Етнічний розвиток і міжнародні зв’язки Півдня України (Кінець ХIII - перша чверть ХХ століття)

Аналіз історії заселення та господарського освоєння пів-дня України свідчить про те, що національно-територіальна структура його населення на початку 20-х рр. мала складний, мозаїчний характер. Різні за чисельністю, характером розсе-лення, способами ведення господарства, рівнем розвитку культури та національної свідомості народи утворили склад-ний і багатогранний етнічний конгломерат, який став важли-вим чинником соціального й економічного розвитку краю.

Серед народів півдня України були досить численні, розселені широким ареалом, але компактними масами, наприклад німці, греки, болгари, певною мірою молдавани. Були й зовсім нечисленні, що населяли лише кілька сіл, наприклад чехи, шведи, французи, які також зберегли виразні національні особливості.

Загалом, більшою мірою це  вдалося тим, які не лише проживали компактно, але й намагалися зберегти тради-ційно замкнутий, відокремлений уклад життя, насамперед німцям і грекам. Ті ж, що проживали розсіяно, дисперсно: євреї, білоруси, поляки тією чи іншою мірою зазнали руси-фікації, а подекуди навіть асиміляції.

Більшість національних меншин півдня України за соціальним складом була суто селянською. Це німці, мол-давани, греки, болгари, чехи, білоруси, поляки. У найбільш і найменш численних меншостях (росіян, євреїв, а також вірмен, вихідців з Балтії та ін.) переважало міське населення. Причому у росіян це були головним чином робітники, а у всіх інших - переважно ремісники, кустарі й торгівці.

Суттєві відмінності спостерігалися і в господарському житті, особливо серед сільських меншостей. Вони різнилися розмірами землекорис-тування: від 30 і більше десятин на одне господарство у німців, греків, чехів, що було майже удвічі більше середньої норми для українського населення регіону, до  2-3 десятин - у молдаван і поляків.

Німці, чехи й болгари вирізнялися культурними спосо-бами ведення сільського господарства з орієнтацією на інтенсивні галузі, греки - на екстенсивні. В цілому їхні села були заможнішими, ніж сусідні українські.

Разом з тим, якщо до реформи 1861 р. у звітах губер-наторів та статистичній літературі вихвалялися господарства іноземних колоністів - багатогалузеві, що мали машини, породисту худобу і т.і., то згодом контраст між ними та господарствами інших селян суттєво зменшується. А на початку XX ст. більш висококультурні форми господарства окремих національних меншин і притаманні їм особливості господарського життя швидко ставали надбанням навколишніх селянських мас інших національностей, виконуючи роль об'єднуючого фактора. Отже, кожна з національних меншостей зробила свій, хоча й далеко не рівноцінний, внесок до історичного досвіду національного розвитку півдня України.

***

З'ясувавши питання про етнічну ситуацію на півдні Украї-ни, не можна оминути іншого, не менш важливого питання, - про соціальну структуру населення, - яке багато в чому визначало шляхи й характер розвитку соціальних процесів, вирішення наболілих питань тогочасного суспіль-ного життя.

Звернемося до табл. 1. Її дані свідчать про те, що питома вага міського населення на півдні була вищою (21,7%), ніж в цілому по Україні (18,3%). Міське населення, а отже і робітничий клас, що складав більшість населення промислових центрів півдня (прошарок дрібної буржуазії, службовців та міщанства був тут незначним) були багатонаціональними. Однак 43 % міського населення півдня становили росіяни. Українці ж, яких було 24,5%, поступались за кількістю ще і євреям (25,8%). Отже, можна з певністю стверджувати, що в національному складі робітничого класу півдня України значно переважали росіяни.

Інакшою була ситуація на селі. 73,5% сільського населення складали українці. Інші національності значно поступалися їм: росіян було 13,1%, німців - 4,7, молдаван - 2,2, євреїв - 1,3, греків - 1,1, болгар - 1,1% і т.д.

Соціальна структура сільського населення півдня України також мала свої особливості. Селянської бідноти тут було значно  менше, ніж в інших регіонах, до того ж потреба в землі значною мірою задовольнялася за рахунок поміщи-цьких земель. Питома вага середнього селянства була відносно високою - 30% (у центральних губерніях Росії лише 20%), але приблизно такою ж, як і на решті території України. А от прошарок заможного селянства найбільшим був саме на півдні. Він становив 22% селянських господарств, або 30% всього населення краю. Тобто чисельність лише заможного селянства в 1,5 рази перевищувала чисель-ність всього міського населення. Якщо на Лівобережжі знаходилося 18,5% усіх заможних селянських господарств України, в Поліссі - 15,5%, на Правобережжі - близько 10%, то в степових районах Півдня  - 56%.  Сільська буржуазія  після  ліквідації поміщицького землеволодіння становила найбільш впливову силу в економічному житті сіл Причорномор'я і Приазов'я. Повною мірою це стосується й переважної більшості сільських національних меншостей Півдня.

Своєрідність соціальної структури населення Південної України на початку 20-х рр. полягала в тому, що, поряд з численним загоном робітничого класу, тут сформувався великий прошарок заможного селянства. Відмінність їхніх корінних інтересів значною мірою зумовила складність істо-ричного розвитку регіону в перші десятиліття XX ст., позна-чилася на всій сфері соціальних, зокрема й національних відносинах.

Загальновизнану тезу про те, що в результаті аграрної революції село осереднячилося, відносно Півдня можна прийняти з певним застереженням. Тут і до 1917 р. біднота становила менше половини сільського населення, а після одержання землі її кількість ще значно зменшилася. З іншого боку, переділ земель у 1920 р. далеко ще не завершився, та й страшний голод 1921-1923 рр. завадив швидкому відрод-женню продуктивних сил села.

Соціальна структура півдня України відображала економічну структуру та ступінь господарського розвитку краю.

 

Таблиця 1  

 

Національний склад населення півдня України на початку 20-х рр. (тисяч).

 

Національність  Губернії                  

                            Донецька     Катерино-   Одеська       Разом             %

                                                   славська   

Міського населення

Українці      219,5        129,1                 141,6           490,2                   24,54

Росіяни       326,4        173,0                 359,3   858.7             42,98

Євреї                      38,3             133,1                  345,0  516,4             25,44

Німці                       3,5                           3,7          8,2                  15,4                   0,77

Поляки       5,8                        14,3        18,9                                39.0                  1.95

Болгари      0.5                        0,2           6,2                  6,9                     0,35

Молдавани                        —                   —              0.3                   0,3                       0,02

Греки                              6,1                     —              3,9                   10,0                     0,50

Інші                                 20,5                  17,7         22,7     60,9                     3,05

 

Разом                            620,6                 471,1       906.1                1997,8      100,0

 

Сільського населення

Українці            1390,2            1634,4               5362,1     73,49            24,54

Росіяни              329,5              302,8 320,9            953,2                   13.06

Євреї                             4.4      14,4   76,8              95,6       1,31

Німці                              53,0                  86,6   205,2            344,8                     4,73

Поляки              0.8                   0.4    7.         9        9,1         0,12

Болгари             0,4                   52,8  29,1               82,3       1,13

Молдавани                      —                    22,2  140.0             162,2                     2,22

Греки                            80,5                     —                2.4                     82,9                      1,14

Інші                               38,1                     46,5 119,8              204.4                     2.80

 

Разом    1896,9    2863,2      2536.5  7296,6      100,0

 

Всього населення

 

Українці         1609,7                 2466,6               1776,0       5852,3                    62,97

Росіяни          655,9                   475.8                 680.2         1811,9                    19,49

Євреї                         42.7         147,5                 421,8          612,0                      6.58

Німці                          56,5          90,3    213,4         360.2                      3,88

Поляки          6.6         14,7    26,8                               48.1                     0,52

Болгари          0,9        53,0    35,3                89,2                     0,96

Молдавани                  —          22.2    140,3          162.5                      1.75

Греки                         86,6          —                   6.3                      92,9                     1.00

Інші                            58.6          64,2    142,5   265,3                2,85

 

Разом                     2517.5        3334,3                3442,6 9294,4        100.0

 

 

РОЗДІЛ ІІІ

 МІЖНАРОДНІ  ЗВ’ЯЗКИ ПІВДНЯ  УКРАЇНИ:

ФОРМУВАННЯ  І  ОСНОВНІ  ШЛЯХИ  РЕАЛІЗАЦІЇ

 

 

Розширення й зміцнення зв’язків і співробітництва між народами – одна з  найважливіших закономірностей історичного розвитку. В період утвердження державності України, формування і розбудови її міжнародних відносин закономірним є звернення до висвітлення витоків, джерел, процесів становлення міжнародних зв’язків українського народу. Їх аналіз збагачує цінним, перевіреним життям досвідом, показує здобутки і прорахунки у взаєминах України та її окремих регіонів з навколишнім світом у минулому.

Для багатонаціонального півдня України міжнародні зв’язки стали органічним продовженням його етнічного та господарського розвитку, зміцнення внутрішньорегіональних та міжрегіональних економічних і культурних зв’язків. Зародившись незабаром після приєднання Північного Причорномор’я до Росії, вони сприяли консолідації його в окремий економічний район країни. Не випадково міжна-родні зв’язки півдня України зародилися саме як економічні.

Необхідними передумовами формування і розвитку відносно стабільних міжнародних економічних зв’язків півдня України на початку ХІХ ст. були: заселення і господарське освоєння цього регіону, визначення його госпо-дарської спеціалізації і експортного потенціалу, створення транспортної мережі, а також сприятлива урядова політика і міжнародна ситуація. З плином часу ці фактори розви-валися, збагачувалися, набуваючи різних форм на різних етапах історичного розвитку.

Однією з важливих форм реалізації потенціалу міжна-родних зв’язків півдня України протягом майже всього періоду, що досліджується, була зовнішня торгівля. Вона віддзеркалювала не лише ступінь економічного розвитку, господарську спеціалізацію регіону та його місце в системі господарського розподілу праці всієї країни, але також інтенсивність і масштаб міжнародних економічнх зв’язків, а певною мірою – навіть і роль етнічного фактора в їхній реалізації.

Уже в ході заселення Північного Причорномор’я і Приазов’я з кінця ХУІІІ ст. починає швидко зростати інтенсивність торгівельних обмінів між окремими її місцевостями, міськими промисловими центрами, які зароджувалися, ярмарками та селом, що засвідчило початок формування тут нового потужного економічного району. Процес суспільного розподілу праці став важливим фактором економічного прогресу регіону. А господарська спеціалі-зація, в свою чергу, відкрила широкі перспективи перед чорноморською торгівлею.  

Чорноморська торгівля справляла великий і постійно  зростаючий вплив на господарський і етнічний розвиток не лише півдня України, але і всієї країни. Її стан визначальною мірою залежав від державної політики, а початок слід віднести до перших років ХІХ ст., коли російський уряд остаточно став на шлях заохочення чорноморської торгівлі. В 1803 р. були скасовані обмеження на експорт через південні порти, зменшені на третину митні збори.

Міжнародна ситуація також справляла безпосередній вплив на розвиток зовнішньої торгівлі, особливо на першому етапі, спричиняючи її різкі зміни. Спочатку російсько-турецька війна і погіршення відносин з Францією скоротили торгівельні обіги. Потім участь Росії в континен-тальній блокаді перервала її торгівельні зв’язки з Англією через балтійські порти, але стимулювала посредницьку і транзітну торгівлю через  чорно-морські порти. В 1808 р. обіги чорноморської  торгівлі склали вже близько половини обігів балтійської, що свідчило про стрімке зростання її значення1.

