ЛУНА З «НОВОЇ УКРАЇНИ»

1.

— Ох, попобачила я того світу, попобачила, бодай його ніколи не бачити! І стала я, кажуть люде, ні в сих ні в тих, як собака в човні.

— Як же ж воно так сталось, тіточко? — питаю я.— Розкажіть.

— Та жили ми колись недалечке від Густині, чи чули?

— Знаю,— монастир такий під Прилуками.

— Так, так... Так ото й жили ми там з дідів і прадідів... Все б воно нічого, та земельки, бачте, грунту стало у нас дуже обмаль, нема чим взятись. А тут люде стали одно другому жалю завдавати і нам у вуха туркати: «Не стало вже, кажуть, на юшку, не стане й на петрушку». Що його подієш? «У пересельці, кажуть, треба записуватись, такий час настав: люде до Сибіру йдуть і нам доріженьку мнуть». Записались ото й ми і почали розпродувати чисто усе: і волики, і корів¬ки, і батьківську оселю, і плужок, і вози з ярмами й занозами — чисто усе до посліднього горщика й корита. Зоставили собі тільки сокиру та усяке залізо до посліднього ухналика, щоб воно там, у невідомому краю, у пригоді стало. дітьми було купались, та до тієї святої Густині, де змалку молились милосердному богові... Бо серцеві нічого не подієш, воно так і прикипіло до того зеленого бережечка Удаю.

Слухаю я бабу та й сам думкою літаю коло тієї Густині та коло тихого Удаю, де колись, після мого вештання то під пірамідами фараонів, то по пустині, що ко¬лись Христос своїми святими ніжками усю ісходив, то по Шпанській землі аж коло Ріпіз Теггае — «кінець землі», то по Севільї й Гранаді,— де, кажу, коло тихого Удаю я колись, давно-давно, укупі з Миколою Костома¬ровим тинявся, бродив частенько, про давню старовину рідної України, про гетьманів та про Запорожжя й кримську неволю згадуючи.

А тимчасом баба про «нову Україну» мов яку казку мені викладала.

— І що, божеі скільки там, по тому Сибіру, нашого люду порозкидано, мов насіяно: то білі хатки коло якої річки виникають, то там бриль на сонці або смушкова шапка виявиться, то почується тихе, тихе, мов воно плаче:

Ой у полі могила з вітром говорила:

— Повій, повій, буйнесенький, щоб я не марніла...

— І такий сум за серце бере, що здається, буцімбито ту, далеку, Україну давно вже поховано. Так ні! — Ото стукотять-гуркотять залізні колеса чавунки, а тобі вчувається, що то коло тихого Удаю дівчата з Манджосів-ки або з Боршни вигукують:

Ой весна, весна да весняночка, Де ж твоя дочка да паняночка?..

— А моя Дока заб'ється у куточок та в сльози... Веснянки наші та «петрівочні» згадує:

Ой і мала нічка петрівочка,

Не виспалась моя дівочка,

Не виспалась, не нагулялась —

З молодим козаченьком та не настоялась...

— А я й собі нишком сльози ковтаю... А воно все стукотить та гуркотить, і такий сум бере, що ніби тобі рідну матір у домовину кладуть. А як оглянешся думкою назад, то й бачиш, що її, неню, вже й поховано навіки—там десь далеко-далеко, коло тихого Удаю, між зеленими лозами.

— Через скільки там тижнів чи, може, через місяць або й більш доїхали ми до якогось моря чи то до великого озера, де вже кінець чавунці.

— Та то вже, мабуть, Байкал,— сказав я.

— Та, здається, так і люди казали... Я зроду-віку такої великої води не бачила... І посадовили нас там на пароход... Що, мати божа! Як же то страшно було на тій воді: «От-от, думалось, тут і кінець нам під водою». Я молюсь та сльози ковтаю, А вітер як загуде, як почало на нас зелені з піною хвилі-буруни гнати, то так і здавалось, що перекинемось. Так ні — бог визволив, хоча й з переляку моя Докійка занедужала. Та не вона одна, а чимало було й других, що покотом лежали.

— То, певне, від качки — морська хвороба така,— сказав я.    

— А далі я вже й не пам'ятаю, як ото я побачила себе на великій якійсь річці—така велика, що й Дніпро наш перед нею, як Удай перед Дніпром.

Я догадавсь, що то був Амур.

— Пливемо ми далі за водою, і мовби трохи на душі полегшало. Воно б, може, і справді полегшало, якби не впало нам до вуха, що Китай збунтувавсь. Був на нашому пароході один матрос, із наших же таки, із пересельців. Так він розказував, як ото недавно китайці почали з того берега стріляти у наш город, що стоїть по сей бік, у ліву руч.

— Знаю,— сказав я,— то Благовіщенськ.

