Олександр Лозиков

Певен я, що ні в чому не певен

 

Початок дивіться „Далекосхідна хвиля” № 2

 

До столу ми посідали о другій годині, я прийшов за двадцять хвилин раніше, а Лобода з Антоніною потрапили під добрячу таки зливу. Хмари з гнилого кута, себто з Півночі, тривають над Хабаровськом подовгу. Антоніна була незадоволена подорожжю з Південного мікрорайону, хатка Лободи стояла на відстані десяти хвилин повільного ходу. В дощ я почуваю себе хлопчиськом, якому життя не встигло ще відірвати крильця. Весь я наче біла хмарина в небі, легка, ледь не прозора. Але перед зливою, коли атмосферний тиск падає, я можу впасти в безпам’ятство, до того мені буває млосно, що в дитинстві мене виносили з трамваїв, кладучи обіч на траву. Дорослим я чіплявся за гілки дерева, щоб не впасти, і так стояв, поки небо не відкривало свої сита, щоб окропити мене рясним прохолодним дощем.

Сидячі за столом, Несторович радіє за свою огірки, кабачки та гарбузи:

— З якою насолодою рослини п’ють небесну наливку, ото ж треба випити й нам, — всміхаючись, говорить він.

Лобода у відповідь мовчить, вона вперше потрапила до нашого загалу, авжеж, вона не Антоніна, котра запаленіла в словесних бійках з дачним народом.

— Почнемо з моєї домашньої, — стверджується вона, відкупорюючи пляшку, на котрій стоїть напис: „Смородинова”. — Це вино минулого літа, давайте покуштуємо, чиє смачніше, моє, чи у Несторовича. 

— Моє з екологічно чистого острову, — мовив Несторович, — а твоє, Антоніна, з Чирків, кажуть там недалечко атомне сміття заховали.

Думав буде образа — ні, Антоніна відпускає в лоба Несторовичу двійку щигликів, він ловить її руку, торкнувши ліктем пляшку з вином. Біла скатертина червоніє від сорому.

— Гратися за столом заборонено діточкам, а дорослі за столом грають, впадаючи в дитинство, — жартує Ірина Лобода. — Я думаю, Олександре, ми тутечки зайві...

Вона ще не звикла до поведінки Несторовича, за столом, на пароплаві, навіть по дорозі на пароплав. Він як шкідливе котенятко, не може без гри.

Тепер вже я відпускаю Лободі щиглика по кінчику її вродливого носика.

— Як казав Ібрагим Огли в романі Шишкова „Угрюм-ріка”, „В чуже ліжко не лізь нишком”. У кожної людини свої забобони. Треба однак визнати, що аромат у „Смородинової” відмінний. Я з задоволенням покуштую.

Вино терпке, трохи кислувате, я б з більшим задоволенням випив чарку горілки. Але знаю, що зараз Несторович почне кепську вати з вина Антоніни.

— А теперечки давайте покуштуємо „Василька”, — наполягає він, — теж смородинове, але острівне...

Дегустатор я ніякий, але вино Антоніни мені сподобалося більше, аніж вино Несторовича. Він і сам думав саме так, але признати свою поразку учасник Великої Вітчизняної не міг.

— Антоніна навмисне перекинула свою пляшку, аромат її вина не дає відчути весь смак мого „Василька”. Хіба не так, Олександре?

— Думаю саме так: вино Антоніни це збрижений сік смородини, а вино Несторовича з чималою дещицею горілки розраховано на добрячих пияк, щоб хильнули й одуріли від питва. Чи це не так, Василю Несторовичу.

Він сплеснув руками:

— Що за життя настало, кожен свою думку має, та ще й наполягає, що думає саме так.

 

Сидячі край ліжка Несторович лічить на пальцях своїх друзів, живих та мертвих. На мертвих не вистачає пальців, живі, окрема, Опанаса Омельченка, існують поза його свідомістю. Вони животіють наче в дрімотному сні, сновигають тільки чагарниками минулого.

— Не стій на протязі, — майже кричить він Ірині Лободі, й підсовує дзиґлика поближче до себе, подалі від відчиненого вікна.

— А чого це він кричить? — Ірина навіть в питанні ігнорує Несторовича, бо звертається до мене. — Я що йому, дружина, чи дочка? Мені не дуже приємно знаходитися в вашому гурті. Отож я краще піду...

— Тоді вже підемо разом, ніхто нам не може заборонити робити те, що ми не хочемо робити. Хто це сказав, чи не герой Апдайка? — питаю я Василя Несторовича.

Він мовчить, пильно вдивляючись в обличчя Антоніни, котра, підтримуючи нас, теж збирається покинути погордливого господаря.

 

Віра Лознякова зловживала усмішкою, виявляючи не дуже приємні зору зуби. Може й знала, що усмішка її не красить, або думала, що її усмішка — взірець вроди. А може намагалася облишити мене апетиту, бо зроблене Несторовичем рагу з овочів було й справді смачним.

Врешті вона вийшла з пропозицією почитати вірші, бо виявилося що вона їх складує з дитинства, що десь піввіку назад її вірша було надруковано в газеті „Піонерська зірка”. Але читала вона нам сучасні свої вірші про кохання.

Він велет був. Він ніс мене до ліжка.

Навколо все гойдалося. По стелі

Розбіглися розколинки веселі.

Та я була бунтарка, а не мишка.

Несторовича біс за язика смикав. Він не любить коли хтось з його співрозмовників говорить довше, чим він сам.

— Сашко, — кричить він, — візьми в шухляді мій гаманець, достань скільки треба карбованців, щоб надрукувати збірку поезій талановитої жінки.

— І не соромно тобі, Несторовичу, — докірливо говорить Познякова. — Чи не від хробаків в заду оця твоя нетерплячка?

Ми з Несторовичем мовчимо, дивлячись одне на одного. Я не розумію, якого біса він хизує над жінкою. Мені сподобався її велет, палким подихом пристрасті руйнуючій стелю. Я кажу:

— Помовчав би ти, чоловіче. Невже тебе не цікавить, як кохають жінок велети?

— А хіба ще не кінець? — жартує господар.

