Олександр Мурашев

КНИГА 1

КРАiНА ВIЛЬНИХ ЧОЗЕНIЙ



Самостiйна мандрiвка з Хабаровського краю до Примор’я через Сiхоте-Алiнь. Подорожнi замiтки 1993 року.


Присвячується переселенцям на Далекий Схiд,
репресованим за рокiв радянськоi влади.

До украiнських читачiв

Минуло п’ятнадцять рокiв пiсля самостiйноi мандрiвки автора до необжитоi далекосхiдноi гiрськоi краiни Сiхоте-Алiнь. Здавалось би, достатньо часу, щоб зрозумiти та оцiнити результати дорожнiх спостережень. Однак i досi ще не всi сторони багатошарового суспiльного устрою, яким є росiйська дiйснiсть, окреслилися у своєму функцiональному виглядi, аби можна було зробити рiвнозначний висновок.

Початок дев’яностих рокiв минулого ХХ столiття запам’ятається дружнiм народам Росii та Украiни як перiод соцiальноi перебудови та вiдродження нацiональноi самосвiдомостi, перiод ухвалення Конституцiй i проголошення демократичних форм державного урядування. Iдейно-полiтична криза перейшла у системний розпад, i, за рiшенням демократичноi бiльшостi, неминуче повинен був запасти новий порядок та нове мислення,  вiдповiднi до умов державного курсу на ринкову (капiталiстичну) економiку. В оточеннi науковоi iнтелiгенцii спостерiгалося патрiотичне пiднесення. Здавалося, нiщо вже не зможе стати на перешкодi здоровому розуму на шляху до загального блага.

Перiоди так званоi соцiальноi бiфуркацii привертають увагу вчених, перш за все iсторикiв та соцiологiв, бо  виявляють первiснi людськi iнстинкти, що понукають маси. (Бiфуркацiя – фiзичний термiн, що у даному випадку означає аморфний, хибкий стан соцiальноi системи, який характеризується вiдсутнiстю структури та меж помiж можливих фазових переходiв). За таких перiодiв стають доступними дослiдження та розумiння умов i процесiв становлення, котрi згодом будуть канонiзованi в слушнi iдейно-полiтичнi схеми.

Отак i ця книга, пропонована до уваги украiнських читачiв, не обминає соцiальнi проблеми одного iз доленосних перiодiв росiйськоi iсторii. Автор докладно описує своi спостереження i враження навiть у небезпечних для життя ситуацiях, що неминуче супроводять мандрiвника, який зважився самотою перетнути Сiхоте-Алiнь, де на протязi сотень кiлометрiв не зустрiнеш не тiльки людського житла, але навiть i слiдiв його присутностi в минулому. Автора, як i численних читачiв, турбує питання, яких практичних форм набере урядування величезною краiною з обмеженими правами та необмеженою вiдповiдальнiстю населення? Час для остаточноi вiдповiдi ще не настав.

Не без гiркоти автор згадує своi украiнськi коренi, знищенi у далекосхiднiй тайзi божевiльним тоталiтарним режимом. Це звучить докором сучасним полiтикам, що виношують плани iдеологiчного коректування традицiйного побуту, iсторii та культури. У зв’язку з «перебудовою» виникають непростi питання щодо власноi духовноi волi, мiсця та ролi патрiотизму в ринковому соцiально-економiчному устроi. Перемiна культурних стандартiв слiдом за хвилею маргiналiзацii та християнiзацii населення Росii, капiталiзацii побуту, безперечно, подiють на психологiю населення. Пiд впливом маргiнальноi релiгiйноi субкультури, що претендує на вiдкриття свiтоглядного характеру, може опинитися i наука, i самi слов’янськi народи, що з давнiх часiв прагнуть духовноi волi.

Не на всi питання, що виникли у зв’язку з мандрiвкою автора, сьогоднi iснують вiдповiдi. Можливо, молодi лiдери та новi демократи знайдуть компромiснi рiшення у непростому свiтi зiткнення життєвих iнтересiв та амбiцiй рiзних соцiальних груп i релiгiйних конфесiй.

Книга далекосхiдного мандрiвця орiєнтована передусiм на регiональне краєзнавство, тому в нiй досить уваги придiлено топографiчним подробицям. Це для тих, хто наважиться повторити маршрути по Сiхоте-Алiньськiй тайзi. Автор намагається переконати читачiв у реальностi таких походiв при достатньому професiональному досвiдовi. Пiд час багатоденних переходiв по гiрськiй тайзi увага мандрiвника була захоплена навколишньою природою. Ця єднiсть з природою передається читачам вiд перших крокiв мандрiвця по незайманiй тайзi. Непотурбована природа Центрального Сiхоте-Алiня виглядає iнакше, нiж поблизу великих мiст i магiстральних шляхiв. Однак природа цiкавить автора не лише сама по собi, але й у зв’язку з життєдiяльнiстю людей, i тому його спостереження набувають особливоi цiнностi.

Вперше книга про мандри автора за назвою «Стежкою «снiжноi людини». Щоденники подорожей, експедицiй, екскурсiй» була видана Далекосхiдною народною академiєю наук у творчiй спiвдружностi з Хабаровською крайовою громадською органiзацiєю iнвалiдiв «Iнтеграцiя» тiльки у 2002 роцi «пiлотним» тиражем 200 примiрникiв. Видання складається з трьох книг: «Краiна вiльних чозенiй», «Аномальний маршрут», «Фантоми сланикових джунглiв». На украiнську мову перекладена поки що тiльки перша книга. Автор висловлює щиру вдячнiсть перекладачу та коректоровi професору ДВ НАН Свiтланi Нiканорiвнi Мурашевiй (Жанталай), що без ii пiдтримки ця книга навряд чи з’явилась би навiть росiйською мовою.

                                                                     Хабаровськ, 2008 р.


ПЕРЕДМОВА ДО НИНIШНЬОГО ВИДАННЯ

Пропонована до уваги читачiв книга була написана мною на основi щоденникiв самостiйних екстремальних мандрiвок та експедицiй 1993-1996 рокiв до гiрсько-тайгових районiв Сiхоте-Алiня. З рiзних причин не всi працi було надруковано вчасно, проте численнi проблеми, що iх усвiдомлення  вперше стало можливим  в непередбачених умовах експериментiв на виживання, широко висвiтлювалися мною в рiзних публiкацiях, бесiдах, виступах у ЗМI, на конференцiях, симпозiумах, у спiлкуваннi з колегами по Далекосхiднiй народнiй академii наук (ДВ НАН). На 2001 рiк було опублiковано понад 100 праць, у iх числi й тi, що популяризують пригодницький туризм, знайомлять з особливостями далекосхiдного регiону Росii, iз засадами виживання в непередбачених та екстремальних ситуацiях. Деякi авторськi iдеi, творчi знахiдки та вiдкриття на цей час улилися до  скарбнички безiменного народного досвiду – результат майже десятирiчних моiх зусиль у напрямi популяризацii – в чому, безперечно, полягає важлива особливiсть розвитку соцiуму. Адже початковi своi знання щодо загадкового, важкоприступного та, на перший погляд, ворожого  свiту приамурськоi тайги я одержував не тiльки з книг вiдомих мандрiвникiв та туристичних довiдникiв, але й через спiлкування з професiоналами та аматорами, випадковими попутниками, чиiх iмен, на жаль, не питав.

Глобальнi починання вихiдця з Далекого Сходу Федора Конюхова для мене були комерцiйно нездiйсненними, але екстремальний перехiд хабаровського геолога Олександра Черкасова до Пiвнiчного Льодовитого океану заронив в душу настiйне бажання випробувати себе. Мандрiвка Черкасова супроводжувалась докладною iнформацiєю в ЗМI (Александр Черкасов. Мой путь на север.  «Тихоокеанская звезда» от 22, 23, 25.10.1993 г.). Бiльш сприятливоi доби його подвижницький взiрець мiг би наснажити багатьох туристiв.

Здiйснений мною перехiд через Сiхоте-Алiнь з Хабаровського краю до Примор’я теперiшнiм часом можна було б назвати навчально-тренувальною екскурсiєю. Але на початку 90-х рокiв самостiйний похiд крiзь дику тайгу сприймався бiльшiстю населення майже як спроба членошкiдництва. Надзвичайно ризикована мандрiвка 1995 року i дiйсно здавалася карколомною. (Александр Мурашев. За «снежным человеком»… хроника одной необычной экспедиции. Ж. «Дальний Восток», №7-8, 1997, С. 217. Окреме видання: Александр Мурашев. Аномальный маршрут или экстремальное одиночное путешествие в отроги Сихотэ-Алиня. Издательский центр журнала «Охотник Приамурья», Хабаровск, 1998. 154с.).

Пошуки «снiжноi  людини», що за однiєю з версiй мешкає в горах Сiхоте-Алiня, знову закiнчилися невдачею, однак сучасники зрозумiли дещо iнше. З’ясувалося, що в далекосхiднiй тайзi, з  ii комарями та клiщами, за вiдсутнiстю харчових запасiв  можна триматися бiльш як мiсяць. Отже, можна подолати страх та тягар тайгового бездорiжжя, тiльки всьому цьому треба вчитися.

Сьогоднi кожен школяр знає, що таке наука валеологiя, як у тайзi захиститись вiд дощу, коли не маєш палатки, де зручнiше розпалити вогнище тощо. Промисловий комплекс дедалi глибше  проникає в малоприступну гiрсько-тайгову просторiнь, багату на природнi ресурси. Будуються дороги. Справжня, невигадана небезпека, якоi зазнали першi росiйськi мандрiвники та землепрохiдцi, в умовах сучасного рiвня освоєння природи стає предметом iсторii та фольклору.

Наступ цивiлiзацii спричинюється до неминучого спiвiснування людини i навколишнього природного середовища. Сучасний фахiвець, використовуючи науковi та технiчнi досягнення, вiльнiше орiєнтується на незнайомiй мiсцевостi, легше витримує тягар невлаштованого побуту.

Наприклад, iдея застосування мною полiетиленового намету над бiвуаком натомiсть навiсу з кори сягає часiв органiзацii на Далекому Сходi промисловоi заготiвлi березового соку та папоротi-орляка, що ii розпочав доктор наук, завiдуючий вiддiлом IВЕП А.Г. Iзмоденов. Заготiвельники соку та папоротi будували тодi тимчасовi балагани з полiетиленовоi плiвки. Отой досвiд я i  запозичив задля полегшення ночiвлi в тайзi осiнньою та весняною порою. А втiм, цей спосiб мав нешироке розповсюдження помiж населенням Хабаровського краю навiть в серединi дев’яностих рокiв, попри давнє застосовування спритними туристами Європейськоi  Росii килимкiв та полiетилену. Iснує також вельми простий та швидкий спосiб розпалювання вогнища у зливу, розрахований на застосування невiдомих ранiше матерiалiв.

Можливiсть орiєнтуватися за приладами супутникового зв’язку допомагає уникнути найважливiшого елементу стресовоi   ситуацii – почуття безпорадностi. Двостороннiй зв’язок i контроль служби з надзвичайних ситуацiй рiзко скорочують небезпечнiсть будь-якого маршруту.

Однак городянину без пiдготовки навiть «приручена», але ще слабозаселена мiсцевiсть може пiднести несподiваностi. I тiльки завдяки колективному досвiдовi самозбереження на маршрутах, який увiбрав в себе знання з областi гiрсько-тайгового туризму, i де все зрозумiло та спрацьовано, сучасний мандрiвець може себе почувати бiльш впевненим. (Александр Мурашев. Из тайги не вернулись... Ж. «Дальний Восток», №1,  1998, С. 189).

За нинiшнiх умов на основi колективного туристського досвiду виник несподiваний для цивiлiзованого свiту сектор економiки – екстремальний або пригодницький туризм, ще можливий у малоприступних районах Сибiру та Далекого Сходу. (Александр Мурашев. Туризм и безопасность. «Приамурские ведомости» от 26.05.1999.). Слiд сказати, що екстремальний туризм як масове явище iснував на оцих територiях уже на початку ХХ столiття. Вiдтодi професiоналiзм туристiв, розвiдувачiв та дослiдникiв, що працюють у вiддалених гiрсько-тайгових мiсцевостях, значно вирiс.  ?м було у кого вчитися! Адже славетнi мандрiвцi та дослiдники Росiйськоi iмперii та бiльшовицькоi Росii надавали великоi ваги популяризацii колективного туристського досвiду. Дослiдники й ученi рiзних наукових напрямiв, працюючи в польових умовах, безперечно, частiше, нiж городяни, стикаються у своiй практицi з необхiднiстю переборювання всiляких непередбачених ситуацiй. Ми цiнуємо досвiд наших землякiв – Г.Г. Льовкiна, А.Н. Махiнова, С.Д. Шлоттгауер, Б.А. Воронова, В.Д. Небайкiна, А.Г. Iзмоденова, В.I. Готванського та багатьох iнших вiдомих геологiв, бiологiв,  ботанiкiв, розвiдувачiв, що внесли свою лепту в теорiю та практику виживання серед тайгових хащiв, - усiх iх просто неможливо перелiчити.

Моi  сучасники пам’ятають, як наука поведiнки в непередбачених ситуацiях виросла з тоненьких брошурок про технiку безпечного поводження в тайзi (посiбникiв для геологiв початку 60-х рокiв) в ѓрунтовнi пiдручники 80-х рокiв. Уявлення про непередбаченiсть та екстремальнiсть ситуацiй вельми iндивiдуальнi. Наприклад, для городянина (грибаря чи ягiдника), що заблукав у тайзi i пережив стрес вiд усвiдомлення власноi  безпорадностi, подiбна ситуацiя буде екстремальною, причiм непередбаченою, iнакше б вiн заздалегiдь подбав про компас та карту мiсцевостi або запросив проводаря. Якщо вiн, знаходячись далеко вiд транспортних шляхiв, раптом змок пiд дощем i змерз, а розпалити вогнище нема  чим, то ця ситуацiя також буде для нього екстремальною, бо реально загрожує здоров’ю людини. Пошкодив ногу, несподiвано потурбував осине гнiздо i наразився на укуси комах, або вкусила отрутна змiя, а до медпункту швидко не добутися – все це теж екстремальнi ситуацii. Певна рiч, що опрiч суб’єктивноi оцiнки є ще й об’єктивнi критерii. Вони випрацьованi колективним досвiдом професiоналiв, коли у складнiй навколишнiй обстановцi, при надмiрних фiзичних навантаженнях, виснаженнi органiзму, нагальних, загрозливих для життя ситуацiях треба було знаходити рiшення. Само природне середовище у своєму первозданному, «нецивiлiзованому» виглядi вимагає вiд будь-якоi людини – туриста, грибаря, робiтника експедицiй – необхiдних знань та навичок, аби звести до мiнiмуму перелiк непередбачених ситуацiй, а значить, i те надмiрне, екстремальне напруження, якого можна уникнути. В деякiй мiрi всякий похiд пов’язаний з певними труднощами, подоланням стомленостi, навiть якщо ви крокуєте не тайговою цiлиною, а покинутою лiсовою дорогою. Моя перша експедицiя до справжньоi уссурiйськоi тайги у складi групи школярiв-старшокласникiв у 1959 роцi була для мене екстремальною. Виявилася цiлковита непiдготованiсть, хоча невеликий власний досвiд на той час я вже мав. Не уявляючи топографii мiсцевостi, я побоювався заблукати з-серед безмежного моря тайги, бо наставники о ту пору ще не довели до моєi свiдомостi думки, що автономне подолання можливе та вповнi реальне. Тодi бiльше йшлося про колективне.

Попри iснуючi пiдручники та усiлякi довiдники-настановляння щодо рiзних напрямiв туризму та польових робiт, ще мало видається популярноi лiтератури для населення, яка  демонструвала б непередбаченiсть природного середовища i можливостi фахово пiдготованих людей переборювати здавалось би безвихiднi ситуацii.

Пропонованi до уваги читачiв книги – не тiльки i не стiльки розповiдi про подолання. Найiмовiрнiше, це постановка проблем, пов’язаних з подоланням, та iнших, що iх доводиться вирiшувати в дорозi. Для мене було б не цiкавим вирушати в маршрут, не маючи на метi нiчого iншого, опрiч споглядання або фiксацii на фотоплiвку. Мандрiвки тим i вiдрiзняються вiд туристичних та навчальних екскурсiй, що вони предметно орiєнтованi, пiдпорядкованi певним суспiльно чи науково значущим цiлям. Цiлi, сформульованi на початку путi, багато в чому визначають хiд подiй. Водночас, якi б вони не були, поза проблемами людини та ii життєвими iнтересами, поза економiкою будь-яка мандрiвка втрачає сенс i перетворюється на пересiчне вiдрядження або черговий блiц-вояж. Мандрiвник – це завжди спостережливий дослiдник, учений, а не просто «тайгоброд», хоча таке визначення вiдображує у певному розумiннi найвищий ступiнь професiоналiзму.

Пошуки автором вiдповiдi на деякi «вiковiчнi» питання вводять до орбiти дослiдницьких задач звичайний життьовий безлад. Реальнiсть постає нiби у виглядi двох несумiсних просторiв – областi реальних iнтересiв людей та обширу iх iррацiонального сприйняття. На прикладах своiх мандрiвок автор демонструє, що межа з-промiж цих двох областей сама являє собою простiр не менш загадковий. Примари, проникаючи iз сумiжноi областi, набувають у ньому властивостей реальних, що дає змогу аналiзу рацiональними методами. Випадки ясновидiння, як загальне правило, супроводжуються особливими станами органiзму, коли його життєво важливi органи  працюють на межi можливостей. За цих станiв виявляється цiлiснiсть природи, поєднаноi в одно цiле певним iнформацiйним рiвнем (так i хочеться сказати – рiвнем свiдомостi): несьогосвiтнiй зв’язок мiж таємницею народження i таємницею смертi замикається на видимiй лiнii життя. Очiкування на незвичайне та готовнiсть до зустрiчi з ним пускають в дiю механiзм генерацii випадкових подiй, якi, однак, не сприймаються такими. Свiдомiсть затято накидає iнше пояснення, яке олюднює природу. Мандрiвець нiби потрапляє до п’ятимiрного простору, який i є реальнiстю. П’ятий вимiр цього простору – дух, свiдомiсть, iнформацiйне поле, Бог (називайте, як знаєте) – є властивiстю природи бiльш генетичною, анiж це визнається сьогочасною наукою. Доведення цих законiв – то талан науки прийдешнього, а поки що вони ѓрунтуються на хибкiй основi поглядiв, ще не пiдтверджених точною науковою теорiєю. Проте, цей факт не зменшує ваги дослiджень та спостережень у царинi непiзнаного.

                                                                      Хабаровськ, 2001 р.

Невелика за об’ємом, та написана нiби на одному диханнi, книга ця, за гадкою автора, буде корисною як молодi, так i людям старшого поколiння.

Автор висловлює вдячнiсть професору Левовi Олександровичу Маслову (м. Хабаровськ), що вiн ознайомився з начерком (рукописом) подорожнiх замiток i зробив ряд важливих зауважень, а також професоровi ДВ НАН Євгену Григоровичу Мiкову (м. Хабаровськ): перед його самобутньою творчою постаттю автор схиляє голову. Обговорення з Є.Г. Мiковим результатiв експедицiй з точки зору невирiшених свiтових проблем дозволило авторовi дерзнути на новi творчi задуми.

                                                                        Хабаровськ, 1997 р.

«Я тримав найчистiшi самородки, розглядав iх

чудернацькi форми – i не вiдчував хвилювання.

Чуже. I вже не дивувався байдужостi рабiв,

закутих у кайдани».

(Валерий Комаров «Найвища проба абсурду», журнал «Огонек», №13, 1991.)

 

Так уже склалося вiд самих шкiльних рокiв, що екскурсii до околиць мiста В’яземського, де я народився та вирiс, здебiльшого доводилося чинити самотою. Скiльки цiкавого та загадкового ввижалося менi в навколишнiй природi! Мене захоплювали мандрiвки Марка Поло, Пржевальського, Венюкова, Арсен’єва. Хотiлось якнайдовше зоставатися в лiсi, iти кудись далi, за сопки, в незвiдане. Хлопцi, що разом зо мною лазили по довколишнiх горах, зрештою знаходили собi iншi справи. Дехто iз друзiв пiсля одного тiльки нашого походу до тайги бiльше нiколи не заводив мови про повторення маршруту. Доводилось одинаком вiдкривати своє невiдоме.

З часом моi маршрути ускладнювалися, напрацьовувався досвiд орiєнтування. Бiльш пiзнi захоплення фiзикою та математикою спрямували моє життя до iншого русла, але кожну cвою вiдпустку я прагнув провести у тайзi, на природi. Працював у складi експедицiй, дослiдних загонiв, геологiчних партiй, а також подорожував самостiйно.

Спершу моi маршрути були пов’язанi з iнтересом до мiнералогii. У старших класах коло iнтересiв розширилося. Того вимагала сама природа: без знаття ii законiв у тайзi чатує велика небезпека. Перечитуючи в шкiльнi роки книги вiдомих мандрiвникiв, я вражався рiзноманiттю знань натуралiстiв. Щоб вiльно та безпечно почувати себе в тайзi, необхiдно було не тiльки знати  фауну найнебезпечнiших хижакiв, харчовi рослини, а й умiти вчасно приготувати з природноi сировини лiкарського засобу. Якже менi траплялося захворiти у тайзi, то вже за один-два днi я одужував. Частi походи по гриби та ягоди в далекi урочища загартували органiзм, зробили його витривалим. З роками з’явилася впевненiсть, що людина повинна заздалегiдь готувати себе до старощiв саме у такий спосiб: тренуючи свою волю та гартуючи фiзичне тiло в дальнiх екстремальних походах, всупереч iснуючiй у побутi думцi щодо обмеженостi людського ресурсу та необхiдностi всiляко берегтися перевантажень, заощаджуючи резерви. Опинившись в екстремальних умовах, на межi витривалостi та фiзичного виживання, органiзм здоровоi людини вiдмолоджується, збiльшує свiй життєвий ресурс. Iдучи за змiнами в природi, принаймнi двiчi на рiк нам слiд влаштовувати для свого органiзму iспити з витривалостi та виживання. Тому, як тiльки видався слушний випадок, менi не складно було  наважитись на  серйозну самостiйну мандрiвку. А втiм, випадок сам собою так би i не виник, коли б я не очiкував та  не готувався до нього.

Мiсцевiсть помiж рiками Самаргою, що впадає в Японське море, i Сукпаєм – притокою рiки Хор, - яка вливається до прикордонноi з Китаєм рiки Уссурi, здавалася менi найбiльш цiкавою i приступною задля самостiйноi мандрiвки. Ще з дитинства було вiдомо, що В.К. Арсен’єв, пiднявшись рiкою Самаргою, перетнув Сiхоте-Алiнь. Бував вiн також в Анюй та Хор. Подивитися, що дiється в гiрськiй краiнi помiж водними артерiями, вiдзначеними маршрутами видатного мандрiвника, було первiсним предметом мого iнтересу. Якщо поталанить i мандрiвка буде не дуже виснажливою та довгою, я сподiвався вийти Самаргою до моря. В горах Сiхоте-Алiня стiльки цiкавого та дивовижного, що життя не вистачить, аби побувати всюди.

1.      Нагода випала

 

За часiв графа Муравйова-Амурського губернатор краю був першою особою схiдних окраiн Росii, зацiкавленою у промисловому iх освоєннi. Це випливало з особливостей державностi та полiтики. Наприкiнцi дев’ятнадцятого столiття Амуро-Уссурiйський регiон залишався малозвiданим, тим що освоєння природних багатств проводилось одночасно з дослiдженням мiсцевостi. Наука i практика цього перiоду на схiдних рубежах Росii були нероздiльно пов’язанi. Добродiйний союз уособлювався Сибiрським вiддiленням Руського Iмператорського географiчного товариства, яке представляли на Далекому Сходi видатнi люди. Свiтовi вiдкрились iмена дослiдникiв, учених, неабияких адмiнiстративно-господарських та полiтичних дiячiв. Тiльки  приватна iнiцiатива, що колись так пiдтримувалася, а за радянськоi влади нещадно викорчовувалася бiльшовизмом, завмерла в цьому краю, звiльняючи мiсце «плановому господарству», котре насправдi являло  собою злодiйкувате iснування пiд’яремних, обкрадених рабiв натомiсть життя вiльних громадян.

    Цей висновок цiлком пiдтвердився пiд час моєi мандрiвки 1990 року Забайкаллям через Сретєнськ, Газiмурський, Нерчiнський, Олександровський Заводи та Борзю - до Iркутська. Я побачив розор, зубожiння краю, що «доношує» свою дореволюцiйну одежу, i написав подорожнi замiтки «Релiктове випромiнювання необiльшовизму». Замiтки не були опублiкованi навiть «наддемократичною» газетою того часу «Вестник Хабаровского народного фронта». «Свободное слово» Валерii  Новодворськоi умiстило тiльки фотографiю старовинного надгробника, що в Газiмурському Заводi, зi слiдами вандалiзму епохи бiльшовицькоi iдеологii. Мармуровий надгробник зняли з могили забайкальського купця i перенесли до центру села як пам’ять про загиблих партизанiв.

Iм’я Приамурського географiчного товариства залунало з новою силою зовсiм недавно. Пов’язано це з подiєю неординарною в культурному життi Далекого Сходу: заснуванням новоi академii - Далекосхiдноi народноi академii наук (ДВ НАН). В Уставi Академii

говориться: «ДВ НАН об’єднує вчених, дослiдникiв, творчу iнтелiгенцiю, ентузiастiв, людей з активною життєвою позицiєю, що мають на метi науковi та духовнi пошуки». Кажучи коротше, ДВ НАН – це громадське об’єднання учених i дослiдникiв. Поняття «активна життєва позицiя» сповнюється новим смислом, що полягає перш за все у прагненнi розвивати приватну iнiцiативу.

Знову служiння iнтересам Росii на ii далекосхiдних рубежах набуває втраченого сенсу: особисте збагачення в оточеннi вчених та дослiдникiв новоi академii вiдсовується на дальнiй план. Першорядноi ваги набувають авторськi програми розвитку краю, органiзацii виробництва на втраченому колись фундаментi, власнi проекти дослiдникiв щодо виживання економiки краю в конче складних умовах. Президент ДВ НАН – академiк Росiйськоi народноi академii наук, iнженер, учений-економiст, громадський дiяч, вiдомий в Росii та за кордоном, Євген Миколайович Галичанин i учений секретар Приамурського географiчного товариства Валерiй Iванович Сiмаков (також вiдомий учений i органiзатор) – тi люди, навколо яких кипить сьогоднi громадське та наукове життя регiону. А ще перший губернатор постбiльшовицького Хабаровського краю Вiктор Iванович Iшаєв – людина вельми неординарна. За найважливiшою з вiдроджених далекосхiдних традицiй вiн – голова Приамурського географiчного товариства.

Друга рiчниця дiяльностi ДВ НАН позначилася важливою подiєю в науковому та культурному життi регiону – проведенням мiжнародного симпозiуму з проблем збереження популяцii амурського тигра. Це привабило увагу широкоi громадськостi до проблем Далекого Сходу. Серед безлiчi цих проблем видiлилось декiлька, якi мали мiжнародну вагу, в тiм числi збереження на планетi рiдкiсного виду крупного хижака, що мешкає в горах Сiхоте-Алiня, - амурського тигра.

Поряд з виставкою кустарних виробiв незрячих майстрiв хабаровського пiдприємства «Лiхнiс», утвореного з приватноi iнiцiативи тифлопедагога, члена ДВ НАН Свiтлани Нiканорiвни Мурашевоi (Жанталай), на столиках i стендах розмiстились унiкальнi видання дев’ятнадцятого вiку з фондiв крайовоi науковоi бiблiотеки:  дослiдження з iсторii, географii, економiки Приамур’я, подорожнi замiтки, монографii про природу Сiхоте-Алiньськоi тайги. Пiдприємство для iнвалiдiв «Лiхнiс», зазнавши ряду метаморфоз пiд тиском зовнiшнiх обставин, таки вижило. У 1999 роцi спадкоємицею социально орiєнтованого пiдприємства «Лiхнiс» стала Хабаровська крайова громадська органiзацiя iнвалiдiв «Iнтеграцiя». (Примiтка автора).