Ускладнення, пов’язані з війною 1812 р., і занесена з Азії епідемія чуми уповільнили розвиток чорноморської торгівлі. Але укладення миру на Віденському конгресі 1814 р. і невро-жаї в Західній Європі знову відкрили сільськогосподарській продукції з півдня України шляхи на європейські ринки.

Нове ускладнення відносин Росії з Туреччиною у зв’язку з грецьким повстанням 1821 р. знову загальмувало цей процес, але, разом з тим, дало новий поштовх розвиткові транзитної торгівлі країн Західної і Центральної Європи через Одесу з Грузією і Іраном. Так Одеса, що в 1817 р. одержала порто-франко, стала важливою ланкою торгі-вельного обміну між Заходом і Сходом. . З цього часу ніякі ускладнення російсько-турецьких відносин, закриття чорно-морських проток тощо не могли спричинити занепаду чорноморської торгівлі. Вона продовжувала швидко розвиватися, активізуючи і внутрішній обмін півдня України.

В цілому в експортній торгівлі півдня України у той час значно переважала сільськогосподарська продукція, перш за все зернові культури. Причому на початку ХІХ ст. вони вироблялися головним чином у північних губерніях України, а Причорномор’я і Приазов’я через слабку заселеність і господарське освоєння спеціалізувалися на тваринництві.

Імпортні товари, що завозилися через південні порти, відзна-чалися великою різноманітністю, а головне місце серед них займали східні фрукти, ліки, фарби, а також предмети розкоші. Вони розходилися по всій країні, оскільки власне споживання населення півдня України тоді було ще незначним.

Протягом першої чверті ХІХ ст. обіг чорноморської торгівлі зріс з 4,03 млн. руб. до 17,9 млн. руб., тобто з 4,2% до 15% загальноросійського обігу. Це зростання не було безперервним, воно різко коливалося через вищезгадані причини. Але в цілому чорноморська торгівля вже на цьому етапі стала важливим фактором економічного розвитку не лише півдня України, а й усієї країни.

Для теми, що досліджується, особливий інтерес стано-вить розвиток судноплавства. В успішному для морської торгівлі 1817 р. кількість суден, що відвідали чорноморські й азовські порти, становила 28% від загальної їх кількості по Росії, а їхня місткість виявилася ще більшою – 37%.  Отже, частка чорноморського судноплавства в загально-російському вже тоді була значною. Майже всі судна, що зайшли в південні порти у 1817 р., прямували через Туреччину в Італію, Францію, Іспанію, Англію. В 1825 р. до цих країн додалися Єгипет, країни Леванту, Іонічні острови, Мальта, Австрія, Португалія, що свідчило про швидке розширення серед-земноморських економічних зв’язків півдня України.

З розвитком торгівлі і судноплавства пов’язана і поява в приморських містах півдня України,- Одесі, Херсоні, Скадовську, Бердянську, Маріуполі, Таганрозі та ін.,- великої кількості купців і судновласників, а згодом і купецьких кампаній. Серед купців, які торгували в чорноморських портах, були представники різних націо-нальностей. Особливо багато було греків (про що свідчать згадувані в джерелах прізвища Палеолог, Мавро, Магуло, Папудоглу таін.), південних слов’ян (Бобович, Вучетич, Лучич, Різнич), вірмен (Сараджев, Кіріазов, Айрапетян), італійців (Амореті, Гарібальдо, Дельвініоті, Россіні), французів (Гамба, Сікар). Рідше зустрічалися австрійці, англійці, іспанці, турки. Більшість з цих купців згодом приймала російське підданство, тому іноземцями їх вважати можна лише умовно.

Дуже великою в чорноморській торгівлі того часу була роль грецьких купців. Розселившись по берегах та островах Чорного, Азовського і Середземного морів, вони підтри-мували між собою жваві  зв’язки. А грецький національно-визвольний рух, що розгорнувся в 1820-х рр., показав, з одного боку широту цих зв’язків, а з другого – роль південно-українських портів у національній консолідації грецького народу в його боротьбі проти турецького гніту. Пов’язані з цим події безпосередньо заторкнули грецькі общини Одеси, а також Херсона, Маріуполя, Феодосії, справили значний вплив на приазовських греків.

Вірменські купці, як і грецькі, мали розгалуджену мережу торгівельних aгентів у інших країнах, але їхні зв’язки поширювалися переважно на Кавказ, Іран, Індію і навіть Китай. Основним маршрутом торгівлі вірменських купців був: Лейпціг – Одеса – Редут-Кале – Тіфліс і далі на схід. 

Французькі купці, незважаючи на відносну малочи-сельність, також відігравали помітну роль у чорно-морській торгівлі, але, зрозуміло, що для них основним напрямком був західний. Велика активність фран-цузьких купців, які часто виступали ініціаторами полегшення умов чорно-морської торгівлі, пояснювалася потребами Франції у джере-лах промислової сировини і ринках збуту готової продукції, а також трудно-щами конкуренції з Англією на трансокеан-ських торгівельних шляхах і прагненням створити противагу англійському засиллю в європейській торгівлі, навігації та колоніальній політиці. Висока культура французьких негоціантів, їхні близькі зв’язки з Рішельє, Ланжероном та іншими впливовими адміністраторами півдня України, - французами на російській службі,- сприяли вивченню ними господарського життя регіону. Багато хто з них залишив по собі цікаві доповідні записки і цілі книги, що знайомили французьке суспільство з економічними ресурсами Півден-ної України та перспективами чорноморської торгівлі.  

Війна 1812 р. на якийсь час перервала ці зв’язки, але після укладення миру вони швидко відродилися і зміцніли. Вже в 1816 р. у Франції була організована ”Чорноморська кампанія” з центром у Парижі, торгівельним агентством у Марселі і конторами в Одесі та Константинополі. Не боючись конкуренції з боку Англії, Голандії і ганзейських міст Балти-ки, кампанія розгорнула широкі торгівельні операції на півдні України, а потім на Кавказі, в Болгарії та Румелії. Таким чином, на початку ХІХ ст. через чорноморську торгів-лю зав’язувалися і міцніли мирні економічні зв’язки Росії з Францією, які в його кінці переросли у військово-політичний союз.

Звертає увагу майже повна відсутність у цей період серед чорно-морських і азовських купців українців, росіян і євреїв. Справа в тому, що морські перевезення – це лише частина експортно-імпортних торгівель-них операцій, для яких необхідними були налагоджені зв’язки портових міст з чис-ленними містами, селами і ярмарками всередині країни. Носіями цих зв’язків і були корінні жителі, які мали значний досвід торгівлі й товарних перевезень. Перш за все – це  українські чумаки, які протягом кількох століть були сполуч-ними ланками між різними частинами України, а часто виїздили і далеко за її межі. Вихідці переважно з козаків і державних селян, розбагатівши, вони записувалися в купці і міщани.

У зв’язку з інтенсивним заселенням степової України і розвитком чорноморської торгівлі чумацький промисел набув ще більших масштабів. На початку ХІХ ст. з середовища чумаків виділилися групи людей, які займалися виключно перевезенням вантажів у чорноморські і азовські порти.  В середині ХІХ ст. понад 75% хліба, що вивозився з України через чорноморські порти, транспортувалося чумаками.

Помітну роль у торгівлі степової України відігравали і єврейські купці. Обмеження й заборони діяльності у внутрішніх губерніях Росії спонукали їх звертатися до торгівлі на південних окраїнах, а особливо до зовнішньої торгівлі. Єврейське купецтво протягом тривалого часу спеціалізувалося на просуванні левантійських товарів на український і польський ринки, багато зробивши для становлення і зміцнення економічних зв’язків Південної України з Близьким Сходом і Північною Африкою. Ця традиція збереглася ще з часів існування Запорозької Січі.

Російські купці і візники також зустрічалися повсюди, хоча й не були приписаними до чорноморських портів. Вони забезпечували доставку туди хліба з внутрішніх губерній країни.

В подальшому, із збільшенням обсягів чорноморської торгівлі, національний склад купецтва простежується дедалі менш виразно, але безперечним є факт суттєвого пози-тивного впливу міжнародних економічних зв’язків півдня України не лише на економічний, але і на етнічний розвиток регіону. 

В наступні роки, незважаючи на окремі коливання, пов’я-зані  з війнами, неврожаями тощо, обіги чорноморської торгівлі постійно зростали, особливо експорт. У 1860 р. через південні порти було вивезено різних товарів уже на 57,6 млн.руб. При цьому питома вага чорно-морського експорту по відношенню до загальноросійського зросла з 11% до 32%, тобто темпи розвитку чорноморської торгівлі були майже втричі вищими за загальноросійські

Як і в попередній період, предметами чорноморського експорту були переважно сільськогосподарські продук-ти, передусім хліб. Експорт хліба з південних портів України у 1860 р. становив 55,8% загальноросійського. А по найдо-рожчій культурі – пшениці – 78,2% 2.   Причому більшу частину експортного хліба було вирощено вже на півдні України.

Різкі падіння хлібного експорту через чорноморські порти відбувалися під час воєн. У 1828 р., під час російсько-турецької війни, коли хлібний вивіз з портів Чорного і Азовського морів був заборонений, він скоротився з 1,6 млн. четвертей до 0,09 млн. четвертей, а під час Кримської війни – з 6,2 млн. четвертей до 0,1 млн. четвертей. Крім воєнних лихоліть, на експорт хліба негативно впливали також неврожаї 1833-35 і 1840-41 рр. та революційні виступи в країнах Західної Європи в 1848-49 рр.

Про місце і значення чорноморського експорту пшениці в загаль-норосійському масштабі свідчать такі факти.

В 1827-47 рр. з Одеси та інших південних портів було вивезено 90% цього товару, тоді як з Петербурга та інших портів – лише 7%, а через сухопутні кордони держави – 3%.

Спеціалізація господарського життя Південної України на виробництві хліба і продуктів тваринництва у цей період посилювалася. І хоча тут уже закладалися основи металургіїі  металообробки, на експортному потенціалі регіону до  останньої чверті ХІХ ст. це не позначалося.

Імпорт півдня України в 1825-60 рр. зріс з 2,2 млн. руб. до 16,2 млн. руб. При цьому питома вага чорноморсько-азовського імпорту в загальноросійському зросла з 4,6% до 10,3%. Показники зростання значно скромніші, ніж  екс-порту, але вони свідчили про активний баланс чорно-морської торгівлі.

Брак капіталів у місцевого купецтва і майже повна відсутність торгівельного  флоту спричинили запрошення в чорноморсько-азовські порти іноземних купців, що забез-печило перевезення товарів морськими суднами. Кількість суден, що заходили у вищезгадані порти, швидко зростала. В 1825 р. їх було 747, а в 1860 р. – 4471. Частина з цих суден плавала під російським прапором, решта – під турецьким, грецьким, італійським, англійським.

За  обсягом експортно-імпортних операцій в середині ХІХ ст. Одеський порт вийшов на друге місце в країні після Петербурзького, а Херсон, Бердянськ і Маріуполь зрівнялися з давніми центрами чорноморської торгівлі – Таганрогом і Ростовом.

Загалом же поступальний розвиток чорноморської торгів-лі в другій чверті ХІХ ст. дедалі більше гальмувався впливом відсталих соціально-економічних відносин у країні. Зокрема, і порто-франко, що зіграло доволі позитивну роль, було вимушеним заходом, зумовленим вузькістю внутрішнього ринку і браком капіталів у місцевого купецтва. Лише цим можна пояснити, наприклад, те, що в першій половині ХІХ ст. в Південну Україну, яка мала величезні запаси кам’яного вугілля, завозилося деревне вугілля з Англії. Адже власне виробництво було нерозвиненим, а доставка вугілля з Донбасу ускладнювалася відсутністю доріг.

