Слово до читачів

Шановні друзі! Брати і сестри!

Для українського письменника є великою честю друку-ватися в часописах діаспори. Це є проявом неабиякої уваги до мого скромного творчого доробку. Я щиро радий ще раз зустрітися з вами і сподіваюся, що пропоновані твори вас аж ніяк не розчарують.

Користуючись нагодою, хочу вже вкотре скласти щиру подяку панові Лозікову, майстрові слова, видавцеві й просвітителеві.

Слава Україні!

                                 Олег Зав’язкін,

                                 член Національної Спілки письменників України

Анатема

Памфлет-інвектива

 

Усім московським попам присвячую

Пливе він між базарними ятками, черевом розсуває люд, пускає бороду по вітру віялом, і ведуть його попід руки двійко волохатих чортенят — руде та чорняве, крутять хвостиками, а руде ще й накульгує на праву задню ратичку.

— Аще не увіруєте, не внідете... Почім осьо рибка червоненька?... Бога не боїшся!..

Кивне чортенятам, а ті напохваті: руденьке клунок підносить, чорняве — грошиками шелестить.

— Толцитеся й отверзеться... А што ви дєлаєте вєчером, дєвушка?..

Чортенята й тут напохваті: руде телефончик записує, чорняве — грошима шелестить.

— Господу помолімся... Худо, бабушка? Пожертвуй на церкву русскую ізначальную, єже во Третєм Римє собі Христа іметь... Пожертвуй, помолюся за упокой... вот блядь... за здравіє раби Божої...

А чортенята собі: чорняве м’яту гривню в гаманець пхає, а руде бабусі дулі крутить...

***

— Агов, машкаро, я тебе знаю!

Сіпнувся череватий, крутнувся, баньки на лоба лізуть — нєпорядок!

— Машкаро, я тебе таки знаю!

Присіли з переляку чортенята...

...Це ти широкі хрести клав над похиленими Богдановими корогвами.

Ти хрестив у золотій купілі царя Ірода й святе ймення йому дав — Петро, щоб під каменем сим поховати вкраїнську волю.

Це ти Мазепу проклинав, і німо дивився на тебе похилений люд без роду та імени.

Ти вінчав німецьку курву з дурнуватим порфіроносцем-виродком, щоб покручей повно по Вкраїні пустити.

Це ти напучував преславне воїнство муштроване, і лискучішим було твоє одіння за московські багнети...

— Машкаро, я тебе як облупленого знаю!..

...Це ти славив „самодєржавіє, православіє, народность” і прикладав масного пальця до хвостика Емського указу.

Ти шмагав нагайкою пейсатих юдеїв і пускав пір’я з подушок у жидівському містечку.

Це ти ревів молитви над сірим воїнством, що під гуркіт танків повзло й повзло в Україну під нечестивим знаком масонської зірки.

Ти брудними губами відспівував убієнних українців, з чиїх мертвих очей сонце так і не злизало подив.

Це ти, виваливши набік товстого язика, вищав осанну Йосьці Поскіпаному і — жарти набік — схиляв до служіння сатані тих вірних, тих — катакомбних, тих — іще недокатованих.

Ти ховав під рясою майорські погони й базграв довжелезні звіти на сірому поліційному папері, аби той, хто сповідався, не думав, падлюка, що Бог справджує дисидентів.

Це ти мастив губи шмінкою, клав лак на пещені нігті й цілував у губи неповнолітніх хлопчаків...

(Заплакали від сорому чортенята й подалися похнюплені геть.)

...Це ти продавав за бугор зброю й людей — „таки хрещених, но простих”.

Ти бенкетував з відьмами та вовкулаками і цілував у дупу самого диявола.

Це ти гнав ув Україну вагони отруйного пійла й цілі чували азійської наркоти.

Ти опосів Почаїв, Печерські гори та Святогір’я, щоб геть обібрати український люд і з таємними кур’єрами гнати золото, золото, золото у Баалову пащу Москви...

— Анатема тобі, машкаро!..

— Да я тєбє, сука, ща пасть порву!.. — заревів жрець, став геть буряковий, задер бороду й учепився в свій наперсний хрест...

