Катерина

 

Нас, мужиків, друзів-мисливців, одного разу й назавжди здивувала й підкорила Катерина — дружина Олександра, кращого серед промисловиків фахівця по вихованню мисливських собак. Невеличкого росточку, добре складена, тендітна жінка з великими вразливими очима, більше схожа на дівчинку-підлітка, аніж на господарку дому, матір двох чарівних хлопчиків. Але щоб показати, чим, та як вона нас вразила, розповім усе по черзі...

На той час ми повернулися з полювання без трофеїв. Звіра бачили, але не здобули. Зима була безсніжна, дубове листя дзвеніло під ногами, як жерсть. Підійти до звіра на відстань, щоб влучно стрілити неможливо. Тайга чує кожен наш рух і насторожує своїх постійних жителів: „Стережіться! Йде людина з рушницею!" В такі малосніжні зими на допомогу мисливцям приходять собаки. Добра шворка, що натре­нований загін спецназу, зі знанням діла атакує звіра любих розмірів та вагових категорій. Іноді собаки гинуть, але будуть битися до останнього, добряче чуючи свого господаря. Якщо мисливець, на якусь потребу покличе собак від атакованого звіра, він, де б не знаходився, робить два-три вистріли. Собаки кидають звіра й мчаться на допомогу людині. Якщо мисливець озвався недалечко, собаки навалом йдуть на звіра й часто-густо гинуть.

З нами було чотири собаки: Север, Боцман і Каро — досвідчені звірені в бійках, та Алий — шестимісячне цуценя з дивовижно рижим офарбленням, прямо-таки літній колонок з полум'яним відливом.

День був на диво теплим, грудень, а на вулиці, наче в Сочі, ще трохи й піде дощ. Без снігу навіть з собаками мисливцю важко добути трофей. Піднімуть вони звірюгу й держать, несамовито лаючи, —дають знати людині: „Ходіть хутенько! Ми тримаємо звіра!" Правда, не впізнаєш якого саме звіра,

але що чималого — знаєш достоту. Лісове маля: єнота, борсука, чи підсвинка — собаки придушать самі, подавши при цьому голос. Отут вже поспішай. Перед полюванням собак не годують — важко їм буде працювати, відвертатися від кігтів та кликів. Проґавиш час, підсвинка з'їдять голодні помагали. Впиняючи собі, повертай додому. День пропав. Обжерливі собаки робитимуть кепсько — не буде стимулу

Коли собаки працюють по крупному звіру, на допомогу їм біжиш хутко, скільки маєш сил. Обороняючись, звір може побити собак. Тоді вже не день загубив, а весь мисливський сезон. Летиш на зви собак з гвинтівкою по бездоріжжю. Тут все твоє: чагарники, мочки, шипшина, чи ліана. Другого разу на тілі живого місця не знайдеш. Помагали, почувши, що біжиш, підіймають таке гавкання, що відлунюють не тільки земля, але й небо. Щоб не почув звір мисливця, не той, так другий собака шарпне звіра іклами, кричить і він, реве на всю тайгу.

Мисливець повинен підбігти якомога ближче й укласти лісного звіра першим же пострілом, не зачепивши при цьому своїх собак. Небезпечно? Так. Якщо не влучив, звір втікати не стане, він піде на стрільця. Тоді на поміч прийдуть собаки — вчепляться в „штани" всім загалом, а твоя задача — дострелити звіра. Інакше самі безстрашні помагали можугь загинути. Буває, мисливець стрілить собаку, тоді біда. Себе пробачити не зможеш. Рідко, але бувають і такі випадки.

Царя тайги впізнаєш по рику. Зад сховає під корчем й сидить, жде. При навалі собак тигр часто відходить в оборону. Ні, він не злякався. Він може передушити увесь собачий загін, але робить все так, щоб не пошкодити свою шкіру. Стріляти в тигра мисливець не буде, звіра золотом вписали в Червону книгу. Але як не захистити своїх друзів.

