У газеті «Літературна Україна» від 22 лютого ц.р. під самим логотипом подано статтю Євгена Сверстюка «Доля поета» про Павла Тичину.

 

Свою коротку передовицю автор-філософ писав нібито граючись, із поблажливою усмішечкою архіпастиря, мовляв, навіщо довго і серйозно про Тичину говорити, і так все ясно, тільки телепень може в чомусь сумніватися. Але ми не перейдемо на його грайливий тон і поглянемо на проблему ґрунтовніше й принциповіше, як того заслуговує суперечливе явище. Відкидаючи поблажливість, ми, однак, не збираємось відкинути толерантність до опонента, адже особисто нам він дорогу не переходив.

Пишучи про поета-комуніста, Є. Сверстюк — редактор церковної газети — так тлумачить його творчість і події, що з ним важко погодитись. Суттєві речі він ставить з ніг на голову. Видається, що п. Сверстюк обрав образ П. Тичини приводом для афішування своїх євангельських поглядів, один із яких допускає можливість утверджувати добро шляхом схвалення зла.

Висуваючи тезу про ранговість суспільства і про необхідність шанування «першорядних», п. Сверстюк до першого ряду-рангу включає і Тичину, посилаючись на думку академіка Сергія Єфремова про новаторство ранньої творчості поета. Так, С. Єфремов говорив саме про раннього Тичину, а пізнішого йому не довелося ні читати, ні бачити, бо більшовицька влада розтерзала його саме в той час, коли співець «Сонячних кларнетів» якраз набирав оберти, як махове колесо, для прославляння владного режиму.

Що ж великого бачить пан Сверстюк в обдаруванні П. Тичини? А те, що він «прислухається до всього і до всіх», що «в глибині він завжди багатозначний», що «приховував іронію, а часом і правду юродивого». Зверніть увагу на останнє слово, ми до нього ще не раз повернемося!

А що бачив і чув сам Тичина, і що він оспівував, починаючи з 1930-х років? За свідченням очевидців, ним керував тваринний страх перед комуністичною інквізицією. Навіть у 1960-х роках, у часи хрущовської відлиги, сидячи в кабінеті Спілки письменників, він схвильовано просив відвідувачів, щоб не зачиняли за собою двері: «Хай всі чують, про що ми говоримо!» Боячись стати жертвою, П. Тичина став співучасником нищення нації і не простим виконавцем, який, наприклад, у чекістських підвалах стріляв в'язням у потилицю,

104

ні, він ішов із червоним прапором в авангарді більшовицької зграї, кличучи її «до нових висот».

Всім відомо, як реагував поет на страшний голодомор українського народу у своєму погромно-програмному вірші «Партія веде», пишучи: «Будем, будем бить!» (1933 р.) Недарма агітку одразу надрукувала московська більшовицька газета «Правда» та ще й українською мовою. З якого дива? Знала кішка, чиє сало з'їла! Добре знав і автор.

А чого варте його майже месіанське: «За всіх скажу, за всіх переболю!» Лукавив Павло Григорович, адже він жодного слова не сказав на захист тих, кого сталінсько-кагановичівська банда мордувала голодом і мільйонами поклала до «'дної ями».

І тут Є. Сверстюк благодушно проголошує свій шедевр адвокатської казуїстики, мовляв, Тичина так несамовито вихваляє більшовицький терор, так кричить своє «за», що «за тим «за» аж кричить приховане «проти». Лукавите і ви, пане Сверстюк, захищаючи великого лукавця, а насправді юродивого, як ми з вами вже відзначали. Тільки біснуватий юродивий міг закликати до ще більших репресій і ще більшої братської могили для тих, хто ще не оклигав після голоду:

«Будем домолочувать,

ворога докінчувать,

за проводом Партії

всі гайки за'винчувать! (1934 р.)

Повірити в те, що Тичина свідомо прославляв людожерну владу, здоровій людині справді просто неможливо, розум не дозволяє.

