Ніч безмежного плачу

 

                                                                                                              Ірині Ц.

Було саме три години за північ, коли почувся отой плач. Плакали в нашому під'їзду, за декілька кроків від моїх дверей. Я втямив, що плакала не чужа людина, не повія яка, не швендя: внизу, де вхід, ми давно вже поставили міцні крицеві двері, чужий не ввійде.

Я навшпиньки — щоб не дати людині надії на добру поміч

— дістався дверного вічка. Поверхова площа була пуста, я дочувся, що плачуть вище, але не далі другого поверху. Людина плакала не для загалу: такі гарячкові схлипи і рюмси утворюються, якщо плачучий міцно стисне щелепи, прикри­ваючи лице шарфом або рукавичкою.

Після армії знаю такі ліки — піднести людині склянку води, й послухати, що вона скаже — але й те й друге мені сьогодні непевно. Родинне моє благополуччя висіло на волосочку, тож я — перший свідок — волосочок той відточився до непомітності. Відійшовши від дверей, я сів на диван, голову

— в долоні, затулив вуха, — кому сьогодні легко. Та й горілки на двох малувато. Засмоктав цигарку, знову прислухався. В під'їзді було чути — коротке бормотання — і знову схлип. Потім тиша.

Щоб заспокоїтись, почав загинати пальці: на моїй площадці

— один, два, три — всі повні родини, ні бійок тобі, ні бешкет­ників, тільки нудьга, — а кому зараз не тоскно? Вище поверхом

— раз, два, три, чотири. Два чоловіки без роботи. Третій п'є. А хто сьогодні не п'є?

Що там, на східцях? Борги, самітність, нічні чвари, хтось когось вдарив зі всієї своєї долі — в лице, ну що там ще? Що лячне може трапитися з людиною отут, в тихому центрі Хабаровська — по зрівнянню з мінними полями Карабаху або Абхазії? Чиє життя — раптово — вибухнуло?

А може — тільки збирається вибухнути?

Горілки пожалів, сапер, спитав я себе, чесно признаЕЮя, дуже пожалів, бо зосталося-то — на два ковтка, не вистачить навіть на зараз потрібний мені напівмертвий сон. Налив, підозріло скосив око на склянку в руці, чи не багато, тоскно видихнув, й пішов навшпиньки до дверей. Увесь мій армій­ський капітал — навчився ходити через павучі тенета так, що павук не прокинеться.

Але ще треба обернути іржаві мої замки, щоб не скрегот­нули, щоб не прокинулась у сусідній кімнаті дружина, добра жінка, замордована життям та відсутністю поряд кам'яної стіни.

В під'їзді царювали сутінки. Десь внизу горіла лампочка, її зламані хитрувато жовті промінці досягали моєї площадки після багатьох рикошетів, занадто слабкими. Нечітка темна постать в хутряній одежі ледь ворухнулася, тобто означила, що побачила мене, — але ніяким видом не виказала, чи сподо­балася їй склянка з горілкою в руці, склянка накрита шматоч­ком хліба. Лише понурила голову в хутряній шапочці, сховала лице в закоті кожушка, чи то хрюкнула жалісно, чи порюмсала.

Я тихенько прикрив двері, піднявся на два східця, впізнав: дама. Не схоже, що з вищого загалу, але й не бездомна. Шепотом спитав, вам зовсім... кепсько?

Подав жінці склянку разом зі хлібом.

Дама відвернула лице, схлипнула: горілка мабуть остання у вас? Я також тихенько збрехав, що так. Дамочка зробила ковток, решту повернула мені. Повернула й хліб.

Я присів рядочком на голий бетонний східець. Дама стинулася, поклала собі на коліна шкіряну торбиночку, відзначила, що посувається, звільняючи мені місце поряд, але не здвинулася навіть на мікрон. Я зробив малесенький ковток, вмочив губи. Знову простяг жінці склянку, вона взяла її машинально, але відразу ж повернула, втискуючи мені в руки, ні-ні, дякую, вам самому мало. Розчулився: жест — братський, з давно забутих окопних. Правда, без оцих там , ля-ля, було.

Нарешті я побачив її обличчя, ні, не жебрачка, й не з демімонду, не з отих, що заробляють, постелив свій кожушок, якщо не дають зарплати. Років до тридцяти діло йде, може років зі п'ять їй вибачили сутінки — дарують, або — накидають.

Пробачився: вдома за диваном ще грамів сто, бажаєте — принесу?

