Шевченкофобія в сучасній Україні

 

Коли я сказав одному своєму другові про те, що готуватиму виступ саме на цю тему, він мене відраджував: мовляв, навіщо привертати увагу до таких речей: їх або не знають, або скоро забудуть. На жаль, це не так. Різного роду антишевченківських публікацій більшає і більшатиме, бо шевченкофобія — це прихована (а інколи й неприхована) форма українофобії, яка набирає обертів.

Початки шевченкофобії заклало жандармське літературознавство ще з початком поетової творчості. Прилучилися до неї київські поміщики, налякані легендою про те, що коло поетової могили в Каневі зарито ножі, якими повсталі селяни зводитимуть з ними рахунки, — були навіть вимоги прислати військо для захисту: через це тривало й відповідне службове листування. Але серйозної «інтелектуальної» потуги в кінці XIX — на початку XX століття надали шевченкофобії київські «русские националисты» й чорносотенці із «Союза русского народа», що обрали Київ — як «мать городов русских» — мало не своєю столицею. Особливим ажіотажем відзначалися їхні антишевченківські кампанії під час ювілеїв поета — в 1911 та 1914 роках, коли київська українська громадськість намагалася дістати дозвіл на спорудження пам'ятника поетові й збирала кошти на нього. Кредо чорносотенців висловила газета «Кіевь» напередодні сотої річниці від дня народження Шевченка: «...Был человек весьма малограмотньій, невежественный, не подозревавший о существовании знаков препинания и совершенно неспособный по своєму умственному убожеству...»

Такі й подібні сліпоненависницькі речі пишуться й друкуються вже після того, як стали широко відомими спогади й відгуки про Шевченка видатних діячів російської літератури й культури; після того як слава його поширилася по всій Слов'янщині й досягла багатьох країн Європи; нарешті, невдовзі по тому, як пам'ять його було вшановано на урочистому засіданні Академії наук, де академік Д. Овсянико-Куликовський у спеціальній доповіді, висловлюючи вже твердо означену компетентну думку літературознавчої науки, говорив: «Шевченка можна розглядати як поета національного відродження і як загальнолюдського поета — і таким чином вияснити значення Шевченка для України, для всієї Росії і для всього людства».

Але минуло майже сто літ, Шевченкова творчість постала на всю свою велич у панорамі слов'янських літератур; змінилася Україна, світ змінився — не змінилися тільки українофоби і шевченкофоби. І знову на шпальтах їхніх видань у незалежній Україні розкошує те саме мракобісся.

Як останнє слово науки передруковуються імперські видання столітньої давності, спрямовані проти «малороссийского сепара-тизма», і в колах інтелектуальствуючих невігласів їхню «аргументацію» проти української мови й української національності вважають не тільки достатньою, а й незаперечною. Подібні публікації можна зустріти не лише в деяких донецьких, харківських та інших регіональних виданнях, а й у «всеукраїнських».

Особливо вільно почувається троглодитська українофобія-шевченкофобія в Криму, і не випадково тут перевидали сумнозвісну книжку Олеся Бузини й розіслали її по школах. Ініціатором цієї «добродійної» справи виступив головний редактор газети «Крымская правда» Міхаїл Бахарєв, той самий, що, бувши депутатом Верховної Ради АРК, з її трибуни заявив: «Нет такого украинского языка. Это язык черни... Это язык, который искусственно выдумали Шевченко и другие авантюристы. Я вам скажу больше того — нет и такой нации "украинцы", как и нет никакого будущего у Украинского государства» (див.: Зеркало недели. — 4 жовтня. — 1997).

А ось інший головний редактор, уже донецької газети «Город», Владислав Ришков вітає учасників Міжнародного форуму україністів, який відбувся влітку минулого року в Донецьку і на який з'їхалися з усіх континентів сотні дослідників нашої історії, культури, мови, в тому числі й люди з великим науковим авторитетом (до речі, з жодним із них донецькі засоби масової інформації не влаштували зустрічі, не провели інтерв'ю):

«Это, конечно, может вызвать какие-нибудь аналогии типа проведення слета любителей сала среди сугубых вєгетарианцев, но ведь, будучи в высшей степени гостеприимными людьми, мы же не станем вспоминать известную поговорку про незваного гостя, который хуже...»

Отже, «головний редактор» великодушно надає нам статус «незваного гостя» у своїй хаті... Або помилявся Шевченко, кажучи: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», або в нашій хаті господарем почувається хтось інший, а ми — «на нашій, не своїй землі».

І «головний редактор» згадує Шевченка, але не для підтвердження своїх прав господаря в домі — тут для нього питань немає, — а щось ніби на предмет можливості притягти поета до кримінальної відповідальності за заклики до «противоправных действий» у «Заповіті».

Вдаючи, що не знає специфіки жанру заповіту в світовій поезії або й справді не знаючи («інтелектуал» же!), він з єзуїтським цинізмом запитує, чому це поет закликає до повстання після своєї смерті замість очолити його за життя...

Тут немає можливості розглянути ширше коло інтелектуальних здобутків новітніх «чорносотенців», розсіяних по різних виданнях. Але є вже й спроби концентрованого вираження мракобісної ідеології. На одній із них я хочу зупинитися докладніше.

...Ця довгоочікувана книжка (довгоочікувана тому, що неодмінно мала з'явитися в незалежній Ук-раїні для повноти її образу) вийшла 2005 року в Луганську накладом 10 000 примірників — треба думати, поки що. Бо, напевне, ненависників України в незалежній Україні все-таки більше, ніж 10 000, а мірою ненависті до Шевченка як символу України й концентрацією найбрутальніших лайок на його ад-ресу — вона унікальна. Знов-таки: поки що. Автори — Николай Греков, іменований руководителем проекта; Константин Деревинко — религиозньш философ, психолог-психиатр; Глеб Бобров — писатель. На останній сторінці обкладинки вміщені фотопортрети цього творчого тріо, а руководитель проекта Николай Греков поділився зворушливим спогадом: «Когда я учился в школе, в кабинете украинского язика и литературы висел плакат: "Вивчай українську мову — вона допоможе тобі краще знати рідну". Отож можна здогадуватися, в якій мовно-культурній атмосфері виростав майбутній руководитель проекта і яке знання української літератури, яке ставлення до неї і яке розуміння Шевченка виніс він. А втім, книжка й починається з гордовитого зізнання: «В начале 90-х прииїла пора перечитать Тараса Шевченко. Не то, чтобы душа просила. Скорее — напротив. После изучения в школе ничего такого (підкреслено) она больше не просила. Но слишком уж часто и назоиливо звучали ежедневно со всех сторон его имя и его строки» (с. 4).

З цих слів і починається перший розділ книжки з багатообіцяючою назвою: «Давно пора...». Можна вже здогадуватися, для чого настала «пора» (точніше було б сказати: вернулася, бо ця пора настигає Україну не вперше), але щоб уже зовсім не було сумнівів, видавці на другій сторінці обкладинки вмістили — під девізом «Триста лет вместе»  — кольорову карту «Территория Украины в 17 веке». Карти «Территория Московского царства в 17 веке» (або й раніше) — звісно, немає.

Книжка трьох авторів має ударну назву: «Шевченко – крестный отец украинского национализма». З цим визначенням можна було б і погодитися, якби йшлося про розуміння націоналізму як ідеології національного визволення або про те розуміння, виходячи з якого Анатолій Луначарський говорив про «революційно-демократичний націоналізм» Шевченка, стверджуючи, що він більший за найбільших «поетів-націоналістів» — Міцкевича, Петефі, Ф'єсколо... Але автори націоналізм розуміють на суто обивательському рівні й головним нервом Шевченкової поезії оголошують ненависть до росіян, до всього російського і до Росії як історичного феномену.

Немає потреби доводити, що автори цієї книжки — «принципові» шевченкофоби. Вони самі декларують це на кожній сторінці з достоїнством безстрашних невігласів. Але їхня шевченкофобія якась... сказати б, дуже простодушна. Вони цитують Шевченка, не розуміючи його. Бо якби розуміли, то їм було би соромно за себе. Натомість вони — свята простота! — переконані, що соромно має бути великому поетові, соромно має бути нам з вами, його шанувальникам, соромно має бути поколінням людей, яким Шевченкове слово западало в душу, соромно має бути десяткам великих людей XIX і XX століть, які схилялися перед Шевченком і присвятили  йому захоплені відгуки різними  мовами світу, соромно має бути тим мільйонам людей десятків національностей, які йшли і йдуть на поетову могилу як до святині, соромно має бути, зрештою, історії світової літератури, в якій Шевченко посідає місце в сім'ї геніїв. Я вже не кажу про те, що для них не існує величезної наукової літератури про Шевченка. Тільки час від часу вони зверхньо ставлять свої «вопросы шевченковедам», не маючи й гадки про те, що відповіді на ці «вопросы» давно дали і шевченкознавство, і сама історія. Якщо це зарозумілість, то надто жалюгідна у своєму непроторенному невігластві. Втім, за цитування Шевченкових інвектив проти деспотії та «плачів» про долю України можна їм подякувати: адже книжка розрахована на специфічну публіку, в якій переважатимуть ті, хто ніколи не тримав «Кобзаря» в руках, тож уперше почуте слово великої правди на когось може справити й зовсім не те враження, на яке розраховують автори.

Щиро дивуються автори, чого це Шевченко плаче, що «Украйна гибнет». «Странно только одно, — "в'їдливо" іронізують вони, — почему-то этого никто не видит» (с. 150). Невже ніхто так-таки й не бачив? Коли про це говорив Шевченко, то він картав незрячих: «осліпли, не бачать». Картав тих, хто «кайданами торгував». Тих, хто духовно осліплював народ. А народ бачив. Це ж він склав пісню: «Катерино, вража бабо, що ти наробила — Степ широкий, край веселий ти занапастила». Бачили й автори козацьких літописів, бачили й такі козацькі ватажки, як Гордієнко та Калнишевський. Бачили й ті ліберальнічи й революційно настроєні українські шляхтичі, які покладали надії на Наполеона або які шукали контактів з польськими революційними групами, з російськими декабристами, — і серед самих декабристів були люди, які бажали Україні іншої долі.

