Зелений Клин, далекий і близький

 

"Нашого цвіту по всьому світу" - і це, справді так, мабуть, немає такої країни в світі, де не було б українців. Цікавою і почасти трагічною є історія заселення українцями Далекого Сходу Приамур'я, Камчатки, тих країв, які традиційно українці назвали клином - Зеленим Клином.

 

Історія заселення українцями Зеленого Клину

Перші спроби опанування Зеленого Клину припадають на першу половину XVII століття, у середині XIX століття починається друга експансія Росії, пов'язана вона з конкретною подією - відправленням у березні 1883 року з Одеси двох пароплавів з першою партією переселенців, яких налічувалося понад півтори тисячі осіб. Протягом наступних років через Константинополь, Сінгапур та Нагасакі здебільшого за казенний, а також і свій кошт на Далекий Схід перебралися десятки тисяч українців, яких приваблювала в першу чергу вільна земля. Найчастіше на кожну родину виділялося по 100 десятин, а хто хотів більше - міг придбати за невелику плату. Перші переселенці, які отримували пільги від царського уряду за освоєння нових земель в Уссурійсько-Ханківській низовині були переважно з Лівобережної України (Чернігівщина, Полтавщина), згодом до них приєдналися мешканці Катеринославщини і Херсонщини.

Найбільші міста Далекого Сходу: Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ, Уссурійськ. Загальне господарське значення (включно з експортом) мають видобуток золота і кольорових металів, рибна, лісова промисловість, ловецтво, суднобудування і морський транспорт, з продуктів сільського господарства - соя.

Українці міцно дотримувалися традицій не лише в матері­альній сфері, але і в духовній, навіть у топоніміці, про що свідчать численні назви сіл, з яких постає далекосхідна географія України: Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Зіньківка, Ромни, Тараща, Звенигородка, Васильківка. Прилуки, Хорол, Кролевець, Ніжино, Пирятино, Богуславка, Біла Церква, Харківка, Рокитне, Попельня, Тавричанка, Хмельницьке і навіть Хрещатик.

Українське суспільне життя проявилося досить рано, хоч іще вкрай слабо, бо своєї національної інтелігенції українство не мало. Переселялися переважно селяни, здебільшого неграмотні, а інтелігенція, потрапляючи на службу в російські установи, швидко русифікувалася і втрачала навіть рідну мову. Через цензурні умови, введені Емським указом 1876 р., який забороняв саме існування української мови, була відсутня і національна преса. Отож, єдиною можливою тоді формою вияву українського національного життя залишався театр, оскільки на сцені могло, до певної міри, звучати українське слово, а кращі драматичні твори української літератури ставали відомі широкому загалу.

Тому на Далекому Сході українське слово бриніло тільки зі сцени; початок цьому поклав приїзд 1897 р. сюди першої театральної трупи під керівництвом Перовського. Пізніше приїздили й більші театральні гурти, наприклад, велика трупа Костя Мирославського. Пізніше гурток поповнився місцевими аматорами і розпався на кілька гуртків-спілок. Ці гуртки об'єдну­вали глядачів у громаду й активізували громадське мислен­ня... Українські артисти й рідне слово нагадували переселенцям про далеку батьківщину. Вистави пробуджували національну свідомість і мали величезний успіх. Вони йшли по всіх містах Далекого Сходу, від Порт-Артура й Владивостока до Благовє­щенська, Хабаровська і менших міст. Бурхливе ХХ-е століття, доленосні революційні події в Україні   на початку минулого століття сколихнули українську свідомість і наших земляків на Далекому Сході.7 січня 1918 р. у Хабаровську відбувся II з'їзд, на який прибуло багато селян. Селяни, які мали погані земельні наділи, підняли питання про повернення в Україну. Для зв'язку з Україною й захисту інтересів місцевих селян, що бажали повернутися, з'їзд ухвалив послати своїх делегатів до Києва. Обрали й новий Тимчасовий комітет.

12 квітня 1918 р. у Хабаровську під проводом голови владивос­тоцької "Просвіти" Юрія Глушка-Мови відбувся III Далекосхідний український з'їзд. У ньому взяли участь близько 80 делегатів, з яких до 50 осіб були селяни, а решта — міська інтелігенція і залізничники. Українські селяни різко виступили проти руйнівного господарювання радянської влади на Далекому Сході. З'їзд вирішив звернутися до українського уряду в Києві, щоб він вимагав від російського уряду визнати Зелений Клин частиною України на основі самовизначення народу, що чисельно (80% всього населення) тут переважає.

