АСИМІЛЯЦІЯ, ПАНОВЕ, АСИМІЛЯЦІЯ… Спроби досліджень неука та невігласа в пошуках правди історії.
Про безпеку на залізниці
Відношення між Україною і Росією, чи між Росією та Україною (хто як вважає для себе за краще) нагадують мені останнім часом два потяги, які рухаються по паралельним залізничним коліям назустріч один другому. Вони несуться на заданих машиністами швидкостях і, коли довго дивишся на них зі сторони, то іноді здається, що мчать потяги по одній колії. І при скорому зближенні, на повному ходу, незабаром так і зіткнуться лобами-передками. Невільно аж мороз пробігає по шкірі від уяви: що тоді буде! Та потяги при зустрічі оглушливо ревнуть сиренами. За традицією віддадуть взаємний привіт-уклін чи то поваги, чи суперництва. Та так же, не збавляючи швидкостей, на повному ходу, обдадуть один другого тугим потоком гарячого, ніби спресованого повітря. І несуться собі далі, кожний в своєму напрямку по вибраній колії. Чи відведеній їм для руху диспетчерами. Знавці кажуть, що для того, щоб запобігти тій омані, при якій здається, ніби потяги мчаться навстріч один другому по спільній колії, треба стати між тими коліями. Та тоді появляється небезпека для спостерігача. Позаяк, зустрічні потоки повітря, які женуть перед собою потяги, створюють при цьому вихор, то і затягнуть тебе в свою середину, кинуть під колеса одного з потягів. І настійно рекомендують не попадати в завихрення зустрічних потоків повітря від потягів, а знаходитися подалі від них. Бо подібні експерименти до добра не доведуть. Або ж спостерігати за рухом потягів з боку одного з них. Та й то стояти лицем до нього на безпечній відстані… Щоб все було під контролем. Не має потреби і спішно переводити для швидшої зустрічі потяги на одну колію. Бо давно всім звісно, що буває, коли вони на повній швидкості мчать по одній колії і зустрічаються лобами в певному місці. Коли обидва машиністи твердо впевнені, що кожен з них їде правильно, веде свій потяг вірною, відведеною йому дорогою. Та вина в результатах такої небажаної зустріч, як правило, і складається не на машиністів, а на диспетчерів і спеціальні служби залізної дороги, котрі дбають про безпеку руху на залізниці.
Про людей, які собі на умі.
Щоб ви часом не подумали, що мої теперішні дослідження – то спонтанні посування душі українофіла чи русофоба сьогоднішніх днів на хвилі нинішніх протистоянь України з Росією чи Росії з Україною ( як кому вважається точнішим), почну свою розповідь з того самого початку, який привів мене до перегортання історичних довідників. Наскільки це стане можливим. Просто, для руху всякого діла потрібний своєчасний начальний поштовх. Він і знайшовся, як «слід Тараса». Останнім часом все частіше зустрічаються публікації в друкованих ЗМІ, утвердження по радіо і на численних програмах телебачення, несуться з сайтів та блогів Інтернету про те, що, мовляв, історія розвивається завдяки неукам, невігласам і дурням. Буцімто то вони, на відміну від людей високо освічених, з великою долею практицизму та життєвого досвіду, знаходять і приводять до життя повні абсурду ідеї. Бо діють сміливо, наполегливо, не знаючи того, що було до них. І тільки завдяки тому, нібито, суспільство одержує новий поштовх в своєму дальшому розвитку. «Так було раніше. І, слава Богу, що ми прийшли до цього методу і тепер»,- чути таки подібне приходиться дуже часто. З першого погляду скажеш, що це ж абсурд. Нонсенс. Не може бути такого, щоб невігласи творили історію. Але пам’ятаючи бандитський розвал СРСР, а потім не менше достойне народного прокльону проведення приватизації в новій Росії, коли за дні, лічені години могутній народногосподарський механізм в республіці був порушений без можливості відновлення. Подібні загарбницькі, винищувальні набіги зрідні хіба що проходам по Росії різних епох татаро-монгольської орди, лівонського ордену, шведів, поляків, наполеонівських французів, військ Антанти, більшовицько-комсомольських летучих загонів продрозверстки, гітлерівських полчищ… Нова держава залишилась без основоположних видів економічного розвитку країни – матеріальних ресурсів і джерел їх добування, фабрик, заводів та підприємств по їх переробці, транспортних структур, грошей, запасів золота і т.д., і т.п. Країна стала, по суті, такою ж жебрацькою, як ті жебраки, що прямо нестримним водяним потоком світового потопу нахлинули на вулиці міст і селищ Росії… Так що невільно починаєш вірити в те, що розвитку суспільства дійсно сприяють якраз дурні, невігласи і пр., і пр. Але ж – люди собі на умі. А не ті специ, котрі діють обережно при своєму розумі та при обширних знаннях вікових законів розвитку суспільства, філософії, політекономії, політології, історії заради процвітання Батьківщини і свого народу… Якраз вони, оті безбаштові «сміливці», нас і запевняють, що то – пройшла приватизація. Мовляв, в деякому роді ще дика, бо ж не навчені культурній. Та й по-другому не можливо перевести державну власність в приватну, бо то вже буде… розграбування народного добутку. Скоро все устаткується, все буде гаразд, як тільки «відділимо мух від котлет»… Отих «буде гаразд» та «відділення мух від котлет» ми чекаємо в Росії уже понад 20 років. І все більше становиться помітним, що «котлет» нам не бачити, а от від мух відмахуватися приходиться активно… Що відповідно сприяє нашому фізичному розвитку. І, як то не химерно, потихеньку вчимося новому життю… у тих самих дурнів, невігласів та неуків. А не у тих, других. Бо то ж ще з якого боку подивитися. З одного, то й ніби справді безграмотне розграбування держави, народного багатства. А з другого – така добряча сталася пожива для купки простих і непримітних громадян чи Росії, чи ще звідкіля, які «собі на умі» і котрі й стали зватися олігархами землі російської. У кого з нас нові знання закріпляються краще, у кого не дуже, щоб… Та все ж живемо. Слухаємо анекдоти і самі їх складаємо. Про наше вчорашнє, сьогоднішнє та майбутнє життя. Ось такі, для прикладу. «Одного міщанина запитали: - Для чого у тебе голова? Міщанин відповів зараз же: - Щоб було куди надівати шапку. – А ще? Міщанин надовго задумався, потім зраділо випалив: - А ще я нею їм!» Заодно вчимо нові слова, як ось: невиплата своєчасно зарплат, рецесія, олігархи, реституція, інфляція, сама низька мінімальна оплата роботи в Росії, дефолт… Доскіпливо самі шукаємо правду того самого життя, яке було вчора, яке є сьогодні, й того, що чекає нас завтра… Ото ж я й подумав, а чому б і мені не внести свою лепту в ті масові дослідження. Я ж не набагато розумніший тих самих сучасних дослідників, митців та різного роду діячів. Чого ж мені залишатися в стороні від кабиці життя. А так і я щось, подібно їм, какну (чи капну?) на знамениті скрижалі історії. І побачу теоретичне вчення теоретиків-класиків філософії, політекономії, державного будівництва з світовими іменами зовсім в іншому світлі. Сьогоднішню ж історію ладять квіткар з продавцем дитячих іграшок, інструктор райкому комсомолу з агрономом без яких-либонь теорій… І невільно задаєшся питанням: то може воно і правильно, що ось так все робиться, сумбурно, з лету?! Адже скільки ж було тих теорій, та де ж практичні діла? А ще починаєш цікавитися: то з чого ж тоді воно починалося, те саме життя нашого суспільства, якщо грамота, освіта народним пово-дирям ні до чого… Бо ж твердять нам, що в житті все повторяється, крутиться по спіральці. Й ніхто нічого нового вже не придумає. Крім повернення того, що було колись, давним-давно і таки серйозно забулося. В своєму дещо сумбурному дослідженні я стараюсь підходити з позицій цих самих нуворишів. Бо придумати щось нове дійсно таки не можливо, не знаючи досконально нічого про старе. Та й для чого чи для кого придумувати? Кому воно треба в сьогоднішній Росії…
Про можливі рубежі допитливості.
