Певен я, що ні в чому не певен

 

Справжня правда – суцільна непевність,

Непевність у суті речей

І непевність у слові,

І непевність що правда існує в природі самій.

 

Чекаючи Настю під тополею, я міркував, чи не прогулятися мені до озера по той бік котрого янтарно сяють взірці дощатого тину, а з-за дерев білими плямами очей підмішують мені дачні будівельки Василя Несторовича Іванова. Насті Данилюк, кореспондентці містечкового часопису дуже кортіло побачити сад ветерана, написати про його нічні вагання, чи добре він зробив, що зостався жити на Далекому Сході, але забарилася Настя вже на півтори години, і тепер я чекав — може вона приїде останнім пароплавом, не встигнувши на попередній. Терпець мій підтримували пташки, вони так невгамовно щебетали в гущавині невеличкого лісочку, що серце моє тьохкало в такті лісового оркестру. Наближувався час прибування останнього пароплава, вже по втопленій в траву стежці вервечкою поспішали на зупинку дачники. Йшли вони бадьоро, наче й не було заповненої працею днини, за плечима у жінок висіли чималі торбини, в руках по важкій корзині з овочами та городиною зеленкою. В такому налаштовуванні завжди повертався додому Василь Несторович, але сьогодні його на дачі не було, хоча наша умова була залізною: приїхати другим рейсом, двадцять хвилин на одинадцяту.

Углядівши мене, жінка в солом’янім капелюсі затупцювалася на місці. Мабуть осяяла її думка натрапити мужика, та заночувати з ним на своїй фазенді, бо хоч і острови навкруг, але одній завжди лячно.

— Ми запізняємося на останній пароплав, — грайливо повідомила вона. — Чи може ви бажаєте заночувати на острові, щоб зустріти тутешній світанок? Але, це ж дуже скрушно коротати ніч одинцем?

Знати б що кореспондентка не з’явиться, Зайшли б ми з жінкою до Василя Несторовича, переконатися, що він так і не приїхав, а потім вже... потім, як діло стане.

Я все ще вагався. Жінка, як спритна левиця, зготувалася до стрибка, навіть капелюха стягла, щоб показати своє й справді шикарне волосся.

„А якщо не з’явиться Несторович, не приїде кореспондентка, — майнула думка, — що я справді робитиму. Сидіти одинцем на острові, бо двері хатини Несторовича завжди замкнуті на величезний замок, а блукати по чужим будівлям не в моїх правилах.

Не знаю вже, що на мене найшло. Зиркнувши на годинник, я зрозумів, що жінка в капелюсі не встигне на останній пароплав, а Настя... якщо приїхала за хвилину—другу має прибігти.

Несподівано вітрець вщух, і я почув шерехтіння гілля на стоячих у воді верболозах.

— З-за мене ви запізнилися на пароплав, — голосно сказав я жінці. — Отже, наша доля бідувати ніч вкупі. Може скупаємося?

— Так замерзнемо. Вода в тутешніх озерах джерельна, холодна...

— Замерзнемо, підемо до Несторовича грітися.

У жінки було запалене сонцем, трохи веснянкувате лице. Мила усмішка, а що особливо здивувало мене — її очі. Вона так вразливо лупала своїми очами, синіми з жовтими крапками, що мені перетинало вдих. На шиї, під очима ледь помітні тенета зморшок: жінка літня, одинока, згодна на недовгий дачний роман.

Знайомлячись, простягла долоню.

— Мене Кірою звуть.

Кіра чи Іра, я не втямив, але перепросити не спромігся.

— Ви, як бачу, не місцевий... Приїхали до Несторовича, але сусіди казали, що він раптово захворів. Так що доведеться вам гостювати в моїй халупці. Вона далеко не така як у полковника Іванова, але пічка без припічка існує. Наваримо бульби, огірки є, помідори... немає, щоправда, чого випити...

Я задоволено всміхнувся.

— Без горілки гостювати не ходимо. Я сюди приїхав за яким бісом. Несторович наполягав бути, бо приїздить кореспондентка... Та, мабуть, вже не приїде. В неї задум написати репортаж... ніч на островах з ветераном війни...

— Приїдуть, хай собі воркують, а може ще й про нас щось напише.

І через хвилину:

— Приїхали таки, — зітхнула Кіра, побачивши на стежці Настю з Несторовичем. Вони йшли, жваво розмовляючи поміж собою про сади, котрі ростуть на острові завдяки старанням Василя Несторовича.

Схопивши за руку, Кіра втягла мене за крислатий в рожевих ягодах кущ шипшини.

— Не станемо їх чіпляти, хай поговорять. Опівночі погрюкаємо в двері, ото буде сміху.

— Буде про що написати, — погодився я.

Несторович якби й забув, що звав мене на таємничу вечерю. Ми з ним умовились приїхати другим рейсом, я дурнем проблукав весь день на спеці, а він приїхав останнім. Треба ж було якось помститися.

В те літо на Амурі вода була низька. У високу вода хлюпає під самим тином дачі Несторовича. Дачі Кіри стояла осторонь, метрів за сто далі по стежці, під розлогими березами. Ми не стали чекати поки Несторович з кореспонденткою зайдуть до хати, а відразу пішли лісовою стежкою, що обтікала озеро з Півночі. До дачі дійшли коли вже сутеніло. Ввійшли в хатинку. Окрім пічки вузьке ліжко, столик під віконцем, впритул до нього два дзиґлика, порепані як дині на грядці. На підлозі килимчик, на столі в блюдечку каганець з скручений в ящірку віхоть вати в олії.

— Якщо запалимо піч, Несторович побачить... може прибігти.

— Нічого він не побачить, буде байки розповідати молоденькій кореспондентці. Я Несторовича добре знаю.

— А що як прибіжить?

— Не сидітиме ж він з нами до світанку, Кіро. Склянок з горілкою у нього на грядках закопано більше ніж у тебе картоплі.

