Різьблення з солі

 

Екскурсовод розповідав про рибне господарство рес­публіки, про багатства морів і річок, а потім перейшов до вітрини, яка нагадувала акваріум, тільки без води.

— Придивіться уважно, — сказав він.

— Також рибки, — байдуже сказав один з екскурсантів. — Тільки це вже іграшкові, неживі.

— Правильно, неживі. І все ж дуже цікаві експонати нашої виставки. З чого, як ви гадаєте, зроблені ці прозорі риби, морські зірки, краб, морський їжак?

— З пластмаси!

— Зі скла!

— З плексигласу!

—  Не вгадали. Ні перше, ні друге, ні третє, — сказав екскурсовод. — Зроблено це із солі.

— Яким чином?

—  Так-так, саме із солі. Звичайної кам'яної солі, яку споживаємо.

Після цього всі з цікавістю стали розглядати рибок і побачили, наскільки філігранне, тонке різьблення: лусочка, плавнички і все інше робить рибок дуже схожими на живих.

—  Майстер тих виробів, — продовжував екскурсовод,— Григорій Родіонович Товстенко, живе на Донбасі, у шахтарському селищі Соледар, де добувається оця сама сіль, її кристали дуже міцні, їх відколюють брилами. Із шматків солі і зроблені ці експонати. Відвідувачі виставки передового досвіду в народному господарстві України із здивуванням розглядали сіль у незвичайній для неї якості — у вигляді дрібних скульптур.

У містечку Григорія Родіоновича знають вже понад три­дцять років. Після війни, поранений, він важко входив у мирне життя. В його молоді роки солерубом, слюсарем піти б до шахти, та здоров'я не дозволяло. І підібрали йому справу до душі, за здібностями — призначили художником у клубі.

Багато хто пам'ятає його прекрасні декорації до вистав драмгуртка, чудово оформлені до святу вестибулі. Особливо до новорічних вечорів. З фанери, паперу, вати Григорій Родіонович створював казковий ліс: засніжені дерева, засипані снігом хати, снігурів на білих вітах, зірочки-сніжинки.

Григорій Родіонович говорить, що зима зачарувала його. У переливах голубих світлотіней, у крижаних узорах є щось таємниче, фантастичне. Можливо, тому так тонко, поетично сприймає він білий колір, бо це пов'язано з його захопленням — роботою над скульптурами з кристалічної солі.

На підвіконні, на столі, на поличках у маленькій літній кухні розкладені брили солі. Тут же всілякі інструменти: ножики, пилочки, запильники, голка бормашини.

Образи виникають самі собою. Пригадається казка, ці­кавий сувенір, зустрінеться характерне обличчя — все це потім стає маленькою скульптурою. Навіть доречно ви­словлене ким-небудь прислів'я може наштовхнути на ціка­вий образ. Часто, відштовхуючись від відомих творів ми­стецтва, він вкладає у виріб свою думку, доповнює його новими деталями.

...На камені, обнявши коліна босих ніг, сидить дівчинка. До неї припало голівкою козеня. Та це ж Оленка! В обличчі дівчинки, у нахилі голови відчувається смуток. Обидва такі беззахисні. Але у казках звичайно перемагає добро. І автор теж хоче підкреслити цю особливість. Він створює іншу скульптурну групу: Оленка нарешті зустрілась з братиком Іванком. Тримаючись за руки, вони йдуть, весело розмовляючи, за ними вискоком — пустотливе козеня.

Фігурки людей автор відтворює в дії: вершник пришпорює коня, хлопчик біжить з собакою, шахтар рубає обушком сіль.

З легким гумором виконані фігурки домашніх тварин і звірів... На містку зустрілись два упертих цапи. Схрестились рогами. Чим це закінчилось, ми знаємо з повчальної казки... На лісовій галявині — вовк та лисиця. У «сестрички» граціозний вигин шиї, лукаво нахилена голова і нагострено одне вухо. Просто вона робить вигляд, що слухає злого і дурнуватого вовка... Лисиця з лисенятами. Цілий сімейний портрет. Дочки схожі на матір не тільки пишними хвостиками, але й виразом очей.

