«П’Я Т А    К О Л О Н А»

 

           ДЛЯ  ДОВІДКИ. «П’ятою колоною в Іспанській республіці

в часи Національної революційної війни  1936-1939 років

 називалася агентура генерала Франко, яка діяла в тилу,

тоді як 4 колони фашистських заколотників наступали на Мадрид. За іронією зараз «п’ятою колоною»  називають прибічників противника у власному таборі».

 

     Грізні серпневі події – катастрофа винищувачів Су-27 в Підмосков’ї, трагедія на Саяно-Шушенській ГЕС і т.п. других місяців і років вимагають все ж серйозно замислитися над нашим життям. Я не містик, та й то подумую  все частіше - чи то не Божі знаки Росії?  Щось таки не так в ній робиться. Чи не Сам Творець відчайдушно сигналізує нам, подібно автоінспектору на автотрасі в часи пік: «ЗУПИНІТЬСЯ!». Якщо в такому ракурсі вважати, що Чорнобиль – то розвал СРСР, то, виходить, зараз нас чекає не менше випробування, не легша біда. А у нас до всякого сьогодні один лише Шойгу готовий. Та й то з розрахунком: «Пора Ч» плюс одна година».

 

     Признаймося хоча б самі собі прямо, чесно і відверто, що до такого розподілу Союзу Радянських Соціалістичних Республік не був підготовлений ніхто. Тому так і  сталося, що розтікаючись по національним квартирам, керівники нових держав не оговорили в спеціальному спільному міждержавному документі позиції нових країн по дальшому існуванню на їх територіях руської мови, яка не одне століття зв’язувала між собою спілкуванням народи царської Росії, а потім Союзу Радянських Соціалістичних Республік. І наслідник та правонаступник Радянського  Союзу узрів мовну халепу лише тоді, коли почалося удержавлення національних мов, а руська мова в більшості нових країн  пострадянської території залишалась поза їх межами при гарячій необхідності частині жителів тих країн.

     В скрутному становищі дійсно опинилися руськомовні громадяни, які волею Радянського Уряду та ЦК КПРС жили і творили на тих територіях, а тепер «воленс-ноленс» змушені були або бігти світ за очі в нікуди, або ж залишатися на території нових держав… без знання державної мови на правах низькосортних громадян. Бо ніколи й не помишляли покинути ці землі, щоб шукати свого щастя в других краях. Їм і там було добре за всяких часів – чи то царських,  чи то радянських.  Та з формуванням нових держав прийшли, незалежно від їх помислів,  нові часи, нові вимоги до громадян нових країн. І одна з них – знання державної мови, тобто національної, мови титульної нації Республіки. А її якраз то вони ніколи і не вивчали, вбачаючи достатності в знаннях руської мови.

     Виявилося, що недостатньо. Та, замість того, щоб сісти за парту чи посадити за неї своїх дітей, внуків і правнуків, щоб наполегливо  оволодівати новою для них мовою, або ж поміняти громадянство і переїхати хоча б в Росію, руськомовні в основі своїй не придумали нічого кращого, як заявити про своє мовне притиснення в країні проживання, про витиснення руської мови з території нових держав. І стали групуватися… в «п’яті колони», активно заохочуючи до боротьби за свої знехтувані права…  Росію. І тоді на захист ображених виступила Росія, як спадкоємець СРСР. Та так завзято, що в тому узріли, хто хотів те побачити, не турботу правонаступника про руськомовних, а «неоімперські амбіції нової Росії по насадженню руської мови на територіях нових держав, народжених на території бувшої Російської імперії». Про Радянський Союз при цьому чомусь не згадували.

     Сторони  не порозумілися.

     Другий десяток літ ми живемо в стані холодної війни і невідомо, до чого це протистояння приведе.

 

      Чи доводилося вам коли-небудь спостерігати, з якою погордою та зверхністю, з якою пихою та огидою деякі руськомовні політикани ( і не тільки вони) реагують на колись  забуті корінні, національні ( котрі нині стали державними) мови в нових самостійних країнах – бувших союзних республіках СРСР?  Коли місцеві державні діячі, які прекрасно знають руську мову, виступаючи перед народом, говорять по-своєму, щоб підкреслити державність, самостійність і незалежність рідної Батьківщини. Не треба бути великим фізіо-номістом чи психологом, щоб те відчути, побачити,  збагнути суть.

     Такий же відгук, але зовсім відкритий, вони одержують  від своїх візаві,  що в  Балтії, що в Україні, що в Середній Азії чи на Кавказі. І тоді розпочинається таке… 

   Недавно, зовсім випадково, мені до рук попав щомісячний авторський збірник кросвордів, який виходить в Росії. В ньому, зокрема, надрукована добірка анекдотів. Ось один з них (без перекладу):

     «Русско-украинский разговорник.

     1. Русский вариант: «Извините, я не услышал, повторите ещё раз».

     Украинский вариант: «Га?».

     2. Русский вариант: «Не верю во всё то, что Вы мне сказали».

     Украинский вариант: «Тю!».

     Звісно, що анекдоту мають бути  характерні  влучність, точність, дотепність, конкретність об’єкту насмішки, власне гумор. І корек-тність. На мій погляд, у даного анекдоту багато чого недостає. До того ж, у ньому проглядається  подвійне трактування. Автора не хвилюють ні руські, ні українці. Бо з анекдоту, на мій погляд, виходить: або ж руські настільки малограмотні та  багатослівні, що не можуть коротко, влучно і конкретно виразити свою думку. Або ж українці настільки недостатньо освічені і малокультурні, що багатству їх словарного запасу не позаздриш.

     Не мудруючи лукаво, скажу: у публікаторів все ж, мабуть, була одна, звісно яка, ціль: паплюжити українців. Уявляєте – цілий народ звинуватити, ні більше, ні менше,  в тупості… Ось так. Невинним  жартом, анекдотом.