Ще з шкільних років, тобто з давньої давнини, уже років близько шістдесяти, мене цікавили запитання: «Куди поділася Київська Русь?», «Чому вона –Русь Київська?», «Звідки та з чого на її території та поряд і простягаючись в далеку далину земель з’явилися Великоросія, Малоросія, Білорусія?», «Чому в Росії (в руському написанні) було спочатку одно «с», а потім «с» стало подвійним?», «Чому Росію ще називають Руссю?».... Запитань, як бачите, запам’яталося багато. А їх тоді і потім було ще більше. Та й сьогодні не менше. І ні одної чіткої, ясної відповіді, щоб зразу ж стало все зрозумілим. Так вже було на моєму віку, так що для мого покоління в перемінах не має нічого особливо нового. Історики намагаються запевнити нас, що Київська Русь була праматір’ю Росії. Що взаємопроникнення і розвиток Росії йшов шляхом еволюції. Що на території Московського царства виникли і розвилися три народи: великоруси, малоруси та білоруси. А також їх мови: великоруська, малоруська і білоруська. В основі котрих знаходилася і знаходиться великоросійська (руська) мова. Що Київська Русь була розгромлена тюркськими племенами і розсипалася в окремі князівства, які ввійшли згодом до Великого Московського князівства. Що України, як такої, не було до ХV11 століття. І так далі, і так далі… В моїй юності в Україні розповідався анекдот. Приїхав, значить, Микита Сергійович Хрущов в Київ навістити Щербицького Володимира Васильовича, допомогти тому ввійти в нову посаду Першого секретаря ЦК Комуністичної партії України. Заодно рішив показати йому в дії, як корисно підтримувати теплі стосунки з робітничою масою. Поїхали на пару в Будинок культури «Арсеналу». Хрущов вийшов на сцену, став за спеціально підготовлену для нього трибуну, почав розповідати про те, як багато корисного для СРСР він побачив і почерпнув в США, де був з недавнім візитом. Особливо наполягав на розведенні кукурудзи, хімізації сільського господарства, автомати-зації та механізації промислового виробництва, телефонізації Союзу… Не забував говорити Микита Сергійович і про те, яким красивим буде життя в нашій країні, де буде все і не буде багатіїв, а всі житимуть рівним достатком. Про те, з якою зацікавленістю майбутнє покоління радянських людей, котре житиме при комунізмі уже в вісімдесятому році, буде ходити в музей, щоб подивитися там на останніх злодія, бандита, казнокрада, ледацюгу, які будуть там сидіти під скляним ковпаком музейних експонатів… Хрущова слухали уважно, та в паузах, спеціально окреслених для оплесків, весь час монотонно долинав до вух Микити Сергійовича один і той же голос: «Де м'ясо? Де м'ясо? Де м'ясо?». Уже й люди стали оглядатися, вертітися на своїх місцях і з насмішкуватою зацікавленістю поглядати на Хрущова та Щербицького. Хрущов нарешті зрозумів, що відмовчатися не вийде. Та й що про нього подумає Володимир Васильович? Тому після чергових бурхливих оплесків сказав: - В залі хтось задає якісь запитання… Я чую погано, не розберу про що. Ми, комуністи, люди відверті, прямі. Тому я прошу зацікавлену в чомусь особу піднятися на сцену і прямо, чітко, по-комуністичному відверто задати своє запитання перед усім народом, від якого у нашої партії секретів не має. На сцену повагом вийшов робочий років тридцяти. Хрущов з ним обнявся, розцілувався, поручкався. Підбадьорив: - Ну, кажіть вже про своє наболіле, кажіть… Що вас цікавить? Робочий пом’явся і каже: - Мене все цікавить і цікавить, цікавить і цікавить, цікавить і цікавить: куди ж це поділося з прилавків магазинів м'ясо? Та й на базарі сала не купиш… Зал принишк і зловісно мовчав. Хрущов зрозумів, що тут йому непереливки, вужакою закрутився, став зиркати по боках своїми поросячими очиськами. Тут йому на підмогу прийшов Щербицький. Володимир Васильович по-хазяйські тепло окинув зал гарячим поглядом враз налитих кров’ю і без того виразних очей, турботливо запитав: - Кого ще цікавить це питання? Підніміть, будь ласка, руки. Зал мовчав, ніби в ньому не було нікого. - Ну от, бачите, - негайно повеселішав Хрущов, який зразу ж зрозумів підказку молодшого колеги, і переможно мовив: – У вас, товаришу, питання приватне, а відповідь на нього буде довгою. Так що не будемо затримувати робітників вашого заводу з-за вас одного. Пройдіть, будь ласка, за куліси, там мої помічники вам все роз’яснять. Години через три чи чотири зустріч Хрущова з робітниками заводу закінчилася. Микита Сергійович таки любив побалакати, особливо коли йому повернуло на восьмий десяток літ. Хрущов і Щербицький в супроводі свити пішли на вихід, де їх чекали персональні автомобілі. Якийсь з помічників чи Хрущова, чи Щербицького помітив, що під деревом одиноко стоїть робочий років п’ятдесяти п’яти. Підійшов до нього. Поцікавився: - У вас що, теж запитання до Першого секретаря ЦК КПРС про м'ясо? - Ні-ні, цікавить не м'ясо, - злякано відповів робочий. – Мене цікавить, де мій син Вася? Помічник партійних секретарів сказав: - Він задав дуже складне запитання товаришу Хрущову, яке йому тепер буде роз’ясняти міністерство внутрішніх справ не менше восьми років. Думаю, цей анекдот, як і всі вдалі анекдоти, хороший тим, що його можна розповідати і сьогодні, освіживши події, прізвища, місце дії…
Про те, звідки пішла просто русь.