В ході Кримської війни 1853-56 рр. Південна Україна, ставши театром воєнних дій, зазнала величезних спустошень. Особливо сильно постраждало господарство Криму, який фактично знелюднів, а також Херсонської і Катерино-славської губерній. Перенесені випробування викликали масовий селянський рух проти поміщиків і бюрократії, який прискорив скасування кріпосного права в країні.

 

В пореформений період прискорений розвиток капіта-лістичних відносин на півдні України зумовив швидке зрос-тання важкої промис-ловості і внутрішньої торгівлі. Цьому сприяло і розширення внутрішнього ринку, пов’язане з поглиб-ленням суспільного розподілу праці, форму-ванням тут потужного економічного району з великим експортним потенціалом.

Величезне значення для розвитку внутрішньої і зовніш-ньої торгівлі мав залізничний транспорт, який, на відміну від гужового, робив товарообмін швидким і дешевим, сприя-ючи водночас розвитку товарного виробництва  в місце-востях, через які проходили залізниці. Їх будівництво на півдні України почалося у другій половині ХІХ ст. і особливо великого розмаху набрало в його кінці. Через південь України пройшли три великі залізниці, що з’єднували його з центром всеросійського ринку: Москва – Київ – Одеса, Москва – Харків – Одеса і Москва – Харків – Таганрог.

У цей період Південна Україна продовжувала займати чільне місце в зовнішній торгівлі Росії. Через південні порти вивозилися як українська сільськогосподарська і промислова продукція, так і товари, що надходили транзитом з Цент-ральної Росії і Поволжжя. Основу вивозу становили продукти землеробства і тваринництва, насамперед зерно, крупи, борошна, льон, вовна, сало, м’ясо, худоба тощо. З промис-лової продукції у великих кількостях  вивозилися цукор, спирт, сукна, мило, канати, починаючи з 80-х рр. ХІХ ст. – також вугілля, залізна і марганцева руди, а з 90-х рр. – і металовироби. У 80-90-х рр. ХІХ ст. через чорноморсько-азовські порти проходило щорічно 40-44% загальноросійського експорту 1.  Особливо важливе місце в експорті, як і раніше, займали зернові культури, передусім пшениця, а також жито, ячмінь, овес. У 1861-70 рр. і 1886-95 рр. на азово-чорноморські порти приходилося 80-90% всього експорту пшениці з Росії 2.  А головними торгівельними партнерами були Англія, Франція, Німеччина, Італія, Туреччина, Іран.

Зросла роль південних портів і в імпортній торгівлі Росії. Сюди завозилася з багатьох країн різноманітна промислова і сільськогос-подарська продукція: кольорові метали, машини і устаткування, хімічні речовини, тканини, бавовна, фрукти, пряності. В 1893-90 рр. товари, завезені лише через Одеський порт, становили 11% вартості європей-ського імпорту Росії3.  Сюди щорічно прибувало понад 1200 суден. В Одесі перебувала і головна контора Російського товариства пароплав-ства і торгівлі, яке здійснювало переве-зення не лише на Чорному і Азовському, а й на Балтійському морях, а також по Дніпру, Південному Бугу і Дністру.  

Це відображало як зрослий рівень соціально-економіч-ного розвитку регіону, так і нові явища, пов’язані із зростан-ням ролі монополій і фінансового капіталу у зовнішній тор-гівлі. Протягом лише 1900-1913 рр. обсяг зовнішньотор-гівельних обігів півдня України більш ніж подвоївся

 

На початку ХХ ст. південь України з його багатогалузевою економікою і великими портами продовжував відігравати провідну роль у зовнішній торгівлі Росії. Лише в першому десятиріччі ХХ ст. на чорноморські і азовські порти припадало 57-59% вартості вивезених і 27-30% приве-зених товарів.

Традиційно найбільшу питому вагу Південна Україна займала в хлібному експорті. Основна маса хліба для зовніш-нього ринку надходила з родючих степів Причорномор’я і Приазов’я, де інтенсивно розвивалося капіталістичне земле-робство. В цілому загальноросійському експорті чотирьох найважливіших видів зернових культур на південь України в 1900-1913 рр. припадало 41,5%, в тому числі пшениці – 36,2%, жита – 49,2%, ячменю – 54,8%, вівса – 16,3% 2.  Вони вивозилися в більшість країн Західної Європи і Близького Сходу. А головними ринками збуту українського цукру були Англія і Німеччина, криворізької залізної руди – Німеччина, Англія, Голандія.

Істотно вплинула на зовнішню торгівлю Росії, в тому числі і півдня України, перша світова війна. Вона різко змінила структуру експорту і імпорту. Зокрема, експорт у 1913-17 рр. зменшився майже втричі, а питома вага хліба скоротилася в ньому до 2%. Водночас різко зріс імпорт, особливо в 1916-17 рр. Це призвело до пасивного торговель-ного балансу і мало вкрай негативні наслідки для економіки півдня України. А згодом, у роки громадянської війни зовнішня торгівля регіону практично завмерла, відродившись пізніше на зовсім інших засадах. 

Особлива увага і ретельний аналіз розвитку чорномор-ської торгівлі півдня України пояснюються тим, що протягом тривалого часу вона була основною формою реалізації потенціалу міжнародних зв’язків півдня України. А водночас чи не єдиним каналом інформації про нього для світового   загалу. За промовистими цифрами зростання хлібної торгівлі стояли реальні міжнародні зв’язки регіону, які, швидко розширюючись і міцніючи, протягом ХІХ – початку ХХ ст. поширилися майже на всі приморські країни Західної Європи, Середземномор’я, більшість країн Близького та Середнього Сходу. Вони залучили південь України, а через нього – і всі сусідні регіони України й Центральної Росії до доволі активної участі у міжнародному розподі праці на світовому ринку.

В цілому розвиток чорноморської торгівлі у цей період залежав від внутрішньоекономічної ситуації та торгівельної політики російського уряду, від міжнародного клімату (особливо від стану російсько-турецьких відносин), а також від кон’юнктури світового ринку.

Чорноморська торгівля сприяла прискореному розвитку продук-тивних сил півдня України, передусім сільського господарства, стиму-лювала його господарську спеціалізацію та нарощування експортного потенціалу. З нею пов’язана поява в чорноморських і азовських портах численних груп торгівельної буржуазії різних національностей, яка забезпечувала успіх торгівельних відносин Південної України із згаданими вище країнами.

Важливо підкреслити також і значення міжнародної торгівлі для розширення й зміцнення культурних та міжет-нічних взаємовпливів, що було особливо важливим для багатонаціонального півдня України. Інтенсивне міжна-ціональне спілкування сприяло формуванню у місцевого населення толерантного ставлення до осіб інших націо-нальностей, подоланню в свідомості людей численних забо-бонів кріпосницького минулого та національного егоїзму. Демократичний склад населення і європейський спосіб життя, як наслідки своєрідних соціально-економічних відносин півдня України, віддзеркалювали і його міжнародні зв’язки. Вони були характерними передусім для портових міст, поширюючись звідти на решту території регіону.

Перша світова війна, а надто роки революційних потря-сінь і громадянської війни принесли занепад господарського життя Південної України. Припинилася закордонна торгівля, а разом з цим занепали портові міста. Різко знизилися рівні промислового й сільськогос-подарського виробництва, а відтак – і рівень життя населення. Традиційні форми міжна-родних зв’язків регіону втратили своє значення. Але різкі зміни політичної і економічної ситуації в країні не ліквіду-вали міжнародні зв’язки півдня України, а лише змінили, ускладнили, зумовивши появу нових, часто доволі  супереч-ливих їхніх форм.

 

***

У 1917 р. південь України у складі трьох губерній: Одеської, Катери-нославської і Таврійської, але без Криму увійшов до складу Української Народної Республіки. Міжнаціональні відносини доби української національно-демократичної революції і  визвольних змагань, як і їх взаємозв’язок з зовнішньою політикою УНР, – мабуть одні з найменш досліджених, а водночас найбільш складних і ідеологічно заангажованих проблем сучасної української історіографії. Однак вони безпосередньо торкалися доль багатьох мільйонів людей різних національностей, що проживали тоді на теренах України, і, зокрема, на півдні, від ставлення яких до Української держави та конкретних форм влади багато в чому залежав загальний хід і розвиток подій. Не зупиняючись на них докладно, зазначимо лише, що то був нетривалий за часом, але принципово важливий період справжньої української державності, повної міжна-родної правосуб’єктності України, однак через безперервні війни південь України виступав тоді здебільшого лише як об’єкт територіальних та інших зазіхань різних держав і політичних сил.

До історично зумовленого багатонаціонального складу населення Південної України за згадані роки додалися ще багатотисячна російська армія, сотні тисяч біженців з західних губерній Російської імперії, а також військо-вополонених: німців, австрійців, угорців, чехів, словаків, сербів, хорватів, словенців, болгар, поляків, турків та ін.  А після перемоги більшовиків у центрі країни – і десятки тисяч прихильників попередніх російських режимів. Все це значно ускладнювало становище на півдні України, загострювало міжнаціональні відносини.

Особливо згубний вплив на них справила воєнна інтервенція (неодноразова радянської Росії, німецька, австро-угорська, країн Антанти, білогвардійська, польська) та драматичні перипетії громадянської війни, в ході якої кожна з протиборствуючих сторін дбала не про інтереси людей і народів, а лише про те, як перемогти за будьяку ціну. В деяких місцевостях півдня України за три роки громадянської війни влада змінювалася 20 і більше разів. Можливо і в цьому слід шукати причини не завжди прихильного, а нерідко і ворожого ставлення до Української держави деяких національних меншин півдня України…

Між тим, УНР набула значного і доволі цінного досвіду  полагодження міжнаціональних суперечностей. Провідники українського відродження завжди приділяли цьому велику увагу. Перший президент України М.С.Грушевський у статті “Вільна Україна”, написаній на початку 1918 р., писав: “Ми здобуваємо державне право для української землі не для того, щоб панувати над національними меншостями України. Україна не тільки для українців, а і для всіх, хто живе на Україні, а живучи любить її, а люблячи захоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе. Всякий, хто водиться з такими поглядами – дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, жид, поляк, чех”.  

У відповідності саме з такими поглядами, Центральна Рада 9 (22) січня 1918 року схвалила “Закон про національно-персональну автономію”, яким надала національним менши-нам права на влаштування свого національного життя за власним бажанням. Згодом вони були підтверджені і в Конституції УНР. Але реалії громадянської війни виявилися зовсім іншими, не залишивши шансів для їхньої практичної реалізації.

Ці ж причини  стали на заваді і нормальному розвиткові міждержавних відносин УНР. Спочатку вона мала дипломатичні відносини з Німеч-чиною, Австро-Угорщиною, Польщею, Болгарією, Румунією. Шлях до їх встановлення відкрив Брест-Литовський мирний договір, хоча він і поставив Україну в нерівноправне становище. Йдеться насамперед про українське постачання до країн Четверного союзу і спільний торгівельний договір України з ними. Але для України тоді велике значення мав і сам факт встановлення дипломатичних відносин, оскільки де-юре він

ставив її нарівні з іншими незалежними державами. Згодом, за часів Директорії кількість посольств і дипломатичних місій УНР зросла до 24, але тільки деякі з них змогли належною мірою розгорнути свою діяльність .За час існування УНР з держав, зв’язки з якими мали  важливе значення для півдня України, дипломатичні відносини були встановлені і розбудовані лише з Болгарією. Цій країні судилося відіграти особливо важливу роль у розвиткові міжнародних зв’язків півдня України в нову добу. Грунт для українсько-болгарського спілкування підготував ще видатний український вчений і громадський діяч, професор Софійського універститету М.Драгоманов, який мав тісні зв’язки з болгарською інтелігенцією, в тому числі і з майбутнім першим послом Болгарії в Україні І.Шиш-мановим. До речі, призначення послом Болгарії в УНР українофіла професора І.Шишманова певною мірою шкодило експансіоністським намірам Німеччини і Австро-Угорщини щодо України. Причиною ж цього призначення було, зокрема і те, що Болгарія вважала себе обділеною союзниками в розподілі українського постачання.