— Так-так... Коли пливемо далі, а той Василь-матрос і каже: «Дивітьсяно, земляки, он там, бачите, китаєць пливе».— «Який китаєць?» питаємо.—«Мертвий,— каже,— що втонув, як їх гнали на той бік з Благовіщенського: тоді потопло китайців, може, тисяч з десять». Дивлюсь я — мати божа! пливе мертвий китаєць за водою, сторчака пливе, а чорна, довга, мов дівоча, коса гадюкою попереду несеться. Страшно й дивитись—так рознесло його!.. А далі другий, третій, четвертий,— ми й лічить їх перестали. А далі там до якоїсь коси пригнало водою тих мертвяків сотнями... Аж волосся в мене під очіпком заворушилось...

2.

Таке оповідання довелось мені слухать оце улітку на тому Кавказі, де

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі...

саме там, де

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Шо день божий довбе ребра

й серце розбиває.

Розбиває, та не вип'є

Живущої крові...

— До якого ж місця, тітко,— питаю я,— доїхали ви тим Амуром?

— Аж до Хабаровського,— город такий. Наші ходаки, що були там, казали людям, що земля там добра, а лугу та лісу й не зайнять. Воно так і вийшло. Ще коли ми пливли від Благовіщенського, то бачили, особливо у праву руч, де китайський берег, такі гарні та буйні трави, що чоловік і верхи — з конем потоне у тих травах, як у лісі.

— А скоро ви досягли того Хабаровського? — питаю.

— Та так, мабуть, коло паликопи, чи що. Заявивсь тоді мій чоловік до начальства, нам і дали добрий клаптик землиці й лісу з другими, нашими ж пересельцями. І стали ми будувати собі хати, а поки жили в куренях, бо тепло було — літечко, хвалити бога, видалось добре, хоч під небом живи й спи. А поки наші чоловіки цюкали там сокирами—рубали дерево на хати, ми, баби й молоді жіночки з дівчатками та дітворою, ходили в ліс то по ожину, то по калину, а наші хлопці, у кого були рушниці, стріляли усяку птицю. А птиці там — як нагнано її, як насипано. Муку купували у городі. Замість печі поклали собі із каменю кабиці, пообмазували їх глиною й пекли на них коржики. Нічого було бога гнівити. Як прийде було неділя або яке свято, то прицінювались у кого до товару — воликів, корівок та овечат... А все було думки летіли геть-геть далеко, аж до Удаю... А як заведе який парубок —

Туман, туман по долині,

Широкий лист на ялині,

А ще ширший на дубочку,—

то такий тобі туман упаде на серце, що хоч сядь та плач... А то було, як дівчата заведуть сумними та журливими голосами —

Чи я в полі та не травонька була?

Чи я в чистому не зеленая росла?

Взяли ж мене покосили І в копиці зволочили,—

Така доля мояі—

то й ми, старі баби, у сльози...

— А з того Китаю одна страшна чутка гоне другу:то там усі наші чавунки порозкидали, то людей вирізано. Коли б, кажуть, і до нас не добрались.

— Так, тіточко, не в добрий час ви в пересельці піщли,— кажу я.

— Та де там добрий, добродію!

—- А такі пересельці, що задовго до китайської завірюхи, заздалегідь прийшли туди, були там? — спитав я трохи згодом.

— Та єсть чимало й таких. Ті попали туди морем, пливучи кругом цілого світу. Ціла слобідка їх осілась недалечке від нашого становища. І чого-то вони було не розказують про те страшне море! І немало їх дорогою попомерло, а особливо дітей. І господи! оце як умре хто, то зараз загорнуть його у яку там ряднину та й кидають у море, а у морі такі страшні риби крутяться коло парохода, і як упаде в море яке мертве тіло, то ті риби зараз і пожруть його.

— То акула-риба,— кажу я.           

— Та так же ж і вони називали її. Так тим пересельцям, що заздалегідь перебрались туди морем, живеться гаразд: у них і землі-грунту чимало, і скотинка є, і живуть заможненьке, бо чимало грошенят заробили, як чавунку до моря клали: плата була дуже добра. Тіль¬ки небезпечно, кажуть, було там від того страшенного звіру: як нападе було хоч на коня, хоч на яку скотину, то миттю заріже.

— То тигри там,— додав я.

— Еге ж... Ото було ті ранні пересельці й розпитують нас про Україну — що і як. І як почують від нас, що там така бідність та вбожество, то було і скажуть:

«А все ж серце болить по тій далекій неньці...» Та воно так,—хоч вона і вбога, а все ж рідна!..

— Як же ж, тіточко,— питаю я,— ви сюди попали?

— Ох, добродію, добродію, і згадати страшно!.. Скоро ото тоді пішла по людях якась пошесть. Казали, буцімбито від тих мертвяків-китайців, що в Амурі потонули. І почали люди мерти — так мруть, так мруть, що й сказати не можна. Так, спасибі богові й добрим людям, не дали загинути. Вертались звідти на Україну пани, що будували чавунку, так один пан і пані, його господиня, і взяли мене з собою — їх діточок доглядати. От я й доглядаю їх, і сюди за ними приїхала... А що вже плакала я,' як вернулась сиротою до тихого Удаю, так плакала, що своїми слізьми й його тихі води доповнила...

Правду сказала баба: «Попобачила того світу!» Отаке-то пролунало з «нової України»...