— Як бачите, до кінця діло ще не дійшло. Треба спочатку донести жінку до ліжка. Вона хоча й вибрикує у велета на руках, як кобилиця, але, таким чином, тільки розпаляє  коханця.

— В такому разі пробачте... мовчу, — зображаючи на лиці почуття провини, зітхає Несторович. 

Віра читає далі:

Я думала, він ліжко розтрощить,

А він трощіть колінами долівку.

Я до гумозних ласощів не звикла,

А він мене милує, аж пищіть.

Долоні, губи, пальці діє все,

Я думаю, чи не вросло в долівку

Те, що дала природа чоловіку,

Чи він його до мене донесе?

Кричу в нестями: дай твого кінця,

А велет скиглить, як маля в колисці.

Отак любов скінчилася оця:

Чи дурка я, чи велет помилився,

Бо жінкою він мабуть народився,

З тулубом ще й якого молодця.

 

— Таке з тобою й справді було? — питає після деякої паузи Несторович.

— Якби не було, не написала б...

 

Після недовгого мовчання Лознякова почала скаржитися на долю: боліє дочка, занепав духом чоловік, на дачі вишню їдять бурундуки, соняшники — шпаки, картоплю — личинки хруща.

— Од вже горенько! — хизуючи, схопився за голову Несторович, — треба тобі дати телефони друзів з медичної академії. Там тобі порадять що робити з дочкою та з чоловіком, а як збавитися нахлібницька на дачу вам порадить Олександр, або його друг академік Кисельов. В цих справах вони фахівці кращі за мене.

— Може й потурбую коли ваших академіків, — занадто вже важко зітхнула Лознякова, розуміючі, що академіки не мають часу займатися її проблемами. — Здоров’ям не жартують. Але, доба така, ми втрачаємо надію. Скільки раз я вгамовувала чоловіка порадою забути про все, що було „до”, зібрати в тому „до” все, що було дурного, але він там нічого дурного не бачив. Отак ї закінчить своє життя з нудьги.

Несторович встав і рушив було до телефону але я зупинив його:

— Цій жінці по—маяковському літ до ста рости, не старіючі, а що до її чоловіка, в таку спеку навіть молодики хекають. А тут ще надмірна психологічна вага. Чоловік конає, коли дружина спідницею перед ним не метляє. Вам, господиня, Лознякова доброго б коханця, а ще краще — двох. Тоді очі заблищать, чоловіка на руках таскати будете, тоді вже він й забуде все, що було „до”. А з вашим сучасним настроєм, мені самому захотілося зашморг на нию...

— Так де ж їх взяти, добрих коханців? На дурничку випити та поїсти — тільки оком поведи, а почнеш метляти спідницею, тільки того коханця й бачили.

— А як же поезії, — всміхнувся Несторович. — Заповзялася збудити коханця, читай йому поези Олександра, якщо сама про секс писати не здібна.

— Перше треба добути досвіду. А в мене він звідки? Чоловік тільки й вмів діточок робити, два роки до кума бігала, поки кума вчителювала в школі... А кум теж все робив з острахом, біля вікна, щоб дорогу бачити... тудено—сюдено й гонить швидше за двері, бо дружина може з’явитися.

Оце „тудено—сюдено” нагадало мені вечірні читання в домі батьків. Років отак п’ятдесят назад. А що ж ми читали тоді з сестричкою Раєю, чи не „Павлинку”! Янка Купали?

— Несторовичу, підкажіть, будь ласка, звідки оце „тудено—сюдено”.

Він чеше потилицю, встає, й дивиться на мене зверху, як шуліка на зайця. Чи намагається пригадати, чи підозрює що я маю намір утнути йому якусь штуку. Але Несторович — хохол, його на полові не зловиш.

— А коханенькі-рідненькі звідки, знаєш?

— З „Павлинки” Янка Купали, приказка, якщо мені не зраджує пам’ять, хуторянина Степана  Криниць кого.

— А „тудено-сюдено” — приказка Агати, дружини його свояка Пусторевича.

— Скільки ж років минуло, Несторовичу, з тої доби, коли ти читав комедію Янка Купали?

— Думаю, Олександре, сімдесят п’ять.

— Сімдесят п’ять... і не забув героїв, я б сказав, не дуже видатного твору!

— На той час це був навіть дуже видатний твір. Кожна родина мала в себе книжки Янка Купали, українською мовою. Це зараз ми нічого не маємо. Спитай студента—медика, а ще краще — педика, хто такий Янка Купала, думаєш скажуть?

Я не відразу знайшов що сказати.

— Дехто скаже. Назве Тараса Шевченка, Івана Франка, навіть „Повію” Панаса Мирного назвала мені одна русява студенточка, ніхто не назвав тільки Ольги Кобилянської, Марко Вовчка, і що особливо дивно — Нечуя Левицького...

— Нічого дивного, — всміхнулася Лознякова, —  в Росії вже давно українських письменників не вивчають. Галопом по європам — російських, а ви хотіли — Кобилянську.

Ми ще довго сиділи, сперечалися, чи вивчають в Україні російську класику. Несторович був певен — вивчають, Лознякова — ні, я ж мав думку, що як в Росії так і в Україні чимало є людей, котрі не тільки знають, але й читали твори класиків обох країн. Не читають тільки сучасних авторів, бо українських, особливо на мові, в Росії не знайдеш днем з вогнем. А що до України, там книжкові магазини вщерть забиті російськомовними авторами. І майже немає книжок на мові...

Лознякова кричала: „Такого не може бути, щоб в Україні не було книжок на мові, там... так там...

В мене не було бажання сперечатися. Мовчав і Несторович. Що ми знали про становище в Україні, в брехню російських ЗМІ вірила хіба що Лознякова. Василь Несторович хоча й отримував листи від сестри з Поділля, її скиглення списував на бажання одержувати від нього як можна більше грошей.

Мені подобається життєва позиція Василя Несторовича.

Не вставай навколішки, не молися Богу,

Бо не божі люди, злидні та раби.

Бог частує гідних, Бог частує гордих,

Бог —  він сам людина гідної доби.

 

А гідною доба може бути тільки тоді, колі людина встане в повний ріст, й простягши руки сонцю, скаже: „Спасибі тобі, друже, за теплий день й за ті добрі квіти, що квітнуть зранку на цвинтарях похоронених людством богів”.