Я витяг з торби й поставив на стіл склянку горілки, виклав шматок шинка, окраєць сиру і цілу буханку хліба.

— Ото вже попируємо, — всміхнулася Кіра, і я помітив як лице жінки сіпнулося тінню тривоги.

— Не бійся, — заспокоїв я Кіру, — на з тобою цієї склянки на все літо вистачить. Пияка я ніякий.

Дрова в топці спалахнули відразу, за якихось двадцять хвилин бульба вже здіймала до стелі ароматну пару. Я запалив каганця, прикрив віконце важкою від вологи подушкою. Тепер нас ніякий звір не помітить. Про що ми з Кірою розмовляли? Спочатку про боби, потім про Несторовича, а згодом вже про огірки. Про горілку в чарках ми навіть забули. Бо дуже тихим й лагідним було наше надвечір’я. Про себе Кіра розповідала мало: п’ять років вже як розбіглися з чоловіком, донька та син дорослі, правда, зробити її бабкою не поспішають. Бо дуже вчені. Донька терапевт, син викладає математику в школі. Ні я, ні Кіра довго не відважувалися натякнути на те, про що думали. Я запропонував спочатку нанести візит Несторовичу з його кореспонденткою.

Кіра взяла мою долоню в свої гарячі.

— А якщо вона напише в газету про наш візит, що скаже твоя дружина?

— Може щось і скаже, — заспокоїв я жінку.

 

В хатину Василя Несторовича нас майже покликали за дві хвилини до півночі. Не встигли ми дійти хвіртки, коли несподівано в нічній тиші пролунав веселий голос Несторовича:

— Заходьте, відчинено. Думали ми сліпі, та глухі, нічого не бачимо й не чуємо. Бачили ми, бачили, як ви кралися поза озером, навіть вечеряти не стали. На тебе чекали, дорогий наш Олександре. Настя натякала, що не прийдете, а я був певен що опівночі з’явитесь. Бо нашої ти, хохлацької вроди, кумедник одним словом.

Виявилося, Кіру він добре знав, на дичка яблуні прищеплював їй благородний по далекосхідним міркам сорт Аборигена. Вона навіть чмокнула його в щоку, і в мене виниклі підозра, чи не були вони коханцями коли. Хоче Несторовичу й за вісімдесят, але полковник, що не кажи. В ночі сад мого героя ввижався непролазною гущавиною. Першим ділом я накачав води з його приватної свердловини, котру, треба сказати, він ніколи не приховував від сусідів. Води вистачало не тільки на поливи, але й на всю зиму. Був у Несторовича такий гріх, всю теплу добу таскав додому в пухирях свою приватну воду, бо не вірив, що міський водоканал забезпечує надійне очищення амурської фенольної води. Набравши цеберку, я заніс її до хатини, схопив горнятко, і навіть не привітавши кореспондентку, випив два горнятка холодної, з нетрів Кабельного острова, води.

— Запарилися, Олександре, — засміялася кореспондентка.

Вона витирала рушником посуд, раз у раз поглядаючи на Несторовича, котрій, як півень біля курки, човгав домашніми черевиками біля Кіри.

— Бачу, доведеться тобі, Олександре, бути моїм кавалером, — допитливо поглядаючи на Несторовича, шуткувала кореспондентка. — Господар без ума від Кіри.

— Ні, — засміявся  я, — отак він винюхує, чи встигли ми з Кірою повалятися в ліжку. Як я собі думаю, ви тутечки, з нашим нічним героєм, встигли побитися об заклад. І скоріш за все — на склянку коньяку. Ти, Настя, конче, тривала — ні, а бабій Іванов — напроти. Я не помилився?

— Так воно й було, — озвалася Кіра, — Несторович звик поводитися з жінками, як півень з курками, ото ж він думає, що всі мужики такі стрибкі, без сорому і клею в голові.

— А хіба не так, — від задоволення собою у Несторовича сіпалося праве віко. — Ви книжки оцього бабія читали, якщо — ні, почитайте.

— Він бабій тільки в книжках, а на ділі соромливий, добре вихованій чоловік. Не рівня бойовим полковникам.

Я витяг з кишені й поставив на стіл склянку коньяку.

— Будемо числити, що виграла дружба.

Раптом мені почулися приглушені чоловічі голоси. Я підійшов до вікна. За озером, за розлогою тополею, наче з Амуру винирнувши, піднявся в небо жовтий, щербатий, схожий на перезрілу диню, місяць. А може то й була диня? Може вихор який налетів, зірвав диню з грядки Несторовича, і підняв у небо. Ту саму диню, яку господар планував зірвати ранком на сніданок.

Я відійшов від вікна. Сидячі на ліжку Настя з Кірою пошепки обмірковували, як зробити репортаж з острова не тільки цікавим, але й проблематичним.

— Будуть вам проблеми, — помітив Несторович. — В таку добу літа бродять островом не тільки зайці, але й хижаки о двох ногах.  Ви, жінки, не баріться, якщо прийдуть шмигайте за оті дверці, й сидіть в каморі, як мишки. А ми з Олександром якось одіб’ємося.