Українське посольство почало працювати в Болгарії за часів гетьманату. Першим послом України в Софії став колишній генеральний серетар міжнаціональних, а згодом – міністр закордонних справ Центральної Ради О.Шульги-нов. Штат посольства складався з 9 осіб. Головними напрямками його діяльності були захист інтересів співвіт-чизників, репатріація військовополонених і біженців, налагодження двосторонніх українсько-болгарських відносин, зокрема відновлення торгівлі, та налагодження політичного діалогу з країнами Антанти. 

 Діяльність посольства УНР у Софії, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету своєї держави і захист інтересів її громадян, знаходила підтримку з боку болгарської влади. Але негативно на його діяльності позначалися несприятлива для України міжнародна ситуація, складне політичне, економічне і військове становище УНР, брак кваліфікованих дипломатичних кадрів. Адже слабка держава не може достойно представляти себе на міжнароднії арені.

Невивченою залишається і діяльність в Україні націо-нальних військових формувань, що існували протягом усього згаданого періоду і при всіх режимах. Відомо, що в добу Центральної Ради в Україні діяли грузинські і вірменські військові дружини, а в Червоній Армії були українськї, російські, єврейські, латиські, литовські, естонські, татарські військові формування.

Це ж стосується і інтернаціональних військових форму-вань, що створювалися з іноземних громадян, які опинилися в Україні в роки першої світової і громадянської воєн: військовополонених, біженців тощо. Після Лютневої революції відбулася їх швидка поляризація, а за тим – політизація, яка штовхала їх у різні, часто протилежні політичні табори. Це призвело до створення з військово-полонених з одного боку – чеського, югослов’янського, польського, румунського корпусів, що стали на бік білогвардійців, а з другого – інтернаціональних червоно-гвардійських загонів та інтербригад, до складу яких входили серби, угорці, румуни, німці, поляки, болгари, чехи, словаки, навіть китайці. Як бачимо, у братовбивчій громадянській війні з обох боків брали участь однопле-мінники  переважної більшості національних меншин, що проживали на півдні України, тим самим втягуючи регіон у її кривавий вир.

Віддаючи належне хоробрості, мужності та відданості своїм класовим ідеалам сербів О.Дундича і Д.Сердича, хорвата Г.Барабаша, угорців Б.Куна, Л.Гавро і Т.Самуелі, румуна М.Бужора, німця Ф.Шварца, болгар А.Христєва і Б.Шаранкова, чеха Я.Частека, словака Е.Кужело, поляків Ф.Кона і І.Фіалека, французів Ж.Садуля і Ж.Лябурб, турка М.Субхі та багатьох інших учасників боротьби за радянську владу на півдні України1,  слід зазначити, що діяльність інтербригад також потребує певного переосмислення з врахуванням інтересів усіх сторін, і передусім місцевого населення. Адже саме ці формування нерідко відзначалися особливою нетерпимістю і жорстокістю щодо місцевого населення, яке вони під впливом більшовицької агітації вважали суцільною контрреволюційною масою. А більшовицьке керівництво активно використовувало інтернаціональні військові з’єднання для протидії національно-визвольному руху. Засліплені інтернаціональ-ними гаслами, далекі від розуміння національних сподівань українського народу, вони були зручним і ефективним знаряддям більшовицької Москви в боротьбі, яка багатьом із них коштувала життя.

Особливого розмаху агітаційно-пропагандистська робота більшовиків набула після окупації півдня України військами Антанти, у складі яких були військові частини і кораблі Франції, Італії, Греції, Румунії. Для ведення серед солдатів і матросів агітації рідними мовами необхідно було залучити до цієї небезпечної роботи іноземних комуністів. У грудні 1918 р. при Одеському губкомі КП(б)У була створена підпільна агітаційно-пропагандистська організація – Колегія іноземної пропаганди (Іноземна колегія). Це мабуть найяск-равіший приклад діяльності такої великої багатонаціональної організації в підпіллі в роки громадянської війни, а відтак – і приклад революційних зв’язків півдня України з країнами Західної і Центральної Європи.  

До складу Іноземної колегії входили національні групи: французька на чолі з Ж.Лябурб, польська – Г.Гжеляковою, румунська – А.Заліком, сербська – С.Ратковим, грецька – В.Атанасовим і англійська. Їхня усна й друкована агітація у військових частинах і на кораблях окупаційних військ була дуже ефективною, значно прискорила ідеологічний розклад останніх і відкликання їх з півдня України. Доля ж більшості підпільників виявилася трагічною, вони були схоплені і страчені окупантами.

Наприкінці і по закінченні громадянської війни центр агітаційної роботи новостворених національних комуніс-тичних секцій і відділів, а також іноземних комуністичних груп на півдні України було перенесено в місця компактного проживання національних меншин. Революційна робота в колоніях займала важливе місце в діяльності німецьких, бол-гарських, чеських комуністичних груп на Катеринославщині, Одещині, Миколаївщині.

Основними каналами впливу іноземних комуністичних груп на розвиток революційного руху в своїх країнах після громадянської війни стали комуністична агітація і пропаганда серед військовополонених, які поверталися на батьківщину, відправка за кордон комуністичної літера-тури національними мовами, а головне – підготовка і відправка комуністів, які брали безпосередню участь у революційній боротьбі і здобули відповідний практичний досвід.

Ще в 1917-18 рр. значна частина зарубіжних інтерна-ціоналістів почала повертатися в свої країни. В 1919-20 рр. і відразу після закінчення громадянської війни на батьківщину виїхала переважна більшість зарубіжних учасників революційних подій у Росії. Лише комуністів повернулося на батьківщину 12-15 тис. чоловік. Загальна ж кількість колишніх військовополонених, що набули в Росії досвіду революційної боротьби, перевищувала 2,5 млн. чоловік. Це була значна сила, здатна в добу революційних потрясінь до серйозних дій. По-різному склалися їхні долі. На батьківщині їх звинувачували у зраді національних інтересів, багатьох піддали репресіям. Деякі не витримували переслідувань і шукали шляхів виїзду до радянської Росії. Інші продовжували боротьбу в своїх країнах.

Повернення іноземних комуністів на батьківщину спра-вило великий вплив на процес створення і зміцнення кому-ністичних партій, що зумовлювалося політичною ситуацією та станом розвитку робітничого руху в кожній країні. За участю інтернаціоналістів, які здобули досвід революційної боротьби на півдні України, вже у 1918 р. були створені комуністичні партії в Угорщині, Австрії, Польщі, Чехосло-ваччині, Югославії, а також в  Румунії, Німеччині, Туреччині.

Умови революційної боротьби в різних країнах значно відрізнялися. В Угорщині, Німеччині та Словаччині у 1919 р. були проголошені радянські республіки. І хоча втримати владу їм не вдалося, досвід і традиції боротьби за соціалізм відчутно позначилися на подальшій історії цих країн.

В Югославії значною мірою внаслідок активних зусиль комуністів, що повернулися з радянської України, зокрема С.Лазича, Л.Вукічевича, Ф.Кумбатовича та інших, у 1920 р. відбувся Вуковарський з’їзд, на якому створена в 1919 р. соціалістична робітнича партія була перетворена в комуністичну партію Югославії.

Дещо іншою була ситуація в Болгарії, де вже існувала партія тісних соціалістів, що  в 1919 р. проголосила себе комуністичною. Велике значення для революційного руху в Болгарії і балканських країнах у цілому мав той факт, що в 1919-23 рр. уряд радянської України очолював болгарин румунського походження Х.Раковський. За його безпосе-редньою участю, зусиллями Х.Кабакчієва, Х.Боєва, С.Джорова та ін. учасників революційної боротьби на півдні України, ще в 1919 р. був налагоджений морський канал зв’язку за маршрутами Одеса-Варна і Севастополь-Бургас. Цим каналом у 20-30-х рр. ішов постійний обмін інформацією, відправка і прибуття зарубіжних комуністів, які виконувалі функції кур’єрів Комінтерну, підтримуючи зв’язки з комуністичними партіями балканських країн.

Через Х.Раковського здійснювався зв’язок і з румун-ськими лівими соціал-демократами М.Бужором, А.Ніколау, І.Діческу-Діком та ін., які, повернувшись з України на батьківщину, стали ініціаторами створення в 1921 р. комуніс-тичної партії Румунії і приєднання її до Комінтерну.

Таким чином, революційні події в Росії різко змінили усталені форми міжнародних зв’язків півдня України, спричинивши появу своєрідної, але, як на той час, важливої і доволі ефективної їх форми – революційних зв’язків, які в міжвоєнний період поширилися на більшість країн Західної і Центральної Європи, а передусім на Балкани. Широка безпосередня участь зарубіжних інтернаціоналістів у громадянській війні на півдні України стала для них великою життєвою школою, набутком  досвіду боротьби за соціалізм, який вони використали у своїх країнах.

 

В повоєнні роки відбувалася дальша трансформація міжнародних зв’язків півдня України, пов’язана з поси-ленням впливу на їх розвиток держави. В Україні утвердилася радянська форма державності. Офіційні її інститути були формально самостійними, але насправді контро-лювалися РКП(б) - централізованою політичною організацією, що мала монополію на владу.

В перші повоєнні роки голова раднаркому і нарком закор-донних справ УСРР Х.Раковський скористався формальною незалежністю для того, щоб розвинути активну міжнародну діяльність. У лютому 1921 р. представники України Ф.Кон і Ю.Коцюбинський підписали перший мирний договір – з Литвою. В березні Україна і Росія уклали Ризький мирний договір з Польщею. Незабаром були встановлені диплома-тичні відносини України з Литвою, Латвією і Естонією. В  кінці 1921 р. В.Воровський від імені України підписав прелімінарну угоду з Італією, а  на початку 1922 р. М.Фрунзе – договір України з Туреччиною.

Х.Раковський у складі делегацій Росії брав участь у міжнародних конференціях в Генуї (1922 р.) і Лозанні (1922-23 рр.). На останній обговорювалося питання про статус чорно-морських проток, що безпосередньо торкалося півдня України. Радянська делегація добивалася закриття проток для військових кораблів у мирний час, повної свободи судноплавства. Але західні держави наполягли на відкритті проток для кораблів нечорноморських держав і радянський уряд відмовився ратифікувати Лозаннську конвенцію.

Незабаром були встановлені повномасштабні диплома-тичні відносини УСРР з Німеччиною, Австрією, Польщею і Чехословаччиною. При повпредствах України в цих країнах діяли і консульські установи. А в Україні були відкриті їхні посольства, а також консульства: німецьке і польське – в столиці Харкові, польське – в Києві, італійське – в Одесі1.  Причини відкриття італійського консульства в Одесі у звіті НКЗС   мотивувалися тим, що “між Україною і Італією ще до імперіалістичної війни існували жваві торгівельні зносини через порти Чорного моря – Одеса, Миколаїв та ін. Природне становище обох країн сприяє тісній економічній взаємодії їх. Україна, крім того, має саме те, чого найбільше потребує Італія – хліб, вугілля і залізо.  Як бачимо, нала-годжені в попередній період міжнародні зв’язки півдня України з Італією були об’єктивно необхідними обом країнам і на новому етапі їхні відносин.

