Раніш було краще

 

Дещо про мух

 

Шляхом, зарослим травою та мілкою шелюгою, під'їхали ми з Борисом Костянтиновичем Машковим і Ігорем Гулем до разюче прегарних сторчових скель, під котрими текла стрімка горна річка. Втаборилися. Поки Борис Костянтинович налагоджував фотографічні апарати з різними штативами, та очищував саме необхідного освітлювання для роботи з фотоапаратами, Ігор взяв вудку й спіймав декілька харіусів . Невеличких. Він сказав, що харіус ще не піднявся, а йде вниз по річці. Ми познімали скелі та летучого миша, котрого я взяв з дому. По довіднику миша було малою вечірницею, жило у нас в квартирі всю зиму, і, прийшов його час: після недовгого позування, знайшло собі нове житло в диких скелях. Незабаром повернувся Ігор з линками та харюзами, саме так називають місцеві рибалки крупних харіусів, або можуть бути харитони, якщо харіуси занадто великі та чорні, з мінливими барвами.

То були перші в моєму житті линки і харіуси, котрих я побачив та покуштував смаженими.

А Машков ще раніше, десь у них під Москвою, ловив харіусів занадто крупніших, та як він стверджував „вони були занадто якіснішими".                  *

— Що й казати, — стверджував він, — раніше було летить муха, так ото була муха! Ось така, з кулак! А зараз що? Дивитися немає на що.

Повертаючись додому зустріли зайця. Його фотографію, фото летучого миша й отих сторчових скель можна побачити в фотоальбомі „Амур", а перші харіуси з линками зосталися біля чорних скель в прудкій річці по прізвищу Харпі.

Цікаві випадки ловлі риби

Йшли ми якось з рибними інспекторами по Амуру на „Ярославці" в пошуках красивих краєвидів для фотоальбому. Зупинялися познімати пейзажі, які пригледів Борис Костян­тинович Машков. А коли вже не треба було допомагати йому нести важку фотоапаратуру саморобного виробництва, я брав спінінг, або вудочку, щоб обслідувати безлюдні озерця та проточки.

На одній зі стоянок я вирішив провірити невеличку таку затоку. Спінінг, ліска 0,6, свинцеве грузило, зроблене в десертній ложці, за ним — блискітка. Вода чиста, прозора, наче скло.

Після кількох невдалих закидів, метрів отак за п'ять од берега хапнула добра щука. Схопила так, що спінінг зігнувся дугою, а, як не силюсь, витягти свою вдачу не можу. Я піднатужуюся, а вона як роззявить пащу, головою як трусоне — грузило з блискіткою — геть із води — й влучило мені в сонячне сплетіння! Моє почуття зрозуміти може тільки та людина, котру били бутсом в тендітні частини тіла. Довелося мені деякий час полежати на кострубатих трав'яних мочарах, а вже потім пішов далі обслідувати чималу річну затоку. Щуки хапали й потім, але я їх, по-японському, відпускав. На нашому катері було наловлено чимало всілякої риби.

Товстолобики виявилися в морозильній камері після того, як ми попрохали залишити їх для зняття. На виході з одної невеличкої затоки ми поставили сітку від берега до берега, спустили з катера казанку під мотором, заїхали до глухого кута, й човном на малій швидкості почали гнати сітку на вихід. Тоді вперше я побачив як танцюють риби. Вони заплигували в човна, перелітали сітку, кидалися на берег. Нам пощастило зробити декілька зйомок летучих муксунів, а одна величезна рибина з ходу пробила трирядну сітку, зробив в ній двометрову дірку. Згодом інспектори нам сказали, що, мабуть, ото був „жовтощок".

На чималій пісочній косі ми натрапили на кучугуру обрізаних браконьєрами колючок забитих осетрів. Попросили інспекторів спіймати нам осетра для зняття, матроси спіймали їх за милу душу. Фотографували ми їх в акваріумах та в натюрмортах. Але вони засинають, викинути — гріх , так появилися в морозильних камерах осетрина та чорна ікра.

