Я давно хотів вияснити для себе, чому саме вільний художник Тарас Шевченко був висланий з Санкт-Петербургу по дорозі через Самару в Орську фортецю і відбув 10 років солдатської служби далеко за межами тодішньої російської столиці? Чому саме він, один єдиний з Кирило-мефодіївського братства, був так жорстко покараний? В підручниках і книгах з історії радянського часу про це не було ні слова.

Лише на початку 90-х відомий оренбурзький шевченкознавець, майбутній перший в Росії лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, організатор першого в світі Шевченківського інституту Леонід Большаков пояснив мені, що виною всьому те, як Кобзар «розписав» у своїх художніх творах головну жінку Російської імперії – імператрицю Олександру Федорівну. І тим самим наніс страшну особисту образу її чоловіку. За яку рівний рівного міг би визвати на дуель. А імператор Микола І вимушений був цього колишнього кріпака, що був викуплений з неволі на гроші саме його імператорської родини – самою імператрицею, над якою познущався художник Шевченко, та їх старшими дітьми – сином великим князем Олександром та дочкою великою княжною Марією, відправити дещо охолонути в оренбурзькі та зауральські степи. Бо те, що про імператорську дружину написав Шевченко, стало незрозумілою для її чоловіка «вдячністю» своїй визволительці за його звільнення від рабства.

«Сука» і «тупорилий віршомаз»

У своїй автобіографічній повісті «Художник» (1856) Тарас Шевченко про свій викуп з кріпацтва пише: «А самое-то дело было вот как. Карл Брюллов написал портрет Жуковского, а Жуковский и граф Вельегорский этот самый портрет предложили августейшему семейству за 2500 руб[лей] ассиг[нациями] и за эти деньги освободили моего ученика. А старик Венецианов, как он сам выразился, разыграл в этом добром деле роль усердного и благородного маклера».

Тобто, Шевченко добре знав імена тих, хто зібрав і хто заплатив за його викуп із кріпацького рабства великі гроші. А тепер подивимось, як він віддячив за це своїм визволителям – поету і вчителю великого російського піїта Олександра Пушкіна та вихователю царських дітей Василю Жуковському та матері цих дітей імператриці Олександрі Федорівні. Та так само віддячив її старшим дітям, на момент викупу з неволі кріпака Шевченка в 1838 році ще 20-річному великому князю Олександру Миколайовичу - майбутньому імператору Олександру ІІВизволителю та його 19-річній сестрі великій княжні Марії Миколаївні. Процитую самого Шевченка, який з переривом в 16 років «відкрив» світу дуже своєрідний образ своїх визволителів від рабства.

Приводжу хрестоматійний уривок із шевченкової комедії «Сон», до якої він поставив епіграфом строфу із Євангелія від апостола Божого Іоана: «Дух истини, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его. Иоанн. Глава 14-я, стих 17». А яку «істину» він написав про жінку, що заплатила 400 рублів за його викуп з кріпацтва, судіть самі.

Зараз з’явилася можливість ілюструвати написане Шевченком. І я мабуть вперше в історії для самостійної оцінки і порівняння нашими читачами з його римованою характеристикою додаю у двох масштабах портрет цієї жінки, його визволительки з рабства. Яку поет і вчитель її дітей Василь Жуковський вперше охарактеризував крилатим виразом «Гений чистой красоты», що пізніше його учень Олександр Пушкін під час свого перебування в Одесі привів для характеристики прекрасної малоросіянки Ганни Керн. А вдячний за своє звільнення від неволі кріпак Шевченко «віддячив» за це свого визволителя поета Василя Жуковського вбивчим виразом - «тупорилий віршомаз»! Нічого не перебільшую. Читайте нижче самого Шевченка.

«…Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив тупорилим

Твоїм віршомазам.

…І всі у ряд поставали,

Ніби без’язикі –

Анітелень. Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох походжали,

Мов сичі надуті,

Та щось нишком розмовляли –

Здалека не чути –

Об отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та муштрах ще новіших!..

                                   8 іюля 1844. С.-Петербург.

Таке «поетичне оспівування» навіть реальних зовнішніх вад жінки піїтом чоловічої статі для мене незрозуміле. Тим більш воно стало для мене незрозумілим, коли побачив реальний портрет шевченкової героїні. Побачив і почав сумніватись в його «глаголанні істини». Що це з його боку - я не знаю. Блискуча політична сатира? Висока громадянська позиція? Як не відноситись до особи імператриці, але знущатися над її жіночими, людськими вадами, на мій погляд, більш ніж не достойно чоловіка. В тому числі і знущання над її нервовим трусом, який (Шевченко повинен був це знати) молода, 27-річна імператриця і мати трьох малих дітей отримала під час спроби державного військового перевороту в грудні 1825 року. Коли різні декабристи пани рилєєви вже обіцяли в своїх віршах, що загострили ножі для царя та його родини. Це вже справжнє хамство.

