Раки річки Молочної

 

Іноді мене охоплює щемливе почуття: ще трохи й відійдуть із життя наші фронтовики, солдати Вітчизняної війни, зостане­мося ми віч-на-віч зі згадкою, ми, їх діти, ті, хто не воював, але був самовидцем, і в якомусь чині учасником дій, які відбувалися на поневоленій ворогом Батьківщині. Отож треба встигнути їх почути, запам'ятати, а краще записати розповіді, в такому разі не увірветься курличучий над головами людства журавлиний клин нашої пам'яті.

...Я слухаю моложавий голос співрозмовника. Записуючи його на диктофон, ловлю себе на думці: у 82 роки голос не може бути таким молодим. Але ж стверджують люди, єдине, що не змінюється й не старіє в нас за часом — це голос. Співрозмовник мій, Олексій Васильович, за прізвищем — Сиюшев, живе у Червонофлотському районі Хабаровська.

У ветерана війни є рідкісна нагорода — орден Олександра Невського, один зі самих почесних в нашому суспільстві. Стверджено орден було ще 1725 року, й назву тоді він мав — ордена святого Олександра Невського. Звісно, що радян­ською владою чимало нагород було відмінено, й засновано нових. Але 29 липня 1942 року ордену було подаровано нове життя — бо йшла війна. За роки Вітчизняної орденом Олександра Невського було нагороджено вище 42 тисяч людей. По статусу орденом нагороджували польових командирів (починаючі з ротного й вище) за видатні заслуги в упоряджені й керівництві бойовими операціями.

Олексію Сиюшеву було вісімнадцять з половиною, коли в червні 1941 року він добровільно пішов у діючу армію. За походженням він з села Мордвинівка Мелітопольського району. Коли Васильович отак сказав, я ахнув: земляк! Наші села, мою Данило-Івановку та його Мордвиновку, роз'єднувала річка Молочна та просторі плавні Азовського моря. Коли Олексія брали на фронт, я був зовсім ще малим хлоп'ятком, і на Молочну ми з братом, Вітьком, бігали вже після звільнення наших селищ від окупації. Йшли ми звично узбережжям, брат таскав з нір раків, кидав їх до берега, а я складував в цеберку. Сіткою ми ловили в річці добрих щуренят, сонних линків, та карасиків. Тим самим до війни займався на протилежнім березі річки Молочної Андрій Сиюшев. І теж з братами...

Наша неглибока й неширока річка Молочна ввійшла до історії Вітчизняної війни завдяки недалечко розташованому місту Мелітополю. Восени 1943 року саме тут проводилася Мелітопольська наступна операція військ Північного (а вже з жовтня 4-го Українського) фронтів. Взагалі то була лише частина битви за Дніпро. Малося на меті — розгромити групування ворога, що боронився на вогневому рубежі по річці Молочній, звільнити Північну Таврію й таким чином вийти в пониззя Дніпра. Наступ почався 26 вересня 1943 року, і вже через місяць, в жовтні Мелітополь було звільнено від ворога. Але бої за місто були важкими й довгими. Я й досі не забув виття снарядів та мін, котрі поперелітали над нашими будинками, пам'ятаю вибухи бомб, очманілі кулеметні та автоматні черги вздовж вулиць рідного села. На світанку тої славетної днини визвольники в червонозоряних пілотках прийшли в наше село з мордвиновських плавнів. За якийсь час до світанку, хаотично в паніці втекли німці, а я вийшов на подвір'я й захоплено стежив, як моя старша тіточка, Домна, перев'язує пораненого в руку бійця-визвольника.

В енциклопедії „Велика Вітчизняна війна. 1941 — 1945" написано: „В наслідку Мелітопольської операції війська фронту розгромили 8 девізій противника та 12-ти девізіям нанесли чималої втрати (було знищено більш за 85 тисяч й полонено 22 тисячі чоловік)... 79 особливо визначеним бійцям присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 18 частин та з'єднань отримали почесні найменування „Мелітопольські".