Джерела також містять згадки про те, що в Харкові якийсь час діяло консульство Ірану.

Незважаючи на всі складнощі, початковий етап зовнішньополітичної діяльності радянської України загалом був плідним і дозволяв сподіватися на подальші успіхи. Але з кінця 1922 р. всі повноваження міжнародних відносин радянських республік, у тому числі й України, забирає центр і з того часу акумулює їхні міждержавні взаємини.

Після утворення в 1924 р. об’єднаних  наркоматів, у тому числі і НКЗС СРСР, тобто фактичної його ліквідації в республіках, не залишилося місця навіть для номінальної міжнародної політики радянської України. Після реор-ганізації НКЗС права УСРР у цій галузі фактично полягали лише в тому, що до складу колегії НКЗС СРСР за поданням уряду республіки вводився один представник, кандидатура якого затверджувалася РНК СРСР, а до складу РНК УСРР з правом дорадчого голосу входив уповноважений НКЗС СРСР, який мав проводити в Україні заходи союзного комісаріату, підтримувати зв’язок з зарубіжними дипломатами, що перебували в Україні, та радянськими представниками за кордоном з питань, які торкалися інтересів України. Крім цього, Україна могла висувати кандидатів на посади повпредів у країнах, де її інтереси вважалися важливими. Такими визнавалися Польща, Чехословаччина, Австрія, Румунія, Болгарія, Югославія, Угорщина, Албанія. Але і цей мінімум можливостей виходу республіки на міжнародну арену більшою мірою залишився на папері.

В цілому після утворення СРСР Україна втратила право на державні зносини з зовнішнім світом. Її посольства і консульства в тих країнах, де вони існували, були об’єднані з російськими, а наркомат закордонних справ ліквідований.

Ідеологізація і поступове одержавлення всіх форм міжнародних зв’язків наочно проявилися в  ситуації, що склалася в 1921-23 рр. у зв’зку з міжнародною допомогою голодуючому населенню півдня України. Незважаючи на зростаючу загрозу для життя мільйонів людей, більшовики не зверталися по допомогу до міжнародної громадськості. Міжнародна спільнота першою звернулася до радянських властей. У липні 1921 р. видатний вчений, мандрівник і громадський діяч Ф.Нансен запропонував Г.Чічеріну допомагати продовольством населенню Петрограда. Потім з аналогічною пропозицією до нього звернувся керівник Американської адміністрації допомоги  (АРА) Г.Гувер. Ця неурядова благодійницька організація з 1919 р. допомагала населенню Західної Європи, використо-вуючи продовольчі запаси американського експедиційного корпусу.

Давши згоду, раднарком щоб збалансувати структуру міжнародної допомоги через Комінтерн ініціював створення Міжнародного комітету робітничої допомоги (Міжробдопу). Однак обсяги його діяльності не могли бути значними. Натомість АРА зіграла головну роль у подоланні голодного лиха на півдні України. В 1922 р. АРА та організації, що до неї входили, кормили 8-10 млн. чоловік, завезли в Україну біля 40 млн. пудів продо-вольства, медикаментів, одягу та  взуття.  Зарубіжна допомога тривала з березня 1922 р. до червня 1923 р., коли АРА була ліквідована. Про результати її діяльності свідчать такі цифри: за весь час роботи Міжробдоп виділив голодуючим України 383 тис. пайків, місія Ф.Нан-сена – 12,2 млн., АРА – 180,9 млн. пайків. 

Окремо слід сказати про діяльність в Україні єврейської благодій-ницької організації Джойнт, яка до грудня 1922 р.входила до складу АРА. Єврейське населення півдня України підтримувало зв’язки з своїми одноплемінниками, які ще до революції емігрували в США, Канаду та інші краї-ни. По закінченні громадянської війни перервані зв’язки поновлювалися і почала надходити зарубіжна допомога тим,

Джойнт мав значні матеріальні ресурси і кошти, які утворювалися за рахунок добровільних внесків єврейського населення США. Діючи в складі АРА, Джойнт відшкодував близько 90% витрачених нею в Україні ресурсів. Він завозив на південь республіки хліб, насіння, сільсько-господарські знаряддя. Згідно з домовленістю з радянським урядом, допомога і продовольство Джойнта розподілялися за принципом потреби серед усього голодуючого населення, але частина пожертвувань мала цільове призначення і використовувалася для допомоги єврейській бідноті.

В грудні 1922 р. Джойнт вийшов із складу АРА і значно розширив масштаби й форми своєї діяльності на півдні України. Крім допомоги голодуючим, вживалися заходи для відновлення сільського господарства. Зокрема, сюди було завезено 85 тракторів, 5 тис. плугів, закуплено 6,5 тис коней і корів, створено дослідні господарства для вирощування посухостійкого і високоврожайного насіння. Влітку 1923 р. Джойнт утримував 913 дитячих будинків на 73 тис. дітей-сиріт, допомагав студентам Одеси і Києва, відкрив 40 професійних училищ тощо.  Діяльні-сть цієї  організації на півдні  України продовжувалася  до  кінця  20-х рр.

Допомогу голодуючим півдня України на початку 20-х рр. надавали 32 зарубіжні благодійницькі організації. Частина з них підтримувала певні національні чи релігійні групи населення. Чехословацький Червоний Хрест допома-гав чеським колоністам, менонітська благодійницька органі-

зація допомоги – своїм одновірцям. Джойнт же виник як єврейська благодійницька організація.

У радянській історичній літературі за ним закріпилося визначення націоналістичної організації. Як бачимо, вона не була ідеологічно заангажованою, отже це не відповідає дійсності. Хоча, згідно з побажаннями пожертвувачів,- аме-риканських євреїв українського походження,- основними районами його діяльності були місця компактного прожи-вання єврейського населення. Звичайно, певні огріхи в діяльності Джойнта були. Але головні причини конфліктів з місцевими партійними і радянськими органами полягали в тому, що він самостійно розподіляв свою допомогу, часто звертаючись до равинів та інтелігенції, які не співчували радянській владі. Проти нього був також налаштований створений в Україні Єврейський громадський комітет допомоги постраж-далим від погромів, де переважали комуністи. Тобто невдоволення радянських властей викликала якраз неможливість поставити під контроль цей впливовий канал міжнародних зв’язків.

Багато в чому аналогічною виявилася ситуація, коли для ліквідації аграрного перенаселення північних губерній України з 1924 р. було організоване масове переселення тамтешнього єврейського населення на вільні землі Північ-ної Таврії і Криму. Сільськогосподарське пересе-лення також одержало широку підтримку зарубіжних єврейських організацій – того ж Джойнта, ОРТ-Фербант, Ікор, Прокор та інших. Вони фінансували будівництво єврейських поселень, постачали єврейським господарствам сільсько-господарську техніку, утримували за свій рахунок агрономів, лікарів, учителів. Завдяки допомозі зарубіжних єврейських організацій переселення набуло досить широких масштабів і дало відчутні результати.

Досвід організації гуманітарної допомоги єврейському населенню України в 20-х рр. з залученням неурядових міжнародних організацій цінний і повчальний саме в плані підпорядкування політичних та ідеологічних суперечностей загальнолюдським цінностям, а також налагодження українсько-єврейського співжиття, відкритого до світу.

Важливою формою міжнародних зв’язків півдня України у перші пореволюційні роки стали міграційні процеси. Йдеться передусім про еміграцію в США і Канаду єврейсь-кого і німецького населення півдня республіки. Якщо перша досить детально висвітлена в літературі, то друга, основу якої становили німецькі колоністи менонітського віросповідання, залишається маловідомою.

Меноніти, що складали біля 13% чисельності німецького населення півдня України, жили найбільш замкнуто і відокремлено, суворо оберігаючи своє віровчення та спосіб життя.  Перша хвиля їхньоъ еміграції за океан почалася ще в другій половині ХІХ ст.: з 1870 р. – в США (в штати середнього Заходу) і з 1873 – в Канаду (в провінції Манітоба і Онтаріо). За господарським укладом меноніти дуже нагадували перших українських емігрантів у Канаду, здобувши там репутацію першокласних фермерів. В роки першої світової війни, подібно до інших німецьких імігрантів, вони розглядалися канадськими властями як “ворожі іноземці“, що спонукало частину їх у 1920 р. до виїзду в Мексіку. Лише в 20-х рр. ситуація нормалізувалася.

Перша світова і громадянська війни стали суворим випробуванням і для менонітів півдня України, який перетворився на місце безперервних бойових дій і погромів. А після встановлення радянської влади вони не змогли змиритися з войовничим атеїзмом нової держави, її актив-ним втручанням у життя менонітських общин. Для організації спротиву меноніти спробували створити так званий Союз колишніх голанських вихідців, але органи радянської влади відмовилися реєструвати його статут і розпустили Союз. Тому влітку 1923 р. почався виїзд менонітів до Канади.

З канадського боку його організацію взяли на себе менонітська колонізаційна асоціація з м. Ростерна  та відомі кампанії “Canadian Pacific Railway” i “Canadian Nothern Railway”, які надали для цього двомільйонний кредит. Розрив дипломатичних відносин між Англією і СРСР у 1927 р. та складність одержання радянських виїзних паспортів ство-рили нові серйозні перешкоди. Але, незважаючи на це, в 1923-32 рр. з півдня України до Канади емігрувало близько 21 тис. менонітів 1.  Оселившись на заході країни, вони вміло застосовували набутий на півдні України досвід ведення зернового господарства, чим помітно сприяли розвиткові продуктивних сил краю. А привезене ними насіння стало селекційною основою багатьох відомих американських злакових культур. Деякі автори навіть вважають, що без таких південноукраїнських сортів, як “арнаутка”, “кубанка” та інших був би неможливим стрімкий прогрес у пшеничному виробництві США і Канади.

Еміграційні тенденції мали місце і пізніше, зокрема в кінці 20-х – на початку 30-х рр. Цього разу причинами еміграції були політичний і релігійний терор, хлібозаготівлі, насильницька колективізація села.

В 1929 р. широкого розголосу набув масовий виїзд з півдня України на прабатьківщину шведів. Майже все населення єдиного в Україні шведського поселення с. Старошведського (колишній Альт-Шведендорф) на Херсонщині (140 сімей із 146) звернулося з клопотанням до уряду УСРР і, одержавши дозвіл, виїхало у Швецію. Але вона зустріла їх далеко не так приязно, як мріялося. Спочатку їм довелося пройти двомісячний карантин у спеціальному таборі, а потім було запропоновано кожному влаштовувати своє життя на новому місці самостійно, без будь-якої допо-моги з боку держави. Витратившись на переїзд і не маючи міських професій, більшість емігрантів змушена була працювати батраками в

сільській місцевості. До цього додався ще й суворий  сканди-навський  клімат. Тому в 1930-31 рр. вони (крім незначної частини найзаможніших) повернулися на Херсонщину1. Повернення шведів у радянську Україну широко використову-валося місцевими органами влади в агітаційних цілях, а водночас ця подія, що стала відомою в країні та за її межами, на певний час пом’якшила ставлення до них з боку держави.

На початку 20-х рр. досить інтенсивними були й міграцій-ні процеси зустрічного спрямування. Після закінчення грома-дянської війни тисячі робітників країн Західної Європи і Америки, відданих ідеалам соціалізму, запропонували свою допомогу у відбудові економіки радянської Росії. Через висо-кий рівень безробіття прийняти всіх бажаючих було важко, тому при відборі перевагу віддавали кваліфікованим робітни-кам, які зазнавали політичних переслідувань на батьківщині.

