Ще не вмерла українська література?

Непольові студії українського літературного життя

 

Я хочу почати цей свій нарис з невеликої, майже ліричної, відступи. Недавно я був в Україні, на Сході країни, в великому місті з сильними інтелектуальними і науковими традиціями. Напевно кожен українець з діаспори, коли він виявляється на Батьківщині, хоче придбати книгу рідною мовою - для себе, для знайомих, чи української катедри в своєму університеті. Власне, я хотів і для себе, і для друзів і для катедри. Коли ж я опинився в магазині, то з полиць на мене дивилися Дашкови, Марініни, «нічні» і всякі інші дозори, марші Турецького.... Вся українська література помістилася на одній полиці. Тут мимовільно і виникло питання: «Ще не вмерла українська література?».

Задача проаналізувати сучасний стан українського літера­турного життя складна, і зробити це в одній статті практично неможливо. Автор і не претендує на повний огляд сучасної української літератури - прози, поезії і літературної критики. Вибір аналізованих сюжетів суб'єктивний і ймовірно цей текст слід було б назвати «Декілька роздумів про сучасну українську літературу». Отже почнемо....

Перше, чому ми приділимо увагу - це загальний стан сучасної української літератури. Розпад в 1991 році Радянського Союзу і поява на політичній карти Європи незалежної Української Держави стала несподіваною подією для українських інтелектуалів. Навіть українські національно орієнтовані диси­денти, письменники і літератори, якщо і припускали, що це мож­ливо, то не думали, що це відбудеться так швидко. Тому, україн­ським письменникам було непросто пристосуватися до нової ситуації. Нові умови почали визначати розвиток українського літературного життя в 1990-і роки. Націоналізація літературного простору стала однією з найважливіших задач українських письменників. Українська література стає літературою достовірно українській і національній.

Відрив від Росії, припинення російського диктату пішло на користь української літературі і активізувало українське літературне життя, додавши стимул дискусіям, якого в Україні не було, починаючи з радянських репресій 1930-х років. З другого боку, 1990-і роки були відмічені кризовими тенденціями в економіці, тиражі книг різко скоротилися, а книжковий ринок на початку 1990-х якщо не вмирає, то впадає в стан порівняний з комою. Це не було хворобою, а було одужанням і позбавленням від радянських мільйонних тиражів мало кому потрібної і майже не споживаної і нечитаної ідеологічно орієнтованої книжкової про­дукції. Тиражі книг скоротилися, і по числу активних читачів-інтелектуалів Україна порівнялася з іншими країнами Центральної Європи.

Література, як і інші сфери гуманітарного знання, почала розвиватися в умовах інтелектуального впливу з боку української діяспори. Українські діяспорні письменники відвідували Україну і до розпаду Радянського Союзу, а після відновлення незалежності деякі з них повернулися не тільки тиражами своїх книг, але і періодично стали жити в Україні. Так, наприклад, один з лідерів українського постмодернізму, відомий теоретик і учасник Нью-йоркської поетичної групи Богдан Бойчук, що живе періодично в Глен-Спей і в Києві, в Україні буває, мабуть, частіше, ніж інші його побратими по українському літературному цеху у вигнанні. Тенденція повернення не була тимчасовою, викликаною інтересом і захопленням українською зарубіжною літературою. Інтерес до неї серед українських інтелектуалів стійкий. Наприклад, зовсім недавно в Києві вийшла чергова антологія творів українських поетів постмодерністської орієнтації, які живуть в Європі, Північній Америці, Канаді і Бразилії. Така література має свого постійного читача.

Окрім діаспорної літератури в українське культурне життя повернулися і літературні традиції Розстріляного Відродження, еміграційного українського національно орієнтованого роман­тизму і західноукраїнської поезії 1920-х та 1930-х років. Іншими словами до України «поверну-лися» ті автори, імена яких в радянський період були синонімами політично лайливих визначень типу «буржуазний український націоналізм», «реакційна антимарксистська література» і т.п. Так до України на сторінках своїх книг повернувся ідейний лідер і натхненник поетичної школи пражан Євген Маланюк. Знайшли не тільки своїх читачів і шанувальників, але і дослідників і інші українські поети - Юрій Клен, Олена Теліга, Олег Ольжич. Цьому сприяла і Науково-дослідна фундація імені О. Ольжича, центр якої знаходиться в США. У Києві ж було організовано Видавництво імені О. Теліги.