«Караюсь, мучусь, але не каюсь!»

Тільки в Петропавлівській фортеці Шевченкозрозумів, зрозумів, чим загрожує йому образа імператриці. Він визнав «неблагопристойність своїх вигадувань», назвав їх «мерзенними», висловив «розкаяння в мерзотній невдячності своїй до осіб, що надали йому настільки високу милість».

Як вказувалося в документах ІІІ Відділення, «бывший художник Шевченко, при объявлении ему Высочайшего решения об определении его рядовым в Отдельный Оренбургский корпус, принял это объявление с величайшею покорностью, выражая глубочайшую благодарность Государю Императору за дарование ему права выслуги и с искреннейшим раскаянием, сквозь слезы говорил, что он сам чувствует, сколь низки и преступны были его занятия. По его словам, он не получил никакого воспитания и образования до того самого времени, когда был освобожден из крепостного состояния, а потом вдруг попал в круг студентов, которые совратили его с прямой дороги. Он обещается употребить все старания вполне исправиться и заслужить оказанное ему снисхождение».

Після виголошення вироку Шевченко писав покаянні листи та заяви, розраховуючи добитися пом'якшення своєї долі і сподіваючись на колишні зв'язки в столичному суспільстві. Особливо він розкаювався в своїх листах, коли писав їх в 1855-1856 роках на адресу віце-президента Академії мистецтв графа Федора Петровича Толстого та його дружині графині Анастасії Іванівні Толстой. Саме завдяки їх наполегливості його в 1857 році і було звільнено від солдатчини. «Уже девять лет, как казнюся я за грешное увлечение моей бестолковой молодости, - писав він Анастасії Іванівні Толстой в 1856 році. - Преступление мое велико, я это сознаю в душе». А ця добра жінка йому відповідала: «Прочтя первое письмо Ваше, писанное к гр[афу] Ф[едору] Петр[овичу] Толстому, в котором Ваше раскаянье в заблуждении молодости так сильно выражено, что оно тронуло меня до глубины души — и с тех пор Вы мне уже не чужой. Веруйте же в лучшее будущее, Вам говорит это женщина с сознаньем всего прекрасного, мать семейства, жена художника, всеми любимого и уважаемого».

Здавалося б, що добре відомі його слова «Караюсь, мучусь, але не каюсь», - то тільки поза. Бо офіційно він багато разів каявся! Але чи було то його розкаяння щирим та християнським? Судіть самі. Через 16 років після свого образливого зображення імператриці в поемі «Сон», він поставив жирну крапку в «сатирі» на цю жінку та її старших дітей, що дарували йому свободу. І так він «подякував» за це вдові-імператриці перед Богом і людьми вже після її смерті.

«Хоча лежачого й не б'ють…»

Хоча лежачого й не б'ють,

То і полежать не дають

Ледачому. Тебе ж, о Cуко!

І ми самі, і наші внуки,

І миром люди прокленуть!

Не прокленуть, а тілько плюнуть

На тих оддоєних щенят,

Що ти щепила. Муко! Муко!

О скорб моя, моя печаль!

Чи ти минеш коли? Чи псами

Царі з міністрами-рабами

Тебе, о люту, зацькують!

Не зацькують. А люде тихо,

Без всякого лихого лиха

Царя до ката поведуть.

                                      1860. 20 октября, С.-Петербург.

В радянському виданні «Кобзаря» (1982 р.) зроблено таку примітку: «Вірш написаний у зв'язку із звісткою про смерть імператриці Олександри Федорівни, дружини Миколи I, матері Олександра II. Сатиричний портрет її Т. Шевченко змалював у поемі «Сон». У виданні вже за часів незалежної України Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (1993 р.) до цього зразка антипоезії приведено дещо відредаговане пояснення: «Відгук на смерть імператриці Олександри Федорівни, вдови Миколи І, матері Олександра ІІ. Сатиричний портрет її Шевченко змалював у поемі «Сон».

Виходить, що саме так поет Шевченко посмертно відмітив пам'ять жінки і дітей, які викупили його з рабства. І виказав ці, на мій погляд, абсолютно несправедливі слова на адресу дружини і матері глави російської держави. І тому я розумію реакцію її чоловіка Миколи Павловича Романова.

Для пояснення, дорогі читачі, пропоную вам представити реакцію президента Росії, якому хтось би написав: «Твоя жена Светлана - убожество, кукла, цапля, сычиха!» Чи реакцію президента України на таке шевченкове твердження: «Твоя дружина Катерина – сука, а твої діти – оддоєні щенята!» Не знаю як Ви, а я був би на стороні Дмитра Мєдвєдєва та Віктора Ющенка…

Про покритку Машу та її обдуреного нареченого

Ще один приклад відношення до жінки і друзів Тараса Шевченка, співця української дівчині Катерини, яку спокусив поганий зрадник - москаль. Виявляється, в біографії «раннього Кобзаря» відмічений абсолютно схожий випадок.

