«Мойсей»

Уривок з поеми

 

А Мойсей борикався, горів,

Добивався до цілі,

А як ніч залягла на горі,

Впав на землю зомлілий.

 

Захиталася скеля під ним

Із усіма шпилями,

І безтямний лежав він, немов

У колисці у мами.

 

Якась пісня тужлива над ним

Сумовито бриніла,

І рука колихала його

Пухова, сніжно-біла.

 

І почулися тихі слова:

«Бідний, бідний мій сину!

Ось що з тебе зробило життя

За маленьку часину!

 

Чи давно ж я плекала тебе

І водила за руку?

Чи на те ж я дала тобі в світ,

Щоб терпів таку муку?

 

Скільки зморшків на твоїм чолі!

І зв’ялене все тіло!

І волосся, що гладила я,

Наче сніг, побіліло!

А колись ти від мене притьмом

Рвавсь на бої та герці!

Бач, до чого дійшов! А скажи,

Кілько ран в твоїм серці!

 

Бідна, бідна дитино моя!

Потерпів єси много!

Ще й сьогодні… на сонці весь день!

І пощо було того!

 

На молитві! В народу свого

І минуле, й будуще

Ти молитвою вникнути рад, -

Ох, дитя невидюще!

 

Ось я камінь із кручі зіпхну,

І піде він валиться

Від скали до скали, з яру в яр,

І скакати, і биться.

 

Тут покине шматок, там другий,

І летить, і гуркоче, -

І чи зна хто, де кожний шматок

Заспокоїться хоче?

 

Я тверджу: і Єгова не зна!

І молись хоч і уклінно,

А де мусить упасти шматок,

Там впаде неодмінно.

 

В нім самим його керма і власть,

В нім самім ота сила,

Що назначує місце йому,

Що його сотворила.

 

І хоч як твій Єгова міцний,

Він ту силу не змінить

І одного сього камінця

У лету він не спинить.

 

Ось пилок: ледве зір твій його

Добачає тремтіння,

А Єгова не може його

Повернуть в неісніння.

 

І не може звеліти йому

Йти по шляху не тому,

Як яким його гонить повік

Ота сила, що в ньому.

 

Се ж пилок! Що ж казать про народ,

Многодушну істоту,

Де в рух мас вносить кожна душа

Частку свойого льоту?

 

Про Оріона пісню ти чув,

Про гіганта сліпого,

Що, щоб зір відзискать, мандрував

Аж до сонця самого?

 

А на плечах поводиря ніс,

Сміхованця-хлопчину,

Що показував шлях йому – все

Інший в кожну годину.

 

«Ти до сонця веди мене, хло!»

Той вів рано до сходу,

А на південь в полудне, під ніч –

До західного броду.

 

А Оріон іде все та йде,

Повний віри в те сонце,

Повний спраги за світлом, що ось

Йому блисне вже конче.

 

Через гори і море свій хід

Велетенський простує,

А не зна, що на плечах його

Хлопчик з нього жартує.

 

Сей Оріон – се людськість уся,

Повна віри і сили,

Що в страшному зусиллі спішить

До незримої цілі.

 

Неосяжнеє любить вона,

Вірить в недовідоме;

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Топче рідне й знайоме.

 

Строїть плани не в міру до сил,

Ціль не в міру до актів,

І жартує з тих планів її

Хлопчик – логіка фактів.

 

І, як той дивовижний сліпець,

Що чужим очам вірить,

Все доходить не там, куди йшла,

В те трафля, в що не мірить.

 

А ти молишся! Бідне дитя!

Де твій розум, де сила!

Ти ж хапаєшся піну благать,

Щоб ріку зупинила!»