***

Чим володію? Білим папірцем
Та олівцем, та чи мої ті речи,
Навіть коли опалить промінцем
Натхнення, як собі не суперечу,
Себе не можу визнати творцем.
Життя людини, що воно таке?
Хто може на питання відповісти?
Одна мета – кого б сьогодні з’їсти –
Таке бажання голоду тривке.
Прилаштувався жити без надії
На добре завтра. Все, чим володію
Мене бентежить, бо не знаю – чим,
Хіба що тихим сполохом в ночі,
Та шерехом графіту по папері,
Та тихим сяйвом місяця у двері.


***

На розмаїтих берегах життя
Пташок та вітру веселковий подих,
Де пелюшками з яблуні летять
Метелики, та золотіють води
Від лагідних ранкових промінців.
І як би я не стежив за собою,
Підладжуюся під пташиний спів,
Хапаю віття яблуні рукою.
І плачу, і сміюся, і кричу
В полоні розмаїтого захвату.
Такий наївний, гордий та завзятий,
Над берегами всесвіту лечу.


***

Я з дитинства палаю, вщухаю,
Щоб спалахнути сяйвом новим.
Сам не знаю чого я блукаю,
Потрапляючи з полум’я в дим.

Не завжди я дзвінким, світосяйним,
Не завжди я буваю таким,
Щоб дістатися рідного краю,
Розганяючи полум’ям дим.

Але згасну, коли охолоне
В серці кров, коли зірвуть мозок
Літ минулих невизначні дзвони,
Ті що річкою сходять в пісок.


***

Які лани! Які шляхи! А села,
З лелеками на фарблених дахах!
Гойдай мене, життя моє веселе,
Здіймай до хмар на сонячних стовпах.

Не до біди мені, не до осуду
Того, що серцем не порозумів,
Коли навкруг такі вродливі люди,
Такі садки, такий пташиний спів!

Ви чуєте, я йду по Україні.
Які лани! Шляхи! Моя душа
Дзвенить і сяє у державнім гімні,
Така ж, як Україна, запашна.


***

Я полум’я од зірки, що колись
На камінці розпалася у небі.
Я полум’я од зірки. Подивись!
Озвись на манівці мої ганебні.

Я сірником запаленим сяйнув
В нічному небі, щоб упасти долу,
Пізнавши суть палаючу свою,
Свою поталу та свою невтому.

Коли вже, як та зірка, спалахнув,
Я попелом змішаюся з землею,
Згадає хтось, що я на світі був,
Метлявся хтивим полум’ям над нею?


***

Даруй снагу на все моє життя,
О рідна мово, промінь невгасимий.
Від зради я дійшов до каяття,
Бо завжди був Украйни вірним сином.

Як журналіста брали на живця
Мене не раз, я йшов тоді на згоду,
Але не втратив я свого лиця,
Не сіпався сліпцем на нагороду.

Даруй щоб надолужити я встиг,
Все, що в запалі не сказав, не втілив
В сторінки книг, даруй снагу, щоб крила
Не надламав на свари ласий вік.


***

Поземка то в спину штовхне,
То шляхом, то полем керує.
А небо квітневе таке,
Що радістю серце вирує.

Весна на ранковий мороз
Перлинами сонця сміється.
Не можу дивитися без сльоз
На неба квітневого серце.

Пульсує промінням таким,
Що сяють багаттям калюжі
Під льодом весіннім дзвінким
В обіймах квітневої стужі.


***

Метляє поземок плащем
На тлі березневого неба.
До лісу чи підемо ще,
Коли зацвітатиме верба?

Хотіли набрати бруньок
На свято – весну зустрічати,
Та вітер снігами затовк
Взірці березневого свята.

Куди ми замерзлі такі
Йдемо з березневого лісу.
Поземок латає шляхи
Снігами що з вербини вискуб.