Черга дійшла до Калуги. Щоб мати в альбомі добрячий кадр, нам був потрібен чималий екземпляр, не менше ста кілограмів. Тут вже інспектори опинилися не на висоті, доказали, що добре можуть тільки віднімати рибу у браконьєрів. Скільки ми з ними не плавали по тоням, все марно, думали, навіть, що в тій частині річки калуги немає. Тонь, де ловили калугу, була біля села Циммерманівка. Місцеві рибалки порадили побалакати з браконьєрами, їм тільки скажи, — спіймають. Шукати браконьєрів довго не довелось, спочатку вони засумнівалися, що за лови калуги їм нічого не буде, але після деяких аргументів, погодилися допомогти. Фотографувати процес пішов з браконьєрами Геннадій Єфремович Росляков, (Машков чомусь називав його Геннадієм Якимовичем). Я не вірив, що калугу спіймають, та ще таку, щоб важила більш центнера. Не вірив, хоча читав, що деякі екземпляри важать півтори тони. Не повіривши, я не поїхав на лови.

І зробив велику помилку. Вже через дві години, прив'язану до борту калугу прибуксирували до берега. Як потім виявилося, важила вона не сто, а двісті п'ятдесят кілограмів. Росляков розповів про весь процес лову. Щоб угомонити рибу, котра намагалася втопити катер „Амур", їй шість разів стрілили в голову з пістолетів. Ми фотографували її на узбережжі. Голова на камінцях, а тіло у воді. Поруч стояли інспектори, то і діло питаючи: чи ще не все? П'ятнадцять хвилин ми витворю­вали з Калугою композиції, а розчинили — за десять. Шматки риби складали в торби й відносили в морозильник.

Таким чином ми запаслися рибою, з котрою нас нестерпно чекали в Хабаровську.

Згодом в мене було чимало цікавих пригод, пов'язаних зі щуками та іншими рибами. І не тільки в мене, і не тільки з рибами...

Про гречану кашу

Щоб Машкову не виїжджати з Москви спеціально на зняття льодоходу, два-три кадри прийшлося зробити мені. Фото­графувати чи писати льодохід з Амурського стрімчака може кожний, але що ото за митець, якщо він пише без душевної зворушливості. Отак і я, з друзями, митцем та письменником,підійшов до завдання спрокволу. Письменник має писати, митець — малювати, а третій, себто я, — рибалити.

В двадцятих числах квітня починається посування льоду на Амурі в районі Хабаровська. Вперше протягає Уссурі. Вона просовує Амур на відстань тридцять — п'ятдесят кілометрів нижче міста, але за зворотом, вище по течії (що можна побачити з Амурського стрімчака), Амур стоїть нерухомо. Амурські льоди будують загати, котрі тримаються доки вода не здійметься й не зірве їх, очищуючи Амур ще на декілька десятків кілометрів.

Роком раніш, ми в тому ж складі, досить вдало сплавилися від Хабаровська до Дарги чистою водою. Амур був чистим до Єлабуги ще до початку навігації. Річні трамвайчики ще не ходили, так що ми одні рибалили на лівому березі від Талги до Дарги.

То була доба, коли ми з Єгором працювали у книжковім видавництві, виношуючи думку зробити „Золоту вудочку", проілюструвати рибацькі оповідання Петра Комарова малюнками та слайдами. За час мандрівки ми сфотог­рафували більше тридцяти видів риб: в акваріумі, котрий взяли з собою, а також в натюрмортах, на куканах, в смаженому, пареному й копченому взірцях. Гірлянди верхоглядів висіли на переметі з двадцяти дев'яти зачепів, котрий ми доглядали кожні дві хвилини, і стояв він лише один день, так що рибалити в той день ми не мали можливості. Але то окреме оповідання. На Амурі в той час було чимало чого цікавого, не пов'язаного з льодоходом...