Так, зокрема Маньчжурська окружна рада підтримувала тісні зв'язки з Києвом і після III З'їзду вирішила послати до українського уряду свою делегацію. Делегація прибула до Києва наприкінці травня 1918 р. Після приїзду делегати передали від імені Маньчжурської окружної ради до Міністерства закордонних справ України таку петицію:

1. Вимагати від російського уряду визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України. 2. Негайно відкликати з Зеленого Клину всі озброєні російські частини і передати наявну зброю українським властям. 3. Призначити українського старосту на весь край, долучаючи сюди й смугу відчуження Маньчжурської залізниці. 4. Призначити військового начальника краю, за винятком Маньчжурії. 5. Призначити начальника Заамурської округи, який там був і раніше. 6. Тимчасово залишити всі власті, які там були до більшовиків, до особливого розпорядження українського уряду. 7. Утворити при міністерстві в Києві спеціальний відділ у справах Зеленого Клину. 8. Дозволити мати своє власне військо. 9. До Харбіну, як міжнародного міста, призначити українського консула....

За даними перепису 1926 в Зеленому Клині мешкали 303 тисячі українців (із 315 тис. усіх українців Далекого Сходу), або 24,5% усього далекосхідного населення. В період існування СРСР українське населення регіону зазнало масової русифікації.

За останнім переписом на Далекому Сході нині офіційно мешкає понад півмільйона вихідців з України. А неофіційно ця цифра набагато більша. Як пише ТІА "Острови", українці та китайці, які ділять в списку національностей 3 і 4 місця, мігрують на територію РФ найбільшими темпами - по 100 тисяч осіб в рік, і більшість з них стає громадянами іншої країни.

Як живуть наші далекі земляки на Зеленому Клину сьогодні?, що їх хвилює, як вони зберігають свою національну ідентичність?

На це питання досить компетентно і переконливо дає відповідь матеріал, зібраний під час подорожей 2002-2005 рр. делегацією УВКР((Українська Всесвітня Координаційна Рада), очоленою головою УВКР , відомим громадським і політичним діячем Михайлом Горинем. Членами бригади зафіксовано ряд сумних і трагічних фактів духовного життя українців на Далекому Сході.Ось деякі з них:

"..загалом самосвідомість та активність українців Далекого Сходу (за винятком колишніх репресованих) низька, українською мовою володіють одиниці, молоді в організаціях майже немає. Українці, які в четвертому чи п'ятому поколінні живуть в цих краях, добре інтегровані в російське суспільство, але уявлення не мають про сучасну Україну. А якщо й мають, то сформоване російськими ЗМІ та представниками влади, які досі мислять категоріями СРСР і не хочуть визнавати суверенної України, говорять про її незалежність як про тимчасове явище, знову згадують слов'янське братство. Як сказав на "круглому столі" в Хабаровську юрист Андрій Кобець, предки якого майже сто років мешкають на Далекому Сході в містечку Переяславка, російські ЗМІ розповідають про Україну, як про країну катастроф: то літак збили, то діти голодують у дитячому будинку. А про інше - повний вакуум. Така однобока інформація і сприяла тому, що абсолютна більшість росіян і значна кількість українців Україну уявляють країною негараздів, сала і гопака.

Треба додати, що до Зеленого Клину тягнуться також українські літературні зв'язки.

Достатньо згадати далекосхідні описи відомого есперантиста й українського письменника Василя Ярошенка, кілька десятків його оповідань і новел, написаних в Японії, Китаї та в інших східних країнах, де письменнику довелося подорожувати і жити.

Зокрема відомі в літературі кілька творів В.Потапенка і Д.Мордовця про переселення тисяч українців у кінці XIX і поч. XX ст. на Далекий схід, їхній побут на нових землях.

Пригадується і творчість відомого українського письменника В.Трублаїні, який відвідав цей край у першій пол. XX ст

Не слід забувати також, що видатний український письменник Іван Багряний відтворив картини та образи українських людей цього далекосхідного краю у своїх романах "Тигролови" та "Сад Гетсиманський".

Врешті художні здобутки наших сучасників письменників Олега Орача ("За білим перевалом", Донецьк, 1969) та Михайла Шевченка (поетичний цикл "Зелений Клин, "Вітчизна", 1990, №7) ще раз засвідчили невмирущість українського життя у далекосхідній діаспорі, а також необхідність осмислення його новими поколіннями українців.

І ще одне. Респектабельний літературно-художній та анал­ітичний хабаровський журнал "Екумена" очолює наш земляк з Макіївки Олександр Лозиков. На сторінках часопису ведеться розділ "Амурська хвиля", де друкуються твори наших донецьких письменників, нещодавно там виступили Павло Кущ, Юрій Доценко, Іван Білий, Олег Зав'язкін.

О. Лозиков досліджує творчість українських письменників, які народилися на Зеленому Клину, або пов'язали з ним своє ж:иття.

"Нашого цвіту по всьому світу" та чи належно опікується своїми дітьми Україна, чи допомагаємо ми українським громадам у закордонні? Важливе й актуальне сьогодні питання для нас усіх.