Скептична усмішка на лиці Насті впевнила мене в тому, що вона не мишка й ховатися від злиднів по коморам не звикла. На острові часто—густо зустрічаються затоки, протоки, джерельця з холодною чистою водою. Ґедзів теж не так багато, як на застійних ставках правобережжя. На зелених горбах Кабельного острову молодики з дівчатками справляють свої перші шлюбні ночі, залітають сюди на моторних та весільних човнах рибалки, нишпорять чужими будівлями звільнені з в’язниці шахраї, а буває й збіглі злодії, котрим, як кажуть,  втрачати нічого, зокрема своїх ланцюгів. Одного разу зустрів я на острові місцевого Донкіхота: худорлявого, довгого з вусами — він осміхався, коли хтось нахвалював президента. До міста іноді повертався весь в синцях з поламаними ребрами чи вибитими зубами. Проміж дачників йшла чутка, що на острові існують добрі духи, вони стають на захист жінок та стариків. Отим добрим духом був мій знайомий Леонід Нечипорюк, вільний митець, фотограф, людина трохи не в собі, але з магнетизмом справжнього артиста. Де він тільки не робив, після того, як перестало існувати книжкове видавництво: вартовим на оптовому ринку, рятівником на водах, вантажником, звідусюди його гнали за невгамовний характер, гострий язик, а деколи й за рукоприкладство. Несторовичу я якось розповів про Нечипорюка, але він був певен, що Леонід користується чужою славою. Примарне, дивовижне почуття. Ти розповідаєш людині правду, а вона прихильна вірити байкам. Отакі вони комуністи-ленінці.

Непрохані гості прийти не забарилися. Почувши скрип хвіртки я визирнув у віконце прихожої, що йшла по причілку будівлі. Простір від віконця до хвіртки було заповнене квітучими айстрами. Їх було троє. Йшли вони як в приватну хатину. З переляку чи що, вони показалися мені велетнями, а — насправді звичайнісінькі хабаровські бомжі, молодики літ під сорок. Перший йшов кучматий, худорлявий, в на диво чистій білий сорочці. Мені навіть здалося, що цю сорочку з вишиванкою на грудях мені довелося вже бачити.

Я вийшов їм назустріч, потис по черзі протягнуті непроханими гостями руки. Слідом вийшов і Несторович. Руки він бомжам не подав, що трохи здивувало мене. Але на недовгий час. Майнула думка, що він спеціально провокує людей на свару, щоб добавити в репортаж Насті перцю. Але в хату гостей він пропустив першими. Що теж було трохи чуднувато.

Побачивши жінок, бомжі майже разом плеснули долонями:
— Слухай, старий, позич нам до світанку своїх жінок. Ґвалтувати ми їх не станемо, але побазікати є про що. Якщо сам сподіваєшся вразити молоду та гарну своїм мужицьким їством, це марна затія. Ладно твій гість, він від гніву щелепами зуби розчавить. А ти людина добра, як подивимося.

Я чекав що скаже Несторович.

— Ні, хлопці, жінок ми вам не віддамо мовив він.

— Тоді заберемо самі, прийдеться оповити вас, як маляток, однією мотузкою, щоб до світанку не рипалися.

Вони випробували нас на міцність нервів. Мене била колотнеча, того й дивись, піду в рознос, як дизельний двигун, перегодований соляркою. Але Несторовича погрози бомжів наче й не чіпляли. Може йому здавалося, що в коморі, замість миша, сидить добрий дух—захисник? А може сподівався вразити жінок своєю непохитною волею. Все ж таки кореспондентка приїхала писати репортаж, головним героєм якого був саме він, вчасних Вітчизняної війни полковник Іванов.

— Ні, мужички—здоров’ячки, не станемо ми з вами плюндрувати чужі городи, — озвалася зі свого кутку Кіра. — Та й випити у вас немає чого.

— Як немає, а коньячок, що стоїть на столі?

— З коньячком ми до Несторовича в гості прийшли, не віддамо.

— Не віддадуть, як ти маєш? — спитав стоячого обік бомжа худорлявий в білий сорочці.

— Коньяк провокує мене на дурні дії, — відповів той, — не думаю, що Несторович приїхав на дачу без горілки, та ще з такою красунею. Ото ж хай відкуп дає... Замість двох жінок — дві склянки горілки.

Несторович гордовито випростався.

— Відкупу не буде. Але десь на картопляному полі я закопав три склянки горілки. Закопав, коли вбирав урожай. Та й забув де. Якщо бажаєте мати дві склянки горілки, перекопайте це невеличке поле, знайдіть три склянки з горілкою, дві візьміть собі, а третю залиште. Бо я не дуже охочій до коньячних виробів. Дуже сумніваюся, що це справжній коньяк.

Худорлявий в білій сорочці повернувся до своїх друзів:

— А що, уважимо старику. Все ж таки герой Вітчизняної, полковник, відомий лікар—травник. Давай-но, господар, лопати, пошукаємо твою схованку.

Картопляне поле було невеличке, бадилля Несторович давно згріб до компостної ями, так що копати можна було не гаючись. Щиро сяяла нічна лампада — повний місяць, що давно вже був не динею, а величезним божим ліхтариком посеред неба. Копати бомжі почали одразу як одержали лопати. Ми стояли осторонь, як судді, акаючі кому першому потрапить під лопату склянка з горілкою. Худорлявий аж рачки став, коли відкопав першу. Я думав він почне обтирати її сорочкою, але — ні, вихованим, я б сказав, добре освіченим був бомж. Другу та третю склянку знайшли край поля. Раділи мов діти. Несторович пропонував прихопити огірків та помідорів, але бомжі гуртом замахали руками.

— Дякуємо за роботу, трохи м’язи розім’яли, а теперечки зробимо собі свято в місячному сяйві...

Мене чимало здивувало, що копці відмовились від огірків. Виходило, вони в них були. Майнула думка: а чи бомжі вони, чи не хвацький спектакль розігрував Несторович зі своїми сусідами? А Кіра? Може й вона акторка? Грають, щоб втішити кореспондентку, а заодно цікавий матеріал для репортажу. Таким чином вона привабить до газети добру відсотку населення. „Роби гостеві то, на що він чекає”, — виникла в голові любима приказка Несторовича. Та й копали мужики, як справжні фахівці, наче тільки копкою й займалися все своє життя. Копали з ретельність людей, які роблять щось занадто кумедне, й не за склянку горілки, а за якусь ідею. Вони були гідні своєї аури, аури гумористів, що звикли тримати в напрузі свою аудиторію.