...і луснув, і важкий сморід потоком ринув по базару.

А потім війнув морозний вітерець — і стало чисто, святочно і вічно...

***

Христе, Боже наш, хай святиться ім’я Твоє!

Січнем 2008

 

Білі крила Танатоса.

 

— Доброго ранку.

— Доброго. Футбол учора дивилися?

— Виграли ті самі?

— Авжеж.

— Уночі дзвінків не було?

— Тихо.

Я проходжу повз охоронця у броньовані двері і відчуваю, як хтось дихає мені в карк. Я пересмикую плечима, і дихання зникає. Невидимі подихи ходять за мною вервечкою. Як комусь одному набридне дихати, на його місце стає інший. Подихи дуже різні — фіялками пахне дитячий, перегорілою слиною старечий, втручається чийсь зухвалий перегарисько...

Гухають важкі двері.

Я за досконале людство, і тому над моїм столом прикноплено постер із зіркою веселого кіно Кайлою Коул. На столі телефон, бльокнот і течка з паперами. Я знімаю з вішалки білий халат, пхаю в нього долоні, плечі, спину й застібуюся під горло.

— Алло, ви нам допоможете?

— Що у вас?

— Шийка стегнової кістки. Третій рік... Це моя мати. Якщо дружина проти... можна?

— Так, можна.

Невидимі вони нагадують про себе повсякчас. Ось нізвідки взявся протяг, пробіг по паперах і зник під шафою.

— У мене виклик. Бульвар Двадцяти Двох... Прокуратурський поїхав? А собєсівська?

Моя автівка не привертає уваги. Чорна „шістка” котить вулицями міста.

Кажани вже тут.

Жевжик із прокуратури вимірює очима висоту стелі — де б причепитися пазуристими лапками, повисіти, спочити. Курва з управління соціального захисту з фальшовано-гірко стуленими фарбованими губами стоїть над жовтою, висохлою на деревину старенькою, — ось стріпне парасолькою шкіряних крилець, почне хрестити повітря.

Квартира обшарпана. Меблі неживі. Благеньке все — і виглядає так, ніби щойно тут докрутилася заїжджена платівка з Утьосовим.

— Скільки така квартирка зараз?

— Тисяч сто.

— Папери в порядку?

— Ажур.

Замовк кажанячий шепіт. Замугикав прокуратурський якоїсь пісеньки. Курва склала крильця, зашурхотіла паперами.

Старенька чує — не чує, здається, спить.

І знову шепіт просто над моїм вухом:

— Дружина проти була. Категорично. Але це ж моя мати... За законом... Тепер вона у відпустці... маю на увазі, дружина...

Киваю й мовчу.

Зіщулилися кажани, перешіптуються.

— Пане лікарю, беріться до справи! Уже б їхати...

Мій чорний лікар-сет розсівся на столі, безсоромно розвалив нутрощі.

Я лаштую крапельницю. Прокуратурський комусь телефонує, потім йому телефонують. Курва дивиться у вікно, ворушить шарлатовими губами.

Висохлі губи старої розтуляються:

— Я хочу, щоб вони всі пішли.

— Але ж за законом...

— Павлику, Павлику!

— Так, мамо!

— Дай отим людям грошей — хай за дверима постоять…

Перезирнулися кажани й випурхнули за двері. Задурно.

— Добраніч! — пожартував на порозі прокуратурський.

— І ти, синочку, іди…

Засмикався молодик, пішов червоними плямами, витяг цигарку і не тим боком запхав у рота.

— Іди, сину. Я прошу...

Молодик припалив фільтр, розкашлявся й загасив цигарку у вазі з порохнявими засохлими квітами.

— Ви скажете… коли заходити?..

Витік за двері син-синашко, мов цівка розплавленого воску.

Хвилинне мовчання, присмачене пахом застарілого пилу.

— Лікарю, подивіться у вікно. Краєвид…

Крапельница готова. А краєвид, зізнатися, поганенький — усі ми, мешканці міст, бачимо одне й те саме. Клапті неба, знизу підперті кам’яницями, дроти, цегляні рури, далеко клубочиться рудий дим.