Ще одна характерна риса сучасного українського життя полягає у тому, що літературний процес протікає на декількох рівнях одночасно. Це і різні літературні організації, письменницькі товариства і спілки, клуби літераторів. Це і літературні журнали, часописи і газети, як старі, успадковуванні від радянського періоду, так і принципово нові, котрі виниклі в 1990-і роки. У цій сфері в українській літературі склалася ситуація схожа на ту, в якій опинилися і історичні дослідження.

Старі інституції і прикріплені до них видання в очах значної частини українських інтелектуалів виявилися нерозривно пов'язаними із старим радянським режимом. Наприклад, якщо до початку 1990-х років Спілка письменників була єдиною і найвпливовішою організацією, то після 1991 року вона перестала бути і єдиною і найвпливовішою. Літературні дискусії перемісти­лися на універси-тетські катедри і в наукові літературознавчі видання, які починали розвиватися в кінці 1980-х років як опозиційно орієнтований самвидав чи виникли в 1990-і роки як вже легальні і незалежні літературні періодичні видання. У такій ситуація стара традиційна періодика не може відновити свій авторитет і продовжує існувати і розвиватися за інерцією. Старі літературні інституції залишаються офіціозними, але їх вплив рік від року скорочується і він незрівняний з тією роллю, яку в літературному житті грають нові об'єднання.

У 1990-і роки література на паперовому носії починає поступатися своїми позиціями виданням нового типу - Інтернет-виданням - в Україні почалася віртуалізація літературного життя і простору. Літературний процес перемістився в Інтернет, а Інтернет-форуми стають ареною для літературних дискусій, потіснивши на задній план традиційні товсті літературні журнали. Нові видання, такі як «ї. Незалежний культурологічний часопис», «Купало», «Крейда», виниклі в 1990-і роки, і створили свої Інтернет-ресурси раніше і швидше, ніж їх сучасники, що увійшли до сучасного літературного процесу із старого радянського. Тому, вони і направляють розвиток сучасного літературного життя, а ніколи радянські видання, які змогли вписатися в сучасний літературний ландшафт, залишаються на периферії. Така ситуація і формує круг споживачів літератури - молодь і інтелектуали до 40 років орієнтуються на нову інтелектуальну і літературну періодику, а старі видання здаються не дуже привабливими проявами пострадянської архаїки.

У 1990-і роки українська література пережила процес своєрідної регіонализації. Якщо в радянський період центром літературного життя Української РСР було місто Київ - столиця Української РСР, то в 1990-і роки українська література позбулася своєї столиці. Вона стала поліцентричною, регіональною літера­турою. Львів, який в радянський період пригнічувався і репресувався, став центром європейські орієнтованих націо­нально мислячих українських інтелектуалів. Свої літературні видання і центри виникли в Харкові, Полтаві і інших українських містах.

Література була і продовжує залишатися самою персонісоі-кованою сферою гуманітарного знання. Хід літературного процесу в сучасній Україні персоніфікований декількома іменами, яскравими фігурами письменників, які залишаються володарями дум або претендують на статус таких серед сучасних українських інтелектуалів. Серед них і старі письменники, які стали класиками ще української радянської літератури або мали статус провідних авторів діаспорної літератури, і ті, хто прийшов в літературу в кінці 1980-х або в 1990-і роки. Вибір фігур, яким автор нижче надасть увагу, суб'єктивний і не демонструє цілісного стану сучасної української літератури.

Борис Олійник увійшов до української літератури ще тоді, коли вона була радянською і залишився в ній, після того, як вона знову стала українською. У 1990-і роки він залишався одним з найбільших письменників, дозволяючи собі критичні зауваження на адресу політичного режиму Леоніда Кучми. Але його поезія, хоча і була національно орієнтованою, вона продовжувала залишатися традиційною, навіть - пострадянської. В порівнянні з іншими українськими поетами авторитет Олійника - це його своєрідна спадщина від радянського режиму. Така ситуація робить його творчість не такою привабливою для сучасного читача. При всьому статусі і офіційності, Олійник - периферія сучасного українського літературного процесу.

Богдан Бойчук в 1990-і роки спробував свої сили як прозаїк і мемуарист. У Києві в 2002 і 2003 роках виходили його прозаїчні книги, а в 2003 році побачили світло його спогади. Бойчук-фігура авторитетна серед українських письменників України і діаспори. Проза Бойчука продовжує традиції класичної і діаспорної української літератур. У прозі Бойчук предстає як психолог і спостерігач, який тонко описує психологічні переживання людини, укладеної в клітку самотності, укинутої в світ сучасного мегаполісу чи середньовічного східноєвропей-ського ландшафту. У своїх споминах Бойчук розвертає перед нами плеяду українських письменників і поетів другої половини XX століття, з якими він був особисто знайомий. Це перетворює його книгу на унікальне джерело, значення якого складно переоцінити.