Я нікого не закликаю до ревізії історичної літератури. Та що ж поробиш, коли вона сама ревізується, повертаючись до нас самими незвичайними та незвичними сторонами, несподіваними відкриттями здавалося б давно відкритого. Для перевірки своїх гіпотез я користувався чотирма довідковими книгами: «Ф.Брокгауз, И.Ефрон. Энциклопедический словарь. Современная версия на базе Малого Энциклопедического Словаря Брокгауза – Ефрона 1907 года. ЭКСМО. Москва. 2004» («ЭСБЕ»), «Новейший энциклопедический иллюстри-рованный словарь (Большой энциклопедический иллюстрированный словарь). ОЛМА-ПРЕСС. Образование. Москва. 2005» («НЭИС»), «Советский Энциклопедический Словарь. Москва. 1986» («СЭС»). «С.И. Ожегов и Н.Ю. Шведова. Толковый словарь русского языка. РАН. Москва. 1997» («ТСРЯ)». До речі, історичні довідники написані і видані з друку в Росії - Царській («ЭСБЕ») –Радянській («СЭС») – Демократичній («НЭИС»). А як звісно, якісно оцінити всякий предмет не можливо, знаючи лише одну його сторону. Тому я беру на себе сміливість при читанні і опісля сказати про своє відношення до проблеми, висловити своє припущення і його обгрунтування. Відверто кажучи, я не чекав настільки злісних одповідей на моє простеньке зауваження з приводу правдивості і точності історичних стверджень по виникненню та розвитку Росії і руської мови, які одержав (навіть, від своїх друзів!) після публікації матеріалу «П’ята колона» в журналі «Далекосхідна хвиля» та в Інтернеті. Що ж, як кажуть, «зароблений плату бере». Та все ж, подобається те кому, чи ні, а я продовжу свої роздуми на підняту мною тему і «прилягаючі до неї проблеми». А ви вже самі окреслюйте її серйозність, важливість і вагомість. І відводьте достойне місце в ряду їй подібних. Київська Русь як рання феодальна древньо-руська держава ( по довідникам) існувала в 1Х – Х11 віках зі столицею містом Києвом. Історичні довідники відмічають її тісні торгові та політичні зв’язки з південними та західними слов’янами, а також успішну боротьбу і переможне протистояння хазарам, печенігам, половцям, які населяли південно-руські та східні степи і чинили набіги на Русь. Замітьте, не на Київську Русь – а просто на Русь. Це ж що, вони самі на себе набігали в 1Х - Х11 століттях? Як бачите, ні слова не говориться про близькі відносини Київської Русі з племенами східних слов’ян – росами, які в ті віки теж носилися оглашенно по тих же степах. В 1132 році Київська Русь розпалася під натиском набігів «хазар, печенегов, половцев и др.», як треба розуміти, прообразу майбутніх татаро-монголів… Хто ж вони такі, «восточно-славянские племена росов», про які настільки скупо написано лише в «СЭС»? При відсутності потрібної інформації, приходиться судити самому, що то не хтось інший, як розгромлені і заодно освоєні тюркські племена… цими самими росами. А ще серед других племен на цій же території розчинилися і скіфи. Про них, до речі, писав Геродот, що «Скіфія – то південна частина сучасної Росії». А Олександр Блок підкреслив: «Так, скіфи ми. Так, азіати ми…» - це він так про руських сказав, маючи на увазі їх пращурів. А що ж таке русь (з маленької, рядкової літери)? Читаємо у Брокгауза і Ефрона. «Русь – название племени, из которого вышли древнейшие русские князья. Вероятна связь слова русь с финским названим шведов Ruotsi». Зверніть особливу увагу на те, що в даній вокабулі мова йдеться зовсім не про Київську Русь! То звідки ж тоді пішла Росія – від Київської Русі чи, звиняйте, від шведів чи фінів? «Россия (по этнониму русь). Русь – (Русская земля) - название государства восточных славян 1Х в. Х11-Х111 вв. – древне-русские земли». («НЭИС»). Чи не Київська Русь мається тут на увазі, яка в Х11 вікові вийшла з ужитку словникарів? Бо ж другої держави на тій території в ті роки не було. Були лише розрізнені племена ( по довідковим словникам). Та все ж нагадуються нам і східні слов’янські племена - роси. А сліди Київської Русі губляться з наростаючою активністю цих самих племен. То чи не одні і ті ж племена – «русь» і «роси» маються на увазі? Просто словникарі заплуталися в орфографії, чи ненароком або з ціллю поміняли букву «о» на букву «у», обновляючи словники? Не можу я твердо сказати, чи то так було задумано написати, а чи справді так було в дійсності. Але згадки про Київську Русь тут не має ні на йоту. Про Київську Русь з подробицями написав «СЭС», а в Словнику Брокгауза і Ефрона ( сучасна версія) – вона не згадується ні словом, ні півсловом. Важко сказати, чому так сталося. Але я чомусь сумніваюся, щоб такі маститі лінгвісти могли пропустити таку важливу для історії Росії словникову статтю (вокабулу) при підготовці Словника до видання в 1907 році.
Дещо про Київську Русь.