Бiля стендiв юрмилися ученi, вiдомi в краi та за кордоном громадськi дiячi. Особливою популярнiстю користувались журнали з працями про змiни природного середовища мешкання тигрiв в умовах бурхливого освоєння краю на початку ХХ столiття, а також першi видання подорожнiх замiток В.К. Арсен’єва.

Вислухуючи доповiдi та розповiдi очевидцiв, я дедалi бiльше переконувався, що у Примор’i та Приамур’i вже не знайдеш мiсця, де б не побувала людина i де не залишилось би руйнiвних слiдiв ii перебування. Є, правда, ще Центральний Сiхоте-Алiнь – краiна сопок i джерел з прозорою водою. Але i ця земля, нехай на час, на сезон, стає царством мисливцiв-промисловикiв.

Вечорами я перечитував славнозвiснi книги В.К. Арсен’єва про життя приморських та приамурських джунглiв, про зустрiчi з тиграми, i мене знов посiдала ота молодеча жага, яка вабить людей до незвiданого попри небезпеку, - жага до подорожей. Наприкiнцi симпозiуму я знав на певнiсть, що помандрую через Сiхоте-Алiньський хребет одинаком i що почну маршрут саме на рiцi Сукпай.

 

21 травня, п’ятниця. Першою половиною дня учений секретар Приамурського географiчного товариства В.I. Сiмаков, як звичайно, заходить до кабiнету президента Далекосхiдноi народноi академii наук Є.М. Галичанина. Обидва: головний редактор журналу «Экономическая жизнь Дальнего Востока» та його заступник – довго обмiрковують дописи, якi було подано до чергового номера. Неординарна суспiльно-економiчна ситуацiя в Росii потребує нестандартних пiдходiв, нетрадицiйних рiшень. Багато хто сподiвається, що творча iнтелiгенцiя, дослiдники-самородки сповнять жданим змiстом економiчне життя регiону, адже перед ними вiдчиняються дверi до приватноi iнiцiативи. Мало кого сьогоднi хвилюють ученi ступенi та звання. Чого ти вартий сьогоднi  як творча, iнiцiативна людина, яке рiшення ти у змозi запропонувати - ось що важливо для всiх.

«Напевно, уже всi пересвiдчилися, що економiка повинна просто бути. Нормальна, здорова економiка, яка спирається на власнi закони, а не на iдеологiчнi клiше, накиданi згори.

Сподiваюсь, що рано чи пiзно вона посяде належне мiсце у новiй Росii i допоможе повернути велику краiну до лона цивiлiзованих держав… Давайте разом мiркувати, як лiпше використати потенцiал нашого Хабаровського краю…», - таким закликом вiдкрив новий журнал голова крайовоi адмiнiстрацii (а за iсторичною традицiєю – губернатор) Вiктор Iванович Iшаєв.

До стендiв пiдiйшла Свiтлана Нiканорiвна разом з молоддю. Це були спецiалiсти, представники нових, свiжих громадських сил, якi пробують полiпшити моральний клiмат у суспiльствi своєю самовiдданою працею. Обмiрковуємо академiчнi проблеми. Один юнак, здавалось, нiяк не може миритися з тим, що питання моралi та культури сьогоднi  розв’язуються на комерцiйнiй основi.

-        Сумним убачається майбутнє суспiльства, якщо в ньому не знайдеться здорових сил, здатних до утворення iнституту моралi та культури. Нехай би це була громадська структура, але фахiвцям-ентузiастам необхiдно заручитися пiдтримкою суспiльства, у тiм числi й фiнансовою, - каже вiн.

Свiтлана Нiканорiвна – фахiвець з трудовоi реабiлiтацii iнвалiдiв та iнших соцiально вразливих категорiй населення – вважає, що у царинi ii дiяльностi пiдхiд має бути iншим. Утриманським настроям, що притаманнi деяким iнвалiдам, малоiмущим громадянам i урядовцям  державних закладiв (у тiм числi служб працевлаштування населення та його соцiального захисту), а також проводарям вiдповiдноi моралi й культури, слiд протиставити чiтку кадрову роботу. Щодо «соцiального захисту», то тут повинна переважати тенденцiя до трудовоi реабiлiтацii, створювання осiбних умов працi. У такому разi без виробничоi та комерцiйноi дiяльностi обiйтися неможливо.

-        Багато хто розгубився i не знає, як слiд дiяти за новоi економiчноi ситуацii, нiби не здогадується, що треба просто чесно працювати, у повну силу. Звичайно, необхiдно своiми очима бачити результати урядових реформ в глибинцi, аби знаходити розумнi рiшення, - запевняє Свiтлана Нiканорiвна молодь.

-        Саме так: бачити. вивчати, думати… Можливо, стане зрозумiлим, чому iдея працi у повну силу так глибоко увiйшла в пiдсвiдомiсть росiйськоi людини, що викликати ii звiдти неможливо навiть за допомогою принадливих обiцянок теперiшнiх полiтикiв, -  пiдтримують тему спiврозмовцi.

I нiби продовжуючи тему, я повiдомив про свiй намiр якнайшвидше вiдправитися до Центрального Сiхоте-Алiня саме для того, щоб побачити, як дiють лiсопромисловий комплекс, державнi та приватнi промисловi господарства й кооперативи, на якi сили спирається нинiшнє природокористування. Передбачається знайомство з унiкальними районами, якi нещодавно вважались перспективними, з’ясувати мiру iх освоєння та збереження.

-        А як Ви збираєтесь здiйснювати зв’язок у дорозi? – приєднується до розмови Валерiй Iванович. – Адже ж  щонайважливiшою вимогою стосовно технiки безпеки є належний зв’язок, бодай навiть однобiчний.

-        Зв’язку не буде зовсiм. На якийсь час – щось близько мiсяця – я зникну з поля зору громадянства. Результат залежатиме винятково вiд моiх власних якостей та знань. Харчiв я вирiшив взяти якнайменше, приблизно на тиждень; мисливська рушниця та нiж – доконечна потреба й неодмiнна вимога правил безпечного перебування в тайзi дослiдникiв i мандрiвникiв – безперечно, будуть зо мною. Цiкаво, що подорожувати я планую самотою.  Сподiваюсь одержати цiннi результати самоспостережень щодо психофiзичних станiв людини, позбавленоi навiть потенцiальних можливостей зв’язку з суспiльством.

Ми домовилися з Сiмаковим про зустрiч у понедiлок в географiчному товариствi, аби обмiркувати деталi маршруту й пiдiбрати потрiбну мапу. Але, на жаль, нi понедiлком, анi наступними днями зустрiчi не вiдбулося. Як вияснилося пiзнiше, видання журналу поглинало весь вiльний час Валерiя Iвановича, отже, неможливо було й помислити, щоб перенестися на абищо iнше.

Увечерi здзвонився з Андрiєм Пассаром, що з ним познайомився нещодавно в «Лiхнiсi». Вiдомий нанайський письменник, знавець нацiональних ремесел та звичаiв нечисленних народностей уважно мене вислухав.

-        Пiдеш до Акзу? – перепитав вiн.

-        Можливо, якщо темп буде достатнiм.

-        Треба казати не «Акзу», а «Оѓде», цебто, «чорт» по-удегейськи. Самаргою ходять духи удегейських предкiв, - пояснив менi старий шаман. – Вiн (чорт, дух) iнодi пiдступає до нiчлiгу тайговика. Ти його пiзнаєш за шерехом гальки на березi, а навкруги твого табору буде чутно шурхiт крокiв – ото так  вiн ходить. Його треба пiддобрити: кинь йому трохи чаю, солi або ще чогось – чорт i пiде собi геть. А чому один? Вiзьми з собою собаку.

-        Нi, собаку не вiзьму, собака – це вже компанiя i гарантiя захисту, а менi треба пройти самотою. Хiба ж я зможу iз чортом зустрiтися, коли собака брехатиме та заважатиме спiлкуванню? – пожартував я.

-        Аби не пiдвернути ногу в дорозi, ти неодмiнно прихопи обмотки. I чай треба пити з коренями голубицi та багульника – допомагає вiд простуди, - отак напучував мене Андрiй Пассар, письменник i шаман.

Стосовно пошукiв схеми чи мапи маршруту справи просувалися значно гiрше. Усi мапи, що бодай скiльки-небудь вiрогiдно вiдображують топографiчну обстановку навiть тридцятирiчноi давностi, мали гриф «секретно». На кожному аркушi викрашався заголовок «Генеральний штаб». Жодне iнше вiдомство бiльшовицькоi краiни, що облудливо лементувала про права людини та всесвiтнiй мир, не видавало такоi лiтератури. Для населення видавалися примiтивнi, оскопленi  схеми без зазначення магнiтного схилення та сторiн свiту. Автентична топографiчна iнформацiя так само, як i багато що iнше, ретельно приховувалася вiд населення капеересiвцями (розумом таке важко збагнути!). «Простому смертному» нiчого було i мрiяти про вiрогiдну мапу, придатну для орiєнтування на незнайомiй мiсцевостi.

 

25 травня, вiвторок. Пошуки мапи району Сукпая завдали клопоту всiм моiм знайомим. Надворi рiк 1993-й, все ж не 1990-й i навiть не 1991-й; ходили упертi чутки, що деяку географiчну iнформацiю, тобто мапи,  буде розсекречено i що вони (мапи) надiйдуть до продажу; але, як данина тоталiтарнiй традицii, продаватимуться в оскопленому виглядi – без зазначення магнiтного схилення i координатноi сiтки. Я сподiвався, що в постбiльшовицькiй Росii менi все ж таки пощастить, i не помилився. Те, що iнерцiйна, тоталiтарно мисляча, призвичаєна стерегтися затурканого народу влада ще намагалася приховувати, поступово стає здобутком заповзятливих.

Один мiй колега довiдався, що у Хабаровську iснує товариство НЕП – «Науковi експедицii та подорожi». НЕП об’єднує вiдомих в краi учених-геологiв, тайговикiв, знавцiв найвiддаленiших i неприступних куточкiв Хабаровського краю, Примор’я та Магаданськоi областi. Товариство спецiалiзується на органiзацii маршрутiв до вiддалених тайгових районiв для зарубiжних учених, туристiв, мандрiвникiв. А втiм, тут охоче допомагають i вiтчизняним, у чому я мав змогу переконатися.

Геолог Василь Васильович Трушко анiтрошки не здивувався моiм планам. Багато кiлометрiв тайги сходив вiн за своє життя. Траплялося ходити i самотою, але ненадовго. Здебiльшого ж ходили групами, не менш як удвох. За 50-х та 60-х рокiв неодмiнно треба було брати зброю, принаймнi один ствол на двох геологiв. Iнженер управлiння, вiдповiдальний за дотримання технiки безпеки, пильнував виконання ii правил у тайзi. Аби не нести на собi арсенал зброi, дехто з геологiв брав пiстолет ТТ чи револьвера натомiсть карабiна.

-        Тодi чомусь добре розумiли, що зустрiч зi звiром у тайзi може бути незавбаченою. Це тепер усi стали смiливими, - згадує Василь Васильович.

-        Серединою вiку такий порядок мав ще й додаткового сенсу: зброєю добували харч в критичних ситуацiях. За сучасноi органiзацii розвiдки у цьому немає потреби, однак зброя може знадобитися в екстремальнiй ситуацii, - уточнюю я.

Поки ми бесiдували з Василем Васильовичем, надiйшли iншi спiвробiтники НЕПа. Юрко Яхонтов, син вiдомого орнiтолога, пояснив, за якими ознаками можна знайти стародавню удегейську стежку, щоб пройти нею частину маршруту. Менi спало на думку, що любов до природи вiн успадкував вiд батька: вдумливий, смiливий, досвiдчений тайговик. Доля його батька - колишнього в’язня сталiнських таборiв – типова для мислячоi iнтелiгенцii 30-х рокiв ХХ столiття. Пiсля реабiлiтацii вiн не втратив iнтересу до науки i продовжував дослiдження.

У 1966 роцi Всеволод Дмитрович Яхонтов здiйснив, як вiн писав, «науково-туристичний похiд» зi студентами Хабаровського педагогiчного iнституту. Загiн В.Д. Яхонтова пiднявся рiкою Самаргою, перевалив через перевал Едельштейна i Сукпаєм зiйшов до рiки Хор. «Бажання бачити щодалi нове та нове понад  моi сили. Нiколи не стомлюсь дивуватися на красу природи, життя…», - писав Всеволод Дмитрович про цю серйозну мандрiвку в нарисi «Странствия по Самарге и Сукпаю».

Вперше цими шляхами пройшов геолог Д.В. Iванов 1895 року. Iнженер Я.С. Едельштейн, чиє iм’я присвоєно переваловi, дослiджував цю мiсцевiсть у 1901 роцi. Арсен’єв тут не ходив. Володимир Клавдiйович 1908 року пiднявся до верхорiччя Самарги, а вiдтак рiкою Чуiн – до Хора, перетнув Хор i вийшов до рiки Мухєн.

За свiдченням В.Д. Яхонтова, на перевалi є затески з пiдписами геологiв i топографiв, датованi 1931, 1938 i 1958 роками. Бiльш раннiх записiв на затесках не знайдено.

     Василь Васильович Трушко добув iз шафи пачку мап, отих самих, з грифом, але з вiдображенням топографiчноi  обстановки бiльш як чвертьвiковоi  давностi. На превеликий жаль, потрiбного аркуша мапи не виявилося. Знайшли карту частини басейну Сукпая i Пухи - крупноi  притоки Самарги.

-        Основна частина маршруту є, а решта, можливо, i не знадобиться. На мiсцi розберусь, - запевнив я колег.

 

2.  Путь розпочалась

 

26 травня, середа. Щоб потрапити до вихiдноi точки маршруту – селища Сукпай, – слiд iхати потягом вiд Хабаровська до станцii Круглiково, вiдтак пересiсти на потяг, що прямує так званою «Оборською вiткою». До селища прокладено ѓрунтову дорогу, тобто вiд Хабаровська можна було б iхати й автобусом, але я не встигав на перший i одним один рейс.

На станцii Круглiково з’ясувалося, що сукпайський потяг ходить тiльки вихiдними днями. Це пов’язано з погiршанням фiнансово-економiчного становища лiсопромислового комплексу – володаря Оборськоi вiтки. Кiлька збирачiв папоротi голосно обурювалися дрiмучим «совковим» життям: у Хабаровську неможливо з цiлковитою певнiстю довiдатися про розклад руху сукпайського потяга – нема зв’язку. На мiсцi теж нiхто, навiть начальник вокзалу, не знає достоту, чи буде сьогоднi поiзд, а чи нi. Потоки крутоi  «росiйськоi мови» вiддавалися вiд бетонових мурiв вокзалу i, не учинивши жодноi  дii, губилися серед пристанцiйних шумiв.

Полегшивши душу, збирачi папоротi вирiшили йти пiшки до Владивостоцького шосе i, якщо пощастить, доiхати до угiдь попутною машиною. Чоловiки смалили i сповненими недобрих заздрощiв поглядами проводжали «Тойоти», що мчали повз нас iз зовсiм юними водiями за кермом. Отак, у компанii тайговикiв я добувся до селища Сiта попутною мiлiцейською машиною УАЗ-452, вiддячивши водiєвi деякою сумою грошей.

Рокiв з десять тому в цих мiсцях вважалося за негiдне i навiть ганебне брати грошi з попутника - таж не на собi везеш! Сьогоднi в життя вторгаються iншi закони. Водii державного транспорту й мiлiцiя напинаються, аби не впустити жодноi можливостi для полiпшення своiх фiнансових справ. Лиходiйська психологiя в’язнiв бiльшовизму переростає в щось не менш грiзне.

Дехто зi збирачiв папоротi налагодився до крамницi, аби скоротати час за чеканням подорожнього автобуса. Збирачi дикоросiв – здебiльшого любителi добре випити, бичi та бомжi, не спроможнi заробити на життя iнакше, як збиранням дикоросiв та iх продажем на базарi. Вони не прихильнi до наполегливоi, постiйноi працi, яка стомлює цю категорiю людей. На вторгованi грошi звичайно купують спиртне, закуску i везуть все те iство до своiх тайгових балаганiв. Тут немає мiлiцii, судових виконавцiв – взагалi, нема свiдкiв. Зайди почувають себе вiльними, дужими i щасливими. Тут, пiд покривом тайги, вiдбуваються «розбирання», трапляється насильство, iнодi кояться тяжкi злочини.

Через погiршання економiчного становища пiдприємств iхнi керiвники вимушенi були вiдпровадити декотрих працiвникiв у безтермiновi вiдпустки. Зарплатню iм не виплачують, отож вони  долучаються до бичiв та бомжiв, пробираються в угiддя вiдомими   iм стежками. Гуртуються вони iнакше: влаштовують в тайзi своi осiбнi балагани, або ж тимчасово займають вiльнi оселi мисливцiв та путiйцiв – зимовища.

На автобуснiй зупинцi селища двоє пiдпилих суб’єктiв, одягнених в тайгову унiформу, чекають на автобус, щоб iхати на рибалки до Бєшеной протоки. Один з них полював на притоках Мухєна. Хутер цього року було мало, соболь до пастки йшов погано, але план заготiвлi м’яса вiн перевиконав. У обох чоловiкiв за плечима напiвпорожнi рюкзаки; з одного стирчить топорисько. Хабаровськi рибалки-аматори, коли вирушають на риболовлю, то звичайно беруть iз собою багато iства та спорядження. Досвiдченого промисловика пiзнаєш одразу: вiн одягнений легко, бо упевнений, що без здобичi не лишиться.

Попри безлiч приватних дерев’яних будиночкiв та вiдчуття руху, що чиниться десь далi, селище здавалося безлюдним. Рiдкi перехожi простували до крамницi. Кiлька осiб вештались бiля автовокзалу, що за сумiсництвом виконував також функцiю залiзничного. Якась середнього вiку людина невизначеноi нацiональностi намагалась приманити собаку  шматочком хлiба. За спиною чоловiк ховав уривок дроту. Нарештi йому таки вдалось ухопити собаку за ошийок i спорудити з дроту нашийника. «Непевний громадянин» iз жадобою погладжував тварину, а дурний пес метляв хвостом, притискувався до нiг свого «покровителя» i навiть не здогадувався про свою подальшу долю.

Вiд селища Сiта рейсовим автобусом я дiстався до завороту на «Бамовську трасу» (так тут зветься дорога Хабаровськ-Находка: ii будiвництво розпочалося ще за 70-х рокiв), далi самоскидом iхав до селища Обор. Самоскидами возять жорству для вiдсипання дороги. Жорству скидають на проiзну частину, тим-то зустрiчнi автомобiлi ледве розминаються. Рiвняти гравiй нема чим, отож я виснував, що цi кучугури ще довго пролежать на проiжджiй частинi дороги, заважаючи руховi автотранспорту.

В районi Обора пощастило пересiсти у вiйськовий ЗIЛ. Молодий лейтенант, нещодавно з Бiлорусii, супроводив вантаж картоплi до селища Мухєн. Вiд мухєнського завороту до селища Малая Сiдiма чвалав пiшки, одночасно i радiючи, що скорочується вiдстань до вихiдноi точки - Сукпая, i досадуючи на таку неподобнiсть: за вiдсутнiстю власного транспорту в цивiлiзованiм краi неможливо проiхати без пересадки й пригод навiть двадцяти кiлометрiв. Як зрозумiти таку ось цивiлiзацiю?

Невдовзi до мене долучився молодий удегеєць Вiктор Володимирович Сун. Вiн добувався до нацiонального селища удегейцiв Горний iз Примор’я, з селища Красний Яр. Батько Суна – китаєць, мати – удегейка iз Гвасюгiв. Сам вiн професiональний мисливець, як i личить уроженцевi нацiонального тайгового регiону. Найбiльше лихо нечисленних народностей Примор’я – це iх слабiсть до алкоголю. Перекупники хутер споюють i без того рiдке удегейське населення. Сун молодий, мiцний, розумує тверезо i здається, молоде урбанiзоване поколiння, виховане в мiських школах-iнтернатах, не успадкує долi своiх предкiв.

-        До перебудови, - розповiдає Сун, - у регiонi ладу було мало. Багато сировини, хутра виходило з-пiд контролю держпромгоспу й потрапляло до рук перекупникiв. Тепер у Красному Ярi створено Асоцiацiю нечисленних народностей i ладу стало бiльше.

Як я зрозумiв, Асоцiацiя намагається поприбирати до своiх рук угiддя i дбайливо порядкувати. На моє питання, що погнало Сунна у такий свiт, вiн вiдмовив, що йде до Гвасюгiв, аби вiдвiдати свою бабусю. Кревнi зв’язки у представникiв прадавнього народу дуже мiцнi.

За скiлькись кiлометрiв до селища шлях розгалужується. Лiву вiтку прокладено до Сукпая, а права простягається повз вiдомi всьому Хабаровську угiддя дикорослоi жимолостi до рiки Хор, що на ii березi розташованi нацiональнi удегейськi селища. Ѓрунтовий лiсовозний шлях тут вельми стерпний, комарiв о цю пору року мало, отож нiчого не шкодило менi спiзнавати насолоди вiд споглядання чудових ландшафтiв передгiр’iв Сiхоте-Алiня. Багнистi низовини в облямiвцi невисоких сопок переходять у вузькi плавнi та розпадини. Аж за обрiй тягнуться хвилястi лiнii обрисiв сопок i губляться у блакитному серпанку.

Попутних машин не траплялося; повiвав вiтерець; малохмарне небо вiддзеркалювало в невеличких рiчках з прозорою водою -  здаля вона здавалася синьою. Вершини сухостiйних модрин на марi вже креслили по краю сонячного диска. Я почав було подумувати про бiвуак, як чую -  гурчить автомобiльний двигун.  Поряд спинився маленький УАЗ. Це пасiчник перевозив iз Мухєна свою крихiтну пасiку до дальнiх угiдь. Попри тiсноту, господар УАЗа дбайливо звiльнив мiсце для пасажира, посунувши бiдони та ущiльнивши якiсь пристосування для вiдкачування меду. Потурбованi бджоли знайшли лазiвки у вуликах i лiтали навколо, лiзли в лице i за комiр енцефалiтки. А втiм, незручнiсть компенсувалась можливiстю iхати, хоч я i влiз у кабiну сяк-так, закарлючившись. 

Мою мандрiвку пасiчник сприйняв як цiлком здiйсненну. Виявилося, що вiн понад десять рокiв вiдпрацював мисливствознавцем, знає багатьох дослiдникiв i вчених, якi цими роками працювали в урочищах Сукпая та Хора. Попрощались ми на розвилинi трьох дорiг тепло, як давнi знайомi. Пасiчник поiхав направо, а менi показав iти прямо.

Що далi вiд цивiлiзацii, то дужче  мiняється вдача людей.  Тут уже нiхто не питає в мене грошей за проiзд та провiз багажу. До рiдкого путника ставляться, як до жаданого спiврозмовника, i радi скоротати з ним частку одноманiтноi путi. Певне, у цих мiсцях не тiльки непристойно, але й нiхто не вважає прибутковим обдирання подорожанина. Отож люди працьовитi одержують тут достатнiй доход вiд своiх присадибних дiлянок та iншоi господарчоi дiяльностi, щоб бути простодушними, щирими й людяними.

Шлях стелився краєм невисоких сопок. Узбiччя поросли молодим березняком та осичиною. У глибинi лiсу височiли розлапистi крони велетнiв, що вцiлiли пiд час будiвництва дороги. Ясний зранку день тепер супився. Десь пощезали з глухуватим крюканням ѓави. Позаду пiрчастих хмар, що раптом порозплескувалися по усьому небу, потемнiшало. Стало чутно вiддаленi розкоти грому.

Тiльки-но я встиг спорудити навiс iз полiетиленовоi плiвки, як уперiщив дощ. Почалася жорстока гроза, якоi менi доти не доводилося бачити. Можливо, я опинився в ii епiцентрi. Блискавицi били поряд i заслiплювали. ?х звивистi нитки «зависали» за кiлька крокiв вiд мене. Ближнi дерева потрiскували пiд натиском вiтру, загрожуючи розчавити мiй iмпровiзований табiр. Iнодi, не витримавши натиску стихii, з хряском, схожим на пострiл, падав якийсь iз велетнiв  i розлягався могутнiй удар стовбура в землю. Марно було й сподiватись, аби розпалити вогнище. Пiзно ввечерi гроза скiнчилась, але дощ не вщухав. Пiд наметом було сухо; я загорнувся в палатку-накомарник i скоро заснув.

27 травня, четвер. Ранок похмурий. Мряка. Абияк iз пiдручного  матерiалу (хмизу) розклав невеличке вогнище. Потреби у великому багаттi не було – нiч уже минула. Мiсцина гнила. Враження таке, нiби дощi у цих краях ллють безперервно пiвроку.

Попри значну затримку, вдача була моєю супутницею у головному. Доля дарувала зустрiчi з людьми, яких згадую з теплотою. Якби не вони, моя подорож була б сумовитою та тьмяною.

Ось i цього разу несподiвано поряд зупинилась «Нива». Iз Хабаровська повертався додому мешканець ближнього селища Володимир Iванович Сергєєв з дружиною Галиною Iванiвною. Якiсь непередбаченi обставини або випадок змусили  iх затриматися в мiстi на один день. Коли б зо мною не трапилося щось схоже – теж непередбаченi обставини, - тобто, якби ми реалiзували своi завчасно спланованi програми, то, можливо, нам нiколи не довелось би зустрiтися. Не було б нi «непевного громадянина», що полював собаку, нi удегейця Суна, анi доброго пасiчника…  Вiдбулось би що-небудь iнше, може, не таке цiкаве та яскраве, а звичайне, буденне. Як же це дивно, гармонiйно, розумно! Вразлива людина мимохiть подумає про надприроднi сили, що контролюють людськi замисли та керують буттям.

Ми зазнайомилися, i Володимир Iванович запропонував доiхати разом з ними до орендованих угiдь, де знаходиться його невелике фермерське господарство. Всю дорогу до селища розмови були винятково за мiй маршрут. Кiлька разiв зупиняли машину, я брав карту, ми схилялися над нею, уточнюючи, як краще з Цафактая потрапити до джерела Нємпту. Побiжно «примiрювалися» до iнших маршрутiв: вздовж рiки Кабулi або Тагему до гольцiв Яа. Володимир Iванович досвiдчений тайговик, а в душi романтик i мандрiвник. Вiн один з небагатьох фермерiв, хто серйозно сприйняв реформи в суспiльствi, повiрив у безповоротнiсть змiн. Фермер сподiвається, що держава не  стане на завадi iхнiм господарствам мiцно зiп’ястися на ноги та злостиво не поглумиться з них. Доба марксистсько-бiльшовицькоi органiзованоi облуди, святенностi, глузування з народу, з iстини, зi здорового сенсу, з росiйських традицiй, доба пiдлотного спотворення iсторii на догоду жменьцi тимчасових правителiв, котрi посмiюються iз закордонних вiлл над скалiченим iхнiми ж стараннями народом, доба нечуваного здирства бiльше не повернеться. Не облуплять бiльше, не знищать. Розумний господар повiрив у здоровий глузд можновладцiв, що нагально мiняють вивiски на своiх партiйно-номенклатурних кабiнетах, мiняють словник, тактику: велетенська державна партiйно-чиновницька машина, знесилена одноманiттям, перевалюється на другий бiк.

Висока урожайнiсть та рiзномаiтiсть дикоросiв у цьому краю, вiддаленому вiд iндустрiальних центрiв, схиляють до збирання, рибальства, мисливства, господарювання, розрахованих на самозабезпечення. Яскравi фарби запiзнiлоi весни так i просяться на полотно.

  Галина Iванiвна – завзята рибалка. В ii господарствi усiляке рибальське приладдя: гачки, гачечки, блешнi яких завгодно вiдтiнкiв. Все оце, запевняє хазяйка, дiє безвiдмовно. У цих краях неможливо лишатися байдужим спостережником, безстороннiм моралiстом: не виловити риби, не зiбрати ягiд чи грибiв, не вполювати звiра. Природокористування, альтернативне лiсогосподарству, з давнiх давен допомагало виживати корiнному населенню.