 

Склалися роки в життя неосяжне

 

У дрібних дощах, холодних ранкових росах  — літо не літо, осінь не осінь,  — нудив свою довгу сумну пісню пам’ятний мені серпень 1985 року. Іноді на Амур, на Хабаровськ, на села, розташовані на узбережжі Амуру, накидалися зливи, затоплювали городи, підвалини домів, по Амурському бульвару Хабаровська йшла висока бурхлива вода, вона несла в Амур сміття, дошки, стільці, дзиґлики, жіноче взуття, чоловічі капелюхи, а хмари посувалися й посувалися невідомо звідки, важки, чорні, приколоті до неба гнівливими гіллястими блискавками. На той час я був власним кореспондентом крайової газети „Тихоокеанська зірка”, в книжковому видавництві готовилася до друку книжка моїх поезій „Срібні трави”, редактором котрої був мій товариш ще по Комсомольську, Микола Кабушкин. Він мав невеличкий клаптик землі на дев’ятих створах Уссурійської протоки, взимку ми завезли туди дещо із будівельних матеріалів.

В таку негоду ризикнули ми з Миколою поїхати на дев’яти створи, де на узбережжі затоки почав він будувати собі невеличкий дачний будиночок, дещо схоже з хатиною Баби Яги. Несхожість тільки в тому, що

хатка Яги стояла на курячих ніжках, а Кабушкин будував свою на бетонних палях, так що влітку при палючому сонці та низькій воді, під хаткою можна буде насолодитися прохолодою.

 

Ми довго йшли узбережжям невеличкої затоки, лякаючи гайворонів, та спочиваючої попід берегом озер жаб’ячої молоді. Ми пам’ятали, що поети покликані щиро ділитися з народом своїм сприянням світової (життєвої) красоти. Не забуваючи, що від самої людини залежить яким бути терену, на котрому розташовано його житло. Добрим чи злим, багатим чи злиднем, залежним, чи вільним. Коли зозуля кує нам довгі роки життя, Микола Кабушкин читає наголос вірша:

 

Ящірка

 

Сяйнула оком, шмигнув між камінням,

Як по жаровні, по жовтім піску.

Хвилі піскові віків поколінням

Точать каміння в пилюку пухку.

 

Що то за пошук в пісках неозорих?

Крадучись у світанкову добу,

Слизнути роси, побачити гори,

В’юнких пташок, або мушлі юрбу.

 

Склалися роки в життя неосяжне,

Як ланцюжок, від ковтка до ковтка.

Наше майбутнє, чи хтось ото скаже,

Доля його солодка чи гірка?

 

Мить — це життя, але думка осягне

Світом бездонним поняття того,

Чи золотої вершини ми прагнемо,

Чи над безоднею ми стоїмо.

 

Ящірка вісниця, лупає віками,

Слухає вертка цариця пісків,

Як по барханах над вмерлими ріками

Тихо лунає їх зоряний спів.

 

І, наче забувши далі, починає читати зовсім незнайомого мені вірша.

 

Чулою чую душею сум’яття природи.

Витекло світло. Скінчилася радість всесвітня.

Суне пітьма. Закипає безмежність свободи.

Ніч — наше мито.

 

Скелі палають. Просторінь кипить неохватна.

Сили небесні позвуть нас на дії великі.

Там, обкрай неба, де сонце стоїть, як загата —

Ніч вогнелика. 

 

Берези стоять по коліна у воді, легенькі хвилі злизують сліди, що крокують за нами золотими пісками узбережжя. Осторонь жевріють головешки забутого дачниками багаття. Не зробили ми й десяти кроків, як вони зустрілися — вогонь та вода. Вода стала парою, а вогонь зник під важко дихаючим водяним простором.

— Назад підемо по паси у воді,  — каже Микола,    а нам треба поставити опертя, пришити дошки, щоб не знесла течія. Та ще й зібрати огірки з помідорами.

Чорні гайворони походжають по пісочку, не звертаючи на нас уваги, ніхто не може заборонити їм зневажати нас. Ми човгаємо гумовими чобітьми по затопленій стежці, а гайворони ходять городами, пишаються собою, погордливо стоячі на жовтих гарбузах, як на п’єдесталі. Кавуни, якщо в кого й були, їх скуштували вночі місцеві рибалки, зеленими човниками плавають в воді їх невеличкі половинки.

За присадибною ділянкою Миколи  — маєток письменника—фронтовика Володимира Івановича Кліпеля. Убога халупа, на даху жовті гарбузи. Володимир Іванович з торбинкою огірків поспішає на черговий річний пароплавчик.

 — Ви тутечки не засиджуйтесь,  — повчає він,  — запізнитесь на останній рейс, будете ночувати у воді, бо мій дах упаде під вагою двох великих поетів.

 — На ньому й покеруємо у Хабаровськ,  — сміється Микола,  — а гарбузи візьмемо за рятункові паси.

Володимир Іванович останнім часом пише філософські мініатюри. Читаю я їх з превеликою насолодою.

В своїх творах Володимир Іванович одразу лірик і політик.

***

„23 квітня побачив куртину яскравих лимонно—жовтих квітів. Не застили їм сонця чагарники  маньчжурської  ліщини, не мішали скелі снігу в балках і затінених місцях. Це наш сонцеликий пролісок — адоніс. Звуть його й горицвітом. Як і межи других рослин цього сімейства, адонісі бувають отруйними. Тільки що говорити, коли серце радіє дивлячись на це чарівне утворення природи, котре першим квітне посеред голого лісу на промороженій землі, в добу, коли щоніч приходять на землю заморозки. Межі рослин, як і межи людей, є невибагливі і мужні, що заслуговують нашого шанування.

***

Оголосили підвищування цін на продовольчі та промислові товари одразу на сто а то й на двісті відсотків. Є країні, де підвищення цін на п’ять відсотків виводить людей на вулиці, вони бастують, бурхливо виражають протест, а ми все сприйняли наче незначну подію, якби так і треба, якби на це ми всі давно чекали. Нещодавно показали по телевізору опитування мешканців, як сказалася на їх житті серпнева криза. „А ніяк, — відповіла жінка. — Ми й до кризи не мали що купувати!” Чи є ще де такий народ, терплячій, поступливий? Нас всі, кому хочеться, винять за рабську психологію, дурість, ледачість, пияцтво, розхитаність. Проживотіли б вони під такими державцями, заспівали б інакше.

