Полювання на рябчиків

 

Куди підемо? Мені, новачку, кожен розпадок — відкриття, а Іван знає навкіл кожен становик і кожен ключ. Він думає. Він все добре обдумає, потім скаже. Мені ж — аби в тайгу, аби з Іваном та хутчій.

Всю відпустку вирішено провести в тайзі. Живуть же люди, і ми мусимо витримать. Щоб якось прискорити день виходу, почали готуватися заздалегідь. Нічого зайвого. Зброя, сіль, крупа, цукор, сірники, запасна пара білизни — ото майже і все.

Нарешті через кілька днів Іван вирішує остаточно:

— Подамося в Сандагоу, там мій приятель Цун Ві Сен щороку промишляє. І ми з ним. Роздивимося: чи є рябчик, чи білка вже облиняла. чи багато її. Як ні, то рушимо звідти на Іман, за кілька днів і дістанемось.

Ночі стали довгими і холоднуватими. Перед світом на камінні, на деревах і травах уже виступає іній. Високо в горах на півночі краю випав перший сніг. Вологі теплі вітри з океану змінилися холодними — з материка.

Але дні ще теплі, полудні — гарячі. На узбережжі золота¹ осінь. Уссурійська тайга саме раює, щедра на плоди, багата на барви.

Ще зеленіють над гомінкими ключами вільшина та біла верба. Не здається папороть-чистоуст, тільки на листях з'явилися коричневі підпалини. Потріскує переспіло руда розрив-трава.

Чим вище в сопки, тим барви гарячіші.

Без вітру тремтить, боїться роздягатись жовта осичина.

Серед зелених дубів сходять багряні багаття кленів і дикого винограду. З-поміж листя ховаються його сизо-чорні грона.

Жовтувато-зелений китайський лимонник обвив сріб лястий стовбур бархатного дерева і виставляє напоказ ніжно-пурпурові гірлянди плодів, що, хоч і дрібні, і терпкуваті на смак, та мисливці знають їм справжню ціну. Тайга, мов кольорова симфонія, в якій органічно переплелися дві. теми — мудрої печалі за животворним літом і надії на весняне відродження. Сухо і світло. Спи­нишся біля дерева, зачарований, і думаєш: чому краса оця стоїть тут, в глухій ущелині, далеко від людського ока?! Взяти б і перенести в місто, поставити на площі, і нехай люди милуються, нехай дивуються і усміхаються одне одному, як діти, щиро і відверто!..

Стоїть — не поведе листочком... Який садівник фор­мував цю крону? Ця асиметрія—художня. Багряно-золоте чудо, не обсипайся! Не пропадай!

А далі ще і ще, і не звикаєш, і не стає воно буденним. Серце віддаси навіки цим горам, урвищам і рікам, муд­рому супокою і шаленим вітроломам. Зараз тайга завалена листяним золотом і тишею. Такою тишею, що рябчика чути метрів за триста на протилежній сопці. Шарудить під ним сухе листя, наче то щонайменше ведмідь суне.

В Сандагоу навчив мене Іван полювати з манком на рябчика. Нехитра мелодія пісні самця, виявилось, не така вже й проста. Чи то вже Іванова інтерпретація була така мінлива, чи мені справді змалечку ведмідь на вухо наступив, а тільки діло не клеїлось. Переконавшись, що з мене учень ніякий, Іван кинув спересердя:

-  Ну, годі. Ходім у вербняки. Там почуєш, як вони свистять... Захочеш підстрелити, то засвистиш і заспіваєш!.. Точнісінько! І ми пішли до вербняка, що ховав у собі річку Сандагоу. Вода в Сандагоу була незвичайна на смак. Іван загадково посміхнувся:

—  Що, в ніс б'є? Точно, мінеральна — у верхів'ї з-під сопки нарзанне джерело нуртує. Треба сходити якось. О! Чуєш?—Іван прислухався.— О, знову, знову...

Тюї-тії-фюїть-фіть — почулось у зарослих попереду. Іьан витяг з нагрудної кишені манок і повторив те саме, у нього це вийшло не зовсім так, як у рябчика, але той відгукнувся, на цей раз уже ближче. Іван просвистів ще раз — і рябчик знову відповів, а за ним ще один обізвався. З кедрача по той бік річки.