     Я сам люблю жартувати, легко сприймаю жарти і гумор співбесідника на любі теми. Але ніколи і нікому не потерпаю насмішок, зверхності над будь  якою національністю, будь якою мовою. Тим паче, над російською чи українською, які мені однаково близькі і рідні. І які я достатньо глибоко знаю. Тим більше, від людей, які самі не знають того, над чим, кепкуючи, сміються, тобто, які  вони  далекі в своїх жартах від предмету своїх насмішок.

     Кажуть, що буцімто анекдоти складає народ. 

     Якщо то так, то автором цього анекдоту, по-моєму, являється якийсь третій народ, незалежний від  руських та українців.

     Значить, комусь так було треба.

     А для чого?

     То не секрет, що без знання англійської мови росіянин не поїде на проживання  в Америку. Росіянин не дивується вимогам  знати в Німеччині німецьку мову, в Італії – італійську, в Швеції – шведську… Росіянина не дивує, що без знання державної мови там не дадуть громадянство. Чого ж тоді ми постійно чуємо і читаємо, що вимоги нових держав на пострадянській території до громадян своїх країн знати національну державну мову і навчати на ній своїх дітей вважається притисненням, знущанням і т.д. Чому руськомовні українці  мають користуватися в Україні  руською мовою, як державною, а українськомовні  українці в Росії, та і взагалі всі радянські, що стали росіянами,  спокійно собі спілкуються на руській – державній мові?

     У українців є примовка: «Українець живе в Україні, а хохол де прийдеться». Думаю, що по тому  ж принципу слід вважати, що «руські  живуть в Росії, а поза її межами – кацапи (москалі)».

     Звідси, на мою думку, і треба танцювати руськомовним  в своїх вимогах по збереженню руської мови поза територією Росії.

     Та все ж, такої агресивності з приводу русифікації, наприклад,  в Україні, по моїм пізнанням, не було навіть в роки радянської влади на всій території Радянського Союзу. Коли не тільки в союзних республіках, а й автономних були свої національні школи, технікуми, інститути, університети, де викладання велося на двох мовах – руській і національній. Бо ж була одна країна – Радянський Союз. І головне, що не було ніякої агітації, на якій тобі мові навчатися в твоїй  національній республіці. Звичайно, на національній. А руська мова, здебільшого, вивчалася  в таких школах майже як іноземна.

     Доходило порою до смішного.

     Коли я поступав в Комі державний педагогічний інститут на факультет руської мови і літератури, то на комі факультети був явний недобір. Хоча серед абітурієнтів було чимало  чистокровного комі народу. Й викладачі вузу ходили по аудиторіях з агітацією серед тих, що не проходили по конкурсу на «руські факультети», щоб ті йшли  без вступних екзаменів на комі факультети, де буцімто будуть навчатися спочатку… як на іноземному факультеті, поки оволодіють комі мовою. А потім піде спеціалізації. Бо інакше інституту загрожувало закриття факультетів поза відсутністю бажаючих на них навчатися. Було потрібним  набрати чотири групи по 25 осіб.

     Без дальших інтригувань скажу, що в той рік в Комі педінститут прийняли всіх, хто подав документи.

     Які потім були випускники – не знаю, бо перейшов навчатися  до іншого вузу, ближчого мені по профілю  військової служби.

   В боротьбі за виживання руської мови в нових країнах  у Росії, звісно, появилися союзники, бо ж мінуса без плюса в природі не буває. А в нових країнах  все ж створилося щось подібне пресловутій  «п’ятій колоні», в першу чергу, з руськомовних громадян.

     І нібито все робилося і робиться,  в тій же Україні,  для підтримання Росії в її благих намірах: захист руськомовних громадян в Україні від свавілля місцевих чиновників, закріплення в країні руської мови, показ руськомовними авторами життя в Україні (як правило, чомусь лише його негативних сторін і на руській мові в руськомовних ЗМІ та книгах), щоб росіяни знали, як живеться їх землякам в Україні, і бачили в тім різницю. 

     Але  мені чомусь все частіше  думається, що то відповідні секретні спецслужби відповідних зацікавлених в тім  держав проводять ту роботу. Безперервно підбурюють керівництво Росії на створення  і утримання тієї самої «п’ятої колони», хоча б, в Україні. Щоб потім, в слушний момент, нею ж вдарити…  по самій Росії.

     А Росія довірливо  піддається на вудочку, як щука на блешню.

     Тому що по-другому, на мій погляд, не можливо зрозуміти тих потуг  по підтримці незаконних вимог «руськомовників» в їх поході за збереження руської мови в становищі державної в країнах, народжених на пострадянській території. Зокрема, в Україні. Де є своя державна мова – українська. І ні іншої, ні додаткової, як видно, там на сьогоднішній день не хочуть. «І ніяк, мовляв, не прислухуються до порад Росії, а слухають лише те, що скажуть США». То, певно, та сторона веде ввічливіше  балачку, з необхідною повагою (хоча б дипломатичною) до співбесідника?

     Руська мова зараз потрібна в республіках на пострадянській території, як засіб для спілкування, коли іноземці приїздять в Росію на заробітки в виді гастарбайтерів. Чи довго так буде продовжуватися? Думаю, що при нинішніх умовах років двадцять п’ять. Можливо, трохи менше чи трохи більше. Якщо на пострадянській території за цей строк  не стане чогось великого, об’єднуючого бувших радянських людей в єдиний конгломерат, то, на мою думку, зникне для багатьох  з них  і  необхідність  в знанні руської мови. Бо новим поколінням набагато вигідніше  буде вивчати для спілкування другу іноземну мову – англійську, італійську, португальську, німецьку...  За допомогою якої у них розшириться географія спілкування. Бо їм буде замало знань руської мови, пригідної для вживання лише в Росії та в республіках бувшого СРСР.  А вчити дві іноземні мови при таких достатках для багатьох  буде  втратно. Ось з двох бід і виберуть…

     Можливо, так думають, наприклад, в Україні. Та не можуть зрозуміло пояснити( І хто їх про те слухає чи запитує?), а Росія не хоче зрозуміти, взаємно створюючи проблему в вирішенні одного й того ж питання. І притягуючи до купи інші, на їх погляд, полемічні рішення української влади.