Щоб не проґавити льодохід, я умовив митця, Гешу, та письменника, Єгора, вирядитися в чергову експедицію, але раніше звичного на декілька днів. Чи умовляв я тоді свого „двортерьєра", Филимона, вже забув, бо щоденників на той час ще не писав.

Супротив стрімчака був нечастий льодохід. Вище за поворотом Амур стояв. На яку відстань вниз по Амуру можна було спуститися ніхто не знав, але що може зупинити мандрів­ників, які знудьгувалися за довгу зиму по лісовим та річним просторам, запаслися фарбами, плівкою для слайдів, та різними прилаштуваннями — від викрутки, щоб відкручувати об'єктиви, та синьої ізоляційної стрічки на деякі снасті, вигадані нами, але не звірені на практиці. Котрі може згодяться, а може й ні.

21 квітня 1982 року приміським потягом ми п«_к— вийшли в Тельмані, й перенесли свої скарби на берег. Ось тоді все й почалося...

Перший натяк на те, щоб ми повернулися додому, був перед нашими очима — нижче моста Амур стояв. Але що може зупинити видавців, письменників та митців, у котрих все було... Ми вирішили накачати гумові човни, спливти до гирла Тунгуски, й чекати доки Амур звільниться від льоду. А вже тоді продовжити мандри до завітної Дарги. Приготувалися накачувати човни, аж тут виявилося, що мій друг, письменник, Єгор Григорович Литвиненко свого гумового човна забув у вагоні потягу Хабаровськ—Ін. Поки те та се, Єгор повернувся в Хабаровськ, під'їхав на другому потязі до станції, й бачить там наш потяг стоїть. Піднявся в вагон — а там на верхній полиці лежить його човен. Єгор, тим же потягом, повернувся до нашого табору.

Поки Єгор їздив ми накачали човен, звантажили на нього свої речі, та сплавом — яв човні, а Геша з Філею пішки берегом — до гирла Тунгуски. Коли ставали табором, перетаскуючи речі на берег подалі від води, на шиї в мене бовталася широка японська камера, але десь в кущах відстебнувся об'єктив — головна мета нашого підприємства стала нездійснимою. Шукали більш двох годин, і тільки коли з'явився Єгор зі своїм човном, та цілою, непошкодженою „Уфімкою", коли сіли й все, як слід, пересмоктали, кинули шукати мій об'єктив (Бог з нею, з головною метою, можна ще щось написати та порибалити). А об'єктив тут же й знайшовся, лежав поряд під кучматою мочкою.

Багаття, запах шелюг, присмерковий весінній льодохід та ледь виблискуюче на краєвиді місто... Вві сні приходить слово „ВІРУ" і чути гуркіт льодяних плит, коли трощить їх течія на маленькі льодинки.

Ранком вода підійшла до самого намету, та згодом відступила. Сталося так тому, що нижче по течії зробилася льодова запруда, і рівень води в річці за годину піднявся на півтора метри. Коли греблю знесло, нам відкрився простір продовжити наші мандри. Згорнули табір, відійшли від берега на двох човнах. Єгор не встиг пройти й п'яти метрів, як гумового човна було попорото льодом. Поки латали дірку, визрів план. В хащах шелюг знайшли чималого дерев'яного човна, його пригнала, нам на радість, висока вода. Зробили чотири кочети, завантажились, взяли гумового човна на буксир, на випадок аварії — і на середину Амуру.

22 квітня — день народження Леніна, комуністичний суботник. Сонце світить, посеред Амуру рідкий льодохід. Сидимо в дерев'яному човні, гребти не треба, — несе течія. Красота що ми мандруємо, та ще більша красота навкруги.