Але те, що Україна гине і може загинути, якщо не усвідомить трагізму свого становища, Шевченко справді побачив зіркіше за всіх, гостріше за всіх пережив і потужніше за всіх закликав не коритися загладі. Тому й назвали його «пророком», хоч би як глузували з цього мізерні циніки. Луганські автори протиставляють Шевченкові Костомарова, ніби ша¬нуючи останнього і солідаризуючись із ним. То хай би й послухали росіянина Костомарова, Шевченкового «подільника», як вони висловлюються. До речі, чому б їм не проштудіювати укладені Костомаровим «Книги битія українського народу» та й не поділитися своїми враженнями?

Тим часом — враження Костомарова від першого прочитання Шевченка:

«Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Страх огорнув мене... Я побачив, що Шевченкова муза роздирала заслону народного життя. І страшно, й солодко, й боляче, й привабливо було туди заглянути!!! Поезія завжди йде попереду, завжди відважується на сміливе діло, її слідами йдуть історія, наука та практична праця... Тарасова муза прорвала якусь підземну гать, уже кілька віків замкнену багатьма замками, припечатану багатьма печатями, засипану землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати для потомства навіть пам'ять про це місце, де є підземна порожнеча. Тарасова муза ввійшла в цю порожнечу із своїм незгаслим світильником і відкрила за собою дорогу і сонячному промінню, і світлому повітрю, і людській цікавості. Легко було входити в це підземелля, коли повітря туди дістанеться, але яка людська сила може встояти проти вікових випарів, що вбивають в одну мить усі сили життя, що гасять усякий земний вогонь!.. Однак поезія не злякається ніякого згубного випару, якщо вона справжня поезія, і не погасить її світильника ніяка історична або моральна вуглекислота, цей-бо світильник горить нетлінним вогнем — вогнем Прометея...»

Ось чому від Шевченка починається новий етап української історії, української світоглядної думки. Але щоб це зрозуміти, треба не бути сліпоглухонімим до високої поезії і треба хоч трохи знати історію України з автентичних джерел, а не тільки з російської монархічної історіографії, і не сікатися до Шевченка із запасами власної «історичної або моральної вуглекислоти». Звичайно, можна і Шевченка, і всю реальність сучасної йому України спростувати посиланням на Гоголеві «Вечера на хуторе близ Диканьки» та на пушкінське захоплення «живым описанием племени поющего и пляшущего», — як це і роблять луганські автори, іронізуючи з Шевченкового «Якби ви знали, паничі...». Але на це вже, кажуть розумні люди, «немає ради»...

Як особливою є шевченкофобія ненависницької трійці, так особливим є і її фальсифікаторство. Це навіть не навмисна стратегія, а якась природна стихія, в якій взаємодіють і одне одного употужнюють — невігластво, нестримна злоба і мертва відпорність до поетичного слова. Тому якось і незручно закидати їм фальсифікацію: вони просто писали як могли. А фальсифікація виходила сама собою, може, й мимовільно.

Ось, наприклад, згадана вже наскрізна ідея книжки: Шевченко ненавидів росіян, їх звинувачував у всіх бідах України. Чи варто їм пояснювати, що Шевченко вбачав ворога в Російській імперії, в ро-сійському царизмі, в російському деспотизмі, а не в росіянинові як представникові нації? Чи варто і чи можливо їм це пояснити, коли цих речей вони прин¬ципово не розрізняють, для них це все одне й те саме? Картає царів — отже, ненавидить росіян, бо царі ж російські! — отже, «из всех русских наибольшей ненависти достойны, конечно, русские цари», — іронізують автори (с. 37). Висміює модну псевдовчену мудрість — для авторів це привід приписати поетові уявлення, що «русские — зто недоумки, которые и солнцем недовольны (...) Русские, наверное, рассказывали ему про Коперника и гелиоцентрическую систему. А он не поверил» (с. 68 — 69). Говорить про «москалів» — так це про росіян взагалі, а не про тих, на означення яких народ і слово це створив, і не про тих, хто здійснював імперське «освоєння» України. Може, порадити їм почитати, що писали про цих росіян інші росіяни, від Герцена починаючи? Даремна справа. Може, нагадати, що говорили і писали про Шевченка ці інші росіяни? Може, назвати тих із цих інших росіян, з якими Шевченко був у найщиріших дружніх стосунках? Дарма й дарма. Бо, певно, в очах авторів ці росіяни — ніякі не росіяни, а революціонери й атеїсти. Якщо їм вірити, то у Шевченка «и слова доброго о русских не найти».

Отже: невігластво, злоба, глухота до поетичного слова.

Невігластво як джерело палкого натхнення виявляється в цілковитому незнанні України, її історії, культури, а через це довільному поводженні з окремими фрагментами неопанованої цілості; у незнанні того (чи небажанні знати), чим було кріпацтво, чим був царизм, чим була Російська імперія для неросійських народів, та й для самих росіян. Не знаючи цього або вважаючи таке знання некорисним для себе, можна, звичайно, брати в лапки слова «класова експлуатація», «національний гніт», зухвало гадаючи, що іронічними дужками можна викреслити з історії пам'ять і про страшні знущання кріпосників з «крещеной собственности» (О. Герцен), і про довгий мартиролог жертв принципу «самодержавия, православия и народ-ности» по-московськи. Але пам'ятатимемо, бо все це зафіксоване в документах і в класичній літературі...

Новітні апологети російського самодержавства вважають, що історія підкинула їм козирний аргумент для його реабілітації. Ось і творча трійця пише: «Что можно сказать в защиту самодержавия? Все уже сказала сама история. В сравнении с трагедией украинского и других народов под властью безбожников XX века его "страдания" под властью христианского монарха кажутся просто санаторием» (с. 50). Що сказали б, піднявшись із могил, ті, хто побував у цьому «санаторії»? Навряд чи втішило б їх те, що їхнім нащадкам випало ще більше лихо.

Це, сказати б, невігластво (і цинізм) на макрорівні. На мікрорівні — бачимо незнання й ігнорування обставин життя і творчості Шевченка, літературного життя його доби, слов'янського і європейського контексту його поезії. Глузуючи з Шевченкових плачів про долю України, вони навіть не здогадуються, що великі поети всіх поневолених народів плакали над долею своїх народів: Міцкевич і Словацький — над долею Польщі, Петефі — над долею Угорщини, Леопарді — Італії, Ботєв — Болгарії, Коста Хетагуров — Осетії, Янка Купала — Білорусії, Райніс — Латвії, — цей ряд можна продовжувати й продовжувати. Одним розчерком потрійного пера оголосивши поему «Марія» богохульською, вони не просто ігнорують оцінки, скажімо, такого християнина, як Борис Пастернак, не говорячи про інших видатних письменників і дослідників, від Драгоманова починаючи, а й засвідчують цілковите незнання інтерпретацій цієї теми в європейській літературі, мистецтві, філософії...

Один із розділів книжки називається: «Обвиняется Господь Бог». Це так вони інтерпретують постійну напружену зверненість поета до Бога як найвищого адресата своїх роздумів про таїну буття і злигодні людської долі, про призначення людини і народів, про невідповідність поведінки людей і особливо можновладців Христовим заповідям, про осквернення земного раю і надій на рай небесний. Натрапивши на зболені слова:

Нема раю на всій землі,

 Та нема й на небі, —

вони сприйняли їх не як поетичну метафору, а з міліцейською буквальністю (взагалі поезію вони читають, як протокол службового розслідування) і з відповідними висновками: «Итак, рая нет. Но Бог все-таки существует (как зто возможно — пойми, кто сможет!). И Он обьявляется сообщником человеческих преступлений. Логика простая: "Каин убил Авеля. Кто виноват? Правильно: Создатель". Железная логика (или скорее дубовая?)» (с. 10). Таке враження, що це вони самі про себе, бо «логіка», яку щойно продемонстрували — лише продукт їхньої... ну, мабуть, уяви не можна сказати, бо надто простолінійно, як у авторів передвиборчих «тез».

Де тут уже нагадувати їм про те, який глибокий і драматичний зміст мало звертання до Бога у світовій поезії та філософії, який спектр людських духовних і соціальних переживань у цьому діалозі з Богом розгортався! Не бачачи в таких зболених звертаннях до Бога нічого, крім «ненависти к Богу», автори засвідчують фальшивість свого ритуально-заскорузлого «боголюбства», позбавленого сумнівів перед обличчям буття, мук, особистісного осягнення людського стояння перед Богом, — усього того, чим століттями жила і живе світова поезія... Трагічні медитації зі збірки «Три літа» дали «матеріал» ще для двох ПОЗОВІВ поетові: «Шевченко признается, что в его сердце пустыня» (це з приводу: «Невеликії три літа (...) // Опустошили убоге // Моє серце тихе...») — і: «Шевченко познал истину: люди — зто змеи. Он начал лечить своє разбитое сердце ядом и выть совой» (с. 81, 83). Це — «нищівний», на думку авторів, коментар до картини душевної драми поета, обставини і причини якої знає або може зрозуміти кожен нормальний читач. Але авто¬рам мало показати свою тупуватість, їм так кортить додати ще й підлуватість. І вони додають: «Особенно трудным выдалось, как мы видели во второй части, лето 1843 года, когда Шевченко входил в "товариство мочемордів" со всеми вытекающими из з-того членства обязанностями, а параллельно "скрізь був й все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями — бодай вони переказились". Плюс ресторан Излера, плюс Адольфинки из дома терпимости и т. д. и т. п. Какое же сердце выдержит такие перегрузки» (с. 82). Чи не нагадує це «логіку», стиль та інтелектуальний рівень «слідчих дій» КҐБ проти «дисидентів» 1960—1970-х років? Та сама нездатність уявити будь-яку іншу мотивацію недоступного їм мислення, крім своєї ницої, та сама хамська пристрасть лізти в душевний світ людини своїми брудними чобітьми...

...Не зупиняються і перед зовсім уже очевидним, нахабним шулерством. Процитувавши славетне Шевченкове:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує...

 ...А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата, —

додають: «Последние слова, судя по всему, автобиографичные» (с. 71).