Лікар має бути делікатним, отже, я ніколи не поспішаю, на відміну від тих — законних свідків моєї законної медицини.

— Джгут затягую не сильно… Нормально?

…І знову крижаний протяг через усю кімнату.

— Увага, зараз введу голку у вену…

Жовте — зморшками, зморшками, а в жовте вкручено живі очі-тернини. Шепоче:

— Ще хвилиночку. Одну… Дайте косметичку.

Вони красиві — старі люде, але цю красу ніхто не вміє побачити. Вони красиві, як осіннє листя ясена, або — як вода, по якій пливе — не спливає — розпатлана вербова гілка…

— Так краще?

Вона підфарбувала губи — багряне пройшло по жовтому — і склепіла повіки.

— Коли будете готові, натисніть цей важельок. Я почну рахувати. Слухайте мій голос… тільки слухайте голос… Ще можна відмовитися…

— І стане тихо?..

— У будь-якому разі біль піде.

Невидимі вони скачуть від нетерпіння, хвицяються, безтямно танцюють, пускають низом холодні протяги. Я знаю, що побачу їх, якщо зараз обернуся, — і що буде тоді?..

— У вас, лікарю, піт на чолі…

— Тепло...

— Виходитимете — угорніть чим-небудь шию, тоді не застудитеся…

Важельок зробив півоберта. Виснажена рука впала на ковдру — стрепенулися м’язи, зрушилися суглоби, нервова іскра пробігла по сухій шкірі.

— Один…

— Я згадала одну подругу…

— Два…

— Ми відпочивали в Ялті…

— Три…

— Це було після війни… смалена цегла й побите залізяччя на набережній…

— Чотири…

— Ще голодні, а вже відпочиваємо… від війни… дівчатка… У неї була сукня… біла, аж світилася… А вона стидалася ту сукню носити… Розкладе на ліжку й плаче… усі три тижні, поки відпочивали… розумієте — дівчата… Чому… не рахуєте?.. Так… вона… плакала… після… війни…

Я пишу на синьому бланку, і ручка зісковзує з папера. Я ховаюся за словами, що вигадали за мене великомудрі державні люде.

«…Після в/в крап. введення евтаназійної суміші відзначено поступове послаблення серцевої та дихальної діяльності… Констатовано смерть… Дата… Підпис… Підпис… Підпис…».

Вони геть знахабніли — смикають мене за поли халату, хрипкувато хихотять і мугичуть собі під ніс, ніби хочуть і не вміють сказати погане слово. Я чую глухий стоногий тупіт, спина моя перетворилася на суцільний шматок криги, волосся коливається, як від вітру. Залишилося написати піврядка моєї правди.

Жовтнем 2008

 

Біографічна довідка

Олег Зав’язкін. Прозаїк, поет. Народився 20 квітня 1971 року в м. Макіївка Донецької області. Закінчив медичне училище, після служби в лавах Збройних Сил (1990 — 1992) кілька років працював фельдшером «швидкої допомоги». 1998 року закінчив заочне відділення філологічного факультету Донецького державного університету.

Працює заступником головного редактора у видавництві «БАО» (Донецьк).

Публікації українською та російською: в журналах — «Кальміус» (Донецьк), «Многоточие» (Донецьк), «Дикое Поле» (Донецьк), «Соты» (Київ), «Крещатик» (Німеччина), «Солнечное сплетение» (Ізраїль), «Арион» (Москва), «Далекосхідна хвиля» (Хабаровськ); альманах «Освобожденный Улисс: русская поэзия за пределами России» (Москва, «Новое литературное обозрение», 2005); «Книга донецкой прозы» та ін.

Збірка прози «Жереб Енея», збірка поезій «Українавтика, або Оптимістична плавба» (Національна спілка письменників України, журнал «Донбас», Донецьк, 2005).

          Роман «Круги на траве» («Донеччина», 2006).

Олег Зав’язкін  -майстер дошкульних памфлетів, деякі з них стали широко відомими в Україні і в східній і західній діаспорах(”Меру-мур: Відповідь меру міста Моски Лужкову”і ”Мій зведений брат Москаль”).

Лауреат „Русской премии” за 2007 рік у жанрі поезії.