     Не забувайте: державної влади самостійної суверенної країни!

 

     У кожному селі – своя дзвіниця. А, відповідно, з кожної відкриваються різні панорами. Від того, скоріше всього, і породжуються різні думки, погляди на одні й ті ж проблеми.

     Кажуть, що на відстані бачиш краще. Можливо, що й так. Тоді, виходячи з цього постулату, можу сміливо  заявити, що з Хабаровську видно далеко: перед очима вся Росія, Україна, Європа… Можливо, не з усіма тонкощами, але те, що йде поверху, таки видно добре. Багато чого можна побачити. І саме найперше – це те, що всяке глибоко внутрішнє рішення, наприклад, в Україні,  Росією приймається з осудженням, навіть в штики.

     Чому так?

     Чужа ж держава…

     Скоріше всього від того, що колись і там, і тут до проблем відносились однаково, вирішували їх разом, з вигодою для всіх. Звикли.  Й не секрет, що то було рішення одне на всіх. Єдине. Як правило, московське, спущене зверху.  А тепер…

     На мій погляд, Росія ще погано освоїла, що до всього треба підходити по-філософські, з знанням історії нових країн поза їх перебуванням за межами Росії чи Радянського Союзу, котрі таки ж по-різному вписувалися в кордони  спочатку царської-імперської Росії, а потім і СРСР, тобто задовго до їх входження в названі «об’єднання». Особливо, в нинішні часи перемін, коли бувші союзні республіки стали суверенними державами. На наш жаль, з своїми, не руськими, національними героями.

     Чи слід з кожного приводу бризкати слиною?

     Глибоко впевнений, що ні. Бо ж по великому рахунку, наприклад, ну, не може бути національним героєм тієї ж Латвії геніальний  полководець Росії Олександр Васильович Суворов, бо керував придушенням звісного повстання латишів і приєднанням їх до Росії. Як не можуть з тих же причин бути поважаними в Україні князь Потьомкін, маршал Тухачевський чи Григорій Іванович Котовський…

     До речі, згадаймо, чи для всіх Куликовська битва в таку ж радість, як руським?

     А кого скіфи десятками років ганяли по степам Таврії?

     А від кого малороси збігали в вільні, тоді ще недостатньо освоєні  степи Дону та Кубані?

     А де «відшукався слід Тарасів»? Тобто, де воював Гоголівський Тарас Бульба, ви часом не виясняли по карті? І з ким?

     І з тим, що в національні герої нових держав обираються «їх люди», прийдеться погоджуватися.  Хоч і зціпивши порою зуби. Йде поки що дика частина розвитку, становлення нової, молодої державності. І країнам  потрібні свої історичні дати, свої битви, свої перемоги, свої герої. І кому  сьогодні яке діло, крім самих, звичайно, українців, кого, наприклад, в Україні проголошують героями і які героїчні битви українських військ в минулі роки відмічають як свято... Не треба давати підкормки «п’ятій колоні». Народ український сам оцінить всі ті новини. Час все розставить по своїм місцям.

     До речі, на мій сайт земляки-українці, з якими я веду постійну переписку електронною поштою, передали недавно ось цей анекдот, котрий, буцімто, має активне ходіння в Україні.

     «- Куме, а чи  знаєте ви, що в запалі перейменувань  президент хотів і нашу Україну назвати по-новому: Вільна  Республіка Українського Народу?..

     - То й що ж  йому завадило? Своя рука владика…

     - Та, куме… Передумав він… Йому, бачте, абревіатура не сподобалася.  Сказав, що  русизмом  від неї тхне».

     Так що, думаю, не треба декому бігти попереду коней у возі, наставляти український народ, що йому в якій ситуації робити. Перемудрувати народ не можливо, бо він все бачить, все чує, і  все знає. І відповідно оцінює. І прийме своє рішення. То тільки  декому здається, що «народ безмолвствует». Просто до пори, до часу народ просто мовчить, накопляючи  «вибухову масу». І  кепсько  буде, коли та маса стане критичною.

 

     Не знаю, хто  та як думає з цього приводу, а от я вважаю, що в погіршенні відносин між Росією і Україною не останню скрипку зіграв і Віктор Степанович Чорномирдін, знаменитий посол Росії в Україні. Його, на мій погляд, дещо легковажний підхід в виконанні своїх обов’язків посла Російської Федерації в Україні мало сприяв поліпшенню відносин між двома самостійними та незалежними державами.

     Як кажуть, багато балакати, та нічого чути. Але ж, погодьтеся, наш посол  багато в чому жив Радянською Україною, старим загартуванням, то й не бачив в новій Україні самостійної держави. З котрою і про котру всі  розмови слідувало йому вести серйозно, на рівних. Вбачаючи в ній рівноправного партнера, а не вотчину СРСР чи федеральний округ Великої Росії. Як складувалося по старинці. Коли  ЧВС  був директором  гігантського заводу в Україні з підлеглістю того напряму  Москві. І що йому тоді були аборигени – нижчі  люди, над якими можна кепкувати, на яких можна дивитися зверхньо, міряти на свій – єдиний для всіх аршин. А такими, впевнений, для нього були не лише прості люди, а й керівники України. З котрих не всі були навіть кандидатами в ЦК КПРС. А ЧВС все ж був зв’язаний з апаратом ЦК з 1978 року. Був час звикнутися з роллю плантатора в Україні…

     А в дипломатичних відносинах між двома країнами таке недопустимо. То – особлива сторона  міждержавних стосунків.