Спокійне лице, фарби від сліз не поїхали, ах, так, сучасна туш не тече, губну помаду навіть поцілунком не розмазати. Тендітне лице, відмотати кіно років на десять, заграла б мисливська кров. Але спокій на лиці — скорботний. Знайдеш в тайзі такий ставочок, — не одразу зрозумієш, ставочок то, чи мочарі покриті водою.

—  Ви допийте, — сказала вона вже твердим, майже повчальним голосом.

— Мені сьогодні так погано п'ється, щоб ви знали, так вона, оця горілка, в мене криво йде, —тихенько признався я, — ви вже відверніться, будь ласка.

Жінка слухняно відвернулась. Я хильнув. Занюхав рукавом.

Поморщився, покривився.

—  Так ви смокчіть, смокчіть, — зовсім по-домашньому сказала жінка. — Я нещодавно кинула, але дим й досі приваблює.

Пролунало забавно. Начебто я гостюю у напівзнайомої людини, а вона допомагає мені звикнути до чужих обставин. Коли ми повернулися „звідти" звикати довелося довго. Потім я ще довго мучився, тоскно було від себе — задовольняв образу на кондукторках в трамваї, на робітниках домо­управління, на продавцях, на шмарчках, що грали в підворіттях рембу, — генерала ж хоч би раз послав. Чогось, мабуть, в душі невистачило.

Тоді ж вже й вирішив: жінки, хай жінки будуть поміж моїх зривів. Дружина таке не зовсім зрозуміла, не так зрозуміла, так, бачте, це — мій риб'ячий жир, моє зілля, тільки-но для мого споживання.

Ота опівнічна горілка таки достала мене, в душі стало тепло, не хотілося вже марно грати під'їзного доброго сповідника, а рятувальником (так, ви, будь ласка, переночуйте в мене, не біда, — допоможемо) я навіть прикидатися добреньким не став. Увесь мій дідморозовський добір: половина моєї горілки плюс чемно прослухана біда зі замороками. Але те, що жінка швидко відійшла від своїх схлипів та нюансів, мене заспокоїло, і, трохи насмішкувато, я сказав.

—  Мій кіт, коли йому щось треба, сідає на журнальний стілець проти мого дивану й свердлить мене очима, щоб я прокинувся. Але тільки-но я розплющу очі, він зіскакує на

85підлогу й навіть не озирається, чи йду я за ним, шлапає куди йому треба: до ванни, щоб відкрив йому воду (бо п'є тільки текучу), в туалет, чи до кухні, щоб дав йому чогось поїсти, або до балкону, щоб відчинив двері та відпустив його подихати свіжим морозцем. Йому байдуже, що показує годинник — зажеврів світанок, чи сповзають на землю сутінки. Як йому припре — тоді й турбує мене. Скажемо, ви мене розбуркали. Що мені далі робити, Віскасу в склянці принести, чи відкупорити крицеві двері під'їзду?

Жінка негайно витягла з торбочки затрапезну солдатську фляжку, рідну зелену фляжку в зеленому парусиновому капшучку, навіть зелений ковпачок було причеплено до фляжки зеленим ланцюжком.

— Тутечки якесь добре винце, наливайте дамі капелинку, склянка порожня? Є в мене й пиріг з сиром, ось вона завернута у фольгу, ділимо на дві частини, добре?

— Знаєте, — серйозно сказав я, — бути алкоголіком дуже-дуже тяжко, якою б не була доба. Але іноді й наша праця приносить добрі плоди! Ви сьогодні — мій орден „За заслуги перед Батьківщиною першої степені"! За Таджикистан я третю степінь заробив. Але була в мене думка, що усі серйозні зусилля на цьому світі рано чи пізно винагороджуються. Тільки скажіть чесно — може ви моя біла гарячка?

Жінка неголосно засміялась.

— Не ображайтесь, будь ласка. Було в мене два чоловіки, обидва завзяті пияки, ще й бовтуни неймовірні. Бенкетувати з ними — одне задоволення, взагалі було мені приємно ступати легенькими східцями, рибалити, влаштовувати дитячі ранки, щоб малята та їх батьки зі сміху від радощів падали. Але якщо станеться яке горе — їх немає, і щастя немає, й полегкості, все сама, сама, сама. Приповзе моє щастя зі світанком на чотирьох лапах — я йому юшку гарячу з кращої риби, душ прохолодний, в соку з помідорів трохи горілки та таблетка аспірину, — і кожен з них питав мене, чи я не біла його гарячка? Так що, хильнемо доброго винця?