Що ж собою являла Київська Русь, яка наприкінці свого існування подається істориками як Київське князівство… в складі Росії?(«НЭИС»). В Київську Русь в Х11 вікові входили наступні князівства: Київське, Чернігівське, Переяславське, Сєвєрське (чи Сіверське), Галицьке, Волинське, Пінсько-Туровське, Полоцьке і Смоленське, Рязано-Муромське, Ростовсько-Суздальське та Новгородські північні землі. Київ при цьому виступає як головна об’єднуюча сила. Другим центром Росії і об’єднуючим ядром був Новгород. Чи достатньо для держави, на яку записувалася Росія, всього лише двох центрів? Мабуть, вистачало, коли при тому вважати обширність Київської Русі. Як можна бачити, основу Київської Русі складали землі, вельми далекі від території майбутньої Росії. Як же так сталося, що вони в тому ж таки Х11 вікові опинилися… в складі Росії, яка появилася невідомо звідки. Бо лише в кінці Х11 віку було засноване (наряду з існуючими) Московське князівство. З тої ж історії державного розвитку ми знаємо, що для установлення державності необхідні хоча б наступні спільності: єдина територія, єдина мова, єдиний народ, єдиний адміністративний центр. Про наявність таких у Росії того часу не помічається і не відмічається. Чому? Мабуть тому, що таких на той час, на час існування Київської Русі, і подібного в Росії не було. Як не було, осмілюся стверджувати, на той час і самої Росії – як єдиного організму. А окремі князівства на обширній степній території – то ще не держава.
Про те, хто ж є хто.
«Россия, Российская Федерация (по этнониму русь) государство в восточной части Европы и северной части Азии; столица Москва» («НЭИС»). Як бачите, головний новітній історичний довідник Росії дає довідку по сьогоднішньому її стану. Можете мені повірити, що в фабулі «Росія» з давньої історії тільки й сказано: «988 принятие христианства; Х111 - ХV вв. монголо-татарское иго». Про джерела формування держави не має ні слова. Ось так – не було нічого державного, крім розрізнених племен, і на тобі! – Російська держава прийняла християнство в 988 році. А до Х11 віку, коли ще тільки появилася об’єднуюча сила Росії – Московське царство – ще ой-йо-йой скільки залишалося часу! «Россия, страна и государство, расположенные в Европе и Азии. Название возникло в конце 15 в. И до конца 18 в. употреблялось наряду с названием Русь, Русская земля, Московское государство, Русское государство… После Октябрьской революции - название территории РСФСР; за рубежом Россией часто называли территорию СССР» («СЭС»). В вокабулі «Росія» і цього довідника відсутні дані про складові частини Росії, як і про те, як проходило саме її формування як держави. Більш розвернута довідка дається в вокабулі довідника «РСФСР». Читаємо: «Классовое общество на территории РСФСР возникло во 2-й половине 1-го тысячелетия, начался длительный процесс складывания феодальних отношений. В 9 в.образовалось раннефеодальное древне-русское государство - Киевская Русь, на территории которой сформировалась единая древне-русская народность… В 14 – 16 вв. вокруг Москвы сложилось Русское централизованное государство… образовалось ядро великорусской народности… В середине 17 в. Украина воссоединилась с Россией в едином государстве…» («СЭС»). Ось ми нарешті і зустріли рідне нам слово «Україна». По довіднику, вона «1Х – Х111 вв. – в составе Киевской Руси». Ось так! Цікаво, а хто ж був у складі Київської Русі ще? Хіба ж то був не прообраз майбутньої України?! «Украйна» - в Московской Руси название всякого порубежья, предельной области на краю государства. Различались: Украйна киевская, московская, Галицкая, польская, псковская, рязанская и др. Города пограничных местностей назывались украинскими». («ЭСБЕ»). «Украйна», название Малороссии, которая Днепром делилась на правобережную, или Слободскую Украйну (колонизация слободами) и левобережную... После 1654 года Левобережная тяготела к Москве, а правобережная – к Польше. После 1686 года Правобережная Украйна осталась за Польшей, а Левобережная Украйна – за Москвой… Последняя попытка освободить Украйну от власти Москвы сделана гетманом Мазепой… Окончательно самоуправление Украйной уничтожено в 1764 – 82гг., когда там введены наместничества, общерусские учреждения и крепостное право» («ЭСБЕ»). Зверніть увагу: до 1782 року в Україні не було кріпосництва і кріпаків! Ось так! Був вільний козак, а став зватися кріпак… В цьому абзаці не має ніякої підтасовки, бо написаний він ще в 1907 році і свідчить про безпосередню і пряму КОЛОНІЗАЦІЮ України Росією. Зрозуміло, що самостійна та незалежна Україна повноправно повертає те, що у неї колись забрали. «Малороссия. ХV11 в. – Украина в официальных актах России и в Российской империи». Є і другий варіант пояснення цього слова. «Малороссия – часть Европейской России (Полтавская и Чернигов-ская губернии). Под этим названием подразумевают область Украины». «Малороссы (малороссияне) или южнороссы. Одна из трёх русских народностей и делятся на три типа: украинцы - ( в губерниях Киевской и Полтавской), полещуки и русины. Бытовое жилище, костюм, способы земледелия, характер, народная поэзия и музыка значительно отличаются от великороссов». «Великороссы (великорусы) – главнейшее из трёх русских племён (великорусы, малорусы, белорусы)». «Великорусское племя произошло от смешения древних славянских племён. Великорусская колонизация широко раздвинула пределы Великороссии, захватив большую часть Европейской России и часть Сибири. Великорусы являются создателями Московского государства, выдержавшего татарское иго и приведшего разноплеменное население России под власть московских царей».
«Гой ти, Русь моя, Русь Київська!»
Вважати, що Київська Русь не являлась колискою Росії, та й не могла нею бути, мені дозволяє немало посилів з далекої давнини. І перший, на мою думку, основний і головний – це те, що у Київської Русі (нині України) і у Росії різні мови. Якби то Росія розвивалася еволюційно з Київської Русі, то, скоріше всього, у цих країн мова була б єдина, спільна. Оскільки нам подають їх в різних історичних російських джерелах як одну державу – Росію. Але ж в Україні і у Росії мови значно різняться. І скоріше всього, що на самому початку все ж було дві мови, як і дві самостійні держави – руська (чи русинська) і роська. Коли ж племена росів почали активно формувати Росію, мабуть, між іншим, і виникла у них потрібність в Київській Русі. З її великим минулим. Розумні голови тодішньої Росії придумали утвердження: «Ми, мовляв, пішли з Київської Русі. То наша праматір, бо ж Росія – то є продовження Київської Русі!». Й вони її проковтнули. Росія взяла від Київської Русі, як зараз сказали б, неоцінимий бренд - «Русь»! Бо було ж що брати! Київську Русь, її культуру, економіку, державність знали тоді вже далеко в Європі. А хто та що знав про племена росів? Крім того, що вони жили набігами на сусідні племена, країни, в т.ч. і Київську Русь… Роси асимілювали територію Київської Русі, асимілювали її народ, асимілювали її мову. Таким чином, мова росів – роська – злившись (поглинувши) з русинською, стала по назві новою – руською. А по змісту так і залишилася роською. Спеціалісти, які займаються обома мовами, можуть моє припущення підтвердити чи відкинути своїми викладками, доказовою фактурою. Бо просто так відмахнутися від гіпотези не можливо. Це вже діло престижу науковців. А Київська Русь асимілювала (розвалилася – згідно утверджень істориків) в Окраїну – Країну – Украйну – Україну. А ще і в Малоросію. Та все ж послужила ( Х11 в.) основою для формування єдиної древньо-руської народності, з якої внаслідок утворилися три східно-словянські народи: руські, українці, білоруси («СЭС»). Значить, не так вже Київська Русь була й роздроблена, а… просто взята за основу (лейбл) при формуванні Московського царства. «Мавр зробив своє діло, Мавр може уходити?»