Відомо, що доленосною для Тараса стала зустріч в Літньому саду Санкт-Петербурга із його земляком з Богуслава художником Іваном Сошенком, що звернув увагу на юнака, який старанно і уміло малював мармурові статуї. Земляк став для дворової людини Павла Енгельгардта воістину «Білим Ангелом». В першу чергу йому зобов'язаний був молодий невільник своєю свободою.

Іван Сошенко прихистив Тараса в своїй кімнаті, ділився з ним останнім шматком хліба, «натаскував» в живописі. Більш того, дозволив своїй нареченій Маші (Амалії Европеус) позувати убогому служителеві Апеллесу. Кінчилася міцна чоловіча дружба двох земляків тим, що квартирант спокусив під носом свого довірливого заступника його наречену - 17-річну натурницю.

Ображений Сошенко вказав невдячному і підступному нахлібникові на двері. Дівчина, що щиро закохалася у вигнанця, продовжувала відвідувати його на новій квартирі, поки не завагітніла. Тоді спокусник визнав, що роман вичерпав себе. Маша, кругла сирота, жила у тітки. Та вигнала юну грішницю з будинку. Подальша доля «покритки» з байстрям від Кобзаря невідома. Вже пізніше з'явиться його поема «Катерина» - про спокушену і покинуту. І загримів по Україні шевченківський поетичний рядок - «кохайтеся, чорнобривi, та не з москалями». Немовби про себе написав…

На схилі віку в автобіографічній повісті «Художник» вже «дід Тарас» зробив спробу виправдатися, звинувативши Машу в розпусному зв'язку з якимсь мічманом. Але «помста» юної покритки Маші і Божої матері, чиє ім'я вона носила, буде жахливою: ніколи більше жодна безневинна душа не полюбить поета. Жодна жінка не захоче піти з ним під вінець. Безладна молодість, зв'язки з підкупними жінками та підхоплені в публічних домах погані хвороби швидко постарять вихованця Російської Академії мистецтв. Грубий, неохайний Кобзар, що пропахнув горілчаним перегаром (точніше – ромовим, бо він більш за все любив ром - напій із цукрового очерету) і любимою ним цибулею, стане відразливим для жінок.

Так, деякі представниці слабкої статі, на зразок княжни Варвари Репніной, жаліти його будуть. Як «дитя безрозсудне», відмічене музами. Як художника, поета, здатного актора домашніх постановок, що володів приємним голосом, підкреслено скромного, знаючого своє місце в ті години, коли Бахус залишав його в спокої. Але далі за цю чисто російську «любов-жалість» на стежці Амура співець дніпровських круч так і не просунеться.

«О сестри, сестри, горе вам…»

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили.

А сестри!, сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побiлiють,

У наймах сестри й умрете!…

         («Якби ви знали, паничі», перша половина 1850, Оренбург)

Тепер про те, як у Тараса Шевченка були справи з любов'ю до сестер і братів. Ще до солдатчини у вільного художника Шевченка з'явилася можливість викупити своїх рідних з кріпосної неволі. Досить великі гроші на благородну справу здобула безнадійно закохана в нього покрови-телька – вже названа вище чернігівська княжна Варвара Миколаївна Репніна. Вона труснула гаманці місцевої аристократії і необачно передала гроші своєму коханому. А той їх розтратив. Говорили, що просто пропив-прогуляв, поквапившись обнадіяти родичів швидкою свободою.

Мабуть, дуже неприємно було читати йому лист ображеної княжни: «Жаль очень, что Вы так легкомысленно отказались от доброго дела для родных ваших. Жаль их и совестно перед всеми, которых я завлекла в это дело».

Довелося йому, як відомому українському народному персонажу Сірку, надовго заховати свої очі. І від братів, і від сестер. Він просто забув про них на цілих 12 (дванадцять років!) – ні листів додому не писав і не відправляв, ні спогадів в своєму «Щоденнику» чи точніше - російськомовному «Дневнику» не залишив. Хоча саме у той час його хвилювали «i мертві, i живі, i ненароджені земляки» в Україні сущі. Рідні побачили уродженця села Кирилівки лише через два роки після його звільнення з імператорської армії. Раніше до гірких наймичок-сестер та племінників він приїхати не зміг. Чи не захотів.

Україна, звичайно, манила свого сумуючого сина. Який писав про її лані широкополі, і Дніпро, і кручі... Але північна столиця Російської імперії – місто «ворогiв, з якимі тяжко жити», обіцяла йому стіл і дах та заступництво сильних світу цього. Яких він гнівно таврував у віршах. І від яких з неуважністю визнаного піїта приймав благодіяння.

Видатний український вчений Михайло Максимович вважав зайвим складання життєпису поета, вказуючи, що в житті Тараса Шевченка було «стільки брудного і аморального, що зображення цієї сторони затьмарить все хороше».