Спробував і я — диво! — у мене теж вийшло! І навіть не гірше, аніж у Івана. Іван беззвучно засміявся, мовляв, я ж казав, що вийде, тільки треба почути, як він виводить. Раптом Іван змінився на виду. І тоді почулося близько: хур-р-р-р-рп. Потім ще раз: хур-р-р-п. І все.

І тиша.

Іван поволі підіймає стволи в напрямі поваленої бе­рези. А там! На срібло-сірому березовому стовбурі, що лежить упоперек джерела, походжає, розчепіривши кри­ла, рябчик.

Іван помалу підіймає стволи.

І я підіймаю.

Він зовсім близько.

Він не помічає нас.

Він люто і гордо позирає навкіл, чатуючи на супер­ника. На голівці здибився задерикуватий чубчик, сережки палилися кров'ю і стали ще червонішими. Чорна латочка на підборідді тремтить — *у горлі   перекочуються спазми

гніву.

Іван не стріляє , чогось жде. А я раптом бачу, що вже не один, а два рябчики бігають на кінчику моєї рушниці. Коли ж він, той, другий наспів?! О! Вже чубляться. Та однаковісінькі ж які! Тільки перший все-таки більший, чи бундючиться дужче.

Зіскочились. Вдарились. Висмикнули по першій пір'їні, розлетілись. І знову сходяться. Чисто наші сільські півні. Тільки що сірі та гребенів нема. І знов летить пір'я. Б'ються і не знають того, що зовсім поруч стоять не два дерева, як це їм, напевне, здалось, а дві живі істоти.

Розійдуться. Ходять-ходять, ніби не помічаючи один одного. А око ж весь час насторожі! Ніби випадково наближаються. Розпускають крила, тягнуть їх, скородять

мох на трухлявій березі.

Ми тримаємо їх на мушці. І обидва не стріляємо. У мене од хвилювання пересохло в горлі. Я прокашлююсь: кгм-кгм... Самців наче вітром здуває. Тільки хур-р-р...ур-роп-роп. І шелестить листя — побігли пішки, за літо нагуляли жиру, ледве літають. А ми з Іваном регочемо так, що луна іде видолинком, обтрушує березове золото. У Йвана аж сльози   на очах виступили,   аж   похилився він, обнявши тонкого кленка: Чого ж ти не стріляв? — А ти чого?

—  Ну, я ж чекаю, що ти стрелиш! Ах-х-ха-ха-ха, о-ой, о-ой, — аж стогне, хапаючись за боки, Іван.

—   Та жаль було, такі вже вони симпатичні, і бились добряче, правда?

—   Ти знаєш, отак і я попервах, було. Взагалі краше їх спостерігати, ніж полювати. А ти правильно свистів.

І ми знов захлинаємось реготом.

Нам весело, нам добре, у нас попереду місяць непро­лазної тайги, непередбачених зустрічей, пригод, удач і невдач.

—  А рябчиків ще буде й буде, ти не жалкуй. Тайга жаднюг не любить.

Я не жалкую. Я і його самого люблю, оцього здоро­ваня, за не жадібність, за щирість, за любов до тайги.

На другий тиждень нашого полювання нарешті подув вітер. Прудкий і пронизливий, за одну ніч він роздягнув дерева. Тільки ялина та кедр пишаються омолодженими шатами. Та ще дуба-нелиня вітер ніяк не йме. Буде він листям, як дзвінкою жерстю, джеркотіти аж до весни, а там відлига зробить своє діло: бруньки, як пуп'янки, набухнуть, піднатужаться і скинуть пожухле старе листя.

Вночі на річці накипають забережні, і воду для чаю я приношу уже з колючим льодовим склом.

Нарешті він подув, довгожданий вітер. Дерева хи­таються, поскрипують, шерхотять — шум осінній. Це добре, це погода мисливська: можна скрадати звіра, не боячись необережного руху,— не почує в тому шумі.

Під поривами вітру височенні кедри гудуть верховіттями, скидають шишки додолу. П'ятірко тоненьких беріз, що зважились зазимувати на скелі, одкриті усім віт­рам, як не надломляться.