Людину, як і кожний звір, тигр боїться. Мисливець залагодь здалека стріляє в небо—дає втямити звіру, Амбі, що він вже поблизу. Тоді Амба робить такий скачок, таку свічу, що самий хуткий собака його не дожене. Він начебто розчиняється проміж дерев, іноді уносить в пащі необережно виниклого на шляху його одступу собаку. Вистріли мисливця сигнал для собак — досвідчені повертаються під захист господаря, радіючи, що уникли трагедійної участі. Собака, який пішов по сліду тигра, сам собі підписує смертний вирок.

На отім полюванні підняв собачий загін бурого ведмедя.Чотири рази садили його собаки в позу лотоса. Ведмідь реве, але почує поміж ревом нас і дає деру. Потім заповз в ліщинові чагарники, собакам — втрата можливості маневрувати, ще й ризик чималий. У мисливця свої проблеми: в чагарники не полізеш, ліщина, що бамбук, стоять стіною, й стрілити лячно — куля може зрикошетити. Отож вибирай одне з двох — ризикуючи собою, шукай, щоб стрілити, вікно в чагарниках, або смали по жолудям на дубі, лякаючи звіра, щоб він якомога скоріше втік, не чіпаючи собак.

На тім полюванні ми почали стріляти з рикошетом і куля, на зльоті, влучила Северу в грудну кісточку, в ній і застряла. Ведмідь утік. З загону собак не постраждав тільки Алий, він в бійку не ліз, гавкав осторонь, набираючись освідчення.

На собі винесли собак, й поїхали додому лікувати. В минулому сезоні Север, і теж в грудні — постраждав від дикого кабана, той перерубав йому лапу іклами. Хірург вставив в лапу сталеву спицю, нога зрослася, а тут на тобі — нова біда.

Приїхали в селище. Внесли пораненого в кімнату. Стоїть Катерина. Очі потемніли, в куточках гарного рота відзначилися скорботні смужки, голос страждаючий, ніжний:

— Север, Северок, знову з тобою біда? Що ж ти невезучий такий! Під раночок ти наш, добресенький! Але погодь, ми тебе вилікуємо, скоро в ліс побіжиш.

Собака чи то здихнув, чи просвистів щось ледве чутно, погоджаючись з господинею в тому, що останнім часом йому й справді не везе. Став більше лікуватися, аніж робити.

Слухаючи одразу всіх, відповідаючи нікому конкретно й кожному загалом, Катерина, непомітно із соромливої жінки, з лагідною посмішкою, зробилася зважливою й спритною медичною сестрою. За якусь хвилину кухонний стіл було перетворено в операційний: чиста клеєна протерта горілкою, чиста білизна, таз, бинти, вата, все лягло спід зручно, на своєму місці. Достала йод, ножиці, бритву і шприц. Нагріла води. Перевірила рану — чи немає вихідного отвору, потім попросила нас покласти пораненого на стіл. Підготовила операційне поле — ножицями вистригла шматочки вовна довкола рани, підчистила бритвою, обробила йодом, весь цей час, щось наговорюючи пацієнту, погладжуючи його по голові.

Олександр привів лікаря. Він швидко догледів пораненого. Оцінив підготовлення до операції, буркнув стиха: „Молодець, Катерина!" Тільки тепер ми зрозуміли, що вона не вперш допомагає повернути життя чотириногому другу. Це нас чимало здивувало. Ніколи жодним словом вони не обмовилися про складні свої операції по визволенню собак із біди. Балачки на ці теми завжди мали загальний характер. На наші питання Олександр відповідав уривано, що все дуже просто: знайомий хірург, в минулому мисливець-любитепь, зрозуміє мене та мої собачаті проблемі. Якщо я покличу, він допоможе. А після його допомоги рани у собак заживляються, як на собаці, каламбурить він, усміхаючись. Але щоб тутечки, вдома, ми й не підозрювали. Його жінку Катерину в ролі медсестри ми й зображувати собі не могли.

Більше години йшла операція під містковою анестезією, але с глибоким проникненням скальпеля та стерильних пальців хірурга, роздираючих, заради життя, живу плоть. Добровільні помічники-мисливці, чимало бачили на своєму віці, але дивитися на роботу лікарів не змогли, вийшли з операційної на свіже повітря. Біля столу з пораненим зосталися Катерина з хірургом. Жінка виконувала своє діло спокійно, впевнено, без метушні. Погладжуючи собаку по морді, протирала вогкою ганчіркою очі, впівголоса наговорювала ласкаві слова про те, який він, пес, гідний та мужній „мужчина", шепотіла щось про аромати лісних дерев та трав, себто про саме життя. Здавалося, що собака зрозумів свою господарку. У відповідь на ласощі тихенько стогнав, скоріше від болю, але жінці хотілося думати, що він дякує за співчуття його нелегкої долі. Та мабуть так воно й було.