— На війну я пішов по заклику ЦК ВЛКСМ, бо був комсомольцем, йшов тоді мені 19-й рік. Тисячу добровольців з нашого району — 500 комсомольців та 500 комуністів — посідали в вагони потягу й повезли нас вглиб держави. Я опинився в Саратовській області, в піхотнім училищі. Вже через місяць нас озброїли, обмундирували, посадили в вагони й сказали: „На фронт!". Але довезли нас до Москви, звідтіль до Серпухова, знову в піхотне училище, і знов, невдовзі, 28 серпня нас було оголошено політичними бійцями й розкидано по бойовим частинам. Мене — до 211-ої стрілецької девізі!' (856-й полк), в одну з артилерійських батарей. В батареї я був розвідником, а як політбоєць був повинен ознайомлювати солдат з подіями на фронтах, в державі й так далі. Отакий пропагандист!

Бойове хрещення я мав 31 серпня близько містечка Кирово-на-Десні, де закріплювалися німці. Три чи чотири дня ми їх здержували, де-де навіть погнали назад, але й самі не помітили як опинилися в оточенні німців. Виходили з оточення окремими гуртами, як вибиралися — окрема історія. Десь на кінець жовтня лісами вийшли до тульського містечка Олексину, звідти нас відправили в Тарусу, потім в Подольськ і Серпухов. Звідти — до Москви. Обеззброїли нас, забрали документи мовчазні люди зі спеціального відділу й приказали чекати особливих розпоряджень. Перевірення тяглося до вечора, потім нам віддали документи, похвалили навіть за те, що не „втратили" документи й зброю, і вже тоді направили на розподільний пункт, на Строминку,

Незабаром Олексій вже мав нове приписання до взводу фронтової розвідки й опинився на передовій під Звенигородом. По Підмосков'ю в той час йшли важкі бої. З боями, тиснучи потихеньку ворога, дійшли до Гжатська (сьогодні Гагарін). Саме там, під Гжатськом, Олексія було вперше поранено.

—  Після бою нам привезли обід, я підійшов до розда­вальників, простягсвій котелок, отримав обід, а кухоль подав воєнному лікарю, котрий видавав бійцям по 100 грамів „фронтових". Тільки-но одержав я правою рукою кухоль з горілкою й став підносити його до рота, щоб хильнути свою пайку, як просвистіла куля, котра пробила мені руку трохи вище долоні. Кухля моя опинилася осторонь, авжеж без горілки. Десь сидів німець-снайпер, побачивши, що ми обідаємо, влучно стрілив, облишивши мене бойових сто грамів. Ні, щоб в котелок з їжею, так конче в бойові сто грамів. Ото ж я й досі не можу випити тої самої „фронтової", — жартує Олексій Васильович.

— А що, сто грамів вам завжди наливали? Чи тільки перед боєм?

— На фронті — завжди, — впевнено відповідає Сиюшев. Підлікувавши руку, Олексій повернувся до фронту, де згодом його обрали вчитися в прифронтовій школі сержантів у Мічурінську. Потім знову бої на Брянському фронті. В січні 1943 року його направили на курси молодшого офіцерського складу, звідти він вийшов в званні молодшого лейтенанта.

— Офіцерські погони нам вручав генерал Батов, він тоді був заступником командуючого фронтом. Місцем мого нового призначення була 44-та бригада 1-го танкового корпусу — командир кулеметного взводу. Відразу попав до вогневої смуги. Увесь 1943 рік пройшов в бойових діях Брянського фронту. Згодом, коли підійшли до Прибалтики, наш фронт розформували й спрямували до 1-го Прибалтійського, котрим командував Баграмян.