     Маючий вуха – та почує. Маючий очі – та побачить…

     Звичайно, подібне могло мати місце в Радянській Україні, як і у всьому Радянському Союзі, коли в «домініон» з Москви приїжджала керівна людина. Владні люди на місцях зціплювали зуби, кріпилися, та терпіли. Бо ж від приїжджого і відношення до нього та підношення йому залежала дальша доля  місцевого чиновника, приближалася чи віддалялася дорога на Москву, означався рівень дальшої  службової кар’єри.

     Владним людям у сьогоднішній Україні, в першу чергу, все це не до потреби. Позаяк  в Україні вони у себе вдома, і їх посада, кар’єрний ріст залежать від «московитян» зовсім з інших аспектів. Та й не до вподоби.

     На жаль довгі роки цього не помічали  та й не відмічають тепер московські керівники, їх московські радники, аналітики. А провалля в відносинах між країнами намітилося тоді і переросло в безодню нині. Ще й поширюється далі…

     Так ось, захищаючи  сумнівне своє вельми сумнівними ж способами, як колись поступали комі діячі освіти, ЧВС  невільно чи вільно сприяв формуванню політики  «п’ятої колони Росії» в Україні, політики захисту руськомовних громадян України… від  їх українізації. Тобто, свідомо сприяв невиконанню ними законів України, громадянами якої вони являються. Загублено скільки часу для розвитку і закріплення добросусідських відносин!

 

     Щоб підняти  престиж Росії в піклуванні про організованих руськомовних за кордоном, зокрема, в Україні, на мою думку, все ж треба піклуватися про руськомовних безпосередньо Росії. Як, відповідно, і Україні про організованих українськомовних за межами України. І ті гривни, що нині буцімто йдуть на нужди руськомовних в Україні  мають в значному переліку  йти на  потребу українськомовних в Росії.

     Чи повинні нові держави  на пострадянській території навчати руськомовних своїх громадян (чи громадян Росії?) з руською мовою викладання? За що ж їм такі привілеї? Твердо впевнений, що не безкінечно, а до певного коліна проживаючих. Потім громадяни, що народжуються і виростають у нинішніх руськомовних, мають офіційно навчатися на державній мові країни проживання, а руську мову по бажанню вивчати за кошт держави як іноземну. А якщо другими засобами – то за власні гроші тих громадян. Як подібне робиться в усьому світі.

     Що може бути в цьому складного для розуміння обома  зацікавленими сторонами?

     Впевнений, що Росія має авторитетно, сміливо, безапеляційно і широко сповістити про те  руськомовних  громадян, які живуть за межами Росії: вони самі обирали для себе країни проживання, відмовляючись від громадянства Росії. Значить, і від руської мови викладання,  громадського спілкування і т.п.

     Будемо відвертими і прямими в своїх речах: руськомовні чи українськомовні за кордоном своєї країни - то відрізаний кусень від неї. Не можливо вимагати повного піклування, наприклад, Росії про людей, які свідомо залишили її, живуть і працюють за межами Росії, на благо других країн. Пора вже звикнути, що турбуються про тебе там, де ти живеш, працюєш і платиш податки. Тому, вважаю, з проблемою «руськомовних за кордонами Росії» треба закінчувати разом і назавжди. Тягучість тут не до вподоби. «П’ята колона» та її  формувальники, штовхачі, споживачі і прибічники  будуть постійно своєю «затурбованістю темою» підставляти під нові удари і президентів, і інших керівників, розхитувати і без того нестійкий човен міждержавних відносин.  Хоча б тих же України та Росії.

     Жаль, що приходиться повторювати прописні істини, та по-другому розібратися, на мою думку, в штучно створеній проблемі просто не можливо.

     Завершується другий десяток років самостійності та незалежності України. А проблема руськомовних українців (або ж, скоріше, росіян в Україні) заганяється все далі від її рішення. Заганяється в таку тупикову ситуацію, коли становиться важко сказати, хто і з чого затіяв ту колотнечу. Коли завжди будуть оправдання для обох сторін конфлікту, бо своє завжди буде для себе  ближче.

     Якщо постійно каламутити воду в найчистішому джерелі, каламуть завжди буде триматися наверху. І тоді завжди можна буде сміливо казати: воно само так робиться, таке вже те джерело каламутне.

     По суті, проблема, яка не коштує виїденого яйця, виросла в проблему світового рівня. Нею вже займаються ЄС і НАТО, ЮНЕСКО  в ООН, політики Англії, США, Канади, Австралії… Чи не забагато людей і організацій притягнено для рішення аксіоми: на якій мові спілкуватися в Україні, якій мові там бути державною, на якій мові викладати в українських школах, технікумах, вузах…

     І яка роль при тому відводиться Росії.

     На чужий роток не накинеш платок. 

     Прикро лише, що за всіма своїми діями «руськомовні  українці» виставляють за собою, як провідницю і захисницю своїх ідей бідолашну Росію. А тут і раді встряти  в нову «боротьбу за»: за соціалізм, за комунізм, за прискорення в перебудові, за капіталізм, за нову Росію, за дання вищої ступені…

     Дуже вже звикли  політики Росії заради росту власних рейтингу та іміджу до боротьби та відстоювання, іноді – до гарячої бійки, замість впертої кропіткої роботи – спокійної, непереривної, активної,  серйозної…

     Терпіння, терпеливість, терпимість  в сприйнятті національного добутку сусідів потрібні Росії для налагодження добросусідських відносин не лише з Україною.

