й сало,

Від цинги зубів не стало.

 

Але були години, дні, а то й тижні відчаю, коли Андрій не міг здолати в собі обурення на владу, на її гідні марші та лозунги, на впевненість, що комсомольці-добровольці переможуть не тільки труднощі будівництва, але й спланований Кремлем голодомор.

 

Голодом дійшли до божевілля.

Не дай нам боже трупом спокуситися.

Ти мачухою стала нам, Росія,

Велика нене, до людей несита.

 

Жнеш молодь ти як недозріле жито,

Тобі байдуже скільки нас лягло

Під твої ланцюги, тебе хвилює мито

За нашу кров, щоб з миру натягло.

 

На милицях далеко ти не дійдеш,

Трупарні до прибутку не ведуть.

Мета велика, та життя огидне,

Коли його довели до облудь.

 

Леонтія Полякова, з котрим Андрій бік-у-бік мешкав декілька тижнів, я не допитував, що за людина був поет Горбань. Навіть на кінець шістдесятих такий допит міг визвати підозру, чи не гебіст я який. А сам Леонтій сказав про гостя таке.

- Прийшов високий, худорлявий, знівечений життям. Тоді майже всі добровольці з будівництва були такими. Вечорами читав по пам'яті вірші Івана Франка. Про що, ми не розуміли, а папірці з його записами давно б спалили, та якось руки не дійшли.

 

Полякові, може від поляків

Йде ваша родина, може й ні.

Дім на узбережжі з темним дахом

Був ковчегом Ноєвим мені.

 

У снігах утоплений, у зблисках

Льодових торосів, ти мені

Бачився родинним обеліском

Правди, що похована в імлі.

 

Завтра, лиш зажевріє світанок, Піду, щоб до лиха не дійти, У далеку подорож, у танок Хуртовини, гідності й мети.

Що ото був за танок, здогадатися можна. Чимало хлопців загинуло в отому танці від холоду, голоду чи хижого звіра. Вони не в'язні, їх по п'ятам не переслідували з цепними собаками, не попереджали що йдуть хлопці на вірну смерть. Була у чекістів приказка " Собаці собача смерть!" Романтика боротьби до перемоги над голодомором закінчувалася там, де людина втрачала надію. Коли в серці починала кільчити нова романтика, романтика гніву. Якщо вже вмерти, так вмерти вільним птахом. Одні вмирали вві сні, другі прямо на будівельній площі, їх зашкарублі тіла складували в штабелі під брезентом, де вони й лежали до пори, поки відтяла земля. Бо ховати мерців взимку не було ні сил, ні людей, ні саме можливості. Олександр Гаврилюк приїхав на будівництво на пароплаві Колумб" разом з Андрієм Горбань. Зиму 33-го він пережив, чемно виконував накази лікаря-француза Пендріє, доброзичливо випивав склянку ялицевої настоянки. Александр розказував, що більш за все боявся вмерти від аромату українського борщу, котрий іноді долинав до нього з рідного Українського села. Бо від того аромату провалювалося в шлунок серце, а голодний шлунок чого йому коштує перетравити й сам засіб життя.

Як би там не було, дістатися будь яких відомостей про роботу Андрія Горбаня влітку 1932-го року мені не пощастило. Знаю, що був лісорубом на Півані, але ніяким чином в нелегкій своїй праці не визначився.