А ось як коментується відомий вірш із засланської «захалявної книжечки» — про розмову двох солдатів, українця і росіянина, двох братів по нещастю. «Вот задушевная поэтическая сцена: один солдат жалуется другому на обидчика-помещика. В конце говорит: "А знаєш, його до нас перевели із армії". И слышит в ответ: "так что же? Ну, вот теперь и приколи!"». Автори обачно промовчали про характер «обидві», бо це не вписується в їхню тезу про благодать російського кріпацтва. «Не помітили» вони й того, що пораду «приколи» дає солдат-росіянин (способи помсти за такого роду кривди були однакові скрізь, де знущання кріпосників переходили всяку межу терпіння), — а що українець відхиляє цю пораду. І річ не в тім, що він українець, а в тім, що це одна з типових постатей Шевченкової поезії цієї пори, коли він з особливою любов'ю малює образи людей, перейнятих християн-ським милосердям і всепрощенням. А що ж кажуть автори? А ось що: «Какую же еще сцену мог воссоздать первый украинский приколист Тарас Шевченко?» (с. 72). Буває, у подібних випадках кажуть: «Хай це залишиться на совісті автора». Але цього разу таке відсилання було би безадресним, і не тому, що авторів аж троє...

Друге джерело натхнення — злоба супроти Шевченка як символу українства. Вона вихлюпується на кожній сторінці. Автори не удостоїли Шевченка жодним не те що об'єктивним — де вже там! — а й просто толерантним, задля формальної пристойності хоча б, словом. Про великого поета вони говорять з патологічною безпардонністю нікчем: «поэт-зомби», «деформированная личность», «войдя в раж, стал неудержим в своей лжи», «продавший душу» дияволу, «брехака», Каїн — бо «окаянний» - іт. д. (див. с. 72, 74,80, 81, 100, 113, 115таін.). На тлі цих пароксизмів уже майже джентльмен¬ськими виглядають такі перлини московсько-православної віротерпимості: «украинский папа римский», «Тарас Первый», «украинский кобзарско-папо-римский язык». Це останнє — про переспіви псалмів Давидових; з традицією їх поетичного переспівування, на відміну від буквального перекла-дання, автори теж, виявляється, не обізнані. Багато світових поетів давали свої вільні переспіви з них. Від Шевченка ж вимагається суворе дотримання біблійного канону, не припускаючи жодного «неблаго-говійного» слова про подвиги царя Давида, серед яких були, як відомо, й досить сумнівні. Але ж він, кажуть автори, покаявся перед Господом, — отже, будь-які питання знімаються. А оскільки автори не страж-дають на почуття гумору, то, скажімо, «ловлять» поета на тому, що тоді як у Біблії про дівицю, якій доручено було зігрівати постарілого царя в ліжку, сказано тільки однією фразою: «Девица была очень красива», Шевченко, — жаліються вони, — «сочиняет целую "Энеиду"» (с. 105—106).

Третє джерело безпробудного натхнення авторів — мертва глухота до поезії (чи, може, ситуативна імітація такої глухоти). Вони, для прикладу, немовби не розуміють, що голос літературного персонажа не завжди є голосом самого автора, що авторське «я» і «я» ліричного героя можуть перебувати у складному співвідношенні і що це є спеціальною проблемою літературознавчої науки. Для авторів ці «подробности» — зайва річ. Прочитавши в «Тризне» монолог уявного романтичного героя: «Я тайну жизни разгадал, раскрыл я сердце человека...», — вони виносять вердикт: «гордыня» Шевченка, а це, як відомо, не є християнською гідністю; більше того, «в течение всей жизни кобзарь был уверен, что он всеведущ», а це відомо  чия прерогатива.

Поетичний текст існує для авторів не як естетичне явище, а як об'єкт для настирливого вишукування чогось невідповідного їхнім уявленням, а отже, обурливого й неприпустимого. Якщо таке «предосудительное» знайдено — більше нічого й не треба, все інше їх не цікавить. Скажімо, в поемі «Неофіти», яка мала б зацікавити цих «християн» (попри те, що своє «християнство» вони ідентифікують у межах казенного московського православ'я), їхню увагу привернув лише один епізод, що стосується апостола Петра. «Вот что заставил его проделать украинский папа римский» (с. 100), — блюзнірствує православна трійця, — і цитують уривок, де апостол, ідучи до Рима, зустрічає оргію і не проклинає «золоту молодь», а дає їй християнське благословення. У своєму московсько-православному обуренні автори «не помітили», на що благословляє апостол молодь. «Не помітили», що йдеться про сакральну силу апостольського благословення, яке перетворило ду¬ші оргіян і зробило з них жертовних неофітів християнства. Певно, завинив перед ними не тільки «український папа римський» Шевченко, а й сам апостол Петро, бо ж до Рима йшов... Ось до якої сліпоти й цинізму доходять наші московсько-православні борці за «єдино правильне» розуміння християнського Бога і християнства...

І ще одне. Вирвавши з контексту Шевченків поетичний рядок: «наробив ти, Христе, лиха!», — автори подають свій присуд: «Какого же зла наделал Христос? И кому? Ответ давно известен: врагу рода человеческого, князю мира сего. Ему и служил Шевченко, продавший свою душу за славу» (с. 113). Шевченко служив тому, кому служили всі великі поети — Богу правди. У багатьох із них можете прочитати й про те зло, яке мав на увазі Шевченко: зло, що творили «іменем Христовим» його фальшиві й захланні слуги, розпалюючи криваві релігійні чвари і «цивілізуючи» нехристиянські «дикі» народи в різ¬них краях земної кулі — від обох Америк до Сибіру й Кавказу.

...Але все, що повідали автори досі, — це лиш артпідготовка до завершального «килимового» бомбардування всієї території україн-ської культури — в розділі, який зветься: «Шевченко против украинской культури». Виявляється, вся українська історія пішла не туди, куди слід, оскільки українці не знали того, що повідомляють тепер автори в оцій своїй геніально-простій евристичній формулі. Але послухаймо їх.

«...Украинская культура шире и глубже, чем Шевченко (как слон больше маленькой собачки). К украинской культуре относятся еще Е. Гребинка, Г. Квитка-Основьяненко, И. Котляревский, Г. Сковорода, Н. Гоголь. Своей позицией все эти люди вызывали у Шевченко неудовольствие, выражаемое в различных формах. Еще к украинской культуре относятся М. Максимович, Н. Костомаров, М. Драгоманов, П. Кулиш. Их взгляды противоречили позициям Шевченко, которому они давали трезвую (підкреслено авторами) оценку» (с. 140).

Не будемо питати авторів: чому б це Шевченко, виборюючи українській літературі шлях самостійного розвитку, а не малоросійського додатку до великоруської, не мав права на якесь критичне ставлення до своїх попередників, повагу до заслуг і внеску яких він неодноразово висловлював? (До речі, «зловивши» Шевченка на тому, що в новій редакції послання «До Основ'яненка» мало назву «До українського писаки», автори зловтішаються: «Отныне с чистой совестью будем называть Тараса Шевченко "украинским Писакою". И не с маленькой буквы, а с большой, учитывая резонанс от его писаний» (с. 152). Та не дуже «с чистой». Адже в часи Шевченка слово «писака», або «письмака», означало просто письменник і не мало того образливого забарвлення, що пізніше, коли в широкий вжиток увійшов сучасний термін «письменник».)

Але запитаймо інше: чому вони не наводять жодного із багатьох і багатьох захоплених відгуків, жодної із щонайвищих (а не тільки «тверезих») оцінок, що їх давали Шевченкові поіменовані вище його побратими й послідовники? Ну, хоча б глибокі костомаровські характеристики Шевченкової музи, ні з чим не зрівнянні своєю проникливістю й пристрасністю? Або драгомановської характеристики поеми «Марія», про яку вони говорять зі «скрежетом зубовным» і яку Драгоманов популяризував у Європі? Або чому б їм, зрештою, не звернутися було до славетної доповіді Драгоманова про «українську літературу, заборонену царизмом», призначеної для Конгресу на захист культури в Парижі? До його слів про «змарнований час» — час перебування України у складі Російської імперії, яку автори уявляють «санаторієм» для малоросів? Таких «чому» є багато й багато, але з ким говорити...

...Починається й закінчується книжка переможним протистав-ленням Шевченкові — Гоголя. Тема ця — Шевченко і Гоголь — уже досліджена в багатьох публікаціях, серед яких і блискучі праці Юрія Луцького та Юрія Барабаша. Але авторам вона потрібна лише з одного, вузького погляду: протиставлення Гоголевого вибору — Шевчен-ковому. І насамперед — мовного вибору. Вони наводять розлогу цитату зі спогадів Г. П. Данилевського, де той переказує розмову Осипа Бодянського з Гоголем про Шевченка. Ось Гоголеві рекомендації, які автори недвозначно перекидають через півтора століття нашим сучасникам: «Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, — сказал он, — надо стремиться к поддержке и упрочению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть єдиная святыня — язык Пушкина...» (с. 5).

Ну, що ж: думка відома, багатьма підхоплена, та й Російською імперією нав'язувана всіма цій державі властивими методами. Але ні чехи, ні серби, ні навіть підвладні Росії українці цим шляхом не пішли, бо цінували своє національне і розвивали власні мови. За Шевченком пішли наступні покоління творців української культури й літератури... Тут я хотів назвати декого з найвидатніших, але обачно зупинився. Краще тримати язик за зубами. Не давати авторам «наводку». Бо, виявляється, порахунок із Шевченком — це лише початок їхнього великого «прожта». На черзі в їхньому списку — «кровожадная» «Панночка», «которая в своей "Лесной песне" с глубокой симпатией и огромным мастерством (дякуємо, хоч це, мабуть, тонка іронія. — /. Д.) воспела различньїе виды лесной нечисти». На черзі й Франко, «который в поэме "Моисей" уродует Библию и заставляет Моисея богохульствовать (...) Однако такие крупньїе фигурьі, как Франко и Украинка, требуют отдельного разговора. Не зря же они украшают своими умными лицами купюры в 20 и 200 гривень. Уже только за это каждый из них заслуживает отдельной книги в нашей будущей серии "Пламенные революционеры"» (с. 199). Не ясно, чи удостояться окремих книжок названі далі Довженко і Яновськии, чи вони заслуго-вують лише на відповідні розділи у спеціальній праці, як і «так называемое» «розстріляне відродження» та діячі ненависної «украинизации». Можливо, пощадять Коцюбинського — за сина, Юрія: хоч і більшовик, але ж від Москви присланий...