 

З величенною торбою на спиняці, з цеберкою в руці, обмірковував проблеми суспільства, крокуючі по коліна в воді на річний трамвайчик, ветеран Вітчизняної війни, добрий, чесний чоловік і письменник, восьмидесятирічний Володимир Іванович Кліпель. Багато книжок написав він за своє життя. Чимало намалював офортів, вирізав з коріння засохлих дерев лісових тварин та фантастичних героїв надрукованих і ще не написаних книжок. Якби я взявся йому допомогти — ні, не дозволив би. Дачу його, як і дачу Кабушкіна,  на дев’ятих створах давно спалили, тепер йому дев’яносто, майже сліпий він й досі записує свої „Дозвільні спостереження” (під такою назвою виходять його останні книжки), а недавно через поета, Ларису Винокурову, подарував мені ведмедя, сидячого в позі Лотоса. Трохи незграбно зроблений, ведмідь зворушує моє серце, я держу його, дерев’яного, в своїх долонях і думаю про незламні характери героїв Вітчизняної війни. Вони будуть стояти до останнього вдиху, кожен зі своїм озброєнням: з кульковою ручкою чи зі скальпелем, оставляючи нам чудові взірці свого незламного духу.

 

В серпневу повідь дахи дачних будинків на островах гомонять на пронизливі жіночі голоси, наче хтось без упину роздає ляпаси на всі боки, то бешкетують хвилі на вологих фанерах та дзвінких дошках. Дощ, як потяг, має недовгі зупинки й довгі перегони, але що дачнику дощ, коли треба рятувати не тільки овочі, але й всіляке майно, особливо те, що вміє пливти.   

Амур прийняв на свої узбережжя чимало українського народу. Вода в цій річці ще не отруєна людською ненавистю. Тутечки легше дихати. Легше аніж колись в Україні. Я чимало думав  — чому? Чому мені так важко жилося в Україні?  З якого бісу сварилися сусіди, писали доноси куди не слід, аби тільки зневолити й без того зневолених людей. Батьки моєї першої коханки зненавиділи мене за те, що я був сином покаліченого у забої, не освіченого батька. Але й батько коханки робив у забої. Вони були п’ятидесятниками. Божі люди, а якою ненавистю палали очі жінки, в кімнаті котрої на стіні в золоченій рамі висіло біблейське зречення: „І невже ти думаєш, о людина, що уникнеш божої кари!” Божою карою було боягузтво людей. Я не боявся загинути в шахті, боявся, що зненавиджу сусіда і вб’ю його за свою любов до нього. Коли велет Кочетов вдарив мого батька, я, флотський старшина, вискочив з дому, то отой велетень дав чосу, а потім заховався у вугільний ящик, доставати звідки я його не став, бо дуже було смішно. Смішно й огидно. Бити слабкого й старого  — одна справа, а протиставити свою волю рівному  — кишка тонка.

Тяжко мені дихалося в рідній моїй Донеччині, після повернення з Тихоокеанського флоту. Якби мене не забрили в 1958 році, як би не навезли на край світу, можливо я б давно загинув у вугільному забої, як деякі мої друзі. А вдихнувши океанський простір, почувши від земляків про те як їм жилося—моглося на рідній землі, я зрозумів, що з моєю впертістю та свободолюбством жити поміж комуністів та сектантів мені буде дуже скрутно. Чимало сектантів приходили по мою душу, коли я попав в лікарню. Про що вони втокмачували мені? Що бог мене покарає рукою диявола. А дияволами були сектанти з кам’яними за сивим волоссям лицями. Я й досі іноді бачу вві сні дідуся з погрозливими очима в чагарниках рудої бороди. Чим він мене стращав? Спочатку повчав як треба жити: „Не пиячити, не смоктати, не кохати...” Я без його повчання не пиячив, не смоктав... а що до кохання, так отой дідок голубом злітав з неба до ліжка молодих та гарних. Я так йому й сказав: „Ти, дідуган, великий грішник, я на тлі твого життя — святий, а щоб диявол не спокусився на моє життя, я не піду твоїм шляхом. Краще бути з дияволом, чим, отаким, як ти — з богом. Отоді й майнуло на мене льодяним холодом від очей пресвітера. Його загрози мене не злякали, на той час я багато чого побачив в своєму житті, але я знав, що діді гун молиться не богові, а карбованцям, котрі мав від кожної обманутої людини. А кошти ті були чималими.

Прямо з лікарні, шкандибаючи з палицею в руці, дійшов я до залізничної касі, купив квиток на потяг, і в котрий вже раз майже тиждень плакав під мирний перестук вагонів далекосхідного потягу. Я ще гаявся, куди їхати, на Сахалін чи зупинитися в Радянський гавані? І там і там в мене були знайомі, мене кликали в листах жінки, кормили обіцянками друзі, але далі Комсомольська—на—Амуре мене не пустили. Потрібні були папірці від КДБ, а зустрічатися з робітниками цієї держави в державі мені дуже на той час не хотілося. Отож я залишився в Комсомольську—на—Амурі. 

Що за місто таке чарівне,

Чи відпустить до неньки мене,

Чи прив’яже до синіх лісів,

Звідки линуть музики та спів?