Якщо до 1990 року, Бойчук був знайомий україн-ським інтелектуалам, то поява книг Аскольда Мельничука стала своєрідним літературним відкриттям. Мельничук - американський англомовний письменник українського походження. У 1996 році в Україні вийшов його роман «Що сказано», де він намагається засобами прози осмисли-ти свою ідентичність, знайти шляхи для її розвитку, знайти можливості для свого самовираження. Мельничук вельми вільно поводиться з історією, що робить його книги привабливими для читача і доступнішими для розуміння. З'єднання давньої історії, архаїчного міфу, подій національної боротьби і діяспорної дійсності додають його прозі неповторний стиль і привабливість.

Найгучнішими подіями в українській новітній літературі слідує визнати романи-скандали, романи-провокації. У 1996 році виходить роман української письменниці Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу». Українська і західна критика схильна позиціонувати роман як книгу, де авторка робить спробу бути вільною жінкою, вільною людиною у вільній країні. Роман став справжнім українським не бестселером, а лонгселером: до 2004 року він тільки українською мовою перевидавався сім разів. Книга була перекладена російською, польською, чеською і угорською мовами і стала своєрідною візитною карткою української сучасної літератури. У 2000 році в Львові виходить книга Василя Кожелянка «Дефіляда в Москві», яка могла стати потенційно скандальною в контексті розвитку україно-російських відносин. Кожелянко створює масштабну картину альтернативної історії, де в 1941 році Україна розгромила Радянський Союз і відновила свою незалежність. Книга Кожелянка - це не твір русофоба, в ній є немало неприємних моментів і для українців. Історія показана очима сатирика, здатного сміятися не тільки над східним сусідом, але і над самим собою.

Сучасна українська література неможлива і без української критики. Українська критика, подібно всьому літературному процесу, персоніфікована. Вона представ-лена декількома провідними дослідниками-філологами, які направляють вивчення, як сучасного літературного процесу, так і історії української літератури. Ці українські гуманітарники і інтелектуали, з одного боку, пов'язані із старою радянською традицією літературознав­ства, а, з іншою, інтегровані в сучасну систему українських студій, маючи розвинені і різносторонні контакти з філологами і істориками української діяспори. Ці зарубіжні українські дослід­ники в 1990-і роки стали частими гостями в Україні. Взаємний діялог між ними і українськими критиками почав направляти основні напрями розвитку літературно-критичної думки. Примітно і те, що українське літера-турознавство тендерно марковано: саме жінки-філологи стали авторами найцікавіших досліджень, тоді як філолги-чоловіки в цьому напрямі від них відстають.

Львівська дослідниця Тамара Гундорова перші свої кроки в науці зробила ще в 1980-і роки, а в 1990-і перетворилася на одну з найбільших спеціалісток історії українського модернізму. Перша велика її книга, присвячена цій тематиці, де вона дослідила проблеми історії раннього українського модернізму, вийшла в 1997 році. Заслуга Гундорової полягає в розхитуванні старих радянських ідеологічних схем і концепцій в історії літератури - і Іван Франко, і Володимир Винниченко, і інші українські письмен­ники які в радянський період прочитувалися або як прогресивні чи реакційні автори - предстають як українські модерністи, майстри літератури європейського рівня. У 2002 році в Києві, у видавництві «Критика», виходить друга монографія ГундороЕЮї, присвячена проблемам взаємозв'язку тендера і літератури на прикладі творчості Ольги Кобилянської. Цією книгою Гундорова підтвердила свою репутацію одного з найбільших фахівців, здатного на новаторський аналіз української класичної літературної спадщини.

Віра Агеєва, професор Києво-Могилянської Акаде-мії, також належить до числа відомих українських істориків літератури. У центрі однієї з її новітніх студій - проблеми тендерного, жіночого, виміру української модерної літератури. Вона не обмежується виключно творчістю письменників-жінок, але і надає увагу тому, як жіноча тема розвивалася в творах українських письменників-чоловіків. Книга «Жіночий простір» - фундаментальне дослід­ження, доведене до наших днів, що дозволяє прослі-дить розвиток жіночого тендерного компоненту в українському модернізмі від витоків до сучасності.