Репресований радянською владою видатний український письменник Микола Хвильовий: «То хіба не Шевченко. навчив нас лаяти пана, як мовиться, позаочі і пити з ним горілку і плазувати перед ним?»

Відомий сучасний київський вчений Олександр Каревін: «Гнівні антикріпосницькі тиради в своїх творах поет поєднував з вельми приємним проведенням часу в поміщицькому суспільстві, розважаючи кріпосників співом, віршами і анекдотами».

Звільнив рідних братів і сестер, племінників Тараса Шевченка, дав їм свободу від кріпацького рабства не їх рідний брат і дядько. А той, кого він називав в своїх поезіях сином «Суки» - «щеням оддоєним», ненависний йому російський імператор-Визволитель Олександр Другий. Який за 23 роки до того не пожалів 300 рублів з власного гаманця для викупу з неволі самого Тараса. І за його визволення і визволення рідних Шевченка з кріпацтва отримав від українського поета і художника таку «вдячність». І обіцянку за даровану свободу повести свого Визволителя до ката. На люту страту. Бо, як у свій час Кондратій Рилєєв, закликав для цього «сталить сокиру». За це визволення від рабства російського монарха його такі, як Шевченко, вдячні піддані кілька раз вбивали і врешті решт вбили…

Мабуть саме за це - за високу «революційну», комуністичну мораль Тараса Шевченка, що не визнавав самого Бога, його так полюбив генеральний секретар ЦК ВКП(б) Йосип Сталін. Радянський генсек 70 років тому - до 125-річчя з дня народження українського поета - своєю компартійною постановою 1939 року забезпечив революційному пролетарському Кобзарю Української Радянської Соціалістичної Республіки посмертний «культ особи» по всьому Радянському Союзу. Зробив його радянським, комуністичним святим. Згідно з цією сталін-ською постановою вулиці на честь Тараса Шевченка з’явилися у всіх великих містах Країни Рад. Ім’я його отримали міста, райони і селища, заводи, колгоспи і радгоспи, бібліотеки, театри, Палаци і Будинки культу-ри, університети та інститути… А пам’ятники йому по Україні розставлені не тільки в кожному місті і селищі, але і в кожному селі. Як і монументи великому пролетарському вождю Володимиру Ульянову (Леніну).

Мій старший товариш - Почесний голова самарського українського товариства «Промінь» Михайло Іванович Карпенко, якому незабаром будемо відмічати 85 років з дня народження, коли прочитав досить доброзичливі гуморески про Тараса Шевченка українського поета з Тольятті Григорія Михайловича Яковенка, з обуренням сказав мені: «Як же так можна про Шевченка писати – він же Геній, він же - Святий!»

Не знаю, можливо воно так і є. Але я все таки притримуюсь Божої заповіді: «Не сотвори собі кумира!» І без гріха для мене лише один Господь-Вседержитель. Лише Христос, якого в своїх атеїстичних поезіях не визнавав за Бога Тарас Шевченко. А любимий Йосипом Сталіним український революційний поет – зовсім не Святий та Божий чоловік, а звичайна земна, багатогрішна людина. З усіма його людським недоліками. Прости йому, Боже, тяжкі гріхи його!

На світлинах: «Цариця-небога» - то імператриця Олександра Федорівна, що заплатила великі власні гроші - 400 рублів за викуп Шевченка з кріпацтва. Вона ж «Сука», вроджена принцеса Шарлотта Кароліна Прус, бо народила і виховала «щеня» - імператора Олександра ІІ-го, який звільнив від кріпацького рабства рідних Шевченка. 1825. «Щенята оддоєні» - портрет старших дітей «Суки» великих князя Олександра и княжни Марії - 1820-і роки. «Сучка» - велика княжна Марія Миколаївна, 1837, віддала 300 руб. за свободу Шевченка. «Кобельок» - великий князь Олександр Миколайович, 1838, віддав 300 руб. за свободу Шевченка. Покриткой з байстрям стала натурниця Тараса Шевченка Маша, 17-річна сирота Амалія Європеус. Мабуть вагітна від нього молоденька дівчина Маша-Амалія була йому моделлю для покритки Катерини. Гірка «Наймичка» - то написаний Шевченком збірний образ своїх рідних сестер, свободу від кріпацтва яких він пропив-прогуляв. Земляк з Богуслава і колишній друг Іван Сошенко, у якого Шевченко спокусив його наречену. Портрет «тупорилого віршомаза» - поета Василя Жуковського роботи Карла Брюллова, за який Шевченка викупили з рабства.