Пішов на пошук роботи, робітники потрібні, але спочатку треба найти житло, прописатися в ньому, стати громадянином славетного міста. Махало життя наді мною прозорими крилами, чимало жінок за невеличку плату обіцяли мені теплий закуточок, але в первую ж ніч лізли до мого (свого?) ліжка, зводячи з глузду палкими поцілунками, домагалися слова, що вже завтра підемо регіструвати шлюб, і був гріх, був... зі ніч кохання погодився на все, а ранком, наче біс, спасаючи мене, прикинувся її чоловіком, — прийшов з торбою подарунків, і довелося мені назватися рідним братом невтомної в коханні красуні. „Не знаю, чи повірив пройдисвіт, що я брат, а не коханець, але розійшлися ми з миром. Мене покликали на жовтневі свята, на той час я вже мав роботу, житло, та на увазі — жінку, яка мені дуже сподобалася, Тамару Полякову з дочкою Світланою. Прийшов я до своєї „званої” сестри, у Надії з Миколою ціла юрба гостей, усі напідпитку, після жовтневої демонстрації та мітингу. Почала до мене прискіпатися маленька та гарненька нанаєчка, дуже, казала, нам пощастить в житті. Як заспівала пісню на мові нані, дивну пісню дивним голосом, та ще під тихий рокіт бубна. Саме тоді вперше в місті Юнацтва я читав свої вірші6

Не стій осторонь, ти вогонь,

Я змерз, мені треба погрітися.

Долоньку клади на долонь, 

На віру мою обіприся.

Нас танець уносить, як вир,

Ти чуєш як стогне безодня,

Чи дасть нам щасливе сьогодні,

На завтра притулок і мир?

Пам’ятаю, що вірш цей був довгим, але зошити з віршами тої доби згинули не знаю де, в смітниках чи в полум’ї ревнощів моєї дружини Тамари. А приведені дві строфи запам’яталися тільки тому, що були вони пророчими, не нанаєчка бачила мене своїм коханцем, а Надія Колодяжна, дуже їй хотілося повалятися зі мною в ліжку вдруге. Й повалялися, був такий гріх — сестричка з братиком. І з нанаєчкою було, тільки років отак через п’ятнадцять після жовтневого свята.

        

У Колодяжних я бував кожну неділю, її чоловік, Микола, теж писав вірші, правда російською мовою, бо народився в Комсомольську в родині комсомольців—добровольців, які прибули на будівництво в 1936 році. Віршів Миколи я не пам’ятаю, щось там було про революцію, про Буденного, про комуністичне завтра.

По неділям ми спілкувалися з Миколою, читали нові вірші, робили всілякі зауваження молоді, але подумки зверталися уяви: чи озветься в серці сучасної людини гуркіт кавалерії Буденного на майдані Кірова у Комсомольську—на—Амурі. Я питав Миколу, що ота кавалерія зможе привнести в наше життя, окрім крові та клопоту  — де б сховатися від свисту шабель, від людей, звиклих рубати голови, наче соняшники, на сплюндрованих ланах Батьківщини. По вівторкам ми зустрічалися в кімнаті нанаєчки з дружиною Миколи, вона усолоджувала себе моєю невтомною жагою до її тіла, а мені було лячно, дізнається Микола, докладе куди треба про мою антиреволюційну свідомість. Але Колодяжний був певен, що я рідний брат Надії. Ми й справді мали деяку схожість: русяві, кучеряві, світлоокі.

Моя дружина Тамара мала собачий нюх. З перших днів шлюбу вона вживала такі сцени ревнощів, що, впертий хохол, я зраджував їй не тільки з Наталкою.

 

Метеозведення на серпень  — дощі зі зливами, мовчазні, наче їм відтяли язика, прохолодні ночі, похмурі ледачі світанки. Коли з неба сипав град, земля ходила ходором, потім довго не могла збавитися льоду, особливо в кущах смородини та бузку, або в затишку поза хатами та тинами.

В стані невпинного руху серпневі мусонні дощі переходять у вересневі, й тривають деякий час, підіймаючи воду в Амурі на шість а то й більше метрів. Зруйновані вщент будівлі, розчавлені водою городи не доводять до розплачу господарів та господарок. Що встигали те збирали, а що зоставалося  — візьми собі, боже, що мені негоже! Після серпневої повені люди встигали посіяти й зібрати редиску, але вереснева затяжна ставила хрест на сподіваннях землеробів, виростити до заморозків хочу б пучечок якоїсь там  зелени. 

 

Мета Асламова, як редактора, вискубти зайве на його погляд пір’ячко зі крил птаха, щоб стало воно прозорим, але літати з такими крилами неможливо, бо то вже будуть музейні взірці, а не поезії. Такого висновку я прийшов, читаючі книжку поезій Миколи Кабушкина „Вікові верхів’я”, видану Хабаровським книжковим видавництвом 1985 року. Рецензентом збірки був видатний російський поет Єгор Ісаїв. Не буду сперечатися, з Михайлом Феофановичем, не всі вірші й мені сподобалися в книжці Кабушкіна, також і в книжках самого Асламова. Кожен читач ловить у поета своє бачення світу, свою пісню. А якщо щось не торкає серця, це ще не значить, що поет не досяг цілі. У кожного поета свій читач, а редактору, котрий має слух тільки на свої вірші, за редагування краще не братися. За зразок візьмемо вірш Кабушкіна „Північна квітка”. Приводжу його повністю.

 

То сонечко гріє, то вітер січе,

То стужа, то мжичка туману.

Під небо північне підставив плече

Підлісок близь хвиль океану.

 

Чи є в кого доля сувора така.

Він квітне під зблисками льоду.

Над льодом стає океан сторчака, —

Підлісок кепкує негоду. 

 

Над мрякою півночі зблиски зірок,

Снігами срібляними сяє

Безмежність, цю землю шанує сам бог,

Під серцем її зігріває. 

 

Щоб саме отут, де струмочок води

Під панциром льоду родився,

Скрізь стужу пекельну, каміння й льоди

Підлисок—квіточок пробився.

 

Чи морок посуне, чи сонце зійде —

Проб’ється скрізь мрячку туману,

Під небом північнім підлісок знайде

Мандрівник, що йшов з океану.

 

За межами сну, обкрай смуги буття

Підлісок натхненно палає,

Небесним зіркам від земного життя

Нестямне тепло надсилає. 