Значна кількість зарубіжних робітників вибрала місцем проживання південь України. Зокрема, сотні американських робітників, які прибули через американське товариство технічної допомоги радянській Росії, працювали тут на відбудові заводів, шахт і морських портів. Великі групи робітників прибули під егідою різноманітних технічних і еміграційних товариств з Польщі, Югославії, Італії, країн Латинської Америки 2.  Для багатьох з них південь України на довгі роки став другою батьківщиною.

З метою об’єднання зарубіжних робітників, проведення серед них політичної та культурно-освітньої роботи в багать-ох містах півдня України відкривалися інтернаціональні клуби та клуби національних меншин. Вони знаходилися у  віданні місцевих політосвіт, під контролем, наглядом та ідейним керівництвом партійних організацій. Дієвість тогочасної більшовицької агітації, що знаходила відгук у серцях тих, хто зазнав поневірянь у роки економічної кризи на Заході, підтверджується документальними свідченнями, подібними до листа працівникам Дніпробуду від болгарських робіт-ників: “Ми, група болгарських робітників, що раніш працю-вали на металургійних заводах Америки, передаємо вам революційний привіт від революційних пролетарів Чікаго… Ми обіцяємо щосили допомогти вам у виконанні п’ятиріч-ного плану та захищати Радянський Союз разом з вами.” 1 

З перших повоєнних років на півдні України, як і по всій країні, проводилися численні заходи на підтримку класової боротьби в капіталістичних країнах. Функції організатора такого руху виконувала радянська секція Міжнародної організації допомоги борцям революції (МОДР), а в Україні – її філія. Створення МОДР у 1922 р. не було випадковим. Революційне піднесення в Європі поступово йшло на спад, потребувало активізації і стимулювання, особливо матері-альної підтримки. В умовах післявоєнної розрухи це було непросте завдання, а на півдні України воно ускладнювалося ще й голодом. Однак і тут діяльність МОДР проводилася доволі активно.

Ця проблема також досить детально висвітлена в літера-турі, тому зупинимося лише на сюжетах, що безпосередньо стосуються регону і теми дослідження.

Основою МОДР були низові організації, що формувалися за виробничим принципом. Після десяти років існування МОДР її Українська філія охоплювала 2 млн. чоловік, об’єд-наних у 14,5 тис. осередків2.  Основними формами діяльності МОДР стали: читання лекцій, проведення мітингів, інтернаціональних вечорів, концертів, спектаклів, виставок, налагодження контактів з зарубіжним пролетаріатом. Вся агітаційно-пропагандистська робота підпорядковувалася вишукуванню коштів для підтримки революційного руху за кордоном.

Основні заходи проводилися в дні та тижні МОДР, приурочені до 18 березня – дня Паризької Комуни. Гроші збиралися за допомогою підписних листів, що розпов-сюджувалися в трудових колективах. Значні суми надходили від членських внесків. Кампанії МОДР проводилися у добровільно-примусовому порядку. Матеріальний стан пожертвувачів часто був значно гіршим, ніж у тих, кому призначалася допомога. Але гроші надходили безперебійно. Мало хто хотів через несплату внесків потрапити в розряд несвідомих елементів, або того гірше – класових ворогів, посібників буржуазії.

Активісти МОДР вели пропагандистську роботу і серед іноземних громадян. Зокрема, проводилися відповідні кам-панії на англійських, італійських, німецьких, голандських, грецьких і французьких пароплавах, що заходили в порти півдня України. Іноземні моряки запрошувалися до членства в МОДР.

Серед численних інтернаціоналістських акцій того часу для півдня України найважливішими були кампанії, прис-вячені подіям у Болгарії. Найвизначнішими з них стали: рух солідарності з Вересневим повстанням 1923 р. та його учас-никами, виступи проти розпуску кооперації “Освобождение” в 1924 р. та проти розправ  над діячами БКП у зв’язку з вибу-хом у Софійському соборі в 1925 р., а пізніше – рух на захист Г.Димитрова під час Лейпцігського процесу 1933-34 рр.

Особливо широкий резонанс отримало Вересневе повс-тання, кероване БКП і спрямоване проти авторитарного режиму, встановленого внаслідок військового перевороту в Болгарії у червні 1923 р. Це був останній сплеск революцій-ного піднесення, але комуністи вірили, що підштовхування революційних виступів, підтримка їх міжнародним пролета-ріатом можуть привести до перемоги світової революції.

Поразка повстання і розправа над його учасниками викликали щире співчуття у трудящих півдня України. Масові мітинги солідарності пройшли в Миколаєві, Запоріжжі, селах Херсонщини, Одещини. Робітники Миколаєва, Сімферополя, Луганська проводили спеціальні дні шефства, суботники, працювали понаднормово, відраховуючи кошти у фонд допомоги жертвам терору.

В кампанію інтернаціональної допомоги включилися і селяни. Вони вносили пожертвування хлібом. Пізніше засівали цілі ділянки землі, урожай з яких призначався для болгарських революціонерів.

Матеріальна підтримка з боку трудящих СРСР, у тому числі й півдня України, не тільки зберігала життя болгар-ським революціонерам і їхнім сім’ям, а й стимулювала рево-люційний рух. Радянський уряд намагався пропагандистські заходи підкріпити практичними діями. Сподіваючись на відродження революційної ситуації в Болгарії, в 1924 р. він через чорноморські порти поставляв БКП зброю і боєпри-паси, частина яких була вилучена поліцією.

Кампанії протесту трудящих СРСР і зарубіжних країн не пройшли безслідно. Вони були однією з причин відставки в 

1926 р. уряду Цанкова і заміни його більш гнучким і демаго-гічним урядом Ляпчева. Однак, оскільки політика терору в Болгарії продовжувалася, акції протесту проти нього, що чергувалися з кампаніями на підтримку страйкової боротьби болгарських робітників, тривали протягом усього міжвоєнного періоду.

Важливою формою діяльності осередків МОДР півдня України стало також шефство над політичними в’язнями в зарубіжних країнах, у тому числі і в Болгарії. Основними напрямками шефської роботи були матеріальна допомога підшефним та їхнім сім’ям, листування і підтримка  мораль-ного духу.

Допомога зарубіжним революціонерам та їхнім сім’ям багатьом із них дійсно зберегла життя, сприяла формуванню світової громадської думки, що засуджувала насильницьку політику болгарських властей.

На жаль, ні зарубіжна, ні тим більше радянська громад-ськість не виступили на захист жертв тоталітарного режиму, який фактично прово-див в Україні політику геноциду. Терор був теоретично обгрунтований владою і фактично став її системою. А в зарубіжному світі він не одержав широкого розголосу і засудження, хіба що за винятком емігрантських українських кіл. У його замовчуванні суттєву роль відіграли й лицемірні спростування робітничих та комуністичних партій європейських країн.

Централізований процес формування радянського руху солідарності визначив його піднесення і спади. Комуніс-тична партія всіляко його активізувала, прагнучи вплинути на перебіг міжнародних подій, передусім посилити револю-ційне піднесення в Європі. Але з початком економічної стабілізації надії на світову революцію були поступово втрачені і діяльність більшовиків щодо мобілізації радянської громадськості на підтримку класової боротьби зарубіжного пролетаріату стає все менш інтенсивною. Водночас знижу-ється ентузіазм і в низах. Адже посилення тоталітарного режиму, супроводжуване шпигуноманією та репресіями, кожного безпосереднього учасника міжнародного спілку-вання могло зробити потенційним ворогом народу. Тим самим тоталітарний режим власноручно не лише звужував міжнародні зв’язки радянської громадськості, але і руйнував самі їхні підвалини.

Важливою складовою міжнародних зв’язків пореволю-ційної доби була також політична іміграція до Радянського Союзу. В СРСР шукали порятунку активісти революційного руху країн, у яких власті особливо жорстоко переслідували поширення комуністичних ідей. Це були в першу чергу євро-пейські країни, де комуністи мали певний вплив. У деяких з них виникли радянські республіки, вибухнули повстання, придушення яких спричинило терор панівних політичних сил.

Значна частина політемігрантів з західних країн осіла в Україні. Причинами цього була її територіальна близькість до європейських держав, компактне проживання тут німців, поляків, чехів, болгар та інших національних меншин, досить розвинута промислова інфраструктура, що забезпечувала робочі місця, а також мережа навчальних закладів, де можна було підвищити свій освітній рівень.

На півдні України найважливішу роль традиційно відіграла болгарська політична еміграція. За чисельністю в СРСР вона поступалася лише польській і угорській.  В міжво-єнний період тут проживало близько 3 тис. болгарських політемігрантів, що становило 17% усієї кількості політемі-грантів у Радянському Союзі.  З них біля 11%, тобто майже 1 тис. болгарських політемігрантів, обрали місцем прожи-вання південь України 2.  

 Більшовицький уряд перестраховував себе від проник-нення в СРСР під виглядом політемігрантів агентів спец-служб західних країн. Тому всі, хто хотів потрапити в Радян-ський Союз, проходили подвійну перевірку. По-перше, вони повинні були мати санкцію на в’їзд від зарубіжних компар-

тій. По-друге, вже в СРСР їм надавала статус політемігрантів спеціальна легітимаційна комісія. 

Державна політика щодо еміграції вирішувалася в Москві. З метою централізації і координації керівництва політичною еміграцією в 1923 р. було створене Товариство допомоги політемігрантам, а згодом – Всеукраїнське товари-ство з правлінням у Харкові і відділеннями в Києві та Одесі. Переважна більшість болгарської політеміграції зосереджу-валася навколо Одеського відділення, оскільки вона прибу-вала в Україну морем – через Туреччину, чи навіть човнами  безпосередньо з Болгарії. На півдні України вони в основ-ному і осідали. Відомі ж діячі БКП, як і комуністичних партій  інших країн, виїздили до Москви і включалися в роботу Виконкому Комінтерну, Закордонного бюро БКП, міжнарод-них організацій, вчилися чи викладали в Міжна-родній ленінській партійній школі, Комуністичному університеті народів Заходу тощо. Останній, створений у 1925 р. для підготови партійних кадрів країн, комуністичні партії яких знаходилися в підпіллі, мав німецьку, польську, латиську, литовську, італійську, румунську і болгарську секції.

За соціальним складом серед болгар-політемігрантів переважали інтелігенція і кваліфіковані робітники, які керу-вали революційним рухом і тому переслідувалися болгарсь-кими властями. Передбачалося, що більшість із них згодом має повернутися на батьківщину для продовження револю-ційної боротьби. Тому вони залучалися до участі в партій-ному і радянському будівництві в місцях компактного проживання болгар на півдні України, до створення там болгарських національних районів, культурно-освітньої роботи, прове-дення масових пропагандистських кампаній, тобто брали участь у формуванні, а особливо в реалізації національної політики радянської влади щодо болгар України. Вибір на політемігрантів падав ще й тому, що їхній освітній рівень і політична активність були значно вищими, ніж у місцевого болгарського населення, яке, займаючись хліборобством та городництвом, у масі своїй було далеким від політики.

Не маючи змоги детально аналізувати діяльність політе-мігрантів серед болгарського населення півдня України, зазначимо лише, що її результати, особливо в культурно-освітній сфері, були досить значними. Завдяки зусиллям політемігрантів у ході кампанії болгаризації було загалом вирішено проблему підготовки болгарських національних кадрів, які сприйняли завдання національного відродження як свою кровну справу. І саме через це багато з них згодом стали жертвами сталінських репресій 1. Тому і ставлення до болгарських революціонерів з боку простих людей і правля-чої в СРСР верхівки було різним. У першому випадку це були суто гуманітарні акції, а в другому брали верх партійні інте-реси, прихильність більшовицькій ідеї світової революції.