Істина десь посередині між двох правд.
Заводчики Росії добре розуміли, що не може бути поряд Русі Київської і Росії Московської. Мало честі, бачте, новодержавцям, і не до вподоби. Тому по їх велінню «розпалася» Київська Русь і «народилася Великорусія»… Напевно, так і було! Землі Київської Русі стали називатися українськими, Малою Руссю -Малоросією – на відміну від Великорусі, як основної складної. Підгребли заодно під себе і Білу Русь… А те, що не змогли догребти під себе, загребли для себе другі країни – Швеція, Литва, Польща, Угорщина, Туреччина… Згодом, по-моєму, Київська Русь стала відроджуватися в нових межах. Та вже не тою, відомою далеко в Європі, а Малоросією – Украйною – Україною… Сусіди то попускали удавку на її шиї, то стягували знову, коли вона досягала певного свого матеріально-культурного розвитку. Коли було що з неї взяти. Так прийшов 1654 рік. Щоб знову не допустити розпилу своєї країни, не довести до її повного попрання Польщею чи ще кимось, Богдан Хмельницький від імені козацької старшини і громади звернувся до Московського царя з Переяславським Договором, згідно якому козацька земля – Малоросія підпорядковувалася Царю, та залишалася самостійною державою в Росії (по-сучасному – анклавом). Україна приєднувалася до Московського царства під ім’ям Малої Росії з правом зберігати свій особливий суд, управління, вибори гетьмана вільними людьми, право останнього приймати послів і зноситися з іноземними країнами (крім кримського хана і польського короля), недоторканість прав шляхетської, духовної та міщанської становості. Дань (податки) государю повинні були виплачуватися без втручання московських збирачів… Цар Олексій Михайлович схвалив Переяславський Договір, і на його основі видав Богдану Хмельницькому жалувану грамоту. «В той час (а Москві – Г.С.), - пише звісний історик, етнограф, фольклорист і письменник початку Х1Х століття М.І. Костомаров, - малоруських послів приймали з великими почестями, тому що малоросіян, як недавно поступивши в підданство, хотіли привабити до себе лагідним обходженням». Та не так сталося, як гадалося. Царі та цариці таки прибрали Украйну до рук. Роздавали села і людей в подарунки героям Великоросії. Вони давали б і міста, та їх було не так уже і багато, щоб ними розкидатися направо і наліво. З дарованих сіл в Москву і другі міста постійно – літом, зимою, осінню, весною – від’їжджали важко навантажені обози з фруктами, овочами, гусьми, качками, курми, свинями чи свниною, вівцями чи бараниною, коровами чи яловичиною… Власники сіл, одержувачі багатих дивідендів часто навіть не знали, де розташовані ті царські подарунки, так же як не відали, що ото воно за Малоросія і де вона знаходиться… Зараз важко судити про справжній хід подій тих далеких епох. Та все ж історикам слід би покопатися в розвалах старослов’янської літератури. Побувати у русинів, що ще збереглися десь в центрі Європи. Можливо, у них щось мається з стародавньої слов’янської історії, виданням тепер уже далеких від нас років. Бо ж немало слів української мови просто кальковані в руській. В той час, як немало руських (роських?) слів так і не перейшли в українську мову (бо не має для них значень), а мають в ній свої синоніми. Чимало роських слів носять в український мові зовсім протилежне значення, далеко не приємне для сприйняття. Чи не в піку Росії було те зроблено в Україні? Таке можливо лише при умові насильного зливання в одну двох різних мов при перевазі одної з них. Тому нинішня українізація в Україні, на мою думку, не що інше, як відновлення історичної справедливості для організації, розвитку та гармонічного існування української (русинської – руської) мови. На відміну від мови роської (росинської), самоназваної руської. Сьогодні, коли відкривається немало «білих плям історії», в самий раз розібратися і в цьому питанні. Його вияснення внесе певну ясність і для Росії, і, безсумнівно, для України. І для зацікавленого в тім навколишнього світу. Бо не може бути двох правд, для кожної країни своєї. А коли такі правди викликають масу непорозуміння в обох сторонах, то вже не правда, а повна брехня. Істина десь посередині, між ними. І до неї треба прийти. Я твердо тримаюся названої гіпотези, тому що впевнений: в ній таки щось мається. І не тільки тому, що це – моє припущення.
«Богом дана країна».
Етимологічно слово «Україна» (на відміну від «Росія») в названих мною словниках не поясняється. Читаючи їх вокабули (статті) можливо лише піймати натяки на те, що Україна, мовляв, то – окраїна Росії. Один знавець історії навіть поясняв мені це слово так: «Колись хтось запитував у малоросіян: «Де ви живете?», на що вони відповідали: « У країні». Так, мовляв, і народилося наймення держави - «Україна». Я не заперечую ні першого, ні другого утвердження. Кожний говорить те, що хоче почути. Тому я викладу і своє припущення з цього приводу. Рекомендую і вам разом зі мною зайнятися подібним дослідженням. Не треба забувати про гігантський вплив греків на Київську Русь. І, відповідно, танцювати від них, досліджуючи етимологію заданого слова. Згадаймо також, що старі руські довідкові словники майже до 1917 року подають написання України через букву «Й», тобто – «УкраЙна». Думаю, що так було неспроста. Давайте і ми розглянемо ентомологічно слово «Украйна», умовно розділивши його на складові частини: У - К – РА – РАЙ – НА. «У» - грецький «іпсилон», що значить «красота». «У» - прийменник - означає «біля, зовсім близько». «К» - прийменник, який означає напрямок в бік кого-небудь, включення в що-небудь в просторі (як в прямому так і в переносному значення). «КРАЙ» - кінцева лінія, кінцева частина чого-небудь; - країна, область. «РА» - Бог Сонця. «РАЙ» - в багатьох релігіях означає місце вічного блаженства для душ праведників. «НА» - вживається при позначенні місця, області (чи часу) діяльності); - при позначенні особи чи предмету, котрий виступає об’єктом діяльності; - позначує жест, який супроводить передачу, вручення чого-небудь (ось, візьміть). Що ж ми одержали? «Красоту до раю у Бога візьміть». Це якщо робити підстрочний переклад. А якщо зробити літературне оформлення цього перекладу, то буде так: «Візьміть Богом даровану вам райську красоту» чи «Богом дана райська красота», або ж «Візьміть Божественний (Божий) край». Так що, виходить, не така вже й «окраїна Росії» – Україна, етимологічно і традиційно маюча назву «УкраЙна». Україною вона, по-моєму, стала тоді, коли стало вигідно казати, що то «область на краю Росії».