IЗ нарису В.Д. Яхонтова: «…слiди старих поселень, розкiшний кедрово-широколистий лiс - нашi далекосхiднi джунглi, велетенськi осипи i стародавнi льодовиковi морени… Все вражає i дивує….»

На пасiцi нас чекала неприємна звiстка. Заступник Сергєєва повiдомив, що мiлiцiя забрала вартiвника. Треба iхати до селища й виясняти. Вартiвник – один з кращих мисливцiв-промисловикiв – постiйно знаходився на пасiцi. Забреде нерозбiрливий ведмiдь, перетрощить вулики – збиток великий. Але це, виявляється, не найстрашнiше сьогоднi. I до глухих тайгових краiв, не знаходячи опору, вже докотилася хвиля вседозволеностi, рекету. Наiздять покидьки з ближнiх мiст, промишляють мiсцевi нероби, сквапнi до чужого добра. Хто вiдборонить слабi фермерськi господарства вiд розграбування, а самих господарiв вiд приниження? Невже мiцнi та досвiдченi мисливцi, що до того ж пройшли армiйську школу, не можуть обстояти себе? Можуть! Ще й як можуть! Тiльки iм цього не дозволяють отi самi балакуни з номенклатурних кабiнетiв влади.

Поки пасiчники iздили до селища, мiлiцiя привезла вартiвника, щоб вiн взяв своi речi. До сторожки увiйшов мiцний, середнiй на зрiст чоловiк рокiв тридцяти. Вiн хильцем випив повний вщерть кухоль п’янкого березового соку з медом.

- Виходить, що покидькам все дозволено! Грабуй, знущайся… Я злочинець, а вони, бач, потерпiлi… Коли цей (тут вiн крiпко вилаявся) сказав, що викрадуть iз дитсадка мою дитину й живцем здеруть з неi шкiру… Чи ти витримав би? I вони б це зробили, я знаю iх. Таж застерiгав: «Я мисливець, стрiляю без промаху. Махнете руками – вiдстрiлю!».     Де там! Хiба ж iх зупиниш?

 З’ясувалося, що двоє сукпайських ледарiв зажадали вiд вартiвника тонну меду або ж пiвмiльйона карбованцiв. Якже вiдмовить, пообiцяли розправитися з його маленьким синком. Вартiвник вiдстрiлив одному рекетировi руку, а другий грабiжник утiк. Точнiше, вартiвник не став стрiляти у втiкача. Потерпiлого грабiжника вiдправили вертольотом у Хабаровськ – рятувати (адже  нам потрiбнi грабiжники). Захисника власностi було заарештовано за «перевищення ступеня необхiдноi оборони». Скiльки чесних людей вiдправив на тюремнi нари цей принизливий закон! Не знаю, чи є ще десь у свiтi краiна, що обдаровує отакими привiлеями грабiжникiв, вбивцiв та крадiiв!

Обох: i грабiжника, i його жертву – пробiльшовицький, прокомунiстичний «закон» вважає за злочинцiв. Грабiжника за те, що попався, його жертву за «психологiю приватного власника». Надто жадiбно захищається, не знає мiри. Отож свою власнiсть слiд захищати не занадто. Подумаєш, проник сiромаха в твою квартиру. Ну, взяв у тебе що-небудь iз майна. Таж не вбив! А ось коли уб’є, то  вiдповiдатиме згiдно з законом, «як велить справедливiсть», будь певен! Злегка покалiчить – то навiщо ж було жадувати, кривдити? Адже у нього нiчого немає, а ти заробиш iще. Втричi бiльше будеш працювати, потрiйнi податки виплатиш. Потрiйну вигоду скарбницi принесеш! Потрiбен був «соцiально близький елемент» сталiнському злочинному режимовi, потрiбен вiн, як видно, i теперiшнiм демократам. Потрiбнi нам грабiжники!

Iнцидент на тайговiй пасiцi серйозно отьмарив мiй настрiй та порушив плани. Менi згадалася розповiдь пiдполковника у вiдставцi Михайла Георгiйовича Мурашева, що вiн за вiйни доставляв з Далекого Сходу до лiнii фронту, генераловi Єрьоменку, ешелони з вiйськами. По шляху руху вiйськових ешелонiв траплялися грабежi, багато хто вiдставав та дезертував. Вiд ешелонiв за командуванням майора Мурашева нiхто не вiдставав. Якось пiд час зупинки група солдат стала до грабунку пристанцiйного кiоску, перекинули його разом з переляканим продавцем. Начальник ешелону наказав автоматникам з роти охорони оточити мiсце грабежу. Грабiжникiв прямо з оточення розстрiляли. Про iнцидент було складено акта. Командування визнало не тiльки бездоганними дii начальника ешелону, але й видатними його особистi якостi. Згодом його нагородили орденом Олександра Невського.

Такi якостi видатноi людини, як рiшучiсть, здiбнiсть до прийняття вiдповiдальностi за власне рiшення, високо цiнувалися росiйськими царями. Чому ж сьогоднi в Росii все iнакше?

Нiкчемнi бездiячi вчорашнього тоталiтарного режиму ведуть тиху вiйну. Потрiбна тиха погода задля iхнього «демократичного» визрiвання i перемоги над ворогом-народом, аби загнати отой народ до зручного полiтичного стiйла. З такими невеселими думками вийшов я на вiдлюдну лiсовозну трасу, облишивши господарiв у станi заклопотаностi та тривоги за своє майбутнє.

 

 

3.        Перша ночiвля

 

До робiтничого селища лiсозаготiвельникiв мене довiз на лiсовозi водiй артiлi «Тунгiр» Забайкалзолота. Було вже щось близько п’яти годин дня. Два понурих песики, здаля впiзнавши свого, на мене навiть не тявкнули,  а лиш обiйшли стороною i полягали коло ѓанку одного з дерев’яних будиночкiв. Базове селище крихiтне – всього декiлька будиночкiв у вузькiй розпадинi Схiдного Цафактая – мало охайний вигляд.

Начальник дiлянки, вiн же бригадир, Анатолiй Олексiйович Тимофєєв, як i годиться господаревi, про все розпитав, настiйливо запропонував випити перед дорогою чаю. Поки я пив чай в iдальнi, вiн спорядив заваркою в дорогу, побажав щасливоi безпечноi путi, i ми розсталися. Шлях пiшов наниз i недалеко вiд бази геологiв, що працювали у цих  мiсцях мало не десять рокiв тому, завернув праворуч, аби перетнути Сукпай i загубитися серед численних волокiв та зимникiв.

Вiд бази геологiв майже нiчого не лишилося: тiльки напiвзруйнована пiдсобна тичинкова будова незрозумiлого призначення та широка безлiсна смуга - мiсце посадки вертольота. Одразу поза вертолiтним майданчиком починається смереково-модриновий лiс. У торiшнiй травi ледве помiтна стежина, яка вивела мене до грузкого зимника, i, звiряючись з мапою, за компасом я почав пробиратися краєм заплави рiвнобiжно до напряму русла рiки. Настрiй такий, неначебто гору скинув з плiч. Вирвався!

Досить скоро з’ясувалося, що орiєнтуватися за мапою, де на один мiлiметр випадає двiстi метрiв мiсцевостi, непросто. Пересуваючись абсолютно незнайомою мiсцевiстю, я мусив «впiзнавати» бодай значнi орiєнтири, аби достоту знати, де знаходжусь. Уже вечорiло, а я нiяк не мiг подолати дiлянку заплавини протяжнiстю приблизно чотири кiлометри, щоб вийти до Сукпая. Стрiлка компаса, на мiй погляд, поводилась чудно, i я виробляв по низовинi якiсь неймовiрнi кривулi, намагаючись дотримуватися азимута, як лижвар лижнi. Нитка вiдповiдальностi стосовно покинутих справ ще пов’язує мене з цивiлiзацiєю, отож я не можу вiддатися почуттю цiлковитого злиття з природою. Напинаюсь заощаджувати кожен крок, мене турбує точне збереження маршруту. Обмеженiсть часу, придiленого мандрiвцi, сковує моi iнтереси. Я не можу собi дозволити затриматися бодай на чомусь другорядному з точки зору пересування. I хоч почуваю себе отут, як удома, подорож буде для мене не вiдпочинком, а тяжкою роботою, обмеженою певними рамками вiдповiдальностi.

Забiгаючи наперед, скажу, що дорога назад в цiй улоговинi була теж якоюсь дивно довгою. У мене навiть виникли сумнiви, а чи з того самого Цафактая розпочався мiй маршрут?

 Сукпай має бути за п’ятсот-вiсiмсот метрiв. Простуючи попутними стежками та раз у раз звертаючись до компаса, я потрапляв у завали, переходив по вiтровальних стовбурах через болотця з зеленими пагонами болотяних трав. День тим часом невблаганно наближався до останньоi зазначки. Небо потьмянiшало. Вiд усiєi навколишньоi природи повiяло якимось всеосяжним супокоєм. Величний єдиний органiзм готувався перейти до нового стану. Менi теж треба було на щось наважуватися.

Заночувати вирiшив на стародавнiй терасi. Рiчище внизу було сухим. Спроба знайти неподалiк бiжучоi води результатiв не дала, мусив перекип’ячувати болотяну. Перший свiй  нiчлiг я влаштував по-царському. Постелю, як звичайно, спорудив з лапника поруч  вогнища. Навiс, теж iз лапника, обгорнув палаткою-накомарником i напнув зверху полiетиленовою плiвкою на випадок дощу. Товсту сухостiйну березу вирiшив не  допилювати, обмежившись збиранням сушняку. Нiч, як менi здавалося, не повинна бути холодною.

Сон не брав. Мiсяць вповнi освiтлював низький протилежний берег старорiчища. У навколишнiй природi не вiдчувалося жодного руху. Похолоднiшало. Стало очевидно, що хмизу до ранку не вистачить. Мусив допилювати сухостiйну березу. На цей час небо почало затягати хмарами. Нарештi з пилянням берези було закiнчено. Дерево похилилося, затрiщало й почало падати, зачепившись на мить за щось угорi. Сухий стовбур берези розщепився, i скiлькись частин я пiдкинув у багаття. Полум’я зметнулося догори, нiч одразу потемнiшала.

Залишалося перетягти ближче до вогнища останню частину прикоренка, як поруч почувся трiск падаючого дерева. У непрогляднiй темрявi не видно було стовбура, i це пiдсилювало почуття небезпеки. Треба було щось робити. Я побiг, як менi здавалося, вбiк вiд звуку, маючи на думцi таким чином подолати небезпечну зону. Тiєi самоi митi у променi лiхтарика надо мною промайнуло гiлля i, стрясаючи землю, велетенський стовбур упав передо мною, ледве не зачiпивши. От тобi й вiдбiг! Добре, що не надто прудко тiкав…

Якийсь час я стояв, розглядаючи повалений стовбур, намагаючись второпати, звiдки отут взялося трухляве дерево i  чому воно впало. Увечерi, опрiч сухоi берези, я не помiтив iнших сушин. Можливо, береза зачiпила трухлий стовбур i тим спровокувала його падiння. А може, для велетня настала доба завершення його життєвого шляху i природа незбагненними зв’язками приготувала менi зустрiч з ним на перехрестi лiнiй нашоi долi? Все вирiшила мить.

Смертельна небезпека була наявною. Цей випадок вельми промовно показав, до чого може спричинитися недодержання правил безпечного поводження. Тiльки через надмiрну втому я заневажив вiдому вимогу: нiчлiг, дрова готуй завидка.

Рокiв з десять перед тим, мандруючи по рiчцi Алчан (притоцi Бiкiна), в присмерках поставив намет прямо попереду сухостiйного ясена. Свою необачнiсть помiтив, коли вночi зiрвався вiтер i оте дерево зловiсно заскрипiло. Отож спати я не мiг цiлу нiч, та ще й тигр ходив навколо, шурхотiв лапами по гальцi - чигав на собаку. Довелось менi за сполученням i собаку стерегти. Нiчлiг у тайзi, як видно,  щонайсерйознiша та найвiдповiдальнiша справа.

 

4.  Треба просто йти

 

28 травня, п’ятниця. Похмуре небо не вiщує нiчого доброго. Не мiняючи азимута, iду старорiчищами, луками, вкритими килимом  молодоi зеленi кропиви та осоки. Малопомiтна стежечка невдовзi виводить до берега Сукпая. Передо мною, стиснутий обабiч сопками, мчить могутнiй потiк. Величне видовище. Важко було зрозумiти, в якому напрямку рухатись далi, маючи перед очима пасма, що простяглися вдалину: iз сопки на сопку – багато не пройдеш.

Я вирiшив для просунення скористатися з попутних звiриних стежок. Звiр виходить ними до водопою i якийсь час харчується уздовж рiчки. Цей метод вимагає особливоi уваги, бо непомiтно можна збитися з дороги i навiть податися у зворотний бiк, не пiдозрюючи про те.

На березi, край  самоi води, стоiть мiцна банька. Зовсiм недавно в нiй парилися. Побiля входу рештки закуски, порожнi пляшки з-пiд горiлки. В баньцi дiжка для гарячоi води, ззовнi ще одна, для холодноi. Поза банькою знаходжу ще двi будiвлi. Одна без даху, друга з тонких тичин, на високих палях, що перехнябилися набiк вiд часу. Будiвлям багато рокiв.

Удовжки джерела Нємпту менi належить перетнути Сiхоте-Алiньський хребет, однак за якими ознаками можна знайти оте джерело, менi зараз зовсiм не ясно. Якщо дотримуватися психологii росiйськоi людини, що завжди вiдрiзнялась неймовiрною дотепнiстю, то слiд просто йти до мiсця, а там буде видно, що дiяти далi. Отже, треба просто йти, що я i зробив.

Стежка кривуляла скелистими уступами вподовж берега i скоро загубилася серед притискiв. «Найстрашнiше – це притиски, - зазначав у своєму нарисi В.Д. Яхонтов. – Громаддя скель прямовисним схилом сходить в рiку, заступаючи путь. Обриси губляться десь у темних глибинах. Задереш голову i нiяк не можеш окреслити, до якоi височини доведеться видряпуватися, щоб обминути перепону».

Аби не обiрватися в рiку, я вирiшив перетнути притиски трохи вище, одночасно не оступаючись вiд берега. Та експеримент не вдався. Майже вiдразу потрапив у таке мiсце, що нiчого було й думати, щоб рухатися далi. Спроба спуститися нижче i пройти по скелях мала жалюгiдний результат. Нога втратила опору, i, чепляючись рюкзаком за виступи, я шугнув вниз, де метрiв за тридцять кресала вода. За якусь мить, не пролетiвши i трьох метрiв, зачепився рюкзаком i почав обережно вибиратися нагору. Стало очевидним моє безглуздя: притиски непрохiднi.

Намагаючись усвiдомити та розiбратися в тому, що сталося, я з безпечноi мiсцини оглянув скелястi виступи. Дещо нижче моєi зупинки вперед висовувалась група скель, яка так чи iнакше, а все одно зупинила б моє падiння. Вони нависали над потоком понуро, безрозсудно, складаючи частину безмiрноi, невблаганноi стихii, що немовби протистоiть живому. Небезпека була серйозною, але в критичний момент я не втратив  самовладання. Певно, секрет холоднокровностi полягає в тому, щоб загрозливе становище не торкалось емоцiй. Мозок знаходився у режимi очiкування i, оцiнюючи ситуацiю, шукав рiшення в навколишнiй обстановцi; органiзм працював, руки й ноги безперервно шукали опори. Можливо, мозок, перелiчивши варiанти в пiдсвiдомостi, вже «знав» рiшення i тому не дав сигнал емоцiям, котрi знищили б органiзм. Коли в отакiй ситуацii вмикаються емоцii, це означає, що органiзм перейшов до режиму самознищення.

Дряпатися довелось довго. Нагорi моiм очам вiдкрився чудовий березовий лiс. Тут було спокiйно та якось особливо затишно. Вперше я iшов, не спотикаючись об сушини, на повнi груди вдихаючи аромати лiсу. Пiзнiше менi не раз стрiчалися такi чистi березовi лiси в захiднiй частинi Сiхоте-Алiня, на схiдних схилах сопок.

Поза притисками появилася лiсова дорога вподовж джерела Нижнiй Болєнку. Цей старий зимник виходить джерелом Перевальним до рiки Кабулi й далi до гирла, де Кабулi вливається в Хор. По зимнику слiди ведмедя, який пройшов тут до витоку Нижнього Болєнку з недiлю перед тим. Джерело у цих мiсцях має глибокi ями. Величезнi дерева, пiдмитi потоком, створюють природнi мости, через якi легко перебиратися з берега на берег.

Близькiсть води та приваблива перспектива ночiвлi на березi схиляли до думки за риболовлю. Слiд сказати, я рiдко займаюсь оцим промислом, швидше, сприймаю його як екзотичний вид вiдпочинку. Але пiд час мандрiвки рибальство набуває iншого значення – це засiб поповнити мiзерний запас харчiв. Однак у такiй справi я бiльше теоретик, нiж практик.

 Як слiд пошпортавшись у своєму рюкзацi, я переконався, що блешнi, що iх виготувала для мене Галина Iванiвна, у неi i лишив або, що зовсiм неймовiрно, упустив iх на попереднiй ночiвлi. Основний набiр гачкiв теж зник. Кiлька гачкiв було в запасi «НЗ». Зачепивши на гачок жабу, пустив ii плавати край берега – раптом яка-небудь крупна рибина схоче поласувати жаб’ятинкою.

Увечерi мжичив дощ, але полум’я палало ясно. Дров вистачило на цiлу нiч.

 

   29 травня, субота. Уночi дощ стих. Небо прояснiло, з’явились яскравi зiрки. Над ранок знову все затягло хмарами. Рибалки не дали жодного результату. Жаба сидiла на прибережному каменi й дивилась на мене своiми опуклими очима. Змушений був визнати свою поразку i вiдпустити полонену, котра тiєю ж миттю гулькнула в траву.

Учора вiдчув бiль в колiнах. Певне, через навантаження. За нiч бiль ущух, однак для профiлактики вирiшив прийняти суху ванну. З розжарених уночi вiд вогню каменiв прибрав вуглини, позмiтав золу, поки каменi холонули, готував лапник – гiлки хвойних дерев. Для тайговоi сухоi ванни краще брати лапки ялицi бiлокороi. На каменi кладуть шар гiлок завтовшки двадцять-тридцять сантиметрiв, далi пацiєнт роздягається, лягає на влаштовану в той спосiб постелю i вкривається палаткою або тентом. У такiй духмянiй ваннi можна пролежати хвилин п’ятнадцять-двадцять, органiзм вiдмолоджується, зникає бiль у крижах та слабiсть м’язiв. Пiд час мандрiвки я влаштовував собi декiлька таких ванн.

 

Поза сопкою показалась дуже вузька та хмурна розпадина. Вивернутi дерева злягали вершинами на супротивний бiк цiєi похмуроi щiлини. Схили поросли брусничником, молодими смереками та модринами, що жадiбно тягнулись до свiтла. Далi простягались iншi, ще понурiшi розпадини. На схилi найхмурнiшоi та захаращеноi  спiткав покинуту берлогу. У верхiв’ях безiменного джерела ще не розтала крига, що понамерзала за зими. Ним я знову вийшов до Сукпая i заночував край берега. Березовi бруньки тут iще не розпукалися, що вказує на продовження бродiння соку. Чи то надмiр вражень, чи мiцний чай, а може, щось iнше спричинилися до нетривкого сну попередньою нiччю. Тепер натомiсть мiцного чаю можна пити пiдiгрiтий березовий сiк.

 

30 травня, недiля. Ранок ясний, день також. Знову опинився серед притискiв i намучився. На стрiмких пiвденних схилах подекуди росте папороть-орляк, в низькорослих рiдких дубниках здибуються зморшки. Вибираю iстiвнi цибулини лiлей, мимохiдь збираю кропиву – все це складає мiй харчовий рацiон. Запаси iнших продуктiв витрачаю економно, здебiльшого як присмаку до рослинноi iжi. Запиваю вiдваром трав, коренiв, бруньок та квiтiв.

В березняках тепер частiше стрiвається гриб чага. Нерiдко вдалинi червонiють пуп’янки «мар’iного кореня» - пiвонii зворотнояйцелистоi. Iнодi ця рослина утворює невеликi заростi. Сюди вже не дiстаються збирачi букетiв.

 

31 травня, понедiлок. I знов ясний ранок. В небi блiдне половинчастий мiсяць. Пiднявшись лiвою притокою невеличкого джерельця, установив азимут, щоб пройти сiдловинкою помiж тисячником злiва та восьмисотвiсiмдесятиметровою сопкою справа, на пiвднi. Мене оточує незаймана тайга. Здається, в цих мiсцях не ступала нога здорового розуму людини, бо нема для неi практичного сенсу дертися на непрохiднi кручi. Багато слiдiв сохатого, iзюбра (зрiдка зустрiчаються велетенськi вiдбитки), раз у раз перетинаю звiринi стежинки, туалети iзюбра. Самих звiрiв не видно i не чутно. Дошкуляють клiщi. Клiщiв дуже багато. Переважно вид iксодес персулькатус – найбiльш небезпечний переносник енцефалiту з десяти видiв, що зустрiчаються в Хабаровському краi. Варто лише присiсти, як десять-п’ятнадцять тварей вже повзуть по одежi нагору, кусають за шию, лiзуть у вiчi та  вуха.

Зараз якраз доба найвищоi активностi членистоногих. Наприкiнцi червня iх потiк скорочується i на серпень майже зовсiм зiходить, хоча окремi екземпляри будуть нападати й пiсля першого снiгу. Цi «персони» членистоногого царства стережуть жертву навiть серед снiгiв, на весняних таловинах. Клiщiв я знiмав i вiдкидав геть. Блукаючи тайговими нетрями будь-якоi пори року, наражаючись на укуси сотень i тисяч клiщiв, я був певен, що в мене, корiнного далекосхiдника, уже виробився природний iмунiтет проти енцефалiту, тому абсолютно спокiйно ставився до комах, що мiстять в собi смертельний вiрус. Однак епiдемiологи вважають не зовсiм коректним отакий погляд. Отже, прислухаючись до iхнiх рекомендацiй, не слiд iгнорувати правила безпечного поводження в мiсцях, що кишать членистоногими кровососами.

Заночував  у розпадинi безiменного джерела. Спати заважав крик якогось нiчного птаха, протяглий, тужливий, на кшталт жовни, тiльки з нотками сопiлки наприкiнцi. Можливо, птахiв було декiлька, але кричали вони так, нiби це один птах шугає по розпадинах та межигiр’ях, шукає когось, жалiсно кличе. Дуже цiкаве враження. Вiн вiддалено нагадує зойки, стогiн, однак нiяких особливих емоцiй збудження чи страху не викликає,   лише зрозумiлий iнтерес: хто ж ото гасає по розпадинах з надзвуковою швидкiстю, химерно кричить, заважає спати? Пiсля мандрiвки неодмiнно треба зустрiтися з орнiтологами i розпитати про це явище.

Рiчку Калiса перетнув близ гирла джерела Сухого. Пiдмитi дерева мальовниче схиляються над водою, неповторимi краєвиди тiшать мандрiвника. Корчi, пiдiймаючись iз землi, своiми незвичайними обрисами воскрешають стародавнi казки. Вiд лiсу вiє чарiвною загадковiстю старовинних повiр’iв та легенд i, одночасно, вiчнiстю, блаженим супокоєм. Цей загублений з-посеред сопок незвичайний, таємничий свiт – якщо пiддатися почуттю нестямного, шаленого захоплення, – в якусь мить може перетворитися на непередбачено небезпечний, жорстокий, невблаганний. I тодi коiться безглуздя.

Наближається вечiр. Подолав двi вузькi та, як виявилося, сухi розпадини. Треба йти далi, попри виснаження, аби знайти джерельце чи рiвчак iз водою. До смерку менi конче необхiдно добутися до витокiв джерела, позначеного на картi, i заночувати. Тим часом на заходi потемнiшало. Невдовзi загуркотiв грiм i пiшов дощ. Я негайно дiстав тент, розклав пiд ним речi. Води у флязi залишалось декiлька ковткiв, але я так зморився, що ладен був заночувати на голiй землi без вогнища, i лежав пiд тентом, розкинувши руки, нi на що не реагуючи.

Дощ не дужчав, а часами навiть стихав. Гроза пройшла правiше, Сукпаєм. Отже, можна було ризикнути й зараз же рушити далi. Мерщiй склав речi i став продиратися крiзь завали, обережно ступаючи по мокрому слизькому покриву. Верхове болото, яким я пересувався, уявляло собою невелику пологу дiльницю схилу, що позаростав мохом, багульником, рододендроном. Окремi кущi рододендрона досягають трьох метрiв в висоту.

Пiзно ввечерi таки дiстався верхiв’iв джерельця. Зваживши на тяжкiсть сьогоднiшнього переходу, зварив трохи справжньоi рисовоi кашi, злегка присмачив ii листям кропиви та пiдмiшав справжнього пряженого вершкового масла. Каша вдалася на славу, я бенкетував! Дров знову заготував мало. Пiсля сьогоднiшнього переходу я так спав iз сил, що не в змозi був напиляти бодай трохи сухостiйних дерев, догiдних для доброi нод’i. Мiсцина не дуже пiдхожа для ночiвлi – похмура вогка ущелина. Пiзно вночi затарабанив у запону дощ; малий вогонь не зiгрiвав. Дощ то посилювався, то мжичив нудотно, нескiнченно. Десь далеко, коло самого Сукпая, у межигiр’ях знову квилив чудний птах, у невтiшному горi благаючи про допомогу чи спiвчуття. Серед ночi кiлька разiв доводилося шукати хмизу та пиляти невеликi сухостiйнi деревця, аби зiгрiтися. Справжнiй сон не приходив, так до ранку i прокуняв.

     

01 червня, вiвторок. Нiчнi жарини довго i ретельно заливав водою, принесеною з джерела у двох казанках. У цьому мiсцi пiд шаром моху невелике торфовище, тому слiд запобiгати недбалому поводженню з вогнем: слабе тлiння навiть у цiй насиченiй вологою мiсцинi може закiнчитися верховою тайговою пожежею.

На супротивному схилi знову попадаю в заростi багульника i суцiльний вiтровал. Дерева, що стоять на коренi, хворi, мертва кора звисає клаптями. iти ризиковано вдвiчi, бо iмжить дощ. Рушниця – двостволка з насторч сполученими стволами 12 калiбру – розряджена. Спираюсь на неi, як на костур. По схилу, прикиданому суцiльним вiтровалом, продиратися з набитою рушницею крiзь непролазний чагарник небезпечнiше, анiж як стiй, нiс у нiс, зiткнутися з ведмедем. В густих заростях зрушується об гiлля важiль запобiжника, тим-то необхiдно повсякчасно пильнувати, щоб пiсля чергового «кидка» вертати його на мiсце.

В кущах спiткав жирiвку iзюбра. Дещо нижче ведмiдь здибав свiжий слiд. Вiдбитки велетенських ведмедячих лап простежуються поруч слiдiв iзюбра. Можливо, хижак наздогнав i зараз десь шматує жертву або ж причаiвся i чекає на ворога-людину? Укладаю патрони до патронника, тепер несамохiть доведеться нести зброю на плечi. Йду ще повiльнiше, обережнiше, уважно озираючи все навкруги, щоб при необхiдностi вчасно збочити. Не волiю шумiти, тим паче пострiлом бентежити мешканцiв тайги, втручатися до плину стихii. Адже тутечки я гiсть, дарма що простую коридорами та кiмнатами тайгових господарiв, користуючись iхньою природною гостиннiстю, споживаю iхнi харчi, п’ю з iх джерел. Необхiднiсть бути озброєним не надає права в добу мисливського мiжсезоння спекулювати своiм статусом одинокого мандрiвника, провокуючи звiра.

Слiди ведуть вбiк, а менi належить пересуватися помiж кам’яних брил другим схилом, а далi - крiзь заростi багульника до чистого березняка.

З верховини вiдкривається чудовий вид на сопки помiж джерел Калiса i Тун Бiосанi. Роблю декiлька знiмкiв, але стопорить перемотка фотоплiвки мого фотоапарата «Зенiт-Є», отож кiлька унiкальних кадрiв, зроблених ранiше, засвiтилися. Ну як тут не вилаятися росiйськiй людинi! Як не згадати ту принизливу роль смiтника, що нею обдарував нашу краiну режим, вивозячи за кордон усе найкраще та найякiснiше. До якоi ж мiри можна зневажати власний народ,  його потреби та думку!?