                                      Довідки і додатки: 

Про «Суку»

Императрица Александра Федоровна – супруга императора Николая I, мать государя Александра II Освободителя – скончавшаяся 20 октября 1860 года. Она родилась 1 июля 1798 г. в Берлине и была дочерью короля Прусского Фридриха-Вильгельма III и королевы Луизы-Августы-Вильгельмины. В 1814 г. Великий князь Николай Павлович (будущий император Николай I), отправляясь по долгу службы в Берлин, где стояла разгромившая Наполеона Русская армия, увидел и полюбил принцессу Шарлотту; в том же чувстве призналась и она в письме к своему брату Вильгельму. В 1817 г. принцесса выехала в Санкт-Петербург, а 1 июля 1817 г. состоялось бракосочетание Александры Федоровны (как нарекли принцессу по присоединении к Православию) и великого князя Николая. Александра Федоровна считалась одной из самых красивых женщин своего времени, ей была посвящена строка Василия Андреевича Жуковского (обучавшего будущую Императрицу русскому языку) "Гений чистой красоты", повторенная затем Александром Сергеевичем Пушкиным. По восшествии на престол императора Николая I, 22 августа 1826 г. Александра Федоровна была коронована в Москве, а 12 мая 1829 г. и в Варшаве. С 1828 г. в ее ведение поступили все учреждения императрицы Марии Федоровны; она лично вникала в их устройство, увеличила число и реорганизовала их. Более 2/3 личных сумм новая царица тратила на дела благотворения и милосердия; помощь выража-лась не одними деньгами, но и участием ко всякому, доходившему до ее сведения, горю. Царица покровительствовала Императорскому женскому патриотическому обществу и Елизаветинскому институту. Пользуясь неизменным влиянием на государя, Александра Федоровна часто смягчала проявления строгости, характеризующие эпоху николаев-ского царствования. Частые поездки императрицы заграницу, вызывав-шиеся болезненностью, тоже сопровождались щедрыми затратами на благотворения. Похоронена императрица в Петропавловском соборе Санкт-Петербурга, ее именем был назван Александринский театр.

http://www.rusk.ru/st.php?idar=174007

Про «тупорилого віршомаза»

Портрет В.А.Жуковского (1783-1852). К. Брюллов(1794-1881). 1838 г., холст, масло,110 x 83см., Государственная Третьяковская галерея, Москва

Жуковский Василий Андреевич(1783-1852) - знаменитый поэт. Родился в селе Мишенском, в 3 верстах от города Белева, Тульской губернии. Отцом его был помещик Аф. Ив. Бунин, матерью - пленная турецкая девушка. От восприемника своего, бедного дворянина Андрея Григорьевича Жуковского, друга Буниных, новорожденный получил свое отчество и фамилию. Как раз перед его рождением в семье Бунина из одиннадцати детей в короткое время умерло шестеро, и в том числе единственный сын, студент Лейпцигского университета. Жена Бунина, Мария Григорьевна, в память об умершем сыне, решила взять в свою семью новорожденного ребенка и воспитать его как родного сына.

У портрета Василия Андреевича Жуковского, кисти К.Брюллова, совершенно особая судьба: сумма, вырученная от его продажи, пошла на выкуп Т. Г. Шевченко из крепостных. Вспоминая об этом, Шевченко писал в своей биографии: «Жуковский, предварительно узнавши цену от помещика, просил К.П.Брюллова написать его, В.А.Жуковского, портрет с целью разыграть его в лотерею... Великий Брюллов охотно согласился. Портрет написан. В.А.Жуковский с помощью графа М.Ю. Виельгорского устроил лотерею в 2500 рублей ассигнациями, и этою ценою была куплена моя свобода...»

Портрет Жуковского был написан в петербургской квартире Брюллова, создавшей, по контрасту с его большой мастерской, уютную, почти семейную обстановку. Со свойственной ему аккуратностью, Жуковский приходил для позирования в назначенное художником время. Нередко Брюллов посылал к поэту своих учеников с приглашением на сеанс. Одну из таких неудачно исполненных миссий шутливо описал Мокрицкий. "Поутру,— писал он, —...пошел я к Жуковскому и передал ему приглашение Брюллова — вместо завтрего, я пригласил его сегодня к трем часам. Досталось же мне от Брюллова; ментор мой в красных штанах взъелся на меня так, что я думал побьет ". Работать над портретом поэта Брюллову пришлось с перерывами, так как Жуковский должен был сопровождать наследника в его путешествии по России.

Образ поэта-романтика проникнут тихой сосредоточенностью и умиротворением. Наклонив слегка голову к плечу и сложив на коленях руки, Жуковский присел к столу с книгами, спокойно и сердечно внимая собеседнику. Гармоничны и плавны линии, очерчивающие голову и фигуру. Глубок и мягок красновато-коричневый колорит, соответству-ющий общему облику поэта.

Современники считали этот портрет Жуковского одним из лучших «как по сходству, так и по выражению характера целого». Облик поэта полон тихого лиризма, серьезности и доброты. Сдержанность исполнительской манеры, отсутствие какой-либо внешней аффектации характеризуют это замечательное произведение.

http://www.nearyou.ru/kbrullov/5Zhukovsk.html  

Жуковский Василий Андреевич (1783-1852). Поэт-романтик. Старший друг и учитель Пушкина, горячо и нежно любивший поэта. В 1816 году Пушкин-лицеист описал в стихах свою первую встречу со знаменитым поэтом:

И ты, природою на песни обреченный!