Отже, гряде судний день. «Пора пришла», — знову погрожують автори. Але точної дати «дня ікс» не називають — може, щоб більшого страху нагнати. А тим часом є робота адміністрації президента Ющенка. На сторінці 144-й читаємо:

«Настоящую публикацию авторы просят считать открыым обращением к православному христианину президенту Ющенко с требованием восстановить историческую справедливость и вернуть Киевскому университету потерянное им вследствие революционного беззакония имя крестителя Руси Святого равноапостольного Владимира».

...Поки в Адміністрації Президента сушитимуть голову над «требованием» скасувати знаки шани «первому украинскому большевику Тарасу Первому» (може, луганські автори зініціюють збір підписів за проведення всенародного референдуму з цього питання, а також у справі будівництва Шевченкової церкви в Каневі, що їх не менше обурює?), поки українська держава шукатиме виходу з чергової кризи, тепер уже кризи меморіалів, — хочеться запропонувати для ознайомлення один цікавий документ майже столітньої давності.

1911 року українська громадськість розпочала збір коштів на спорудження пам'ятника Шевченкові в Києві. Проте київські «русские националисты», як вони себе йменували, чорносотенці та московська православна церква розпочали шалену кампанію спротиву. Ось що писав авторитетний у цих колах архімандрит Антоній: «Шевченко вовсе не имеет никаких заслуг перед отечеством, а известен, кроме своего стихотворства, резко безнравственной и глубоко преступной жизнеде-ятельностью (...) Разогревая себя постоянно "горилкою" и ромом, заражаясь польскими революционными настроениями, Шевченко мало-помалу сделался безбожником, кощунником, наглым отрицателем и порицателем всего того, что дорого для честных русских людей (...) Поэзия Шевченко находится в тесной связи с особенно революционными произведениями Мицкевича, Чайковского, Залесского и Гощинского, с которыми Шевченко познакомился во время проживання в Варшаве в 1830 году и усвоил себе от поляков на всю жизнь и выразил в своей поззии свирепую ненависть вообще к "Москве" Царской и в частности к Императору Николаю Павловичу и Богдану Хмельницкому». Твори Шевченка, доносить архімандрит, «создали почву для возникновения ныне существующей многочисленной партии хохломанов, именующих себя украинцами, и проникнутых старьім сепаратизмом изменника Мазепы и современными радикальними тенденциями»; в цих творах «безбожне, кощунство, отрицание власти и закона, ненависть к своему отечеству — России, ее доблестной армии, ее великому прошлому, ее церкви православной, Царскому самодержавию, ее Великим Монархам Петру І, Екатерине II и Николаю І, подстрекательство к отделению Малороссии от России, к кровавой междуусобице и многим другим революционным явленням» (Старец Архимандрит Антоний, бывший наместник Киево-Печерской Лавры. — К., Лавра: Типография «Русской печати», 15 апреля 1911 года). Безсмертні слова!

...Майже сто років минуло, а мракобісся знову гострить свої вовчі щелепи на Шевченка...

...Ще не так давно як «піонер» новітньої шевченкофобії уславився Олесь Бузина — київський літератор того новітнього типу, що «ради красного словца не пожалеет ни мать, ни отца». Він позиціонував себе як аристократ духу, що не зносить мужицького поета, та, зрештою, і всієї мужицької — української — літератури. Доволі штучний ажіотаж навколо його «викриттів» швидко вигас, але ім'я його не забулося і час від часу зринає в нових колотнечах коло підніжжя тієї гори, на якій височіє Шевченкова слава.

11 березня 2006 року з нагоди чергового ювілею поета в газеті «Одеські вісті» з'явилася стаття відомого  романіста й  автора  багатьох  творів  різного жанру Богдана Сушинського під назвою «Його Превосходительство академік Шевченко». Фактично це був розділ з книжки, яка незабаром з'явилася друком. У статті йшлося про те, що Шевченко, отримавши в останні роки життя звання академіка Академії мистецтв, став належати «до одного з найвищих, четвертого, класу чиновників», і до нього, мовляв, слід було звер-татися: «Ваше Превосходительство». На Шевченкові роковини, мабуть, хотілося кинути виклик гідному всілякої зневаги «тради-ційному» шевченкознавству з його акцентуванням менш радісних обставин поетового життя. Розвиваючи свій «виклик», Богдан Сушинський стверджує, що головну роль у визволенні Шевченка (який, до речі, фактично відбув призначений йому десятилітній строк покарання) з солдатчини та поверненні в Академію мистецтв й набутті звання академіка відіграли не його друзі та родина Толстих, а велика княгиня Марія Миколаївна. Шевченко ж виявився невдячним до імператорської родини, відгукнувшись на смерть цариці Олександри Федорівни брутальним віршем.

Невдовзі, 15 квітня, «Одеські вісті» опублікували порядком полеміки статтю професора Євгена Прісовського «Феномен одеського Бузини»; в ній, зокрема, нагадувалося про деякі історичні обставини, ігнорування яких призводить до легковажності в пориванні до спростовування «стереотипів» — як справжніх, так і намислених. У тому самому числі газети опубліковано й відповідь Богдана Сушинського під назвою: «Хрестоматійна бузина по-професорському».

Приблизно того самого часу в іншій одеській газеті: «Инфо-радуга: Общественная газета / Одесское педагогическое общество» Богдан Сушинський опублікував статтю (2006, № 2 — 3) «Шевченко: історія одного допиту», в якій стверджує, що в справі відомого арешту в Оренбурзі поет добровільно дав компрометуючі свідчення на своїх друзів, фактично доніс на них, що не минулося безслідно. Для переконливості цих звинувачень і всієї високоморальної позиції Сушин-ського редакція подала апологетичний вступ про автора: «Рьщарь Ордена Пера и Чести» з виразно сумнівним підписом: «Олег Добролюб» — прізвище для Одеси доволі екзотичне. У статті до неймовірних висот піднесено заслуги Богдана Сушинського як письменника, історика, до¬слідника і т. д. — і як володаря дивовижної купи звань, нагород, титулів тощо, особливо ж тих, які констатують високий аристократизм їхнього носія: «...Первый вице-предводитель Союза Аристократов», «благородний рьщарь и ясновельможний князь», «писатель-рьщарь», «один из создателей Международного рьщарского Ордена Архистратига Михайла (штаб-квартира в Черновцах), а также Всеукраинского Аристократического рьщарского Ордена Георгия Милосердного, для которого написал Устав и стал Магистром з-того Ордена».

Можна, звісно, поставитися до цієї інформації як до «локшини» (для реклами вона хибує на втрату почуття міри), але вона корисна і допоможе дещо зрозуміти в книжці, про яку йдеться в кількох публікаціях самого Богдана Сушинського та в його інтерв'ю одеським газетам. Ця книжка — роман-есе «Тарас Шевченко: геній — в самотності» (Одеса, Видавничий дім «ЯВФ», 2006).

Автор не приховує — навпаки, підкреслює, — що хоче кинути виклик усьому дотеперішньому шевченкознавству. У своїй відповіді (швидше «відсічі») Є. Прісовському він пише: «Що становить собою наша "Шевченкіана"? Це або "класове ридання" над долею кріпака-рекрута в овечій шапці та кожусі, або ж маніакальне культотворення, чи не менш наполегливі спроби очорнити Шевченка, зводячи його образ мало не до образу "вовкулаки"». Тут доводиться запитати: чи Богдан Сушинськии читав Драгоманова, Франка, Грінченка, Васильченка, Луначарського, Корнія Чуковського, Сергія Єфремова, Євгена Кирилюка, Олександра Білецького, Платона Білецького, Олександра Дейча, Єремію Айзенштока, Леоніда Большакова, Юрія Шевельова, Юрія Бойка, Григорія Грабовича, Леоніда Плюща, Оксану Забужко, Валерія Шевчука ... мушу зупинитися, бо непросто перелічити всіх, чиїх праць не читавши, не варто судити про «Шевченкіану». А Богдан Сушинськии або не читав і не знає, або дуже покривив душею, вихопившись з отією своєю, вибачайте, дурницею про «Шевченкіану». Я вже не кажу про те, що йому — з усього видно — абсолютно невідомі праці молодих шевченкознавців, які нічого спільного не мають з отим обивательським стереотипом, яким послуговується наш «Рьщарь Ордена Пера и Чести». Так само доводиться «дезавуювати» гучні заяви Богдана Сушинського та його рекламістів про мало не подвижницьку роботу в архівах, викопування нових документів, відкриття незнаних раніше сторін життя і творчості Шевченка. Прочи-тавши книжку, кожен, хто хоч трохи вивчав добу й особу поета, пересвідчиться, що жодного невідомого раніше документа в ній немає і ніяких слідів праці в архівах не видно. Саме собою це ніяка не біда і не гріх — просто не треба хвалитися тим, чого немає. Андре Моруа під час написання своїх класичних романів-есеїв про великих французьких письменників не потребував гибіти в архівах і вишукувати невідомі документи. Йому вистачало їхніх творів та загально-приступних документів, щоб створити конгеніальний образ своїх героїв. Але, звичайно, існують і інші типи біографічних романів чи романів-есеїв. Богдан Сушинський справді використав — хоч і вибірково, не без тенденції — великий обсяг біографічних матеріалів про життя й особу Шевченка. Деякі з них, хоч і були відомі, мало бралися до уваги, і акценту¬вання їх можна вважати заслугою Богдана Сушинського. Є й такі, що не залучалися при розмові про Шевченка, але вони стосуються досить віддалених від нього осіб, — зрештою, це також цікава інфор¬мація. Взагалі ж справа не в документальній новиз¬ні, а в глибині, ґрунтовності й переконливості інтерпретації. Отже, й подивімося на роман-есе Богдана Сушинського саме під цим оглядом.

Починається роман з двох епіграфів авторства... самого Богдана Сушинського. Ось вони:

 «Це не геніальний митець творить своє велике та непідсудне Мистецтво...

Це геніальний народ творить свого великого та непідсудного Митця!

* * *

Кожен народ повинен створити свого Пророка, без якого немож-ливе сотворіння... самого народу.

                                                                  Богдан Сушинський».