Для її реалізації необхідні були боєздатні кадри зарубіж-них революціонерів. В СРСР вони не тільки рятувалися від переслідувань з боку буржуазних урядів, але і набували необхідного пропагандистського, адміністративного і війсь-кового досвіду. Це повною мірою стосувалося й болгарських політемігрантів. Більшість з них поповнювала ряди радян-ських трудівників, а ті, хто потрапив до керівних партійних і радянських структур, активно сприяли втіленню в життя більшовицької політики створення тоталітарної держави за рахунок визиску і зубожіння народу.  

 

Закінчуючи розповідь, згадаємо ще одну цікаву обставину, яка суттєво впливала на стан і розвиток міжнародних зв’язків півдня України, але залишається поза увагою дослідників. Йдеться про роль суб’єктивного, людського фактора в істо-ричному процесі. Як зазначалося вище, південь України мав істотні особливості економічного та соціального розвит-ку, які вирізняли його з-поміж інших регіонів країни: малу заселеність і господарську освоєність, розташування на пере-хресті важливих сухопутних і морських транспортних шляхів, поблизу теплих морів, а головне - багатонаціональний склад населення, значний досвід його міжнародного спілкування. Ці особливості зумовили, з одного боку, складність і суперечливість перебігу в регіоні соціальних та національних процесів, а з другого, - формування у активної частини місцевого населення, незалежно від національності, особливого типу характера: заповзятливого, відкритого, соціально і політично ініціативного.

Можливо тому політична палітра південної України завж-ди була надзвичайно багатоплановою, різнобарвною і супере-чливою не тільки в ідеологічному, організаційному, але і  в персональному, особистісному планах. Багато визначних політичних діячів не лише України, а й Росії різних націо-нальностей і політичних спрямувань народилися й виросли на півдні України, де були відповідні умови для формування і розвитку їхнього світогляду й політичних переконань. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. тут діяли численні українські громади, російські об’єднання, єврейські та німецькі релігій-ні общини, а також нелегальні організації: народницькі гуртки, робітничі союзи, політичні партії різного, часом протилежного спрямування.

Серед їхніх активних учасників були, зокрема, визначні ідеологи і діячі українського національно-визвольного руху, уродженці півдня України В.Винниченко, Д.Донцов, Є.Маланюк та ін.

До революції лише на півдні, поза межами лінії осідлості, існували можливості для реалізації політичного потенціалу єврейського населення Росії. Саме тому звідси походили теоретики і практики сіонізму Ахад Га-Ам (А.Гінцбург), В.Жаботинський, Г.Меір, колишні народники, згодом заснов-ники й активні діячі кадетської партії С.Чудновський, І.Гессен, меншовики О.Аптекман, Л.Дейч, більшовики Л.Троцький, Г.Зінов’єв, Ю.Ларін, С.Лозовський та ін.

Чимало відомих діячів  вийшло і з середовища інших національних меншин Південної України. Менш чисельні, ніж євреї, і розселені лише в Причорномор’ї та Приазов’ї, вони об’єктивно мали менше й можливостей для висунення відомих на всю країну особистостей. Але і серед них було чимало широко відомих людей, хай і не на політичному терені. Це, зокрема, організатори сільськогосподарського освоєння й культурного розвитку краю в ХІХ ст. німці С.Корніс, Ф.Фальц-Фейн, С.Контеніус, радянські державні діячі та вчені болгари М.Державін, Д.Марков, О.Кетков, греки С.Ялі, П.Ангеліна та ін.

Багато майбутніх керівників радянської України теж були тісно пов’язані з її південним регіоном, у тому числі й через національні меншини, що тут проживали. Насамперед це болгарин Х.Раковський, а також німці Е.Квірінг, і Є.Бош, естонець Х.Ауссем, поляки С.Косіор і Ф.Кон, євреї  Я.Епш-тейн і Л.Каганович, молдавани М.Фрунзе і Г.Котовський та ін.

Цікаво, що майже всі перераховані вище активні полі-тичні діячі, які виросли чи сформувалися як такі на півдні України, певний період свого життя провели за кордоном, здебільшого в Швейцарії, Німеччині, Франції. Там вони здобували освіту, знайомилися з міжнародним робітничим і громадсько-політичним рухами (а часто – і між собою), набували досвіду політичної боротьби. Отже, їхні револю-ційні настрої до певної міри стали результатом також і міжнародних зв’язків. Саме поєднання регіональних особливостей і міжнародного досвіду характерне для політичної палітри півдня України.

Підсумовуючи викладене, ще раз наголосимо на тому, що в кінці ХУІІІ – на початку ХХ ст. Україна не була суб’єктом міжнародного права. Тому неправомірно було б вести мову про її міжнародні відносини (крім періоду визвольних змагань), а тільки про міжнародні зв’язки у межах наявної на той час системи міжнародних відносин.

Формування і нарощування потенціалу міжнародних зв’язків півдня України відбувалося у тісному зв’язку з етнічним розвитком регіону та його консолідацією в новий потужний економічний район країни з власною господар-ською спеціалізацією, орієнтованою переважно на експорт. Реалізація ж вищезгаданого потенціалу визначальною мірою залежала від внутрішньоекономічної ситуації та зовніш-ньополітичного курсу уряду держави.

Аналіз розвитку міжнародних зв’язків півдня України протягом кінця ХУІІІ – початку ХХ ст. свідчить про велике багатство і різноманітність форм. Їхня мінливість, різноспря-мованість, швидка зміна інтенсивності тощо є відображен-ням історичних особливостей багатонаціонального регіону, - динамічного розвитку економіки, бурхливого й супереч-ливого перебігу соціальних і національних процесів.

Зважаючи на зазначене вище, автор менше уваги приділив висвітлен-ню добре вивчених питань, або таких, що не мали безпосереднього відношення до регіону чи проблеми, що досліджуються. Це, наприклад, єврейська еміграція з Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст., еміграція колишніх панівних верств після 1917 р., перебіг українсько-польських і україн-сько-румунських відносин, міжнародні аспекти діяльності численних громадських організацій радянської Росії тощо. Натомість більш уважно розглянуто деякі маловідомі та дискусійні питання.

Хронологічні межі дослідження охоплюють кілька великих і різних за своїм змістом історичних епох, у межах кожної з яких міжнародні зв’язки півдня України реалі-зувалися в певних, саме для неї притаманних конкретних формах.

В дореволюційний час основною формою міжнародних зв’язків Півдня України стала зовнішня торгівля. Вона сприяла прискореному розвитку продуктивних сил, особливо сільського господарства регіону. Хлібна торгівля через чорно-морські й азовські  порти швидко вивела регіон на провідні позиції в країні, залучивши Південну Україну до участі у міжнародному розподілі праці та світовому ринку. Зовнішня торгівля поширила економічні зв’язки регіону на  більшість країн Європи, Середземномор’я, Близького та Середнього Сходу, поглибила культурні й міжнаціональні взаємовпливи.

В роки першої світової і громадянської воєн усталеним  раніше формам міжнародних зв’язків регіону прийшли на зміну інші, пов’язані з виходом України на світову арену в якості повноправного суб’єкта міжнародних відносин.

Таким чином, в радянський період український народ, фактично знову позбавлений своєї державності, а відтак і самостійної зовнішньої політики, міг мати міжнародні контакти лише в межах революційних зв’язків. Це був єдиний напрям зовнішніх зносин радянських республік, який заоохочувався ценром як такий, що не лише не перешкоджав утвердженню великодержавницьких владних засад у межах країни, а навпаки, сприяв поширенню більшовицьких ідей і за її межами. Підтримуючи класову боротьбу міжнародного пролетаріату і оголосивши себе його гегемоном, комуніс-тична партія сподівалася на перемогу світової пролетарської революції.

У цей час очевидними стають тенденції до одержавлення всіх форм міжнародних зв’язків, що було пов’язано з становленням і зміцненням тоталітаризму, його прагненням до повного контролю над усіма сферами життя суспільства. Жорстке ідеологічне протистояння призвело до того, що міжнародні зв’язки розвивалися ніби двома протилежно спрямованими потоками. Зокрема, на виникнення націо-нальних військових формувань радянська влада відповідала створенням інтербригад, на вимушену еміграцію представ-ників деяких національних меншин – заохоченням політич-ної іміграції з західних країн, на зарубіжну допомогу голоду-ючим – розгортанням діяльності МОДРу і т.п. І хоча реалії життя призводили до того, що обидва ці потоки: і ініційо-ваний громадськістю, і започаткований державою, взаємно залежали, перепліталися, але, при відсутності в суспільстві демократичних засад, другий дедалі більше визначав масштаби та інтенсивність, а згодом і саме існування першого.

 

В  И  С  Н  О  В  К  И

 

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що форму-вання Південної України як нової частини етнічної території українського народу було складним і тривалим історичним процесом. Витоки його сягають часів запорозького козацтва, якому належала більшість земель Нижнього Подніпров'я. Широке розгортання цього процесу, .пов'язане з заселенням, формуванням постійного населення та поглибленим госпо-дарським освоєнням регіону, яке почалося після приєднання його до Росії наприкінці XVIII ст. Своєрідність його полягала в прикордонному положенні краю, великій кількості вільних земель, а також у національному та соціальному складі населення. Заселення й господарське освоєння півдня відбувалося значно швидше, ніж у центральних районах країни, а розвиток продуктивних сил у сільському госпо-дарстві — у більш прогресивних формах.

Заселення Причорномор'я й Приазов'я теж мало суттєві особливості. Більшість постійного населення регіону, зде-більше сільського, на всіх етапах його формування і розвитку становили українці. Українське населення складалося з запорожців, які жили тут здавна, та, головним чином, переселенців із сусідніх українських губерній, переважно Київської, Подільської, Полтавської та Чернігівської. Українці зробили вирішальний внесок у господарське освоєння й  розвиток регіону, тому цілком правомірно з кінця XVIII ст. вважати його Південною Україною.

Однак більшість українського населення на півдні України не була постійно неподільною. Населення регіону з самого початку формувалося як багатонаціональне. Значний прошарок його складали росіяни, які селилися переважно в містах, представники інших народів Росії, а також іноземні колоністи, вихідці з різних країн Європи та Азії.

Таким чином, південь України внаслідок тривалого процесу його заселення став регіоном співжиття й  активного взаємовпливу багатьох суттєво відмінних один від одного народів, з притаманною кожному з них широкою гамою особливостей в господарському житті, культурі та побуті. Різними шляхами потрапили вони в Причорномор'я, по-різному складалися у них відносини з урядом, місцевим українським населенням та між собою, але для більшості народів південь України став другою батьківщиною, місцем їхньої етнічної консолідації, поступового усвідом-лення себе суб'єктом складного процесу становлення національної структури населення краю, важливою й необхідною її складовою частиною.

Деякі з них становили дуже малочисельні етнічні групи, розпилені по широкій етнічній території України, що без притоку ззовні не могли забезпечити своє просте відтво-рення. Інші були досить чисельними. Вони консолідувалися в самостійні етнічні популяції на півдні України, які про-живали тут протягом тривалого часу, зберігаючи компактну форму розселення, незважаючи на всі примхи історії. Більшість із них мали міцну історичну пам'ять, знали рідну мову, дотримувалися традиційних вірувань та обрядів, не втратили національного фольклору.