— Відповідайте, тільки щиру правду, мила моя жінко, — поблажливо сказав я, — кожне ваше слово — брехня несусвітна. Не можу повірити, що така дружина існує в природі. Може у вашій фляжці бовтанка яка з сонним зіллям, я — у відрубі, а ви, мила незнайомка, по моїм скринькам та прискринкам, все моє золотко, неправедно добуте — собі в торбину. Ще й пазуха у вас, як подивлюся, занадто вже простора. В неї всі мої килими з кришталями влізуть.

Жінка налила в склянку з фляжки на два пальця, легко, не зморщив лице, випила, вткнула фляжку мені в коліна, а склянку поставила на східець поміж нами.

— Я скривдила вас, пробачте. Заспіваймо, чи по стопочці? — вона повинно всміхнулась.

Я не відповів на усмішку, хоча легкий хміль — такий взірце­вий стан для мене велика рідкість — він обійняв усі мої тельбухи, про щось добре, зворушливе їм повідомив, й тельбу­хи мої скінчили нудити, зробили вид, що їх охопила солодка дрімота, а хміль ще й підморгнув в бік співрозмовниці, начебто підтримуючи мене — тіточка, як гляну, лапочка, чи не так? Але я ще не забув що вона тільки що плакала, мені не сподо­балося, що вона повторила мою любиму стару армійську ще фразочку, „заспіваємо чи по стопочці", мені не сподобалося, що вона так легко перейшла від біди до усмішки. Я запитав її тихим ласкавим голосом доброго слідчого, котрий приходить одразу після злого.

—  Та все ж, лапонько, що вас сюди привело? В цей запертий залізом під'їзд. Яке закрите горе? Хіба вам дві хвилини назад не було дуже прикро?

Вона мовчки кивнула, уважно дивлячись на мене. Наче шкільна вчителька зустріла по дорозі любимиця-відмінника, зустріла й не може зрозуміти, що з ним таке сталося. Ще й мається, щоб словом чи рухом яким не скривдити учня, жаліє його, й лякається свого жалю. Тільки очі виказують. Співчувають. Не треба мені вашого співчуття, я ще живий.

— За золотце моє по затишним скринькам та закуткам, хвилююся я за нього, — недбало закінчив я.

— Так-так, золотце, руйнація, жах, а то може ще — коло дикої темноти, а може цілковита чорнота, товаришу капітан, а у вас килими, кришталі, — жінка співчуваючи похитала головою, що мене трохи насторожило.

— П'ять років вже, після того як вас примусили до відстав­ки, як ото у вас зветься, — рисачете на вашому конику-горбунку, шеф, від вокзалу до Амуру, — червонець, так? А з минулого року ледь-ледь на пальне..., а на запчасті та на горілку — рідко перепадає, хіба не так? На війну піти, та де вона війна? Але буде тобі війна, капітане, буде, почекай трошки. Коли в порожній флязі вино забулькає. Золотце, кажеш, у тебе?

Раптом я став тверезим, міцно схопив дамочку за руку.

— Так-так, дівонько, розвідка докладає достоту. Теперечки вже вам належить відповісти, що ото були за сльози і звідки така докладність з моєї досконало секретної доленьки?

Жінка не злякалася, дивилася на мене трохи збоку, не весело й не зло, ніби на щось чекала.

— Домушниця ти, чи що? Ходімо, дурненька, я тебе з під'їзду проводжу. Нікого тутечки у нас обкрадати-наказувати, всі в напрузі живуть, хто на останню копійку, хто на позичену, хто — й на хліб немає. Ходімо, проводжу. Ти не вовкулак, я не мисливець.

Вона невправно повернулась, вільною рукою погладила мене по щоці, і я з деяким подивом виявив: на карті бешкетних злих зон, з котрих зроблено сьогодні моє тіло, зосталася ще одна, майже ерогенна, ні, не так, зосталася одна, яка ще чекала на ласку, саме та моя, й досі не торкана хірургами щока.

Я відпустив її руку, але дивився запитливо.

— Ніна Василівна, та що в двадцять четвертій, над вами, лікар-нарколог, взагалі, все про вас знає. Вона давня моя подружка, — м'яко і гірко відповіла жінка, — у неї обидва мої чоловіки колись лікувалися від запоїв. А зараз дочка, рідна моя, одна-однесенька дочка — від наркоти. Ми з Ніною умовились зустрітися, вона мала розповісти, що там, є хоч яка надія. Але Ніни вдома немає, в дверях для мене листівка, рецидив у дочки, в лікарні прихитрилася уколотись. Та хіба вперше! Не знаємо, десь знайшла, чи хтось приніс.