 

 Редактор Михайло Асламов смачно, олівцем викреслив саме другу та п’яту строфи вірша. За яким бісом — не берусь гадати, але вірш від такого редагування втратив багато, а запозичив дулю, та й ту без масла. Я просліджував творчі знахідки Кабушкіна з 1965 року. Сказати що він був справжній хохол — нічого не сказати. Дід Миколи, Йван Кабушко, став Йваном Кабушкиним ще в Першу Світову війну, коли тугий на обидва вуха писар замість „ко” вписав йому „кін”. Він пам’ятає тільки свою бабучю, гречанка за походженням, Олімпію, вона ще носила прізвище Кабушко. А вже дочка її, а також онуки стали Кабушкиними. Одного разу Миколі з міста Чернігова, де народилася його мати, надіслали пакет, в якому лежав коржик з надписом „Кабушка”. Він й досі береже засушеним цей взірець своєї зв’язки з Україною. Раніш я думав, що його прізвище пішло від слова кабиця, російською — очаг. Першою кабицею поета був Алтай, як спомин про гірке воєнне дитинство Микола написав поему „Хліб мого дитинства”. Хто знає що таке одні бурки на чотирьох погодків, читає поему зі слізьми на очах, а хто народився після голодомору сорокових та перших п’яти роковинах п’ятидесятих, тому дещо в поемі бачиться смішним. Наприклад, звісний в літературних колах критик Ігор Литвиненко висміював в своєму критичному нарисі строфи про бурки. Чи знає хтось з сьогоднішніх молодиків, що таке бурки. Питав. Кажуть, бурку чеченці взимку, як плащ носять. Зроблена вона з м’якого хутра, її навіть поет Лермонтов носив. Сам себе в бурці намалював. Яке після війні хутро. Бурки, взуття на ноги, бабусі нам шили з старих порваних ватних куфайок. Їх носили з калошами,  в кого вони були, а ні — підшивали парусиною, щоб бігати по снігу, а вже весною — пробачте, краще босі ноги в льодовій калюжі порізати, аніж намочити бурки.

 

Мати вмудрила вже й бурки,

Та без калош в них куди...

Зараз взуття оте мудре

Днем нам з вогнем не знайти.

 

В них аніякого дива.

Од вже де щастя було

Мати з куфайки пошила,

Взувся, і діло пішло.

 

Сніг, чи хвища, чи морози,

Ладні б калоші були,

Щоб не утопив в невдовзі,

Йшов я в грязюці коли.

 

Бурки в усяку погоду,

Бурки для праці й для гри.

Чи знайдете краще моду

Дитинства глухої пори?

 

Ми, діти сорокових—крокових, так і не знайшли взуття краще за оті бурки. Та й не знайдемо вже ніколи. Бурки — це наше дитинство. Перший шкільний портфель зшитий з праної—перепраної парусини батькових штанів, з протертими в шахті колінами... Але заждіть. Мені здається, я не сказав про щось дуже важливе, про добро, яке завжди керує над злом. Я вже писав про поета Олександра Гаврилюка, котрого в рідному селі Телининці, на кінець двадцятих селяни вибрали головою коми тета бідноти. Як тоді казали — комбеду. Коли пішли чутки про розкуркулювання заможних селян, Гаврилюк відмовився від посади й поїхав будувати ЗУГРЕС, а потім — Комсомольськ—на—Амурі. Щось подібне відбулося в родині Миколи Кабушкіна. У його дідуся Івана було семеро синів, жили вони в ту добу на Алтаї, в селі Кормига, й мали чимало землі. 1925 рік був занадто врожайним, родина не встигала зібрати зерно, й попрохала підсобити бідного сусіда, котрий за добру роботу одержав від Івана молодого коня, теля, й чимало доброго збіжжя. „Бути тобі, хлопче, добрим господарем”, — повчав Іван хлопця. За чотири роки багатого збіжжя хлопець не заробив, селяни обрали його головою комбеду, одного разу вранці він прибіг до Кабушкіних й оповістив Івана що назавтра його прийдуть розкуркулювати. „Забирай хлопців, грузить на вози майно й тікайте, дядечку Іван, бо пустять вашу родину по вітру...” Запрягли Кабушкини в сім возів добрих коней, зібрали особливо важливе для життя на новому місті майно, й біля тисячі кілометрів промандрували в сторону Китаю. Осіли в Джаркенті. Бархани, піски, червоний вулканічний терен. В роки з добрими дощиками мали добрі врожаї, в засушливі — земля репалася, з барханів вітром посувалися розпалені піски, але це було краще, аніж загибатися на будівлях комунізму. В Джаркенті в родині Тихона Івановича Кабушкина й народився хлопчик Микола.

 

Конур—Олен

 

Скаче вершник розпаленим полем,

Де безмежність до болі в очах.

Не утишити жагу до волі,     

Не позбутися суму в ночах.

 

Знеохоти здіймається птаха.

Степ — беж межі, як прорва — зеніт.

Скаче вершник, пилюкою пахне,

Та розпалений простір дзвенить.

 

Наче хлопчик в сопілочку грає,

Де відлунюють скель сторчаки,

Чи то зоряне небо співає,

Чи співають підземні струмки.

 

Залізти на піч, в пооткриті двері слухати, як шумить дощ, як дзвінко падають краплини на вогке пружисте листя бузку. Мушля в таку зливу не літає, вона спить в хащах, або мандрує розбурханими зливою струмками. Обернутися б мушлям, нехай несуть струмки до річок, річки — до безмежного океану. Від Джаркента до Китаю недалечко, але місто, в честь героя битви за Москву, вже зветься Панфіловим. Саме на цьому терені народився добрий гурт героїв—панфіловців, але Джаркент — місто на яру — зігрівало серце якоюсь таємницею, а Панфілов, якщо він герой, збудуйте йому пам’ятник в Джаркенті, погорди буде більше. Бо мати в добу війни, коли батька було вбито в борні, хіба не будувала перемогу? Од вже як син звертається до матері.

 

Не дивися на мене суворо,

Не чисти що вдосвіта встаю.

Я до лісу доїду не скоро,

Вісім років, а я не в строю.

 

Спить корова, а їхати треба,

Бо у хаті ні сіна ні дров...

За селом сніг до самого неба

Білий сніг, білий світ, біла нов.

 

Дідусь тільки й вміє прати шкарпетки в дощових трав’яних калюжах, там де, не просто трава, а трава—мурава, отой шовковий спориш, що вкриває після дощу не тільки стежки, але й степові шляхи, обіч котрих сумно шерехтять гілками припорошені пилюкою лісові смуги. А попід отими смугами зморена спекою людина окликає хлопчика.