 

02 червня, середа. Минула нiч була теплiшою за попередню, але пiдводитися довелось як звичайно, кiлька разiв. Для багаття заготував здебiльшого гiлки модрини. Вони трiскотiли у полум’i, розкидаючи iскри, отже, треба було гасити мох, що часами  починав жеврiти далеко збоку вiд вогнища. Марь, де я заночував, поросла багульником. Зрiдка понад нею маячiли старi модрини. Iнодi вони росли невеликими групами по чотири-сiм дерев, iншоi рослинностi чи сухостою, годящих для багаття, не було, тим-то я збирав нижнi сухi гiлки, що пообламувалися вiд власноi ваги, аби пiдтримувати вогонь. Чай зварив iз гiлок ялiвника та модриновоi глицi. Вийшов кислуватий приємний напiй. До цiєi сумiшки добре було б додати гiлочок брусничника з листям, але брусниця поряд не росла.

На ранок лице розпухло, з’явилася легка нежить. Iз люстерка на мене дивився якийсь неголений гладун. Набряклiсть виникла, як я припустив, з огляду на вживання напою без компонентiв, що виводять з органiзму зайву рiдину. Байдуже, до пiвдня все пройде!

Рухаюсь вподовж мальовничого тайгового джерела. Неширока полонина поросла акацiєю уссурiйською,  iстiвною жимолостю. Цвiтуть вони, а також дика чорна смородина та  червонi порiчки, але не чутно звичного о цю пору дзижчання бджiл. Лише зрiдка тиша порушується щебетом птахiв, дзюрчанням води у джерелi та шумом гiлля пiд вiтром. Стежка захаращена. Лiтньою добою люди тут не з’являються. Щоправда, iнколи може перейти рiчище рибалка у високих болотних чоботях, не покидаючи слiдiв на березi, або мисливець пробiжить взимку на лижвах по снiгу. На всьому протязi джерела не видно жодних слiдiв нi колишнього багаття, анi ночiвлi людей: здається, час не владний над цiєю стороною, все тут завмерло.

Вперше зустрiчаю велетенську чозенiю. Це дерево з родини вербових має екзотичну подобу: досягає тридцяти-тридцяти п’яти метрiв в висоту, доживає до ста двадцяти рокiв. Екземпляр, що трапився менi, був трохи не в чотири обхвати при окоренку, вершина, щоправда, обломилась. На кшталт башти пiдноситься цей витвiр природи понад хащею низькорослих верб, свiдини бiлоi, молодих модрин. Iз стовбурiв молодих чозенiй тутешнi мисливцi майструють лижви, якi цiнуються знавцями значно вище вiд таких самих, але з бархата амурського чи горiха маньчжурського. Чозенiя – типова рослина Центрального Сiхоте-Алiня, росте на рiнi з проточним зволоженням, не терпить застiйних вод, тим-то не зустрiчається при нижнiй течii рiк, в болотистих урочищах Приуссур’я та Приамур’я. В застiйних мiсцинах насiння чозенii не кiльчиться, не дає сходiв. У високогiр’ях, де клiмат сприятливий, повiтря чисте й достатнє живлення кореневоi системи, пiрамiдальнi стовбури та розлапистi крони велетенських чозенiй вражають спостережника майже тропiчною подобою.

Шкода, що цi  засади розвитку всiлякого живого процесу непiдсильнi для розумiння законодавцiв сучасноi Росii. Тим-то не видно хуторiв на розкiшних полонинах, не дзижчать бджоли на квiтах: лише лiтає вiд дерева до дерева та кричить великий чорний дятел-жовна, мешканець вiдлюдних тайгових просторiв.

Ледве помiтна стежина через притиски Тукталянку виводить до берега Удегейки, широкоi, але неглибокоi, з перекатами рiчки, що струмить каменястим руслом. Дорогою назбирав папоротi i тепер приготував обiд. Чай настояв з гiлками й листям брусницi, з листям смородини та корою верби. Набряк обличчя потроху стухає, зате права нога розпухла, хоча болю не вiдчуваю.

Недавно на берегах Удегейки буяв вогняний вал. На путi зустрiчаються глибокi ями з-пiд горiлих пенькiв, розмитi паводком. На днi ям ще не потанула крига. Сяк-так продираюсь болотистими плавнями i, нарештi, пiдступаю до Сукпая. Недалеко, вище за течiєю, має бути метеорологiчний пост, згаданий в дописi В.Д. Яхонтова.  На картi є позначка метеостанцii.

 

Злiтає i зникає за поворотом качка. Пробираюся стежкою вздовж рiки. Ось звалене бензопилою дерево. Цурпалки порубанi на оцупки i складенi в купку пiд оземком. Цей факт повинен свiдчити,  що десь поблизу знаходиться житло, але щось насторожує. А саме: неподалiк хтось спиляв таке самiсiньке дерево, однак не простежується системи заготiвлi й незрозумiло, навiщо це заготiвниковi знадобилась отака безладна заготiвля та за яким принципом вiн добирав сировину? Згодом це дивацтво роз’яснилося. У такий спосiб господар метеостанцii добував личинок короiдiв для риболовлi. Можливо, цi дрова не залишаться гнити у тайзi i взимку господар вивезе все на санях до житла.

Iз заростей модрин вигулькнув водомiрний пост. Далi, в глибинi берега, виднiлось кiлька дерев’яних будиночкiв – зимовищ, а також великий житловий дiм, хатка трохи менша – дровiтня -  i ще якiсь господарчi будови. Забрехали собаки. На  ѓанок вийшов усмiхнений господар, Олег. Я вiдрекомендувався. Виявилося, що вiн уже знає про мене.

- Приймача ми нiколи не вимикаємо. Чую, радiо «Восток» повiдомляє, що Сукпаєм iде турист до верхiв’iв, а там перевалить через Сiхоте-Алiнь в Приморський край. Ось чекаємо. Нашоi станцii жоден турист в цих мiсцях не обмине.

Вiльне радiо Фелiкса Купермана донесло новину до мiльйонiв своiх слухачiв. Звичайно, це не наддальнiй перехiд Олександра Черкасова, але труднощi однаковi. А втiм, будь-яка наддальня одинока мандрiвка має своi особливi проблеми.

 

5.      Стародавня стежка аборигенiв

 

Гiдрометеопост, що на рiчцi Сукпай, не обмине жоден турист. У цьому Олег має рацiю. Пост збудовано на правому березi, майже навпроти гирла Тагему. У цьому районi стародавня удегейська стежка переходить з лiвого берега Сукпая на правий i кiлометрiв з вiсiм струменiє мальовничою маррю, що поросла брусничником. У пору доспiвання ягiд сюди з’iжджаються заготiвники на човнах iз Сукпая i навiть хабаровчани, котрi мають знайомих або родичiв у селищi. Прадавнi удегейцi цiєю стежкою пiдтримували кревнi зв’язки родiв Схiдного та Захiдного Сiхоте-Алiня. Хлопцi з Гвасюгiв та iнших поселень iздили на нартах рiкою Хор до Акзу за вiдданицями. На перевалi у верхiв’ях Сукпая розташувалася стародавня кумiрня, яку згадують багато якi дослiдники та промисловики.

Стежкою i сьогоднi можна ходити. Це довiв хабаровський учений Анатолiй Григорович Iзмоденов чотири роки тому. Восени 1989 року вiн пройшов стежкою з невеликою експедицiєю на п’ять оciб у супроводi мисливця-удегейця Анатолiя Iвановича Колендзюга. А.Г. Iзмоденов з товаришами ненадовго затрималися на метеостанцii. Опрiч проводаря, експедицiю супроводжували з власноi iнiцiативи четверо удегейцiв iз Гвасюгiв, але вони невдовзi повернули назад. Вiдомий знавець далекосхiдних природних угiдь, людина, що стояла бiля джерел формування лiсопродукцiйноi галузi в краi, Iзмоденов глибоко вивчив продукцiйнi можливостi рослин. Лiтом i в зиму вiн виконує багатоденнi тайговi маршрути без харчiв. Навiть зимою, запевняє вчений, можна знайти рослиннi продукти (бруньки, гриби, луб дерев), придатнi до розкiшного обiду i до порятунку людини вiд загибелi за будь-яких обставин, в екстремальнiй ситуацii.

Ми не раз зустрiчалися з Анатолiєм Григоровичем за симпозiуму з проблем збереження популяцii амурського тигра, на подальшому «З’iздi тямущих людей», в його хабаровському кабiнетi перед черговою поiздкою до Китаю, пов’язаною з вивчанням цiлющих рослин Тибетськоi медицини. Анатолiй Григорович згадував, як важко впроваджувались у виробництво iдеi промисловоi заготiвлi та переробки невiдомих ранiше продуктiв, примiром, папоротi-орляка, навiть березового соку. Вельми пам’ятна подробиця, що характеризує млявiсть партiйного чиновництва: на одному з листiв Iзмоденова, де вiн обѓрунтовував необхiднiсть промисловоi заготiвлi березового соку, якийсь собi чиновник залишив отаку резолюцiю: «Нашi берези не дають березового соку».

Експедицiя Iзмоденова ставила метою популяризацiю iдей ученого щодо заготiвлi та переробки рослинних продуктiв, отож пiдготовлялася довго. Вiн понад два мiсяцi iздив з лекцiями по регiону: Обор, Мухєн, Дурмiн, Переяславка, Гвасюги. Була потреба не просто  в демонстрацii можливостей виживання вiдмовою вiд iжi, а щоб показати, що в тайзi чимало рослинних ресурсiв задля достатнього харчування людини. Один спiвпрацiвник експедицii навiть погладшав на декiлька кiлограмiв, тимчасом як проводар харчувався звичайною стравою.

- Iшли дружно, - розповiдав Анатолiй Григорович, - але  почуття настороженостi в путi все ж таки було. Проводар-удегеєць iв м’ясну юшку та мовчки спостерiгав вiд своєi палатки, як кiлька дорослих чоловiкiв заварюють траву.

-        Думав, що ви не витримаєте, - зiзнався вiн пiсля експедицii.

 

Показати, що можна взяти у тайзi та як цим розпорядитися – такою була задача експедицii. Це була нiби передмова до великоi роботи вченого – впорядити в регiонi промислове невичерпне (або режимне) природокористування. Однак цьому треба вчитися, адже три умови, що на них базується будь-яке природокористування, вимагають науковоi та практичноi проробки. Господар у своiх угiддях мусить визначити об’єм природокористування, обiг користування та спосiб користування. Водночас йому не слiд забувати ще й можливостi культурноi органiзацii тайгового простору. Задачi не з легких, коли мати на увазi видове рiзноманiття ландшафтiв та нестабiльнiсть клiматичного чинника. Iзмоденов знає, як треба порядкувати, щоб бути дiйсним господарем на землi. Проте щось не доводилося менi спостерiгати потiк фермерiв, котрий струмував би за порадою та поясненнями до вiдомого вченого. I справа тут, як видно, не в його унiкальних знаннях i досвiдовi. Щоб бути господарем на своiй землi, спершу треба на нiй просто бути, мати оту землю у власностi законно, довiку.

У районi поста експедицiя Анатолiя Григоровича пiшла лiвим берегом, до гирла Яа, повз кiстяк лiтака, який зазнав аварii ще за незапам’ятних часiв. Мисливцi розповiдають, що неподалiк вiд мiсця аварii лiтака, на лiвому березi рiчки Тагему стояло селище старообрядникiв. Зараз на цьому мiсцi розкинулися березняки, а тодi селяни орали землю, сiяли жито i овес. Люди тут не бiдували до загарбання  влади бiльшовиками! Про те свiдчать сiвалки, плуги, вiялки, частини вiд американських тракторiв, що повростали в землю. Сiльськогосподарську технiку за тих часiв могли мати лише дуже заможнi селяни. Якою ж була воля людей до життя та до вiльноi працi, якщо технiку вони приставили з моря, через непролазнi хащi Сiхоте-Алiня! Селище було знищено бiльшовизмом у тридцятi роки, населення репресовано.

 

Олег родом iз Гвасюгiв, руський. Дружина його, Валя, iз Новосибiрська. Дiтей поки що немає. Серйозна, дружна молоднеча. Живуть на гiдрометеорологiчному посту вже сiм лiт. Олег розказав, що в Гвасюгах так само, як i в приморському Красному Ярi, створено общину мисливцiв-удегейцiв «Джанго», куди приймають також i руських. Кожний общинник повинен здати безкоштовно на потреби общини кiлька соболей залежно вiд розмiру громадських угiдь, що за ним закрiпленi, та його особистих планових зобов’язань. Община контролює добування хутер, риби, звiра на всiй територii по Сукпаю, Чукєну i Хору. Виявилося, що тутешнi мисливцi запросто ходять через деякi перевали до приток Самарги. А приморцi iншим шляхом, рiкою Яа – тут ii звуть на росiйський лад – Ая, ходять у Хабаровський край для мисливського промислу. У зиму на лижвах ця путь не здається далекою. Уздовж джерела Нємпту не ходять.

 

Тямущих робiтникiв-удегейцiв в общинi мало. Здебiльшого народ поступово спивається. Важлива умова, що сприяє споюванню корiнного населення, - полiтика «соцiальноi пiдтримки» чи «соцiального захисту» нечисленних народностей -  то ж вимушений захiд, вигаданий комуномислителями як компенсацiя за вiдчуження вiд права самостiйно порядкувати на власнiй землi. До речi, цього заходу «пiдтримки», що, безумовно, розбещує населення, застосовується i в мiстi до так званих «малозабезпечених» та iнвалiдiв натомiсть рацiональноi трудовоi реабiлiтацii. Маючи у сiм’i по десять-одинадцять дiтей, удегейцi дiстають на них вiд держави вiдчутну допомогу i не працюють, поки не проп’ють дармових грошей.

Дармового хлiба – ось чого не було та й немає у народiв. Милосердя до сирiт, хворих, занепалих – оце було i є досi. Росiйськi царi, колишнi господарi краiни, високо цiнували й заохочували безкорисливi офiри задля суспiльноi цiлi. Вони обдаровували громадських дiячiв та подвижникiв високими званнями, чинами, дворянськими титулами, нагороджували орденами. Однак це не має нiчого спiльного з iснуючим дармовим прокормом та пропоєм. Такий пiдхiд може вкрай розбещити працездатне населення будь-якоi краiни. А слiд давати людям можливiсть працювати на себе, нести посильну громадську повиннiсть, та щоб не бути нею розчавленим i не розоритися.

Якось дорогою до Тумнiна, на станцii Лiтовко я спостерiгав вельми повчальну картину. На малолюдний нiчний перон вивантажилася родина циган – чоловiк iз дружиною та двоє малих дiтей. До них пiдступив пiдлiток рокiв п’ятнадцяти:

- Дядьку, може, вам допомогти перенести щось iз речей? – запропонував вiн цигановi.

-        Нi, не треба, ми самi перенесемо.

- Та хоч що-небудь дайте донести, - почав канючити хлопець, сподiваючись, певно, у той спосiб заробить у цигана, - бо у нас навiть хлiба нi на що купити.  Нас в сiм’i дев’ятеро,  iсти нiчого, - намагався вiн розжалити цигана заученою формулою вимагання. До того, що така формула має подiяти, його вже призвичаiла вiдома практика соцiального захисту «незаможних категорiй населення».

- Люди добрi! Як же це?.. Дев’ять чоловiк, i ви ухитряєтеся з голоду помирати!? – посмiхнувся циган.

- Тут працювати нiде, усi пiдприємства позакривалися, - не вгавав хлопчина.

-        Дев’ять душ – i без роботи? – не мiг збагнути кочiвник.

-        Назбирай грибiв i продай  iх, як ця ось бабуся, що йде мимо з порожнiм цебриком, - не втримався я, - матимете на хлiб, а разом вiдчуєш, що воно таке – праця… Це тобi не кошика цигановi донести.

 

Зацiкавленiсть общинникiв у збереженнi «власних» угiдь потвердив отакий випадок. Минулого року восени на метеостанцiю прибули кiлька удегейцiв, аби повiдомити Олега, що в його угiддях на такому-то джерелi незаконно промишляє мiлiцiонер iз селища.  I дiйсно, «промисловець» перегородив рiчище джерела камiнням i колодами, залишивши отвiр. В отвiр вмонтував ящика без дна i долучив до нього рибальську сiть. Здобування у такий варварський спосiб спричиняється до знищення всiєi риби, що спускається восени з верхорiччя. Крупна давить дрiбну, а дрiб’язок браконьєр звичайно викидає. Поряд знаходилась капiтально влаштована палатка з пiчкою i коптильня. Олег поставив вимогу негайно розiбрати загату i згорнути табiр. Мiлiцiонер загрожував, хапався за кобуру, але настiйливiсть мисливця перемогла. Як загальне правило, цих людей змалку привчають до зброi, отож стрiляють вони влучно. Мовлять вони неквапно, але завжди серйозно та переконливо.

З iншого мiсця злощасного промисловця вирядили самi удегейцi. Не дочекавшись господаря, вони знищили весь запас бензину. Кажуть, цей мiлiцiонер встиг вивезти мало не пiвтонни риби. А скiльки ж вiн звiв та мiг би ще вигубити!?

Розповiдь Олега наштовхнула на роздуми: а чи попередили б удегейцi Олега, якби не гуртувалися в общинi? Швидше всього, цей дружнiй жест було зроблено вiд почуття вдячностi Олеговi як людинi справедливiй, авторитетнiй помежи мисливцiв. Чи є отут у людей потреба в черговому колгоспi або общинi? Можливо, досить було б розумного та добродiйного шерифа? А втiм, то за американськоi демократii. Вiтчизнянi ж комуно-демократи, як примiтила Валерiя Новодворська, не уявляють собi поступу без колгоспу чи городу.    

На нiч я лишився у метеорологiв. Ми довго бесiдували про непевностi сьогоднiшнього життя. Перед населенням дедалi гострiше постає питання, як i чим заробляти собi на хлiб. Пiзно ввечерi Валя зв’язалася з Хабаровськом i передала по рацii повiдомлення, що «турист» дiстався за азимутом до метеостанцii i третього червня рушить далi, до Нємпту. Отже, деякий зв’язок iз суспiльством таки був, попри обiцянку Валерiєвi Iвановичу.

Вранцi Олег вирiшив провести мене до мiсця, звiдки зручнiше i швидше можна знайти стежку. У нього звичайний для цих краiв плоскодонний човен з мотором «Нептун». Вiн лине назустрiч сонцю по поверхнi стрiмкого потоку, мимо проносяться зграйки сполоханих качок, мерехтять, загрозливо вистромившись iз води, корчi, пiняться буруни. Вид на довколишнi гори з рiки зовсiм iнший. Тут бiльший огляд. Увагу не вiдвертають дрiбнi деталi, значнi при сухопутному пересуваннi. Вiд Олега я дiзнався, що колишнiй льотчик i голова общини «Джанго» Микола Попльонкiн зараз москвич. Вiн об’iздив усi довколишнi мiсця, щороку мандруючи в човнi тайговими рiками.

 Рiвень води падав, рiка була прекрасна. Чудовi обмiлини, коси, намулистi заломи, молода порiсть на берегах та й самi береги. Душа вiдпочивала, вбираючи оту неповториму красу, з’являлося почуття тихого спокою i, одночасно, чуття великоi єдностi з навколишньою природою.

Ми витягли човна на галькову мiлину перед високим крутоярим берегом i, пiднявшись нагору, попростували маррю, що розстелялася пiд ногами. Кiлька сотень крокiв – i ось вiн, знаменитий, предковiчний шлях, що ним протягом столiть ходили тутешнi аборигени, – вузенька стежечка, яка струмує на схiд. У цьому мiсцi ми розпрощалися. Олег повернувся до човна, а я ще довго стояв, милуючись дивною панорамою. Значущiсть мого враження пiдсилювалася незвичайним почуттям причетностi до цiєi землi. Вiд довколишнього вiяло стародавньою iсторiєю людства.

 

6.      Путь на перевал в Пiвнiчний Мєтаi

 

Прадавня удегейська стежка на брусничнiй марi належить до найбiльш мальовничих мiсць, що iх менi довелося побачити пiд час цiєi мандрiвки. На сходi вона впритул пiдступає до сопок, пiдiймається узбiччям i знову вертається до заплави. Праворуч, на пiвднi, розкинувся модриновий пралiс, далi – свiтлi березняки. За малоi води оголюється уступ на притисках, яким можна пересуватися. Стежку ледве помiтно. Каменi нависають над рiкою, з розколин тягне своi цупкi, кострубатi гiлляки чагар. В однiй розколинi виднiється омитий дощами, вибiлений сонцем череп сохатого.

Мимо пропливає човен iз двома удегейцями. Вони, стоячи, розглядають мене. Ще трохи - i притиски оступаються, а в гирлi  джерела Дендесу простирається розлога галькова коса. На березi двi коптильнi. Вище, на неширокiй терасi, мисливське зимовисько.

Iз зимовиська назустрiч виходять двоє юнакiв. Обоє високi плечистi богатирi. Зазнайомились. Виявилося, це мисливцi з общини. Вони iздили до джерела Нємпту, щоб готувати дерево для нового зимовища. По дорозi назад вирiшили заночувати в зимовищi -  полагодити дах. Один богатир – молодший син першого вчителя удегейцiв – Володимир Кузьмiн, другий хлопець теж iз Гвасюгiв. Цiлком самостiйнi, серйознi молодi люди. Однак iх розмови помiж собою не вiдзначаються рiзноманiтнiстю тем, мова рябiє матiрщинними висловами. В значнiй мiрi це риса нацiональна. Росiйська людина не може, аби не ступнути в «позамежний» свiт слiв, де досить простору для ii широкоi душi. Ет, що там звичайний словник з його бюрократично усталеними смисловими межами!

Пiдпливли на човнi ще двоє мисливцiв. То iх я бачив з берега. Зiрвали шпонку об топляк i довго не могли завести двигуна. Один удегеєць зблизька зовсiм миршавий, бiльше скидається на дитину, анiж на дорослого чоловiка.

Другою половиною дня почав накрапувати дощ. Надвечiр вiн посилився, однак сидiти в низенькому зимовищi було нецiкаво. Ми взяли вудочки i вийшли на берег пробувати рибальського щастя, iнакше кажучи, вирiшили трохи розважитися. Риба не клювала. Розмова якось сама собою торкнулася природи. Я розповiв, чим харчуюся в путi, якi рослини можна вживати як iжу, з чого приготувати лiки. Осторонь вiд стежки ми знайшли кiлька паросткiв аконiта, кущик «мар’iного кореня». Неподалiк натрапили на брусничник, багульник, червонi порiчки, кропиву, вербу i ще кiлька рослин, що iх звичайно застосовують для лiкування. Усе оце, а також iще багато дечого, може складати аптечку тайговика. Один хлопець дуже зацiкавився моєю лекцiєю. Виявилося, в нього хвора мати, i вiн хотiв би самостiйно знайти у природi ефективних засобiв. Як пояснити молодому мисливцевi, що це не просто i потребує глибоких знань та досвiду?

-        Хiба в школi у вас не було екскурсiй у природу, не розповiдали  про рослини?

-        Еге ж, розповiдали, та тодi я не надавав цьому значення.

-        Певне, ти просто не усвiдомлював практичноi користi отих знань?

-        Саме так, тепер, коли сам тайгою походив, пополював, почав бiльше всього помiчати навкруги, i вiдразу ж виникли питання.

-        То вчись самостiйно. Зараз у продажу є багато травникiв.

Почни зi знайомих, вiдомих тобi рослин. У тайзi вам, хлопцi, неодмiнно слiд знати засади траволiкування та подавання першоi допомоги самому собi, адже ж ви часто полюєте поодинцi. До кожного в тайзi лiкаря не приставиш… Тож тайговик мусить мати початковi знання: чим харчуватися в екстремальнiй ситуацii, чим лiкуватися тощо.

Зовсiм стемнiло. В зимовищi запалили гасiвку. Полум’я освiтило пару широких полiв, високий стiл посерединi, рубленi стiни в наклейках iз молодiжних журналiв. В печi спалахнуло. Це один iз мисливцiв бурхнув солярки на сирi дровини. Сiли вечерять. Хлопцi запропонували менi приберегти своi  харчi, бо попереду ще довга дорога, i почастували напрочуд смачною вечерею, що складалася з вареноi риби з цибулею, чаю i хлiба, спеченого вдень на вогнищi. Хлiб «по-Дендесу» – так назвав я для себе оту страву. Готувався вiн так. Оскiльки борошно у хлопцiв закiнчилось, вони розмочили в водi макарони (рожки), пiдмiшали у це тiсто солi та соди й пiдсмажили на маргаринi у сковородi. Вийшов на диво смачний хлiб.

Дощ потроху стих. Не ворухнеться листя на гiлках, тiльки чути, як Сукпай несе своi  води до Хора та дзюрчить рiчка Дендесу. О цю пору недосвiдченiй людинi пiд кожним кущем верзеться силует звiра, уява малює неяснi тiнi та блимання хижих очей у темрявi, спрямованих саме на неi; вчувається шерех обережних крокiв хижака, i по спинi бiгають мурахи.

В зимовищi весело. Хлопцi розказують, як вони полювали на берлогах. Кiлька днiв тому величезний бурий ведмiдь пiдходив до самiсiнького зимовиська:

-        Не боiться людини. Небезпечний екземпляр, з таким краще

не зустрiчатися.

-        Сподiвався застати вас в Нємпту, - з жалем мовив я, - Олег

казав, що ви затримаєтесь у гирлi надовго.

-        Нi, ми тiльки колоди заготували, а будувати приiдемо

пiзнiше.

-        За якими ознаками можна пiзнати Нємпту? Чи є будь-яка

особливiсть у цьому джерелi?

-        Впiзнати Нємпту дуже легко, - пояснив Володимир, –

перед ним закiнчується згар. Побачиш: праворуч уся рослиннiсть вигорiла, а злiва в сопку сходить гарний лiс.      

Вранцi Володимир Кузьмiн провiв мене до вiзира, за яким можна пройти до слiдуючоi  рiчки, обминаючи притиски. Рiчка схожа на Дендесу. Поза нею краєм заплави можна вийти до Нємпту.

 

Холодно. Сльота. Вiзир загубився. Скiлькись разiв пiдступав до Сукпая i знову дряпався стрiмчастими схилами, вкритими горiлим лiсом. Згарище сягає кiлометрiв на шiсть. Туристам тут буде нелегко. Узбiччя сопок пiд сухостiйними модринами, вiтровалу на цьому плато небагато, отож ще можна просовуватися. З горiлого плато вiдкривається чудовий вид на сопки супротивного берега Сукпая. Берегова рослиннiсть багатоярусна. Згори видно, що долiшнiй ярус складають кущi свiдини бiлоi, молодi верби, далi дорослi дерева модрин та берiз. Вiнчають цей зелений парад крислатi крони чозенiй. Щось тропiчне мрiється в обрисах отих дерев, i коли б не холод, можна було б подумати, що це не Сукпай, а тропiчна Замбезi.

Ночую край якогось безiменного джерела. Увечерi зiйшов розпадиною цього джерела до Сукпая, побродив гальковими обмiлинами, помилувався з чозенiй на протилежному березi... Присмерки ще не спали на землю, але природа сповнилась чеканням холодноi ночi. I вода дзюрчала якось особливо, i небо в сiрих хмарах якесь неприродне, i не чути гомону птахiв, навiть круки не кричать. Я спробував проаналiзувати причину свого смутного настрою. Бувши людиною вельми дiяльною, я не мiг в душi змиритися з тим, що нiкуди не йду, хоч надворi ще свiтло. Але як людина гранично зморена я вже нiкуди не мiг iти: сьогоднi плато я не подужаю. Ось ця суперечнiсть мiж бажанням дiяти i вiдсутнiстю такоi можливостi викликала спад настрою. Майже до темна просидiв на березi, слухаючи тишу. Уже в сутiнках, неквапливо, пiдсвiчуючи лiхтариком стежечку вздовж джерела, пiшов у верхiв’я, до свого табору.

