За білим перевалом

 

Олег Орач служив в Уссурійському краю, потім працював журналістом на Сіхоте-Аліні, в тих місцях, де подорожували Арсеньєв і легендарний Дерсу Узала. Виходив з рибалками в Японське море, жив з геологами в горах, шукав з удегейцем Цун Ві Сеном корінь життя — женьшень, полював з артільними мисливцями.

 

 

Наче боги за віщось розгнівались і одвернулись од племені: почало воно вимирати від хвороб. Щоб зцілитись від недугів, люди шукали корінь життя — женьшень, але його ставало все менше, і врешті пропав зовсім. Мисливці полювали за пантами ізюбрів, але олені піднялись високо в гори, в сніги.

А смерть бенкетувала у стійбищі і ніби не збиралась його й полишати. І тоді одного разу, коли вранішнє сонце уже обагрило верхівки кедрів на становиках, шаман і вождь племені старий мудрий Канчуга ударив у бубон.

Люди стійбища мовчки стояли і стежили за ним. Шаман довго танцював, то прискорюючи, то уповільнюючи рух навколо багаття, викликаючи всемогутнього Лоубату — покровителя мисливців на розмову.

Закінчився ритуальний танець. Канчуга здійняв руки вгору і довго мовчки дивився незмигаючим поглядом в очі червоному сонцю. Потім він узяв з купи коржів нижній, той, що його було спечено першим, корж-первісток, а з багаття взяв головешку. Шаман рушив на схід, на сонце, що зазолотилось над вершиною височенного древнього кедра. В кедровому стовбурі темніло видовбане дупло. Шаман поклав у нього жевріючу головешку, а корж розламав на кілька шматків і кинув далеко у навколишні кущі, щоразу промовляючи стиха якесь закляття.

По тому старий ввіткнув навкруг кумирні сім зелених гілок, знову підняв руки до сонця і подивився йому в вічі.

Плем'я стояло, і жоден звук не порушив тиші свя­щеннодійства.

 Канчуга припав усім тілом до кедра і став слухати. Він стояв, закривши очі, і слухав, піт виступив на його поораному чолі. Затамувавши подих, плем'я мовчки чекало, що скаже Канчузі дух Лоубату.

Так спливло кілька напружених хвилин. Нарешті чоло шамана прояснилось, він одкрив очі і кинув погляд на зелені кедрові гілочки , взяв одну з них і став говорити.

-  Мені, Канчузі, шаману, вождю і сину племені Лісових Людей, повідав Лоубату: «Плем'я врятується женьшенем, що росте за Білим перевалом... За Білим перевалом багато женьшеню... І мусить піти на пошуки кореня життя найдужчий і найспритніший молодий мисливець племені».

Семеро юнаків вийшли з гурту, наблизились до багаття і стали дивитися в обличчя Вогню.

...Лоубату сказав, що це юнак, котрий ні разу не переступив закону тайги...

Семеро дивилися в обличчя Вогню. Кого назвав Лоубату найдужчим і найспритнішим мисливцем серед Лісових Людей?

...Лоубату сказав мені... Мис!

Полегшене зітхання і вигуки захоплення перекотились по колу і вщухли.

Мис, один із семи, легкою ходою наблизився до вождя і схилився перед ним на одне коліно.

Говорив Канчуга, вождь і шаман племені Лісових Людей:

— Сину мій, ти підеш туди, звідки ще ніхто не повертався... Але будь міцний духом, і ти врятуєш свій народ. Нехай мудрість і мужність пращурів перейде в твоє чисте серце. Іди!

І пішов Мис на пошуки чудодійного кореня. І тиждень, і другий ходить, а женьшеню все не видно. Всі знайомі місця перейшов, а корінь — як не цвів. Наче трави й дерева змовились, ховаючи тайгові скарби од людського ока.

Тридцять сонць піднімався він у гори. Ловив у пастки птахів і тим жив. А ночами спочивав, розіклавши багаття поблизу джерел.

Тайга ставала дедалі глухішою. Велетенські вікові кедри падали йому поперек дороги — обходив. Колючі хащі дикого перцю шматували його одежу — продирався, руки скривавивши. Сплетіння ліан, як в павучі тенета, ловили його — ножем розрубував. Суцільною стіною ставали дерева — протискувався між стовбурами. Гілля закривало од нього сонце. І не було межі дня і ночі, тільки тьмяний лісовий морок

— ніщо не спиняло Миса. Зникли рябчики, і висохли джерела

— мучили голод і спрага. Знесилений дерся на перевал. Коли це бачить: стоїть на скелі ізюбриха. Хоч як страждав от голоду, а закону тайги не переступив — самку вбивати не смій!

