Міні-хрестоматія кубанської української літератури

Дума про козацьку славу

 

Плавай, плавай, лебедонько,

Плавай потихеньку...

Просвистіли козачество

Хлопці-козаченьки!

Степ широкий у сім світі

Колосом голосить:

Буде хліб батькам та дітям

Ще й сусідям - досить...

Налітають сірі гуси

З Військового ставу,

Скигле в скрині у бабусі

Козакова слава.

Та вже й там її немає —

Кажуть, що не треба!

А ходила ж по Дунаю,

Запоріжським степом.

Підіймали вгору списи

Аж до Трапезунду...

В куріні дідусь божився

Молодому люду:

З гаківниць під Ізмаїлом

Люльку запалили...

Із Єфрата з Гамалієм

Жовту воду пили!..

Степ кущівський червонівся,

Крився башликами:

Била, різала арійця

Слава з козаками...

Сіє хліб собі кубанець, —

Іншого не буде.

Так за що ж дурний поганець

Нашу славу гуде?

 

Пластуни

 

–Відчиняй ворота вранці,

Приморилися бики!..

Їдуть, їдуть закубанці—

Чорноморські козаки.

 

З сивих гір везуть лісину:

Величезні коміля!

—Припиніть сердиту псину —

Чумового кобеля!

 

І поки з возів носили

Ліс дубовий степняки,

Жони тісто замісили

На пампушки-пиріжки.

 

Та коли пішли балачки

Про всесвітність обрія, —

На розпив несуть козачки

З ковбасою бугая!...

 

Нам — лісина, вам —пшениця, —

Дід Самійло говорить. —

І за все, що де створиться, —

Треба Бога не гнівить.

 

—За Кубань у хаті рідній—

Хлібосільний житній край...

Козаки, по чарці рівній

Насипай та випивай!

 

І пішла в жартах та журбі:

—Запорожець—за Дунаєм,

Закубанець — на Лабі!..

 

На вози перекладають,

Як натоптані, мішки,

По дорозі ремигають

Круторогії бички.

 

—Відчиняй ворота вранці,

Чути грім старовини.

Степом їдуть закубанці,

Чорноморці—пластуни!

 

         Козачий край

 

Козачий край — пшеничний край,          

                                    колосковий...

Я чую вість твоїх сумних віків.

Я бачу храм твій золотоглавий

У світлі візантійських куполів.

Ввійду в собор під димчастії зводи,

Молитвенно - покійно поклонюсь -

За всі мої таланти та пригоди,

Що їх дала мені

Моя козацька Русь!

 

Були тут хлопці стану Кошового:

Чепіги, Кухаренка, Бурсака...

Лунала в сяйві гімну Військового

Прапрадідівська справа козака.

 

Святий собор заплаче кришталево,

Давнішніми стодзвонами дзвеня...

Мій милий край!

Дивитися ганебно

На твій Содом загубленого дня...

 

Розриті ралом пам’ятні могили,

На ниві безпробудний зимний сон,

У лузі коні ковані змарніли,

Штандарти поховались за кордон!

 

Мій рідний край...

У рицарськім весіллі

Твої не обломились шабельки.

Козачий заповіт спіткає у надії

Життя, якого дбають козаки!

 

Кобзар

 

Ой, чого ти, море, посмутніло?

Б’є сувора сила в береги.

На твоїй розбурханій стихії

Не ладнають верші рибарі.

 

Може цю ніч білокрилі чайки

Рвали небо клекотом своїм

Та над астраханськими пісками

Гомонів з дощами баский грім!

 

Може бути, що отут Шевченко

Навмання по берегу ходив:

В думці про Вкраїну —рідну неньку

Смушкову папаху загубив?

 

В чужині свобода запоріжська

Світить кобзареві, мов зоря,

А по морю місячна доріжка

Заплела надії кобзаря.

 

І в руці Тараса жменя попелу

Вогнища, що жевріло зрання, —

Зіронька надії не потухла,

біль якої досі не вмира.

 

Та коли повіє легкий вітер,

Квітами по степу закружля,

Розмете по світу сизий попіл,—

Він загра на кобзі кобзаря!..

 

Тільки море...Що ж ти посмутніло?-

Рве зелена хвиля береги.

На твоїй розбурханій стихії

Не буває серденьку снаги.