Як бачимо, думки гарні й достатньо банальні — саме для епіграфа. Більшої або меншої міри банальності епіграфи того ж автора передують і кожному розділові книжки. Що ж, і такий риторичний прийом можливий.

Авторський вступ до книжки — «Замість прологу»: «Морально-етичні котурни українця XXI століття». Не зовсім зрозуміло, який зміст вкладає автор у метафору «котурни» (вважалося, що «ставати на котурни» — це намагатися штучно вивищувати себе, перебирати невластивий тон тощо) і що означає: «пройнятися тими ж таки соціальними, політичними й національними котурнами, через які душею і тілом пройшов Шевченко». Але сам він таки точно стає на котурни, коли вганяється в патетику з некращих зразків отієї «Шевченкіани», яку так зневажливо ганив. Закликає «відсторонитися від таких звичних — коли йдеться про Шевченка — пафосу, риторики та патетики» (до речі, пафос і патетика, як-то кажуть, з одної опери, але таких «дрібниць» у Сушинського багато). А сам пише в такому стилі: «Ось тоді-то на страдницькій, випаленій усіма війнами і вимореній усіма пошестями Голгофі народній з'являється Він — безліч разів катований, але нескорений, осміяний і гнаний, але всепрощаючий... Пророк! (...) ...Над землею предків, — саме цьому народові відведеною, кров'ю цього народу политою, кращими синами цього народу оспіваною й оплаканою землею, — вже непорушно височить осяйна постать Вождя і Генія, Мученика і Пророка» (с. 8, 9). На п'яти сторінках прологу — повний набір усіх стереотипів зневаженого нашим автором популярного шевченкознавства. І раз у раз з-під пера есеїста вилущуватимуться перли, яким позаздрить будь-який службовий референт, якому треба подати «козу» для чергової ювілейної доповіді про Кобзаря: «Тепер, з височини XXI століття, коли по всій Україні, по всіх континентах постають сотні пам'ятників Тарасу Шевченку, а весь цивілізований світ (типова ілюзія казенного шевченкознавства радянської доби.— /. Д.) визнає його як націо-нального месію та вселюдського генія...» (с. 131).

Можна було б разом з автором перейнятися цими, як він казав, «котурнами», але річ у тім, що в самій книжці не залишилося нічого від «Вождя і Генія, Мученика і Пророка», а є... Втім, хто є — побачимо далі.

Але більше тривожать не самі собою «котурни», а побачені з їхньої висоти і висловлені в афоризмах майже епіграфічної ваги відкриття. Власне — перша фраза і перший абзац роману:

«Відкладіть "Кобзаря". Справа не в текстах. (...) Велич Шевченка — не в геніальності його поезій». Далі: «...геніальність цього митця і політичного діяча — не в його політичній заангажованості і не в його соціальних закликах...»; «Справа, зрештою, не в таланті його і не в конкретних діяннях, а в тому ореолі мученика, якого він зумів витворити (! — І. Д.) навколо себе». А після цього раптом: «В силі на-ціональної величі, якою зумів надихнути зневірений народ свій» (с. 5, 8).

Це — лише частина того риторичного хаосу, з яким Богдан Сушинський приступає до виконання своєї місії: навчити нас розуміти Шевченка. Саме так: «Кожна держава, якщо тільки вона справді держава, а не сукупність безликих територій, повинна мати великому-чеників своєї ідеї, патріархів своєї історії, незламних оборонців цілісності й незалежності. Зрозумійте це — й, можливо (!— /. Д.), тоді навчитесь розуміти Шевченка» (с. 7).

Запам'ятаймо ці та інші «орієнтації» з прологу й подивімося, що від них залишилося, коли від риторики перейшлося до оповіді.

Перша глава книжки: «Велика княгиня і великий поет». Залишмо осторонь дивне поєднання двох зовсім різних великостей: духу і титулу. Зрештою, для любителів титулів така гра слів мила. Та річ не в цьому. Богдан Сушинський з якоюсь особистою пристрасністю прагне довести, що саме велика княгиня, донька Миколи І, відіграла вирішальну роль у визволенні Шевченка з солдатчини, поверненні в Академію і, зрештою, обранні в члени Академії, — а не ті, про кого досі говорили шевченкознавці. Мабуть, ніхто не стане заперечувати, що без участі великої княгині як президента Академії мистецтв ця акція справді не могла б відбутися. Немає підстав сумніватися і в її особистому благородстві, високих моральних гідностях. Можливо, і її чоловік, який був президентом Академії до неї, — герцог Максиміліан Євгеній Йосип Август Наполеон Лейхтенберзький, родовід якого Богдан Сушинський, сам «ясновельможний князь», за згадуваною вже інформацією «Олега Добролюба», — старанно виписує (це справді один із небагатьох нових матеріалів, які автор вводить у шевченкознавчу есеїстику), — був людиною доброї волі та якось спричинився до поліпшення Шевченкової долі. Але, мені здається, Богдан Сушинський дуже перебільшує їхню роль. Не враховує принаймні трьох важливих обставин. По-перше, Шевченко повернувся із заслання в апофеозі слави, якою оточила його революційно-демократична та ліберальна громадськість Росії; атмосфера напередодні вистражданих суспільством реформ була зовсім не та, що десятьма роками раніше, і з цим доводи¬лося рахуватися. Зрештою, йшлося про репутацію самих «реформаторів» в очах значної частини суспільства. Друге: президент Академії мистецтв, член імператорської родини, виконував (виконувала) переважно представницькі функції. Реальним керівником був віце-президент, у цьому випадку — Федір Толстой. Звичайно, велика княгиня могла й не затвердити своїм підписом запропоновані їй документи, але навряд чи таке траплялося часто. Тобто, її роль була більше формальною, хоч не виключено, що вона виявляла і якийсь інтерес до долі покараного поета й художника, і мала якесь співчуття до нього. Нарешті третє. Шевченка звільнили після відбуття майже всього строку покарання. До того ж тяганина з оформленням звільнення стала ще однією мукою для поета — почитайте його «Щоденник». (Щоправда, Сушинський слідом за Бузиною вважає, що солдатська каторга була для Шевченка мало не санаторієм.) Це одна з причин того, чому він не відчував особливої вдячності до своїх вельможних благодійників, обмежуючись формальними жестами. Натомість пригадаймо, якими глибокими почуттями перейняті його листи до справжніх благодійників — насамперед Федора й Анастасії Толстих. Навряд чи той новий напрям шевченкознавства, який започат-кував Богдан Сушинський і яким він пишається — стосунки Великого Поета і Великої княгині, — має перспективи: бо ніяких особистих стосунків (не те що «взаємин», як пише романіст) не було, «діалогу» ширшого характеру — також. Хіба що можна було б розіграти певну умовну ситуацію, але її не запропоновано, та й виглядала б вона, швидше за все, надумано. Або й кумедно, як ось це осягнення Богдана Сушинського: «Судячи з усього, героїнею душевного роману Великого Поета Велика княгиня так і не стала. Як, втім, і сам Великий Поет — героєм роману Великої княгині. І з цього приводу можна лише поспівчувати (...) Але... не судилося. Шевченкові багато чого в житті його, та ще й особистому, не судилося. Така вже його доля» (с. 109).

Набагато складніша колізія — та, що стосується вірша «Хоча лежачого й не б'ють...», яким поет відгукнувся на смерть цариці Олександри Федорівни. Не Сушинський перший (як це він удає своїм тоном першовідкривача) висловив думку про брутальність і невідповідність християнській моралі такої реакції на смерть людини, хоча б і імператриці. Але він обговорює цю колізію багатослівніше за інших. Можна з ним погодитися. Але, як писав Франко, сказали про вовка, скажімо й за вовка. Адже річ не лише в тому, що Шевченко не міг пробачити царевій родині своєї недолі. Ця недоля була частиною недолі його народу. Цариця, як і цар, була символом імперії, її образ, оспіваний багатьма вірнопідданими поетами, став важливим склад-ником усієї естетики тиранічної монархії. Саме з цим символом і зводив рахунки Шевченко. Це слід брати до уваги, хоч це і не знімає етичної колізії, на яку вже звернуто увагу. І, звичайно ж, давні інтерпретації радянського шевченкознавства в його хрестоматійних варіантах звучать сьогодні анахронізмом.

Багато відкриттів, великих і малих, зробив Богдан Сушинський у своєму романі. Деякі просто зворушливі. Наприклад, зацитувавши уривок з Шевченкового листа до Варвари Рєпніної, в якому він пише, що за клопотами про долю родичів йому не до творчості, романіст дружньо застерігає літературну громаду: «Проте нікому із дослідників, чи просто читачів, я не радив би в даному випадку вірити йому на слово (...) Як не довірився і я, а почав уважно вивчати, що саме написано ним в цей період з поезії, над чим працював у своїй майстерні живописця, про що йшлося в його листах до інших осіб. І досить швидко переконався, що насправді, в реальному житті, все виглядало дещо інакше» (с. 262). Не будемо засмучувати Сушинського натяками на те, що про це слід було довідатися ще в середній школі. Зауважимо лише, що той єдиний вірш, який при цьому згадується, називається не «Чигирине, Чигирине...», а «Чигрине, Чигрине...». Можна було б вважати, що це звичайна коректорська помилка, але ж вона повторюється кілька разів! Чимало й не менш цікавих відкриттів. Наприклад, що попри всі негаразди життя Шевченко «все ж залишався патріотом-бунтівником» (с. 265); мав громадянську мужність (с. 271) — певно, в окремих випадках, бо згодом ми прочитаємо щось прямо протилежне; був істинно-національним поетом (с. 277), — усе це тоном великодушно¬го роз'яснення: «зауважу», «наголошую на цьому» тощо. Без кінця повчаючи презренних «шевченкознавців» і «літера-турознавців», він без кінця повторює найбанальніші банальності, коли тільки не можна уникнути розмови про поета як поета.

Проте є і відкриття, якими він справді може пишатися — до цього не додумався ще ніхто. Одне з них він анонсує на багатьох сторінках своєї книги — воно має докорінно змінити загальноприйняті соціально-етичні критерії. Полягає воно в тому, що і поміщик і кріпак, і вельможа і його «козачок», і цар і каторжанин з його волі, і кат і жертва — однакові заручники історичної ситуації, свого становища, — і це їх урівнює. Моральна вина розподілена між ними чи не порівну, а соціального виміру при цьому не існує. Особливо зворушливо це звучить у пасажі, де Великого Поета урівняно з Великою княгинею у моральній вині за служіння імперії.