Про користь читання.
Можна сміливо сказати, що з раннього мого дитинства моїми учителями і вихователями були книги. Звісно, в ті роки (післявоєнні, 1950-ті) крім книжок у нас не було нічого для розваг. Радіорепро-дуктор на кухні, два рази в тиждень кіно в клубі для дітей, на яке не завжди у батьків знаходилися гроші. Та ще влітку додаткові кіносеанси під відкритим небом в туберкульозному санаторії. Звідки нас, дітлахів, нещадно ганяли. Ото і всі розваги. Вся культура. А книжок в шкільній та в районній дитячій бібліотеці було вдосталь. До речі, про бандитів, як зараз, про розвідників, шпигунів, про міліцію і т.п. було мало. Фантастика зрідка, а здебільшого – історична література, науково-дослідницька, популярна, наукова… Й, звичайно, класики – українські, російські, народів СРСР, зарубіжні. В основному, на руській мові. Це те, що мені можна було брати для читання згідно віку. Бо ще ж були любовні романи та повісті, які відпускати мені ( по дружбі) стали десь в п’ятому класі. І вірші. Я їх читав вголос. Коли траплялося, що за обіднім столом, приставленому однією стороною до стіни, з двох торців сідали з книжками батько і мати. Як правило, так було зимою, після виконання ними усіх робіт по домашньому господарству. Я тоді знав, хоч як сім’я і бідувала, що мене ніхто і ніколи не буде картати за марне спалення керосину. Батьки лише слідкували за лампою: мати вчасно доливала керосин, а батько протирав закоптіле скло і ладив гніт від нагару. На стіл вечором ставилася вичищена і заправлена лампа, а вечір, як правило, наступав з темнотою, уже часів в п’ять. Батько читав різне з того, що я приносив для себе. Поза книжками іноді розгортав газету, якою поживився в колгоспній конторі. Мати в основному читала «Кобзар» Т. Г. Шевченко, іноді – казки. Звичайно, всього прочитаного і досконально я зараз уже не пам’ятаю, та й було б дивним і смішним, як би то я нині посилався на авторів прочитаних колись творів. Я їх просто не пам’ятаю. Як не пам’ятаю і прочитаного. Але ж щось в моїй пам’яті підказує мені названі мною гіпотези, приведені сумніви в правдивості фактів, звідкілясь туди знання прийшли?! Якось забулося прочитане-перечитане. Та ось коли я став писати з приводу сучасної колотнечі між Росією та Україною, згадалося дитинство, юність. І прочитане в ті роки про тюркські племена, про скіфів, про Київську Русь… Я ще з шкільних років хворів даною темою. Бо з раннього віку про те багато читав. Тоді в сільських бібліотеках ще було немало таких книжок, виданих до 1917 року, а також в довоєнні роки, тобто до 1941 року. Треба було просто дружити з бібліотекарями, допомагати їм по можливості в роботі, - і доступ до такої літератури був відкритий. Особливо мені пам’ятається бібліотека районного відділу народної освіти, куди мене в шостому класі принадив однокласник Коля Конопченко. Його мати працювала там прибиральницею, а жили вони через дорогу від будинку, в якому знаходилася та сама бібліотека. Господи, які там були історичні та пригодницькі книжки! Я так думаю, що там скоріше всього, був методичний кабінет, а функції бібліотекаря виконував завідуючий кабінетом чи методист Рибалко Семен Антонович. Він вів облік виданих нам книжок в своєму загальному зошиті. Бувший фронтовик з якоюсь застарілою хворо-бою, бо скоро помер. Часто бував напідпитку, тому не дуже слідкував, які ми беремо книжки. То ж записувати їх в пам’ятний зошит нам часто приходилося самим. Як і відмічати повернені. Бібліотеку скоро ліквідували. Позаяк для відділу освіти знайшли помешкання в приміщенні райвиконкому в центрі селища. А в цьому будинку дали квартиру сім’ї Семена Антоновича. Книжки здали в утильсировину. Коли я приніс здавати прочитане, Семен Антонович махнув рукою: «Залиш собі! Бібліотеки більш не має. Для книжок місця не знайшлося. Все списали…» Мені здалося, що у Семена Антоновича забринів сльозами голос. У мене й зараз та книжка 1952 року видання. «Віктор Некрасов. В окопах Сталінграду». Бібліотекар-методист знову був п’яненький, а тому розважливо розмовляв зі мною. Книжки купою-навалом лежали серед двору, чекали автомашину для перевозки їх на склад сільпо, в утильсировину. Там було багато книжок, як я потім зрозумів, по мовознавству, літературознавству, історії, розвитку та етимології української мови і т.д. Як сьогодні пам’ятаю «Історичну граматику української мови». Конопченко казав, щоб я її не брав, бо все рівно ж читати не стану. А мені інтригувало - «історична ж»!.. Прочитав я в ній лише передмову на п’яти чи шести сторінках… Коли я навчався на філологічному факультеті, то в інституті таких книжок не було, як і таких авторів уже не зустрічав. Були другі книжки, і писалося в них, як я розумів, не так, як я читав в тих, старих, зданих в заготівку макулатури. Звичайно, я жалію тепер, що нічого з тих книжок не зберіг: вони були списаними з обліку і при добрих стосунках любу з них можна було присвоїти. Просто забрати додому – і бібліотекарі не були б проти. Та – не дійшло тоді до розуму, що ті книжки, зносившись, більше не повернуться до нас. Сидів у підвалі чи в скромному закутку, листав, читав, і навіть додому не носив. Боявся. Бо на кожній з тих книжок стояв чіткий чорний або ж зелений прямокутник штампу: «ЗАБОРОНЕНО ЦЕНЗУРОЮ». Ще чийсь підпис-закарлючка, число, місяць і рік. Поступово туди, в запасники, перекочовували з стелажів всі старі книжки. Спалити їх у бібліотекарів руки не підводилися. Хоча значну їх частину спалювали. Вечорами у дворі. Та це – тема не моїх сьогоднішніх роздумів. А то я ще й не таке б розповів. Пам'ять багато чого тримає ціпко не лише за гриву, а й за хвіст.