Не ты ль мне руку дал в завет любви священный?

Могу ль забыть я час, когда перед тобой

Безмолвный я стоял, и молнийной струей

Душа к возвышенной душе твоей летела

И тайно съединясь в восторгах пламенела...

                                                 «К Жуковскому», 1816г.

На протяжении всей жизни самые тесные дружеские отношения связывали поэтов.

«Ты создан попасть в боги — вперед. Крылья у души есть! вышины она не побоится, там настоящий ее элемент! дай свободу этим крыльям, и небо твое. Вот моя вера»,

— писал Жуковский Пушкину в михайловскую ссылку l июня 1824 года.

Воспитатель царей и поэтов

Без Жуковского не было бы ни Пушкина, ни Тараса Шевченко. Исполняется 225 лет со дня рождения Василия Андреевича Жуковского. К этому солидному юбилею очень вяло готовится украинская общественность. Тем не менее целый ряд моментов его жизни неразрывно связан с Украиной.

ЛИТЕРАТОР был не только наставником Пушкина, подарившим ему портрет с красноречивой надписью: «Победителю-ученику - от побежденного учителя». Жуковский был также наставником и близким другом Николая Гоголя (к 200-летнему юбилею которого мы приближаемся) и других представителей украинской культуры, которую Жуковский популяризировал.

СЫН ТУРЧАНКИ ИЗ ГАРЕМА

Именно он вместе с Карлом Брюлловым организовали лотерею-акцию по сбору средств для того, чтобы выкупить из крепостной неволи у помещика Энгельгардта нашего Кобзаря. Как известно, Брюллов написал портрет Жуковского, который разыграли в лотерею, и собранные таким образом 2500 рублей пошли на дело освобождения поэта. После этого Брюллов взял Шевченко-художника к себе в мастерскую. В советские годы об этом эпизоде, конечно, упоминали, хотя скрывали на всякий случай, что в лотерее активно участвовала царская фамилия. А Василий Андреевич более 25 лет был связан с семьей императора, начав с должности чтеца еще при вдовствующей императрице (вдове Павла I), потом был учителем русского языка жены великого князя Николая (будущего Николая I), затем был наставником их сына Александра - впоследствии императора Александра II (потому тот и стал царем-освободителем, отменившим крепостное право!). При этом Жуковский всегда оставался заступником великих вольнолюбцев, обеляя их проступки перед царями, - Пушкина, Лермонтова, Герцена, Баратынского, декабристов.

Где-то в 1816 году Василий Жуковский задумал поэму о святом Владимире и возмечтал на целые полгода отправиться в Киев и в Крым, в места крещения и жизни Владимира. Но в тот раз поездка несостоялась. Жуковский приедет в Украину лишь в 1837-м, сопровождая наследника царя в Вознесенск (Николаевская область), на военный полигон, где тогда проходили масштабные учения. Будущий Александр II знакомился здесь с азами военного дела, а заодно и с разными регионами страны, которой ему вскоре придется управлять. Затем Жуковский, оставив наследника в Вознесенске, прибывает в Крым. Напомню, это был год, в начале которого погиб Пушкин (кстати, день памяти Пушкина следует сразу за днем рождения Жуковского), и Василий Андреевич не только совершает паломничество по всем крымским местам, связанным с жизнью поэта. Он приглашает в Бахчисарай императрицу и устраивает 23 сентября в тамошнем дворце чтение поэмы Пушкина «Бахчисарайский фонтан». А еще Жуковский посещает Балаклаву, желая познакомиться с бухтой, в которую заплывал Одиссей, в разгар работы над переводом гомеровской «Одиссеи» - переводом блестящим и доныне непревзойденным. «В славную гавань вошли мы» - это у Гомера и Жуковского сказано именно о Балаклаве. Среди его переводных шедевров, кстати, «Орлеанская дева» Шиллера, «Шильонский узник» Байрона, «Шахнаме» Фирдоуси и индийский эпос «Махабхарата». Плюс блестяще переложенные на стихи сказки «Спящая царевна», «Сказка о царе Берендее» и другие.