     Та боротьба, як бачимо, вже  вступила  в нову фазу. На мою думку, ніби то в чвертьфінал. І до півфіналу, тим паче до фіналу ще далеко. Я відверто боюся, що і Росія, і Україна в цій сутичці можуть до фіналу і не дійти. І їх проблему будуть вирішувати на іншому рівні, інші учасники змагань.  

     Що заважило президенту України  прийняти зразу ж після агреману нового посла Росії, я не знаю. Але причини не посилати його в Україну «до нового пришестя», уже засвоїв значно краще, глибше і повніше. Одна з них –  все те ж  притиснення  руськомовних  громадян  в Україні, примусова їх українізація. Друга – нове пришестя володаря. Третя – стара, нафто-газо-трубопровідна… 

     Ви читали  в газетах шокове звернення Президента Росії до Президента України?

     Не сподобався мені той лист, ой, не сподобався своїми крайностями, відсутністю дипломатії.

     А де ж спільна зона замирення, де зона для відступу, де зона для наступного приступу?..

     Викладено все та ще й з яким пафосом публіцистики!..

     Відкриті всі карти – дальша гра  йтиме  без козирів!..

     Зразу ж у мене виникло запитання: «А хто ж і для чого так підставив президента Росії і поставив  його в положення, яке гірше губернаторського?». Бо, боюся сказати, але  таки не сам  же він все те творив на папері? Для таких осіб пишуть другі. По указаній канві, чи в виділеному напрямку.

     Для чого – стало відомо потім…

    Щоб знову звести лобами Україну і Росію, як на горбатому мостику при однобічному русі…

     А от – ХТО так уміло порозважався?! 

     Якби то був мій підлеглий, то я його вигнав би з роботи, як кажуть, без вихідної  підмоги. І без права на пенсію. Чесно.

     Якщо радник-консультант зі сторони, то перестав би з ним співробітничати і платити йому грішми…

     Все ж таки, звідки така впевненість у автора-упорядника, що президентом України виберуть другого?

    А якщо та надія пуста і з-за чисто природної української зацікавленості: «А що ж буде далі? На що  ВІН ще спроможеться?», українські виборці не виберуть нового, а залишать старого? В Росії ж було подібне з Єльциним в 1996 році. Що тоді робити?

     І – президентське невдоволення  проходженням  русифікація в Україні!

    Дровця, нутром відчуваю, з тієї ж кухні.

    Відверто кажучи, не знаю, що буде за краще: українізація руськомовних українців (я маю на увазі не національність, а громадянство) на основі державних законів, чи русифікація руськомовних громадян України, звісно, за ініціативою та  допомогою Росії? Бо ж на сьогоднішній день теє друге з величезними потугами та з не  меншими втратами і затратами для обох сторін все таки діється. Та таке, що президент Росії заявив демарш президенту України. А той  і відповідати на листа не бажає. Уже який день пішов…

     І все ж, на мою думку, не можна державній особі в державних документах опускатися до пафосної публіцистики. Це можу робити я, журналіст-публіцист. І мій опус може стати офіційним документом хіба що в суді. Та й то якщо буде написаним власноручно і так же завірений. А у президента  – все  «офіційність» зразу ж  після промовленого  на людях чи написаного. Тому у нього повинна бути і відповідна – Езопова – дипломатична мова… Хоча я його добре розумію, а тому співчуваю і прощаю. Бо достала ж таки «п’ята колона», задовбали  людину…

     Вам, мабуть, не раз приходилося в дитинстві гратися в пісочниці, або ж просто в дорожній пилюці?  Якщо то так, то ви мене зрозумієте.

     Два хлопчаки, напрудили кожен собі по калюжі, і кожному ж здається, що другий нагріб собі піску більше від нього. Забута «сумісна випічка пиріжків». Суперечка переросла в прочухан.  Побачили те мами, бабусі. Прибігли захекані, стали уже між собою виясняти відносини. Згодом до захисту своїх чад та домочадців приєдналися чоловіки – батьки, діди… Дитяча суперечка переросла в між сімейну колотнечу. Та таку, що сусідам-очевидцям прийшлося викликати міліцейський наряд для заспокоєння…

     Вам нічого не нагадує цей анекдотичний випадок?

     Росія – все ж давня, більш-менш стабільна країна. В ній давно все державне відрихтоване, настроєне. Хоча б з тими ж національними героями. Вважай, що  нічого віками-роками  не міняється, що при царях, що при комуністах, що при президентах. Хіба що методи обкрадання людей становляться більш  нахабними та кваліфікованими.

     Україна, що не кажіть, а країна нова. У неї давно не було своєї  незалежної, суверенної державності ( Чи не з часів Київської Русі). Тут все те, що уже давно прижилося в Росії, ще треба завести та розвести. Та так, щоб поменше було уже звісних світу помилок. Тому, зрозуміло, що Україна  потребує до свого державного будівництва  уваги, допомоги, підтримки. Як новонароджена дитина, у якої є свої законні батьки, різноманітні родичі. Котрі, безсумнівно, хочуть їй добра і, приміром, знають, що для того треба робити. Потрібні і добрі сусіди, які не лише порадами, а й своєю поведінкою хоча б не заважали  батькам  та рідні ростити ту дитину…

     То ж  і  виникає запитання: а чи не сама Росія настирно відштовхує від себе Україну, своїм відношенням вільно чи невільно направляючи її шукати кращої долі то в США, то в ЄС, то в НАТО, то ще кудись. Лиш би самій не мати діл з Україною. Яка, виявляється, не тільки має свою думку на кожну проблему, а ще й насмілюється їх виказувати. Та відстоювати різними способами своє право на  рішення своїх пропозицій. Але – без порушення міжнародного кодексу міждержавних  відносин. А таке не завжди до вподоби переговорній стороні, яка прийшла з готовим своїм рішенням. Бо звикла до цього.  І вперто не бажає від своїх політичних переконань  відступати.