Ліки в мене завжди одні.

Я налив собі з армійської фляжки десь на півсклянки. Вино було й справді добрим: міцним, не нудотним. Потім ми з жінкою, — нікому з нас не прийшло в голову познайомитися й перейти на ти, — пошепки співали пісні. Пам'ятаю тільки одну — „на той, на шлях, на роздоріжжя давно не треба вже мені ходить..." Зирила з дверей моя сонна дружина, подивилася на нас трохи здивовано, і що мене вразило — не сказала слова, навіть коли я приказав їй заспівати з нами й випити склянку вина. Вона тільки похитала головою. Незабаром пройшла до свого поверху Ніна Василівна, лікар-нарколог, вона відмовилась не тільки хильнути з нами з зеленої солдатської фляжки, але й пошепки заспівати пісню про роздоріжжя.

Потім вже в настіж розчахнутих дверях під'їзду я проводжав жінку, вона сказала, що живе поруч, в будинку напроти, і що мені не треба стояти на січневім вітру. Пора-пора. А я держав її тонке зап'ястя, не відпускав. Була надія, а що як зараз на карті горя, з котрого зроблено її тіло, зосталася хоч би одна зона, яка чекає, і зона ця — саме зап'ястя, але жінка висмикнула руку.

— Так хто ж ви, ми навіть не познайомились? Може на посошок, або брудершафт, а?

— Капітан-капітан, — сміючись сказала вона, за три кроки від під'їзду.

Якби вона сказала: ніколи тобі не бути майором, я б здогнав її і вдарив!

Але вона сказала саме те, на що я чекав.

— Буде тобі війна, капітане, навоюєшся, остогидне ще...

— Звідки? — я посміхався, підтримуючи її ігровий настрій, мені було однаково про що говорити, лише б вона не йшла. — Чи може ти громадянську пророчиш, мила моя?

— Звідки громадянська. Невже ти думаєш, що війна це коли дві банди, по своєму розумних мужиків б'ються за свої правди та правдочки? Війни, товаришу, Історія назначає, щоб вас, мужиків, викосити, мужиків у котрих хребтина не зламана, у котрих своя правда в кожній краплині тіла, своя — але стара, а стара — це правда брудна. А баби — пластилін, до любої доби гожі. А ви, зі прямими хребтинами — мм, ні-ні-ні... Буде тобі війна, капітан. Інакше вас зі сцени не зігнати. А знамена дощами випрані, вицвіли, вигоріли, страждають жагою крові. Громадянська, всесвітня, прикордонна—чи тобі не все одне?

Вона відповідала на питання, які стискували моє серце, питання — щезли, в серці стало пусто, недобре стало в серці, скрутно.

—Хто ти б-ль? — я запитав її різко, паскудно, в мене було нестерпне бажання здогнати її, вдарити, я хотів, щоб вона відчула мою готовність, я не знав що ще можна зробити з моїм незмивним біснуванням, з моєю ненавистю до усього світу, до нашої сучасності, що мені робити з моєю розгубленістю, куди вилити чорну мою силу й тоскність, я не виникав супроти своєї дружини тільки тому, що можу вбити, осиротити діточок. А зараз переді мною — чужа жінка.

— Хто ти! Скажеш сама, чи...

Вона відповіла з журботою дивлячись на мої груди, на те місце де, колись, чесно сяяла моя орденська планка, тож серце моє під тою, зараз відсутньою планкою захрипіло, закричало, заплакало.

— Охолонь! Я — зовсім не те, про що ви подумали, хоробрий мій капітане. Я — зовсім не те, що я про себе розповіла. Я — не вона, не він, я не жінка, не мужик. Я саме те, що плаче в ваших під'їздах ночами.

Побродяжка вокзальна, спита, лячна й невгомонна. Голодне маля, у котрого в хаті все життя — п'яне шаленство, котра не знає аромату смаженої картоплі, а воно, оте маля, закохалося в той аромат—і майже три дні спить під дверима на килимчику в чужому домі. Він приблудне кошеня, що опинилося в чужому будинку. Він вошивий підліток, котрого вже місяць як вигнали з родини, зі школи, і котрому більш нікуди дітися. Душі підлітка страшенно одиноко, тоскно, вона болить, мається — чи є сенс гадати в кого вона втілена, ота бездомна душа.