Нельзя не вспомнить, что отцом Василия Андреевича был русский помещик Афанасий Бунин (кстати, из предков Нобелевского лауреата писателя Ивана Бунина), а мать - турчанка Сальха, взятая в плен армией Румянцева под Бендерами - теми самыми, куда бежали когда-то гетман Мазепа (там же и умерший) и шведский король Карл XII. Там были взяты в плен две девушки, обе, по некоторым данным, из гарема паши - одиннадцатилетняя Фатьма и шестнадцатилетняя Сальха. Первая зачахла в северной неволе и быстро померла, а Сальху покрестили и дали фамилию Турчанинова (раз турчанка), а имя - Елизавета Дементьевна. Она-то и родит помещику Афанасию Бунину сына, которому прикажут дать фамилию крестного приживальщика в доме, Андрея Жуковского (отчество Василия Андреевича тоже от него). Особо любопытно, что Сальха-Елизавета Турчанинова позже станет лучшей подругой законной жены Афанасия Бунина и будет, по сути, хозяйкой имения, владеющей всеми ключами. Кстати, Бунин-гуляка о Василии таки заботился, оставив ему по завещанию и небольшое сельцо, и деньги.

В жилах Жуковского текли русская и турецкая крови (отсюда черные, как смоль вьющиеся волосы), и он, как и Пушкин, всегда хранил память о своей второй родине.

НАСЛЕДНИК ИМЕНИЯ И ЛИЧНОГО НЕСЧАСТЬЯ

Стихи он начал писать, обучаясь в Благородном пансионе при Московском университете. В 1802-м в карамзинском «Вестнике Европы» публикуется первое стихотворение Жуковского «Сель-ское кладбище», сразу же принесшее молодому поэту известность. Стихотворение это, по сути, вольный перевод элегии Грея, и подобно ему еще более знаменитые баллады Жуковского «Людмила», «Светлана» и «Кассандра» также являются талантливыми переложениями на русскую почву западных образцов. Как сам он позже писал: «У меня почти все или чужое, или по поводу чужого, и все, однако, мое». Добавлю, не просто «мое», но давшее начало русскому романтизму, который благодаря Жуковскому практически совпал по времени с романтизмом западным.

Мало кто теперь знает, что Василий Андреевич еще и блестящий художник (только в ходе одного путешествия по Крыму он создал более 90 рисунков). Свою матушку, к примеру, он по памяти рисовал сидящей по-турецки.

Пожалуй, еще менее теперь известно, что истинный отец его Бунин невольно одарил сына еще одной личной трагедией: Жуковский безнадежно на всю жизнь влюбился в дочь своей сводной сестры Екатерины Буниной (Протасовой) - Машу, она тоже готова была ответить взаимностью, но ее глубоко верующая мать категорически запретила дочери даже мечтать о браке с Жуковским, который помимо отдаленного родства с девушкой являлся и учителем ее. В итоге Маша вышла замуж за друга великого композитора Бетховена - профессора Мойера, накануне испросив у самого Жуковского разрешения на брак со знаменитым хирургом. Поэт согласился. Вскоре после бракосочетания Маша умерла во время родов.

Сам же Жуковский, уйдя в почетную отставку (в 1841-м), женится и станет жить преимущественно за границей, в Баден-Бадене, где и умрет - причем в один год с Гоголем и Брюлловым, с разницей лишь в несколько месяцев.

ГДЕ КНИГИ - ТАМ КУЛЬТУРА

Центром изучения творчества Жуковского в странах СНГ стал Томск, и вот почему. До революции здешний промышленник купил в Питере и вывез в столицу Сибири всю личную библиотеку Жуковского, желая роста и процветания родному городу. После 1917-го архив оказался в фондах Томского университета. Тамошние ученые во главе с Фаиной Кануновой ахнули, когда обнаружили, что на полях многих книг просто тьма заметок Жуковского, а то и целые стихи или переводы, написанные его рукой. Словом, тогдашний промышленник, видимо, лучше нынешних понимал: где книги, там культура.

А в Украине, судя по всему, не собираются отмечать юбилей освободителя нашего Кобзаря. «ВЕДОМОСТИ» обзвонили многие адреса, включая Нацмузей Т. Г. Шевченко, где, кстати, хранится переданный Третьяковкой на правах оригинала тот самый брюлловский портрет Жуковского, давший волю Кобзарю, и даже один пейзажный рисунок самого Жуковского. Никаких юбилейных вечеров!..

Лидером тут оказался Крым, точнее - Севастополь. Во всяком случае, звонок вице-губернатору Севастополя профессору, доктору филологических наук Владимиру Казарину не застал его врасплох. Оказывается, в городе-герое готовятся с международным размахом!

- Мы, славяне, - сказал Казарин, - столько воевали с Турцией, что у многих она ассоциируется с образом врага. Но ведь Роксолана тоже в Турции прославилась, а вот янычары были в основном из славян. Зато знаменитыми турчанками были помимо матери Жуковского еще и бабушка славянофилов братьев Аксаковых, бабка известных Капнистов, жена великого актера Щепкина, бабушка Паустовского и многие другие. Поэтому в день юбилея Жуковского мы не только положим цветы к памятнику освобожденному им Кобзарю, но ждем в гости (по договоренности с мэром Стамбула) солидную культурную делегацию из Турции (исторической родины матери Жуковского), в составе которой будут турецкие артисты и художники.

Станислав БОНДАРЕНКО.