Всю ніч ґвалтували Цун Ві Сенові лайки, боязко тулились до намету. Удегеєць незадоволено бурчав:

—  Тиф ході — кабан і коза далеко в гори ході.

З темноти з'явився шмат холодного визорілого неба, його затулила сутула постать удегейця. Він вистрілив раз і вдруге, заспокоїлись собаки.

І знов мигнуло небо в отворі намету. І довго не пропадало в моїх очах, наче притулилось до обличчя. Уде­геєць щось бубонів, укладаючись досипати. Ми розуміли його, для удегейця полювання — робота, від удачі за­лежить добробут сім'ї. Сезон почався непогано, навіть дуже непогано: щодня Цун — так скоротили ми його ім'я для зручності — приносив стільки білок, що потім оббіловував їх до півночі і був дуже радий, коли ми бралися допомагати. Поки що все йшло добре, незабаром похолоднішає, і до узбережжя Японського моря рушать кабани.

Ми запропонували мисливцю свої послуги: скажімо, нехай використовує нас як загонщиків. Нам — розвага, йому — користь. І от принесла бенеря цього тигра. Тепер же вся звірина розбіжиться. А насидженого місця кидати нікому не хотілося. Та й шкода. Уже ж і пастки на колонка по долині поставлено, їх не перенесеш.

Вранці, як і завжди, я пішов до річки по воду. Іван розпалював вогнище, а Цун лаштувався на полювання, а на березі я помітив кошачі сліди. Вони лежали на сирому піску. Великі — шапкою не накриєш. Я уявив «кошеня», що оце перед світом отут пройшло, і мені стало якось не по собі. Не те щоб страшно, а так чогось. Може, воно і зараз отут в кущах причаїлось?.. Казав же Іван: «Без ружжа і без мене кроку не ступи».

Потім приходимо до річки втрьох, і Цун, оглянувши сліди, спокійно зазначає: пройшла молода тигриця, ві­ком не більше трьох років.

...Удегейцеві — за сорок... Цун Ві Сен пам'ятає свій перший вихід в тайгу. Плентався він зі своїм дробовиком позаду батька. Коли приставав, батько зупинявся, давав перепочити і навчав:

—    Мисливця годують ноги, запам'ятай це.

Вдруге зупинялись:

—   Тайгу любитимеш — людей любитимеш, а вони —

тебе.

І це запам'ятав.

Через кілька зим шаман за те, що удеге погано його слухались, накликав на стійбище покару. Страшна хво­роба викосила більш як половину стійбища. Померла й

мати Цуна.

Потім літня повідь була така велика, що й старі не

25 пригадують на своїм віку, а взимку звірі з тайги кудись поділись — як згинули, удеге ледве не вимерли з голоду.

Минуло кілька літ — і одного разу з полювання не повернувся батько. Цун лишився один. Через півроку він привів у хату молоду жінку з племені. Стала його дружиною.

У Цун Ві Сена вилицювате обличчя. Тонкі прорізи очей роблять його весь час усміхненим. І може, саме тому не йде йому грізне ім'я. Цю лагідну людину мовою тазів звуть «Удавом, що піднімається в гори» — Цун Ві Сен. То примха матері. Вона зажадала, щоб син носив прадідове ім'я.

—   Ванца, Віца!— плеще Цун долонями по ічигах.— Моя думай: много ході нада, шибко много стріляй нада, тигриця далі ході.

«Ванца» киває.

— А скільки днів лишається до переходу свиней?

— Удегеєць замислюється ненадовго, а потім каже, що коли погода не зміниться, то слід чекати уже через тиждень.

...Сьогодні мені дозволяється розстріляти по рябчикам хоч і весь патронташ. Аби грому більше. Та лісові кури з долини піднялися по ключах вище. Тримаються в півсопки. Тепер вони частіше сидять на деревах, а не в кущах, і близько вже не підпускають.

Сім рябчиків висіло на поясі. Цього стане для всіх на вечерю і на сніданок. Та мабуть же, іще хтось принесе.