На жаль,  в кінці 1990-х років з життя пішла одна з найвпливовіших дослідниць української літератури - Соломія Павличко (1958 - 1999). Павличко була дочкою українського письменника і одного з лідерів національно орієнтованої опозиції в пізній радянський період Дмитра Павличка. Вона, почавши з наукового аналізу історії англійської літератури, займалася вивченням історії українського модернізму. У 1990-і роки вона, опубліку-вавши декілька досліджень, стала одною з найвпли­вовіших українських філологів. Остання незавершена її наукова розвідка була присвячена творчості Агатангела Кримського. Соломія Павличко була знаковою фігурою, її дослідження знайшли свого читача, а видавництво «Основи» стало називатися «Видавництво Соломії Павличко».

З критиків-чоловіків згадаємо двох діяспорних дослідників -Григорія (Джорджа) Грабовича і Мирослава Шкандрія і двох українських авторів - Ярослава Поліщука і Володимира Моренця. Грабович живе в США і він вірогідно є найбільшим літера­турознавцем української діаспори. У1990-і роки він неодноразово бував в Україні, а його твори були перевидані. Шкандрій, професор Манітобського Університету, відомий як перекладач і видавець творів Миколи Хвильового і дослідник історії україно-російських відносин в літературній перспективі. Спроба Шкандрія осмислити цю проблему в категоріях постколоніальних студій не позбавлена недоліків, але не слідує заперечувати її новаторський характер і дослідницький потенціал. У центрі уваги Я. Поліщука - міфологічна компонента в українському модернізмі, а Моренець відомий як дослідник історії українського і польського модернізму в порівняльній перспективі.

Завершуючи цей нарис ще декілька думок, які американці позначили б як Іазі, Ьиі по* Іеазї (останнє, але не найменше) - про зв'язок сучасної української літератури з українською політикою. Радянська українська література була однією з політизованих літератур, і як українські письменники в 1990-і роки ні старалися цю ангажованість подолати, зробити цього ним не вдалося. Зв'язок літератури з політикою зберігся. Я не хочу детально зупинятися на аналізі цієї теми, тому що вона заслуговує окремого вивчення. Я обмежуся тільки тим, що згадаю тільки один випадок з новітньої української літературної історії.

16 жовтня 2004 року дванадцять українських письменників (Юрій Андрухович, Олександр Бойченко, Андрій Бондар, Микола Рябчук, Юрій Винничук, Наталка Білоцерківець, Тарас Прохасько, Юрко Іздрик, Олександр Ірванець, Ірена Карпа, Іван Андрусяк,

Василь Кожелянко) обнародували свій відкритий лист «12 українських літераторів проти блатняка Януковича, за -культурного Ющенка. Відкритий лист дванадцяти», де закликали українців віддати свій голос за Віктора Ющенка. Лист, емоційно написаний, був пройнятий тривогою. Хвилювання українських письменників зрозумілі: вони боялися того, що перемога Януковича приведе до необоротних для країни негативних змін - від переслідування української мови до втрати державної незалежності. Українські письменники зробили свій вибір, вибравши В. Ющенка. Я не хочу коментувати цей вибір, щоб показатися упередженим, але він свідчить про те, що українські інтелектуали в усвідомленні самих себе як громадян просунулися набагато далі, ніж, наприклад, письменники в сусідній Росії. Політика і література виявилися нерозривно зв'язані і в незалежній Україні...

Пора ставити крапку і підвести підсумок цим уривчастим роздумам про літературний процес в сучасній Україні. Пора і відповісти на питання, яке я сам задав собі на початку статті. Ні, українська література не вмерла. Протягом 1990-х років вона динамічно розвивалася. її розвиток, рух і літературні пошуки і дискусії не припиняються і до цього дня. У цих роздумах я намагався показати основні тенденції українського літературного життя. Мій вибір сюжетів був суб'єктивним. Це означає, що українська література не обмежується тільки тими тенденціями, авторами і творами, яким я надав увагу. Ні. Вона набагато ширша за той діапазон літературних явищ, над якими роздумує автор. Це доводить лише те, що українська література є типовою середньоєвропейською літературою, яка динамічно розвив­ається. Вона - література з своїми традиціями і досягненнями, пошуками і новаціями, провокаціями і містифікаціями, які чекають своїх дослідників.

Заступник декана філологічного ф-ту Воронезького університету, дослідник українського літературного процесу.