Наша бригада, як і весь корпус, була резервною, ото ж нас кидали то на прорив, то по одному-другому батальйону — в бій. Ми „сідали" ворогу на п'яти, переслідували його, або здержували до часу, коли підійдуть наші військові частини. В одному з літніх боїв 1944 року загинув командир нашої роти Хабібулін. А коли вже я командував кулеметним взводом, то моїм обов'язком було взяти командування ротою на себе. Рота —  це три стрілкові взводи, взвод станкових кулеметів, мінометники та артилеристи. Взявши на себе командування ротою, я не мав серйозних проблем: в мене були вже бойовий досвід, знання, відповідальність. Все було знайоме. Але на кінець третього тижня сталося чергове поранення, на цей раз не так щоб дуже, зачепило обидві ноги осколками. В медсанбаті зробили перев'язку, я там переночував, вийшов ранком з палицею на подвір'я, бачу стоїть танк зі знайомою „міткою" на броні — ромбик, перекреслений посередині. Свій! Підхожу до танкістів, питаю: „Чи не довезете мене до 44-ої?"

Танкісти мене привезли в рідну бойову частину. Днів отак через три знову прийняв командування ротою. Добре пам'ятаю бої за Полоцьк, після його визволення нашу 44-ту бригаду назвали Полоцькою. За невеликим часом ми ввійшли в Прибалтику. Вигнали німців з литовського Шауляя, але германцям це місто так сподобалося, що вони вирішили його відбити. Навкруги Шауляя сконцентрувалося дуже багато військових частин, як наших так і німецьких. Згодом я взнав, то була Мемельська наступова операція військ 1-го Прибалтійського фронту, та 39-ої армії Білоруського фронту, котрі мали намір відсікти гурт німецьких армій „Північ" від Східної Прусії, і як наслідок — притиснути їх до Балтійського моря.

Був саме серпень, земля ще держала тепло, повздовж шляху колихалося безкрає вівсяне поле. Три наші роти окопалися в балці, розтягнені кілометра на півтора. Була поставлена задача: пропускати німецьку техніку, яка піде на Шауляй, і відсікати піхоту, котра буде йти під прикриттям техніки. Ми добре оббудувалися, організували надійне спостереження за ворогом у кожному взводі.

Незабаром шляхом загуркотіли німецькі танки, тягачі з гарматами. Ми, знаймо діло, не висовувалися: десь далеко за нами, в нашому тилу, німців чекала добра зустріч. А згодом за технікою по овіяному полю пішли німецькі піхотинці. їх ми зустріли щільним вогнем, нам вдалося притиснути ворога до землі, зупинити його ходу.

В утворений нам німцями перепочинок я обійшов позиції, й впала мені в очі невеличка „дірка" проміж моєю та третьою ротами. Дотюпавши, німці мали можливість просочитися й вдарити нам в спину. Повернувся я в роту, й розповів про все замполіту-капітану. Що робити будемо?

— Докладай комбату, — каже капітан.

Поки будемо докладати, та вирішати, німці не чекатимуть, —думаю я собі, й приймаю рішення: закрити уразливе місце, знявши з позиції взвод котрий стояв ліворуч. Само собою це було вірним рішенням. Коли почало сутеніти, підійшов до мене наш спостерігач, солдат-українець старшого віку та й каже: „Німці напрошуються до нас на вечерю, чуєш як брякають котелками". Звичайно я зрозумів, що супротивник перестроюється, націлюється на виявлену його розвідкою „щілину". Я своєчасно встиг втілити свій задум. Ворог не знав, що „дірка" надійно прикрита. Атаку німців ми зустріли шаленим кулеметним вогнем. Прийшлося їм відійти й заночувати по той бік шляху.

Ранком — тиша, ніякої тобі стрілянини, німці втекли з вівсяного поля. В роту прийшов заступник командира бригади підполковник Калинин. Я, звісно, докладаю йому: „Так мов і так..." А він обійняв мене, пригорнув до себе, й каже: „Який же ти розумний, який гарний хлопчисько! І як ото спало тобі на думку перекинути туди взвод?" Ще й додає: „Я тебе представляю до нагороди — орденом Червоної зірки".

