Як "Запорожець" джипів переміг

 

Довгі вії удосвітнього сонця ледь просліджувалися за сопкою, коли я на своєму "мерседесі" рушив в подорож до села Малишева. Це невеличке містечко квартирувало на узбережжі Амуру, лисою потилицею в небо, лицем до річки, а спину йому з ранку до вечора, особливо в вітряну погоду, чухмарили зеленим віттям старі лісові смереки. Щоправда, були вони трохи обдерті, а деякі навіть без голові (бо голови пішли на новорічні свята, та й не повернулися), але Малишеву, хлібом не корми, тільки б ото почухрати спину об колюче віття смерек. Бо стареньке вже було оте село, кров не палала в його жилах, а ледь ворушилася, бо старожили давно роз'їхалися, а хатини за безцінь купували у селян митці та актори Хабаровська. Актори на узбережжі пиячили, митці малювали Амур та пустелі на лівобережжі, а особливо — хмари, коли їх натягало з Півночі, величезні, похмурі, наче не дощ несли вони в собі, а щось погрозливо-неминуче.

Рублені хатки в селі, незважаючи не те що були приватною власністю митців та акторів, теж були обдерті, з проломленими дахами й побитими вікнами. Навіть мій "мерседес", рідне ім'я якого "Запорожець", мав чимало шрамів на крильцях, на дверцятах, а особливо на бампері. Як я його не рихтував, збутися шрамів не допомогли й новітні креми та лаки, котрими вщерть завалені прилавки автосервісу. На правому крилі у мого коня шрами трирічної давнини, на лівому сліди електрозварювання, на лобовому склі виснажений до млявості павучок від кулі, якою мій сусід-мисливець намагався зм'якшити запопадливе іржання мого вірного "Запорожця"-

Не встиг я з'їхати з головного місцевого проспекту імені Карла Маркса, як мене стисли з обох боків два велетня — японські блискучі джипи, як два слони поряд з моїм маленьким жеребчиком. Який біс їм стукнув в голову мене розчавити прямо на дорозі, а може не хватало грошей на пиво, і вирішили вони здати мого коня разом з вершником на пункт прийому металу. Попреш я трохи розгубився. Колеса у джипів на рівні мого лиця, у кожного водія на лиці зухвала посмішка: зараз ми тобі покажемо, старий телепень, що таке сучасна реальність. Не будеш бовтатися під колесами світового ринку. Ми тобі покажемо каюк соціалістичного ринку!

Розуміючи, що набираючи швидкість, я не тільки розсмішу, або спантеличу нових руських, а скоріше поставлю під загрозу своє життя, я почав трохи пригальмовувати свого коняку. Мені й на думку не спадало, що водії джипів можуть перетнути мій шлях своїми блискучими джипами. Отож коли вони хряснули одне одного: правий — лівою, а лівий — правою щокою, так хряснули, що дрібне скло з очей посипалося, я встиг загальмувати "Запорожця" за якийсь сантиметр від їх блискучих боків. Окривіли шикарні джипи нашого містечка в один мить. Навіть очима блимнули, перед тим як їх втратити. Повистрибували з салонів добре впаковані хлопці.

-  Ну що, козаче, з тобою робити? — питають.

-  А нічого, - прошепотів я.

Прошепотів, бо несподіванка не тільки горло, - навіть рота висушила.

-  Мій "мерседес", - кажу, - навіть носа не сунув в вашу бійку. Ото ж, розбирайтеся самі, як вона виникла у вас, оця аварія.

Обидва водія були кремезні, в шкіряних курточках. Обидва плискуваті, біляві, наче брати двійнятка. Лівий, правда, трохи навіть зніяковів, але вираз лиця у правого водія був погрозливо-погордливим.

Подивилися хлопці, а "Запорожець" й насправді загаль­мував сантиметрів зо два до блискучих джипів. Від люті правий вирішив було підштовхнути мого коняку, хоча б вилиці йому порушити, але не такий вже я дурний, щоб таке дозволити. Кінь мій тривко стояв на обох гальмах.

А саме тоді, не знаю на радість мені, чи на горе, міліцейський газик підскочив. В ньому старший лейтенант з сержантом, молоді хлопці, кмітливі. Втручатися в справи ГАЇ не стали. Бачать, що учасники дорожньо-транспортної події живі-здорові, не від'їхали на мій погляд, боячись, щоб круті не нам'яли мені м'язи. А лівий зі правим порадилися поміж собою, вдарили по рукам, ото ж лівий, трохи соромливий, пропонує мені піти на об орудку:

- Якщо ти, козаче, зможеш розрубити носи нашим джипам своїм друндулетом, й проїхати на ньому метрів зі сто, ми тобі подаруємо оці два джипи, й дамо грошей на ремонт. А якщо — ні, щоб ми тебе ніколи більше на дорозі не бачили.

Таке запрошування треба було не тільки обмізкувати, але й закріпити надійними свідками. Свідками погодилися бути обидва міліціонери, та майор ГАЇ, що примчався на місто події разом зі своїм шофером.

Лівий та правий навіть обіцянку написали, й підписи поставили, стверджуючи, що весь отой металолом моїм буде. Я від'їхав задки метрів за двісті не більш. Розігнався кілометрів на сорок, та й вдарив межі плечі припаркованих одне до одного джипів. Вдарив так, що вони підстрибнули, та й розлетілися обабіч мого "Запорожця". А я проїхав метрів за триста далі, розвернувся, та й під'їхав переможцем тепер вже до своєї особистої власності.

Що й казати, "Запорожець" мій мав непристойний вигляд, як собака з подраними вухами. Але на колесах стояв твердо. Шість мужиків взяли мого коня в коло, й почісуючи собі потилиці, погладжували його подерті джипами боки.

-  Та-ак, - промимрив Правий, - мабуть я теж куплю собі "Запорожця". — Не розумію тільки одного, як з такою пробивною силою радянська влада приказала довго жити.

Я відмовився від джипів і навіть від грошей на ремонт машини, бо в моєму гаражі було чимало всякого добра, щоб поправити здоров'ячко свого коняки. Майор написав мені папірця, що дозволяє мені їхати до Малишева в отакому неприглядному обличчі, а Лівий засунув в салон моєму "Запорожцю" дві пляшки коньяку. Ще й руку мені потис.

Вже за містом я зупинився, за допомогою ломика відкрив багажник, котрий, як ви знаєте, знаходиться попереду Запорожця, підняв ганчірку, якою прикривав добру сотню важкої цегли. Деякі цеглини не витримали, розкололися при штурмі джипів, але їх було небагато. З таким ядром попереду можна було не тільки трощити джипи, але й зустрітися з ними лоб в лоба.