Далі йшов. Раптом листя на деревах затремтіло і трави до землі пригнулись: розляглося в горах ревище. Насторожив списа Мис, жде.

Іде ведмідь на нього. Не просто ведмідь — скільки Мис не полював, а такого велета не стрічав — у два людські зрости ведмідь суне.

Ударив Мис і поцілив у ведмежі груди — іде звір, очі палають зеленою люттю. І вдруге встиг Мис ударити —тільки головою велет мотнув і вже перед самим мисливцем, паща парою пашить. А втретє не встиг: ведмідь вибив лапою списа, підім'яв сміливця під себе. Та не розгубився юнак ножем уразив звіряче серце. Аж стогін тайгою пішов.

Напився Мис ведмежої крові, втамував голод смаженим м'ясом і, поранений, без зброї, що лишилася лежати розтрощена, пішов далі. От-от здолає Білий перевал, а тут хмара насунула — світу не видно. Заліг туман густий та ядучий, як дим. Уже не йде, до скель припадаючи, дереться вгору Мис. І враз подув вітерець, висох туман, сонечко засяяло. Дивиться Мис, що стоїть він на самому вершечку хребта, перед ним долина, і з глибини її димок проростає. Пішов на нього.

Долиною річка тече прудка, каміння з обвалів котить, як жорна, вергає. Спробуй перейти — гірська течія зіб'є, у вирі закрутить, перемеле з камінням.

На тому боці хижа стоїть, і не збагнеш одразу: чи то людсь­кими руками роблено, чи дерева так химерно ростуть, ліанами перевиті. Неподалік од хижі плямисті олені-хуалу пасуться.

І виходить з хижі не мисливець, не шукач женьшеню, не дух лісовий, а дівчина. На лівому плечі бурундучок грає, на правому — птах сидить, в косах саранки паленіють. А сама такої чудової вроди, що як глянула — наче хто в юначе серце пісню вклав. Дівчина руки до нього простягає, кличе.

І ступив хоробрий мисливець у клекітливу воду. Та дива!— що не стане крок, то не по воді, а ніби по склу йде.

Поцілувала — рани його зажили. Поцілувала вдруге — втоми немов не було.

А як третій раз поцілувала — забув Мис про матір і плем'я рідне. Стало йому гарно і легко. В хижі чекали на нього стіл багатий та постіль із трав тайгових.

Хтозна, чи довго спав Мис. Прокинувся.

—  Хто ти?— питає дівчину. І очей одвести не може. Усміхнулась — наче друге сонце в долину завітало.

— Ти мене бачиш відтоді, як народився. Першим словом твоїм було «мамо», а другим — моє ім'я. Ти не раз присягався мені в любові. І ні разу не прокляв.

— Тайга!— вигукнув він.

...Так вони довго жили. Мис ходив на лови. А кохана ждала його.

Сотні раз прокотилося над долиною сонце. Після зими знов на галявинах жовтими пломінцями спалахували горицвіти, провіщаючи весну.

Та бігла ріка повз хижу, її гуркіт будив серед ночі, і Мис годинами простоював на березі, боляче силкуючись пригадати щось дуже важливе... Щось таке, що конче хотілося згадати... І — нарешті!— він згадав матір і плем'я.

Одного разу, коли отак сумний стояв над річкою, підійшла кохана, подала йому луб, повний женьшеню.

— Ходімо, Мисе!

Вела його і плакала Тайга. І там, де падали перлини її сліз, виростав женьшень.

Коли зійшли на Білий перевал, вона спинилася. —Слухай, Мисе! Там,— вона вказала на схід сонця,— там ждуть тебе твоя старенька мати і твій народ. Моя любов осліпила тебе, і ти на деякий час забув про них. Але навіть я, вічнодіва Тайга, не в силі збороти твою пам'ять про людей, іди до них...

Густий туман укутав перевал. А коли він розвіявся, на місці, де перед тим стояла дівчина, вродилась береза. Обійняв її Мис, припав устами до білої кори. Затремтіло листя на березі, і роса впала.

...В тайзі з'явилося багато женьшеню. Люди лікувалися ним од немочі і хвороб.

А Мис відтоді став смутним і замисленим. Нічим друзі не можуть розважити. І лише як зайде розмова про тайгу, з Мисом щось коїться таке, наче йому пороблено. Мерщій лаштується на полювання. Кілька днів його в стійбищі не видно, а потім повернеться без здобичі, але сіяє, ніби з побачення.