***

Відходить пара кільцями тонкими,

Отак махає крильцями життя.

Коли воно відходить в небуття,

Не здійме пари і не здійме диму,

Лише живі відлунюють серця.

 

***

Ждемо неділі - виспатися можна.

Опалюємо бороди вогнем,

Багаття, що стоїть непереможне,

Стоїть не тільки ніччю, але й днем.

Колись я думав: мої руки - крила,

Що здіймуть при бажанні до зірок.

Зомліли руки - виросла могила,

Ще не для мене... мій не вийшов рок.

 

***

Де міжгір’я тане вдалині,

Сніги вітрець куйовдить, на льодовій

Дорозі зблиски сонця, — не вогні,

А сполохи дитинства кольорові.

Як прийде час, дай тихо відійти,

Велика нене, безтілесні тіні

Синів загиблих ходять при долині,

Вирують у сніговому смітті.

 

***

Послухай як гудуть ліси.

Такі вони рясні та темні,

Такі на різні голоси

В своєму галасі дотепні.

Про що шепочуться ліси,

Коли по стегнам б'ють сокири,

Коли від вибухів могили

Ревуть на різні голоси.

Мені б дожити до весни,

Побачити веселі квіти,

А далі можна вже й не жити,

Не чути як несамовито

Ревуть на різні голоси

Вогнем розбуджені ліси.

 

***

Лягає небо на смереки.

Чи комсомольці ми, чи зеки!

Впадаю в розпач, та на крик

Не реагує твій язик.

Він скаменів від гідних слів,

В тайзі давно не чути співу.

Скажи, яку жнемо ми ниву –

Мовчить - язик окаменів.

 

***

Голодна отупілість почуттів.

Твій сміх розчахнутий на дрізки,

І спів пташок, і квітів спів п'янкий,

Ромашки бджіл гойдають у колисці.

 

Ми жалем вдовольняємось щодня,

Не знаючи куди відходять друзі,

Ховаючись від спеки, ми на лузі

До льоху лізьмо замість куреня.

 

Від вибухів здригається земля.

Прозоре небо посідають плями.

Вони на нас дивуються, здаля

Погрозливо хитають пазурами.

 

В яку безодню мостимо шляхи,

Від галасу дерев та птахів чорні.

Яка мета нас держить у полоні,

Якої долі, і якої волі –

Ми - примхи віку, ми - його гріхи.

 

***

Мої серпневі вечори,

Куди не кинеш оком - гори.

А далі море неозоре,

Ліси ногами догори.

 

Мій друг співає „Заповіт", -

А ми принишкли наче мишки,

Йому підспівуючи нишком,

Шлем Україні свій привіт.

 

Чого ти, нене, там стовбичиш,

Допоможи нам поламати

Загати, що звела сама ти,

Під московітів ідучи.

 

Ми подолали перевал,

Зима була нам справжнім пеклом,

Пального стільки в нас натекло,

Кинь сірника - і запалав.

 

Ми знаємо, нова зима

Не буде кращою за першу.

Ми знаємо на кожній верші

І ми самі, і ти сама..

 

А зараз сонце з-за хребта

Жене хмаринки промінцями,

І ми співаємо без тями

Про щастя нашого буття.

 

***

Червона квітка в сніговій імлі

Чи мариться мені, чи й справді квітне,

Чи й справді птаха знесла у тайзі

Яйце досвітнє?

 

На білий сніг лягають кольори

Жовтого та зеленого полиску.

Червона квітка, де б ми не були –

Не збуде блиску.

 

Конаємо під нею й живемо.

Червона квітка, а тобі все мало,

Коли від тебе гідності ждемо,

Ти ржеш зухвало.

 

Ти сяєш на могильних стовпчиках,

На білий сніг лягають темні тіні.

І як ото я й досі не зачах

В могильній днині!