Дійшли до Другого Воронежа, супроти третього — суцільні льоди. В чотири весла почали гребти до Зеленого острова, але хвилин за десять зрозуміли, що нас гонить до льодової запруди і що до острова ми не наближаємося. Амур в тому районі повертає вбік, ото ж нас весь час зносить вправо. І саме тоді ми побачили що від залізничного мосту на нас посувається суцільний мережа льоду. Напружив Амур м'язи — рідкий льодохід обернувся суцільним, й настиг таки нашого човна. Ми пришвартувалися до чималого льодового полю. А коли льодом розчавило корму нашої деревинки, довелося її витягти на льодину. Деякий час ми пливли разом з нею, але згодом опинилися в центрі льодової запруди. Ми зупинилися. Суцільна маса льоду почала наповзати на запруду, льодини наїжджали сам на сам, наче велетенські бегемоти, ставали сторчки, й кришилися під своєю вагою. Наше чимале льодове поле зменшувалося, наче шагренева шкіра. Двома глибами розчавило й без того вже покаліченого човна. Ми зіскочили на льодину, перетягли човна саме на її середину. Геша запропонував покинути скарби й бігти по льодинам до Третього Воронежа. Сгор, навпаки, — до Зеленого острова. Але раптом гуркіт затих, й було чути тільки шерхіт малих льодинок.

За цей час ми накачали гумові човни, й запалили гумового стільчака. Прилетіла допомога, пілот АН—2 помахав нам крилом: а ми почали числити які кошти потрібні, щоб спасатися за допомогою вертольота, як підіймати по драбині Филимона и... стали чекати поки ВІН не рушить.

Вивалили з рюкзаків до льоду все, що мали. Малесенька викрутка й синя плівка — дві цятки на білому льоді. Мій новітній рюкзак за 50 карбованців за станком викорис­товувався вперше, — жаба задавила мене, отож ми поскладали в нього все, що на той час вважали необхідним: сигарети, хліб та...

Побігли напрямки Зеленого острову. Був суцільний льодохід. Треба було встигнути перебігти зі смуги руху на льодину стоячу, приперту до берега. У Геши на спині бовтається перевернутий догори ногами рюкзак, у мене та Єгора на плечах гумові човни, Филимон — сам по собі...

Зі льодини на другу перестрибувати було не тяжко, бо становище наше було шоковим — ВПЕРШЕ В ЖИТТІ ОТАКЕ! Вилити воду з чобіт — мужики порадили вже на березі: я й не помітив як провалився поміж льодин, виплигнув, наче поплавок, й майже не помітив цього.

Шкода було бачити льодину й нашого човна на ній з речами, котрими ми запасалися на протязі всієї зими. Але Амур знову пішов, пішов швидко, і ми (вже не жаліючи) проводили наші: транзистор Єгорового батька, усі спінінги, кожухи й багато ще всілякого добра, котрого за одну зарплату, тої доби — 150 карбованців, купити ми не мали можливості.

День був сонячний. Комахи (звідки вони тільки взялися?) на березі атакували нас з льоту, а оскільки врятувати човна було вже неможливо, ми пішли шукати притулок. Й майже відразу натрапили на землянку. Ура!.. Аза невеличким часом знайшли ще одну—на цілий гурт рибалок. Зі стелі на мотузці звисали дві торби з гречкою та супами. Радянськими, котрі коштували тоді 28, 29 і 33 копійок. А гречка на ту добу була страшенним дефіцитом. Куліш з гречки нам готували тільки в армії. Але йти в армію нам не хотілося. Як не хочеться йти до неї зараз моєму сину Філу.

Два дні й дві ночі йшов Амур. Весь цей час ми наїдалися, а тільки-но суцільний льодохід скінчився, поперетягували човни вверх по Зеленому острову на Третій Воронеж.

Додому повернулися раніше визначеного часу. Я з човном, Єгор з човном, а Геша — куфайку із землянки прихопив. Не тому, що не знав — робити цього шкідливо, а тому, що його хутро зісталося покинутим на льоді. А 24 квітня саме йшов сніг... У нас з Єгором все закінчилося добре, не повезло Геші, прийшов до дому, а на обід йому... кулиш з гречки. їй Богу не брешу!