Сіль не приймає кольору. Тому особливої виразності автор досягає пластикою, чіткою деталізацією, їжачок несе на голках

23 яблуко і листочок, а прикріпив їх майстер за допомогою тонкого заточеного сірника. Інколи для більшого колориту, для «озвучування» виробу Григорій Родіонович дротинкою скріплює на гілочках прозорі вишеньки. Подує вітерець — і відгукнуться вони срібними дзвонами.

Часто шматки солі потрапляють з украпленнями води. Повернеш кристал, і крапельки, мов ртуть, перебіжать із кутка в куток своєї комірчинки. Цю особливість солі Гри­горій Родіонович також майстерно використовує у своїй творчій роботі.

За визначенням геологів, сіль «молодша» за вугілля. Тут, на Донбасі, вона утворилася понад двохсот мільйонів років тому. Пермське море під дією сонячних променів поволі випаровувалося, залишаючи товщу затверділої солі. Комори, які утворила природа, практично невичерпні. Кож­ного року рудоуправління «Артемсіль» видає на-гора біля 5 мільйонів тон мінералу, що становить 10 процентів сві­тового видобутку солі. Найпотужніша з п'яти діючих навко­ло Соледара шахт — шахта імені Володарського. На де­сятки кілометрів під землею розійшлись арочні тунелі, освітлені, як вулиці, неоновими ліхтарями. По рельсах гур­кочуть електровози з вервечками вагонеток. У великих, висотою з п'ятиповерховий будинок, галереях вільно про­їжджають самоскиди, якими добута сіль транспортується до підйомника шахти.

На сусідній шахті є старі виробки. На стінах похмурих печер збереглися зарубки каторжних засобів праці солерубів. Ломом, кайлом відколювали вони шматками сіль і вантажили на спеціальні сани, які призвичаєний до темноти кінь тягнув до цебра.

Господар-бельгієць наказав видовбати у товщі солі церкву з арочним склепінням. У ніші над вівтарем уміщу­валась ікона Христа, яка мовби нагадувала: працюйте, моліться, пам'ятайте, що вас оберігає Бог. Але над шахтар­ською душею володарювала ще одна сила — шахтний до­мовик Шубін. За старим народним віруванням, там, де Шубін пройде, трапиться обвал або заллє шахту вода. А то Шубін ще пожартує з шахтарем — заманить його у покинуту виробку і почне лякати та тішитись: то півнем заспіває, то вовком завиє. Говорили у старовину, що той, хто зустрінеться з Шубіним, сивим із шахти виходить. Острах навіювало на старого і малого слово «Шубін». У шахті пошепки вимовлялося його ім'я.

Один з народних майстрів вирубив із солі скульптуру Шубіна. Вона багато років стояла у головному штреку, притулившись до сірої стіни, і проводжала в забої холодним байдужим поглядом вервечки людей у робочому одязі. Так було доти, поки Шубіна не забрали у краєзнавчий музей. Проводжало шахтарського домовика усе селище. Похмуру від вологості оплилу скульптуру уперше було опромінено сонцем, і затремтіла вона мерехтливим тьмяним вогником.

Григорій Родіонович подумав тоді, що з Шубіним мовби відходить нагадування про давнє минуле, тепер нехай у музеї стоїть цей похмурий гірницький домовик. А з солі можна виточити прозору, променисту фігуру шахтаря! Так з'явилася його перша велика робота: молодий шахтар в робочій куртці, в касці з лампочкою.

Іскристі, вишукані скульптури Г. Р. Товстенка розійшлись по хатах шахтарів. Він дарує їх друзям, гостям шахтарського містечка, як за доброю народною традицією підносять бажаному чоловікові хліб-сіль. На дружбу, на щастя, на пам'ять.