«ВЕДОМОСТИ» "Киевские ведомости"  2008

http://www.c-cafe.ru/days/bio/26/014_26.php 20.12.2008

Про документи царської родини, що стосуються фінансової справи лотереї:

№ 17. 1838 р., квітня 14. Запис у камерфур’єрському журналі про проведення лотереї 1 в Царськосільському палаці, де розіграно портрет В. А. Жуковського, виконаний К. П. Брюлловим для викупу Т. Г. Шевченка з кріпацтва

Ввечеру их величество с их высочеством государем наследником, великою княгинею Еленою Павловною и великою княжною Мариею Николаевною и собравшимися к 8-ми часам по приглашению государыни императрицы особами обоего пола, бывшими сего числа за обеденным столом, изволили препроводить время в круглом Нового дворца зале разными играми, танцами и розыгрышем лотареи вещей.

1 Існують також твердження, що лотерея відбулася 16 квітня 1838 р. у будинку М. В. Вієльгорського (Див.: Моренец Н. И. Шевченко в Петербурге. Л., 1960, с. 37) та про проведення її в кімнатах Анічкового палацу в Петербурзі (Див.: Жур Петро. Шевченківський Петербург. К., 1972, с 62), але ці твердження не мають документальних підстав.

№ 19. 1838 р., квітня 23. Розпорядження правителя контори великої княжни Марії Миколаївни про видатки на лотерейні квитки при розігруванні портрета В. А. Жуковського роботи К. П. Брюллова

№ 27 Препровожденны сего числа при отношении за № 360 к ея превосходительству Ю. Ф. Барановой 1 триста рублей ассигнациями для уплаты за билеты, взятые великою княжною Мариею Николаевною, при розыгрывании в лотерее, в императорском семействе, написанного живописцем Брюлловым портрета В. А. Жуковского, — записать в расход по шнуровой книге о суммах ея высочества. — Апреля 23 за 1838 год.

Управляющий собственной его величества конторы Блок Секретарь П. Родионов

1 Графиня Ю. Ф. Баранова, вихователька царських дітей, збирала гроші за квитки ва лотерею.

№ 20. 1838 р., квітня 24. Запис у книзі витрат великого князя наслідника Олександра Миколайовича про видатки на лотерейні квитки при розігруванні портрета В. А. Жуковського роботи К. П. Брюллова 24 апреля. Заплачено за лотерейный билет портрет Жуковского живописца Брюллова 300 р.

№ 22. 1838 р., квітня 25. Запис у книзі грошових сум цариці Олександри Федорівни про видатки на лотерейні квитки при розігруванні портрета В. А. Жуковського роботи К. П. Брюллова

Расход 126.  Действ[ительной] ст[атской] советнице Ю. Ф. Барановой, за билеты на лотерею, в которой ея величеством выигран портрет В. А. Жуковского, четыреста рублей.  400  

№ 23. 1838 р., квітня 25. Лист секретаря цариці Олександри Федорівни І. П. Шамбо до графині Ю. Ф. Баранової про надсилку їй 400 крб. за лотерейні квитки при розігруванні портрета В. А. Жуковського роботи К. П. Брюллова 25 апреля 1838 г.

Ея превосходительству Ю. Ф. Барановой

Милостивая государыня Юлия Федоровна!

Вследствие письма вашего превосходительства от 24 ч. сего м-ца честь имею препроводить при сем к вам, м[илостивая] государыня четыреста рублей, следующие за билеты на лотерею, в которой ея императорским величеством выигран портрет В. А. Жуковского.

Покорнейше прося почтить меня уведомлением о получении препровождаемой суммы, я имею честь быть с сов[ершенным] почт[ением]...

Подписал И. Шамбо

№ 24. 1838 р., квітня 26. Лист графині Ю. Ф. Баранової до секретаря цариці Олександри Федорівни І. П. Шамбо про одержання нею 400 крб. за лотерейні квитки при розігруванні портрета В. А. Жуковського роботи К. П. Брюллова

Милостивый государь Иван Павлович!

Препровожденные при отношении вашего превосходительства от 25-го апреля за № 341 -м четыреста рублей ассигнациями, за лотерейные билеты, — взятые ея императорским величеством при розыгрывании портрета В. А. Жуковского, — мною получены. Уведомляя вас, милостивый государь, о сем, с совершенным почтением имею честь быть вашего превосходительства готовая к услугам Июлия Баранова 26 апреля 1838 г. Его прев[осходительств]у И. П. Шамбо

Шевченко у своєму художньому творі про лотерею взагалі не згадує: «А самое-то дело было вот как. Карл Брюллов написал портрет Жуковского, а Жуковский и граф Вельегорский этот самый портрет предложили августейшему семейству за 2500 руб[лей] ассиг[нациями] и за эти деньги освободили моего ученика. А старик Венецианов, как он сам выразился, разыграл в этом добром деле роль усердного и благородного маклера». [Художник, 1856].