 

Безрукому діду дістати кисет,

Спромігся, чого ж ото плачеш ти, шкет?

Достати з кишені кисета того,

У культі—обрубки подати його,

Злякався. Заплакав. Дід каже мені:

—Ти, синку, цигарку дідусю зверни?

 

Сьогодні письменнику Миколі Кабушкину сімдесят два роки. Він держить своє видавництво „Ковчег”. Можна висміювати деякі книжки, що він випускає в світ, але на те вона й базарна економіка, щоб обслуговувати загал потрібною йому продукцією. Бажаєш визначитися поетом неси видавцю кошти. А з тих мізерних кошт візьмуть податок, а якщо маєш фахівців, — ще й не один. Видавництв зараз в Хабаровську більше аніж було їх в усьому Радянському Союзі. За роки демократії — жодної своєї книжки він не видав. Я питаю: Миколо, давай добірку нових віршів, бо вони ж в тебе є? „Є, й чимало, але ти не надрукуєш, і ніхто не надрукує. Це вірші нової громадянської війни...” Я відповів, якими б не були його нові вірші, вони будуть надруковані в „Екумені”. Бо влада має знати, що думають про неї люди, котрим совість не дозволяє лукавити. Іноді така лють обурює, що пішов би з пасом „шахида”, ні, не діток калічити, не конати людей в театрі, а конати оту владу, що гонить вчорашніх фахівців та їх діточок по смітникам та підвалинам Росії.

Отож, почекаємо на нові вірші від нашого героя, Миколи Кабушкина.

 

***

Болить мені бачити оте звірство, коли вчорашній товариш загрожує вбити сина, безмовне малятко. Якщо я скажу на суді що саме він загрожував забитому майорові, котрий відмовився продати йому за безцінь огулом двадцять п’ять військових вантажних машин. Нахапали вони тоді на гроші авторитетів Зилів, Газів та „Уралів”, а що з ними робити не знали. Так і пішли оті машини китайцям, як крицевий мотлох. В які тільки гидотні справи не впрягався мій товариш, Валентин Берстиньов, намагаючись стати найбагатшою людиною міста. Та, мабуть, знань невистачило, або житлового досвіду. Що він знав про торгівлю майном, поставляючи до друкарень рулонний папір та картон. Хіба що, як напоїти та зґвалтувати жінку, щоб вона й не помітила що саме він з нею зробив.

Конав Валентин 1998 року з кулею в дурній голові. А був він занадто молодший за мене, вродливіший, мав дві вищі освіти  — економіста та юриста. Не плохим, кажуть, був фахівцем, але ледарем несусвітнім. А конав так безсоромно, вимолюючи у вчорашніх друзів, сучасних катів собі клаптик життя, і, можливо, вимолив, якби не повзав навколішки по бридкому бруку, брешучи, не клявся, що неповинен... Бо кати теж люди, вони знищують гидоту, бо зневажають оту гидоту в собі. Почесним людям вони дають можливість виправдатися, якщо не прихованими десь грішми, так ділом.

 

Як мені жилося—моглося на початок дев’яностих? Зацікавлено! Наче сторонній спостерігав, як ще вчора добропорядні люди поперетворювалися в злодіїв, відомий місцевий фахівець впадав в злиденність, а вчорашній злидень прокинувся банкіром. П’ять років назад за видану книжку я мав добрий гонорар, теперечки ніхто мою нову книжку не купував, а коли так, треба було самовизначатися в голодоморі, як герой Нобелевського лауреата Кнута Гамсуна в романі „Голод”.

 

Мати божа, і звідки їх стільки принесло! Кажуть молодий поп у в’язниці усіх їх зізвав до Христа, і теперечки в божому сяйві вони повисипали в місто з вагонів потягу. Йдуть по перону  поважно, наче й справді понесли в серці божу любов до гідного суспільного життя. Дружина тягне мене за рукав, подалі від їх неситих очей.

 — Йдуть тож хай собі йдуть, не дивись на них, бо зацікавленість вони можуть сприйняти за презирство. Комусь щось не сподобається в твоєму лиці, вб’ють не вагаючись.

Юрбилися учорашні в’язні довкола своїх авторитетів. Вплив попа не заперечував їм ворогувати поміж кланами, дехто конав в дурних бійках. Що не похорон  — міське свято: оркестри, куплена авторитетами міліція, рев клаксонів, болісні наголоси добре вдягнених холуїв від влади, чарки з горілкою,  смачні цукерки, безліч цукерок, можна сипнути жменю до кишені, якщо й помітять  — головою хитнуть на знак згоди: візьміть сиріткам, чого соромитися. А де батьки отих сиріт? Лежать, забиті злодіями, повздовж державних шляхів, бо не погодилися чемно віддати навантаженого комп’ютерами, чи іншим яким вереттям, напівпричепа. 

Жоден герой Вітчизняної війні чи соціалістичної праці не мав, відійшовши у вічність, нічого схожого на могили забитих злодіїв. Їх могили з чорного каменю будувалися, як фортеці, де можна не тільки випити на спомин, але й зійтись в черговій бійці за переділ сфери впливу.

 

Не знаю, чи будуть коли зібрані докупи та видані твори нашого видатного режисера та письменника Олександра Петровича Довженка. У 1985 році мій приятель Микола Грабар, справляючи 50—річчя зі дня народження, сказав: „Наш народ нагадує тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике листя, а цвіту де—не—де”. Потім Микола додав: „Так сказав про наш народ Довженко”. Який народ він мав на увазі  — радянський чи зокрема український? Виникає питання: хто вони, люди, котрі займаються пасинкуванням? Хіба не діти свого народу, будь він радянський, російський, чи український? І звідки у новоспечених діточок таке ставлення до своїх батьків, сестричок, братів та онуків? Що це  — безглуздя, чи симптоми якоїсь важкої хвороби?

На все життя зосталася в моному серці незагоєною рана, котру нанесли мені викладачі Донецького педагогічного інституту. Дійство стоїть в очах, наче воно відбулося тільки учора.  Глибока зневага й огида батька не була прочитана професором в його очах. Професор всміхався поплескуючи себе по колінах текою з папірцями.