Олексій Васильович скромничав: отой бій з німцями був не тільки поважним, але й тяжким боєм, а молодий командир не втратив жодного бійця своєї роти. Згодом Олексію скажуть хлопці зі штабу фронту, що на його представленні до нагороди командуючий 2-гою Гвардєйською армією генерал-полковник Чанчибадзе закреслив написане полковником Калининим, й замість ордена Червоної Зірки вписав орден — Олександра Невського. Офіцер, мов, проявив полководчий хист. Тим більше, що орден Червоної Зірки в нього вже був.

Доки папірці ходили по інстанціям, Сиюшев з успіхом воював. Незабаром він опинився на рубежах біля річки Неман — кордон з Прусією. Вже тамочки, в армійській газеті, він прочитав указ про нагороду його орденом Александра Невського. Молодшому лейтенанту на той час сповнився 21 рік...

12 жовтня 1944 року Олексія було поранено втретє. Важке осколочне поранення в живіт на півроку вивело його зі строю. Після операцій та довгого лікування в госпіталях Паневежеса та Москви, його відіслали лікуватися до Улан-Уде. І тільки в квітні 1945 року визнали обмежено придатним до військової служби. Направили в запасний офіцерський полк. Згодом він опинився в монгольських степах, в містечку Чойбалсане. В його роті було 600 чоловік. Нестройові офіцери командували частинами, котрі готували військову операцію супроти японців.

— Ми постачали до району майбутніх бойових дій воєнну техніку, боєприпаси, продовольство, будували склади, їх же й охороняли. В моїй роті на ходу було 40 „студебекерів". Потім, правда, їх забрали й прислали взамін 40 машин водовозів. На них ми постачали здалека питну воду бойовим частинам нашої 17-ої армії. Потім на моєму шляху було китайське місто Чіфин, де, до речі, настигла мене вісточка про нагороду другим орденом Червоної Зірки — за гідне виконання бойових задач. Після Чіфина повернувся до Чолбайсану, а вже в липні 1946 року мене було звільнено з армії.

— Мабуть, вирішали повернутися в рідну Мордвинівку?

— Так, звичайно, туди я виписав проїздні документи. Але доїхавши до Улан Уде, зробив зупинку, отож там і зостався. Бо там на мене чекала моя кохана дівчина. Одружився, став працювати. А згодом опинився в Хабаровську, в Амурській річній флотилії, куди переманили річники на посаду фінан­систа. Служив там до 1955 року, потім звільнився, та невдовзі знов покликали до тої ж частини головним бухгалтером. 23 роки відбухав головним бухгалтером і вийшов на відпочинок тільки у 1989 році. Потім почалася друга робота — громадська, у ветеранських організаціях. Зараз виконую обов'язки замісника голови Червонофлотської ради ветеранів. За що у 2000 році мав ще одну нагороду—медаль ордена „За заслуги перед Батьківщиною".

— Скільки ж вам років, Олексій Васильович?

— Вісімдесят другий пішов...

— Війна не забувається?

— Якби захотів забути — нічого з того не вийшло б. То що пережив я пережила вся держава. Натякає про війну й останнє поранення: ліва моя рука — майже не має м'язів. Довго була нерухомою, навіть всихати стала. Якось іду по госпіталю, а назустріч хірург, Машкович його прізвище. Зупинив мене, помацав руку й каже: „Ану, ходімо до кабінету!" Рентген виявив малесенький осколок в нервовім скінченні. Наступного дня він зробив операцію, отоді вже моя рука стала поступово оживати, рухатися, а зараз подивіться яка вона...

Я подержав обидві руки Сиюшева в своїх — прострілену кулею праву і ліву — без м'язи. Обидві були теплі.

— Скільки ж у вас нагород, Алексію Васильовичу?

—Три бойових ордена, а медалей не маю. Тільки ордена. Згодом, правда, не бойових медалей та орденів, одержаних по службових справах, було немало — у кінцевого підсумку 16 нагород. Вони, звичайно, різні...

Олексій Васильович дав мені подержати орден Олександра Невського. Потім ми переглядали принесені фотокартки, згадували річку Молочну, раків, котрих давно колись, ще хлопчиськами збирали на рідних її берегах...

О.В.Сиюшев відійшов у вічність в квітні 2006 року.