     Розумні всі!

     Уступати не хоче ніхто.

     Забули сказане ще одним знаменитим українсько-російським письменником  Михайлом Михайловичем Жванецьким: «Тщательнее  надо работать, ребята, тщательнее…»

     Тому і визрівають рішення, як в тому старому анекдоті.

     «На вулиці гуляє такий собі самостійний  хлопчик Вася. Він то по калюжі ногою тупне, то консервну банку зафутболить, то поженеться за  вуличною облізлою собакою, то – за  таким же неприкаяним котом… А з вікна квартири за цим спостерігають мама і її синок Ваня. Та ось Ваня каже:

     - Мамо! А можна, я піду пограюся з Васею?

     - Ой, Ваню! – починає бідкатися мама. – Вася такий негарний хлопчик: він не слухається своєї мами, робить що захоче, гуляє де прийдеться… Буде за краще, якщо ти не будеш водитися з ним.

     Після коротких роздумів Ваня войовниче заявляє:

     - А тоді можна, я піду і  поб’ю його?!»

     Як бачите, між Васею, Ванею і його мамою виникло безкомпромісне рішення, підготовлене, як кажуть, всім укладом життя.

     Чи ж не сюжет цього анекдоту повторився в наших буднях, коли президент Росії вирішив «поки що» не посилати посла в Україну?

     То, можливо, слід при такому розкладі заодно і посаду посла Росії в Україні взагалі скасувати, коли країна обходиться ось так, наклавши  виконання його обов’язків «по сумісництву»? Це ж яка стане економія для російської казни! А там можна буде відмовитися  від посольства в Україні, взагалі від МІС… Все рівно від них не має ніякого пуття. Замість активного пошуку потрібних політичних рішень – сидіння, як в 100-літній Північній війні. Чим не поповнення  «п’ятій колоні»?

 

     А ось, на мій погляд,  ще  один добротний внесок в «п’яту колону».     

     Мене, наприклад,   все більше дивує те, що в газетах, журналах, по радіо, на телебаченні Росії ніяк не можуть навчитися казати «В Україні», як це кажуть і пишуть з недавніх пір самі українці. Ні керівні особи держави, ні їх консультанти, ні чиновництво рангом нижче не хочуть признати  правоти супротивної сторони. Уперто повторяють: «НА  Україні». Навіть персони з Міністерства Іноземних Справ, де здавалося б, дипломатія була і повинна бути завжди на найвищому рівні. Що заважає їм перебудуватися, уважити партнера по міжнародним відносинам? Тим паче, що тут не має ніяких порушень правил синтаксису чи морфології.

     В той же час  моментом схопили американізоване звернення по імені. Незалежно до статусу людини. Поясняють, бачите, тим, що так ліпше іноземцям спілкуватися з нашими. Мовляв, вони не привчені вимовляти наші ім’я та по-батькові. Язик зламають. То, можливо, їм в угоду станемо називати своїх керівників по номерам: «Самий Найперший», «Найперший», «Перший», «Другий»…

     Так їм ще більше облегшиться спілкування з нами.

     А потім підуть простіші цифірки…

    «У світі вже давно ведеться, що нижчий перед вищим гнеться, а більший меншого стусає та ще й б’є, за тим, що сила є?» - Це давним-давно було написано Леонідом Івановичем Глібовим, українським байкарем, ще при клятому царизмі.

     То ж, друзі мої, нині ж демократія, суверенітет і т.д.

     А чомусь нікому не доходить нині, як дійшло колись: а нехай іноземці привчаються до нашого порядку! Тобто, називають речі своїми іменами і по-нашому.

     Ще живе на пам’яті багатьох росіян  не тільки той факт, що Захід довго не міг вимовляти:  «Союз Радянських Соціалістичних Республік», а тому їх діячі казали: «Радянська Росія», і наші діячі з тим погоджувалися. А тепер  новій Росії гикається те «невміння вимовляти слова» в далекі тепер роки, бо в усіх смертних гріхах СРСР якраз тої пори, наприклад, Україна  винуватить Росію. Бо ж в документах  тих часів записано: «соціалістична Росія», а не СРСР.

     Так, друзі, у них же, у американців і іже з ними, роками формувалося генеалогічне древо зовсім не так, як в Росії. А Росія сотнями років відходила від холопського звернення типу «Васька», «Манька», «Дунька», а прагнула возвеличувати людину, відмічати її заслуги, називаючи по імені та по-батькові. 

     Прикро чути з уст тих же журналістів, як вони сиплють: Дмитро Медвєдєв, Володимир Путін, Борис Гризлов, Володимир Ленін і т.д. і т.п. Називають наших державних діячів, звиняйте, як колгоспних пастухів. Котрих, було, до іншого діла і не приставиш, крім як худобу пасти. А тут – все ж державні люди, і по традиції таких у нас споконвіку називають по імені та по-батькові…

     Пишуть, наприклад: «Володимир Путін сказав…» Прямо ріже слух фраза!

     Та не Володимир Путін сказав, бо однофамільців і тезок по Росії багато і мало що вони можуть сказати. А «сказав прем’єр-міністр уряду Росії Володимир Володимирович Путін»! Тоді  становиться ясно і зрозуміло, про кого журналіст веде мову.