Вже біля хвіртки Несторович нагородив їх радісною, погордливою усмішкою.

— Хиляйте на здоров’ячко, — проводив він їх якимсь начебто зів’ялим помахом руки. — А теперечки, шановні гості, — повернувся він до нас, — теперечки наша черга святкувати наше вміння робити важкі справи не докладаючи рук.

Проникливе почуття, яке володіло мною, коли ми заходили до хатини, зникло ледь я вловив допитливий погляд Кіри. Щось підказувало мені, що я потрапив в казку тисячі другої ночі. Все зрівноважується, ніхто не страждає — Несторович крутить Поле чудес. Якщо це так, чи не перегне він палку, чи повірить кореспондентка в достовірність того, що робиться на острові. Що сучасна нічна пригода — звичайнісінька реальність?

Справжню бійку на подвір’ї Несторовича спровокував саме я, коли хвіртку ледь не зірвали з шарнірів два п’яних молодика, невиразних літ, але занадто міцних, щоб поставився я до них з безпечністю п’яного дурня. Першого з них я огрів кілком по спиняці, другий достав мене. А коли вже Кіра почала галасувати, я прийшов висновку, що це вже не спектакль.

— Якого біса швендяєте по чужім оселям, ламаєте та хапаєте, що належить старикам...

Ми фехтували дрючками коли на поміч мені прийшла Кіра, а потім звитяжно пролунав полковничий окрик Несторовича:

— Геть ґедзі звідси, бо стрілятиму!

Він стояв з рушницею, націленою в живіт крокуючого в наступ бійця, і молодик раптово вщух, упустив долу палицю, я смикнувши за рукав сорочки приятеля, мовчи пішов до відчиненої хвіртки. Спочатку я вирішив, що він злякався дрючка в руці Несторовича, але потім помітив край кукурудзяної грядки хабаровського Донкіхота, свого доброго знайомця, митця та фотографа, Леоніда. Того самого захисника стариків та жінок, в існування котрого Несторович вперто не хотів вірити. Леонід підійшов, міцно потиск мені руку й мовчки вийшов слідом за бомжами. А тих наче вітром здуло, тільки кущі обіч стежки зашерхотіли.

Ми просиділи за столиком у садку поки не розчинився за озером навколишній ліс.

— Даваймо, Олександре, диню, — запропонував Несторович. — Кажуть цей овоч, чи ягоді, дуже велику користь приносить людині саме на світанку.

Мною давно володіла спокуса покуштувати похолоділу за ніч диню. Вона й справді була дивна. А який розлився аромат, коли Кіра її розсікла величезним, наче шаблюка, ножем.

Коли над лісом зійшло сонце, ми з кореспонденткою Настею Даниленко почимчикували на перший пароплав, а Кіра з Несторовичем зосталися займатися своїми дачами. Ступаючи стежкою слід в слід за мною, Настя спитала, чи віру я в реальність минулої ночі. Чи справді таке буває, щоб одразу стільки самобутніх людей, оті копці, розбійники і добрий дух острову Донкіхот Хабаровський. Я признався чесно, такий спектакль можна тільки поставити. І якого біса прискіпалася до мене Кіра. Спочатку начебто дихати без мужика не могла, а вийшло — я їй до фені.

Настя зупинилася, повернулася до мене лицем і, поцілувавши мене в губи, запропонувала піти в лісочок подалі від людної стежки.

— Треба ж якось компенсувати твою втрачену надію, — сказала вона.

Життя давало мені можливість обрати нове минуле. Дурниця, скажете, такого в світі не буває. Тільки—но сказавши так, ви зробите свою чергову помилку. Людина, як рослина, живе не тільки віттям до сонця, але й корінням до серця землі. Оте коріння має чимало розгалуженості, більша частина котрих існувала поза нашою свідомістю. Ми забуваємо не тільки свої сни, але й деякі поступки, зустрічі, розмови, навіть складені в дорозі вірші або афоризми. Ми забуваємо батьків, котрі повчали нас як треба жити6 вірити в бога чи цуратися його. Збудити мозок на видання нам забутої інформації не велика проблема. Треба скинути з долоні сучасності все, що на ній лежить, наладити добрі стосунки зі своїм серцем, яке безпосередньо зв’язано зі серцем землі, а серце землі, в чому я певен, і є той самий бог, котрого ми визираємо в небі. Мій друг Василь Несторович Іванов, фахівець провізор, наполягає, що зв’язок з богом можна держати через стовбури дерев, не забуваючи при цьому, що кожна людина має своє дерево. Мене він повчав обійматися з вербою, сам, притомившись в дорозі, припадав лицем до кленів, і я повинен признати, що вірш Сергія Єсеніна „Як чужу дружину обіймав березку”, має наукове підґрунтя. Саме береза підтримувала зв’язок поета зі серцем землі, котре заховано під товщею розпеченої магми. Саме магма й обороняє серце землі від наукового заміряння людини.

Давайте спочатку повіримо, що знаємо відповідь на всі питання юнацтва. Тої добі такі питання якщо і виникали, не знаходячи на них відповіді, ми минали їх як минаємо розчавлену автомобілем псину. Реагуючі при цьому саме не на смерть собаки, а на своє відношення до смерті. Чи здатні ми повернутися лицем до юнацьких проблем, чи можемо збудити кров текти в ритмі тої доби? З таким питанням я й прийшов якось до 85 —річного фахівця провізора, україномовного поета за покликанням Василя Несторовича Іванова. Подумки він вже давно жив минулим, писав вірші про рідне Поділля, надсилав чималу частину своєї ветеранської пенсії молодшій сестрі, котра скаржилася в листах на свою лиху долю. Чоловік її загинув, син та онуки сиділи без роботи, за моїм визначенням  — не хотіли працювати, але Василь Несторович був певен, що Україна знаходиться в глибокий кризі, і що з її тенет випростається не скоро. На терені рідного Поділля Іванов не був зі самого початку війні, але добре пам’ятав біленьку хатку біля річки, вишневий садочок й зелені лани, котрі простиралися до самого небокраю.