 — Якщо діти шахтарів підуть до вузів, хто працюватиме в забоях? Подумати тільки, дочка неука лізе до науки! Професору мабуть сподобалася фраза „неук лізе до науки”, він її повторив двічі, і зробивши наголос на словах „свідком будете”, покликав якогось дідуся з сивою кучмою волосся на голові. Чого злякався професор, я так і не дотепів. Ніяких загрозливих рухів з сторони батька, тільки глибока зневага й огида в очах.

Так було відмовлено в освіті моїй сестричці Раїсі Олександрівні, відмінниці за навчанням у школі.

Думаєте з якого переляку родина Наталі та Йосипа Дідухів поїхали на Далекий Схід. Щоб синові Миколі дати освіту, не залишити неуком. На пам’ять приходять записи зі щоденника Олександра Довженка, про ставлення української вченої громади до української молоді, а взагалі  — до свого народу.

„На превеликий сум і жаль, коли оглянуся назад, на пройдене життя, треба визнати, що все, що зазнав я кращого в своєму творчому житті і в своєму навіть становищі, все я зазнав у Москві посеред руського, а не вкраїнського суспільства. Од своїх я знав здебільшого образи і провінціальну дику зневагу. Бог з ними.”

Мені, повірте, соромно було читати ці рядки. Сучасні недоторкані чиновники не підлягають критиці, все, що роблять журналісти чи письменники  — зайве. Не тільки в Україні, але й в новій Росії. Навіть в колі людей, котрих я завжди почитав як своїх друзів. „З вовками жити по-вовчи вити”. Варто було надрукувати україномовний журнал, як ставлення зграї до мене досягло не зовсім доброзичливого напрямку...

 

Здається, було це влітку, на кінець серпня, спека в Хабаровську була неймовірна, я стояв навколішки біля розчиненого вікна, на протязі, й писав черговий нарис героєм котрого був поет за прізвищем Микола Кабушкін. Мозок мій кипів від пари — дев’яносто дев’ять відсотків вологи при ясному небі. Як таке могло статися. Микола натякав що в такі пекельні дні він п’є зелений чай, я теж випив склянку, але полегшення не помічав. Лице обтікало потом. Тіло під сорочкою палало, наче хтось облив мене окропом, закип’ятив воду на розпеченій плитці сонця. В такому пеклі хіба щось доладне напишеться? Ще раз гортаю сторінки нового рукопису Миколи Кабушкіна. Зупиняюсь на вірші „Світ небесний”. На мій погляд, він дуже легкий на переклад.

Світ небесний, світ туманний,

Ллється по снігам.

То реальний, то оманний,

Вічно світить нам.

 

Тимчасовий, дивовижний,

Вічний світ, живий.

Світ небесний, світ безгрішний...

 Світ з дитинства мій.

 

Ллється щастям, чи сльозою

Між лісових крон,

І на землю, і в безодню,

В душу бісову й господню,

Взявши нас в полон.

 

Світ — це життя, промінці котрого ми бачимо в очах людини, звіра чи птаха, на листях дерев, рослин, квітів, в краплі води, чи в тенетах павука. Але що таке життя? На таке питання Кабушкін відповідає просто:

Сніжинка народить лавину.

Два кроки — і ти вже побіг

Дві крихти піску – це пустиня...

Спішить за хвилиною вік.

Безмежне обновлення крапель в безмежному життєвому просторі. Але щоб сяяти, краплині потрібні свої взірці, котрі він переосмислить і зробить висновок, якою молитвою поєднати свою душу з небом. Молитвами Шевченка, Пушкіна, Єсеніна? Пробував — не вдовольняє! Але як жити без поєднання з небом? І він витворює свою молитву, підмур’ям котрої стає його особистий життєвий досвід:

 

Душа торкне зірок і мить осягне вічність.

Струменить чорний лід крізь присмерк золотий,

Де на прискалках гір — ніч сяє плащаницею,

Над тишею води у сфері кам’яний.

 

У безумі душі вогонь і холоднечу,

Не об’єднавши,  не розтягши їх.

Безмежний Всесвіт, й душу нашу вічну

Чи хто збагнув коли, чи хто коли постиг!

 

Ні, ні, і ні, сьогодні — ні, і далі буде — ні. Ми у в’язниці, з котрої немає виходу. Людство  спіткнулося на дев’ятнадцятому віці, там де жеврів розум сьогодні жевріє шлунок. Голі сідниці жінок на сцені, кулінарні страви. Дивуючись на їх безліч, Музи пороззявляли роти, замість поезій з язика котиться голодна слина. Державі не до розуму, чим більше на землі дурнів тим легше урядовцям бога пиячити в золочених фортецях  влади. З’явилася в Хабаровську якась закордонна тіточка, кажуть, десята вода на киселі від царя, котрий зігнав Росію в пекло громадянської війни. А теперечки ця бабуся роздовбує мера нашого міста за його справи, бо оті справи, як ви бачите, не дуже подобаються цариці, про родича котрої, царя Миколу, ще Тарас Шевченко писав:

                ...Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходитись вже будить.

А то проспить собі небога

До суду божого страшного!

А панство буде колихати,

Храми, палати мурувати,

Любить царя свого п’яного,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

 

Сталили вже і обух і сокиру, шановний Тарасе Григоровичу, не допомогло. Панство зростає як в лісі гриби після дощу, мурую храми й палати, а теперечки придбало собі царицю-куницю, щоб було кому молитися. Бо візантійський бог усім вже осточортів. За яким бісом спитаєте пишучі про Миколу Кабушкіна, я звернув увагу на вірш Тараса Шевченка. Все просто. Є у поета Кабушкіна багато віршів про те, що діється в сучасній Росії. Зараз він готовить таку добірку до друку. Але читати про обух та сокиру мені не дуже сподобається. Треба об’єднуватися проти цариці та урядовців Христа, бо під їх владою Росії ніколи з грязюки не вилізти. Чим більше в країні псів, псарів, та їхньої брехні про добренького бога, тим гірше живеться суспільству. Та й миру поміж громадянами та й усім людством ніколи не буде.

 


Comments