Євген Миколайович Летюк народився в 1929 році в хліборобській сім'ї в селі Романівка, що на мальовничій і співучій Полтавщині. В його житті були і селянський труд, і геологорозвідувальна - після навчання у Київському гірному технікумі - працював геологом на шахтах Донбасу, і знов навчання — на цей раз на філологічному факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка і його закінчення у 1954 році.

Є. Летюк був поетом-ліриком, поетом-публіцистом і прозаїком. А ще - журналістом. Люди старшого покоління пам'ятають його по газеті "Комсомолец Донбасса". А коли у 1973 році повинна була з'явитись газета "Вечерний Донецк", Евген Летюк перейшов на роботу до цієї газети і був обраний відповідальним секретарем редакції, А ще він був секретарем Донецького відділення Спілки письменників України, входив до складу журі різноманітних творчих конкурсів, шукав і знаходив по всьому Донбасу молоді літературні таланти і відкривав для них дорогу на сторінках своєї "Вечерки". І продовжував писати вірші, прозові твори.

Перша збірка поезій вийшла у 1957 році під назвою "Завжди сімнадцять!" і була прихильно зустрінута читачами та критикою. Сплинуло відтоді багато років, але назва збірки стала поетичним кредо Є. Летюка на все його життя. А далі були книги: "Хто там зорі ворушить?" (1960); "Чолом собі, світе" (1962); "Я розплів твої коси" (1965); "Третє весло" (1966); "Дівич - зілля" (1969); "Рівнодення" (1970); "З повними відрами" (1978, книга вийшла вже після смерті автора). На столі письменника залишилилась незакінчена повість "Незаміжній секретар", яку він продовжував писати уже в лікарні.

За неповні два десятиріччя Є. Летюк створив півтора десятка книг поезії, прози, публіцистики, його численні публікації друкувалися в журналах, газетах, альманахах, антологіях у нас і за кордоном. Відчуття тонких барв рідної мови, вміння правильно поєднувати слово Є. Летюк приніс із полтавських країв, суцільно українських земель. Звідти ж він успадкував невщухаючий потяг до історії українського народу, прагнення проникнути у найглибші куточки сивої давнини донецького краю.

Поет дуже любив свою землю, людей, був співцем краси рідної природи. Багатьом рядкам поета судилася щаслива доля - міцно увійти до народного лексикону на почесних правах афоризмів. Наприклад: "В нас же каску ті і носять, хто йде в бій і у забій" ("Каска"); "Шахтар схиляється у лаві, та не схиляє голови" ("В лаві) та ін.

Про любов поета до шахтарської землі дружина поета М.Іванова писала:"Чому так трепетно і пристрасно співав свою пісню шахтарському братству Є.Летюк? Що ріднило його з Донбасом? У повоєнних 50-х наш суворий край став другою батьківщиною поета, куди юнак із хліборобської сім'ї з мальовничого села Романівки, що на Полтавщині, після закінчення Київського технікуму приїхав працювати геологом. Звідси і знання нелегкої гірничої праці не з розповідей, а з власного досвіду".

Євген Летюк був прекрасною людиною — доброю, щедрою, вірною в дружбі, чуйною до людської біди. І люди завжди тятися до нього, платили йому щирістю. 22 вересня 1976 р., у віці 47 років, він пішов із життя, не доживши до свого 50-річчя трохи більше за 2 роки.

Похований на Мушкетівському кладовищі.На його могилі пам'ятник- розгорнута книга, що символізує життєвий шлях людини, яка тут спочиває:ішов до людей усе життя із розгорнутою книгою своєї душі.

Остання книжка поета "З повними відрами", яку він не побачив, стала немов його заповітом. Поет передає в ній свої уявлення про добро і зло, про призначення людини творити добро. Весь зміст його життя - до людей йти тоді, коли твоя душа повна по вінця, ти маєш їм що сказати. В цих словах -суть життя Є. Летюка.

Вадим Оліфіренко

 

 

В МАЙСТЕРНІ ХУДОЖНИКА

 

Зачаровані чіткістю ліній,

Заворожені і тон і півтон,

Тіціани писали Лавіній,

Рафаелі творили Мадонн.

 

Неповторні, високі, нетлінні,

Перемігши і простір, і час,

Переживши усі покоління,

їх творіння Приходять до нас.

 

Як підтвердження свідчень,

Як повість

їх невтомних і днів і ночей,

Щоб дивилися ми в загадковість

Невмирущих правдивих очей.

 

О всесильна невтомність творіння!

О недоспані ночі майстрів!

У натхненні,

В роботі,

В горінні

Вас недавно я знову зустрів.

 

Наче здійснені дивом надії,

Що таїлися в серці на дні,

Сконденсовані вчинки і дії

На полотнах відкрились мені.

 

Непідробна, бурхлива, шалена

Войовнича, трудяща, ясна,

Говорила епоха до мене,

Як говорить до літа весна.

 

Я побачив розмашисті кроки

І побачив живісіньких тих,

Хто в далекі двотисячні роки

Буде заздро дивитись на них.

 

РОБОТА

 

Радійте роботі,

Любіте роботу

До самого поту,

До сьомого поту

 

Душею, вогнем

Незглибимого серця

Шануйте усе,

Що роботою зветься..

.

Робота - це ми,

В нашій крові і плоті.

Любіте роботу,

Радійте роботі!

 

ГОНЧАР

 

Неговіркий, сміятися не вміє,

Лиш зрідка кидає слова круті...