Коли я прийшов до Іванова в будинок ветеранів Вітчизняної війни, він читав чарівну на мій спогад книжку Джона Апдайка „Кентавр”. Привітавши, Василь Несторович дістав з холодильника склянку горілки, налив по чарочці, й осушив свою в два ковтки. Коли заговорив, його голос звучав трохи гугняво  — ще не встиг звикнути нових зубів.

 — Усяка радість  — данина богу,  — сказав він, листаючи сторінки роману.  — Загубив оце місце, де батько повчає сина... так—так, десь отут... знайшов нарешті, ось послухай, що говорять герої Апдайка: „Усяка радість  — данина богу. Досить було  — серед бруду, у скруті, у злиднях  — живій душі спізнати трохи  радості, як тут—таки бог об’являв своє право на неї; у трактири, у класи, в будинки розпусти, в ослизлі, запльовані провулки, в найтемніші, чумні, глухі кутки в Бразилії, в Африці а чи в Китаї  — скрізь, де людині припадала мить радості, бог украдався і брав її собі, в свою неосяжну обладу. А решта усе  — все, що не належало до радості  — з погордою відкидалося геть, мов сміття  — прах, що його ніколи й не було.”

 — Чи зрозуміло тобі, як Апдайк ставиться до бога. Це тобі не твої філософські витівки про тероризм Христа. Воно може й справді  — хрест це плаха, на котрій розіп’ято мільйони талановитих людей, котрі скеровували до бога свої скарги за вкрадену у них радість. Може ще по стопочці? Першу нашу радість бог вже злямзив, треба повторити...

 — А може не слід перегодовувати бога радістю, ви лікар, знаєте, що від переїдання може згоріти печінка.

 — Ти хочеш сказати що бог завзятий пияка,  — усміхнувся Іванов, сунувши розчепірені пальці в свою густу сиву кучму.  — Якщо це так, хай насолоджується. Радість богу, а нам нудьга, що горілки в склянці убуває. Що невистачить хильнути за батьківщину. Мати б божі можливості, а ще краще  — крильця. Здинялися б ми зараз з тобою, я до сестри в Поділля, а ти до своєї Донеччини.

 — Купуйте квіток на літак, і перо вам в зад...

 — Літати вже боюся. Вісімдесят п’ять років.

 — А на війні не боялися?

 — Хіба я казав що не боявся! Коли кожен божий день бачиш розчавлених, розірваних на шматки друзів, радощів мало. Я собі думаю, що війна влаштовується богом, йому вона дещо схоже з великим постом. Які до бісу радості, коли ллється кров? Отак, деякий час бог насолоджується голодом.

Іванов замислився, намагаючись збагнути, чи є сенс далі говорити про бога. Потім, махнувши рукою, сказав:

 — Даваймо почаркуємося за добре завтра України. За її світлу добу. Нас з тобою, з нашими російськими прізвищами українці не приймуть, як братів, але хто з нас більше українець треба ще порозуміти.

 — Приймуть не приймуть, в Росії росіяни по смітникам живуть, другі торгують на базарах під доглядом азербайджанців та інших іноземців. У кого кошти той і пан.

Василь Несторович не забував наповнювати чарочки горілкою місцевого виробництва.

 — Третя горобчиком полетіла,  — крякнув він, закусуючи, шматочками засмажених кабачків.  — Надалі нам не треба сушити голови над об’єднанням братніх народів. Україна не може належати Європі чи Росії. Хіба що богу знадобиться черговий великий пост.

Іноді Василь Несторович відпускає дуже влучні жарти. Він любить блазнювати, особливо з молодими жінками, а старі на теплоході, коли він пливе на свою україночку —дачу, відкрито залицяються до нього.

 — У тебе, Васильок, добрі пільги, візьми мене дружиною? Попа знайдемо, повінчає нас...

 — З попом і вінчайтеся, а я людина невіруюча, комуністом був, не зраджу присяги, котру давав радянський країні.

 — Мабуть червону зірку собі на могилу приберіг?

 — І зірку, і серп з молотом. Навіть жінку, котра зі мною в труну ляже.

Жінка регочуть, а Васильок їм байки про свої постільні походження розповідає. Але я відійшов від теми.

 — Ми існуємо, як українці, доки є в світі незалежна держава. Ми пишаємося рідною мовою, живемо хистом українського народу, його нелегким але дивовижним минулим. За це і вип’ємо!

Мені страшенно не хотілося в черговий раз ковтати оцю місцеву гидотну.

 — Краще, Несторовичу, прочитай лекцію Кентавра про історію світового людства.

Спочатку Іванов, потім я, ми довго листали сторінки роману, але необхідне місто так і не знайшли.

 — Може лекцію Кентавра утяли цензори?

 — Не може такого бути. Даваймо перевіримо, чи усі сторінки на місці. Може якась читачка вирвала собі на спомин про старого Казанову?

Я котрий вже раз листав роман Апдайка

 — Хто б мін подумати! Й справді бракує шести сторінок. Чи не тобі, Несторовичу, приспічило? Може зі п’яну сам і того...

 — Скажеш теж... приспічило. Як ветеран Вітчизняної я маю добрячі пільги, на рулон туалетного паперу вистачає. Це зроблено кимсь з місцевих стариків —ветеранів. Два місяці мій Кентавр прогулювався по лабіринту Дома ветеранів. Дев’ять поверхів... ледь знайшов.

 — І ніхто не поскаржився, що не вистачає сторінок?

 — Навіть натяку не було. Сучасне наше життя спрямоване від духовного до матеріального. Якщо людина вириває улюблений шматок тексту, куди крокує вона?

 — Думаю, вона деградує, Василю Несторовичу.