Цитую («имеющий уши да слышит»): «...З цього погляду (з погляду відповідальності всіх за все. — /. Д.) вина Марії Миколаївни як громадянки цієї імперії така ж, як і громадянина Шевченка, який, хоч і не зі своєї волі, десять років служив цій імперії, підтримуючи її солдатським багнетом. І не більше. Оскільки вона як Велика княгиня і він як Великий Поет — обоє є дітьми цієї системи, цього режиму, цієї імперії; їх породженням, їх заручниками. Не вони цей лад, цей режим, цю систему державно-політичного устрою в Росії, в Європі, в світі тогочасному, запровадили, і не їм було дано знищити його» (с. 146).

Здається, вже все зрозуміло, і на цьому можна було б кінчати розмову. Але ж попереду ще дуже й дуже багато прецікавого, і бодай дещо мусимо згадати.

У кожному випадку, коли Сушинському треба описати стосунки Шевченка з кимось із тих, хто належить до вищих соціальних станів (а тільки такі стосунки його цікавлять), він неодмінно підкреслить, що це дворянин чи дворянка, офіцер або аристо¬крат, які знаються на манерах, тактовно поводяться, стоять, принаймні під цим оглядом, незмірно вище за плебея Шевченка — і завжди в усіх колізіях між поетом і «аристократами» поет програє (звичайно, в очах Сушин-ського). Навіть коли йдеться про небажання поміщика Фліорковського дати волю Шевченковій рідні (за викуп), то й тут невдячний поет не лише юридично, а й морально програє шляхетному шляхтичу (даруйте вимушений плеоназм). Послухаймо: «Як відомо, Фліорковський відпустив братів і сестру Шевченка без викупу і навіть узяв на себе 900 карбованців сріблом боргу його маєтку, що припадав, за розподілом, на родину з 11 душ Шевченків» (с. 175). Цю ж поміщикову версію він повторює і на сторінках 398 — 399, 402. Але презренному шевченкознавству давним-давно відоме щось інше. Зокрема, Сергій Єфремов докладно вивчив цю справу і присвятив їй спеціальну розвідку «Поет і плантатор», у якій показав усе крутійство аристократа (будемо вживати це означення замість неприйнятного для Сушинського «плантатор»). Адже «відпустити» кріпацьку родину без землі й садиби означало кинути її на жебрацтво, а 900 карбованців сріблом боргу — це ж банківський борг самого Фліорковського, розкладений на селян. Але аристократичний крутій — ще й «ідеолог»: він написав спеціальне «сочинение» — «Краткий взгляд на направление Малороссийской литературы», яке, разом з його листами, надрукованими в «Кіевском Телеграфе», може вважатися започаткуванням «інтелектуальної» шевченкофобії. Однак Сушинський мав усі підстави не зважати на Єфремова, який не врахував, що поміщик Фліорковський, власник сотень мужицьких душ разом із землями й садибами, —  витончений знавець аристократичного етикету. До того ж він і знати не міг, що з цього аристократичного роду вийшов барон Унгерн — відомий діяч білогвардійського руху. Це встановив Богдан Сушинський   —   він має смак до таких, зрештою цікавих і корисних, генеало-гічних розкопин. Але незрозуміло, чому його дратує   Шевченкове   бажання   одержати   гонорар   за «Кобзаря»   —  для викупів з кріпацтва родичів, як відомо, та й одруження. А втім, він залюбки пояснює   свою   аристократично-патріотичну   збентеженість: «Навіть якось незручно читати, знаючи, що йдеться про святу для кожного українця книгу — "Кобзар"   —   "про нашу національну Біблію", коли Шевченко описує в листі (від 25 березня 1859 року) до Марії Максимович, як він збирається заробити на виданні "Кобзаря" грошей та одружитися»  (с. 387). Чого тільки не буває на світі! Але невже заповзятий аристократизм і невтомна прискіпливість у справах рицарства і честі так небезпечно межують із глухим фарисейством?

Не Шевченком сказане: «Мужича правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча», — виражало гіркий історичний і соціальний досвід народу. Він знайшов своє вираження у фольклорі й літературі всіх без винятку народів світу, і вже це зобов'язує враховувати цей досвід усіх, для кого правда щось означає. У всіх випадках, коли Сушинський звертається до якихось колізій між Шевченком і «аристократами», його симпатії — на боці панської правди гнучої, а не колючої Шевченкової.

Дуже не до душі мужній натурі Рицаря Пера і Честі Шевченкова «сльозливість». Тільки те й робив, що плакав. Ну, в поезії — зрозуміло, це встановили луганські автори, та й до них було кому. Але, виявляється, і в побуті та в листуванні. Занадто часто жалівся на свою долю, а це, як знає Сушинський, не було правилом доброго тону. Більше того, «дозволяв собі, при всьому товаристві, влаштовувати істерику і кидатися в ридання» (с. 259). Досі на це не звернуто належної уваги, й Шевченкові не сказано те, чого він заслуговує. Сушинський скаже за всіх:

«Ясна річ, вселенська розчуленість та сльозливість Шевченка дає підстави декому з дослідників так само розчулено стверджувати, що у такий спосіб він проймався болями і стражданнями свого нещасного народу. Можливо, що й так. Але погодьтеся, що подібна, не лише чуттєва екзальтованість, але й хвороблива, нав'язлива декларація цієї екзальтованості, не можуть не викликати відчуття явного "перегравання", щоб не сказати фальші; прагнення пограти на почуттях співбесідника чи адресата. Здебільшого йому це прощалося. Проте Шевченко не тільки був упевнений, що прощається, але й переконаний, що... повинно прощатися.

Він настільки міцно увійшов в образ простака, напівдитини, щирого, по-дитячому не обтяженого вихованням сільського парубка, що примушував усіх навколо змиритися з ним, саме таким, і списувати, прощати йому, завжди пам'ятаючи про його талант, його винятковість, його геніальність» (с. 250).

Звісно, погано робили ті Шевченкові сучасники, які пам'ятали. Сушинський щоразу забуває. Отож, скажімо, наводячи описану в спогадах новгородського журналіста Григорія Дем'янова сцену сутички Шевченка з російським письменником Павлом Мельниковим-Печерським, коли Шевченко справді грубо обірвав його імпровізації на історичні теми, Сушинський вважає за потрібне коректний тон спогаду супроводити своєю черговою нотацією Шевченкові: «...зрештою, ким би не вважав себе поет: революціонером-демократом; найбільшим, хоч і ніким не уповноваженим (! — /. Д) заступником бідних та гнаних; національним месією, передусім він повинен залишатися стриманою інтелігентною людиною» (с. 258). А про те, що Шевченко міг не вважати себе ні тим, ні тим, а просто був виснаженою злигоднями долі і знервованою людиною, через що його органічне неприйняття брехні набрало неадекватного вираження, — про це наш «тонкий психолог» (один із безлічі титулів, дарованих йому «Олегом Добролюбом»), звісно, не здогадується...

Учасники описаної Г. Дем'яновим зустрічі, здається, все-таки простили Шевченкові, бо пам'ятали. А от деякі земляки-патріоти не пам'ятали (або знати не хотіли) і тому не прощали, і Богдан Сушинський схильний розуміти швидше їх, ніж Шевченка.

Ось, наприклад, відома історія з поміщиком Платоном Лукашевичем, який був зблизився з Шевченком на ґрунті інтересу до українського фольклору. Епізод хрестоматійний, але це не підстава його уневажливлювати. Прислав Лукашевич до свого приятеля Шевченка слугу із запискою, а слузі наказав одразу ж повернутися з відповіддю. Справа ж була лютої зими і йти снігами 10 верстов. Шевченка як людину не едуковану в дворянській етиці така нелюдяність обурила, і він повідомив пана, що пориває з ним стосунки. Пан, звісно, не забарився продемонструвати свій аристократизм, відповівши, що в нього триста душ таких йолопів, як Шевченко. Епізод цей відомий і зі спогадів Варвари Рєпніної, яка описала Шевченкові страждання від образи, розуміючи їх, намагаючись злагіднити поетів біль і поділяючи його обурення хамством поміщика-патріота. Не так розуміє справу Сушинський. Оскільки у Варвари Рєпніної відповідна фраза із записки Лукашевича звучить трохи інакше, ніж це подав перший біограф Шевченка М. Чалий: не «триста душ таких йолопів, як ти», а: «триста таких дурнів, як той, котрий тебе привіз» (тобто двоюрідний брат Тараса Варфоломій), то наш дука в дворянській етиці вносить істотну поправку і в опис ситуації, і в оцінку: «Тобто, адресат, а відтак і акцент відповіді на образливого листа Шевченка (фраза так невдало скомпонована, що виходить, ніби це Шевченко образив поміщика, але вважатимемо це за редакційний недогляд, яких у книжці немало. — І. Д) дещо змінюються: Шевченкові було образливо, що Лукашевич, висловлюючись так про брата, нагадав йому самому, хто він за походженням. Відтак, тридцятилітній чолов'яга не знайшов нічого кращого, як — уже через кілька днів після цього листа — ударитися в присутності княжни... в ридання!» (с. 252).

І це дивується «знающий историк и тонкий психолог», який на десятках сторінок описує стосунки Варвари Рєпніної і Тараса Шевченка, вважаючи, що саме він осягнув їх душевний зміст!

Знову і знову він шпиняє поета: «...чимало документовано засвідчених — у "Щоденнику", в листах, спогадах, жандармських паперах — фактів та епізодів переконує, що подеколи він поводився аж занадто заземлено, дріб'язково та слабкодухо, як на справжнього поета і як на борця-демократа. А крім того, що стосується самого життя, то нерідко, влаштовуючи сцени плачу, істерик та кріпацько-мученицьких екзальтацій в присутності дам та по салонахвітальнях, він, в образі Поета, аж занадто перегравав — це безсумнівно» (с. 268).