Мало не половину наступного дня витратив на обстеження мiсцевостi. Дощ, що пiшов рано вранцi, дужчав.

-        Може, дощ спиниться, - сподiвався я, прямуючи до панiвноi вершинки, аби краще розглянутися.

Взимку якийсь мисливець рубав стежку для снiгохода. Цiєю стежкою i виходжу до лiвого схилу. Просторе плато попереду пiд заростями карликовоi берези та молодих модрин майже суспiль забите горiлим лiсом. Пробую обминати нагромадженi хрест-навхрест стовбури, але iнодi пiсля отакого маневру потрапляю в ще гiршi завали, i тодi мимохiть доводиться лiзти пробоєм. Дощ ущух, i вiд невидимого крiзь просвiти мiж хмарами сонця повiяло теплом. Останнiй кидок – i ось уже чутно шум та клекiт води. Попереду зеленiє сопка. Вогонь лiсовоi пожежi не подолав рiчку Нємпту, захлинувся ii стрiмливими водами.

Слiдiв ведмедя, що про нього попереджували хлопцi з зимовища, поки що не видно, зате на пiщанiй мiлинi чiткий вiдбиток лапи тигра. Трохи вище – слiд молодого iзюбра. Тварина вибралася до водопою. Просуваюся вперед. Ось мiсцина, де iзюбр учув хижака: рвучкий стрибок через джерело на протилежний берег – тварина, рятуючись, здоровенними стрибками чимдуж помчала до схилу.

У верхiв’ях Нємпту частiше стрiчається гриб чага, проте не настiльки, щоб вести мову за промислову заготiвлю. На схилах сопок достиглий щогловий модринник, готовi розпукнутися бростi пiвонii зворотнояйцелистоi. На однiй галявинi нарахував бiльш як двiстi коренiв. Поза «Пiвонiєвою» сопкою долина звужується, невисокi кущики квiтучого рододендрона утворили рожевий пояс вздовж тераси.

Могутнi полii на берегах обминаю з великою обережнiстю. Що вище до перевалу, то частiшi та могутнiшi полii. О цю пору року на пiвнiчних схилах пiвторатисячникiв можна зустрiнути широкi снiжники, а в вузьких розпадинах - кригу пiвтора метри завтовшки. За поворотом джерела, посеред полою, в маленькiй затоцi плавають двi качечки. Пiдступаю майже впритул. Селезень кахкає, однак не злiтає. Як же сфотографувати оте диво?! Але скоро тiльки я розкрив фотоапарата, як обидвi качечки пiднялися на крило i з криками полетiли геть.

Повсюди на схилах стрiваю слiди iзюбрiв та сохатих. На правому березi - ялицевi заростi, сопки злiва вкритi горiлим лiсом,  рiчище захаращене. Не йду, а бреду, шпортаючись, немовби потемки. Розпадина i сопки ряснiють чорною смородиною та червоними порiчками – цвiтiння у розпалi. Дорогою об’iдаю квiти смородини, збираю паростки кропиви, що тiльки-но проклюнулись, розжовую глицю модрини i висмоктую кислуватий сiк. Офiцiйно на обiд - жменя сухарiв та кухоль води.

Надвечiр пiдступаю впритул до перевалу, але сьогоднi в Примор’я вже не потраплю: попереду стрiмкий пiдйом i суцiльний вiтровал. Розташовуюсь на ночiвлю край води. Вночi небо прояснюється, навкруги дзвiнка тиша.

 

7. Примор’я

 

07 червня, понедiлок. Примор’я поряд, за горою Мєтаi. Бiльшу частину пiдйому подолав учора, пробираючись звiриною стежкою, котра то зникала серед нагромадження стовбурiв, то з’являлася знову на моховитих дiлянках. О пiв на восьму ранку я був на перевалi у витоках рiки Пiвнiчний Мєтаi, що вливається до крупноi притоки Самарги – рiки Пухи. Гора Мєтаi залишилася злiва. Перевал густо позаростав ялицями, модринами, березами. Стовбури заступають огляд. Тiльки завдяки мапi можна дiзнатися, що це i є перевал.

Ось i першi слiди мешкання бурого ведмедя – розворушений мурашник. На схилах – стежинки кабарги, ii туалети. Слiди крупного сохатого тягнуться вдовж сопки влiво: тварина за якимось iй зрозумiлим вiдчуттям учуває, що попереду вузька, непрохiдна розпадина, звiдки вона не зможе вибратись. У вузькiй розпадинi нагромадження брил iз кварцу та польового шпату, стовбурiв дерев.

«Якщо кожна сотня крокiв – це сила ламанi та вiтровалу, що через нього треба перелазити, заростi багульника чи колькоi аралii, подорожанин мимохiть завиє i почне чортихатися, - пише В.Д. Яхонтов. – Але все ж нехай важко i день, i два, хай пiдйом крутий, а рюкзак важкий, нехай пiт заливає очi i ноги збитi до синцiв… звiдкись iз глибини серця вирветься пiсня, i йти стане легше», - ось так, з пicнею, можна подолати пекло.

Злiва та справа пiдносяться сопки, на iхнiх схилах виднiються слiди недавнiх пожеж. Походження провокуючого чинника залишається загадковим, проте очевидно, що в регiонi iснують якiсь природнi особливостi, якi спричиняються до частих пожеж.

Нарештi ущелина розступилася, з’явилася стежина, вiйнуло димком. Почування таке, немовби ось-ось покажеться селище. Певне, сама природа визначила цю царину для заселення людьми, але тi щось наплутали, i природа завмерла, розгубившись, поглядаючи на пусту просторiнь, i мовчки чекає. Якийсь великий звiр важко кинувся вбiк, невидимий у заростях молодого модринника та березняка. Невдовзi помiтив на стежцi обривки шкури та жмути шерстi iзюбра. Все навкруги витолочили хижаки. Звiр роздер iзюбра давно, дрiбнi хижаки порозтаскували рештки тушi та кiстки, залишки шкури теж з’iдяться.

Стежка струмує до просторих полявин з ягiдниками – брусничниками i завертає до рiки Мєтаi. Кидаю рюкзак пiд помiтний корiнь вiтровального дерева i порожнем обстежую мiсцевiсть. Попереду гонить вiтром стовп сизого диму, чується вiддалений трiск падаючих дерев. Що далi вперед, то наявнiше враження, що дим неначебто вiдходить поза сопку i вiддаляється. Але на обрii розростається ще один осередок. Дим помiтно клубочиться, брунатнi клуби сунуть прямо на мене, i це вже не омана: попереду йде вал вогню. Дедалi яснiше чується трiскiт палаючого гiлля. Злiва – Пiвнiчний Мєтаi. Чимдуж бiжу до води. Фронт вогню наближається з такою швидкiстю, що, певне, не встигну добiгти.

Прямо в чоботах плюхаюсь у воду. Води до колiн, але на перекатi сильна течiя збиває з нiг. Вибравшись на протилежний берег, дiстаю накомарника i кидаю його в воду. Зараз доведеться нап’ясти на себе мокру палатку i –  в рiчку: ось-ось займеться берег. Однак в останню мить навкруги щось змiнилось. Оглядаюся. Стовп диму рухається повiльнiше, якось притишився вогонь, трiск слабiшає. Дивлюся на дим, що потроху вiддаляється, i першоi митi нiчого не розумiю. Нарештi дотямив – змiнився напрям вiтру. Дивуюсь на такий випадок, але очам своiм не вiрити не можу: дим таки дiйсно вiддаляється!

Мою увагу привернув чудний предмет, що здаля нагадував невеликий корiнь вiтровального дерева. Тепер, зблизька, стало ясно: це зимовище – убоге житло, призначене для проживання  зимою мисливцiв-промисловикiв. Якби не лiсова пожежа, що примусила мене повернути вбiк, я б нiколи не виявив цього тайгового пристановиська. Толь подекуди порвався i звисає клаптями, оголяючи скелет даху. Поруч зимовища яма для смiття, однак консервнi банки валялися повсюди, а яма порожня. Полiетиленова плiвка, що  запинає вiконнi прорiзи, теж роздерта, дверi напiввiдчиненi (певно, для кращого вентилювання). Усерединi такий розгардiяш, неначе тут побував ведмiдь. Коли ж придивився уважнiше, то збагнув, що звiр тут не при чому: отака картина - наслiдок байдужого ставлення мисливцiв до свого убогого побуту.

Мисливськi зимовища майже не вiдрiзняються одне вiд одного. Звичайний пiл уподовж стiн, залiзна пiчка. Над пiчкою вбитi цвяхи i протягнена шворка для сушiння одежi. Сокири повстромлюванi лезом в шпарини деревин. Пiд полом купи скляних та металевих банок з-пiд консервiв. Серед стелi на величезному цвясi висить паперовий мiшок iз сухарями, в кутку на полу алюмiнiєвий бiдон з рештками харчiв: трохи борошна, вермiшелi, чаю та цукру.

Згiдно з картою нижче за течiєю, поза джерелом Бахор, має бути ще один барачок – скорiш за все, таке самiсiньке зимовисько. Але правий берег Пухи у вогнi, доведеться йти в суцiльному диму. За таких умов марно сподiватися бодай на яку-небудь здобич за допомогою рушницi. Безталанного бурундука, що попався менi на згарищi, я з’iв ще вранцi. Трава, бруньки на деревах та й самi дерева пообгоряли. Певна рiч, це не є поважною причиною задля вороття. Можна йти манiвцями, Чирчиком або Горностайкою. I все ж пiсля довгих роздумiв та сумнiвiв я вирiшив цього разу повернутися до Хабаровського краю, пiднявшись рiкою Пухи, i далi, через центральний хребет, до рiки Кабулi. Я зрозумiв, що подальшу путь до моря менi не здужати.  Намiряючись за добу проходити близько тридцяти кiлометрiв, бiльше як втроє перевищив своi можливостi. Не зайвим буде сказати, що й Олександр Черкасов, мандруючи через Схiдний Сибiр до Пiвнiчного Льодовитого океану, зробив таку саму помилку при плануваннi. Реальнiсть значно суворiша – в тишi хабаровського кабiнету завзято не бажаєш миритися з отою реальнiстю; уява лине вздовж хребтiв iз швидкiстю птаха; час там тече iнакше. Тут за добу вдається подолати iнколи не бiльше п’яти кiлометрiв. Швидше йти через  марi крутими схилами, загромадженими буреломом з гострими, як ножi, сучками, каменястими осипами просто неможливо. Причому весь оцей час майже безперервно ллють дощi. Ось якi це п’ять кiлометрiв! Ввечерi падаєш з нiг вiд втоми й думаєш, що пройшов усi п’ятдесят.

На вечiр супротивний вiтер посилився. Дим вiдiгнало в пониззя, повiтря очистилося, стало легше дихати. Прихопивши рушницю, попрямував берегом за течiєю. Край самоi води височаться вежi велетенських чозенiй в три обхвати. Трухлявi стовбури велетнiв лежать упоперек стежки. На одному заворотi рiки вполював качку. Здобич пiдкоптив i подiлив на частки, сподiваючись харчуватися нею днi зо три-чотири. У шлунку птаха знайшов кiлька рибчин, отож птахи тут не голодують, ось тiльки я вже не маю часу, щоб зайнятися рибальством – треба поспiшати. Справи хабаровськi не вiдпускають надовго, i навiть отут не дають спокою думки про незавершенi проекти, сняться бухгалтерськi звiти. Вони вимучено плентаються, накульгуючи на один бiк пiд вагою податкiв. Живi, вони благають здорового глузду людей, щоб схаменулися, але iз пороху постає скелет божевiльного урядовця, похованого минулим столiттям; ненаситний, вiн обростає плоттю, пожираючи звiти, котрi чимраз товстiшають та товстiшають.

Увесь наступний день я присвятив штопанню i пранню одягу,  купанню в крижанiй водi рiки Пухи.

Моi новi кирзовi чоботи мали жалюгiдний вигляд, численнi дiрки свiдчили за цiлковиту непридатнiсть отакого взуття для далекосхiдноi тайги. Рюкзак теж не в лiпшому станi: ремiнцi з кишеньок погубилися, натомiсть них телiпаються мотузянi поворозки, крiплення одного заплiчного ременя увiрвалося, iнше ледь-ледь тримається. Одно слово, рюкзак розлазиться. Непогано було б оголосити конкурс на кращу модель заплiчного мiшка, а випробовування проводити неодмiнно на Далекому Сходi. Колективний розум мiг би видумати таку конструкцiю, щоб мандрiвець з нею не мав клопоту.

Ночувати в конурi, загидженiй мотлохом, було не дуже привабно, тим-то, трохи вiдпочивши, я взявся прибирати. Бите скло, бляшанi банки, iнший мотлох позбирав i вiднiс до смiттєвоi ями. Трiски, обривки паперу згрiб до купи подалi вiд зимовища i пiдпалив.

Навкруги незаймана тайга, торiшня трава застилає купиння товстим шаром. Чомусь-то лiсовi пожежi обминають оце мiсце. Я сам був свiдком такого випадку, який здався менi неймовiрним. З великою осторогою спалюю смiття i довго заливаю полум’я водою. З усього видно, що зимовисько було притулком для кiлькох мисливцiв-промисловикiв iз ближнього селища, розташованого кiлометрiв за сiмдесят вiд гирла Пiвнiчного Мєтаi. Усерединi колоди пообклеюванi малюночками - вирiзками з рiзних журналiв. На столi та на поличцi у безладi розкиданi декiлька книг i журналiв: О. Форш «Одеты камнем», «Михайловский замок», вiйськово-патрiотичнi журнали для пiдлiткiв «Мы», «Дружба народов», «Иностранная литература», А. Фадеев «Последний из удэге», мисливськi журнали. На долю мешканцiв випало чимало дозвiльних днiв, i вони намагалися iх хоч чимось заповнити, проте, в цiлому, тут були живi, допитливi, сучаснi та досить розумнi молодi люди, що iх не обтяжують турботи про завтрашнiй день.

Помiж макулатурою – зошит iз вкладеною туди авторучкою. Це записки промисловикiв однi до одних – своєрiдна поштова скринька i щоденник одночасно. Авторiв, як видно, не хвилювала доля переписки, разом з тим iз зошита не вирвано жодного аркуша, що свiдчило про значущiсть отакого способу зв’язку, коли iнших способiв бракує. Змiст зошита я переписав майже цiлком, за винятком мiсць iз численними брутальними виразами, замiнивши iх, де це було можливо, на близьке за сенсом лiтературне слово чи три крапки. Через те проста зв’язна народна мова, звiсно, померхла. Перечитавши змiст скiлькись разiв, зрозумiв, що операцiя очищення живоi росiйськоi мови перетворила його на нудну скульптуру з фiговими листками, якi стирчать з усiх бокiв. Що ж маємо дiяти зi своiм святенським вихованням? Певно, в подiбних випадках у нас прокидається групова свiдомiсть теоретикiв «найбiльш передового в свiтi суспiльного ладу», що сягає корiнням в добу єзуiтiв. Сучасна облуда, яка iменується демократiєю, вимагає iншого ставлення до «народноi культури», повсюди демонстративно зриваючи фiговi листки. Впору згадати про мiру. Сподiваюся, що мiри я не перевищив.

 

08 червня, вiвторок. Сьогоднi влаштував днювання. Прокинувся рано. Округу знову затягло димом. Тiльки ополуднi дим розвiяло настiльки, що можна було йти з фотоапаратом. Хмарно. Знову буде дощ.

 

8.      Забутий щоденник

(Iз листування мисливцiв у цнотливому переказi) 

 

10 листопада 1989 року. Середнiй барак. Три години грiв чуба, але треба йти далi. Тут холодно. Посидiв, повагався i залишився: помалу iдь, далi заiдеш – давно звiсно. Внизу у трьох мiсцях сахатяра виходив до рiчки, скотина (неценз.).

11 листопада. Мисливцi – найбiльш радiослухаючий народ зимовою вечiрньою порою. Чому було б для них передачу не зробити? А нашi родичi музичнi привiти нам би передавали. От здорово було б! А то для морякiв є, для шоферiв теж…

12 листопада. Знову з’явилася тигриця. Здається, з малям. Знов  мене лякатиме.

13 листопада. Соболь пiдступає до капкана, але не йде, (неценз.). Треба принаду мiняти, а де ж  ii вiзьмеш? Сьогоднi ходив слiдом сахатухи з телятком, а вони вилiзли на сопку. Тут би лижi з камусом. Завтра спробую до Мєтая дiйти. Настрiй х…й, депресiя. Зараз би побалакать iз ким…

14 листопада. До барака дiстався. Усе цiле, слава богу! Є рис, цукор, а от капканiв нема. Стрiляв кабаргу, але промазав. Нехай живе, (неценз.). Собаки зюбра вiдiгнали i повернулися. Не хотять, наволочi, ганяти. Так i норовлять позаду прилаштуватися. Озирнешся, вони голови похнюплять, очi позаплющують i плентаються. Женеш iх вперед – з таким подивом дивляться, мовляв, навiщо, з якоi речi метушитися?

17 листопада. Прийшов о пiв на четверту. Брага замерзла, зробилась неначе шуга. Гратиме ще чи нi?

Нагорi звiра сила-силенна. Були б собаки путнi. Сучка лишилась у верхньому зимовищi, лапи собi забила. Бачив трьох косуль, але не встиг навперейми вибiгти. Ну нiяк не щастить менi з м’ясом!

Новий 1990 рiк. 8 сiчня. Прийшов з Генкою. Завтра йдемо на рiку Пухи. Вiзьмемо пилу «Дружба».

12 сiчня. Були угорi. Думали напилять дровин для зимовиська – «Дружба» не працює. Марно тягали тiльки. Ну, хоч мiсце подивилися. Нiчого путящого. Соболя нема. Про…в зюбра. Метрiв на п’ятдесят пiдпустив i втiк, скотина.

17 сiчня. Сходимо завтра вниз, пошукаємо норку. Набридло тут товктися. Нудно. Соболь на приваду не йде, стежок не робить.

15 лютого. Усе. Кiнець полювання! Завтра йдемо вниз. На рiчцi Пухи в бараку пилка й лопата пiд полом, каструля пiд iншим, сокира в стiнцi. На берегах рiки Мєтаi капканiв нема. Ну, все. До наступного сезону. (Пiдпис).

 

Сезон 1990-1991 року. Прийшли двадцять п’ятого. Сходили на рiчку Мєтаi та вниз. Спiймали двох льонкiв. Завтра йдемо нагору. Усi банки з тушкованкою та згущене молоко закинули до горiшнього зимовиська. Там зюбра вбили, а тут жерти нiчого.

Знайшли нагорi барак недобудований з харчами на сезон. Два лантухи капканiв «Урал». Барак добудували. Господаря не видно. Знайшли два лiтнiх табори «бракашiв», свiжi. Рибу давлять геть-чисто, сiтками й вершами. Навiть в джерелах ставлять. А закидають та вибирають на вертушцi, падлюки.

Толiку, якже багатий батарейками, принеси, будь ласка.

9 жовтня. Прийшли десятого. Випав великий снiг, майже по яйця. Сидимо.

12 листопада. Снiг перестав. Робимо лижi.

16 листопада. Сьогоднi похмелилися i йдемо нагору. Там двi пачки сигарет, а то з…сь без курива. Олег зробив х…i лижви, три днi робив. Зараз iдемо. Зверху прийдемо до вас наниз, отож чекайте числа двадцять восьмого-двадцять дев’ятого. Пирогiв наготуйте.

19 листопада. Внизу снiгу менше. Бачили козла вище вiд «летовища». Андрiй стрiляв – промазав. Вище вiд середнього барака застрелили соболя. Нижче Андрiй убивав бiлку, та в нього нiчого не вийшло – застрягла кулька в стволi.

Прийшли сюди iз середнього барака. Едiк лишився внизу. Принiс вам листи, а пляшку залишив нанизу – перти важко.

Прийшли двадцять першого листопада. Середа. ?…сть сахача понад помiрну. Однiєю кулькою в серце. У мене половину норки мишi з’iли.

24 листопада, субота. Iдемо Пiвнiчним, завтра Схiдним. Двадцять шостого вдень – в урочище Пухи.

4 грудня. Покидаю зимовище. М’ясо у мiшку, на даху, з рибою. До побачення.

А чий ото соболь? Ми прийшли, вiн лежав долi. Мишi дiрок наробили. Ковдру взяв, а чию, не знаю. Тут iх три штуки червоних. Прийду числа вiсiмнадцятого-сiмнадцятого. Якже не прийду, цебто, сплю.

11 грудня. Справи х… Ввечерi о десятiй годинi Олег поставив «каламутну воду». Зверху принести трохи м’яса разом з рибою. На тиждень вистачить, не бiльше. У вiдрi з крупою лежали рештки кiлькох мишей i одна дохла, а всерединi сидiла король-миша, здоровенна та кругла, як куля. Навiть бiгати не хотiла. Сяк-так ii вбив.

Сьогоднi бачили слiди тигра. Знову прийшла, курва! Усiх звiрiв розполохала.

13 грудня, п’ятниця. Нещасливий день. Стрiляв зюбра – теля, за три метри, а з кульки – з п’яти метрiв, i промазав. Просто сором якийсь. Iще соболя iнший соболь з’iв.

15 грудня. Перевалили зi Схiдного Мєтая. Олег внизу, в розпадинi, вбив сахатуху. Завтра пiдемо по м’ясо.

16 грудня. Учора так розслабилися! Олегiв умивальник розстрiляли. Всi заряди дробу i патрончики (неценз.)! I якось вмить повiдключалися.

23 сiчня. Реформа грошей. Усi пiшли наниз. Залишився я один iз цуценям. Вiйнi – нi! Хлiба -  нi крихти! Курива теж анiтрохи – блокада!

29 сiчня. Поставили ввечерi бражку на десяте. Iндуско, ми прийдемо одинадцятого, залишимо похмелитися. Я i забув, що ми й нагорi теж будемо ставити.

1 лютого. По Пiвнiчному Мєтаю познiмав капкани. За зиму жодного соболя не взяв. Зараз пiшов – соболь був у будиночку, а капкан засипаний снiгом. Це вже вдруге на цьому капканi. Один лише соболь на джерелi!

Соболиська зняв iз м’яса. Iще один бiгає. Поставив одразу чотири капкани на стежцi.

3 лютого. Вранцi сходив Мєтаєм. Принiс норку. Рожа прийшов увечерi. Покуштували брагунчика – добрий! Залишили Iндусцi. Прийдемо тринадцятого, тож-бо випийте брагу до дна, аби Рожi не дiсталося.

5 лютого. Все, полетiли (неценз.)! Iндуско, забери зелену канiстру. То Костева.

6 лютого. Були у вашому бараку Андреєв В.Ф.,  гол. мисливствознавець держпромгоспу, Судаков Н. , мисливствознавець об’єднання. У такому самому станi тримати i надалi!

Iндуски немає, видно, захворiв. Завтра додому!

П.С.: Iндуско, забери канiстру зелену!

 

Мисливський сезон 1991 – 1992 року. Хабаровськi браконьєри вкрай знахабнiли. Трельовщиком рибу ловлять! Дорогу до барака забили (неценз.)! Украли геть-чисто весь посуд: двi каструлi, вiдра, миски, чайник. Пострiляти iх, наволоч таку, треба!

2 листопада. Толiку, де вертолiт? Я геть замучився (неценз.) iз дванадцятим ходити. У мене тiльки вiсiм гiльз та три жигани лишилися. Як привезеш рушницю, полиши п’ятiрко жиганiв.

3 листопада. Вловив п’ятнадцять льонкiв. Штук двадцять зiрвалися, одного норка поцупила. Якже будете призволятися, шкурки льонкiв не викидайте, а акуратно складайте стосом.

9 листопада. Вечiр, (неценз.). Сашко, коли прийдеш, то рушницю твою я привiз i чотирнадцять пачок патронiв. Якщо потрiбнi кулi для двадцять восьмого, то штук п’ять вiзьми в пакунку зi шматтям. Артур.

10 листопада. Сьогоднi ходив Мєтаєм. Нiчого немає. Зюбряк давним-давно пройшов, соболь один чи два бiгають. Нi норки, навiть рябчикiв, i тих нема. Нинi брусниця була, i досi ягоди є. Щеня (неценз.) замучився тягати, всi п’ятки вiддушив. Усе!!!

12 листопада. Андрiй пiшов до барака подивитись. Ми з Артуром ходили Пiвнiчним Мєтаєм, сахата немає. Бачили козла. Стрiляли – мимо. Андрiй стрiляв, теж промазав. Перевалили на Пухи, убили двох рябчикiв. Увечерi зварили iх.

Сашко, ти навiщо познiмав капкани по Мєтаю? По всiх джерелах жодного капкана не лишив. Потiм принесеш, капканiв у нас нема.

Олеже, знiмай капкани по розпадинi. Чи зможеш лишити менi? Пиши. Тобi жiнка нiчого не передавала, переказала – обiйдешся.

19 листопада. Толiку, у мене капканiв мало, на превелику силу штук сiмдесят залишилося. Забили нагорi зюбриху i сахатуху. Щодо хутер – кепсько. Зюбриху майже наполовину ведмiдь з’iв, гладка була. Сахатуху расамаха обгризла. Наказана. Шукайте сахатуху з сахатеням у верхiв’ях Пiвнiчного Мєтая. (Далi йде довгий опис гри в костi – «мандаошка», - авт.).

Стосовно капканiв, Толiку, на джерелах я тiльки один знаходив, по Схiдному Мєтаю, а по Мєтаю не знiмав, залишив Олеговi, моєму брату (адже я вийшов пiсля Нового року) i показав йому, котрi знiмати, а котрi лишити. Ну а вiн, видно, все поспiль. Нагорi я досi своi капкани шукаю. Вiн низок понаробляв. Частину хабаровчани украли, i чортзна-де решта. Загалом, лишу штук п’ятiрко, а потiм донесу стiльки ж.

Взагалi, справи кепськi. I цукру мало, i «Дружба» зламалася, а в макаронах черва живе.

Звiдси близько двох кiлометрiв ведмiдь перейшов на той бiк. Це той самий, що м’ясо у нас крав. Спершу пiшов на Олега чатувати, вiдтак передумав, пiшов слiдком за сахатом. Сам увесь такий здоровий, злий та худий. Очi у нього червонi, i слина тече смердюча.

21 листопада. Нiкуди не пiшов. Чекаю на Артура й Андрiя.

24 листопада. Прийшли разом з Iндусом вiд Мєтая, а Толян тут байдики б’є. А ми думали, що вiн десь коло вогнища тремтить. Сьогоднi був страшенний вiтер i холодно. Мало вуха на сопцi не залишив. Супроти барака вдовж Мєтая ягоди забагато.

25 листопада. Прийшли з Артуром учора ввечерi. Випав снiг зо два сантиметри. Нанизу, нижче за середнiй барак, вовки задавили iзюбра. Залишилися вiд нього тiльки шкура та ноги. Голови нема, занесли кудись.

На середньому бараку начальник зламав радiо. Андрiй понiс у нижнiй барак на ремонт.

29 листопада. У нас у самiх уже бражка кипить цiлу добу. Приходьте похмелятися. Пройшов угору тигр, як звичайно, а потiм стрiмчаками вниз, козел такий, поперед мене встиг там побувати.

Сантьор iз Рожею ходили на Сукпай, там теж дивуються, куди це подiвся соболь. Завтра пiду знову вниз джерелом вподовж стрiмчакiв. Якже тигр там, то й не пiду.

По рiчцi Болонь пустеля. Знайшов летовище давнє. Певне, хтось там полював. Для палатки зруб стоiть. Давнiй теж, уже згнив.

Треба до Алiка в гостi навiдатись, на Хотиге. Карти нема, боюсь в Бомбо гримнути: вишка згорiла, а дерева заступають дорогу, не видно куди пертися.

30 листопада. Джерелами ходив тигр, тож я на полювання не пiшов.

1 грудня. Перший день зими. Цiлий день сипле снiг. Прийшли сюди з Льошкою. Начальник пiшов на Болонь, на бражку встигне. Прийшов Рожа. Зараз сядемо грати в «тищу».

2 грудня. Рожа пiшов до себе бражку пити.