Мені пригадується такий випадок, що трапився у Черкасах під час мого проживання там у 1970-х роках. Один номенклатурний компартійний служака середнього віку з'їхав із глузду дивним чином. Будучи головою обкому працівників культури, він одного робочого дня у своєму просторому кабінеті у багатоповерховому будинку профспілок скинув із себе весь одяг, взяв у руки червоний прапор, що традиційно бовванів тоді у кожному владному кабінеті, і зовсім голий, рішучим кроком почав марширувати довгими коридорами перед оторопілими службовцями, вигукуючи лозунги: «Под руководством мудрой партии Ленина-Сталина — вперед к полной победе коммунизма!» і таке подібне. Знаєте, чим закінчилася справа?

Люди поспівчували чоловікові, сміючись у душі і регочучи вдома на кухні, підлікували компартійного патріота і згодом дали йому нову відповідальну посаду голови обласного фонду миру, правда, тепер вже у малолюдному будинку із невеликим коридором.

А Павло Григорович як вхопив замолоду скривавлений прапор, так і розмахував ним аж до своїх останніх днів, і ніхто із сучасників не зупинив, не пожалів його, не допоміг отямитись. Нікому і тепер замовити молебень по ньому, щоб його душа заспокоїлась хоч на тому світі.

Між іншим, божевілля співця комуністичних далей добре оплачувалося і винагороджувалося. Назвіть мені, хто ше, крім П. Тичини, на той час на всьому радянському просторі був кавалером аж п'яти орденів Леніна, депутатом Верховних одночасно і республіканської, і всесоюзної Рад, міністром, академіком, членом ЦК Компартії України, Героєм соціалістичної праці, лауреатом найвищих радянських премій і т. д.

Славлячи нелюдську владу, український поет-златоуст виявив унікальну маніакальність. А великих маніяків люди не стільки люблять, скільки остерігаються, наче стихійного лиха, яке лютує, ні на що не зважаючи. І пан Сверстюк научає нас полюбити одного із них. Але, дякуючи за науку, ми все ж нагадаємо йому слова О. Пушкіна про те, що геніальність і злодійство несумісні.

Якщо авторитету Пушкіна недостатньо, то хай пан Сверстюк прочитає статтю Гриця Гайового «Відповідь корифеєві». Гриць — колишній дисидент, що із юних років відбув багаторічне ув'язнення у радянських таборах, відомий тепер письменник-сатирик, дуже предметно і доказово полемізував з приводу «моральної чистоти» Тичини - автора оди Дзержинському, написаної 1937 року.

Гадаю, що двох авторитетів достатньо, не кажучи вже про головного — український народ, який «оспівав» поета не в одному дошкульному куплеті, відомому кожному школяреві. В якій ще країні світу є такий поет, котрого б так шанувала влада і так не поважав народ? Літературних снобів і «православних комуністів» до уваги не беремо.

Немало місця у своїй статті Є. Сверстюк приділив благодушному міркуванню про те, що Тичина і подібні до нього письменники страждали на умовній волі не менше, якщо не більше, ніж ті, хто насолоджувався у гулагівських концтаборах. Звісно, так розмірковувати вже не можуть тисячі замордованих сучасників Тичини. Про почування одного із них до болю правдиво розповів Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський». Невже Є. Сверстюк не читав цієї трагічної історії, котра нагадує про страсті Христові? Та євангельського Христа, пам'ятається, мучили всього один день, а в радянських тюрмах люди мучилися десятками років. Оце вже страсті Господні!

Невже їхні страждання можна ототожнити з «муками» існування, приміром, О. Корнійчука, М. Стельмаха, М. Бажана чи будь-якого іншого лауреата радянських премій? Звісно, тут можна, теж, виявивши юродство, перефразувати афоризм сталінських часів, що страждання одного (Тичини) - це трагедія, а муки і смерть мільйонів жертв — просто статистика.

Схоже, що п. Сверстюк, як проповідник християнських запові­дей, черпає мудрість не з Євангелія і Біблії (Тори), а насамперед із Талмуду, в якому дається тлумачення Тори пізнішими юдейськими мудрагелями, за повчаннями котрих «богообраним» дозволяється лицемірити, обдурювати і визискувати всіх, хто позбавлений «богообраності». Бачите, як це нагадує вже згаданий табель про ранги, тільки у міжнародному вимірі! Але такий підхід не дає повної відповіді на запитання, що ж подвигає Є. Сверстюка — колишнього політв'язня захищати лицемірство і дворушництво колабораціоніста Тичини. Щоб об грунтувати відповідь, маємо звернути увагу на деякі тенденції у суспільно-політичному житті.