По обіді натрапив на сліди тигриці. Вели в Сандагоу. Хтозна, може, вчорашні, а може, свіжі. Страшнувато. Бо хлопці, хоч і стверджували, що в тайзі найстрашніший звір — сама людина і що од неї все тікає, не забули натякнути: з кожного правила є виняток. Наприклад, як­що звіра пораниш або стрінеш пораненого, чи наткнешся на нього, коли він жере, та ще в такому місці, звідки йому втекти ніяк, тоді він може й напасти. Тоді головне — не розгубись, а якомога спокійніше виціди в голову або під лопатку. Вони поповнили мої відомості ще отакими даними про царя джунглів: «...робить стрибки від два­надцяти до п'ятнадцяти метрів. Вагою бува до трьох центнерів. Ходить тигр нечутно, м'яко ступаючи пухкими подушками лап. Кольори його настільки зливаються з осіннім пейзажем, що часто і звір не відрізнить, не те що людина. Нападає ззаду. Якщо «промахнеться», то вдруге не кидається, а, підібгавши «від сорому» хвоста, зникає». Останнє мене чомусь заспокоювало, ніби саме так воно і мало статися. А взагалі, коли б не всі оці інструкції та рекомендації, я почував би себе в тайзі безперечно краще.

З карабіном воно ще можна, а от з дробовиком, як у мене, хоч і двостволка, і гравірована багато, все-таки діло непевне. Щоправда, мисливці переконували мене в тому, що з мого «лєпаша» метрів на десять картеччю можна будь-яку звірюгу звалити. Може й так, але це знову ж у тому випадку, коли звір не дострибне або ти перший його помітиш на такій відстані.

Уже недалеко. Ген за отією лисою сопкою і поворот на Сандагоу, а там через півгодини і наш табір.

Ось і те чудернацьке дерево. Висохле, вимите літніми субтропічними дощами, лежить дерево поперек джерела. Його стовбур разом із скоцюрбленим гіллям дуже нагадує скелет якоїсь доісторичної тварини. На сучках, мов клоччя шерсті, зависає зелений мох.

Цвенькає перед сном синиця. Уже не чути перестуку дятлів. Тіні сопок, що по ліву руку, лягли на сопки справа. Ті ще наполовину освітлені призахідним сонцем. А самого сонця вже не видно, воно лише на верхів'ях найвищих кедрів, тихим теплом обціловує їх на прощання.

Берези світяться зсередини рум'яним промінням.

Стій!.. Так може тріснути сушняк тільки під кимсь важким.

Аж холод у п'яти вступає.

Шерех... Чиїсь обережні скрадливі кроки. Кров мені бухає в скроні. Піт ллється по грудях. Серце — як не вискочить. Що там? На всяк випадок послаблюю в піхвах ножа. З-під чиєїсь ноги посунулось дрібне каміння на осипу. Ось вона — Уссурійська красуня! Як граціозно, як царствено пливе вона по становику! Господарка тайги, слід якої віками з побожністю цілували тубільці, щоб в них перейшли її спритність і сила, мудрість і відвага. У прогалинах між деревами в останніх сонячних відсвітах шкура її миготить світло-рудими плямами. Не та, замучена, смердюча, обледачіла кішка, що байдуже поглядає з клітки зоопарку на осточортілих міських зівак, а справжня, дика, така ж дика, як її пращури. За таку в Індії дають двох слонів з слоненям. Це ще й мало за таку красуню! Але піди спіймай, обміняй її!

За кілька кроків попереду лежить — я тепер помічаю його — свіжий кістяк. А ще раніше натрапляю на залишіси козлиного паха... Ось і місце, де сердега впав під могутнім ударом. Навколо вигарцювано, валяються скривавлені шмаття шкіри. Хребет покрушено, як трісочку. Мурахи пробігають у мене по спині.

В лощині вже стемніло зовсім.

Десь угорі подуви вітру — верхів'я глухо гудуть.

Джунглі засинають...

Джунглі прокидаються.

Джунглі виходять на полювання.

Саме пора хижаків, найнебезпечніший у тайзі час.

Два постріли вряд з боку табору. Непокояться.

Відповідаю одним: все гаразд. Незабаром чую смачний димок. Між деревами замигтіло багаття. Собаки люто кидаються в мій бік, та, враз пізнавши, замовкають. Обнюхують рябчиків і збуджено пирхають.