     Я думаю так: не поважаєш себе, то поважай людей, про яких і для яких пишеш. Тим паче, коли розмова заходить про сусідні суверенні держави, де є свої традиції, канони…   Пишуть же навіть без показу посад: Віктор Ющенко

 ( в вісімдесяті роки, наприклад,  в полку конвойних військ Хабаровську служив підполковник Віктор Ющенко), Юлія Тимошенко («комсомолка» не так давно, пропагуючи відкриті купальники, надрукувала фото Юлії Тимошенко з Білгородської області)…

     Дрібниці, копання скаже дехто.

     Можливо й так.

     Та коли ті дрібниці нанизуються днями, місяцями, роками – в сусідній державі, а потім ще на тій же державній мові повторюються в своїй країні, то, звиняйте, тут уже не до дрібниць. На мій погляд, то вже тоталітарне цькування… Хоча це важко доказати навіть в суді. І можна відносити лише на совість авторів. Як і саме поняття: «руськомовні в Україні»… Не має ж, наприклад, «азербайджанськомовних в Росії», чи «таджикомовних в Росії» і такої «боротьби за їх мовні права в Росії, як росіян в Україні.

     Що дозволено Юпітеру, те не можливо бику?

 

    За маленькими питаннями, за так званими дрібницями, подібно гірським лавинам наростають великі проблеми.  Гірська лавина починається з малесенького камінчика, кинутого не туди і не там, або ж якраз туди і там,  а потім вбирає в себе великі і малі камені, набирає руйнуючої сили.

     Скільки ж можна товкти воду в ступі, щоб отримати коров’яче масло?

     Скільки ж можна сприяти наростанню тої лавини і нічого не робити для спасіння тих людей, яких вона потихеньку накриває?

     Куди ж поділося уміння «відділяти мух від котлет»?

     Мабуть, все ж, державній людині не личить становитися в позу ображеної дитини, не треба пиндючитися, подібно тій жабі з казки, що хотіла бути схожою з волом. Лопнула ж від надмірної натуги.

     Я – без натяків і розподілу: хто жаба, а хто – віл. Я просто звертаюся до людського розуму двох чоловіків, наділених народами своїх країн немалими владними повноваженнями: може досить смішити людей?! Бо ж від них, від їх слів і дій, як від каменя, кинутого в воду, розходяться круги. І від того, що вони принесуть тим людям, які ще вірять в них, довіряють їм, залежить майбутнє і України, і Росії.

     То чи не вірніше і надійніше було б для Росії (не влізаючи у внутрішні діла України), таки на договірних умовах з урядом України відкрити в Києві, Харкові, Сімферополі чи Севастополі російський інститут чи університет, або ж філіал якогось російського, з руською мовою викладання, з російськими коштами за компенсацією з студентів, з російськими професорами, викладачами… Та й навчати, основуючись на законах України, бажаючих повного викладання на руській мові. Незважаючи на те, будуть то руськомовні чи українськомовні студенти.

     «П’ята колона» в Україні диктує зовсім інше, наполягаючи на державній руській мові на пару з державністю української. Ні більше, ні менше.

     А для чого? Та й для кого? Бо ж, на мою думку, державність України передбачає «повну українізацію» своєї країни. Як тому і мається бути.

     Звідки ж тоді братися новим руськомовним громадянам в Україні, якщо згідно програми українізації, «свої» бажаючі руської мови уже  їй навчені? А от їх діти, внуки та правнуки мають вчитися українській і на українській мові, коли вже являються громадянами України. Бо не може держава, якою вона б не була багатою, мати  філіали  міністерства освіти наряду з республіканським міністерством,  для навчання руськомовних руською  мовою викладання. І колись-таки прийдеться налагоджуватися на державність. То може зробити це раніше, щоб потім не було пізно?

     Це ж як дочку заміж видати.

     Свати ніби й хороші люди, ще в школу разом ходили, дітлахами в одній пісочниці гралися. А бач, мою дочку в своїх невістках ображають. Та ще й як! Корову треба доїти – а вона не вміє. Так не було у нас корови. Варить борщ зовсім не такий, як свекруха. Долівку мете не з того кутка. Та й мете не до порога, а на середину кімнати змітає, щоб на совок сміття зібрати і у відро, а не прямо за поріг змести, в сіни, а потім вимести і на вулицю. А вже там збирати…

     І жаль дочку. І тягне вельми перебалакати з друзями-сватами. Та все ж  змовчуєш, а  підказуєш дочці, що треба звикати до порядків у новій сім’ї, примирятися з ними. Слідувати їм, якщо… Якщо хочеш, щоб тебе в сім’ї любили та поважали, якщо то дійсно твоя сім’я, а не тимчасове пристанище. Бо ти ж одна і по власному бажанню прийшла сюди назавжди. А одному легше освоїтися з новими правилами гуртожитку. Так що вживайся.

   Все ж таки, як не стараюся, а не можу зрозуміти так званих «руськомовних» в Україні і іже з нею. Чомусь твердо впевнений, що цю мовну халепу вони, а також бажаючі проживати там же не з титульним (подвійним) громадянством, напророкували самі для себе. Як це можна жити і помирати з покоління в покоління на території, де спілкуються не на твоїй мові, а на мові титульного народу чи давно установленій традиційній мові, і за багато років не навчати їй своїх дітей, не навчати їй своїх внуків та правнуків, а вперто вважати себе «руськомовним», повнити ряди «п’ятої колони».

     Іншомовним треба схилятися до ствердженої в країні державної мови. Цим вони ніскільки не принизять своєї ціни, а навпаки піднімуть її в очах корінних чи титульних жителів країни свого проживання.  Бо ще раз покажуть, що селяться тут не як плантатори, а для постійного проживання на рівних. Селяться не тимчасово, «п’ятою колоною» вичікуючи на кращі часи в своїх далеких краях, а назавжди.