Щодо «слабкодухості», то чому б не згадати його поведінку на слідстві в казематі, порівнявши з поведінкою інших братчиків або, скажімо, з поведінкою деяких декабристів на такому ж слідстві (яким, до речі, докору ніхто не кидав і не кидає, бо спершу треба побувати в казематі і знати, що то таке)? А от «кріпацько-мученицькі екзальтації в присутності дам» (!) — це справді моветон і навіть дискомфорт.

Дуже своєрідно використовує Сушинський спогади про Шевченка, які — він запевняє — прочитав усі й дуже уважно. Ось, приміром, скульптор Мікешин, тоді молода людина, пише, що після вистави в Марийському театрі, коли короля Ліра грав легендарний Айра Олдрідж, він прийшов за лаштунки, то... «Картина, яку я побачив, вразила мене: в широкому кріслі, розкинувшись від утоми, напівлежав "король Лір", а на ньому, буквально на ньому, знаходився Тарас Григорович; сльози градом котилися з його очей, уривчасті палкі слова лайки і ласки здавленим голосним шепотінням вимовляв він, вкриваючи поцілунками змальоване олійною фарбою обличчя, руки й плечі великого актора».

Ось як «розшифровує» цю коротку зарисовку Богдан Сушинський: «...Сцена, яку влаштував за лаштунками Марийського театру — ридаючи на Олдріджеві — Шевченко, викликала, не могла не викликати, відчуття незручності і в свідка цієї сцени, не кажучи про самого Олдріджа, і, звичайно ж, у нас із вами, читачів цих спогадів» (с. 255).

Як бачимо, розписався і за Мікешина, який вражений був, можливо, зовсім не в тому характері, що Сушинський, і за нас з вами, і, головне, за Айру Олдріджа, якому незрозумілі й відразливі для Сушинського «кріпацько-мученицькі екзальтації» були настільки близькі, що, власне, і здружили, зріднили великого негритянського актора, викупленого з рабства, і великого українського поета, викупленого з кріпацтва. Чомусь не вичитав цього Сушинський у спогадах Катерини Юнге, онуки Федора Толстого, яка багато разів бувала при зворушливих зустрічах Шевченка й Олдріджа і докладно їх описала...

Це взагалі характерно для методології роботи Сушинського з мемуарним матеріалом. Старанно визбируючи якісь моменти з Шевченкового життя, які можна було б поставити йому на карб, чиїсь спогади, з яких можна вихопити щось несприятливе для Шевченка, — він майже постійно оминає свідчення й спогади, в яких говориться про вихованість, делікатність, тактовність, чуйність, правдивість, доброту Шевченка. Йому, видно, набридло це в «шевченкіані», він шукає іншого погляду. Хай так, полеміка з усталеними підходами може бути корисною. Але полеміка, а не галасливе повчання всіх і вся. І новаторський підхід — не у вишукуванні «компромату» і не в домислюванні, коли його бракує. Не варто переносити прийоми белетристичної романістики на біографічну есеїстику. А Сушинський це робить, і не раз.

Так, негативний запис у «Щоденнику» про Чужбинського він інтерпретує як «помсту за неоплачений самовар», що «не робить честі» Шевченкові (с. 240, 244). У «Щоденнику» справді є саркастична згадка про самовар, але це — між іншим, а справжній мотив — вірнопідданчі вірші: «бесконечное малороссийское стихотворение (...) отвратительная и подлая лесть русскому оружию». Про цю більш ніж поважну для Шевченка причину, оскільки вона стосувалася тих принципів, на яких він будував свої стосунки з сучасниками, Сушинський промовчав, зате про «самовар» розводиться багато. (До речі, підловлює він Шевченка і на термінологічній помилці. Той говорить про «фельетон» Чужбинського, а наш есеїст важно поправляє поета: «Шевченко помиляється, насправді (...) був це не фейлетон, а патріотичні вірші». Навіть не знаючи, що в ті часи і вірші публіцистичного характеру часто називали фейлетонами, що робив, наприклад, Некрасов, — можна було здогадатися про це з Шевченкового тексту, де далі він говорить про «бесконечное малороссийское стихотворение».)

Або ось відомий епізод, пов'язаний з написанням поеми «Тризна». Живучи у Рєпніних, Шевченко щодня відвідував княжну Варвару. І коли сталося так, що він «пропустив» кілька візитів, княжна стривожилася і попросила братову спитати, «чи він на мене не гнівається. Він відповів, що навпаки, і ввечері прийшов до нас». Коли скінчилося чаювання, тривала розмова у вузькому колі; «він став верзти дурниці, і я сказала йому, що було б краще, коли б він не порушував своєї самотності, тому що він говорить стільки дурниць. Після цього настала глибока мовчанка, ніхто не промовив ні слова, "Тихий ангел пролетів", сказав Шевченко: це російська приказка, що означає загальне мовчання».

Процитувавши цей пасаж, Сушинський довго і всебічно обговорює невідповідність Шевченкової поведінки «канонам етикету» (ніби це й так не очевидно), вказує, що на його місці «будь-хто з дворян цивілізованої Європи» негайно вибачився б і зали¬шив дам, «принаймні не повинен був би коментувати мовчання з приводу власної ганьби». Все майже так. За винятком того, що це не було офіційне світське прийняття, а розмова досить близьких людей, які й «дурниці» могли пробачити. Принаймні княжна Варвара не аж так абсолютизувала етикет, як Сушинський, та й не про етикет, власне, йшлося. «Вечір, по суті, було зіпсовано», — каже наш психолог. Але потім виявляється, що його все-таки було врятовано, як і відносини поета й княжни. Бо княжна «негайно прийшла на допомогу Поетові. Вхопившись за зміст його недоречної репліки-приказки, вона з милою світською посмішкою (! — і це психологові відомо. — /. Д.) запитала: «Ви вмієте говорити з ангелами, то розкажіть нам, що вони там говорять».

Знов-таки: все майже так. За винятком того, що «недоречна репліка-приказка» про ангела дуже багато означала в «таємній мові» між поетом і княжною. Адже незадовго перед цим княжна надіслала поетові «алегорію», в якій, дорікаючи йому за походеньки в товаристві «мочемордів», бажала йому покровительства ангела, який берегтиме його й надихатиме. Хто мав стати цим ангелом, поетові було зрозуміло. Вражений її алегорією, він оті чотири дні, коли не був у товаристві княжни, писав присвячену їй поему. А коли на вечорі, де наговорив «дурниць», урятувався «недоречною», як здалося Сушинському, «реплікою-приказкою», то княжна зрозуміла його інакше,

ніж Сушинський: «Ви вмієте говорити з ангелами, то розкажіть нам, що вони там говорять». І Шевченко «схопився з місця, побіг за чорнильницею, схопив аркуш паперу, що лежав на столі, і став писати. Потім простягнув мені цей папір, кажучи, що це присвята до одного твору, який він вручить мені пізніше». Княжна зізнається, що «кинулась би йому на шию», але «в присутності Тані і Глафіри» «поцілувала його чистим поцілунком». Ці слова й Богдан Сушинський цитує, але чомусь не відчуває, що стосун¬ки поета й княжни мали такий характер, зрозуміти який краще без лекцій про «етикет» «дворян цивілізованої Європи».

Романіст-психолог творчо доповнює й багато інших ситуацій. Особливо коли є можливість «припускати» інтимні стосунки. Не дає йому спокою те, що немає достатньої впевненості в таких стосунках із матроною Закревською, з казашкою Забараджею, з дружиною полковника Карла Герна Софією, з Терезією Маєвською; — хоч, здавалося б, взаємини цих осіб просто не надаються до обговорення в такому тоні. Делікатно сказано про Шевченкового доброго знайомого Макарова та його наймичку Лікеру Полусмак, до якої сватався Шевченко: «Нема підстав вважати, що взаємини ці сягали почуттів інтимних, але принаймні можемо сказати, що Лікера дуже поважала свого колишнього господаря» (с. 389). Ще делікатніше — про надії, які пов'язував Шевченко з появою в українській літературі Марка Вовчка. Здавалося б, поет сам із запалом висловив ці свої щасливі надії у славному вірші «Марку Вовчку». Але Сушинський, за звичаєм, «домальовує» ці надії в іншій площині: «...Поява на літературному небосхилі молодої талановитої української письменниці породила в Шевченка надію на близьке знайомство, на дружбу, а там, хтозна, раптом!» (с. 345).

А ось, наприклад, які фантазії розгортає він з приводу добре відомих біографам обставин приятелювання Шевченка з родиною коменданта Новопетровської фортеці майора Ускова. Відомо, що Шевченко був майже своїм у цій інтелігентній родині. Та коли часті зустрічі Тараса Григоровича й Агати Омелянівни стали викликати пересуди в гарнізоні, вона припинила їх, що дуже вразило поета. Історія зрозуміла. У Богдана Сушинського вона обростає припущеннями, що плавно переходять у впевненість: «Шевченкові вже не раз доводилося чути, як услід йому, кинджально, в спину, вдаряли їдкими плітками: "Ну, так, йому, улюбленцеві коменданта, це дозволено!..", "О, коханець комендантші знову в 'караулі'!", "Цікаво, в які степи поведе її цього разу?.."».

Але ж жанр інтелектуального біографічного есею не припускає використання белетристичних припущень як факту!

«Романізуючи» конкретну біографічну ситуацію, Сушинський «припускає», що через необережне поводження Шевченка рано чи пізно «жорстко і невідворотно постане проблема офіцерської та родинної честі майора Ускова! Честі, яку той змушений буде відстоювати хіба що дуеллю чи самогубством» (с. 302).

Он які страхи! (До речі, з якоюсь специфічною настирливістю Сушинський повторює, що Шевченка годилося б — і тому, й тому — викликати на дуель, але для дворянина було б принизливо ставати до дуелі з плебеєм, а офіцерові — з рядовим. Є й «думка» про те, що в деяких ситуаціях гідним вчинком було б застрелитися.) Але це ще не все. Сушинський докоряє Шевченкові, що той не беріг таємниці свого почуття і писав про нього до свого польського друга Броніслава Залеського. Але в листі, який тут же цитується, поет висловлює своє захоплення: «Какое чудное, дивное создание непорочная женщина! (...) Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благо-родной моей душою (...) Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей». Здавалося б, можна повірити поетові, знаючи, як стужився він за виявами людського благородства. Але романіст не вірить, усіляко смакує (моралізаторськи) можливість «не платонічного, а справжнього, духовно-плотського» кохання — аж до того, що, «коли саме в розпал їх взаємин Агата Ускова... завагітніла», — наш охоронець дворянської етики вважає за потрібне додати: «Судячи з усього, не від Шевченка».