Іноді — чарівна дівчинка, Золушка, все майно й кошти котрої вкрадено в вагоні потягу. Учора—дідусь, котрого онуки не впустили до хати. Сьогодні — нещасна мати. Завтра буде божевільна тіточка, що забула де живе та як її звуть. Всяко буває. Навіть бомж, в котрого відказав мочовий пухир — це теж я, не дивись на мене так лагідно, капітан! Не закохайся в журбу свою нічну! Сьогодні я не страхіттям в світ прийшла — тільки до тебе! Знала, що відчиниш, вийдеш, сядеш рядком. Зараз рідко хто відчинить двері одинцю-страждальцю. А гонять мене геть завжди, за рідким винятком.

Я повірив їй одразу, як вірив колись, читаючи з папірця на твердій теці перед строєм солдатське своє присягнення Радянському Союзу, своїй Батьківщині. Але поза двадцять років від того зеленого строю пацанів і клаптика паперу на твердій червоній теці я —трохи подорослішав.

— Послухай, послухай-но, одне лише питання, куди ж оце ти? Не покинь мене, мила? Я тебе почув, я прийшов до тебе, горілки приніс. Чи може мені теперечки лотерейний квиток купити. Щастя-долю виграти? Або — Жигулі мої — тутечки вони, на морозі — завтра півоберту заведемо? Чи може дружина з ранку пиляти не буде? Послухай-но, рибка, у мене дружина, може знайдеш жінці якусь роботу?

Вона швидко ішла вгору заледенілим косогором, озираючись на кожне моє питання, але жодного разу не

посковзнулася, не похитнулася, тільки всміхалася все розгубленіше, і я розумів, що з кожним наступним питанням бачуся в її очах все дурнішим та дурнішим. Вже й голос мій став тихше, став не виразніше, конче я й сам не розумів, чого ото він ворочається, що меле мій важкий язик. Маньчжурський горіх біля мого під'їзду, красунець рідкий, чимало в минулі часи я обіймав його перед тим, як предстати перед ясні очі дружини, він завжди допомагав мені. Зараз я нахилив гілку, худорляву, ломку, і горіх майже до вуха проскрипів:

— Вона — Хто плаче. А Те, Хто улаштовує. Вони — зовсім другі, до других і ходять.

Раптом я помітив, що держу в руці її зелену солдатську фляжку в м'якому парусиновому чохлі, підняв фляжку над головою, ясно й чисто закричав, так ти ж фляжку забула!

Думав, повернеться — я ще трохи потримаю в долоні її тонке зап'ястя. Але не почула, й не повернулася. Підійшов до горіху, торкнув його головою, потім обійняв: який же ти одинокий у нас! Горіх наче сіпнувся, скинув на мене п'ять-шість отих... як їх... тонесеньких, до котрих листячко приліплюється, черешків, чи що. Один такий черешок наче з глузду з'їхав, на вухо впав, а вухо на морозі, наче скло. Боляче було. Але моя образа на маньчжурський горіх була недовгою. Потерши вухо пішов було до себе, до під'їзду. Ще не було в світі дива, яке б похитало мою алкогольну пам'ять, а вона мені підказувала, що за диваном в пляці сховано добрих сто грамів горілки.

Дружина ранком про нічні мої пригоди нічого не говорила, не спитала навіть, що, та як... Не огляділа мене сумнівним оком. Після обіду, як завжди, я зібрався „рисачити", шукати пасажирів, години з півтори зігрівав свого Жигуля паяльною лампою. Все, як завжди. Але згадуючи нічні свої питання до жінки, думав — який же я був дурний: якби кожне, хоч маленьке добро, у цьому світі нагороджувалось, у рокфеллерах ніхто б з рокфеллерів не ходив.

Потім я прикинув скільки вона моєї горілки випила, а скільки я вина з зеленої фляжки. Все нарівно. Та й співали, мабуть, кожен собі, так що ніхто — нікому.

Добре, хоч в хмелю був, злого нічого не заподіяв — само по собі дивно. Якщо знати на що я здібний. Зелена армійська фляжка — сховав її на антресолях, — давно вже пуста, вкрилася пилюкою. Приходьте, можу показати, як речове свідчення. Саме в тяжку добу тіпаю її, чи не булькне в ній вино доброю булькою, привітом від тої запівнічної загадкової красуні.

Але — ні, не чути бульки. Тиша.

І в під'їзді нашому тиша. Замкнули ми свій під'їзд, як завжди, міцним крицевим заслоном.

Якщо бути чесним, кожного божого вечора тіпаю оту зелену фляжку, — і кожного вечора — боги-боги — з якою великою надією.