Об'єднані спільною історичною долею, всі народи півдня України доклали зусиль для його освоєння й економічного розвитку, перетворили колишні малолюдні степи в регіон розвинутої промисловості та сільського господарства.

Разом з тим, шляхи їхнього національного розвитку в умовах царської Росії були багато в чому відмінними. Вплив на інші народи росіян, як панівної нації, значно перевищував їхню питому вагу в національній структурі населення регіону.

Всі інші народи більшою чи меншою мірою зазнавали національного гніту, а відтак - особливо малочисельні, дисперсно розселені, або близькі до російського за мовою та культурою - сильної русифікації й навіть асиміляції. Інші для збереження національної самобутності змушені були вести замкнутий спосіб життя, консервуючи, разом з тим, і архаїчні  звичаї, традиції, відсталі форми  національної свідомості. Слід зважувати й на те, що у більшості народів півдня процеси етнічної консолідації далеко ще не були завершеними і продовжувалися навіть у XX ст.

Руйнівний смерч першої світової війни, іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни, в епіцентрі якого народи півдня України перебували майже сім років, довів його продуктивні сили до повного виснаження. Причому згубні наслідки лихоліть були тут значно більшими, ніж навіть в інших районах України. Гостра господарська криза на півдні проявилась в більшому, ніж у цілому по Україні, падінні обсягів виробництва і продуктивності праці в промисловості, скороченні посівних площ, врожайності й поголів'я худоби в сільському господарстві. Сильний неврожай і голод постави-ли господарство регіону на межу катастрофи, зумовили тривалу депресію і затримали його відродження принаймні ще на два роки.

Але особливої гостроти криза досягла в соціальній сфері. Вона призвела до небаченого зростання безробіття, зубожін-ня, навіть люмпенізації тисяч робітників і міської інтеліген-ції, розорення селян. Різке погіршення життєвого рівня населення зумовило зростання соціальної напруже-ності в місті й на селі, піднесення страйкового руху в промис-лових центрах, розквіт спекуляції та бандитизму.

Вкрай загостреною після численних реквізицій, конфіс-кацій, грабунків і погромів була етнічна ситуація в регіоні. Переживши страхітливі випробування протягом майже десяти років, переважна більшість населення національних меншин дивилася в майбутнє з апатією і повною безнадією. Значного поширення серед деяких з них набули емігрантські настрої, які поволі пішли на спад лише в другій половині 20-х рр.

Отже, південь України на початку 20-х рр. являв собою заплутаний клубок неймовірно гострих суперечностей, складних економічних, соціальних та національних проблем, серед яких національні за своїм впливом на стан суспільства багатонаціонального регіону посідали далеко не останнє місце. Більшість цих проблем потребувала невід-кладного вирішення.

Протягом усього ХІХ ст. основною формою міжнародних зв’язків півдня України були зовнішня торгівля і зумовлені нею культурні контакти. В період становлення вони значною мірою залежали від урядової політики та міжнародної ситуації. Але обсяги чорноморської торгівлі зростали при-скореними темпами і вже з другої половини ХІХ ст. її власний вплив на внутрішньо- та зовнішньоекономічну ситуацію вийшов далеко за межі суто регіонального, перетворившись на фактор всеросійського і міжнародного значення.

Залучення регіону до міжнародного розподілу праці й активної участі у світовому ринку призвело до дальшого розширення його міжнародних зв’язків, які згодом охопили більшість країн Європи, Середземномор’я, Близького і Середнього Сходу, а також до зміцнення культурних, міжнаціональних, навіть міжцивілізаційних взаємовпливів. Таким чином, Україна, що не була в цей період суб’єктом міжнародних відносин, саме через чорноморську торгівлю свого південного регіону опосередковано виходила на міжнародну арену в якості досить активного і впливового її економічного чинника.

Орієнтація міжнародних зв’язків півдня України пере-важно на західний напрямок, що склалася ще на початку ХІХ ст., об’єктивно мала стійкий і довготривалий характер, дедалі мешне з плином часу залежачи від політичної кон’юнктури. Крім суто внутрішніх причин, про які йшлося вище, це зумовлювалося ще й тим, що іноземні колоністи, вихідці з країн Західної та Центральної Європи, взяли безпосередню участь у заселенні й формуванні постійного населення регіону. Вони утворили на півдні України багаточисельні етнічні групи, які своєю працею сприяли господарському освоєнню і розвиткові, створенню експортного потенціалу регіону. А це, в свою чергу, стимулювало зворотній процес у формі зовнішньої торгівлі, основним напрямком якої був західний. Переважно західна орієнтація чорноморської торгівлі півдня України збереглася протягом усього періоду, що досліджується, в тому числі й в радянську добу.

В роки першої світової і громадянської воєн усталені форми міжнародних зв’язків півдня України втратили своє значення. Натомість Україна отримала довгоочікувану можливість виходу на світову арену в якості повноправного суб’єкта міжнародних відносин і скористалася нею для утрердження своїх інтересів, зокрема і на південному та південно-західному напрямках.

Географічна близькість, етнічна спорідненість і наявність на півдні України багаточисельного болгарського населення зумовили важливе місце Болгарії в міжнародних зв’язках регіону в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Перетворення України на південно-західну околицю радянської Росії призвело до втрати нею власного зовнішньополітичного курсу і самого права міждержавних зносин. Основним, а згодом і практично єдиним шляхом реалізації потенціалу міжнародних зв’язків півдня України в цей період стали революційні зв’язки. Водночас, загострення ідеологічного протистояння з капіталістичним світом спричинило ідеологізацію і поступове одержавлення всіх форм міжнародних зв’язків. Кожній новій їх формі, що виростала з потреб життя, радянська влада прагнула протис-тавити ідеологізовану альтернативу. Із зміцненням тоталі-тарного режиму ця тенденція також міцніла.

В цілому міжнародні зв’язки півдня України протягом усього періоду, що досліджується, сприяли вирішенню його нагальних життєвих проблем. Зміна їхніх форм і спрямування визначалася як регіональними особливостями, рівнем етнічного розвитку регіону, так і характером історич-ної епохи, її основних суперечностей. На різних етапах розвитку Південної України основний вектор її міжнародних зв’язків був спрямований як з заходу на схід у зв’язку з появою тут іноземних колоністів у кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст., міжнародною допомогою голодуючим у 1921-23 рр. та політичною іміграцією 20-х рр. ХХ ст., так і зі сходу на захід через традиційно активний баланс чорноморської торгівлі ХІХ ст., еміграцію частини національних меншин у Західну Європу і Америку та спроби підштовхування революції на заході радянською владою. Такі маятникові коливання вектора міжнародних зв’язків півдня України відображали не лише найбільш гострі для кожного історичного етапу проблеми життя й розвитку регіону, але певною мірою – і основні суперечності тогочасного світу.

Історичний досвід міжнародних зв’язків півдня України свідчить про те, що їм булипритаманні власні тенденції й закономірності розвитку, зявдяки чому міжнародний обмін не припинявся за будь-яких соціально-політичних обставин, змінюючи лише свої форми і спрямування.

        Тісно зв’язаний з іншими регіонами, південь протягом тривалого часу був своєрідним барометром стану й перспектив розвитку міжнарод-них зв’язків усієї України, відчуваючи на собі всі їхні злети і падіння.

Результати дослідження свідчать про те, що проблема співвід-ношення етнічного розвитку і розширення міжна-родних зв’язків півдня України потребує подальшого науко-вого дослідження, зокрема для вироблення практичних рекомендацій управлінського характеру.

Національні проблеми в площині міждержавних відно-син сучасного світу є найбільш потенційно конфліктоген-ними. У цьому зв’язку вивчення й узагальнення етнічного розвитку півдня України дає можливість скористатися цінним досвідом тривалого толерантного співжиття понад 20 різних за чисельністю, рівнем соціального та культурного розвитку та рівнем національної самосвідомості етнічних груп на досить обмеженій території.

Історичний досвід свідчить, що причинами міжетнічних конфліктів і напруженості в регіоні  здебільшого були різкі зміни міжнародної ситуації навколо країн виходу націо-нальних меншин або невиважене втручання держави в їхнє життя. Натомість державне сприяння національно-культур-ному розвитку меншин, і навіть створення національних адмініс-тративно-територіальних одиниць у 20-30-х рр. ХХ ст. ніколи не призводили до наростання проявів сепаратизму чи еміграційних настроїв. Очевидно, саме на цьому шляху слід шукати засоби запобігання сучасним міжнаціональним конфліктам.

Становище національних меншин – суттєвий фактор впливу на міжнародний авторитет і зовнішньополітичний курс кожної багатонаці-ональної держави. Для України ця теза особливо важлива у двосторонніх відносинах з деякими сусідніми державами, що мають багаточисельні українські діаспори, а відповідні меншини проживають у прикордонних областях України (Росією, Білоруссю, Польщею, Словаччиною, Угорщи-ною, Румунією, Молдовою). Забезпечення національно-культурних потреб таких меншин на держав-ному рівні слід синхронізувати з аналогічними процесами в сусідніх державах щодо української діаспори і проводити виключно на паритетних засадах, закріпивши ці принципи у відповідних двосторонніх угодах.

Окреме важливе завдання - згуртування українських меншин у згаданих вище державах для запобігання їхній асиміляції і для перетворен-ня їх на впливовий чинник внут-рішньополітичної ситуації в своїх країнах.

Особливою є ситуація щодо кримських татар. Це єдина багаточи-сельна національна меншина України мусульман-ського віросповідання, яка до того ж обстоює право вважатися корінним народом Криму. Трагічна історія кримських татар, сучасні проблеми повернення їх у Крим після депортації і наявність великої діаспори в Туреччині (що більш ніж вдесятеро перевищує їхню чисельність в Україні), спонукає до ретельного моніторингу процесів етнокультурного і політичного розвитку кримських татар, оскільки без вирішення начальних проблем не виключається зростання сепаратистських настроїв у їхньому середовищі.

Аналіз розвитку міжнародних зв’язків півдня України свідчить про різноманітність і мінливість їхніх шляхів і форм на різних історичних етапах. Але найбільш міцними, довготривалими й ефективними були ті з них, що мали серйозне економічне підгрунтя і взаємовигідний характер. Зважаючи на це, нині варто особливу увагу звернути на розвиток відносин України з державами, що виявляють зацікавленість у конкурентоздатних на світовому ринку українських товарах, технологіях, наукоємних виробниц-твах тощо. Саме орієнтація на подібні форми міжнародних зв’язків півдня України спричинила в ХІХ ст. їхнє швидке зростання. Окремі з них, ще тоді по-суті, перетворилися на те, що зараз ми називаємо відносинами стратегічного партнерства.

Географічне поширення міжнародних зв’язків півдня України в ХІХ – на початку ХХ ст. відображало геополітичне положення України (нехай навіть і в складі Російської імперії) як перехрестя важливих транспортних і економічних шляхів та міжцивілізаційних взаємовпливів. Вони спрямовувалися в різні сторони, але пріоритетним завжди був південно-західний напрям – на Балкани,  в Середзем-номор’я і далі в Західну Європу. Водночас, і південно-східний, - на Кавказ і в Передню Азію, - завжди залишався важливим. Ці обставини варті уваги як для осмислення геополітичної ситуації сучасної України, так і її можливої ролі сполучної ланки в налагодженні практичного співробітництва між Сходом і Заходом.

Слід також мати на увазі й те, що міжнародні зв’язки півдня України особливо плідними були тоді, коли вони виходили з реальних потреб соціально-економічного та етнічного розвитку регіону і здійснювалися в інтересах усієї України.