Застольна пісня

 

Яке товариство зібралось!

Яке товариство, братове!

Давайте піднімемо чарки,

Щоб вічною дружба була.

 

Ти нас не лишай ніколи,

Наша незрадна любове!

Ти ж, чорна, недобра думко,

Нам не затьмарюй чола!

 

Яке товариство зібралось —

Добірне, немов перемите!

Давайте сядемо ближче,

Тісніше плече до плеча!

 

Пройшли ми круті дороги,

Сплатили нелегке мито.

Немарно ж в очах наших ясних

Навік залягла печаль.

 

Та зараз про це не будем.

Нам зараз не до печалі.

Ви чуєте: на гітарі

Вже забриніла струна!

 

Давайте разом заспіваєм!

Ми надто довго мовчали!

Ми маємо право на пісню —

Нехай зазвучить вона!

 

Це пісня віри й надії,

Любові й гіркої муки,

Це пісня по тих, хто вижив

І хто не вийшов з пітьми.

 

Візьмімось за руки, братове,

Подаймо сусідам руки!

Жили ми нелегко, та чесно,

Нікого не зрадили ми.

 

Хай судять нас наші діти,

Хай судять нас наші внуки,

Лиш правнуки зрозуміють,

Як воно справді було.

 

Ми долю собі вибирали

По совісті — не з принуки,

Ми вірили в те, що правда

Таки переможе зло.

 

І хоч сивина на скронях,

Та серце летіть готове

Туди, де з-за туч похмурих

Майбутнього сонце встає.

 

Яке товариство зібралось!

Яке товариство, братове!

Дякую, що зібрались!

Дякую, що ви є!

 

Світанковий речитатив

 

Пройду босоніж по землі,

Як лиш на світ благословиться.

Пливуть хмариночки малі,

А я не можу надивиться.

 

Ще люди сплять.

Хай люди сплять!

А я піду по тихих травах,

По конюшинах кучерявих,

І босі ноги защемлять.

 

Роса холодна, ніби лід,

Рясна, як виноградні грона.

І сходу смужечка червона.

І мій самотній темний слід.

 

Ще не розтала ночі мла,

А я усе так ясно бачу. Іду.

Чомусь від щастя плачу,

Землі зерниночка мала.

 

Як дня і ночі тонкий шов,

На небі схід зазолотиться.

І люди скажуть:— Хтось тут йшов

На ранню землю надивиться.

 

І люди вийдуть на поріг,

А я піду, щоб не вернутись,

Щоб з долею не розминутись,

Бо в чистім полі — сто доріг.

 

***

І все вернеться на круги своя,

І вийде правда, і промовить слово.

Дороги, що ходила ними я,

Постеляться мені під ноги знову.

 

І я знайду ті молоді сліди,

Почую пісню, що тоді звучала.

З тих чорних днів неволі і біди

Поезії витоки і начала.

 

Вона пробилась і зійшла до нас,

Як сонце весняне у далі синій.

Сильніше всього в цьому світі — час.

Та перед правдою — і він безсилий!

 

Сто раз убита, оживе вона,

І гляне в душу, і промовить слово.

Прокляті і забуті імена

Повернуться й засвітяться нам знову.

 

Галина

 

Галина по-грецьки —"тиша".

Ах, яка я дурна була!

Якби я це знала раніше,

То зовсім інакше б жила.

 

Я б не пхалась, куди не кличуть,

Ще й подумала б, чи іти,

Не торкнулись би мого обличчя

Знаки болю і самоти.

 

Я б усім посміхалась лагідно,

Все б доводила до пуття,

І було б квітчато і ягідно

В тихім гаї мого життя.

 

Чи це батьки помилились,

А чи, може, моя вина,

Що у тому саду поселилась

Тонкостебла тернина одна?

 

Я руками її відводжу

Я ще зовсім не знаю про те,

Що у днину весняну погожу

Так рожево вона зацвіте.

 

***

Підставляю долоні під весняну крапіль,

А краплини, як хвилини,

і на серці біль.

А сонячні промені

на стежках лежать.

А хмари солом'яні

по небу біжать.

Все міняється, повертається,

починається знову.

Он краплина переливається,

зачепившись за гілку тернову.

Потім буде цвіт білий-білий,

потім буде від ягід чорно.

Тільки з того, де ми ходили,

тільки з того, як ми любили,

не повернеш тепер нічого.

 

***

А може, дерева — це птиці,

які ногами вросли в землю,

але ще пам'ятають часи,

коли вони на зиму відлітали у вирій,

отож під осінь

починають так розпачливо махати

крилами,

аж гублять все пір'я?

Тоді вони затихають,

щоб прокинутися весною

і знову з усіх сил

тягнутися вгору,

бо коли вже не можна

злетіти в небо,

то щоб бодай дорости до нього.