Сумнів – не боягузтво.
Тепер добре відомо, що нічого не зникає безслідно, як ніщо не може появитися без нічого. То тільки мільярди доларів в Росії можуть пропасти так, що ніхто і ніщо не вкаже на слід їх пошуку. Та цілі селища котеджів можуть виникнути з нічого у наших скромних депутатів і сенаторів, які, таки по їх свідченням, живуть на одну лише «гольну» зарплату. На мій погляд, Київська Русь сягала в своїх територіях за межі сучасних областей – Воронізької, Білгородської, Курської… Бо й ще в наші дні, коли я служив у Внутрішніх військах МВС РСФСР-СРСР, до нас в війська привозили по призову з цих областей новобранців. То більшість з них, особливо жителі сільських місцевостей, таки балакали по-українському, а руську мову знали на рівні тодішніх знань всіма нами іноземних мов – англійської, німецької, французької… Хто яку проходив по загальних шкільних програмах в усьому Радянському Союзі. Думаю, що племенам росів набридло неприкаяно носитися по диким степам, і вони почали осідати для постійного проживання, засновуючи свої – роські – міста, селища і села. То який ж тут вже вплив Київської Русі, на тодішню столицю якої, місто Київ, записують «материнство» тих поселень? Мовляв, «Киев – мать городов русских». А хто ж батько? Чи то все байстрюки, безбатченки народжувалися? Та й сумнівне те «материнство», бо Київ все ж чоловічого роду, пішов від Кия, Щека і Хорива – трьох братів та їх сестри Либедви, в пам'ять про яку в Києві названа річка Либедь. Все ж присутні були при народжені Києва і чоловічі, і жіночі начала. А от подробиць того, як проходили роди Києвом «городов русских», на жаль, в літописах ми не зустрічаємо. Та й хто «з свічкою стояв»? Ми маємо лише письмове свідчення з Біблії про роди чоловіками. Де, зокрема, записано: «Авраам родил Исаака; Исаак родил Иакова; Иаков родил Иуду и братьев его… Итак всех родов от Авраама до Давида четырнадцать родов; и от Давида до переселения в Вавилон четырнадцать родов; и от переселения в Вавилон до Христа четырнадцать родов…» Дана фактура знайшла втілення в сучасних творах кіномитців. Згадайте хоча б добре відомо кінострічку «Корона Російської імперії». Я маю на увазі епізод в музеї, коли екскурсовод радянського періоду, за відсутністю, мабуть, інших фактів, довго і нудно, з усіма подробицями розповідає про зародження життя на Землі, а заодно, як треба розуміти, і в сучасній Росії, цитуючи глави Біблії. Та то були імена далеко не «роські» і вже ж зовсім не з Київської Русі. То вже потім вони появилися в Росії масово. А з приводу правдивості написаного в книжках ще Володимир Маяковський нам заповідав: «Мало ли что можно в книжке намолоть!». А ви що, не читаєте книжок, журналів, газет? Не порівнюєте, скільки і як пишуть зараз про одне і те ж? Вважаєте, що зараз пишуть по-другому, ні ж писали двадцять, сто, триста, тисячу літ тому назад?! Які ж ви довірливі! Чисті тобі діти… Як пріснопам’ятний Семен Антонович, котрий казав нам: «Читайте, хлопці, книжки! Книжки вам не збрешуть!..» «Читайте, хлопці, книжки між рядками, між листками! В них вам відкриється вся правда життя».
Асиміляція, панове, асиміляція…
Дружинам росів, вивезених насильно чи по згоді з Київської Русі, приходилося важко перебувати в нових для них сім’ях. Звиклі у своїх батьків в своє задоволення, набирати зрілості і повноцінності на лавочках біля воріт за лузанням соняшникового чи гарбузового насіння, в грушевих, вишневих та яблуневих садах за вишивкою, де гули хрущі (бджіл, мабуть, не вистачало на всі київськоруські сади), вони здобували разом з своїм нежданим заміжжям лиху долю. Звиклі, на відміну від них, чоловіки, до походів, поїздок на конях, пиття своїх місцевих напоїв та заодно наловчившись споживати напої, які прийшли до них разом з жонами з Київської Русі, роси вели себе скандально, буйно, свавільно. Їм все кортіло скочити на коня, взяти в руки піку, шашку чи довбню, та й пронестися по своїм чи по чужим землям в відчайдушному поході з колотнечами, пожежами. Про те я знайшов підтвердження у великого руського поета Миколи Олексійовича Некрасова. Він, зокрема, писав: «Есть женщины в русских селениях… Коня на скаку остановит… В горящую избу войдёт…» Я багато думав, чому то поет так написав. А потім дійшло: так бідолашним моїм землячкам було ж де навчитися ремеслу рятувальниці. І здибленого коня зупиняти, на якому в п’яному ражі воссідав п’яний рос, її чоловік. Щоб кінь не забив його на смерть чи не покалічив. І заходити в палаючу гарячим вогнем хату, де спав в передсмертному угарі все той же п’яний муж, разом з хатою підпалений в гарячці другим не менше задерикуватим росом. А що ті жінки були з Київської Русі, свідчить те, що Некрасов ніби спеціально підкреслює: «Есть женщины в русских селениях»! Не написав же, що подібне явище живе масово по всій Великій Росії. А написав: «есть…» Мовляв, зустрічаються поодинокі випадки - «в селениях», не повсюди. Рідко, та все ж буває… А роські жінки тоді ще амазонками носилися, мабуть, на лихих кобилах. І їм, по-нинішньому, не в масть було жити заміжжю, бути вірною дружиною. Своїх – амазонківських – турбот вистачало. Тому вони не могли утихомирювати мужиків. Наслідки тої роської культури сімейних та суспільних відносин, дещо, правда, переіначених, приближених до нового життя, чи скалькованих на сьогоднішній день, ми масово зустрічаємо в російських містах і селах. Російські жінки вже в материнській утробі курять, п’ють пиво і горілку, (в тому числі і самопальну), їздять за рулем автомобілів і мотоциклів, успішно заміняючи в цих ділах своїх чоловіків, колись таки знаменитих росів, чи йдучи паралельним з ними курсом. Як і амазонки, вони кинули заводити сім’ї, а в сім’ях – дітей. Мабуть таки скоро і родити прийдеться чоловікам. Кажуть, що секретні досліди уже проводяться. І, певно, недалекий той час, коли ми очно побачимо підтвердження словам