Немає змоги зупинятися на всіх «психологічних новелах», які розгортає романіст навколо конкретних біографічних фактів і конкретних історичних осіб. Але ті новели бувають у нього не лише психологічні, а й криміналістичні та, сказати б, ідеологічні.

З-поміж них особливо цікава та, в якій ідеться про обставини жандармського трусу, проведеного за доносом прапорщика Ісаєва, під час якого в Шевченка вилучено листування з друзями. В численних біографічних дослідженнях слушно говорилося про прикру необач-ність Шевченка, який зберігав листи в себе, що мало сумні наслідки для декого із його друзів. Про це, як і про недоречне втручання Шев-ченка в родинні справи Гернів, Сушинський пише різкіше, ніж інші автори, але тут він має підстави, хоч і переходить міру у своїх висловлюваннях.

А от до відповідей Шевченка на допиті Сушинський мав би підійти виваженіше і не поспішати з оцінками типу: «наш сльозливий друзяка Шевченко» виказав усіх своїх друзів і знайомих, та ще і з власної ініціативи. Так, у протоколі допиту є власноручні свідчення Шевченка про те, від кого він одержував листи, але ж ми не знаємо всього іншого, зокрема — якою інформацією володіла сторона, що проводила слідство; це, як правило, залишається поза протоколами допитів. Особливо обурило Сушинського те, що Шевченко назвав прізвище поетеси, яка надіслала йому свої вірші — це була його яготинська добра приятелька Олександра Псьол. Сушинський вибухає тирадою: «Навіть платний жандармський агент і той, можливо, пожалів би жінку, тим паче ту, в яку колись трішечки був закоханий і яка теж віршує рідною українською мовою. Та будь-хто з мужчин вважав би за честь, навіть під страшними тортурами, не виказати ім'я цієї жінки». (Чи йдеться про членство в таємній терористичній організації? Чи Олександрі Псьол щось загрожувало? І чи Богдан Сушинський побував колись під «страшними тортурами» і знає, що це таке?) І далі: «Але тільки не Шевченко. Він одразу ж виказує її, і ніякі муки совісті його не терзають (...) Читаючи ці зізнання (що вірші «Свята вода» належать Олександрі Псьол, яка так і не зацікавила слідчого. — І. Д.) нашого революціонера-демократа, починаєш дивуватися: невже не існувало ніякої межі, переступити через яку він не міг?!» (с. 327).

Я ж як читач «починаю дивуватися» (власне, давно, читаючи, дивуюся): якщо Богдан Сушинський вважає своїм громадянським і моральним правом писати про Шевченка як про останнього негідника, — то яке тоді він має право виголошувати тріскучі казенні тиради про нього ж як про Генія, Пророка, Вождя, Мученика і т. д.? І вичитувати його, шпиняти моральними нотаціями з кожного приводу? Тут одне з двох: або цілковите нерозуміння предмета оповіді, або, вибачайте, інтелектуальна нечесність. На цьому тлі легендарний Бузина виглядає чесніше. Він прямо сказав, що як духовний аристократ (самопроголошений, звісно) не сприймає плебея Шевченка, і пішов своєю прямою дорогою зводити з ним рахунки. Сушинський же, йдучи тим самим маршрутом, який проклав Бузина, задля самостійності роздивляється на всі боки і створює новели-домальовки та читає Шевченку нотації там, де Бузина говорив коротко і ясно. А головне — ховається за різні банальні суперлативи про Шевченкову велич, які, здається, потрібні йому як «алібі» — щоб не виглядати шевчен-кофобом. Він і справді не шевченкофоб, він український патріот, але сподобився наговорити про Шевченка такого, на що й усі шевчен-кофоби разом не спромоглися. Поки що.

Це так виглядає справа об'єктивно. А суб'єктивно... можна припускати, що були в Сушинського найкращі наміри. Хотів вийти за межі канонізації Шевченка, показати його як складну й суперечливу постать. Але забракло розуміння Шевченкової доби та його творчості, зате через край били зарозумілість і бажання сказати щось нечуване, або, як виловився колись Степан Смаль-Стоцький, «блиснути ракетою свого власного духа» — замість вслухатися в Шевченка.

*   *   *

Дивна й небезпечна ситуація створюється нині навколо Шевченка — його творчості та його постаті. Маємо безперечні успіхи в науко-вому шевченкознавстві, часом нові й плідні підходи, зокрема в розвідках молодшого покоління авторів (хоч і тут тривогу часом викликає розмивання історичного виміру і те, що я назвав би замороженістю соціального почуття). Але паралельно з наростанням потенціалу наукового шевченкознавства відбувається деградація шевченкознавства публіцистично-популярного, яке пережовує старі загальники; зменшується читацький — а не ритуальний — інтерес до Шевченка в суспільстві, і школа дедалі менше здатна виховувати повагу й любов до нього. Зрештою, це лише один із виявів — хоч, може, найболючіший — дедалі глибшого розриву між нинішнім поважним рівнем наукового дослідження проблем національної культури та рівнем її масового сприйняття, її реальним місцем в українському суспільстві — може, краще сказати: в державі, — бо суспільство в цьому контексті якось і не дуже вимальовується.

Причин і чинників тут багато, може, й не всі з них ми бачимо, але я в цьому контексті можу зупинитися лише на деяких із тих, що, на мій погляд, сприяють очевидному пожвавленню різного роду наскоків на Шевченка.

Насамперед це обставини, сказати б, глобальної політики. У сучасному світі чи, принаймні, в Європі дедалі менше залишається можливостей для силової, збройної експансії. Набагато ефективнішою стає експансія економічна, інформативна, культурна. Щоб нація втратила свою життєздатність, дуже важливо дискредитувати основні опорні конструкції її національного самоусвідомлення. І тут, звичайно, Шевченка ніяк не обійти. Це найзагальніший політичний проект. Воюючи з Шевченком, воюють з Україною, хоч і приховують це з різною мірою вправності.

Є й порівняно частковіші обставини й мотиви. Ті глибина національного почуття й міра переживання України — її долі, її образу, навіть її природи, — якими дихає поезія Шевченка, значною мірою втрачені, особливо серед частини російськи зорієнтованого контингенту суспільності. В обстановці, коли навіть саме користування літературною українською мовою розглядалося, а подекуди й розглядається—в певних колах, на певних рівнях знекультуреності — як ознака одвертого або прихованого націоналізму, є можливість «конвертувати» неприйняття українства в неприйняття Шевченка, а звідси вже й крок до шевченкофобії як форми українофобії. Над цим, власне, і працює «інтелектуальний авангард» російського шовінізму. При цьому пристрасне викриття Шевченком імперії, російської деспотії подається як випади проти російського народу — в надії настроїти проти поета російського читача або того, хто не бачить вини царизму перед Україною. Ця політична і моральна реабілітація імперії матиме (і вже має) дуже серйозні наслідки.

Далі, очужілості від Шевченка сприяє і втрата історичної ретроспекції та соціальних критеріїв, коли кріпаччина, громадянська безправність, духовний обскурантизм і багато інших феноменів царської Росії, що були «подразниками» Шевченкового почуття справедливості й живили його ювеналівські бичування зла, багатьом здаються чимось далеким і примерхлим на тлі пізніших, «соціалістичних» трагедій. Але ми взагалі втрачаємо здатність співчувати, не бачимо реального становища сучасного села, сучасного жіноцтва, не переймаємося переживанням моральних потворностей сучасного життя і тому не можемо адекватно сприйняти багато його ліричних і громадянських медитацій. Та ще й за теперішніх збайдужілості до великих ідей та неприязного відкидання всього, що до чогось кличе і зобов'язує.

Нарешті, є ще одна обставина, яка обмежує можливості повно-цінного переживання Шевченкової поезії (це вже не лише Шевчен-кової) навіть для декого із тих, хто читає його з любов'ю. Йдеться про те, що Шевченків мовний і образний арсенал не цілком резонує з досвідом сучасної міської людини, ви-магає від неї певного «вживання» в зовсім інший побут. Втрата органіки української мови, збіднення її лексики й ідіоматики теж ідуть «не на користь» Шевченкові. Певні труднощі виникають і для іншомовного читача. Недавно я прочитав у «Кримській світлиці» лист молодої інтелігентної росіянки, яка, на відміну від багатьох кримчан, доброзичливо ставиться до української культури і самостійно вивчила українську мову. Вона цілком щиро пише, що вважає Шевченка великим художником, а от його поезія її менше зачаровує. Мені здалося — причина в тому, що вивчити мову — це завжди добре, але це не завжди гарантує те входження в її дух, яке забезпечує повноцінне сприйняття національної поезії.

Та це вже виходить за межі нашої теми. А повертаючись до шевченкофобії як такої, хочу назвати ще одну її немало значущу причину (а в деяких випадках — і вирішальну) чи, принаймні, обставину, яка її стимулює. Це — варварські форми ідолопоклонства, яким частина нашої патріотичної публіки карала і карає великого поета. Хіба не лунають багато років заклики оголосити Шевченка національним святим і канонізувати його? Хіба не замінили ми читання Шевченка і прилучення до його духовного й естетичного світу, зрештою, видання його творів доступним народу накладом — ювілейними заходами? І хіба є ще такі епітети й суперлятиви, яких ми не навішували б на нього? І хіба не зрозуміло, що це може відштовхувати і доброзичливу інтелігентну людину, а недоброзичливій дає ой яку поживу!

Отже, дбаймо про цивілізовані форми вшанування національного генія. Не підмінюймо патріотичною тріскотнею посутні визначення його місця в нашій і світовій літературі. Поглиблюймо адекватне осягнення його творчості, шукаймо способів донести універсальність його ідей та образів до найширшої читацької громади.

І, будучи нетерпимими до блюзнірства, профанацій і фальсифікацій, не плекаймо нетерпимості до критичного погляду на якісь аспекти творчості Шевченка чи риси його особистості, коли цей критичний погляд позначений уважністю і шанобливістю до «трудів і днів» великої людини. Адже саме такий підхід — найбільш перспек-тивний у проекції на історичне майбуття.