 — А якщо вона кожного вечора читає оту лекцію Кентавра, міркуючи при цьому, якою буде нова доба у історичному розвитку людства. Ти хоча б заходив останнім часом у книжкові магазини, що там продають знаєш?

 — Багато чого продають, але нічогісінько українською мовою. Таке становище ми бачимо в сучасній Україні. А російські засоби масової інформації брешуть, що в Україні є проблеми з російською мовою. Брешуть безсоромно, я б сказав  — злочинно.

Пити п’яту чарку я відмовився категорично.

 — А за мою дочку? За куплену дочкою машину, невже не вип’єш?

Василь Несторович добре знав як подолати мою упертість, моє категоричне  — ні!

 Я намагався уникнути чергового тосту, замість чарки, взяв Апдайка й розкривши книжку, почав цитувати Кентавра.

„Мій ідеал  — пройти своїм ходом на власний похорон. Раз ти продав ноги  — значить продав своє життя”.

Василь Несторович здивовано піднявся:

 — Так ти що, справді читав Апдайка?

 — Саме так, Несторовичу. Читав. На відміну від деяких книголюбів. Колдуел, герой Апдайка, говорив: „Що не день  — то новий пень!” Таке не забувається.

 — Так —то воно так... якби тільки пень, а насправді тисячі, мільйони пнів. І все на одному дні.

 — Тільки не натякайте на кінець Світу. Кінця не буде. Доки є дві істоти, й одна другу намагається з’їсти, життя справлятиме перемогу над смертю. Людину на землі змінять кентаври, або крокодили навчаться танцювати на крові розчавлений тварин свої твісти.

Я й справді віру, що кінця Світу не буде. Я не дозволив богові покуштувати шостої моєї радості.

 — Не хочеш пити, співай,  — наполягав Несторович.

І я заспівав сумну пісню знесилених нудьгою по рідному дому в’язнів.

Хижий звір перетне мою долю,

Жовте листя засипле сліди,

Зі в’язниці лісами та долами

Буду бігти, не знаю куди.

Краще згинути в річці холодній,

Аніж знову вертатись туди,

Де керують державні конвойні

Скільки кому задати біди.

Певен я що до дому не дійду,

А як дійду,  — дістануть кати.

Жовте листя лягає до сліду,

Щоб спромігся дістатись мети.

  — Щось не чув я такої пісні, Олександре.

 — Ми багато чого не чули. Багато українців загинуло на Далекому Сході, у кожного була своя пісня. Здебільше  — сумна. Десь вони літають оті пісні, торкають чийогось серця. Дізнатися б в якій хатині, в якій в’язниці, а деякі, віру, ніччю співає сухе бадилля на цвинтарях.

 — Тебе послухати,  — людська гіркота безсмертна.

 — А хіба ні?

 

Моя пам’ять ціпко утримує розповіді Валентини, коханки Василя Несторовича, котра живе своїм домом, не залишаючи надовго свого Василька. Валентина Іванівна розповідає про нього не тільки як про бабія, але й про людину, яка спроможна безсоромно скривдити жінку. Про інтимні стосунки з жінками я Несторовича не розпитував, він людина вільна, шляхи вибирає сам, а що до бабія, жінки гумористів люблять. Особливо  — гумористів при грошах. Коли до Дому ветеранів прийшла літня дружина померлого генерала, полковниче честолюбство штовхнуло Василя Несторовича  на знайомство з генеральшею. Він навіть персики, куплені Валентиною на свої кошти, приховав до тієї інтимної зустрічі. Такої зради Валентина Іванівна не знесла. Обурена, вона не лементувала, не сіпала полковника за жорстку сиву кучму. Зі слізьми в очах мовчки вийшла з Дому ветеранів з наміром не повертатися, але жіноче серце відхідливе...

Вона була молодшою за Василя Несторовича на чверть віку. Запевняла мене, що її Васильок на дачу нічого не робить, що вона його рабиня, яка сприймає його полковничі вказівки.

 — Він обов’язково сконає жахливою смертю...

 — Це жарт, Валентино?  Вознесіння твого Василька буде непомітним, родина не озветься горем. Хіба що сестра в рідному Поділлі. Людина він добра, а що  — бабій, так врода така. Несторович так сильно жадає свободи, що не може змиритися з будь яким притисненням. У нього довго не погостюєш: випили, поїли та й розійшлися.

 — Розвинені душі люблять мешкати на самоті, коли навколо крутяться гурти закоханих жінок. Особливо в такому віці. Нервове напруження відіймає  чимало життєвої енергії. Кожен раз подумки ми навчаємося того, що вже давно знаємо. Нам здається, що навчаємося чогось нового.

 — Наприклад?

 — Наприклад, генеральша. Хіба вона краща за тебе, Валентино. Чи може розумніша? Що нового вона принесла в його життя? Нічого не принесла! Хіба що звислі груди, та зніжені в генеральських кріслах сідниці.

 — Васильок каже, що розпитував генеральшу про її вмерлого чоловіка.

 — Так ти вже була в нього?

 — Подзвонив, приходь та приходь...

 — То ж що нового він розповів тобі про генеральшу?

 — Скільки разів вона зраджувала генерала.

 — Багато начислила?

 — Двічі з молодими лейтенантами, з сантехником, та з водієм сержантом. Дуже, казала, молодого генерала нагадував.

 — А його, Несторовича, його жінка зраджувала?

 — Каже  — ні. Хіба що, опісля того, як покинула. Покинула за все добре, що він їй зробив, за сина та двох дочок...

 — Дурне діло не хитре.

 

Ми сидимо на верхній відкритій палубі річного трамвайчика. Вітер куйовдить волосся на моїй голові, надуває парусом сорочку. Заплющивши очі, я намагаюся уявити собі про що думає, сидячі проти мене, Іванов. Про дачні справи? Про дочок та онуків? А може пригадує загиблих на війні друзів? Чи виклацування військового діла на кафедрі університету?