5 грудня. Прийшли iз середнього барака з Андрiєм. Собаки всi привади з’iли, (неценз.). Пострiляти iх! Зiбрались i пiшли по Мєтаю, а там сахат перейшов, iде до верхiв’я Схiдного Мєтая. Пiшли слiдком. Собаки вернулися, не догнали.

Сьогоднi випав снiг. Небагато.

17 грудня. Собака, твар (неценз.), норку з’iв цiлком!

19 грудня. Прийшов додому. Собака з’iв пiвбоку у норки. Дружок, курва, всi капкани перевiрив, приваду всю з’iв, (неценз.)! Iзюбр пройшов на Холодний. Буде на тiй самiй сопцi, де я був.

Новий 1993 рiк!

13 сiчня. Прийшли з Андрiєм. Норка бiгає, соболя нема. По Мєтаю набiгав слiдiв, а в капкан не лiзе. Бачили також сахата – утiкав вниз розпадиною. Собаки ганяли двох сахатiв. Так i втекли. Хутко бiгають по згарищу та багульнику, собаки не доганяють.

Вчора двiчi провалювались у порожняву та в воду. Бачили трьох коз – перебiгли перед «Бураном» метрiв за тридцять, а рушницi всi в санях лежали. Сьогоднi залiзли в полiй на Дудчиних Трусах i ледве вибралися. Бензину багато спалили, а дорога начебто нiвроку.

23 сiчня. Нахопився на сахатiв, матку з телям. Стрiляв з двадцяти-тридцяти крокiв, вцiлив телицю в чубка. Втече. Учора Два Олеги ходили, бачили iх, стрiляли –дали хука, мазили!

29 сiчня. Прийшли знову з Рожею. Турку, сучок! Ти чого курива не несеш? Завтра на Студьоний пiдемо дерева валити «Тайгою». Норка вгору пiшла, два пальцi в капканi лишила, курва така! Давай, приходь мерщiй, будемо план, котрий накреслили, вiдроблять. Потрiбен гвинторiз (неценз.), сахатiв ганяти (неценз.). У нас нагорi пустеля (неценз.) у розумiннi норок та соболя.

30 сiчня. Ходили на Студьоний валити дерева. Два дерева спиляли – i ланцюг увiрвався. Пiшли додому. I хай поможе нам аллах в великих та малих дiлах!

4 лютого. Валили дерева. Артур ходив по Пiвнiчному Мєтаю, бачив матку з телятком. Не стрiляв. Завтра пiдемо наниз.

28 лютого. Привезли бiдон чи флягу. Дорога псується, зламався причеп на санях. На сьогоднi по радiо передали снiг чи снiжок. Лiтом будемо робити новий барак дещо нижче, за поворотом.

 

На цьому записки мисливцiв обриваються. Iз прочитаного я виснував, що нащадки стародавнiх удегейцiв почувають себе в тайзi, неначе у ворожому таборi пiсля перемоги над противником, занадто не дбаючи про збереження цього табору (колись вони вважали за недопустиме прим’яти зайву билину – згадайте легендарний образ Дерсу Узала). Наявнiсть авiацii прискорила освоєння вiддалених районiв, проте «освоєння» ведеться неквалiфiковано та незацiкавлено, отож нагадує маленьке розбiйництво.

Бувши пiд впливом прочитаного, я взяв пiд сумнiв вiрогiднiсть оцiнок, почутих вiд мого попутника Суна та хлопцiв iз Гвасюгiв щодо ефективностi дiяльностi асоцiацiй i держпромгоспiв. Чи може в принципi колгосп бути господарем? Чому знову i знову якiсь сили напинаються, аби протягти iдею колгоспiв, що цiлком себе дискредитувала? Сили отi живляться вiд каламутного джерела вчорашнiх партiйних та комсомольських працiвникiв – бездiячiв тоталiтарного комунiстичного режиму, що розумiють загальне благо, як великий курник, де вдосталь води i пшона, де кури несуться i пiвнi задоволенi, як рiвнiсть нероби i трударя в гуртовiй злиденнiй колгоспнiй запряжцi. Спекулюючи на кримiнальних фактах подiй, вони не волiють побачити лиця дiйсного пiдприємництва, не бажають усунути причини, якi перешкоджають виникненню приватноi iнiцiативи в цивiлiзованiй формi. Вони не хочуть бачити приватну iнiцiативу взагалi, але чекають на поступ. Вони обурюються, що господар не дає нiчого дарма, i сподiваються утворити щось таке, що можна було б обдирати безконечно й законно. Уроки тоталiтарного соцiалiзму не пiшли iм на пожиток.

 

9. У зворотну путь

 

Холодно, голодно, дощик iмжить.

Ледве на кiллi палатка висить.

Вiтер пiвнiчний кидає в озноб…

От так погодонька, мать ii…

 

(Iз дуже давньоi та дуже лайливоi пiснi,

яку в народi звуть «Дiйсно геологiчна»).

 

О пiв на десяту зiбрав своi речi, обiйшов навколо барачка – чи не забув чого-небудь. Перевiрив, наскiльки треба вiдчинити дверi та вiкна, аби протягом просушило внутрiшнiсть примiщення.  Зимовище я впорядкував ще вчора. Матрац та червонi ковдри поскладав так само, як вони й були складенi, накрив шматком полiетиленовоi плiвки i притиснув дровинкою. На столi у «поштовiй скриньцi» залишив запис про змiну маршруту на випадок пошукiв. Мало що може статися  дорогою.

Гирло Пiвнiчного Мєтаi позначене чудовою конiчною сопкою з гострим гребенем посерединi. Схiдний схил ii вигорiв i здається рiвним; на захiдному узбiччi пiдноситься рiдка щетина напiвгорiлого модринника. Рiвень води в рiцi Пухи падає. Оголяються широкi гальковi обмiлини, бiлiють на сонцi кам’янi брили. Можна уявити, як за великоi води могутнiй потiк клекоче в межигiр’ях – рев та стугiн розлягаються далеко навкруги. Замитi в ѓрунт стовбури велетенських чозенiй, нагромадження дерева i каменю на закрутах рiчища – свiдчення нищiвноi сили води. Ось вона, визнана й оцiнована ще з давноминулих часiв, екологiчно чиста енергiя. Сотнi рiк, рiчок, струмкiв у цьому краю. Думки про використання енергii  води та вiтру, аби не порушувати балансу навколишньоi природи, самi по собi приходять до голови, коли милуєшся незайманою, первозданною природою. I спадає на думку, що це не назавжди, дiйде черга i цих  мiсць. Чи буде досить мудрою людина, щоб хазяйновито розпорядитися своєю роллю перетворювача природи, чи стане у неi для цього прав i свободи?

Звiрина стежка вподовж правого берега iнколи кривуляє мальовничим лiсом, що складається з вiкових смерек та ялиць. Лiс у тайгових «острiвцях» чистий, без чагарника. У такому парковому лiсi приємно i вiдпочити, i ночувати. Виникає почуття близькостi цивiлiзацii, житла. Здається, ще сотня крокiв, i з’явиться з-поза дерев добротно спрацьоване житло фермера, забрешуть собаки, замукає корова, повiє димком домiвки… Вiдкрокуєш сотнi метрiв, кiлометри, а за парковим лiсом знову високе купиння, притиски пiд  заростями багульника. Протягло закричить жовна, закрюкає ѓава, i навiть не промайне злодiйкувато в глухiй розпадинi убоге зимове пристановище общинникiв.

Протяжнiсть заломiв iнодi досягає двохсот метрiв i бiльше, на човнi такою водою не пройдеш. Уздовж берега в’ється звiрина стежка. Через звалище стовбурiв переходжу з одного берега на другий, обминаючи притиски, i потрапляю на високу прибережну галькову косу. На  найвищому мiсцi залишки удегейського чуму – три струганi тичини, сполученi коло верху капроновим шнуром. Поруч лежать ще декiлька з обмотаними вершинками. Неподалiк мiсце для багаття. Вiд вогнища не лишилося жодних слiдiв – каменi начисто вимитi дощами. Рiвень води не пiдiймався високо протягом кiлькох останнiх рокiв, iнакше б потоком змило не тiльки тичини, але й каменi для вогнища, що пiдтримували таган. На каменях поставлено вирубаного iз гриба чаги чорного удегейського божка. Пустi, випеченi розжареним цвяхом очнi ямки  iдола повернутi у напрямку до залому на закрутi рiки. Цього доброго лiсного духа удегейцiв, як я спершу вирiшив, хранителя домiвки, поставив удегейський мисливець заради охорони табору вiд пiдступiв злих духiв або чорта, що мешкає десь поряд. Звiдкiлясь до мого слуху долинуло чи то глухе уривчасте гарчання, чи розкоти грому. Звук був близько i то перемiщався по сопцi злiва, то чувся позаду залому. Внутрiшньо зiбравшись, я поправив зсунутий патронташ, зняв iз запобiжника рушницю i сторожко рушив у напрямi до залому. Сопка озвалася глухим риком: пiд заломом клекотав стрiмкий потiк, вода булькотiла i ричала, втягаючись вирвою попiд залом. Я збагнув, що мiсце оте не просте i має якусь природну особливiсть: здiбнiсть до створення резонуючого звуку. Можливо, не випадково зупинився тутечки удегеєць i не даремно вiз iз собою здалеку «хранителя домiвки». Придивившись уважнiше, я виснував, що мисливець був iз собакою, вполював одну чи двох качок, перш нiж розкласти багаття та поставити чум, однак чомусь раптово припинив роботу i покинув мiсце. Може, втiк, перелякавшись невiдомого, загадкового ричання? За рештками пачки з-пiд сигарет можна було приблизно установити давнiсть подii – близько восьми рокiв, але менше, нiж одинадцятирiчний цикл сонячноi активностi, що з ним звичайно бувають пов’язанi дуже високi паводки.

Природне плодове тiло гриба вельми нагадувало обличчя людини: отвори на мiсцi очей значно посилювали цю схожiсть. Я уявив, як стародавнiй житель тайги шепоче магiчнi заклинання, з трепетом вилучаючи зi стовбура отаку личину. Тепер цей iдол буде постiйним супутником людини, оберiгаючи ii в дорозi вiд численних загроз. Отакi природнi витвори були, певне, матерiальною засадою для потвердження та розвитку найдавнiших форм одухотворення i обожнювання природи. Ця стародавня форма одухотворення збереглася в культурi удегейських мисливцiв i дотепер. У чумах, щоправда, нiхто з них уже не живе, та умови промислу мало змiнилися. Так само, як i iхнi далекi предки, вони не дiймають вiри iншим способам запобiгання непередбаченим обставинам, забобонно покладаючись на волю та всемогутнiсть iдолiв.

Щось подiбне менi довелося спостерiгати в дiях старезного, а втiм ще бадьорого тайжанина, що з ним менi трапилося рокiв п’ятнадцять тому «полювати» на женьшень на пiвднi Хабаровського краю. Попри комуно-атеiстичне бачення свiту, що його утовкмачували цiй людинi протягом усього свiдомого життя, попри те, що людина ця не поклонялася жодним богам, вона якось особливо зосереджувалась у тайзi. Бувши малограмотним, старий усю навколишню природу iнстинктивно сприймав як щось єдине, об’єднане загальними законами, котре розкриває людинi свою волю за допомогою символiв, яких у тайзi безлiч. Нарости на горiшнику – «вiдьминi мiтли», крик вечiрнього птаха у визначений час, скручений листок, зламана гiлка – все мало магiчний смисл, усе брало участь у висвiтленнi однiєi лише цiлi – свiдомо зазначало мiсце зростання женьшеня, треба тiльки уважно «прочитати» та вiрно витлумачити магiчнi знаки природи.

Безперечно, марновiрство не є переважним мотивом формування нацiональноi культури сучасних удегейцiв, добре зруйнованоi, спотвореноi впливом чужих iй соцiальних чинникiв. Однак наведений випадок навiває глибокi роздуми про генетичнi та iсторичнi коренi будь-якого марновiрства. Чому сполучним кiльцем з-промiж природою i людиною, що вийшла з ii надр, є марновiрство? Чому саме на примiтивних етапах розвитку – первiсних етапах iсторii – одухотворення, а вiдтак i обожнювання природи, є переважною iдеєю в становленнi цивiлiзацii i початком культурного зростання людини?

Отже, зустрiч iз «чортом» вiдбулась. Я сидiв на прибережному каменi й розмiрковував, що менi з ним дiяти: лишити знахiдку на загибель у тайзi чи зробити експонатом музею. Згодом на ученiй радi Народноi академii, де я доповiдав про свою мандрiвку, декотрi  представники духовного напряму Академii несхвально похитували головами й уникали дивитися на чорну личину, створену природою.

- Не слiд було брати, - з ваганням у голосi сказав старий шаман.

То брати чи нi?! Коли маршрут пролягає мiсцевiстю, населеною палеонародами з живою культурою, природна рiч, виникає питання щодо етики мандрiвця. «Свiдчення», котре загибає в тайзi, нi про що iнше не свiдчить. Але в той же час не завжди i не все можна покласти в рюкзак i нести до музею. У кожному окремому випадку слiд самостiйно розв’язувати це основне питання мандрiвника.      

З приводу етнографiчноi iдентифiкацii зображення «чорта» виникли сумнiви. Завiдуюча сектором етнографii краєзнавчого музею Тетяна Володимирiвна Мельникова, що iй передав я своi знахiдки, запевняла мене, що це не «хранитель домiвки», а «господар тайги». I дiйсно, зображення таки бiльше скидалося на ведмедячу голову. Ведмiдь у народiв Приамур’я уособлював собою «господаря». Ульчi звали його «Дуенте едєнi». «За уявленнями, що iснували в iхньому побутi, успiх промислу залежав також i вiд духа-владаря тiєi мiсцевостi, де збирався полювати мисливець, - пише Мельникова у нарисi «Традицiйнi вiрування корiнних народiв Приамур’я». – «Господар» землi володiв соболями, видрами, бiлками, оленями та iншими тваринами (опрiч ведмедiв). Тим-то промисел завжди розпочинався жертвопринесенням».

Тетяна Володимирiвна вiдразу ж спробувала виявити, чи годований оцей севен, а чи нi, тобто чи правили над ним обряд жертвопринесення, пiддобрювання. Однак севен стiльки рокiв простояв пiд вiдкритим небом…

 

10 червня, четвер. Приморський ранок ясний i дуже холодний. Мокрець, нiби дрiбчастi отрутнi стрiли, обпiкає неначе вогнем, пролазячи в чоботи, пiд рукави, навiть в мiсця, найбiльш щiльно закритi одягом. Пiсля недавнього дощу з гiлля обдає бризками. Кiлька сотень крокiв таким лiсом – i одежа мокра до рубця. Вiтровалу майже немає, але путь ускладнює суцiльне купиння. Сопки вкритi густим килимом iз заростей багульника, крiзь який майже неможливо пройти iнакше, нiж по звiриних стежках.

Близько полудня потрапляю на дiлянку спиляного лiсу. Певне, якраз отут розташовувався вертолiтний майданчик. А чи не те саме оце летовище, що про нього писали мисливцi iз зимовища на Пiвнiчному Мєтаi? У цих мiсцях колись працювали геологи чи лiсовпорядники. Сьогоднi у природi нема неприступних територiй. Є територii важкопрохiднi, а ще такi, де поки нiхто не бував, або ж давно не бували. Летовищу цьому не менш як чверть вiку. Обiйшов навколо, але слiдiв трухлявого зрубу не помiтив. Отже, до рiки Болонь iще далеко. Намагаюсь iти потихеньку, аби побачити скритних мешканцiв тайги, однак зробити це практично не вдається: мене помiчають ранiше. Знесилений, сiдаю на звалену впоперек стежки модрину. Переламую незаряджену рушницю, iнстинктивно поправляю патронташ. Тишу порушує слабе клацання затвора. За кiлька крокiв вiд мiсця вiдпочинку пiд крислатою ялиною помiчаю свiже тирло ведмедя. Звiр чатував сохатого, але тiльки-но я наблизився, тихо пiшов собi геть. Мiсце для скрадання здобичi розумний ведмiдь обрав дуже вдало: варто тiльки тваринi подолати перешкоду, як вона опиниться в ведмедячих пазурах. Певний ризик iснує також i для необережноi людини.

Досить лише присiсти, як вiдразу ж атакують клiщi. Вони з’являються на одежi неначебто нiзвiдки, притягаються до тiла, нiби магнiтом, жадiбно поспiшають до iжi. Iнстинкт, народжений разом з iхньою сутнiстю, вабить цих живих iстот виправдати своє призначення.

Перегримiла стороною хмара, оббризкавши мене рiдкими краплями. Крiзь гiлля модрин та берiз видно, що суне ще одна, така ж  невелика, але темна. Попереду почувся шум, нiби рухається вантажний потяг. Звук посилювався i зрештою зiйшов на нестерпний гуркiт: з-поза стовбурiв виринуло забите камiнням русло джерела Болонь. Даремно було й думати, аби заночувати в цьому мiсцi. Просунувся уподовж рiки Пухи ще на пiвкiлометра й отаборився при березi.

Хмара, що крутилася навколо цiлий вечiр, нiби вичiкуючи, раптом загуркотала, вдарили змii блискавок, посипався крупний град, а потiм i дощ, котрий ущух лише пiзно вночi. Похолоднiшало. Рiдкi краплини з гiлок лунко падали на полiетиленову запону. У посвiжiлому повiтрi полум’я не зiгрiвало. На непромокальнiй пiдстилцi з березовоi кори я присунувся майже до самого вогню. Цiлу нiч снилися двi величезнi змii, котрих я полював, проте, водночас, i вони являли собою певну небезпеку, яку я усвiдомлював увi снi. Сни зi змiями у мене рiдко повторюються. Це, видно, пов’язано з якимось тривалим враженням минулого, зi станом нервовоi системи. Моя увага довгий час знаходилася в постiйнiй напрузi, тому навiть увi снi мене переслiдувала небезпека, яку я силкувався вiдбити. У брошурi панi Лєнорман «Тлумачник снiв», перевиданiй у 1990 роцi, в роздiлi про риб та плазунiв говориться: «Бачити увi снi змiю, котра скручується та розкручується перед вашими очима, - попередження, що ви маєте ворогiв; сон цей означає також ненависть чи хворобу». Зiставляючи час пiсля прибуття в Хабаровськ, моi друзi припустили, що сон мав iнформацiйно-попереджуюче значення: добою пiзнiше, вночi, кiлька нероб i крадiiв проникли до офiсу пiдприємства iнвалiдiв «Лiхнiс», що його органiзувала та очолювала С.Н. Мурашева, i пiдпалили примiщення. Збитки склали близько двох мiльйонiв карбованцiв – великi грошi за тих часiв, особливо ж для iнвалiдiв.

Вранцi виявилося, що на спинi витлiв здоровезний клапоть одежi. Вiд опiку врятував вовняний светр, одягнений на голе тiло. Светр на спинi злегка пiдсмалився. На лихо, не знайшлося голки й ниток – десь випали крiзь роздертий рюкзак. Тепер я навiч пересвiдчився, що з далекосхiдною сiхоте-алiньською тайгою жарти поганi. Гiдна золота ота фiрма, що ii одяг та риштунок витримають такий ось якнайскладнiший маршрут.

 

11 червня, п’ятниця. Рiка Пухи починається у вузькiй розпадинi бiля сопки з гарною назвою Кабарга. На всьому протязi вона вбирає в себе безлiч джерел, якi стiкають зi схилiв сопок, що iх висота над рiвнем моря бiльш нiж тисяча метрiв. Тисячники елiпсом оточують витоки цiєi найбiльшоi притоки Самарги. Протяжнiсть великоi осi елiпса – близько двадцяти кiлометрiв, ширина розпадини – вiд чотирьох до десяти кiлометрiв.

Менi належить пiднятися джерелом Болонь, пройти узбiччям безiменноi сопки заввишки тисяча триста метрiв, переваливши через вододiл рiк захiдного та схiдного Сiхоте-Алiня, тобто через центральний хребет, i по рiцi Кабулi повернутися до Хабаровського краю.

Пiсля вчорашнього дощу джерело Болонь пiниться й реве. Вода з несвiтським гуркотом каскадом рине вниз, до Пухи. Дивна краса навкруги: безхмарне небо, зелень весняноi тайги, прозорiсть потоку, що вирує в тiснинi, заваленiй брилами. Синява, зело, прозорiсть, прохолода – отак стисло можна сказати про мiсцевiсть, що нею зараз пролягає мiй маршрут. По схилу розсипище велетенських брил, вiковiчнi дерева обiймають каменi могутнiм корiнням, пiд ногами м’яким килимом стелиться моховиння. Крiзь просвiти помiж деревами мрiють пасма сопок, що простягаються на схiд, до моря. Край нового свiтила Росii нелюдимий. Не дiсталися сюди люди? Може, не було бажаючих поселитися в цих краях? Селилися. Свiдчення тому - залишки старообрядницького поселення в гирлi Тагему, наiжене сьогоднi ребрами сiнокосарок, що аж повростали в землю.

В монастирях, розкиданих на безмежних просторах неприступного Тибету, зародилася могутня культура, що живить iдеями сьогочасну цивiлiзацiю. Це вiдбувалося поруч, у сусiдньому Китаi. Чому ж отут iнакше? Природа одна, а результати протилежнi. Хто винен у цьому? Чиiм дрiмучим традицiям мусимо дякувати ми - нащадки перших поселенцiв – за власну безгосподарнiсть, розор та злиденнiсть?

У сучасному Хабаровську теж iснують численнi релiгiйнi секти, що за один iз своiх провiдних принципiв вважають осiбне життя, зв’язане з молебнями та медитацiями. Далекосхiдна природа дає iм найбагатший вибiр мiсць для заселення, створення вiдокремлених монастирiв, де вони могли б далеко вiд мiського гамору поринати у фiлософськi роздуми та вести невелике, достатнє господарство. Але чомусь усi вони прагнуть поосiдатись у великому мiстi, спiвають, славлять своiх богiв на вулицях i площах, просять подаяння у громадян та примiщення для офiсiв у мунiципалiтету. Отаке мiське iснування численних молодих людей є лише виправданням iхнього паразитизму. Саме на такi шахрайськi форми споживання переводиться вiковiчна потреба життя, позбавлена природного ѓрунту. Нехай би поселилися тут оцi люди. Нехай би обробляли цю землю та цiлком користувалися плодами своєi працi. Хай би розумний полiтик не знищив iх непомiрними поборами, а навiть навпаки, iм треба платити за те, що вони прийдуть, аби освоювати та контролювати цю дику просторiнь.

Марнiє навколишня краса, i путь моя здається безрадiсною. Що це за явище отаке – росiйський народ? Усе завжди має, опрiч волi. Скiльки вiкiв б’ється, пригноблюючи побратима, паразитуючи на його працi або ж вiдстоюючи безмежнi простори, i не вмiє впорядити для себе вiльного життя. Удається в крайнощi: iз крiпацького рабства до лап лиходiйноi комуно-бiльшовицькоi клiки, далi до чиновництва без iдеi, котре так само нахабно нехтує спiльними iнтересами щодо свободи приватноi iнiцiативи та загалом життя, до чиновництва, що жирує на розграбуваннi власноi держави i знищує останнi сплески народного ентузiазму. Держава знищує засади збереження продуктивного генофонду – на аренi сучасного життя в Росii дiють здебiльшого люди, якi звiльнили себе вiд усiх обов’язкiв перед суспiльством. Це бичi, бомжi та урядовцi-бюрократи. Паразитизм в Росii стає найбiльш слушною формою iснування i, як видно, єдиною.

 

10.    Знову в Хабаровському краi

 

По рiцi Пухи та по Болонi багато слiдiв iзюбрiв, сохатих. На мокрому ѓрунтi край води помiчаю слiди соболя. Ось iще одна лiсова трагедiя: соболь пiдстерiг молоду кабаргу. Вiд бiдолахи лишилися тiльки жмути вовни та копитечко задньоi нiжки. Зрiдка на путi злiтають рябчики.

Перехiд вододiлу в один день так само, як i в Мєтаi, не вдався. Перевал тут не такий стрiмкий та захаращений, однак все рiвно я крався, а не йшов. Численнi загрози таiть в собi Сiхоте-Алiнь, усього неможливо завбачити, тим-то йти доводиться обережно, щоб не послизнутися. Зiсковзнула нога на мокрому моci або на ламанi, нема опори – i падаєш на гострi, неначе ножi, сучки модрини; наступив на гниляк, а пiд ним – порожнява; ступнув через вiтровальне дерево – заклинило ногу (а рюкзак важкий!) -  от тобi й перелом; квапишся бiжцем вниз, ось зачепився за гiлляки, невдало поставив ногу – розтяг; нема опори, спiткнувся – очима нагнався на гострi, як шило, гiлки. Тут неможливо йти хутко, тайга не дозволяє, не дає людинi поспiшати.

Гуркотання води поступово слабне i даленiє, рiка перетворюється на сумирний струмочок, що тихо дзюрчить помiж корiнням модрин. Востаннє зачерпнув приморськоi води. На путi знову нагромадження брил. Це вже не перехiд i навiть не сходження, а справжнiй штурм. Лiзу нагору, чiпляючись за уступи, повзу з-промiж брил. До перевалу якихось триста метрiв. Погода псується, починає накрапати дощ. В одному мiсцi на схилi сполохнув козла. Тварина спершу сховалася за вiтровальне дерево, потiм знехотя перевалила через нього i поскакала геть.

Витоки рiк басейну Хора й Самарги лежать у цьому мiсцi на вiддаленнi не бiльш як пiвкiлометра. Вiд Сiхоте-Алiня тут вiдгалужується низький Пухинський хребет. Дуже легко можна помилково потрапити не до Кабулi, а до рiк Верховина чи Хотаге – приток Самарги. Майже не випускаючи з рук компаса, обминаю для страховки правий витiк i зважуюсь спуститись лiвим. Деякi сумнiви залишалися, поти не спiткав покинутий табiр геологiв. Табiр складався колись iз однiєi великоi палатки та навiсу для дров. Жили двоє: робiтник i геолог. На мiсцi залишилася пiчка, обгороджена жердинами для сушiння одягу, двоє полiв i тичковий стiл, пiл дещо нижчий для речей та обладнання. Обiч колишнього вогнища покинута лопата, нарубанi дрова, паперовi пакетики для шлiху та донних проб. На пакетиках можна розiбрати назву «Геофiзична експедицiя. Отунський об’єкт». I головне: «Сукпайська дiлянка (!) 1991 рiк».

 

13 червня, недiля. Дощ не стихає. Скiльки ж вiн iще триватиме: день, тиждень? Остогид! Двi доби йду по рiцi Кабулi, однак не стрiваю жодних слiдiв дiяльностi людини. В Болонi, на всьому протязi джерела, здибалась одна лише халабудка - в таких мисливцi ставлять капкани на соболя. Ознайомившись з мисливською поштою в Мєтаi, я не дивував з вiдсутностi слiдiв мисливського промислу. До зимовища, що його споминав Володимир Iванович, iти ще повний день. Осторонь вiд  стежки знаходжу халабудку на соболя i висновую, що десь поблизу зимовище. Пiзнiше виявилося, що це єдина халабуда не тiльки по Кабулi до гирла джерела Перевального, а й по самому джерелу.

Неподалiк вiд стежки «засiдка» мисливця-промисловика – упорядковане мiсце або гамазея для скрадання звiра. Важко виснувати, чи то був дiйсний мисливець-господар чи хвацький шукач удачi з тих, кого тут звуть «бракашами». Вовкам, проте, пощастило. Свiдчення тому – жмути вовни  та шкури iзюбра на стежцi. Iншi частини тушi голоднi звiрi порозтягали по кущах, дрiбнi звiрки довершили учту.

Iду по тайзi дуже повiльно, спотикаючись об корiння та лом, що стирчать iз трави, часто падаю на слизькому мосi, довго перелажу через остюкуватi сушини, що заступають путь. Майже без спину ллє дощ, але на душi спокiйно i радiсно. Деяких  прикрощiв завдають опухаючi на вечiр ноги. Принаймнi два днi вiдпочинку, i все дiйде норми.