Подивишся - відразу зрозумієш:

Горшки і справді ліплять не святі.

 

Якось ліниво, наче від принуки,

Сідає вранці він за звичний круг,

І тільки руки,

Дивовижні руки,

Неначе птиці, пурхають навкруг.

 

Хапають швидко місиво оладка,

І глина нагрівається в руці,

І виростають на кругу доладні,

Горшки й макітри, Глеки й куманці.

 

Нервові пальці, мов чутливі вальці,

І мнуть, і місять, й форми стережуть,

Оті невтомні гончареві пальці,

Що ремесло продавнє бережуть.

 

Оті, що тільки-тільки не говорять,

Оті, що всі ми любим діло їх,

Оті, що майстра із людини творять –

Великого, єдиного на всіх.

 

Місити глину, звісно, міг би кожен,

Крутити круг - таким нема числа.

Та тільки той зліпити горщик може,

Хто осягнув священність ремесла.

 

ПАМ'ЯТЬ

 

Ну, нащо мені брати в душу

Пережите уже не раз?

І чого я носити мушу

Біль невдач і тягар образ?

І чому я не сплю ночами,

Відганяючи згадки злі?

Пам'ять, пам'ять,

В які причали

Ти заводиш свої кораблі?

І нащо на своєму екрані

Демонструєш минуле зло?

Рідко справи були погані,

Більше в мене добра було.

Я іду по яскравій смузі,

Я живу на ясному тлі.

Більше в мене хороших друзів,

Аніж недругів на землі.

Я на помсту не був неситий,

Хоч прощення і не просив,

Все , що можна було простити,

Я давно уже всім простив.

Ти ж ворушиш навіщось давнє,

І недобре мені стає...

Видно важко поставить дамбу

Між минулим

І тим, що є.

Правда є у прислів'ї

Видко,

В тім, що знзють старе й мале:

"Забувається добре швидко,

Пам'ятається довго зле".

Як дзвенючі дроти між стовпами,

Пам'ять спогади знову несе...

Видно, в мене погана

Пам'ять,

Якщо я пам'ятаю все.

 

* * *

Вітре, вій!

Не відверну лиця.

Спиною не повернусь до тебе.

Хто в труді загартував серця.

Тим доріг второваних

Не треба.

Не схилюсь!

Хай наліта зима.

Я із неї вийду

Позмагається...

Знайте:

В серця паспорта нема,

І йому завжди,

Завжди сімнадцять!

КОХАННЯ

Кохання - як повстання.

Настає

Хвилина втрати ради і розради,

І вже зболіле серце повстає

Проти душі існуючого ладу.

Воно зненацька вибухає, враз,

Гарячу зброю дістає зі схову

І всім покаже в загадковий час,

Яка у нього сила вибухова.

Забудеш все, забудеш гріх і страх,

Все, що набув колись в житейській муштрі.

Воно накаже - й розлетиться в прах

Душі твоєї вседержавний устрій.

І вже новий, незнаний лад і склад

Проникне в тебе, й ти до нього зрушиш,

І рад йому ти будеш чи не рад –

Та силі тій ти підкоритись мусиш.

А якщо ні - змете тебе, як сніг

Здувають з поля чорнокрилі бурі...

Щасливий той, хто безборонно зміг

Піддатись тій солодкій диктатурі.

Щасливий той, хто стане з ним тоді

На барикадах ув однім окопі...

Мені вас жаль, старі й молоді,

Хто стане силі тій чинити опір.

Бо згине в ній привабливість жива

І зблякне радість чарівної казки...

Кохання - як повстання. Та бува,

Що і повстання зазнають поразки.

 

НАРОДЖЕННЯ ВЕСНИ

 

Гадаєте,

Легко весні народитись?

Якби було можна на те подивитись!

А ви на світанку відкрийте вікно

І першої свіжості юне вино

Вдихнете у груди -

І все зрозуміло вам буде.

Ви чуєте посгріл лункий?

Ото набубнявіли соком бруньки

Розкрилися різко,

Розкрилися з тріском,

І листя тендітне стрункої берізки

В цілюще повітря розкидало бризки

Весни.

І знов голосний,

І знов неминучий постріл -

І подих весни наповнює простір.

А потім затихло, затихло в імлі...

А ви припадіть до сирої землі,

Свій слух напружуйте гостро.

Ви чуєте постріл?

Ви чуєте?

Постріл!

Розкололась, навпіл тишина...

Наступає весна!

 

КОСИ

 

Як я скучив за вами, коси...

Чом вас, коси, ніхто не носить?

Це ж від полюса і до полюса

Вас в піснях прославляли віками

Русі коси до самого пояса,

Коси, викладені вінками.

Це ж і досі народ мій носить

Спогад лоскітний і щемливий,

Як дівча заплітало коси,

Як їх милий розплів щасливий.

Коси, коси, дівочі коси..

Чом вас зараз ніхто не носить?

Чи в дівчат немає часу,

А чи вже заплітатись ліньки?

Ви ж одвіку були окрасою

Гордочолої українки.

Шанували вас чорними й сивими,

Розпинали вас на охресті,

Недарма ж ви були символом

І незайманості, і честі.

Що б там з косами не робили,

Але давнє луна доносить:

Тільки тим, що себе ганьбили,

Утинали безжально коси.

Я не знаю: а може й правильні

Наші моди, що звичай стерли,

Та якби підвелися прадіди,

То від сорому б знов померли.