Історія дала шанс певним демократичним і дисидентським колам творчої і білятворчої інтелігенції очолити народ у боротьбі за самостійність і державність, але вони, потрапивши у владні коридори, не справились із обов'язками будівничих держави для українців, здали позиції грошовим мішкам-'ендлярам і відійшли у їхню тінь, а своє безсилля часом прикривають захмарним ідеалізмом чи політичними збоченнями.

Декого із націонал-демократів-лібералів поступово підгодували посадами, депутатськими мандатами (днями один екс-дисидент гордо похвалився на телебаченні, що він депутатствує вже 18 років!), пенсіями, преміями, вченими званнями, спецлікарнею для вищого чиновництва «Феофанія». Ще одні присмоктались, як діти до маминої циці, до соросівських та інших зарубіжних фондів і грантів. А за все треба віддячувати. Крім тичинівського способу віддяки, є багато інших, що роз'їдають душу і тіло нації.

У наших творчих середовищах, що перебувають під потужним тиском неукраїнських (і одночасно - антиукраїнських) засобів масової інформації, зростає тенденція до ідеалізації минулого, до культивування чужих для нас форм мистецтва, естетики і моралі, до нереальних проектів у сфері культури.

Деякі екс-дисиденти філософського складу мислення почали захищати і возвеличувати своїх недавніх духовних ворогів, бо, розгубивши свої первинні ідеї, вони проходять свій шлях до кінця не так твердо, як його пройшли Т. Шевченко, Леся Українка, Олена Теліга, В. Стус, як його тепер незалежно проходить Ліна Костенко.

Отож різні лукавці вчать нас чорне називати білим, юродство — божим даром, а зраду — замаскованим подвигом. У картярів така підміна називається махлюванням. А як вона зветься у філософів, зокрема, біблійних?

Під кінець, знову повертаючись до Тичини, процитуємо ще одну майже детективну заяву Є. Сверстюка: «Він займає місце, як видатний поет. Саме тому його хотіли у нас забрати». Вона викликає зливу запитань.

Хто хотів забрати? (Росіяни? Китайці? Ескімоси? КПУ? ГПУ? ЦРУ?)

Навіщо забирати? (Для колекції? Для психіатричного обстеження?) Яким чином забрати? (Вивезти за кордон всі його книжки? Поставити поетові найвищий пам'ятник не у нас, а на острові Пасхи?)

О, Боже, допоможи докумекати! І нікому не дозволь, Всемилостивий, забрати у нас першорядного поета-блазня, прости йому, Господи!

Я взявся за перо, пане Сверстюк, не для того, щоб зловтішатися над недолугістю окремих людей чи груп. За всіх нас боляче і страшно.

Колись чудового молодого поета, що прокладав своїми «Сонячними кларнетами» нові шляхи у поезії, чекісти із числа містечкових 'гендлярів перетворили на залякане посміховисько, а нам сердобольним і гордим важко таке усвідомити навіть тепер. Це трагедія не стільки самого П. Тичини, як всього народу. І якщо ми плачемо чи сміємось над долею Тичини, то оберігаймо себе від його жорстокої помилки, його долі. Можна простити і помилувати одного. А хто помилує всіх нас, об'єднаних словом «нація»? Не видно таких доброзичливців ні близько, ні поза обрієм.

Якщо ж і надалі будемо керуватися хибними філософемами і не будемо давати їм відсіч, то скоро всі ми, «недобитки православні», дружно заспіваємо замість теперішнього гімну «Ще не вмерла Україна» трохи вже призабутий: «Союз нерушимий республик свободньїх». Амінь!

ЗА ВСІХ НАС БОЛЯЧЕ І СТРАШНО, або ЛУКАВИТЬ ЄВГЕН СВЕРСТЮК ЩОДО ТВОРЧОСТІ ТИЧИНИ

У газеті «Літературна Україна» від 22 лютого ц.р. під самим логотипом подано статтю Євгена Сверстюка «Доля поета» про Павла Тичину.

Василь Марсюк, поет, філософ.

Член Національної Спілки письменників України, живе в Києві.

ЕвенийСверстюк, известный украинский религиозный философ, друг Стуса..