 

11. Через перевал на Сукпай

 

Знову появились велетенськi чозенii. За пошуками бiльш прохiдноi путi заглиблююсь у заростi молодих смерек. I несподiвано стежинка виводить мене до широкого поля, що деiнде з краiв уже поросло невисоким чагарником. Виявилося, то летовище лiсовпорядникiв. Немає сумнiву в тому, що розвiдка природних ресурсiв велася в цьому краю дуже iнтенсивно. Пов’язано це було з проектуванням Сукпайського лiсопромислового комплексу, розпочатим за часiв М.С. Хрущова.

Край занедбаного летовища притулилася напiвзруйнована лiтня фанзочка (халабудка), побудована з кори. В халабудцi, як звичайно, пара полiв, посерединi столик iз колод, розкидана аптечка. На полах мiшок iз крупною сiллю, що ii приготували задля солонцю: халабудка булла захистком, певне, i для мисливцiв. Можливо, десь поблизу знаходиться штучний солонець, але шукати його даремно. Влаштовуючи солонець, мисливець ретельно маскує пiдступи до нього, оберiгаючи вiд пошкодження конкурентом або ж представником влади, якщо це приватний   промисел, що ведеться потайки, для власного споживання добутого м’яса. Слiд всюдихода виводить до зимника на Рябчиковому джерелi i, перетинаючи мiлку Кабулi, тягнеться вподовж Перевального. Трактор-трельовщик пройшов минулого року по самому джерелу, всупереч заборонi екологiчноi служби. Деякий час слiд вiд трельовщика виднiється по рiчищу, далi вiн виходить на правий спадистий берег. Вiд цього моменту бездорiжжя для мене скiнчилося – бодай поганенька, а таки дорога.

Якась невiдома менi чорна пташка завбiльшки з дрозда пронизливо верещить, кумедно присiдає, бiгаючи до колiн у водi, крутиться на одному мiсцi, киває голiвкою та опускає хвостика. Плюхнулась у воду, пропливла чи пробiгла пiд берегом, спурхнула на камiнь i знову верещить та крутиться. Вiд берега я довго спостерiгав ii витiвки, аж поти вона не полетiла геть. Ота пташина, пiдкоряючись якомусь внутрiшньому поривовi, чiтко виконувала ритуал танцю, народженого разом з ii сутнiстю, що його сенс невiдомий людинi. Бджоли вражають людей доцiльнiстю своiх дiй, мудрою узгодженiстю спiвжиття. Уся «немисляча» природа живе в єдиному бiоритмi. А що можна виснувати стосовно допитливоi людини, яка дослiджує суть буття? Чи не виконує вона обмежену функцiю на «дозволеному» рiвнi, закладену в неi природою? На будь-якому рiвнi життя ми спостерiгаємо достатнiсть знань, доведену до досконалостi доцiльнiсть: природа не створює зайвого. Вертаючись у думках до пухинськоi знахiдки, я вбачаю генетичний зв’язок мiж танком невiдомого менi птаха та ритуальними танцями стародавнiх народiв перед своiми iдолами.

На глейкому ѓрунтi виявляю добре збереженi знайомi слiди ведмедя, який пройшов вiд Нижнього Болєнку до Кабулi через вододiл. Менi треба буде пройти у зворотному напрямi. Пересуватися таким шляхом не важко, навкруги темнi смерековi лiси, свiтлi березники та широкi галявини на мiсцi колишньоi непрохiдноi незайманоi тайги. Шлях вносить у навколишнiй ландшафт риси цивiлiзацii. Сюди приходять, прилiтають,  приiздять люди, аби взяти у природи частку призначеного для них багатства, не думаючи поки про те, що вони залишають природi натомiсть. Поки що людина тут – велика рiдкiсть, але вже не за горами той час, коли групи туристiв,  риболовiв та iнших мисливцiв за пригодами сповнять гомоном тайгу.

 Позаду дуже стрiмкий перевал помiж рiками Кабулi та Сукпай. Зимник розгалужується. Трельовщик, що його слiди спiткали мисливцi з Пiвнiчного Мєтаi, пройшов якраз цим шляхом до верхорiччя Пухи вiд Нижнього Болєнку. Iще одна ночiвля в тайзi - i слiд трельовщика виводить до дороги, нещодавно вiдсипаноi жорствою. Дорога до вiдведених задля вирубу дiлянок лiсових угiдь прокладена два роки тому. Це рубiж, до якого на сьогоднi добрався лiсопромисловий комплекс.

За ближнiм зворотом шляху появилося вахтове селище лiсозаготiвникiв: три вагончики-гуртожитки, водогрiйка, пересувна цистерна з пальним, невелика естакада для дрiбного ремонту лiсовозiв. Назустрiч з гавканням кинулися два цуцики – кудлатий, котрого я одразу охрестив Кудлатиком, i з гладенькою вовною, лiдируючий у цiй групi. Вартiвник, що порався коло водогрiйки, гримнув на цуцикiв. Тямкi тварини заспокоiлись, але оступилися на безпечну вiддаль.

Вартiвник Iгор Миколайович виявився бувалою людиною, знавцем лiсових угiдь, що простяглися по притоках Хора. В селищi лiсозаготiвникiв я намiрявся перебути днi зо два, аби дати лад одягу i риштунку, та й ноги моi дуже поопухали. Безперечно, короткий вiдпочинок був потрiбен.

Я вийшов до лiсосiки, очолюваноi Генадiєм Степановичем Туманковим. В селищi тиша. Удень начальник дiлянки разом з помiчником Ярославом Iвановичем Швиньком приiздили в бригади виясняти стосунки щодо роботи. Виробiтки у бригад малi, приблизно тридцять кубометрiв у день. Умови працi важкi: взимку – холод, глибокий снiг; влiтку – клiщi, мокрець, комарi, дощi та грязюка. Тим-то малi виробiтки? Виявилося, що природнi особливостi цiлком можна подолати. Секрет в людях. Усi хочуть одержувати великi грошi так само, як i до перебудови, i точнiсiнько так працювати - «нi  добре нi погано». Починають дiяти iгнорованi ранiше закони економiки. Зараз, щоб добре заробляти, треба багато працювати, як i скрiзь у свiтi.

-        Якийсь порубник, помiчник пиляра, цiлий тиждень iздив на дiлянку без сокири. Пересидить увесь день в теплушцi, а ввечерi разом з бригадою вертається додому: загубив, бач, сокиру за рубкою просiки. Уявiть собi, як ото треба рубати просiку, щоб загубити сокиру! – обурюється Iгор Миколайович, розповiдаючи менi за цього молодого неробу. – З горiлкою на той час було складно - сухий закон, - отож бригадир вiддав йому свого талона на горiлку: «Поiдеш, - каже, - до селища, матерi його ковiнька, де хочеш, обмiняй талон на сокиру i працюй!»

Iз бригади начальник дiлянки з помiчником вирушили прямо в тайгу, до мiсця вiдведення новоi лiсосiки - оглядати лiс. Повага Iгора Миколайовича до своiх начальникiв передалась i менi: хотiлось якомога швидше з ними зустрiнутися.

Собачки раз по раз схоплювались i з гавканням кидалися на шум проiжджаючих лiсовозiв, але машини завертали до урочища джерела Тєнiстого, де будувалось iще одно вахтове селище з капiтальною iдальнею та банькою – предметом марення тайговикiв. Попаритися в лазнi пiсля важкого трудового дня, випити пiсля парноi чарку горiлки або кухоль гарячого чаю – нi про що бiльше не мрiє проста росiйська душа. А втiм, краще геть не працювати, коли до того навернеться бодай найменший привiд. Робiтники щодня iдуть на дiлянку, неначе на каторгу.

-        До обiду ще хоч якось працюють, а вiдтак можуть i зовсiм не пiти на дiлянку, чекають чотирьох годин дня, коли iх вiдвезуть назад до селища. Примiром, учора пiсля обiду залiзли всiєю бригадою до фургона та й сидiли, потiль бригадир не попер iх матюками. I що ж, гадаєте, вони стали до роботи? На зимник повернули, аби вiд шляху не видно було, i пили горiлку, а о четвертiй годинi поiхали додому.

-        А як працюють у «Тунгiрi» Забайкалзолота? - цiкавлюсь я у Iгора Миколайовича.

-        «Тунгiр» – то артiль, там i ладу бiльше. Тiльки щось не так, одразу ж виганяють. А тут державний лiсопромисловий комплекс, цебто, нiчий. Iнших людей у Туманкова нема, тим-то i панькається з ними, виховує. А що iх виховувати? Ледар – вiн ледарем i зостанеться, виховуй його чи не виховуй.

Ця розповiдь живо нагадала менi шкiльнi та студентськi роки, сумно пам’ятну шефську добровiльно-примусову «помiч» колгоспам. Звичайно, були i ледарi, однак не тiльки iхнiм неробством обумовлювався пересiчний результат, причини лежали глибше. Вони вбачалися менi тодi в мовчазнiй злостi сусiда, що крокує з роботи, неначе з панщини, до своєi убогоi, розмiром шiсть соток, «присадибноi дiлянки», у плювку старика в бiк чорноi «Волги», що проноситься мимо… Що заважало тодi неподiльно правлячiй комунiстичнiй владi добитися процвiтання народу? Ще мало колючого дроту витрачено в таборах та поселеннях, що густою сiттю обсотали Сибiр та Далекий Схiд? Ще мало привселюдно облудно обвинувачених генiiв, котрi в майбутньому прославили своє iм’я за кордоном, повикидали за межi держави? Ще мало було вiдпущено часу урядовцям, аби перетворити на рабiв народонаселення пiвнiчних просторiв Євразii?

З усього було видно, що Iгор Миколайович людина непроста. В мiркуваннях його вiдчувалися досвiд i грамотнiсть, у вжитку - господарська статечнiсть. Але бiльш за все приваблювала його усвiдомлена причетнiсть до результатiв роботи дiлянки, бiль за невдачi та похибки. На питання про самого себе вiдповiдав ухильно: багато працював у геологii, в Зейському золотоносному басейнi, бував у Бомнаку на Зеi, вiдомому за книгами Федосєєва.

Пiсля скромного обiду: вермiшельного молочного супу та чаю з сухарями - я попростував до сопки, маючи на метi ii обстеження. На розложистiй верховинi пiдноситься чудовий смерековий з домiшкою кедра лiс. Пiд ногами стелиться рiвний моховий килим. Деiнде пiдростають молоденькi деревця на змiну вiдмираючим велетням. Тишу порушують лише перестукування дятлiв та гуркiт рiдкого лiсовоза знизу. Iнодi чути гавкання. То два кумедних песики кидаються на автомобiлi. Слiди тварин на моховиннi дуже давнi. Присутнiсть людини змусила сохатих i кабаргу перебратися на бiльш безпечнi територii, якнайдалi вiд мiсць прокладання дороги.

Тимчасом як я походжав по сопцi, споглядаючи красу довколишнiх просторiв, в лiсi стемнiло. Вiд Сукпая долинули глухi розкоти грому. Я заспiшив, та на схилi потрапив у заростi молодника. Вузька розпадина була геть-чисто забита струхлiлими деревами. Тим часом на землю впали першi краплi дощу. Дощ посилився, коли я нарештi добувся до вагончикiв. Почалася жорстока зливова гроза. Могутнi спалахи блискавок; гарматне гуркотання грому; потоки води ллються на вкрай зволожену зелень, мiшаються з наростаючим гуготiнням i клекотом Нижнього Болєнку.

По грязькому шляху пiд’iхав лiсовоз. Водiй стрiмголов влетiв до вагончика.

-        От так гроза! I де ж ото зараз Туманков з Швиньком ломляться через непролазну тайгу в таку зливу?

-        Нiчого не вдiєш, - з нотками гордостi в голосi каже Iгор Миколайович. – Така робота… Учора двоє карбiвничих спiткали ведмедицю з ведмежатами. Одного дуже порвала.

Пiвгодини по тому начальник дiлянки з помiчником, мокрi як хлющ, однак веселi й задоволенi, ввалилися до вагончика.

-        Не гроза, а справжнiй тайфун! Дерева ламає!

У грубi загуготiв вогонь. Героям дня зараз же подали гарячого чаю з цукром. Поки щойно прибулi викручували мокрий одяг та сушилися коло груби, Iгор Миколайович пiдiгрiв вечерю, а пiзно ввечерi всi пили чай з пречудесними сухарями – секрет фiрми Iгора Миколайовича.

З подивом я констатував, що Генадiй Степанович ходить по тайзi взагалi без зброi, а його помiчник носить на поясi тiльки нiж, купований у крамницi. Пiдозрiливий та все на свiтi регламентуючий злочинний бiльшовицький режим вiдучив людей пiклуватися не лише про своє здоров’я, а навiть i про власну безпеку. Часто-густо маленький складаний ножик – уся iхня зброя в тайзi. «Певно, небезпека не така вже й велика», - мiркував я, дивлячись на оцих кремезних, мiцних людей. Досвiду iм не позичати – обоє в тайзi вже протягом кiлькох десятирiч. Однак i своiм досвiдом я не можу згордувати: не всiх так легко обминає нещасний випадок. У якiй подобi постане вiн завтра перед змореним тайговиком:  падаючим деревом, чи слизькою сушиною, а може статися,  диким звiром на стежцi?

 

16 червня, середа. Туман густiшає – стихає дощ; туман спадає – дрiбнить мряка. I так цiлiсiнький ранок. Бригади сидять у невпорядженiй недобудованiй iдальнi. За правилами безпеки iм забороняється такою погодою виходити на дiлянки. Можна було б зайнятися благоустроєм або ж знайти якусь iншу роботу в примiщеннi, однак… Робочий день заводять до акту. Це означає, що робiтники отримають за сьогоднiшнє, за iх думкою, вимушене бездiлля таку-сяку зарплатню. Згiдно з сьогочасними законами лiсопромисловий комплекс вiдповiдає за погану погоду перед богом i людьми. Молодi практиканти мають перед очима наочний взiрець: як можна заробляти, не виконуючи взагалi жодноi роботи. То навiщо ж метушитися?

На вечiр Туманков пообiцяв передати для мене харчiв на три днi. Аби скоротати час, iду порожнем на дiлянку. Дорога скоро переходить у волок, яким трельовщики вивозили хлисти. На спадистому схилi сопки майже зовсiм нема деревноi рослинностi. Невеличкими купами стоiть кедр корейський - його промислова заготiвля заборонена у зв’язку з виснаженням запасiв. Виконуючи вимоги екологiв, лiсозаготiвники полишають на дiлянках кедровi дерева для розсiву насiння та вiдродження кедрового лiсу, а на вироблених територiях вiдповiдно до правил вiдновного культурного або невичерпного лiсовикористовування вони зобов’язанi провадити посадку саджанцiв кедра. Iнакше кажучи, кому, як не лiсопромисловому комплексовi, вирiшувати проблему майбутнiх ресурсiв та лiсовiдновлення? Проблема ця вирiшується. У всякому разi щодо тiєi ii частини, де дбайливi руки карбiвничих кладуть в землю кедровi горiшки, далi, через необхiдний час, вибирають саджанцi, обережно вантажать в ящики, i всюдиходи приставляють саджанцi на дiлянки. Що з ними станеться надалi? Можливо, через сто рокiв вони дадуть новий урожай горiхiв? Можливо. Але не зайвим буде пам’ятати, що висаджуватимуть iх руки, котрi загубили сокиру, рубаючи просiки, руки «гегемона», що знемагає вiд неробства у вагончику, що крадькома тягнуться до склянки з горiлкою десь у вiдлюднiй мiсцинi. Iнших тут нема. Саме оцi руки, керованi турботою про своiх дiтей, про iхнiй завтрашнiй день (та й про свiй також), за розумним розрахунком, мають взяти тендiтний паросток майбутнього велетня i дбайливо висадити його в ѓрунт. Проте, чи доцiльно буде звiрити йому прийдешнє? Капiталiст США легко розв’язує таку задачу.  «Якщо оцi не хочуть працювати, найму працiвникiв з iншоi краiни». В теперiшнiй Росii все значно складнiше. На вулицi мiст сунули неуцтво, жадоба, нахабство, що гендлюють усим на свiтi. I хоча ось цi  убозтво та шахрайство зобов’язанi своiм розквiтом половинчастим реформам, розбещене соцiалiстичне суспiльство вiджахнулося вiд власного дитяти, дедалi погiршуючи становище своєю нерiшучiстю. Кадавр росiйськоi дiйсностi загрожує поглинанням власноi плотi i плотi своiх творцiв. «Нова полiцiя» зганяє з торгових мiсць бабусь та продавцiв продукцii пiдприємств iнвалiдiв, «нове чиновництво» розумно обѓрунтовує цi дii, а «новi росiяни» живуть заради власного блага однаково несамовито та безрозсудно, як колись будували комунiзм.

Тут, на задвiрках цивiлiзацii, неозброєним оком видно, як, яким чином виникає бiднiсть. Бачили те i нашi предки, що прийшли покоряти далекосхiдну стихiю: хто працював, той мав усе. Мабуть, через те в царськiй Росii перiоду столипiнськоi реформи не була такою болючою проблема соцiального захисту малоiмущих, яку сьогоднi обстоюють соцiальнi заклади, бо, кажучи сучасною мовою, тiєi доби набула розвитку «соцiально-трудова реабiлiтацiя». Будь-котрий переселенець на Далекий Схiд мав змогу дiстати вiд держави в довiчне володiння чималий надiл землi (не убогих кiлька соток) та й примножити власною працею своє багатство. Впадає у вiчi ось який факт: захищають не господаря, не власника, а споживача, не виробництво, а споживання, не потерпiлого, а грабiжника.

Однак, поглибившись у бiльш ранню, нiж столипiнська реформа, iсторiю опанування краю, ми виявляємо свiдчення злиденностi й рабства яремного народу. «У багатьох станицях можна зустрiти людей, що для них не iснують нi сором, нi совiсть, анi iншi найкращi якостi людськоi природи… З другого боку, не менш рiзко впадає у вiчi цiлковита байдужiсть козакiв до всiлякоi необов’язковоi роботи, - пише вiдомий мандрiвник М.М. Пржевальський у книзi «Мандрiвка в Уссурiйському краi. 1867-1869 рр.». – Звичайно, спершу здається вельми дивним: яким же це чином населення вмирає з голоду (сучасною мовою, переходить до категорii неiмущих, малозабезпечених, що потребують соцiального захисту, – авт.) в краiнi, де води кишать рибою, а в лiсах сила-силенна всiлякого звiра. Адже тут варто лише пройти з рушницею, аби вполювати козу чи iзюбра, поставити тенета або ж iще якийсь снаряд, щоб наловити скiльки завгодно риби».

Сьогочасна соцiальна пасивнiсть та наростаюча деградацiя працездатного населення спричиняються непевнiстю полiтики тимчасових правителiв, вiдсутнiстю прав i гарантiй приватноi власностi, у тiм числi на землю, зневiрою людей у необхiднiсть працi та реальнiсть ii матерiальних результатiв. Зараз люди вже не волiють працювати на «комунiстичного дядька» чи «за того хлопця», iм бiльше до душi праця на власнiй землi, турбота про своiх дiтей, i жодним суспiльним iнтересом неможливо достукатися до iхнiх сердець, доки не буде поновлено потоптану справедливiсть.

Перечитуючи подорожнi замiтки М.М. Пржевальського, я виявив ще й iншi спiльнi риси минулоi i нинiшньоi дiб - безправ’я та нищiвне податкове свавiлля. Центральна та мiсцева влади «…за допомогою цiлоi низки невдалих адмiнiстративних заходiв, що iнодi прямо суперечать один одному, довели оце населення до такого безпорадного становища, в якому воно знаходиться нинi.

Примусова панщинна система (читайте: податкова полiтика, – авт.) та суворi заходи, що ii супроводжують, дiйшли свого апогею в 1867 роцi. У козакiв вiдбирали не тiльки хлiб, а й навiть продавали корiв i коней, цебто «вибивали» казенний борг, як досить влучно вони самi висловлювалися… Декотрi козаки крадькома молотили свiй хлiб у полi i нишком приносили додому, отже, крали самi в себе».

От яких абсурдних форм можуть надати урядовцi-бюрократи вiльнiй працi! I як же сучасно звучать оцi слова дослiдника, написанi майже пiвтора столiття тому.

Пiд деревом край лiсосiки лежав трупик лiсового iжака. Пiзнiше я дiзнався, що iжаки не рiдкiсть у цих мiсцях. Звiрка вдарило падаючою деревиною, коли вiн пробирався вiд своєi зимовоi нiрки далi в тайгу, де нема гуркоту тракторiв. Бiдне звiрятко! Воно нагадало менi трагiчну iсторiю старообрядникiв, котрi намагались врятуватися вiд режиму в нетрях Сiхоте-Алiня.

У мiсцях iнтенсивного лiсокористування прокладенi тимчасовi ѓрунтовi дороги. Вiдсипати жорствою другоряднi дороги на дiлянках немає сенсу: за мiсяць бригади покинуть дiлянки, дороги швидко позаростають травою, почнеться напружений процес поновлення.

Джерело Тєнiстоє пiнить пiсля дощу, вода набула глинистого вiдтiнку, бо поряд пролягає «ѓрунтовик»: iншоi доби, можливо, й не завадило б вiдсипати жорствою… Тiльки зараз такi кошти для Сукпайського лiсопромислового комплексу немислимi. Урiвнi з посиленням податкового гнiту активiзується контрольно-каральна дiяльнiсть державних iнститутiв, з-посеред яких екологiчна служба. Лiсопромисловий гiгант не розвалюється, а падає пiд натиском узгоджених руйнiвних сил. Хто посяде його мiсце?

 

17 червня, четвер. Лiто мудрим господарем увiходить до життя сукпайськоi тайги, однаково пiклуючись про доцiльнiсть i красу своiх справ. У безодню блакитного неба линуть свiтанковi тумани, сповнюється пташиним щебетом тайга. Вигрiтi сонячним теплом, хутко вбираються в зело зимники, подекуди в колiях уже встигли повиростати ялинки та берiзки. Поки тварини i птахи висиджують i виховують змiну, лiто дарує iм тепло й харч. Тут все, що не є живого, заклопотане пошуками iжi та й само править за iжу. Все прагне жити i вимагає зважати на його власну сутнiсть.

 

Вдосвiта, попрощавшись iз гостинним Iгором Миколайовичем, я рушив далi, шляхом вподовж Нижнього Болєнку. Мимо з ревом i страшенною швидкiстю мчали навантаженi лiсовози. Мандрiвка тайговою дорогою, навiть пiша, має свою привабу. Путь не важка; з дороги кращий огляд, i навколишня картина сприймається бiльш масштабно. «Божественна краса! Чому не тут поселилися моi предки?!» – спало менi на думку, та, похопившись, я оголив голову перед пам’яттю моiх дiдiв-прадiдiв. Адже я докорiнний далекосхiдник, i тайговi простори для мене – з дитинства знайоме середовище. Моiх дiдiв по матерi Федора Iвановича та Дмитра Iвановича Скринникiв, прибулих на Далекий Схiд iз центральноi Украiни в 1912 роцi, вразили рiзномаiтнiсть i багатство тутешнiх природних ресурсiв. Краiною великого майбуття ввижалася тодi першопоселенцям далекосхiдна околиця Росii. Спадкоємнi трударi, вони вiдразу оцiнували родючiсть землi та прийнятнiсть клiмату. Працьовитий господар-власник не бачив жодноi перешкоди до процвiтання, упевнений, що ось тут укорениться його рiд i нащадки, маючи достатнє господарство, не зазнають нужди. Вони сподiвалися, що не погонять на панщину, не обкладуть надсильним чиншем, не пограбують. Моi дiди були мрiйниками. Вони дiбрали непогане мiсце для заселення близько вiдножин Сiхоте-Алiня i заслуговували подяки за своi труди, а одержали бiльшовицьку каторгу.

Дiйснiсть пiднесла суворий урок хлiборобам. Азiатська примара всесвiтнього володарства поглинула азiатську краiну та й розвiяла нових «азiатiв», вiдiбравши у них маєтки, власнiсть i права самостiйно розпоряджатися своєю долею. А що ж краiна? Вона терпляче зносила потворнi експерименти i поступово виснажувалася та занепадала.

Майже незайманi освоєнням широкi простори Сiхоте-Алiньськоi тайги завжди приваблювали мене своєю неприступнiстю та потаємнiстю. Неабияку роль у цьому вiдiграли прекраснi дорожнi замiтки Пржевальського, Венюкова, Арсен’єва, а також працi нечисленних моiх сучасникiв, що ними я зачитувався з дитинства.

Заселення та освоєння Далекосхiдного краю росiянами так само, як i повсюди в подiбних випадках, велося найбiльш приступними, прохiдними шляхами. Як звичайно, росiйське населення осiдало вподовж рiк. Це було зручно для iснування, i, одночасно, вiдповiдало стратегiчним планам примусового заселення краю пiд’яремним народом. Прагнули сюди i з власноi волi. Iсторiя вiдкриття, дослiдження та заселення краю загальновiдома, тим-то ѓрунтовне висвiтлювання цих питань не увiходить до задач моiх замiток. Однак не зайвим буде стисло нагадати деякi особливостi чи тенденцii iсторичного процесу опанування Приамур’я та Примор’я. Нагадати нашвидку, без претензii на вичерпну iнформацiю, у зв’язку з моiм маршрутом, тiльки й того. Так-то вже влаштована людина з ii природним прагненням до неперервного зв’язку часiв. Без стислоi довiдки щодо iсторii опанування краю моя розповiдь була б неповною.

Загальновiдомо, що Центральний Сiхоте-Алiнь протягом тривалого часу залишався незнаною для європейцiв краiною. Першi мандрiвцi, переселенцi, дослiдники краю зустрiли тут окремi залишки стародавньоi культури, що свiдчили про широкi зв’язки з-посеред племен народу, який колись-то мешкав на оцих просторах. Вiдтодi далекосхiдною тайгою ходили безлiч пiших та кiнних промисловцiв – групами та самотою, - працювали експедицii топографiв, геологiв, лiсовпорядникiв тощо: мiсцевiсть всебiчно вивчалася. Пiд кiнець ХХ столiття тут насправдi не лишилося неторканих масивiв, однак опанування краю ведеться мляво. Полiтичнi експерименти в Росii не сприяють освоєнню. Людина, як i досi, не вiдчуває себе вiльним господарем i не квапиться вкладати нi кошти, нi сили у справу зi сумнiвним результатом: а що, коли раптом знову пограбує рiдна держава? На рубежi ХХI столiття роботяща, енергiйна, здiбна людина почуває себе в цьому краю невпевнено, якщо тiльки сама безгосподарно не грабує. Ось чому можна пройти сотню i бiльше кiлометрiв Сiхоте-Алiньською тайгою та й не зустрiнути не лише самоi людини, а навiть слiдiв ii мешкання.

Iз широкоi лiтератури, яка в тiй чи iншiй мiрi висвiтлює тутешнi проблеми, виходить, що неможливiсть завбачити примхи дикоi сiхоте-алiньськоi природи теж вплинула на темпи освоєння ресурсiв. Стратегiчно вигiдне розселення в заплавних мiсцях нерiдко призводило до трагiчних наслiдкiв. В.К. Арсен’єв у своiх творах описує кiлька фактiв повенi, викликаноi сильними опадами у Примор’i, що спричинилися до зруйнувань i жертв.

 Стихiя пiдносить уроки й сьогоднi. М.Г. Рева, колишнiй голова виконкому району iм. Лазо за 70-80-х рокiв, якось розповiдав менi про повiнь у заплавi рiки Уссурi та притоках рiк Хор, кiя, Подхорьонок 1971 року. Десять рокiв по тому район зазнав шкоди вiд ще бiльшоi повенi. В районi була пiдiрвана кормова база гуртового тваринництва. Тодi керiвникам району вдалося налагодити масову заготiвлю кормiв у Єврейськiй автономнiй областi та компенсувати збитки. Вiд повенi в тi роки постраждало i Примор’я, де клiмат бiльш вологий i часто трапляються тайфуни. Однак такi-от виправдання в’ялих темпiв освоєння далекосхiдних ресурсiв не викликають довiри. За сучасних способiв та засобiв господарювання клiмат не є скiльки-небудь iстотною перешкодою для зацiкавленого господаря. Деякi селянськi господарства успiшно iснували до самого 1932 року, поти бiльшовицька хвиля не сплюндрувала iх вщент. От що виходить, коли за справи береться раб.