Нарешті операцію закінчили: пробили дренаж, вичистили рану, зашили шкіру. Потяглися дні догляду за хворим. Катерина заміняла пов'язки, колола антибіотики, присипала рану. Але щодня собаці ставало гірше.

Незабаром насипало чимало снігу. Олександр з мислив­цями пішов в тайгу сповняти промислове домовлення. Весь тягар по догляданню хворого, відповідальність за його життя лягли на плечі дружини. Заходили до неї, знаючи про її біду, подруги. Але окрема співчуття Катерина нічого від них не почула. Лікар, після чергового догляду, сказав: „Я зробив все, що міг. Все теперечки залежить від його жаги жити".

Довго думала Катерина, як повернути Севера до життя, їжа? Ні, чого тільки не давала йому — не їсть. Пробувала з діточками підіймати собаку й вигулювати його по кімнаті — після одногодвох кроків пес падав на долівку, як підкошеній.

Рішення прийшло несподівано, і було воно, як все геніальне, дуже простим. Ввечері дивилися дітки передачу про великого академіка Павлова. Ведучій програми говорив, що в житті немає нічого сильнішого за інстинкт продовження роду. Захоплена домашніми справами, вона краєм вуха вловила тільки-но оту фразу. Передача скінчилася, але слова ведучої міцно сиділи в голові Катерини. Час від часу вони виникали й знову забувалися, але не щезали. Ламала вона собі голову, ламала и раптом, наче осяяння яке...

Здогадалася якими таємними ліками треба виходжувати Севера. Подзвонила подрузі — щоб поділитися думками. Подруга — своїм подругам, І пішов по телефонній вервечці пошук останнього засобу.

В сутінках наступного дня засіб привели. Це було дворове собача, сучка, котру весь рік годували жильці одного з будинків сусіднього мікрорайону. Завжди, з часу свого народження, вона була неохайною, але на перше побачення „даму" привели перший раз в житті помитою, причесаною, з бантиком на шиї, тому почувала вона себе трохи не в своїй тарілці. Як не подивися, соромлива наречена. Так воно й було. Почалася у сучки тічка — останній природний засіб поздоровлення Севера, остання надія господарки, по сумісництву домашнь­ого лікаря, що зіперся на останні наукові дослідження.

Новоспечена „наречена" призвичаїлася, забігала по кімнаті, не звертаючи уваги на ледь живого „жениха", все, що було в його посудині, з'їла, й продовжувала знайомитися з новим для неї приміщенням.

Зацікавленість господарки дома, її подружжя, діточок, котрі спіймали, вимили й облагородили дворнягу, була зосереджена на хворому. Минуло хвилин з двадцять. Пес зробив глибокий вдих. Через декілька хвилин — новий вдих і зацікавлено відкрите око, в котрому раптово засяяла й знов згасла блискавка життя. Вирішив мабуть, що все йому побачилося вві сні, або в бреду. Але запах сучки бив у ніздрі, дратував... Север ліг на живіт, поклав голову на лапи й знову відкрив око, спочатку одне, а потім вже обидва...

Цілий тиждень дурна „наречена" ламала в домі усе — роман не відбувся. Бо дуже слабким був „жених". Нарешті піднявся він на лапи, зробив один крок, другий, а там вже пішло-поїхало: прокинувся вовчий апетит, всі пов'язки зірвав, став зализувати рани — виявилася жага до життя.

Багато років потім ходив він на полювання. Любив свою господарку, віддано дивився їй в очі. А то покладе голову їй на стопи, зажмурить очі й замре... Добре знав пес, хто повернув йому життя.

Прижився таємничий засіб в мисливських колах, з його допомогою, щоправда, не завжди, але вдавалося повертати до життя безнадійно пошматованих звіром собак. Але для них усіх втіленням життя була людина.