 — Ти заснув чи що?  — питає він трохи осиплим голосом.

 — Гадаю, про що зараз думає Несторович.

Він поглянув мені в очі и похмурнів трошки.

 — Подумки я балакаю зі сестричкою в Україні. Зі сестрою та її онуками, котрих я ніколи не бачив, та й не побачу вже. Приїхав я до рідної оселі, а обабіч жодного знайомого лиця. Я для селян чужий і вони мені чужі люди. Навіть сестра. Всі вони зосталися поза моїм життям.

 — Це страшно.

 — Я вмру від нудьги, якщо опинюся на рідній землі. Зараз сумую по Поділлю, а на терені Поділля буду лити сльозі по Олександру в Хабаровську.

 — Не думаю, що буде саме так. В першу ж ніч прибіжить до вас місцева молодиця, селяночка-україночка, зачарує рідною мовою, і забуде Несторович про свого друга у Хабаровську.

 — Якщо така прибіжить, може й забуде. Жінка вона й у Африці жінка.

Міцно зціпивши на потилиці пальці рук, Несторович почав розминати м’язи шиї.

 — Все не так просто, як маєш...

 — Звісно, не просто. Але зміна обставин це можливість омолодитися.

 — В моєму віці втратити тепле насиджене гніздечко, це небезпечно.

 — Хтось з великих сказав: „Побачити і вмерти”. Затишок, звісно, гріє. Надія дістатися  доби, коли в Світі залишиться один або два ветерана Світової війни. Яке життя наступить! Вас будуть на руках носити, в молоці купати, своя лікарка, своя прислужниця, і сам президент на побігеньках.

Жінка, що сиділа поряд з Несторовичем, загадково всміхалася. Крізь зморшки на її лиці просвічувалася її дівоча красота. Несторович ніяковів, повертаючись до неї, його чисто голене лице ледь помітно червоніло. А Валентина тим часом сиділа на нижній палубі річного трамвайчика. Так наполягав Іванов. В дорозі вона йому ніхто, він залицяється до незнайомих жінок, таким чином підтримуючі добрий настрій. А Валентина вона кухарка та безплатне додання до ліжка.

 

Грошей у Несторовича чимало, як під подушкою так і в ощадній касі. Одержавши квартиру в Домі ветеранів, він за чималі кошти продав кімнату в двокімнатній квартирі. Не скажу, що він скупердяй, але до грошей ставиться так, наче жити йому в світі безліч років. Чимось він походить на брата моєї матері дядька Павла. До речі сказати Павло Федотович теж писав вірші, будучи людиною скупуватою. Про нього я писав в одному із нарисів книги „Покарання любов’ю”. 

 

Описувати характерні риси Василя Несторовича справа нелегка. Письменниця Ірина Лобода якось казала, що як побачить, намагається обійти Іванова сьомим шляхом. Жарти цією людини бувають настільки безсоромними, що у людини не вистачає дерзкості на відповідь. Жарти Несторовича роззброюють людину, вона може зів’янути, як підсічена косарем рослина. Дуже він любить прискіпатися до слів —паразитів.

 — Ти давай, Несторовичу, не падай духом!

 — Що ти мелеш, я нікому нічого не даю.

Він давить співрозмовника не ерудицією, а, навпаки, вмінням збивати з глузду. Він знаджує мене поринати в свої думки, надавши всіх вигод його красномовству. Іноді мені кортіло назвати його болотним пухирем, але вважаючи його літа я так і не спромігся таке зробити. 

 

Якось зайшла річ про молоду жінку, котра з дочкою жила в кімнаті напроти. Ще в старому домі, до переселення Несторовича до Дому ветеранів.

 — Гарною була хвойда,  — зітхнув Іванов,  — ласою до заміжніх мужиків. І страшенно безсоромною в коханні, яке відбувалося в кімнаті на очах десятирічної дитини.

 — А ти що, в замкову щілину зазирав, шкодуючи, що не з тобою спить?

 — А що... були й завидки, іноді я й сам спромігся вдоволити молоду та гарну. Тільки острах був... вряди —годи траплялося таке на моєму шляху.

 — А вмерла від  сердечного нападу. Довели добродії —коханці  жінку.

 — А тобі чого її жаліти, чи може й у самого думка була?

 — Щось було, Несторовичу, але  — пов’язане з присутністю розвиненої душі. У нас з нею розмова була... на автобусній зупинці. Я диву дався скільки вона книжок прочитала, а з чоловіком, бачиш, невдача вийшла. Загинув у п’яній бійці. Тоді й почалося. Як писав поет Олександр Межиров: „Жіночій пошук подібний рейду по глибоким тилам ворога”.

 — Вона й Межирова читала?

 — Вона не знала як видряпатися зі смітника, в котрий її швиргонула доля. А ти волав на неї, навіть до міліції закликав, щоб не мішала спати.

 — Скажеш теж, закликав. А що вони витворяли тутечки... її коханці. Наклюкаються, з’їдять все, що було в моєму холодильнику, та ще й бешкетують. Скільки разів замки зі дверей зривали.

 — Гаразд. Забудемо про неї.

 — Даруй, не я починав цю розмову.  

 

„Про політику не слова”,  — зустрічав мене Василь Несторович, і сам починав з політики. Події на Україні нервували його, каменем на шляхах до незалежності Батьківщини він назвав якось Юлію Тимошенко.

 — Дуже амбіціозна: Я або ніхто! Вона не може прислужитися, їй доконче потрібно блискати на політичному Олімпі.

 — Твоє зречення теж амбіціозне. Ми знаємо тільки те, що нам триндикають російські ЗМІ. Я сам журналіст, телепкаю, як робляться сучасні новини. Знав і раніше, бо не вірив нікому. Особливо вчителям в школі. 