У половинi 90-х рокiв, оговтавшись вiд струсу, необiльшовицьке комунiстичне чиновництво знову стало до масованого грабунку народу. Збагачуються безпринципнiсть, злочиннiсть, невiгластво, непотрiб. Чесна людина, що намагається здiйснити свою авторську виробничу програму, реалiзувати потребу в дiяльностi чи просто добивається достатку власною працею, у всьому зазнає страшенних утискiв. Ii обдирають вкрай, змушуючи припинити будь-яку законну приватну дiяльнiсть. Бо дiйсно законна дiяльнiсть – це привiд, що вiдчиняє дверi перед урядовцями-бюрократами для пограбування трударя-власника, тим-то найбiльш заповзятливi та розумнi молодi люди полишають краiну.

Певно, так було в Росii за всiх часiв. Iнакше, чому ж отут стiльки безлюдних, неосвоєних територiй попри значний потенцiал розумноi енергiйноi iнтелiгенцii, чесних дiлових людей?

 Багато хто веде рiч про глибокi нацiонально-психологiчнi передумови росiйськоi вiдсталостi, однак цього, як видно, недостатньо. Вдумливий дослiдник з болем констатує факти вiдчуження росiйськоi людини вiд середовища ii дiяльностi та нiяк не знаходить тiєi сили, здiбноi змiнити бодай що-небудь у цьому вiковiчному процесi свiдомого руйнування засад свого буття, тобто самознищення.

Чимало сходив я тайгових просторiв, i завжди, коли доводилося стрiвати слiди убогоi, печерноi, мало не злодiйськоi дiяльностi промисловикiв на власнiй землi, змiшане почуття злостi й образи за росiйський народ обступало душу.  I вiковiчнi питання: «чому?», «хто винен?», «що робити?» - бентежили розум неможливiстю iх розв’язання.

 

Кiлометрiв за п’ять пiдступаю ще до одного джерела з небесною назвою Синє. Тiльки вода в цьому джерелi вже не синя – у верхiв’i стинає лiс бригада лiсозаготiвельникiв. Спираючись на рушницю, мов на костур, пiдiймаюсь стрiмчастим схилом. Табiр бригади мусить бути десь поряд. Так i є: попереду помiж деревами промайнула крихiтна будова. Проти неi – довгий стiл з лавами обабiч. Виявилось, я помилявся щодо зайняття бригади – лiс вона не стинала. Осiб сiм мiцних чоловiкiв грали за столом в якусь-то розважальну гру чи просто сидiли, благодушно попихуючи цигарками та поглядаючи на мене, неначе на потiшний предмет: мовляв, сидiв би краще вдома та вiдпочивав, як усi нормальнi люди…

До табору вiдпочиваючих робiтникiв було метрiв двiстi, як раптом мене атакував великий звiровий собака мiсцевоi породи. Я гримнув на тварину, тiльки вона ще дужче розлютилася. Що ближче я посувався до табору, то лютiше ѓвалтував собака, кружляючи навколо мене i силкуючись ухопити зубами за ноги. Вiд табору вiдпочиваючих почулося кiлька лiнивих закликiв: кричали, як видно, для мене. Я вже збагнув, що криками цю твар не зупиниш, i люди про те добре знають. Вигуки дiяли на звiра навпаки. Треба було на щось наважуватися, бо якже то жарт, то вiн небезпечно зволiкався, перетворюючись на звичайний глум.

-        Де господар? Нехай прибере собаку! – гукнув я, але господар собаки, мабуть, не чув, хоча явно знаходився на таборi.

Слiдом за тим я переломив рушницю i на очах у бригади вклав патрони до патронника. То був, гадаю, непоганий звiровий собака, тим-то я не збирався вбивати його, а намiрявся лише черкнути краєм набою по мордi та переднiх лапах для перестраху. Тiєi ж самоi митi вiд табору побiгла якась людина з палицею в руках. Вона умудрилася пiймати озвiрiлого пса за нашийника i вiдтягнути до конури. Я розрядив рушницю.

Пригадався аналогiчний випадок, що трапився в Хабаровському районi, близ села Петропавловки. Iз дружиною та дiтьми ми поверталися пiсля вiдпочинку до автобуса берегом Амура. Зненацька нас атакували два здоровенних собаки. Власники собак, що йшли далеко позаду них, на нашi крики вiдреагували чудно: жiнка вийняла фотокамеру i спостерiгала, як здоровезний пес кидається на семирiчне хлоп’ятко, а ii супутник благодушно осмiхався. Власникам цiкаво було спостерiгати i байдуже до того, що вiдчувають беззбройнi люди перед лицем небезпеки i що вiдчуває незряча дитина, iдучи поряд. Вони не мали сумнiву, що ми беззбройнi, вони не сумнiвалися i вповнi утiшалися своєю перевагою. За таких ось спонтанних ситуацiй i проступає прихована сутнiсть людей. Марне було покладати надiю на iхню людянiсть, бо такий тваринний егоiзм та жорстокiсть свiдчать про цiлковите виродження звичаiв. Вимушений був брати iнiцiативу на себе i приймати єдине можливе за таких обставин рiшення. Непомiтно для собак я дiстав мисливського ножа, приховуючи його передплiччям та намiряючись при черговому високому кидковi вдарити тварину в шию, але поведiнка власникiв раптом рiзко змiнилася. Стурбованi, вони шугонули рятувати своiх собак, запевняючи нас, що тварини смирнi, не являють собою загрози, на людей не кидаються, а нам, мовляв, просто здалося…

Навколо табору дуже брудно. Лiсовози колесами порозмiшували глинястий ѓрунт, бруднi дощовi потоки стiкають до тайгових джерел. У безладi розкиданi металевi частини автомобiлiв, що вiдслужили свого термiну, арматура, дошки. Ремонт лiсовозних двигунiв виконується на таборi, вiдпрацьоване мастило зливається прямо в грязюку. Отаке неподобне видовище прикро вразило мене. Щось загрозливо лихе таiться в людях несумлiнних, якi зневажають загальноприйнятi етичнi норми, не шанують природи. Такi ось дiють  урiвнi зi своiми тваринними iнстинктами, а зупинити дурну стихiю у змозi лише розумнi сили. Людянiсть – недоступне поняття для деяких рядiв тварин.

Менi не хотiлося надовго лишатись у цьому таборi. Вiдрекомендувавшись коротко, що представляю Далекосхiдну народну академiю наук, не затримуючись, рушив далi.

 

Шлях невдовзi розгалузився. Я простував пiвденно-захiдним – у напрямку до рiки. Iще один перехiд – i мiй пiший маршрут завершиться. По узбочинах дороги неширокi царинки, звiльненi вiд лiсу. Тут нещодавно мiстилося пересувне вахтове селище лiсозаготiвникiв. Вагончики одвезли на новi дiлянки, прибрали, як могли, i мiсце, нiким не турбоване, заростає тайговою рослиннiстю. Повертаються звiрi. Раптом праворуч почулося невдоволене i злобне гарчання. Мерщiй два патрони з кулями до патронника, тихе клацання затвора… Ревiння знову, i звiр важко кидається вгору по схилу. Фотоапарат у мене в руках, рушниця на плечi. Намагаюсь зробити знiмок, але за гущавиною листя на двадцять крокiв нiчого не видно.

Дорога раптово обривається при березi. Пiсля недавнiх дощiв вода в джерелi набула жовтого кольору. Неподалiк можна й заночувати. Кiлька звалених в рiчку дерев утворюють невеликий залом, з якого зручно зачерпнути води. Мою увагу привабила незрозумiла рослиннiсть край берега: мох – не мох, оберемок трави? Так хто i навiщо понакидав ii в воду? Виявилося, то не мох i не оберемки  трави, а тисячi та тисячi молодих саджанцiв кедра корейського, схованих у потаємному мiсцi вiд стороннього ока. Руки, що загубили сокиру за рубкою просiки, загубили й саджанцi. Те, що могло б жити, дарувати людям радiсть i багатство, втрачено безповоротно. Нi, я не помилився: iх не поставили, мов квiти у вазу, а саме викинули. Цей факт цiлковитоi незацiкавленостi у власнiй працi - результат деградацii свiдомостi, викликаноi глибокими соцiально-iсторичними причинами. «Навряд чи хто уявляв… що державно впоряджена практика «залучання до працi» призведе до деградацii працi та трудящих… Вiдчуження людини вiд власностi, вiд влади, нарештi, вiд самоi себе є корiнною причиною деградацii». Цi думки вiдомого хабаровського вченого Михайла Iвановича Лєдєньова хоча й не заспокоюють, однак пояснюють i зазначають вiрну путь сьогочасним полiтикам.

Усяка доба народжує своiх пророкiв, тiльки iх голоси не чують сучасники i забувають нащадки. Одинокий мандрiвник чи дослiдник витягне iз забуття через пiвтора вiку працю свого великого попередника про розтлiваючий вплив психологii рабовласникiв: «…Деморалiзоване, апатичне населення не може воскреснути зненацька, нi сiло нi пало. Штучнi тимчасовi заходи не скерують його прямим шляхом… Хай не надiються тутешнi адмiнiстратори, що нове поколiння, яке виросло в новiй краiнi, буде кращим вiд старого. Воно росте за таких самих умов», - застережував сучасних йому урядовцiв Микола Михайлович Пржевальський.

 

18 червня, п’ятниця. Нiч була на рiдкiсть короткою та теплою. На шосту годину ранку я вже дерся стрiмчастими схилами сопки, що поросли молодими березами. Хвойники тут постинали ще чверть вiку тому, а вiдновлювати iх, як я вчора досвiдчився, нема бажання.

Пiвденний бiк сопки дивиться на Сукпай. Це ось i є тi самi притиски, що вiд них я розпочав свою путь. Переваливши через сопку в iншому мiсцi, виходжу на берег рiки. Тут росте сила грибiв вербнякiв - настала iх пора. Назбирав грибiв, пообiдав, розклавши вогнище побiч  баньки. Дiжок для води вже нема – видно, сподобались якомусь тутешньому господаревi. Трава в заплавинi значно пiдросла, iти важко. Забиваючись у заростi, в болота та бурелом, пiдступив ближче до сопок i, кривуляючи вподовж схилiв, обминаючи захаращенi вирубки, надвечiр вибрався на Схiдний Цафактай. Знайома стежка вивела на дорогу поряд з базовим селищем артiлi Забайкалзолота.

 

Зустрiли мене Вiктор, виконуючий обов’язки завгоспа, i водiй лiсовоза, що пiдвозив мене до вахтового селища на початку подорожi.

-        Повернувся той, хто вiд нас виходив мiсяць тому!

Ми привiтались, як давнi знайомi, почалися розпити.

-        Де тут у вас можна дати собi ладу та переночувати? У кого спитати дозволу?

Пiдiйшов Анатолiй Олексiйович, зав’язалась загальна бесiда. Вiктор родом з Уралу, на Далекому Сходi вперше, та впродовж кiлькох мiсяцiв, з його слiв, уже аклiматизувався.

-        Ось цього робiтника зараз немає, вiн в лiкарнi. Займете його лiжко, - указав вiн на акуратно, по-вiйськовому заправлену постiль в одному з будиночкiв. – Увечерi, о восьмiй нуль-нуль, - баня. Є парна, якщо потрiбен вiник, я дам свого. Вечеря теж о восьмiй нуль-нуль. Умивайтеся, перiть… У нас є пральна машина.

Вiкторовi дуже хотiлось, аби я скористався саме з пральноi машини, так вiн ii рекламував, але я, подякувавши, вiдповiв, що речей у мене небагато, тим-то досить буде й тазiка.

Цього разу я мав бiльше часу, щоб уважно придивитися до життя селища, побуту артiльникiв. Мене вразили чистота i порядок, що панували на всiй територii. В лазнi бездоганна чистота, мило акуратно складене стосом, тазiки рiвними рядами вишикувались на полицях, як солдати у лавах. Поряд лазнi окремий вiдкритий душовий павiльйон. На територii нiчого зайвого.

Iдучи повз навантажений лiсовоз, я помiтив, як стурбувався молодий водiй Юрко, коли пiд час заправки двигуна на землю впали кiлька крапель мастила. Мерщiй принiс пiску, засипав, притоптав.

-        Що, розлив? – докiрливо спитав iнший водiй, проходячи мимо.

-        Так, трохи є, - нiби вибачаючись, вiдповiв Юрко.

-        Розливати неможна…

Увечерi я сказав Анатолiєвi Олексiйовичу, що вода в Схiдному Цафактаi чиста, як сльоза, i пояснив, що це означає:

- Iз усiх пересувних селищ, розташованих на рiцi Нижнiй Болєнку, ваше найчистiше i найкраще впорядковане.

-        Ми – артiль, - пояснив Тимофєєв, - кооператив. Що заробимо, те й одержимо. У цьому мiсяцi нас оштрафували за утримування дiлянок на сто двадцять сiм тисяч карбованцiв, а держсектор – на два мiльйони. Вони спокiйнi: держава платила та й надалi платитиме, а ми платимо зi свого прибутку. Ось чому краще пiдтримувати порядок, економнiше.

 

19 червня, субота. Тихий лiтнiй ранок. Ще нема шести. Бiля iдальнi молодик з будильником в руках – черговий.

-        Що, пiдйом скоро?

-        Через десять хвилин.

Точнiсiнькоо за десять хвилин задзвонив будильник, завiвся двигун електростанцii, селище одержало електроенергiю. Лiсозаготiвельники почали коротку пiдготовку до нелегкого робочого дня. Тимофєєв об’явив, щоб пiсля снiданку вся артiль зiйшлася на збори. Прямо в дворi перед iдальнею споруджено довгого стола. По всiй довжинi, обабiч, приставленi ослони. Населення селища зiйшлося досить швидко. Це сорок молодих бороданiв. Саме так, молодих, бо навiть статечнi 50- i 55-рiчнi виглядали на двадцять рокiв молодшими.

 

Тимофєєв став говорити, i я зрозумiв, чому в артiлi порядок: практицизм господаря поєднується в ньому зi справедливою вимогливiстю майстра. Вiн не терпить прояви жодного недбальства. Неабияким чинником є також i оплата труда. Тимофєєв впевнений, що натомiсть нехлюя вiн зможе знайти гiдного робiтника – надiшлють iз Забайкалля, коли «тутешнi» не схочуть працювати вiдповiдно до сьогоденноi економiчноi ситуацii:

-        Чи всi знають, який план у артiлi на цей мiсяць? Вивезли менш як половину плану. Яке сьогоднi число? Звiрьте своi компьютери… Чотири машини не встигають вивозити лiс за двома пилярами!

-        Олексiйовичу, та одна ж машина не ходить?

-        Так. Менi обiцяли водiя на цю машину. Водiй буде. Скажу, що я не дiймаю вiри ще трьом водiям. Вони самi те знають. Тим, хто лишається на територii бази: як побачу кого-небудь вiдпочиваючим в робочий час – позбавлю КТУ (коефiцiєнт трудовоi участi, - авт.). Один з вас (називає прiзвище водiя) вiдпочивав у кабiнi, коли його товаришi на дiльницi лiс валили, – спина, бач, болить. Поставив йому вихiдний. Наступного разу поставлю прогул. Якже Челюсник поскаржиться, шо йому не допомагають, покараю i Челюсника, i водiя, що не помiг. Електрик! Є тут електрик?! Допомагаючи водiям, забуваєш своi безпосереднi обов’язки. Акумулятори не зарядженi?! Чому це я повинен знати, на якому автомобiлi увiрвалася клема, причiм дiзнаюсь про те наприкiнцi змiни, в останню мить, вiд водiя. Не водiям, а тобi слiд у них цiкавитися, що iм потрiбно. Сергiю Сергiйовичу, - звертається вiн до повара, - на кухнi розвiв розгардiяш. Якщо менi ще хоч раз скажуть, що ти в засмальцьованому халатi чи з брудними руками – так це тобi не минеться! Я вже не кажу про якiсть страви: нема цибулi, нiчим засмачувати – дарується. Черговi! Зiбратися, спорядити iдальню, показати Сергiю Сергiйовичу, як мусить бути, i нехай вiн тримає кухню в такому ж самому порядку. Зараз лiто, скоро полiзуть мухи… Тепер слово для панiв, що приiхали на дiлянки, аби загоряти. Проведiть-но сталевим тросом по вашому костюму. А теперечки по голому тiлу. Вiдчуваєте рiзницю?.. Загоряючих позбавлятиму КТУ. Питання будуть? Усiм пiдiйти до мене i розписатися в книзi iнструктажу.

Питань не виникло. Промова майстра була короткою, образною i по сутi. То була конче переконлива промова.

Ми тепло попрощалися з Анатолiєм Олексiйовичем, i лiсовоз, розвернувшись на майданчику, помчав до нижнього складу.

 

12.    Сукпай

 

Знову нас ведуть кудись-то,

I маршрут нам не ясний.

(Iз популярноi туристськоi пiснi 60-х рокiв).

 

Сопки здаються нижчими з вiкна лiсовоза, горизонт вiдсовується, вiдкривається велична панорама Сiхоте-Алiньськоi тайги. Сопки, сопки, сопки навкруги. Сопки синiють на обрii i там, зiллявшись iз небесною синявою, немовби зносяться вгору. Лiсовоз мчить крiзь модринники й березняки, злiтає на перевали, ширяє урiвень iз сопками понад згарами, наiжаченими чорними стовбурами загиблих дерев, сповняючи ревiнням двигуна вiдлюдну просторiнь. Можливо, новi реформи в Росii сколихнуть приватну iнiцiативу? Господар, зацiкавлений державою, прийде в цi краi? Що знайде вiн тут? Красу i багатство тайги? Самiтнiсть та супокiй?

Чiльна дорога тут одна, але безлiч другорядних, що ведуть до давнiх порубок, заростають. Згортання лiсозаготiвлi звiльнить вiд трудовоi зайнятостi працездатне населення, що, безперечно, потягнеться до тайги, i тайговi дороги оживуть. Чого може чекати природа вiд людей, роздратованих повсякчасним здирством та повчаннями виродкiв комуно-бiльшовицького режиму?

 

Раптом сопки розступаються, розбiгаються до самого обрiю. Перед очима розгортається широка панорама Сукпайського лiсопромислового комплексу з величезною теплоелектростанцiєю, спроможною забезпечити теплом та електрикою районний центр, власне лiсопромислове   господарство, залiзничнi колii, що заростають травою…

Легкi думки стратегiв комунiзму були пiдхопленi справними проектувальниками та архiтекторами. Береги непокiрливого Сукпая сповнилися ревом бульдозерiв – народжувався черговий велет лiсноi промисловостi, годний дати заняття тисячам фахiвцiв, квалiфiкованих робiтникiв, тих, що вiльно визначають мiсце своєi роботи та й осiб без будь-якоi спецiальностi. Сюди потягся народ з надiєю впорядити свiй малесенький «куточок» серед тicного усуспiльненого побуту. Навально розвивався черговий наступ, а роль будiвничого було вiдведено iнтервентовi-народу, позбавленому прав власностi, отже, незугарному порядкувати хазяйновито на захопленiй територii. Справжня iнтервенцiя стримувалася силою, що органiзувала ii: в селище завозили дешевий одяг, харчi, предмети побуту; надавали дешеве житло – квартири в багатоповерхових багатоквартирних будинках-бараках мiського типу. Проти сили, задихаючись, «осередок суспiльства»  намагався вiдтворити власну сутнiсть i зберегти життєву снагу за таких ось умов. То де ж сьогоднi пролягає лiнiя фронту промисловостi, а де лiнiя оборони фiзичноi особи?

 

Подоба залiзничного вокзалу свiдчить, що економiка тут переживає занепад. Панно на склi в непофарбованiй, грубо збитiй дерев’янiй рамi, призначене символiзувати розквiт лiсопромислового комплексу-гiганта, тепер гармонує з виглядом будови. Ще за лiпших часiв розквiту, коли будiвлю тiльки виводили з бiлоi силiкатноi цегли, уже вiдчувався подих загниваючоi тоталiтарноi машини, що лишає на всьому, чого б не дотикалася, налiт недбальства. Сьогоднi фарби зблякли й облупилися. Пристанцiйнi споруди i перон руйнуються пiд впливом природних сил. Наймогутнiшою з них, як i досi, є сила людини. На берегах Сукпая ота сила перестала бути керованою.

 

Перед очима стала картина цiлковитоi розрухи, неймовiрного розору. Хiба що тiльки вiйна здiбна залишити по собi такi руiни. Однак це якась дивна, тиха вiйна. Хто воює i проти кого? На чиєму боцi «урядове вiйсько»? Де ворог, i куди подiвся господар «всенародного надбання», що вiд його iменi «гартувалася сталь»? Недогартували? Недотиснули? Недо…?

Бiлокам’янi будiвлi пристанцiйних служб зруйнованi, зяють порожнi вiконнi прорiзи. Украдено все, що тiльки можна було винести, розбито та загиджено те, що залишилося. Ось колишнi iдальня i буфет з обiрваним електрообладнанням, далi крамниця з поруйнованим холодильником, пральня зi знiвеченою прасувальною машиною. Зруйнованi готельний комплекс, диспетчерський пункт. Населеною виявилася лише крихiтна кiмнатка, де мicтились черговi по станцii, працюючi позмiнно. Немолода спокiйна жiнка розпитала мене, хто я та звiдки, i порадила лишити рюкзак у примiщеннi, оскiльки потяг буде тiльки о пiв на другу ночi.

Перон був безлюдний, зник кудись i стрiлочник, попередньо прихопивши з собою пiчку разом з трубою: буда його була не тiльки порожня, але й побита, без вiконних рам i дверного блока. Залишається припустити та сподiватися, що завбачливий стрiлочник встиг утекти ранiше. Однак гордiсть i лихо Росii в тому, що стрiлочникiв завжди вiдшукують попри iхню передбачливiсть.

Стороннiй спостережник може вивести, що тут нема господаря, або ж господар зайнятий вирiшенням своiх особистих проблем десь у «тридев’ятiм царствi». Цiнностi недавньоi минувшини, створенi неймовiрними зусиллями народу, пустили на вiтер, пiшли прахом чиiсь надii, життя. Селище Сукпай замислювалося проектувальниками, як мiсто в тайзi. Першопоселенцiв, безперечно, приголомшувала романтична картина впорядженого побуту, що сусiдить iз дикою, багатою природою, яка  духмянiє цiлющою силою. Двi могутнi рiки регiону – Сукпай i Хор – зливаються тут в один потужний потiк, що мчить до Уссурi серед мальовничих сопок, обмiлин, повз береги з розкiшною рослиннiстю. Стародавнi народи, мешканцi неосяжних просторiв Сiхоте-Алiня, дотримуючись своiх культурних традицiй достатнього природовикористання, зберегли для нащадкiв розмаiтiсть тайги та рiк.

Затишне селище поряд з виробничими площами здавалося першопоселенцям перлиною. Смуглявi лiсозаготiвники з далекоi Куби, що працювали по концесii, обживали цей край разом з переселенцями з Росii. Це надавало селищу особливоi значущостi та колориту. Сусiдство з прадавньою удегейською нацiональною культурою додавало екзотики та розваг.

Чудова мрiя скоро була розвiяна неминучим наступом реальностi економiчного i суспiльного занепаду. Покинутий державою напризволяще псевдогегемон робить жалюгiднi спроби соцiального самозахисту: поряд квартир виникають крихiтнi грядки, городики,  оточенi триметровими горожами, кудкудакають кури, рохкають свинi в убогих будках, за розмiром трохи бiльших за собачу конуру. В жалюгiдних будовах, що розташувалися навколо селища, втiленi сьогоденнi можливостi людей, досягнений рiвень усвiдомлення ними суспiльноi необхiдностi, усвiдомлена межа приступностi та достатностi господарчого соцiального самозахисту. В них, неначе в дзеркалi, вiдбивається реальна вартiсть реформ, що iх сьогоднi запроваджують, запроваджують невпевнено й обережно, оглядаючись на звичну минувшину.

Не у багатьох вистачить життєвоi сили, аби опиратися деградованiй суспiльнiй свiдомостi, вiдроджуючи фермерськi господарства, споруджуючи хутори на неопанованих або покинутих землях, що прагнуть рук вдячного господаря-трударя, не оскопленого придiленою йому роллю здобичi, яка проковтує наживку. Бiльшiсть людей втомилися вiд власноi бездiяльностi, але не ризикують зводити фортецi на драговинi, уникають нових поводарiв в обмеженому та заплутаному правовому просторi.

 

Мандрiвка моя закiнчилась, i, як завжди, трохи сумно повертатися до припорошiлого мiста. Я багато що побачив дорогою, збагачений рiзноманiтними враженнями, багато що зрозумiв. Благодатна, рiдкiсна Сiхоте-Алiньська природа нашiптувала менi вiдповiдi на болiснi питання, що краяли душу. Вiдповiдi тi iнодi вражали жорстокiстю, але в них пульсувала вiковiчна, мудра справедливiсть життя, правота творця перед вандалом, вищiсть вiльного громадянина перед в’язнем, життєздатнiсть, життєзабезпеченiсть самодiяльностi супроти смертоносностi сумовитоi, всеоберiгаючоi регламентарностi.

                                       

                                          Хабаровський край, Приморський край,

                                                                   м. Хабаровськ, 1993 рiк.

 

ПIСЛЯСЛОВО. Рiк 1999.

 

Минуло шiсть рокiв. Протягом цього часу автор побував у багатьох кутках Сiхоте-Алiня. Мандрiвки, науковi екскурсii та експедицii мали рiзнi цiлi. Але мимохiть увага дослiдника зверталася до вiкових питань виживання, що перетворювалися кимось на тяжкi проблеми.

Той факт, що рукопис досi не було видано, попри злободеннiсть теми та вагу спостережень, свiдчить за складний суспiльний конфлiкт, що набув форми в’ялого перебiгу хронiчного захворювання. Ледве стримувана iнфляцiя часами спалахує i набирає сили. Приватна iнiцiатива, що слабеньким струмочком просмоктується крiзь залишенi у суспiльному органiзмi пори, не в змозi живити життєздатний потiк економiки. Струмок захлинається та й губиться в руслi величезноi рiки,  зникаючоi в нiагарськiй пащецi кiлькох крутiiв, що спрямовують отой потiк.

Людина – продукт суспiльного розвитку, але «суспiльне» в життi iндивiдууума завжди мало твердо обмеженi рамки. За природного плину еволюцii особа знаходиться в центрi, делегуючи в управлiння суспiльства небагато обов’язкiв i прав, пов’язаних з охороною меж iснування. Коли ж усе «навиворот», губиться сенс iснування i стається розпад суспiльства, або його територiю захоплюють бiльш розумнi народи. Проте не менш безглуздими з точки зору еволюцii здаються i егоiстичнi потоки. Iхнi смерчi спричиняються до породжування «коконiв» замкнутих у собi культур (цивiлiзацiй). Агонiя суспiльств, що вiдстали у своєму розвитку або потрапили до завулкiв еволюцii, може тривати протягом не одного поколiння, доки iснуватимуть резерви для живлення колапсуючого механiзму. Нечисленнi,  загубленi в сельвi острiвнi племена Океанii – це, певне, слiди, залишенi давнiми цивiлiзацiями як повчання нащадкам. Це те, що лишилося вiд «вивернутих» народiв. Наш побут, традицii, реальнiсть насторожують.

Однак крiзь всi складностi та неоковирнiсть бюрократичного урядування краiною проглядає разюча картина багаторiвневоi мутацii – пристосування фiзичних осiб до нових умов. Дехто навiть процвiтає. При цьому росте зарплатня службовцiв держсектора, пiдвищуються пенсii… Економiсти виявили пожвавлення в деяких секторах i квапляться переконати у тому громадськiсть. Можливо, економiсти мають рацiю? Тiльки метаморфоза виникла якось ураз, достатки з’явилися зненацька, нiби розписане яскравими фарбами полотно маляра. I не видно коренiв нового достатку, що само по собi вже навiває думки про соцiальний паразитизм. Звiсно, що живе тiло, наприклад, гриб печериця, може проломити асфальт. А що далi? Феноменально для гриба, але ж люди – не печерицi, вони не будуть «ламати асфальт» там, де iм не призначено вижити.

                                                                      

 Хабаровськ. 1999 рiк.    

Comments