 

     Не можу обійти стороною ще одну купину на нашій дорозі, щоб не внести особисту поправку на загальне непорозуміння. На мій погляд, українцям слід знати, що російської мови в природі не існує. Як не має американської чи швейцарської мови. В Росії  співіснують багато мов і серед них гегемоном виділяється руська мова. «Російська мова» - то невірний переклад виразу «русский язык» на українську мову.

     Неправильним вважаю і написання логотипу «Russia». Точніше і вірніше буде «Rorsia»,  де англійські «or» дають довгий звук «о». А написання одної букви «s», то дань початковому написанню слова «Росія». По-моєму, ще й з наголосом на першому складі. Згадаймо, що таке було написання чи не до самого проголошення Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республік. А вже потім пішла «Россия» - з подвоєним «с» та наголосом на другому складі.

     І ось чому я так вважаю.

     Впевнений, що «Росія» пішла не від Київської Русі, як нас завіряють з часів ще самих древніх літописців, а від «росів» – східно-слав’янських племен, котрі залишили свій слід в трудах візантійських та арабських авторів.

      Виходячи з цього постулату, важко погодитися  з тим, що «Киев – мать городов русских». Тому що Київ – все ж чоловічого роду і ніяк не міг стати матір’ю для міст «Росії». Таке стало можливим хіба що з подачі церковників. Бо лише в Біблії ми находимо утвердження про роди у чоловіків. До того ж, «роси»  розвивалися самочинно і незалежно від «Київської Русі», доставляючи тим землям немалого клопоту, підкоряючи майбутній  «Росії»  окружні землі.

     Таким чином, первісно, споконвічно руської мови нинішнього тлумачення бути не могло. Як не могло бути і руських – пращурів нинішніх руських. Були роси (в Росії), були руси чи русини (в Київській Русі) і була роська мова (в Росії) та була русинська мова (в Київській Русі). Я читав, що біглі русини ще живуть чи то біля Німеччини, чи то Угорщини, а чи Румунії. Нібито вони балакають близько нинішній українській мові.

     Вас не цікавить, звідки ж тоді і для чого взялися великороси, малороси, а між ними ще й білороси (білоруси)? 

     На мою ж думку, всі ті переміни і тлумачення проводилися, в першу чергу, для задоволення примх «Великого Сусіди», для того, щоб притягти за вуха «родинну причетність»  Київської Русі до «Росії» (не забувайте, з наголосом на першому складі). А потім і до «России» (уже з подвоєним «с» і наголосом на другому складі). Щоб показати, що  Київська Русь, Малоросія, Україна – то споконвічна територія «России»?

     Чим не теми історикам для їх пошуків і досліджень…

 

     Думаю, що кожний з нас назве немало шляхів для налагодженні добрих відносин між Росією та Україною, які, безсумнівно, будуть наростати.  І їх буде немало. Як кажуть, для їх пошуку не треба далеко ходити та глибоко копати. Але над їх втіленням в життя треба немало потрудитися обом громадам, усім  народам обох держав - України та Росії. Бо не має у нас чарівної щуки.

    А тому чи  не на поліпшення економічних відносин слідувало б направляти ентузіазм і професіоналізм, творчу силу мас знизу і доверху. І не  пікіруватися  державним людям подібно  клоунам на цирковій арені замість прийняття  за дипломатичним столом важливих, взаємно обговорених, серйозних  спільних рішень...

     Можливо, Україні слідувало  б  почати з Хабаровську, де  є «Полтавська ковбаса»… вироблена в Підмосковному Чехові; «Українська ковбаса»… вироблена в Ростові-на-Дону;  «Українська горілка з перцем»… вироблена в Дагестані. Навіть є «Українська буряківка»… вигнана в тому ж Дагестані. Є ще й  «Квас український»… вироблений в Новосибірську…

   Є китайські качки, гуси, австралійські індики «по-американському»…

     Вельмишановне українське панство! Дорогі друзі, земляки!

     А де ж чистий український продукт, щоб – «ВИРОБЛЕНО  В  УКРАЇНІ»?!Де ж українські магазини, українські кафе, українські ресторани?!.  А в них – щоб  натуральні полтавські галушки, українські вареники з вишнями та з медом, з сиром та сметаною, справжній український борщ, затоптаний старим свинячим салом, картопля по-селянські… селянські пиріжки з гарбузом і калиною… печений гарбуз  по-каневські»… квашені кавуни  по-моринські…

     Дорого…

     А хто ж нам постійно заявляє, що немає  нічого дорожчого від людини та добрих людських відносин?

     Хіба ж не президенти наші про те твердять?

     Хіба ж не прем’єр-міністри урядів наших держав?

     Кому ж і чому тоді вірити народам, які живуть що в Росії, що в Україні…

     Разом ударимо по «п’ятій колоні».

 

     Постскриптум. На радянському Далекому Сході в свій час побували президенти Сполучених Штатів Америки. А чим ми гірші?

     Чому б пану Президенту України – ось так запросто - не стати жаданим гостем  українця  російського  Далекого Сходу? 

     Я його особисто запрошую як громадянина України, вихідцем з якої являюсь, в моїй сім’ї  в Хабаровську відмітити дні народження моєї сестри, тещі і моїх дочок, які народилися  11, 17, 21 і 24 листопаду – всі українки. 

     Пропоную приїхати просто так, інкогніто, за рахунок власної відпустки. Та й проїхатися зі мною  по Далекому Сходу.  Або ж ( то вже без мене: грошей обмаль) від Далекого Сходу до Києва чи від Києва до Хабаровську. Своїми очима подивитися, що вона за Росія така. Бо ж Росія – це таки не лише те, що знаходиться за Кремлівською стіною чи  обмежене окружною дорогою МКАД.

     Щоб своїми вухами безпосередньо почути,  власними очами побачити, що не вороги росіяни Україні.

    Дай Боже, що й не будуть.

 

                                                                           20 серпня 2009 року.