 — Ти йшов до пізнання істини іншими шляхами. Сам знаходив собі викладачів марксистко —ленінської філософії, вчорашніх політичних в’язнів, або злочинців, що прикидалися янголятами. Це ж так, Олександре.

 — Не зовсім так. Свідками доби великих сталінських будов були вчорашні селяни, вони пишалися радянською владою, але не приховували кумедного й страхітливого. Коли на будівництві міста мерців складували штабелем. Бо у будівників невистачило сил їх ховати. Хтось, скажемо, директор Комсомольського —на —Амурі залізничного музею Володимир Зуєв, наполягає, що молодь конала, відмовляючись їсти амурську рибу. Це відверта брехня. Не вистачало тої риби. Пити ялицевий настій пропонував лікар Пендріє, такі він знайшов ліки від цинги. Але дехто з хлопців конав саме від ялицевого настою. А завезти тону часнику урядовцеві влади не вистачало часу. Бо була зима. Ні, Василю Несторовичу, свої шляхи до істини я прокладав цвинтарями та кладовищами.

 — А сьогодні йдеш квітучими долами, чи не так?

 — Не так, я йду смітниками, де плаче пиячачи радянська інтелігенція.

 — На сучасних смітниках живуть тільки ледарі.

 — А хто їх зробив такими.

 — Ми з тобою, Несторовичу, зробили.

Він поглянув на мене з такою усмішкою, що я трохи запально почав розвінчувати улюблені його принадності радянської влади. Тоді я прочитав йому строфу його ж вірша:

Чи я спроможній щось додати

До тих зірок, що взагалі

Не можуть сяяти й волати

До сонця, стоячі в імлі.

Це про нас з тобою, Несторовичу. Що при радянській владі, що зараз ми волаємо тільки до бога, котрого, в чому ми впевнені, не існує. А волати до влади, до сонця! Що зараз, що тоді, сонцю байдуже хто до нього звертається. Воно  — сонце. Промінців у нього не з числити, але кожен з промінців знає, що сліпить очі кожному, хто на нього гляне. Бо

промінець тех. дитина сонця, дитина влади... Зірок, котрі ледь виблискують в нічній імлі промінці не бачать, та й не побачать ніколи. Якою б доброю влада не була.

 — Мене тішить, коли ти не маєш на думці того, про що говориш.

Знову оця саркастична усмішка. Несторович встав і почав очищати стіл від тарілок з виделками. Склянку з горілкою поставив під стіл. Я здогадався, що втомив його своєю розмовою.

 — Добре, Несторовичу, я піду, треба робити черговий номер газети.

 — Напиши, що ТОЗ друкує багато брехні про лікарські трави. Я їм дзвонив, але мене не чують.

 — Добре, Несторовичу, давай, поки...

 — Я нікому нічого не даю, Олександре!

Це було неправдою, ми пили його горілку, куштували вино, зроблене зі смородини, яку він зібрав у своєму садочку. А на склянці Валентина Іванівна наклеїла папірець з назвою вина „Васильок”.

 — Трошки посидьмо, пожартуємо, якщо Валентина збігає за шинком, вип’ємо мого домашнього вина, походь прославляючи дії нашого президента Путина.

Лице Валентини не втратило згідливої усмішки, але я заперечив:

 — Не жіноче це діло бігати по магазинах, коли мужики пиячити зібралися. Краще збігаю я...

 — Але ти наш гість!  — вигукнули разом Валентина і Василь Несторович.

 — А коли так, гість завжди має в привілеї перед господарями.

 — Тоді підемо разом!

Іванову краще не суперечити. В магазин ми йдемо удвох.

 

Хибне виховання робить нас агакалами влади. Дурному чиновнику розумна людина перечити не стане, їй не стільки лячно скільки соромно сказати; ні! Щоб не говорив представник влади на лицях присутніх мужиків та жінок сяє поблажлива усмішка. Вони соромляться своєї правоти, тому й не можуть признати за собою правди, котра все ж таки існує в очах або усмішці підлеглих.

 

 — Це прикра помилка  — ми знов на коні. Не на коні ми, бо чимало народу тупцяється на смітниках сучасності. Скільки підлітків покотом сплять в підвалинах будинків, скільки матерів з діточками викинуто з родинного гніздечка за несплату боргів. Кілком в серці стоїть пекучий біль. Читаю листи директорів сирітських будинків до місцевого авторитета Володимира Податєва (Пуделя). „Дякуємо за допомогу...” Багато листів, від бібліотек, пенсіонерів, лікарень, навіть з військових частин... Читаю листи Василю Несторовичу. Мовчить. Стискує пальці в кулаки.

 — Якби зараз напад Гітлера ти б пішов воювати?

 — Я  — ні, а ви?

 — Хіба що за Гітлера. Що роблять добродії, котрі поклали до кишені збудовані радянським народом підприємства? Гонять гроші за кордон. Купують в Америці чи Франції  маєтки, стадіони, живуть в готелях, ходячі хезати на золотий унітаз.

Розпеченою крицевою голкою стоїть в серці пекучий біль. Сонячні списи протинають мозок. Сучасний вчитель хибує над Максимом Горьким, Тарасом Шевченко, проклинає Івана Франко за його революційні вірші. Вище когорти поетів шестидесятників ставить незначного Йосипа Бродського. В шкільних підручниках письменники з єврейськими прізвищами про котрих ми ніколи не чули. Очолюють гурти геніїв зрадники свого народу, котрі замість того, щоб вчитися, або працювати, хизуються перед закордонними ідеологами знищення нашої держави. Що дав людству новоспечений геній Бродський. Проклав новий шлях до освіти? Чи защемить душа, коли ми читаємо його облишені болю вірші? Чи заплачемо, як плачемо над віршами Миколи Заболоцького, Дмитра Павличко, Гліба Горбовського та інших радянських поетів?