Вічної Книги. Бо, наскільки сьогодні широко відомо, первинно в суспільстві панував таки матріархат. От і зараз, по-моєму, до того йдеться. Уже маються первинні зачатки нового побуту: чоловіки днями і ночами знаходяться на полюванні, а всі домашні діла вершать жінки… Так що виникнення Росії далеко не еволюційне ( тобто, поступовий розвиток предмета при збереженні його якості в процесі кількісних змін) відбрунькування від Київської Русі чи хоча б «викидьок» тієї ж Київської Русі. Появлення і розвиток Росії, скоріше всього, йшли паралельно чи побічно Київської Русі, до якоїсь пори без взаємного проникнення. Хіба що крадіжки росами для себе жінок з Київської Русі та їх постійні, регулярні набіги на окремі території для поповнення своїх товарних запасів. Бо ж роси довгий час тим і кормилися. Доки не визріла у них ціль об’єднання з принадними землями Київської Русі і достатньо цивілізованим для того часу народом. Звичайно, не на договірних (еволюційних) взаємних умовах, як і з крадіжкою київськоруських дівчаток для своїх шлюбів. То було, все таки, поступове злиття одного народу з другим з втра-тою одним з них своєї мови, культури, національної самосвідомості. При нерівноправності національностей – всі приорітети для великорусів. Це не я сказав. То так в історичних книжках написано. Робилося те насилля настільки відверто та відкрито, що тільки сліпий душею того не бачив. Так удав поглинає кролика. Не бачили? Думаю, що не саме краще із спостережень… Так що, панове, асиміляція… А так хотілося б декому чути: «еволюція… еволюція…» Володимир Ілліч Ленін предостерігав великоросів від зазнайства і пихи в рішенні національного питання. Не дійшло до них його звернення. Асиміляція продовжується на всіх рівнях. Правда, якщо мати на увазі те, що невдячні діти, здебільшого, набравшись сил і самостійності, розбагатівши, часто покидають свою матір, всіляко відхрещуються від неї, і живуть самі по собі, то тоді можна прийняти гіпотезу, що «Киев – мать городов русских» для дальшого дослідження.
Здалеку довго течуть Дніпро і Волга
Розплутуючись в тенетах історії, я зрозумів, що ці лабіринти ведуть мене до вічного запитання: «Що було першим – куриця чи яйце?». А на нього, як відомо, відповіді не знайшли до сих пір. І я зрозумів, що не слід заходити в своїх дослідженнях на самі глибини віків. Достатньо, на мій погляд, хоча б відштовхнутися від більш близьких і зрозумілих нам подій та фактів ХV11 віку. Нестиковок в історичній літературі звісно немало. Та не слід вишукувати нові. При бажанні їх знайти, вони, безсумнівно, будуть. Наприклад, Україна ніби то святкує День своєї національної незалежності 24 серпня (24.08). Що вона не так давно і робила. А в основному енциклопедичному словнику Росії («НИЭС») читаємо:«Национальный праздник День независимости 24.09»), 24 вересня. Тобто, указано строк рівно на місяць пізніший (сторінка 1024). Чому у одної і тої ж події – дві різні дати? Котра з них істинна: чи в українському святкуванні, чи в російському трактуванні? Чи комусь «за трьома соснами лісу не видно»? А це ж – вагомий привід Україні для оголошення ноти Росії про елементарну неповагу однієї до пам’ятних державних дат другої! Не слід тому при установленні істини сподоблятися пріснопам’ятним бабі Парасці та бабі Палажці з добре відомого циклу оповідань Нечуй-Левицького. Треба дивитися вперед. Де серйозно, де з жартом, з гумором, достатньо присутніх в характерах обох народів, вирішувати всі спірні питання. Мабуть таки слід примирятися і з українськими метаннями по вибору власних героїв і пам’ятних дат її історичного розвитку. Можливо, навіть треба повернутися до початкового написання назви держави – Украйна. Нарешті, треба ж відділити «мух від котлет». І все буде гаразд. У нас - Украйни і Росії. Якщо діяти з взаємною повагою, по-доброму, по-сусідському, від всіх щедрот душі, то Росія, на мою думку, в кінці кінців повинна зверху донизу визнати, що Україна уже друге десятиріччя, як не являється яким би то не було придатком чи васалом Росії, а виступає на міжнародній арені, згідно проголошеної Конституції, як «суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Суверенітет України поширюється на всю її територію… Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою». А за роки її боротьби за свої самостійне існування, та і взагалі, виживання, траплялося всяке. Та й з боку Росії їй діставалися не лише пряники. То ж було б вельми доречним, як би Росія на вищому рівні, офіційно чи через відповідні державні структури, признала перед Україною і світовою культурою, що дійсно царизм, починаючи з ХV11 віку, подавляв самостійність та суверенітет України, ліквідував її державність: територію, мову, асимілював український народ. Та признати дії нинішніх властей України правовими, законними по відродженню державності України з усіма витікаттючими з того наслідками. І надати всі можливості з свого боку для успішного проведення тієї роботи, вважаючи її внутрішніми справами сусідньої суверенної держави. Це був би зі сторони Росії достойний політичний поступок, що заслуговує тільки поваги та наслідування. Особливо в країнах пострадянської території. По всьому, Україна має повну політичну та адміністративну незалежність, якій підпорядковані територіальна, культурна та економічна самостійність і державний суверенітет. І в цьому немає нічого складного для освоєння ким би то не було і порозуміння. Звичайно, керівникам України та Росії слід уміло вибирати пріоритети взаємного співробітництва, виходячи з народних потреб, звичаїв, традицій. Як не треба забувати і про те, що вожді приходять і уходять, а народи і держави залишаються. Дніпро і Волга, початок яких і вододіл знаходяться на Валдайській височині Росії, продовжують текти по своїм руслам при всякій владі уже немало літ.
5 вересня 2009 року
|
Архив номеров (№1 - 9) > № 7 >